 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Десь наша рідна пісня розіллється
І жавором весняним залива. Я чую в ній – Дзвенять на повний голос Мого народу радощі й жалі; Я бачу в ній – Золототканий колос Моєї благодатної землі. В її вінок Вплелися кров і сльози, Повстань і революцій Грізна сталь. Важкі походи і червоні грози, І материнська ласка, і печаль. В її вінку - І гордий жар калини І сонячних пшениць загуслий сік, і слава трудової України, якій не згинути повік.
*** Від матері і тата я почув іще в дитинстві пісню про бурлаків. І в ній, неначе в сповіді, відчув терплячий гнів і стогін небораків. Пригадую: в зимовий журний час за вікнами жнивна година пізня, а в хаті завороженій у нас лунала повна щему, тужна пісня. В ній віщі оживали кобзарі, і лірники, і гуслярі пророчі. Розпеченим залізом на зорі ординці їй випалювали очі. Безжально виривали їй язик. щоб згинула, замучена в острозі. та невимовний стогін їй і крик Підхоплювали на Дніпрі і Волзі. Вона брела закута на Байкал, кайданами на каторзі гриміла. Кресала іскрометно серед скал, У Спаську й Волочаєвці шуміла. Її вели скривавлену вночі, щоб потай у яругах розстріляти, але залитих кров'ю сурмачів не міг здолать і знищить ворог клятий. На Ладозі, на берегах Дінця вона полки в атаки піднімала. Голубила зачерствілі серця і рани кров'янисті бинтувала. Вона шумить прозорими крильми в садах вишневих і зелених пущах. Живе в довічній шані між людьми, як хліб насущний, щедра й невмируща. На концерті Пам'яті доньки Ларочки Неначе перед бурею гаї, напружилася зала у мовчанні. і раптом полетіли, як рої, в мажорному, мінорному звучанні пісні, пісні… "Сентиментальний вальс" Чайковського, безсмертний "Жайвір" Глінки. І неповторний у житті Сен-Санс, І Моцарт, і замріяний Огінський. Аляб'євські вечірні солов'ї і Лисенка грайлива "Баркорола"… О музико. Як весен ручаї ти серце в грудях навпіл розколола. я з жайворами линув до небес, страждав, як помирав Сен-Санса лебідь… Хіба ж забудеш, донечко, тебе, моя печаль і втіхо, коли-небудь! Пісня Як без повітря. хліба і води не може жити на землі людина, так я без тебе черствію завжди, жадана пісне. посестро єдина. Тебе любовно й трепетно творив, виношував у серці кожну ноту. в твій то сумний, то радісний мотив переливав і радість, і скорботу. Всю таїну тобі я відкривав, проникливі й прості слова шукав, щоб заздрити твоїй пісенній вроді. Повір, не засумую з горя я, якщо забудуть автора ім'я, аби жила ти в рідному народі. Вальс кохання Тиха музика лине, Ніч пливе лебедина, І горять над землею зорянисті вогні. Перше ніжне зітхання, Незрадливе кохання, Незабутнє кохання усміхнулось мені. Не для болю-розлуки Поєднали ми руки, Нам на радість з тобою хвиля вальса пливе. Перше ніжне зітхання, Незрадливе кохання, незабутнє кохання в щирій пісні живе. Серед лагідної ночі Сяють лагідні очі. Повні ласки і щастя, голубіють, як льон Перше ніжне зітхання, Незабутнє кохання – зачарований сон. Тихо музика лине, Ніч пливе лебедина, І горять над землею зорянисті вогні. Перше ніжне зітхання, Незрадливе кохання, Незабутнє кохання усміхнулось мені.
