ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

САМОСТІЙНІ ЧАСТИНИ МОВИ. ІМЕННИК

12 3 4

МОРФОЛОГІЯ

(теоретичний мінімум)

для студентів 3 курсу денної форми навчання

Кривий Ріг

УДК 811.161.2271(07)

Ш 83

Сучасна українська мова з практикумом: Морфологія. Теоретичний мінімум для студентів 3 курсу денної форми навчання. Навчальний посібник /Упор.: доц. Шпачук Л.Р. –Кривий Ріг: КДПУ, 2011. – 94 с.

Рецензенти: доц. кафедри змісту і методики початкового навчання

Пруняк В.В.

доц. кафедри української мови Остроушко О.А.

Затверджено на засіданні кафедри змісту і методики початкового навчання (протокол № 1 від 30.08.2011)

Теоретичним мінімумом охоплено основні відомості про частини мови української мови. Він стане у пригоді третьокурсникам під час опрацювання розділу «Морфологія».

ЗМІСТ

1. Основи грамматики………………………………………………………4

2. Самостійні частини мови. Іменник……………………………………...7

3. Прикметник………………………………………………………………20

4. Числівник…………………………………………………………………30

5. Займенник………………………………………………………………...41

6. Прислівник………………………………………………………………..49

7. Дієслово…………………………………………………………………...53

8. Службові частини мови. Прийменник…………………………………..74

9. Сполучник…………………………………………………………………82

10. Частки……………………………………………………………………...84

11. Вигук……………………………………………………………………...89

Список рекомендованої літератури…………………………………………92

1.ОСНОВИ ГРАМАТИКИ

Мова складається із слів, проте слова самі по собі ще не становлять мови. Для того щоб слова виражали думку, щоб вони служили засобом спілкування людей, їх треба певним чином організувати, надати їм потрібної форми й пов’язати їх за наявними в мові законами в словосполучення і речення.

Граматична будова мови, як продукт багатовікового розвитку, відзначається великою стійкістю. Вона, разом із стійкою частиною словникового складу, становить структуру мови, визначає її специфіку, її національну самобутність. Наука, яка вивчає граматичну будову мови, тобто будову і форми слова та речення, називається граматикою (гр.grammatikē, gramma – „буква”).

Граматична система –це система форм слів і речень (що виникають на основі поєднання слів).

У зв’язку з цим граматика складається з двох розділів – морфології і синтаксису.

Морфологією ( гр. morphē – „форма” і logos – „слово, поняття, вчення”) називається розділ граматики, який вивчає будову слів і зміни їх форми.

Предметом вивчення в морфології, як і в лексикології, є слово, але якщо в лексикології слово вивчається з погляду його походження, лексичного значення, стилістичних властивостей, місця в словниковому складі мови, то в морфології досліджується його граматична будова, ті закони, за якими змінюється його форма, тобто граматичні властивості слова.

Основні поняття граматики:

- граматичне значення слова (грамема)- це значення,яке виражає реальний вияв названого словом факту через стосунки до інших фактів , закріплені у зв’язках між словами;

- засоби вираження граматичних значень слова – це матеріальні ресурси граматичної системи мови, за допомогою яких виражаються граматичні значення, а отже, і оформляються слова, витворюються різновиди слова: флексія, словотворчі префікси, суфікси, постфікс; наголос, службові слова, чергування голосних і приголосних звуків, суплетивізм, словопорядок, редуплікація, інтонація, синтаксичний зв’язок між словами;

- граматична форма – це план вираження граматичного значення слова, що видозмінює слово, представляє його у кількох різновидах, залишаючи незмінним лексичне значення, не порушуючи його тотожності;

- граматична категорія – це узагальнення граматичних значень слова, як-от: граматична категорія числа – однина і множина, граматична категорія способу – дійсний, умовний, наказовий і т.д.

Частина мови — це такий лексико-граматичний розряд слів, який відрізняється від іншого розряду своїм значенням, властивими йому граматичними категоріями, основними синтаксичними функціями та засобами словотворення.

