ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Адміністративне судочинство як складова адміністративної юстиції

123 4

Зміст інституту адміністративної юстиції передбачає відповідне провадження в адміністративних судах, де у визначеному законом процесуальному порядку здійснюється розгляд адміністративних спорів окремої категорії.

Регламентація процесуальних засад вирішення публічно-правових спорів у адміністративних судах міститься у Кодексі адміністративного судочинства України, який підписано 6 липня 2005 року Президентом України В. А. Ющенко (після накладення вето).

Основним завданням адміністративного судочинства єзахист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень збоку органів державної влади, органів місцевого самоврядування (публічна адміністрація), їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок позовного провадження.

Запровадження адміністративного судочинства зумовило необхідність розмежування компетенції між адміністративними судами і Конституційним судом України; між адміністративними судами і загальними судами; адміністративними та господарськими судами. Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

1) шо віднесені до юрисдикції Конституційного суду України;

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Судова система України являє собою сукупність усіх судів, яка побудована відповідно до їхніх компетенції, завдань та цілей і ґрунтується на конституційних засадах правосуддя. Судочинство здійснюється відповідно до ст. 124 Конституції України та ст. З Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції, у свою чергу, будується за принципом територіальності та спеціалізації.

Відповідно до принципів територіальності в кожній адміністративно-територіальній одиниці створюється свій місцевий суд, у кожній області - апеляційний суд.

Спеціалізовані суди створюються з урахуванням компетенції, специфіки розгляду і вирішення окремих категорій справ. До них належать господарські й адміністративні суди.

Законом України «Про судоустрій України» передбачено у системі судів загальної юрисдикції систему спеціалізованих судів, до яких, зокрема, належать і адміністративні суди.

Місцеві адміністративні суди € основною ланкою судової системи, оскільки розглядають переважну більшість адміністративних справ, є судами першої інстанції, що вирішують справи по суті. Як місцеві суди КАС України визначаються місцеві загальні адміністративні суди та окружні адміністративні суди.

Система адміністративних судів, на відміну від інших судів загальної юрисдикції, має, таким чином, свою специфіку. Якщо місцеві суди загальної юрисдикції створюються на рівні адміністративно-територіальних одиниць (районі, районі у містах), то КАС України запроваджено дворівневу систему місцевих адміністративних судів, яка є найоптимальнішою, з точки зору доступності правосуддя, в адміністративних судах.

Отже, місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні:

1) адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам;

2) усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.

Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їхня посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки.

Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача.

Відповідно до Указу Президента України від 16 листопада 2004 р. «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх межі та кількісного складу суддів» з 1 січня 2005 р. в системі адміністративних судів України створено такі місцеві адміністративні суди: Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим; Вінницький окружний адміністративний суд; Волинський окружний адміністративний суд; Дніпропетровський окружний адміністративний суд; Донецький окружний адміністративний суд; Житомирський окружний адміністративний суд; Закарпатський окружний адміністративний суд; Запорізький окружний адміністративний суд; Івано-Франківський окружний адміністративний суд; Київський окружний адміністративний суд; Кіровоградський окружний адміністративний суд; Луганський окружний адміністративний суд; Львівський окружний адміністративний суд; Миколаївський окружний адміністративний суд; Одеський окружний адміністративний суд; Полтавський окружний адміністративний суд; Рівненський окружний адміністративний суд; Сумський окружний адміністративний суд; Тернопільський окружний адміністративний суд; Харківський окружний адміністративний суд; Херсонський окружний адміністративний суд; Хмельницький окружний адміністративний суд; Черкаський окружний адміністративний суд; Чернівецький окружний адміністративний суд; Чернігівський окружний адміністративний суд; Окружний адміністративний суд міста Києва; Окружний адміністративний суд міста Севастополя.

Створення місцевих адміністративних судів як судів першої інстанції відповідає принципам територіальності та спеціалізації. Стосовно побудови адміністративних судів по вертикалі, це відповідає розгляду справ у першій інстанції, в апеляційній інстанції, у касаційній інстанції.

Для перегляду в апеляційному порядку рішень місцевих загальних судів з адміністративних справ, як і рішень окружних адміністративних судів, створено апеляційні адміністративні суди округів, які діють відповідно до апеляційних округів - на рівні декількох областей.

Апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення місцевих адміністративних судів (місцевих загальних судів як адміністративних судів та окружних адміністративних судів), які розташовані у межах їхньої територіальної юрисдикції, в апеляційному порядку як суди апеляційної інстанції.

Сьогодні створено сім апеляційних адміністративних судів відповідно до восьми апеляційних округів: Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд; Донецький апеляційний адміністративний суд; Київський апеляційний адміністративний суд;

Львівський апеляційний адміністративний суд; Одеський апеляційний адміністративний суд; Севастопольський апеляційний адміністративний суд; Харківський апеляційний адміністративний суд.

КАС України в якості касаційної інстанції у системі адміністративних судів визначено Вищий адміністративний суд України, який переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. У випадку, визначеному ч. 6 ст. 177 КАС України, Виший адміністративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Треба зазначити, шо розгляд питань щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму та скасування реєстрації кандидата на пост Президента України належать до компетенції Вищого адміністративного суду України як суду першої і останньої інстанції.