Пісня серця Ти колихала, мамо, мене В шумі гаїв. Вже запалили сивим вогнем Коси твої. Болі безсонних ночей, Смуток тривожний очей. Я материнську добру красу завжди у серці несу. Вперше почув я спів солов'я В шумі дібров. Вперше зустріла юність моя Щастя й любов. Вірна дружино моя, Люба подруго моя, Я твою ніжну світну красу Завжди у серці несу ой солов'їні роки мої, Роки світань. Дай мені, доню, Ручки свої, В очі поглянь. Рідна кровинка моя, Світла зоринка моя, Я твою ніжну юну красу Завжди у серці несу В синіх туманах рови пливуть, Мріють гаї. В серці і пісні весни цвітуть, Весни мої. Я вас, як щастя, беріг в далях тривожних доріг. Вашу душевну щедру красу Завжди у серці несу.
Василь Мисик Голос Робсона Він заспівує про Штати, Колисає давні болі… Та в піснях його поволі Виростає обрис хати В африканському околі.
Може, й слів таких немає, Може, це нам тільки сниться – Чорні руки, чорні лиця. Дуб, що вище виростає, То глибинніш корениться. Обминали хату бідну Ведучи рабів займанці, Бо, почувши співи й танці, Пісеньку почувши рідну, Умирали африканці.
О заплакана старенька Африканська чорна мати! Що зосталось їй? Співати, Поки десь оскардом дзенька Син, завезений у Штати. Ігор Муратов Колискова Хоч куди б залетів-заїхав, Не шукав би щасну підкову: З незлічених пісень братерських Я б на щастя узяв колискову.
Хай би мати її співала У бамбуковому вігвамі, Над яким, наче добра чаклунка, Мріє пальма в зеленій панамі.
Хай почув би ту пісню в чумі, Круг якого безмов’я правічне, І віщує незнанні дороги Нерозгадане сяйво північне.
А хоч в саклі б її почути, Ніжну й лагідну в час вечірній, Коли діток своїх присипляти Мчать орлиці у гнізда загірні.
І не треба мені, не треба Ані звуку про мир, ані слова: Тільки б линула над землею Неполохана колискова.
Борис Олійник Вальс Цвіт на каштанах помірно, покірно погас. Ах, не зів'яв, а погас, наче люстра у залі… Все проминуло, немов старовинний романс, Тільки гвоздика тремтить на крижині рояля.
Тільки мелодія… тихше. Облиште. Не час. Я запізнився на вік на заручини наші. Все промайнуло, і вже не поверне до нас Юний Болконський і ніжна Ростова Наташа. Все проминуло… Так звідки ж цей шарф і рука – Спалахом білим на тихому мармурі ночі? Все одшуміло. Зосталася тільки ріка, Пам'ять русява, вишнева зав'юга і… очі.
Квіт на каштанах так чисто і юно зайнявсь, Вітер волого припав до пелюсток губами… Все повернулось у цей старовинний романс: Двоє спинились… а я відпливаю у пам'ять.
Засторога Завмерли: партер і гальорка, й під стріхою хата, І мати моя, що пропахла любистком і хлібом… І лебедем білим пливе синьоока соната, І лебедем чорним пливе над оркестром Ван Кліберн. Здається мені диригент чаклуном із Багдада… Приймач одноокий зітха і розчулено кліпа, Коли в мою хату пливе білосиня соната І лебедем чорним пливе із Нью-Йорка Ван Кліберн. І трепетні пальці, як білі русалки, когують По чорному й білому ритмові клавіатур… Та що це зі мною?! я щось несподіване чую…
Я слухаю вас, і рояль поліровано сяє боками, Мов радник посольський… Ближче, ближчають пудові Томпи пульсу в скроні гір, Сонце виповнене кров'ю Пада, падає… Та що ж це нарешті?
На ритмах, що з жаху поблідли, немов стіна, Пораненим лебедем тихо конає соната, І чорний рояль уже збайдужів, як труна. У всьому світі, такому дивному, Де вливаються Гітлер і Гейне, В цьому небі, такому синьому, Де літають хрущі і ракети, Так усе переплуталось, сплутано, Так усе підозріло зближене, Що й збагнути нелегко здалеку, Що висить: автомат чи транзистор, Що чорніє: рояль чи труна, Що летить: журавель чи винищувач, Косарі то ідуть чи солдати? І тому, щоб лишитись особою, Я кладу на гашетку пальці. "я тебе розумію, сину!.." – кричить мені Брест.
