ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Ретроспективний огляд етапів формування виховного ідеалу

1 234

Педагогічна система кожної історичної епохи висуває свій оригінальний чи актуалізує вже знаний образ ідеальної людини. Г. Ващенко виділив і докладно охарактеризував християнський і загальноєвропейський виховні ідеали, а також традиційний український ідеал людини в їх історичному розвитку. Зокрема,у нашій роботі ми розглянули український національний виховний ідеал представлений через ретроспективний аналіз українського ідеалу .

Загальновідомо, що головним у педагогічній діяльності має стати власний національний виховний ідеал, виплеканий упродовж тисячоліть і репрезентований українською народною педагогікою. Він знайшов своє відображення і втілення у рідній українській мові, фольклорі, національних звичаях, традиціях, родинному побуті, святах, обрядах, настановах і правилах громадської поведінки, символах, народних чеснотах і нормах християнської моралі, різних видах мистецтва, у ремеслах і промислах нашого народу й передається від старших поколінь до молодших, які його доповнюють та удосконалюють

Корінням виховний ідеал українців сягає своїх далеких пращурів. Ще в дохристиянський період наші предки дбали про вироблення у дітей та молоді працьовитості, побожного ставлення до природи, землі-годувальниці й хліба, поваги до старших, витривалості, відваги, чесності й правдивості, що стали первинним окресленням виховного ідеалу. Із перших кроків його становлення у центрі уваги стала вічна проблема протистояння Добра – злу, Світла – темряві, Правди – брехні, Розуму – невігластву, Гарного – потворному, Справедливості – кривді [26, с.18]. Звідси постає образ захисника вітчизни, борця за волю і щастя народу. Постійним ідеалом української народної педагогіки є людина праці, шляхетна в поводженні й свідома своєї людської та національної гідності.

Після охрещення Руси-України в процесі суспільного прогресу коло ціннісних орієнтацій у вихованні підростаючих поколінь помітно розширюється. Це насамперед стосується дотримання норм християнської моралі й мудрих заповідей народної педагогіки в помислах і поведінці українця. В основу виховного ідеалу лягає гармонія душі, тіла й розуму («Душа чиста – краще всякого намиста», «Здоров’я – всьому голова», «Розум – скарб людини»), вміння бути самим собою. Так в уяві нашого народу постав образ орієнтувального взірця – довершеної людини, в якої вихідним є здоров’я і розум, а визначальним – духовно-моральна досконалість. Домінантне місце серед них займає служіння Богові та Україні («Нема в світі над Бога», «Без Бога ні до порога»). Бог сприймається як Абсолютний Вічний Дух, Свідомість Світу, найвище втілення Добра, Честі, Доблесті, Світла, Розуму і Справедливості [26, с.24]. Наявність в українській народній педагогіці численних афоризмів про здоров’я, розум і моральні чесноти, похвал тим, хто «на всі руки майстер», «майстер читати і писати», «і швець, і жнець, і на дуді грець», свідчать про чітку орієнтацію її виховного ідеалу на всебічний і гармонійний розвиток особистості, на трудову й мистецьку вправність. А талант людини возвеличується як «дар Божий», «іскра Божа». В розряд виховного ідеалу підносяться такі риси людини, як ощадність і господарність. Недарма кажуть: «Без господаря двір плаче, а без господині хата», «Без хазяїна – земля сиротина», «Як будеш ґаздувати, так будеш мати». Назвати когось в Україні «ґаздою» чи «ґаздинею» – означає віддавати йому найвищу честь, бо слово «ґазда» виступає в українській народній педагогіці синонімом найкращих особистих і громадських чеснот українця. Ґазду на перше місце садовлять, до його слів і порад дослухаються.

Навчання дітей у Київській Русі було підпорядковане вихованню у них народного світогляду, оволодінню основами хліборобської культури. Діти зростали на народній моралі та естетиці, дотримувалися звичаїв своїх предків, у них формувалося ставлення до природи як до живого організму, розуміння природного календаря.

У зв’язку з тим, що Київській Русі постійно загрожували кочівники, надзвичайної ваги набувало патріотичне виховання. Воно здійснювалося на матеріалі билин, казок, легенд, оповідей учасників військових походів, пісень та іншими засобами народної педагогіки.

Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є «Повчання дітям» Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.). У своєму «Повчанні...» автор дає важливий матеріал для суджень про виховний ідеал Київської Русі. Викладаючи думки про гуманні стосунки між людьми, він закладає начала, які згодом стали основою педагогіки українського народу.

У «Повчанні…» він піклується про єдність рідної землі, закликає безкорисливо служити Вітчизні. У творі подаються поради і вимоги щодо виховання дітей:

– постійно працювати і не лінуватися;

– мати благородну поведінку;

– мати чисту душу і худе тіло;

– поважати старших і коритися їм;

– вчитися добру, любові, гуманізму, у тому числі й до інших народів;

– уміти вести бесіду, під час якої більше думати, ніж говорити;

– постійно вчитися, міцно запам’ятовувати і повторювати раніш вивчене, одноразово вчитися новому;

– виявляти самостійність у навчанні тощо [15, с.107–108].

У творі піднімаються важливі проблеми морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. В.Мономах вказує на важливу роль освіти у вихованні. Наводить приклад свого батька, який умів розмовляти п’ятьма іноземними мовами, за що його поважали й за кордоном. Значне місце у вихованні дітей відводить ролі прикладу старших.

Таким чином, ідеалом українського виховання стає здорова, культурна, щаслива людина з багатогранними знаннями та високими духовно-моральними й інтелектуальними якостями, патріотичними почуттями й працьовитістю, національною і людською гідністю. Образ досконалої (довершеної) особи українця утверджувався упродовж багатьох віків українською народною педагогікою. Він одержав яскраву характеристику через героїв фольклору, які постали з реального життя й історичної долі українського народу. Втілення виховного ідеалу здійснюється через рідну мову, народні звичаї і традиції, родинно-побутову й громадську культуру, безпосередню участь дітей у повсякденному житті дорослих, посильній праці, дитячих іграх і забавах, навчанні, святах, обрядах, культових церемоніях.

В українській народній педагогіці, починаючи з XV ст., ідеал довершеної людини представлено образом українського козака, який знайшов своє продовження й розвиток в образах українського січового стрільця, самовідданого борця за самостійну Українську державу.

Козацька педагогіка – це частина народної педагогіки, яка формувала у підростаючих поколіннях українців вірність рідній землі, Батьківщині, народу, виховувала в них незламну силу духу, стійку волю і високу козацьку мораль, лицарські якості. Головна мета козацької педагогіки полягала у формуванні в сім’ї, школі й громадському житті козака – лицаря, мужнього громадянина, захисника рідної землі з яскраво вираженою українською національною свідомістю, дієвим патріотизмом, високим рівнем духовності.

Український народ прославляє козаків за їхні звитяжні подвиги заради волі рідної землі («Де козак, там і слава»), виділяє такі їхні типові риси, як вірність службовому обов’язку («Стяг та воля – козацька доля»), відвага («Чи сяк, чи так не боїться козак»), загартованість і витривалість («І холод не страшний, коли козак молодий», «Козак з біди не заплаче»), вільнолюбство («Коли козак у полі, то він на волі»), здатність до переборення труднощів («Не той козак, що за водою пливе, а той, що проти води»), незалежність натури («Що буде, то буде, а козак панщини робити не буде»), лицарська гідність («Щирий козак ззаду не нападає»), порядність («Куди козака доля не закине, все буде козак»), непокірність («Козача потилиця панам-ляхам не хилиться»), невибагливість («Козак із пригорщі нап’ється, а з долоні пообідає», «Хліб та вода – то козацька їда»), військова вправність («Береженого і Бог береже, а козака шабля стереже»).

Саме в козацькій педагогіці найповніше окреслено ідеал вільної і незалежної людини, яка на культурно-історичних, національно-духовних традиціях вітчизняного досвіду, громадського і політичного життя будує незалежну державу. Козацький виховний ідеал людини – це втілення лицарських чеснот, богатирських якостей, інтелектуальних здібностей і можливостей особистості, яка ввібрала в себе все найкраще, найблагородніше, що було притаманне типовим представникам як духовно-елітарних «верхів» української нації, так і високоморальних народних «низів» [13, с.79]. У змісті козацьких виховних традицій відображено виплеканий у віках ідеал козака – історично зумовлений тип українця, який свято береже заповіти, мрії, волелюбні прагнення батьків, дідів і прадідів. У багатьох фольклорних та літературних творах наш народ опоетизував і оспівав ідеал козака-землероба, власника своєї землі, її мудрого господаря. У часи чужоземної загрози народ творив ідеал козака-воїна, витязя нескореного духу, незламної сили волі, лицаря честі і звитяги.