Касаційною інстанцією, до якої може звернутися суб'єкт права на касаційне провадження, також визнано Верховний Суд України, який є вищим органом у системі судів загальної юрисдикції. Слід зазначити, що Верховний Суд України наділений повноваженнями щодо перегляду в порядку повторної касації рішень адміністративних судів лише за винятковими обставинами.

Адміністративні справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача.

Адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування) позивача.

Адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-правових актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого суб'єкта владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України; адміністративні справи, відповідачем у яких є закордонне дипломатичне чи консульське представництво України, їхня посадова чи службова особа; а також адміністративні справи про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії вирішуються окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

У разі невизначеності КАС України територіальної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.

У деяких випадках можлива передача адміністративної справи з одного адміністративного суду до іншого. Так, суд передає адміністративну справу на розгляд іншого адміністративного суду, якшо:

1) задоволено клопотання відповідача, місце проживання (перебування) якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання (перебування);

2) після відкриття провадження у справі виявилося, що провадження у справі відкрито без дотримання правил предметної підсудності;

3) після відкриття провадження у справі та до початку судового розгляду виявилося, що провадження у справі відкрито без дотримання правил територіальної підсудності;

4) після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;

5) ліквідовано адміністративний суд, який розглядав справу.
Питання про передачу адміністративної справи розглядається

судом у судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду цього питання. Питання про передачу адміністративної справи суд вирішує ухвалою, яку може бути оскаржено. Передача адміністративної справи з одного суду до іншого здійснюється після закінчення строку на оскарження ухвали суду, а в разі подання апеляційної скарги - після залишення її без задоволення. Адміністративна справа, передана з одного адміністративного суду до іншого в порядку, встановленому цією статтею, розглядається адміністративним судом, до якого вона надіслана. Спори між адміністративними судами щодо підсудності не допускаються.

Відповідно до Закону України «Про статус суддів», суддя місцевого суду є носієм судової влади та здійснює правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади, здійснює свої повноваження на професійній основі. Всі судді адміністративного суду, незалежно від рівня, є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділенні повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі. Професійними суддями адміністративних судів є громадяни України, які відповідно до Конституції України обрані чи призначені суддями і займають штатну суддівську посаду в одному з адміністративних судів, передбачених КАС України.

Суддя адміністративного суду розглядає і вирішує одноособово усі адміністративні справи в суді першої інстанції, крім випадків, установлених КАС України.

Колегіальний розгляд справ у адміністративному суді встановлений КАС України у таких випадках:

1) адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України, їхньої посадової чи службової особи, виборчої комісії (комісії з референдуму), члена цієї комісії, розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів;

2) адміністративні справи розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів також за клопотанням однієї зі сторін про колегіальний розгляд справи або з ініціативи судді в разі їх особливої складності;

3) перегляд судових рішень в адміністративних справах в апеляційному порядку здійснюється колегією у складі трьох суддів;

4) перегляд судових рішень в адміністративних справах у касаційному порядку здійснюється колегією у складі не менш як п’ять суддів;

5) адміністративні справи, підсудні Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції, розглядаються і вирішуються колегією у складі не менш як п'ять суддів;

6) перегляд судових рішень в адміністративних справах у Верховному Суді України за винятковими обставинами здійснюється колегією у складі суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України за участі не менш як дві третини

її чисельності (але не менш як п'ять суддів) або колегією у складі суддів відповідних судових палат Верховного Суду України за участі не менш як дві третини чисельності кожної палати.

Усі питання, що виникають під час судового розгляду адміністративної справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів.

При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання судового рішення. Головуючий в судовому засіданні голосує останнім.

Суддя, не згідний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення.

За наявності зацікавленості судді, прокурора та інших учасників провадження у відповідному рішенні вони не можуть брати участь у розгляді справи. Законодавець при цьому не визначає повний перелік можливостей підстави для відводу. Водночас загальні правила про неприпустимість участі судді у справі, у якій він є прямо чи побічно зацікавленим, визначені.

Так, суддя не може брати участі в розгляді адміністративної справи і відводиться: 1) якщо він брав участь у розгляді цієї справи або пов'язаної з нею справи як представник, секретар судового засідання, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач; 2) якщо він прямо чи побічно заінтересований в результаті розгляду справи; 3) якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі; 4) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості судді.

Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді першої інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї самої справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи за винятковими обставинами, а також у новому її розгляді у першій інстанції після скасування попередньої постанови або ухвали про закриття провадження в адміністративній справі.

Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді апеляційної інстанції, не може брати участі у вирішенні

цієї самої справи в судах першої і касаційної інстанцій, у перегляді справи за винятковими обставинами, а також у новому її розгляді після скасування постанови або ухвали суду апеляційної інстанції.

Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді касаційної інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї самої справи в судах першої і апеляційної інстанцій, у перегляді справи за винятковими обставинами, а також у новому її розгляді після скасування постанови або ухвали суду касаційної інстанції.

Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи за винятковими обставинами, не може брати участі у вирішенні цієї самої справи в судах першої, апеляційної і касаційної інстанцій.

Отже, адміністративне судочинство - це невід'ємна складова адміністративної юстиції, це діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ, які порушуються з приводу правових спорів, що виникають між: публічними організаціями управління та фізичними чи юридичними особами щодо відновлення порушеного суб'єктивного права зацікавленої особи.

3. Принципи адміністративного судочинства

Розгляд правозахисної природи адміністративного судочинства не можливий без визначення принципів цього інституту або базисних, первісних засад його існування, які опосередковують закономірність такого існування і взаємний зв'язок цього явища з іншими правозахисними явищами.

У ст. 7 КАС України визначено принципи здійснення правосуддя в адміністративних судах:

1) верховенство права;

2) законність;

3) рівність усіх учасників процесу перед законом і судом;

4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі;

5) гласність і відкритість процесу;

6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рі
шень адміністративного суду;

7) обов'язковість судових рішень.

Кожний принцип правосуддя виконує свою визначену роль в організації і діяльності адміністративних судів. Ці принципи діють не розрізнено, а в сукупності. Вони об'єднані загальною метою -організувати судові органи і їхню діяльність, відповідність їх правопорядку, забезпечити захист від усяких посягань конституційного ладу, політичної та економічної систем, прав, свобод і законних інтересів громадян та інших соціальних цінностей. У цьому полягає призначення принципів правосуддя.

Отже, конституційні принципи правосуддя - це закріплені в Конституції України й інших законах основні, вихідні, нормативні положення (правила, вимоги, ідеї) найбільш загального характеру, що виражають демократичну сутність правосуддя, і утворюють єдину систему, що визначає організацію і діяльність судової влади щодо виконання завдань, що стоять перед нею.

Специфіка їх полягає в тому, що вони закріплюють вихідні, нормативні положення, що визначають зміст правосуддя і виступають критерієм правомірності поведінки учасників правовідносин, що виникають у сфері правосуддя.

Аналіз системи принципів адміністративного судочинства дає змогу дійти висновку про демократичне підґрунтя адміністративного судочинства, наближеність його до найкращих моделей, що склалися у світі. Про це свідчить встановлення такого принципу, як верховенство права(ст. 8 КАС України), а не традиційне верховенство закону, який очолює всю систему принципів адміністративного судочинства.

Концептуальною основою сучасної правової парадигми є визнання пріоритетного місця і ролі людини та громадянина у державно-владних відносинах, що опосередковуються адміністративним правом. Тому нагальною є потреба у якісно новому розумінні призначення права і закону, відповідності їх моральним вимогам. Питання запровадження принципів правової демократичної держави в адміністративне судочинство взагалі і принципу верховенства, зокрема, є тим більш актуальним, що сучасна адміністративна наука поповнюється новими принципами, невідомими їй до сьогодні.

Конституцією України закріплено такі принципи, як верховенство права та верховенство закону (ст. 8).

Сутність діалектичної взаємодії цих принципів полягає, перш за все, в тому, що вона є проявом загального та окремого у праві. Принцип «верховенство права» має розглядатися з точки зору його обов'язковості для законотворчої діяльності, принцип «верховенство Конституції» - щодо законодавчих та інших актів, принцип «верховенство закону» - в ієрархії всіх інших нормативних актів.

З цих позицій особливо важливе методологічне значення для формування системи принципів адміністративного судочинства набуває принцип верховенства права. Це пов'язано з тим, що принцип верховенства права є, за своєю суттю, принципом природного права як сукупності ідеальних, духовних і справедливих понять про право. Визнання конституційним принципом верховенства права означає, що закони держави, також як і їх застосування, повинні відповідати праву як мірі загальних та рівних для всіх свободи та справедливості. Крім того, в законах має обмежуватись свавілля як фізичних, юридичних осіб, так і держави задля загального добра.

Принцип верховенства права означає, що свобода громадян має забезпечуватись таким правовим порядком, коли ніхто не змушує робити чогось, не передбаченого законом, а людина, її права і свободи визнаються найвищою цінністю. Принцип верховенства права означає також, що не держава утворює право, а право є основою життєдіяльності та існування держави в особі її органів, посадових осіб і інших організацій.

Отже, адміністративний суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Це означає, що адміністративний суд не повинен застосовувати положення правового акта, у тому числі закону, якщо його застосування суперечить конституційним принципам права або порушуватиме права та свободи людини і громадянина. Адміністративний суд не повинен також допускати тлумачення закону, яке б несправедливо обмежувало ці права і свободи.

Принцип законності адміністративного судочинства(ст. 9 КАС України) забезпечує відповідність його нормативної основи, тобто норм і принципів, нормативним актам, точне й неухильне їх дотримання у поведінці всіх суб'єктів - учасників правовідносин.