І вийдуть по музу І вийдуть по музу Майбутні поети На станції… А ми хоч в сонетах… А ми хоч в сонетах Зостанемось?
Новітній Тичина на штампи охриплі Повстаньте. А ми вже архівом… А ми вже архівами Станемо.
Прийдешні Сократи до суті ітимуть Крізь сутінь… А ми вже перейдем і станем клітинами Суті. Тому і землею, своєю землею, ми стали, Що рвались у небо, а Землю зорею Вінчали. І як на землі б не здавалось поетам Затісно, куди б не літали вони у ракетах За піснею, – Все'дно їм до нас путь-дорога остання Провисне, Бо ми тоді станем… Ми вже тоді станемо Піснею. Музика Я прийду уже з посрібненими скронями Обважнілий під умовностями й узами, В той завулок з тополиними колонами, Що тече мені під серце наче музика.
Під ворітьми де літа мої проходили, Я об спогади спіткнувся, мов загнузданий. І хлюпне мені тремкою прохолодою Твоїх пальців лебедино-біла музика.
Я прийду сюди аж ген із того давітку Хлопчаком у полотняному картузику, І розтане сивий іней мого досвіду У завулку, що гучить мені, як музика.
А кохання найгрізнішими указами Ні зів'яти, ні вхолонуть – не примусити. А єдиних слів, на жаль, було не сказано… А для чого ті слова, як плаче музика. Ода музиці І квіт зорі, і спалахи півоній, Космічний гул, і мовчазний туман, – Усе довкруг в довершеній гармонії Звучить урочим ладом, як орган. Усе на світі неземними узами, – Чебрець і сніг, журавку і печаль, – Єднає мудро благовісна музика, – Землі і неба голубий хорал.
О муза муз – і сущого й майбутнього, Ти омивай нас, як жива роса, І прихиляй до поля многотрудного, І поривай в духовні небеса! Парубоцька балада Я летів красивим чортом На коні, як ворон, чорнім – Біла піна падала, мов сніг – Ех, до тієї Чураївни, Що клялась від третіх півнів Рушники послать мені до ніг, Та до тієї… до такої. Що як поведе рукою – Солов'ї вмирають навесні!
Я летів… А на Купала Дві зорі підбито впали, Заридав у глухомані сич… Гей, скоріше, коню-друже, Щось мені на серці тужно, Щось не договорює ся ніч, Та ще чи, як на чиюсь намову, Загубилася підкова… Щось немовби затаїла ніч.
Я влетів з розгону в ранок Під високий білий ганок, Де колись уста її пізнав… Тільки ж чом це так вогнисто Сіють музику троїсті? Чуєш, коню, щоб воно за знак?
Розчахнулись нагло двері – Став біліший від паперу: Вийшла Чураївна… у фаті. Тонко скрикнула мов чайка Випала і свата чарка. Три музики зблідли, як свять.
Вмерзнув повід у долоню. Так оце виходить, коню, Ми з тобою гнали крізь віки, Щоб зеленої неділі Встигнуть… на чуже весілля? Де ж твої, Марусю, рушники?!
Щось лепече про розлуку, Простягає білу руку, – Повертаймо, коню, в три хрести! Та скоріш від цього саду, Де зустрів я ніжну зраду, Та не слухай тоскного: "Прости!"
Люто вилетів на греблю, Вдарив тугою об землю – Обірвались струни у музик. Закричали треті півні, Впала з горя Чураївна Головою в поданий рушник.
Ще не раз ти, Чураївно, Скрикнеш чайкою осінньо, Коли я попід твоїм вікном На коні як ворон, чорнім Пролечу красивим чортом, Хрещений весільним рушником. Ех, до тієї… до такої, Що як поведе рукою – Скрипка заголосить під смичком Та до тієї, до другої, до тії… та не такої.
Під чиїм же, коню, ми вікном?!