Частини мови поділяються на самостійні (повнозначні) та службові (неповнозначні). До самостійних належать іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово і прислівник; до службових – прийменник, сполучник і частка, зв’язка. Окремо виділяється вигук, який не належить ні до першої, ні до другої групи частин мови.

В основу виділення частин мови покладений принцип єдності лексичних і граматичних значень слова, тобто найістотніші його ознаки, що й визначають слово як граматичне явище.

Щоб виділити частини мови, необхідно виходити з таких основних факторів: а) лексичного значення слова, б) формально-граматичних показників, в) синтаксичної функції та здатності поєднуватися з іншими словами, г) особливостей словотворення.

Так, наприклад, іменник як частина мови характеризується спільним для нього значенням предметності, наявністю самостійних граматичних категорій роду, числа і відмінка, вживанням у реченні головним чином у функції підмета і додатка, а також словотвірними афіксами, невластивими іншим частинам мови. Прикметник як частина мови характеризується спільним для нього значенням предметної ознаки (атрибута); несамостійними граматичними категоріями роду, числа і відмінка, вживанням, головним чином, у синтаксичній функції означення, власними засобами словотворення. Дієслово як частина мови означає назву дії в широкому розумінні (тобто дії, стану або іншої ознаки, що оформляється як процес); йому властиві граматичні категорії особи, способу, часу, стану, виду; в реченні воно виконує синтаксичну функцію присудка, твориться за допомогою префіксів та суфіксів, специфічних саме для нього. Прислівник як частина мови виражає якісну або кількісну ознаку дії, ступінь або міру вияву іншої ознаки, характеризується невідмінюваністю і лексичною та словотвірною співвідносністю з усіма відмінюваними частинами мови, в реченні виступає у функції обставини і т. д.

САМОСТІЙНІ ЧАСТИНИ МОВИ. ІМЕННИК

Іменник – це повнозначна частина мови, що має значення предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка.

Під предметністю розуміється досить широке поняття, у граматиці предметність об'єднує назви істот, речей, явищ природи, абстрактні слова – назви властивостей, дій, станів, що за семантикою повинні належати до інших частин мови. Але в іменника ознаки, дії, стан опредмечені: зелень, сивина, біг, змагання, розташування, сидіння, біль, гіркота, смак.

Іменникам властиві лексико-граматичні і граматичні категорії числа, роду, відмінка.

1.Іменник має форму числа. Однина означає один предмет, відмежований від ряду однорідних, наприклад: прапор, книжна, світло. Множина виражає неозначену кількість однорідних предметів, наприклад: дерева, коні; коли іменник вживається тільки у формі множини, тоді він може мати значення одного або багатьох предметів, наприклад: Велика двоповерхова школа була розташована біля головних воріт парку (значення однини). Ворота, як на те ж, кругом усі заперті (Л.Глібов) (значення множини).

2.Кожний іменник у формі однини неодмінно належить до одного з трьох родів — чоловічого (батько, сад), жіночого (сестра, земля),
середнього (теля, вікно).

3.Усі іменники, навіть ті, що не змінюють своїх закінчень за відмінками і числами, є словами, які можуть відмінюватись, тобто стояти в тому чи іншому відмінку (батько, батька, батькові, батьки, батьків і т. д.; факультетське бюро, факультетського бюро, факультетському бюро, ... факультетські бюро і т. д.). Відмінки разом з прийменниками (і без них) є показниками синтаксичних відношень іменників до інших слів словосполучення і речення, наприклад: Праця у нас — справа честі, доблесті й геройства. Кожний у нас має право на працю.

Граматичні категорії іменника, в яких виявляються також різні особливості лексичних значень слів, називаються лексико-граматичними. До них належать категорія власних і загальних іменників, категорія збірності і одиничності, речовинності, істот і неістот (неживих предметів), конкретності і абстрактності.

Власними називаються іменники, які позначають власні назви осіб або предметів: Наталя, Іванна, Віталій, Ярослав, Земля (планета), Альпи, „Вітчизна” (журнал), Зірка (корова), „Явір” (ансамбль), „Зав'язь” (збірка творів). Вони виділяють окремі предмети з ряду однорідних. До них належать антропонімічні й топонімічні назви, назви предметів духовної та матеріальної культури, тварин і сортів рослин, назви державних установ, організацій тощо.