Принципи законності містить у собі такі специфічні елементи:

1) усі публічні органи створюються лише відповідно до закону і мають лише ті повноваження та привілеї, котрі надані їм законом;

2) при застосуванні своїх повноважень і виконанні обов'язків ці органи повинні діяти відповідно до закону, і будь-яке рішення або дія, що виходять за межі узаконених повноважень або порушують закон, не мають юридичної сили;

3) законність будь-якої адміністративної дії має бути відкритою для перевірки незалежним судом за позовом особи або групи осіб, або прокурора, уповноваженого діяти у суспільних інтересах.

Як принцип діяльності органів судової влади, принцип законності реалізується у всіх формах його прояву і містить три елементи.

По-перше, це наявність установлених конституцією і законами правових основ діяльності органів судової влади, порядку їх організації, компетенції, правового статусу суддів.

Другим елементом структури принципу законності є організаційно-правовий механізм, що забезпечує суворе і неухильне виконання чинного законодавства органами судової влади. Реалізації принципу законності служить чітка процесуальна процедура розгляду судових справ і закріплений у нормах кримінального, цільного й господарського процесуального законодавства касаційний і апеляційний порядок перевірки законності Й обґрунтованості прийнятих судових рішень. На органи судової влади процесуальним законодавством покладено обов'язок забезпечувати всебічний, повний і об'єктивний розгляд судових справ і прийняття рішень у суворій відповідності до закону.

По-третє, зовнішнім проявом принципу законності є здійснення органами судової влади: правосуддя; судового контролю за додержанням законності актів органів законодавчої, виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, підприємств, установ і організацій та їхніх посадових осіб; судового конституційного контролю.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Дотримання законності при здійсненні правосуддя означає, що суд у своїй діяльності застосовує норми як процесуального, так і матеріального права. При розгляді і вирішенні адміністративної справи суду слід дотримуватися встановленого порядку судочинства і виносити рішення у точній відповідності до норм права, які підлягають застосуванню у кожному окремому випадку. Крім Конституції та чинного законодавства України, міжнародних договорів України, суд застосовує також інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. При застосуванні норм права суд виходить з того, що вони прийняті на підставі та у межах повноважень відповідними органами. Підзаконні акти, застосовувані судом, не можуть суперечити Конституції та законодавству України.

Пленум Верховного Суду України дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики. Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України мають велике значення для забезпечення однакового розуміння законів. Вони містять важливі принципові рекомендації з питань, що виникають при розгляді судових справ. Роз'яснення даються на підставі вивчення і узагальнення судової практики, аналізів судової статистики, які здійснюються у судових палатах. Пленум за допомогою роз'яснень аналізує допущені під час здійснення правосуддя помилки, порушення закону, випадки неправильного і неоднакового його розуміння судами, а також координує правозастосовну практику судів, визначаючи її основні напрями, які відповідають актуальним проблемам життя держави. Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України впливають на формування судової практики усіх судів загальної юрисдикції. Вони не € нормою права, але враховуючи ту обставину, що постанови Пленуму відображають позицію Верховного Суду України з певних питань, нижчі суди не можуть ігнорувати ці роз'яснення, хоча б тому, що при оскарженні їхніх рішень Верховний Суд, очевидно, займе ту саму позицію.

Щодо принципу рівності всіх перед законом і судом,слід зазначити, що він також закріплений у Конституції і відповідно у ст. 4-2 ГПК України, згідно з якою правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Він закріплений також і в карному, господарському процесуальному законодавстві України. Відповідно до ст. 16 КПК України, ст. 6 ЦПК України, ст. 4-2 ГПК України, судочинство з карних, цивільних й господарських справ здійснюється на засадах рівності громадян перед законом та судом і незалежно від будь-яких цензів, прямо заборонених Конституцією.

Говорячи про запровадження принципу рівності учасників цього виду процесу перед законом і судом, слід наголосити на активній ролі суду у судовому розгляді, враховуючу певну нерівність позивача і відповідача у публічних матеріально-правових відносинах. В адміністративному судочинстві суддя не просто відіграє роль арбітра, а й має вживати всіх заходів щодо вирівнювання процесуальних позицій сторін з метою забезпечення їх реальної рівності перед законом і судом. Процедура розкриття справи по суті має бути покладена на відповідача, шо означає звільнення позивача від доказування протиправності, незаконності акту, що оскаржується. Обов'язком позивача є доказування факту порушення його права або інтересу, настання реальної загрози для його права або інтересу, зазначення реальної або можливої шкоди.

Рівність усіх учасників перед законом і судом закріплена нормами Конституції України. Відповідно до ст. 24 Основного Закону України не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного судочинства за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Цей принцип передбачає рівну можливість усіх громадян брати участь у цьому процесі, мати адміністративно-процесуальний статус, визначений КАС України, здійснювати закріплені процесуальним законом права та обов'язки. Адміністративний суд зобов'язаний охороняти права учасників цього виду процесу, пояснювати сторонам й іншим суб'єктам їхні процесуальні права та обов'язки, попереджати про наслідки їх неналежного виконання чи зловживання цими правами. За обмеження у процесуальних правах залежно від расової і національної ознак встановлено кримінальну відповідальність (ст. 161 Кримінального кодексу України (далі - КК)).