Я не можу тебе обняти Солов'ї за твоєю хатою Заплітають кохання в хміль. Я ж не можу тобі співати – Мої губи закрилив біль
Ти прислухайсь: Крізь вереск оргій На бенкеті у сатани Над розбитою мірою лорки Плач обірваної струни.
... В ніч розплат, на громи багату, Коли місяць – кривим мечем, Поклади мені холод м'яти На пробите ліве плече
Проведи мене за подвір'я Де тополі – як сурмачі... Я несу свою ненависть вірну За статутом – на правім плечі. Олена Пчілка Хатні музики й слухачі Майстер грає, виграває, Вірний цуцик вислухає. Не потрібні майстру ноти, Грає й так він для охоти! Слухай, цуцику, втішайся, Тільки сам не озивайся! Не потрібно твого гласу – Дожидайся свого часу. Майстер грає, виграває, Вірний цуцик вислухає! Вміє котик наш співати, Вміє казочку казати. Та тепер наставив вуха, Дудочку пильненько слуха. Добре хлопчик виграває, Котик казку забуває; Мишка десь в кутку шкребеться, Він сидить, не ворухнеться! Хай там мишка хоч і скаче – Він не чує і не баче!
Співаки Кицьки Нявки іменини Швидко швидко надійдуть; Віншувати до хатини Всі котяточка прийдуть Віншувальну пісню учать Щонайкращі голоси, Бас і тенор вже м'яучать, І сопрано для краси. Їх учитель научає: Але треба пильнувать! – Бо смичка він в лапі має, Може враз почастувать!.. І котяточка пильнують: Ноти в лапочки взялиґ. Так виводять, так статкують, На всю школу завели! Бас поважно тягне тягне гучно, Тенор – звисока лящить, А сопрано – милозвучно Та солодко верещить. Так артисти в три особи, Заспівали хоч куди! Та кому не до сподоби – То собі із хати йди!
Пісні минулого Пророчисті тії читаю скрижалі Народних пісень. І надії, і жалі Свої тут народ положив у піснях, Лунає та мова у дрібних листах. І мертвії ті ватаги із могили Говорять, торкаючи душу і сили, - Та речі пустині німій гомонять, Та люди живії мовчать!
До діточок Годі, діточки, вам спать! Час давно вже вам вставать! Гляньте: сонечко сміється, В небі жайворонок в'ється, В'ється, радісно співає, - Він весну вам сповіщає! А весна та чарівниця Щиро вам несе гостинця; Пташка, рибка, звір на волі, Божа пчілка, квітка в полі,- Всі весною оживаають, Весну красну прославляють. Пісенька Гоп, скак, веселенько, Одиначка я у неньки; Мене ненечка пестує Та смачненьким все годує; Я ж матусю поважаю І слухняна виростаю. Гоп, скок, руки в боки, Прилетіли три сороки, Сіли вони на тинок, Мене кличуть у танок. У зеленому віночку, На жовтенькому пісочку, Як та кізка я стрибаю І матусю звеселяю. А сороки-цокотухи Напилися варенухи, Біля мене теж стрибають, Різне птаство звеселяють.
Іванко Біля струмочка, біля калини Дудку Іванко зробив з вербини; Гра – виграває в дудку Іванко, Голос по гаю іде щоранку…
Весна красна (з поеми "Козачка Олена") Віє легким духом, вільним – Прийшла весна – красна, Із-за моря, з ластівками, Прилинула ясна! Забриніли стави, ріки В берегах зелених, Залунали всі улоньки Од співів веселих. Всміхається ясне сонце У небі блакитнім Хмаринонькам кучерявим, Біленьким, лагідним; Обізвався соловейко У лузі, в ліщині, Пограває козаченько В сопілку дівчині. Сади рясні вишневії Білим цвітом сяють, Вишитими рукавцями Дівчаточка мають. "Будь здорова, челядонько! – Мовить весна-красна. – Гуляй, радій, молоденька, Доки пора щасна!..."
|