Загальними називаються іменники, що позначають ряд однорідних предметів, істот: будинок, яблуня, грузин, птах, комета; явищ та абстрактних понять: вітер, грій, ампер, бостон, складність, сум, сором. Власні назви переважно вживаються в однині: Амур, Полісся, Марія, Артем, Крим, Донбас, Золотоноша, хоч можливі й форми множини (три Марії, два Степани, два Чернігови, кілька Іваненків). Деякі власні іменники мають форму лише множини: Прилуки, Черкаси (міста), Карпати, Саяни (гори), Ковалі, Пекарі (села), Дарданелли (протока). Загальні назви вживаються і в однині, і в множині (народ — народи, курча — курчата, твір – твори, колір — кольори) або тільки в однині (крейда, золото, алюміній) чи в множині (двері, обценьки, хитрощі).

До групи іменників, що охоплюють загальні назви, входять збірні іменники. Вони означають сукупність однорідних предметів (істот або речей) як кількісно неозначене і неподільне ціле: студентство, генералітет, старостат. Збірні іменники співвідносні з формами множини тих спільнокореневих слів, які означають одиничних осіб або одиничні предмети: студентство — студенти, генералітет — генерали, старостат —старости, куркульня — куркулі.

Збірні іменники, які означають сукупність людей (молодь, пролетаріат, селянство), відповідають на питання хто? кого? кому? і т. д. Збірні іменники, які означають сукупність тварин і неживих предметів, речей (мушва, вороння, ганчір'я), відповідають на питання що? чого? чому? і т. д.

Іменники, які позначають однорідну за своїм складом речовину з ознакою цілого, що підлягає виміру, а не лічбі, називаються речовинними. Це назви зернових, плодових, овочевих, ягідних культур (просо, ячмінь, горох, калина, капуста, ожина, бузина, кропива), харчових продуктів (хліб, мед, кава, чай), корисних копалин, металів, рідин, газів (нафта, озокерит, метан, чавун, кисень, азот), ґрунту (глина, пісок, камінь, земля), будівельних матеріалів (вапно, цемент, цегла, граніт, бетон), тканин (шовк, ситець, маркізет, шевйот, болонья), ліків (анальгін, пеніцилін, амідопірин, аспірин, раунатин, гемітон).

Іменники, що належать до конкретних назв, поділяються на дві групи: іменники, що означають назви істот, та іменники, що означають назви неістот. Назви людей, тварин утворюють розряд істот: журналіст, дядько, муха, ведмідь, Нептун, домовик, відьма, Змій-Горинич. Назви неживих предметів, абстрактних понять, явищ природи, рослинного світу належать до розряду неістот: трактор, чайник, сопілка, злива, краса, знання, буряк, явір, півонія, виробництво, союз, друкарня, область, християнство.

Слова, що позначають назви, співвідносні з конкретними речами, властивостями, діями, називаються конкретними. Іменники з конкретним значенням виражають поняття, в яких передається те, що людина пізнає за допомогою своїх органів чуття: степ, море, літак, небо, ущелина, вершина; назви часових понять: день, тиждень, століття; імена людей —Дмитро, Оксана, Надія, Олена, Іван; географічні назви — Карпати, Крим, Сквира, Тростянець; назви установ, заводів, фабрик, журналів, газет, кораблів, художніх творів, ансамблів, хорів тощо — „Радар”, „Світоч”, „Київ”, „Хрещатик”, „Славутич”, „Тополя”, „Борвій”,

„ Калина”, „Ятрань”.

Слова, які позначають назви процесів, ознак, властивостей, що не належать до якихось конкретних предметів і мисляться поза зв'язком з ними, називаються абстрактними ( лат. abstractio — „відтягнення, відвернення”). Це іменники на позначення якостей, властивостей, дій, які людина не сприймає безпосередньо органами чуття: розум, щирість, учення, доброта, щастя.

Іменникам властиві граматичні категорії роду, числа та відмінка.