Принцип рівності всіх перед законом і судом одержав своє правове закріплення також у Законі України «Про судоустрій України», у ст. 7 якого зазначено, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників даного виду процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Принцип змагальностіє одним з основних принципів судочинства, що являє собою правило, згідно з яким особи, зацікавлені в результаті справи, мають право відстоювати свою правоту в спорі шляхом подання доказів, участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду в судовому засіданні. Принцип змагальності поширює також свою дію на інших осіб, що беруть участь у справі, і вони зобов'язані доводити обставини, що мають значення для справи, на які посилаються в підтвердження своєї позиції. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи. Особи, що беруть участь у справі, мають право вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з мстою захисту охоронюваних законом інтересів. Водночас розпорядження зазначеними правами відбувається під контролем суду.

Щодо принципу диспозитивності , то він відомий і цивільному процесу. Слід зазначити, що процес із розгляду адміністративного спору виникає, як правило, з ініціативи зацікавлених осіб, і суд розглядає тільки ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і суд не може вийти за межі цих вимог.

Отже, принцип диспозитивності в адміністративному судочинстві полягає в такому: дії адміністративного суду залежать від вимог позивача і заперечень відповідача, адміністративний суд вирішує справу в обсязі заявлених сторонами вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо цс необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Слід зазначити, їло чинники диспозитивності пов'язані не із специфікою суб'єктивних прав, які підлягають захисту, а із самою природою юрисдикційної діяльності із захисту суб'єктивних прав, безвідносно до того, мають вони публічно-правовий або приватноправовий характер.

Диспозитивність як юридично забезпечена властивість вільної реалізації правоволодільцем суб'єктивного права, що йому належить, притаманна, отже, і сфері публічного права.

Принцип змагальності доповнюється в адміністративному судочинстві принципом офіційного з'ясування усіх обставин справи,відповідно до якого адміністративний суд вживає передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування усіх обставин справи, у тому числі стосовно виявлення та дослідження доказів з власної ініціативи. Активна роль суду в адміністративному судочинстві зумовлена наявністю публічного інтересу і необхідна для врівноваження процесуального становища сторін. Отже, принцип змагальності в адміністративному судочинстві гармонійно поєднується з інквізиційним (розшуковим) процесом.

Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази, або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Слід зазначити, що у науці процесуального права розрізняють два види процесу: змагальний і розшуковик (інквізиційний). У розшуковому процесі збирання і підготовка всього фактичного і доказового матеріалу, необхідного для вирішення справи, закон покладає на суд. Суд зобов'язаний за своєю ініціативою встановлювати всі факти, шо підтверджують як позовні вимоги позивача, так і заперечення відповідача. Суд також має зібрати всі докази на підтвердження вірогідності цих фактів. Сторони при цьому не є суб'єктами процесу доказування, вони не користуються процесуальними правами, не беруть участі у дослідженні обставин справи.

У процесі, побудованому за змагальним принципом, збирання і підготовка всього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд при цьому зобов'язаний вирішити спір на підставі й відповідно до того матеріалу, який надали сторони. Суд, таким чином, тільки оцінює фактичний матеріал, наданий сторонами, не здійснюючи самостійно збирання такого матеріалу. Сторони у такому процесі наділені процесуальними правами і є суб'єктами доказової діяльності.

Принцип гласностіхарактеризує демократизм адміністративного судочинства, а відкритий розгляд адміністративних справ дає можливість громадянам ознайомитися з роботою адміністративного суду безпосередньо.

Українське законодавство передбачає чіткі напрями забезпечення гласності правосуддя і закріплення необхідних винятків при її здійсненні. Так, важливою умовою відкритого судового процесу є суворе поєднання гласності з нормами судової етики під час слухання справи, тому що предметом розгляду суду нерідкостають питання приватного життя громадянина, що торкаються його честі й гідності.

Слід зазначити, що рішення адміністративного суду є важливим не лише длясторін, а й для інших осіб. Тому особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в адміністративному суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів розгляду відповідної справи. Приватність туї не порушується, оскільки розгляд справи є відкритим.

Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному суді інформації прочас і місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній судові рішення.

Відкритий розгляд справиозначає, що кожен громадянин, якому виповнилось 16 років, має право бути присутнім у залі судового засідання і може робити письмові нотатки. Відкритий судовий розгляд підсилює громадський контроль за діяльністю суду, сприяє підвищенню у суддів та осіб, які беруть участь у справі, почуття відповідальності, забезпечує виховний вплив судового процесу.

Суд ухвалою може оголосити судове засідання або його частину закритими з метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках, установлених законом.

Таким чином, розгляд адміністративних справ у закритому судовому засіданні є винятком із загального правила про відкритість розгляду адміністративних справ. Про розгляд справ у закритому засіданні або одній із його частин виноситься ухвала, розгляд ведеться з дотриманням правил судочинства в адміністративному суді.

Перелік підстав для прийняття ухвали про розгляд справи у закритому засіданні включає в себе нерозголошення державної чи іншої таємниці, захист особистого чи сімейного життя людини, інтереси малолітньої чи неповнолітньої особи і не є вичерпним. Законодавець установив й «інші випадки, установлені законом».