Надалі питання розвитку виховного ідеалу можна прослідкувати у працях видатних діячів. Визначний український педагог-просвітитель Борис Грінченко досить чітко висловив своє уявлення про ідеальну людину: патріот, демократ, гуманіст, громадський діяч і трудівник – такою має бути Людина. Ідеал особистості у Б.Грінченка випливає із майбутнього України – незалежної, рівноправної у міжнародному світі.

Мету (ідеал) виховання в національній школі Б. Грінченко вбачав у формуванні таких рис майбутнього громадянина України, як глибокий патріотизм, гуманність, добропорядність у взаєминах між людьми всієї планети, а також працьовитість. Він виділяв розумове, моральне, естетичне, фізичне і трудове виховання підростаючого покоління в національній школі. Головне завдання народної школи вбачав у підготовці дітей до майбутнього трудового життя, практичної діяльності [17, с.50].

Виховний ідеал відомої поетеси, громадського діяча Лесі Українки – це гармонійно розвинена, творча особистість, якій притаманні такі цінності, як чесність, гідність, працелюбність, патріотизм, відданість своєму народові.
Патріотизм як національна цінність і складова виховного ідеалу простежується в усій творчості Лесі Українки. Вона сама була щирою українською патріоткою, свято шанувала нашу героїчну історію – козаччину і гетьманщину – і все, що з нею пов’язане.

Ідеалом для Лесі Українки є духовно багата особистість, здатна боротися за волю свого народу, його національні інтереси, національну гідність, толерантна до інших народів, які живуть в Україні.

Визначний письменник і громадський діяч М. Коцюбинський спрямовував свої зусилля на прищеплення селянській молоді ідей національно-культурного відродження, розуміючи, що саме вона у недалекому майбутньому буде відігравати головну роль в українському русі. Окремі художні твори і статті письменника становлять велику педагогічну цінність, в них виражені сміливі новаторські думки про школу майбутнього та виховний ідеал, що реалізується в ній. Насамперед привертають увагу педагогічні погляди М. Коцюбинського про всебічне навчання і виховання учнів, зв’язок школи з життям, близькість дітей до природи, до сільськогосподарської праці.

Працьовитість як складова виховного ідеалу простежується в низці оповідань М. Коцюбинського: «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник» та ін., де наголошується на важливості трудового виховання. Аналіз його творів показує, що однією з найважливіших цінностей у вихованні підростаючого покоління письменник вважав працю. Його ідеал – це людина праці, трудівник.
Виховного значення надавав М. Коцюбинський ідеї прекрасного, яка є складовою його виховного ідеалу. Розуміючи велике значення природи для розвитку людини, він рекомендував використовувати її у вихованні дітей. Вагоме значення для естетичного виховання, на його думку, має образотворче мистецтво.

Провідне місце у спадщині видатного українського педагога Василя Сухомлинського займає ідея гуманізму, людяності та доброчинності. Педагог переконливо стверджував, що виховання гуманізму, людяності здійснюється через творення людям добра. У праці «Як виховати справжню людину» педагог подає моральний ідеал, який увібрав у себе найкращі риси менталітету українського народу. Конкретні принципи, істини, повчання, рекомендації тощо подаються в ній у вигляді законів (14 Законів дружби), правил («Десять не можна», «Дев’ять негідних речей» та ін.), що складають азбуку моральної культури. У ній розкриваються питання виховання у дітей любові до Батьківщини і громадянства, ставлення до людей і обов’язку перед ними, ставлення до батьків, рідних, близьких, розуміння життя, добра і зла в ньому, виховання високих моральних якостей і норм поведінки.

На долю сучасного покоління українських вихователів випала важка і відповідальна місія – формування і обґрунтування ідеалу українського виховання.

Отже, виховний ідеал української народної педагогіки у своїй основі самобутній, оскільки зародився, виріс і зміцнів на власному національному ґрунті, на засадах української народності, творчо увібравши провідні елементи християнства й загальноєвропейської культури.

РОЗДІЛ 3

1 234