Категорія роду вважається лексико-граматичною, бо, крім граматичних ознак, враховуються ще й семантичні (поділ на статі, за віком): дід — баба, син — дочка, качка — каченя. Навіть у назвах людей за професією, родом занять, національною належністю розрізняється рід, переважно чоловічий і жіночий. Тут помітну роль відіграють морфологічні показники — суфікси із закінченнями: студент — студентка, робітник — робітниця, кореспондент — кореспондентка, киянин — киянка, лікар — лікарка, узбек — узбечка. У назвах свійських тварин, як і людей, рід також розрізняється і лексично, і граматично: корова — бик, півень — курка, голуб — голубка. Назви диких тварин, особливо дрібних, мають рід, що вирізняється тільки за граматичними показниками: жайворонок, метелик, муха, гусениця, риба, мурашка.

У назвах неістот беруться до уваги граматичні ознаки — форми називного, родового й орудного відмінків однини: сосна — сосни — сосною, дуб — дуба — дубом, відро — відра — відром. Назви абстрактних понять, малих щодо віку істот та інших конкретних предметів охоплює переважно середній рід: життя, навчання, курча, гусеня, перо, лезо, море, озеро.

Граматичне значення чоловічого, жіночого та середнього роду визначається за основним показником — закінченням називного відмінка однини та інших відмінків — родового, орудного. Для іменників чоловічого роду таким показником є нульове закінчення з основою на твердий і рідше на м'який приголосний: степ, двір, шлях, стіл, дощ, ключ, гай, кінь, окунь, приятель, хлопець. Окремо виділяються іменники чоловічого роду з закінченням -а(-я), -о, -е: батько, Дніпро, Петро, Микола, суддя, Ілля, вовчище, котище. Іменники жіночого роду мають закінчення -а(-я) (калина, вода, земля, армія, Галина, Надія, Наталя). До жіночого роду належать також іменники з нульовим закінченням (зустріч, подорож, путь, сіль, галузь, більшість, крайність). Іменники середнього роду в називному відмінку однини закінчуються на -о, -е, -я: село, болото, горе, поле, знання, покриття, ім'я, лоша, дитя, весілля, учнівство, пасовисько, полотнище, знамено.

Іменники так званого спільного роду в контексті бувають лише одного якогось роду — чоловічого або жіночого. До них належать іменники з закінченням на -а: базіка, трудяга, нечепура, служака, листоноша, бідолаха, приблуда, плакса, причепа, недоторка та ін. У цьому разі рід визначається за синтаксичним зв'язком іменника з іншими словами — за допомогою форм прикметників, займенників, дієслів, тобто контекстуального оточення: страшна потвора, добрий трудяга, прибув листоноша.

У невідмінюваних (ініціальних, буквених) абревіатурах рід визначається за основним словом: відомий ХТЗ, Київська ГЕС, дивовижний НЛО. У звукових (відмінюваних) абревіатурах рід визначається граматично: КрАЗ – КрАЗа – КрАЗові, КрАЗ – КрАЗом – на КрАЗі; ТУМ – ТУМу – ТУМові, ТУМ – ТУМом – у ТУМі. Так само чоловічого роду іменники ВАК, ДЕК, НОП, вуз, загс. У невідмінюваних звукових абревіатурах рід також установлюється за стрижневим словом: облвно повідомив, Шевченківський райвно.

Невідмінювані іменники, до яких належать слова іншомовного походження з основою на -а (з попереднім голосним основи), -о, -у, -є, -і, -ю, як назви неживих предметів належать до середнього роду: цікаве амплуа, широке панно, смачне рагу, густе пюре, велике фойє, чорне таксі, вдале інтерв'ю. До чоловічого роду належать іменники — назви тварин: жвавий кенгуру, маленький поні, волохатий шимпанзе. Назви осіб чоловічої статі належать до іменників чоловічого роду: аташе, мосьє, Гейне, Гойя, Дюма, Золя. Назви осіб жіночої статі — до жіночою роду: міс, леді, мадам, Зеґерс, Ожешко. До невідмінюваних зараховуються й українські жіночі прізвища з основою на приголосний та -о: Віра Луценко, Ніна Сагайдак, Алла Мазур, Оксана Гайдай. Власні географічні назви належать до того роду, який має родова назва: зелене Тбілісі, високогірна Перу, глибоке Онтаріо, промислове Баку, південне Туапсе.