Поняття державної таємниці міститься у Законі України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. і визначається як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України, та які в законодавчому порядку визнані державною таємницею і підлягають охороні державою.

Розгляд справи в закритому судовому засіданні проводиться з додержанням усіх правил адміністративного судочинства. Під час розгляду справи в закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише особи, які беруть участь у справі, а в разі необхідності -експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки.

Охорона комерційної і державної таємниці не виключає дотримання порядку здійснення провадження в адміністративній справі, застосування принципів змагальності та рівності сторін. Сторони користуються рівними процесуальними правами.

Під час судового розгляду справи в судовому засіданні забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Конституція України вперше визначила в якості основної з засад судочинства, взаємопов'язаних між собою, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Повне фіксування судового процесу технічними засобами забезпечує прозорість і об'єктивність судового процесу, підвищує довіру до правосуддя. Водночас Законом України від 8 вересня 2005 р. до 1 січня 2008 р. повне фіксування судового засідання за допомогою звукоза писувального технічного засобу здійснюється судом тільки за вимогою особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою суду. В усіх інших випадках хід судового засідання фіксується у протоколі судового засідання.

Отже, до 1 січня 2008 р. офіційним записом судового засідання є протокол судового засідання.

Технічний запис є офіційним записом судового засідання у випадку, коли є вимога особи, яка бере участь у справі, або ініціатива суду щодо повного фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

І лише у цьому випадку технічний запис, здійснений судом у встановленому порядку, повністю замінює ведення протоколів судових засідань.

Рішення суду, ухвалене у відкритому судовому засіданні, проголошується прилюдно. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, прилюдно проголошується лише резолютивна частина рішення .

До основних засад судочинства, відповідно до ст. 129 Конституції України, належить забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішеннясуду крім випадків, встановлених законом. Реалізацію цього принципу відображено у розділі IV КАС України, яким встановлено процесуальний порядок перегляду судових рішень у адміністративних судах апеляційної та касаційної інстанцій.

На розвиток положень статей 55, 129 Конституції України, ст. 12 Закону України «Про судоустрій України», ст. 13 КАС України забезпечене право осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які хоча й не брали участі у справі, але адміністративним судом вирішено питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.

Апеляцією є основний спосіб оскарження судових рішень, які не набрали чинності, в суді вищої інстанції (апеляційному суді).

Судом апеляційної інстанції в адміністративних справах с апеляційний адміністративний суд, у межах територіальної юрисдикції якого перебуває місцевий адміністративний суд (місцевий загальний суд як адміністративний суд чи окружний адміністративний суд), що ухвалив рішення.

У випадку, визначеному ч. 6 ст. 177 КАС України, судом апеляційної інстанції є Виший адміністративний суд Україні.

Суд апеляційної інстанції переглядає законність та обґрунтованість судових рішень суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи. Отже, апеляційний адміністративний суд не пов'язаний з межами вимог апеляційної скарги, якщо встановлено порушення адміністративним судом норм адміністративного судочинства.

Суд апеляційної інстанції може дослідити нові докази, які не досліджувалися у суді першої інстанції, з власної ініціативи або за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо визнає обґрунтованим ненадання їх до суду першої інстанції або необґрунтованим відхилення їх судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції може дослідити також докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням вимог КАС України.

Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги, що не були заявлені в суді першої інстанції.

Узагальнюючи положення про апеляційний перегляд судових рішень, характерними рисами інституту апеляції є такі:

1) апеляція подається на рішення суду першої інстанції, що не набрало чинності;

2) справа за апеляційною скаргою чи апеляційним поданням прокурора направляється на розгляд адміністративного суду вищої (апеляційної) інстанції;

3) подання апеляційної скарги зумовлене неправильним застосуванням адміністративним судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права^;

4) апеляційний суд вирішує як юридичну, так і фактичну сторону справи в тому самому обсязі, що й суд першої інстанції;

5) розгляд справ у суді апеляційної інстанції відбувається з дотриманням основних засад судочинства.

Касацією є перевірка законності адміністративних судових рішень, що набрали чинності, у суді касаційної інстанції.

Судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Вищий адміністративний суд України. Враховуючи те, що провадження за винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження, Верховний Суд України у справах про перегляд судових рішень за винятковими обставинами є судом касаційної інстанції.

Підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про вірогідність того чи іншого доказу.

Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Суд касаційної інстанції не може розглядати позовні вимоги осіб, які беруть участь у справі, шо не були заявлені у суді першої інстанції.

Характерними рисами інституту касації є:

1) касаційна скарга подається на рішення суду першої інстанції, що набрало чинності;

2) касаційна скарга подається на рішення суду апеляційної інстанції;

3) справа за касаційною скаргою чи касаційним поданням прокурора направляється на розгляд адміністративного суду вищої (касаційної) інстанції;

4) подання касаційної скарги зумовлене неправильним застосуванням адміністративним судом першої та касаційної інстанції норм матеріального чи процесуального права;

5) касаційний суд не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про вірогідність того чи іншого доказу;

6) розгляд справ у суді касаційної інстанції відбувається з дотриманням основних засад судочинства.

Принцип обов'язковості судових рішень являє собою правило, згідно з яким постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України. Обов'язковість судових рішень, що набрали законної сили, надає їм властивості закону в справі, у якій вони ухвалені, тому вони с обов'язковими для виконання на території України всіма фізичними і юридичними особами.

В основі цієї норми лежить принцип загальнообов'язковості закону, відповідно до якого ухвалене судове рішення.

Обов'язковість рішень суду, що набрали законної сили, полягає утому, що:

1) вони не можуть бути скасовані або змінені будь-якими адміністративними або державними органами, громадськими організаціями тощо та їхніми посадовими чи службовими особами. Ці органи та особи не можуть винести іншого рішення у цій судовій справі;

2) ці органи та особи не можуть приймати актів, що суперечать рішенню суду, яке набрало чинності, виходячи із припущення про його неправильність;

3) жоден орган, крім вищого суду, не може скасовувати рішення суду, що набрало чинності.

Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими також для осіб, які не брали участі у справі, оскільки вони мають враховувати рішення суду, співвідносити з ними свою поведінку.

Невиконання адміністративних судових рішень тягне за собою передбачену законом відповідальність, у тому числі встановлену ст. 382 КК України, якою передбачена кримінальна відповідальність за умисне невиконання службовою особою, із за своїми повноваженнями повинна вжитті заходів щодо виконання судового рішення, або перешкоджання нею такому виконанню.

Крім перелічених у ст. 7 визначальних ідей адміністративного судочинства КАС України визначено обов'язковість державноїмови під час здійснення адміністративного судочинства та правової допомоги під час вирішення справ в адміністративному суді.

У Конституції України принцип національної мови судочинства не отримав свого прямого закріплення в главі про судову владу. Однак зі змісту ст. 10 Конституції випливає, що державною мовою України с українська мова. Цей принцип одержав своє законодавче закріплення в Законі України «Про судоустрій України». Згідно зі ст. 10 цього Закону, судочинство в Україні провадиться державною мовою. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом.

Слід зазначити, що принцип, згідно з яким судочинство здійснюється державною мовою, одержав своє закріплення в законодавстві про судоустрій, у господарському, цивільному і карному процесуальних кодексах України, а відтепер - і в КАС України.

Мова судочинства визначається ст. 21 Закону України «Про мови в Україні». Встановлення національної мови судочинства випливає з принципів Загальної декларації прав людини, Декларації про державний суверенітет України, яка затверджує пріоритет загальнолюдських цінностей, так само як і духовних цінностей кожного народу, забезпечує мовний суверенітет кожного народу і кожної особистості незалежно від походження людини, її соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, освіти, ставлення до релігії і місця проживання.

Враховуючи вимоги ст. 18 Закону України «Про мови в Україні», згідно з якими, крім української мови, якою ведеться судочинство в Україні, судочинство може здійснюватись мовою, прийнятною для більшості населення даної місцевості. Суд має право, якщо сторони не володіють мовою, вести судовий процес іншою мовою, прийнятною для всіх учасників процесу, постановивши про це відповідну ухвалу. Мовою більшості населення судовий процес може проводитися як виняток із загального правила.

Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право користуватися у судовому процесі рідною мовою, а також послугами перекладача за правилами ст. 68 КАС України. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.

Такою, що не володіє мовою, якою провадиться судочинство, вважається особа, яка не розуміє, або погано розуміє звичайну розмовну мову, не може вільно нею спілкуватися.

Сторони адміністративно-позовного провадження під час розгляду справи в адміністративному суді можуть користуватися правовою допомогою, яку в порядку і на умовах, визначених законом, надає адвокат або особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги.

Законодавство України закріплює потрійну систему правової допомоги, яка складається з:

1) правової допомоги, що передбачена законами України «Про адвокатуру» та «Про нотаріат»;

2) системи правових послуг, що ґрунтуються на нормах ЦК України;

3) системи соціально-юридичних послуг, які надаються відповідно до Закону України «Про соціальні послуги». При цьому соціальні послуги є поняттям досить широким, що включає комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги. Розрізняє поняття правової допомоги і правової консультації Резолюція № (78) 8 від 1978 р. Комітету Міністрів Ради Європи ^мро правову допомогу і консультації.

Під правовою допомогою розуміється: 1) можливість особи використовувати або захищати свої права у будь-яких судах, компетентних виносити рішення у цивільних, адміністративних інших справах; 2) усі витрати, понесені особою, якій надається правова допомога, у ході захисту своїх прав і, зокрема, гонорари адвокатів, мито, витрати на експертизу, відшкодування витрат свідків і витрати на переклад; 3) звільнення від внесення застави або депозиту на покриття судових витрат.

Правова консультація передбачає забезпечення особам, які перебувають у економічно несприятливому становищі, можливість одержання необхідної правової консультації з усіх питань, що можуть стосуватися їхніх прав та інтересів.

Отже, стосовно правової допомоги в адміністративних судах, її можна визначити як надання правових (юридичних) послуг особами, які мають спеціальні (юридичні) знання.

Суд повністю або частково звільняє особу від оплати правової допомоги і забезпечує надання правової допомоги у випадках та порядку, встановлених законом, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги.