Категорія числа є лексико-граматичною: предметність іменника виражається в різному кількісному визначенні — один із класу предметів чи багато однорідних предметів: дорога — дороги, газета — газети, гай — гаї, надія — надії, народ — народи, цивілізація — цивілізації, око — очі, озеро — озера, лоша — лошата, плем'я — племена. Така кількісна співвіднесеність в іменниках виражається формами однини і множини. Іменників цієї групи в мові найбільше. Причому форма множини означає не механічно збільшене значення форм однини, а невизначену й узагальнену множинність.

Іменники, в яких не виявляються ознаки обчислюваності, мають або лише однину, або множину. Однинні іменники охоплюють слова з абстрактним значенням (мудрість, щастя, журба, смерть, істина, правда, страх), збірні іменники (начальство, худоба, лицарство, ректорат, ганчір'я), речовинні (сметана, вугілля, кисень, цукор, молоко, свинець, сатин), власні назви (Полтава, Ірпінь, Балатон, Михайло, Людмила, „Літературна Україна”).

Множинні іменники охоплюють назви предметів, які у своїй будові мають парні частини: ножиці, сани, ворота, окуляри, двері, обценьки, терези, лапки, штани, дужки; деякі збірні: надра, копалини, гроші; речовинні назви: збоїни, вершки, консерви; назви часових та пов'язаних з ними понять: приморозки, сутінки, обжинки, входини, роковини; назви дій, процесів: пустощі, походеньки, заробітки, дебати, смішки; назви ігор: шахи, шашки, піжмурки, скраклі; назви абстрактних понять: ресурси, заздрощі, хвастощі, ревнощі, радощі, прикрощі, а також деякі власні назви: Чернівці, Суми, Піренеї, Княжолуки, Бортничі, Кордильєри. Множинні іменники цього типу в сучасній українській мові майже не утворюються. Досить часто вживаються множинні іменники прикметникового походження: зернові, бобові, ярові, колоскові, остюкові, озимі, цитрусові.

Категорія відмінка іменника суто граматична. Відмінкові форми виступають засобами зв’язку іменників з іншими словами. У сучасній українській мові сім відтінків:

Називний – хто? що?

Родовий – кого? чого?

Давальний – кому? чому?

Знахідний – кого? що?

Орудний – ким? чим?

Місцевий – на кому? на чому?

Кличний – хто? що?

Кожний відмінок становить єдність форми і значення. Під значенням відмінків розуміється такий конструктивний елемент, який унаслідок взаємовідношень між явищами об'єктивної дійсності виявляє узагальнені синтаксичні функції в поєднанні зі значеннями словосполучень.

Іменники сучасної української літературної мови за відмінюванням, яке найвиразніше виявляється у формах однини, поділяються на чотири відміни. Суттєвою ознакою виступає рід іменника з формою називного відмінка однини. Враховується також зміна наголосу (лáстівка — ластівки), чергування голосних і приголосних (борода — борід, рука — руці, сестри — сестер, знання — знань, цукор — цукру). Другорядною ознакою вважається поява формотворчих суфіксів, яких немає у називному відмінку однини.

До першої відміни належать іменники жіночого, чоловічого та спільного роду з закінченням -а(-я) у називному відмінку однини: Микита, борона, груша, Катерина, рілля, земля, доля, армія, Марія, староста, нечепура, лівша. Вони поділяються на три групи — тверду з твердим приголосним основи: стіна, країна, Ганна, Микола, Тетяна, хата, м'ята; м'яку з м'яким приголосним основи: стеля, пшениця, стаття, Ілля, сім'я, паляниця, господиня, вітальня, їдальня; мішану з основою на шиплячий: межа, душа, круча, хаща, миша, суша, туча.

Зразки відмінювання іменників першої відміни :

12 3 4