Надання безоплатної правової допомоги є однією із гарантій реалізації конституційного принципу рівності осіб, незалежно під їхнього майнового стану.

Чинним законодавством України визначено категорії осіб, яким надається безоплатна правова допомога. До них, зокрема, належать: ветерани війни, які мають право на правову допомогу в питаннях, пов'язаних із соціальним забезпеченням (ч. 2 ст. 22 Закону України «Про статус ветеранів війни і гарантії їх соціального захисту»); особи, які потерпіли від незаконних дій органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, які мають право на правову допомогу у зв'язку з відшкодуванням завданої такими діями шкоди (п. 4 ст. З Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, слідства, прокуратури і суду») тощо. Відповідно до ч. 4 ст. 5 Зако ну України «Про соціальні послуги», право на правову допомогу у вигляді консультацій з питань чинного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів, сприяння застосуванню державного примусу і реалізації юридичної відповідальності осіб, що вдаються до протиправних дій проти них, такими особами є: 1) особи, які не здатні до самообслуговування у зв'язку з похилим віком, хворобою, інвалідністю і не мають рідних, які мають забезпечити їм догляд і допомогу; 2) особи, які перебувають у складній життєвій ситуації у зв'язку з безробіттям і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, через стихійне лихо, катастрофи; 3) діти та молодь, які перебувають у складній життєвій ситуації у зв'язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю, конфліктами і жорстоким ставленням до них у сім'ї¹.

Оплата праці захисника у разі його участі у справі за призначенням суду проводиться за рахунок коштів державного бюджету в порядку і розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

4. Учасники адміністративного судочинства

Учасником адміністративного судочинства є особа, яку чинним законодавством України наділено процесуальними правами та обов'язками щодо участі в адміністративній справі в адміністративних судах. Тобто це особа, яка може або повинна здійснювати процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу, хоча б в одній зі стадій цього провадження.

Класифікацію учасників адміністративно-позовного провадження здійснюють за різними критеріями.

Законодавець розподілив учасників адміністративно-позовного провадження за підставою наявності в них юридичної заінтересованості у результатах розв'язання адміністративної справи.

Виходячи з цього, учасників адміністративно-позовного провадження можна поділити на дві основні групи: особи, які заінтересовані в результаті справи, та особи, які не мають юридичної заінтересованості у результатах вирішення адміністративної справи.

Перша група визначена законодавцем як особи, які беруть участьу справі.

Особи, які беруть участь у справі, реалізують надані їм процесуальні права та обов'язки в зазначеному проваджені для того, щоб досягти певного правового результату, в якому вони зацікавлені. Саме ознака наявності юридичного інтересу в результаті справи первісно відрізняє осіб, які беруть участь у справі, від інших учасників провадження. Характер юридичної заінтересованості в адміністративній справі не є однаковим для всіх осіб, які беруть участь у справі. Деякі з них мають матеріально-правовий інтерес в результаті справи, це - сторони та треті особи; інші мають процесуально-правовий інтерес, це - представники сторін та третіх осіб.

Сукупність процесуальних прав та обов'язків осіб, які беруть участь у справі, визначають їхнє процесуальне положення та дають їм можливість відігравати активну роль у зазначеному адміністративному провадженні.

Для ефективного захисту та реалізації своїх прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин особи, які беруть участь у справі, наділені значним обсягом процесуальних прав, які вони здійснюють під час розгляду справи в адміністративному суді. Наявність широкого кола особливостей процесуальних прав у осіб, які беруть участь у справі, є ще однією відмінністю цієї групи осіб від інших учасників провадження.

Особи, що беруть участь у справі, наділені також певними обов'язками, що кореспондують процесуальним правам інших осіб, та дають змогу суду здійснювати ефективний розгляд адміністративної справи.

Процесуальні права й обов'язки будь-якої особи, яка бере участь у справі, не можуть визнаватися більш або менш важливими ніж права й обов'язки іншої особи, яка бере участь у справі.

Головний обов'язок усіх осіб, які беруть участь у справі ,- це обов'язок добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.

Статтею 49 КАС України встановлено основні процесуальні права осіб, які беруть участь у справі. Цей перелік визначений для всіх осіб цієї групи, та в ньому містяться два види процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі: змагальні та диспозитивні.

Змагальні права- це надані законом можливості брати участь у справі, доводити свою позицію перед судом та спростовувати позиції інших осіб, які беруть участь у справі. До змагальних прав належать: право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів; право ознайомитися з матеріалами справи; право заявляти клопотання і відводи; право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; право подавати докази, брати участь у дослідженні доказів; право висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду, ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; право подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, ознайомлюватися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них; право робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень тощо. Також законом передбачене право осіб, які беруть участь у справі, за власний рахунок додатково замовити та отримати в суді засвідченні копії документів і витяги з них.

Диспозитивні права - це встановлені законом можливості особи, яка бере участь у справі, розпоряджатися своїми вимогами на свій розсуд. До диспозитивних прав, наприклад, належить право осіб оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів.

Головними учасниками в адміністративному провадженні, без яких

123 4