 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна
Мій літній поїзд зупинився знову перед цією айстрою смутною. І я зійшла в її казкову тінь. “У нас дощі!” – буденно повідомив мій чоловік. А я зітхнула:” Вдома…” І привітала радощі прості. Притишена до світлого піано, десь за стіною скрипочка співала. Я сіла в крісло до вікна лицем. І милостиво осені кивнула, мовляв, я вже готова. Я вернулась. Розпочинай класичний свій концерт. Заговорив у сутінках годинник про те, як час проходить крізь людину і там, за нею, - вічністю стає. І розуму нема туди дороги. і лиш душі меланхолійний погляд провидить все, коли годинник б’є.
Вступає дощ…Високий і безмежний. Заслухатись його – необережно. Розмиє дощ той нетривкий сосуд, в який тебе природою відлито, яким тебе одділено од світу, і переллє в холодний білий сум просторів… Але годі вже печалі, бо нетерпляче галасує чайник.
І славословить затишок цвіркун. І в тому всьому є спокійна сталість. Мов за віки нічого тут не сталось. Завжди тут бив годинник у кутку.
Завжди під ним дівчатко виростало. В товсті косички банти заплітало. У сутінки торкалися вікна… Усе мина…Але довіку буде – твій дім, і осінь, і ласкаве чудо концерту для дощу і цвіркуна.
Йозеф Гайдн “Прощальна симфонія” - Скажи, чому той валторніст худий встає й виходить, погасивши свічку? - Моя кохана, не дивись туди! Там – вічність… - Скажи, чому встає старий флейтист? І гасить свічку?! І стихають кроки… - Не треба. Не печалься. Не дивись. Його покликав спокій… - Скажи, чому відклавши в бік гобой, учитель твій пішов і не вертає? - О, не дивись туди, моя любов. Там – тайна… - Скажи, чому не чуть віолончель? Чому в моїм волоссі стільки срібла? Чому втомились руки і плече промокло наскрізь від ридання скрипки? І ти ідеш мій друженько, мій брат? Візьми й мене, боюсь я буть остання… А треба грать! Димок над пультом тане… Остання нотка, гостра, як печаль. Останній цвях у музикальну сферу, яку віками вчили ми звучать. А нам, о браття, вказано на двері. Кого просить, кого на поміч звать, коли душею розмиває тіло? А втім, - була би музика жива! У ній – надія. Любов Забашта Лисенку Народний генію, моя земна розрадо, Мій саде, нестолочений ніким! Ти відбуяв пісенним водоспадом, Мов грім високим, як любов земним.
Не пройдеш ти, не скінчишся ніколи. Заходь до мене в серце, наче в дім, І продзвени своїм “Безмежним полем”, Як молодий, весняно ранній грім.
Із “Думами” і “Місяченьком-князем”, З Франковим вічним духом до змагань, Ти став пісень зеленорутим стражем, Народним генієм, його диханням стань. Де жив Франко, жив Лисенко й Тарас.
Ти в пам’яті, мов пам’ятник високий, Завжди живий і вічний поміж нас. Щасливий край, вродливий, кароокий,
Віталій Коротич Музика На фортеп’яно грають – Не знати вже й скільки літ – І звуки переповзають Між поверхами, як ліфт Здається, було це вічно: Над метушливість зла У прочинені вікна Статечна музика йшла. Неначе сто літ без впину Грає цей піаніст. Над власну сутулу спину Музику шле в зеніт. Хай звикли до неї ми вже: Крізь нас – у небо бліде – Перекриття пробивши – Висока музика йде. Раніше не знав про це я – Відкрилось щойно мені: Музика - панацея Від ницості та брехні. На скільки жилося б краще Поміж сирен та заграв, Якби у бетонній хащі Хтось безупинно грав. І все нещире й недобре, Усе марнослів’я й зло, Немов до факіра кобри На музику б ту повзло. Від музики кам’яніло… Над бомбами усіма Маленьку дудочку білу Дитина в руці трима. Абрам Коцнельсон Звуки Не чути паровозного гудка. Усе частіше - гуркіт літака. Не уявляю, котрий з дивних звуків Колись ще потривожить слух онуків. Та, певне найстрашнішого нема, Ніж безгомін душі глуха й німа. Для того, музика, існуєш ти, Щоб осипались мури глухоти… Вадим Крищенко *** Музику воєнної пори Нагадали платівки зітерті. І війну спогадом вітри Про любов, що йшла по лезу смерті. Та любов знаходила слова І сказала їх до болю просто… Оживає пісня, ожива І у серці повторитись просить.
Перед боєм хтось її завів З вірою, що зустріч ще настане… Підхопили губи той мотив Може, вперше, може, вже востаннє. Просвітилась радістю жура, Простелились барви білосніжні… Чом так сталось: грозова пора Неповторно мовила про ніжність!.. Пантелеймон Куліш До кобзи Кобзо, моя непорочна утіхо! Чом ти мовчиш, задзвони мені стиха, Голосом правди святої дзвони, Нашу тісноту гірку спом’яни. Може, чиє ще не спідлене серце Важко заб’ється, до серця озветься, Як на бандурі струна до струни.
Хто не здолає озватись ділами, Хай озоветься німими словами: Ти ж своє слово дзвони-промовляй, Душам братерським заснуть не давай, Хай недовірки твої туманіють, Хай вороги твої з жалю німіють; Ти рідну сім’ю до купи ззивай.
Гей, хто на сум благородний багатий, Сходьтеся мовчки до рідної хати, Та посідаєм по голих лавках, Та посумуймо по мертвих братах. Темно надворі, зоря не зоріє, Вітер холодний од півночі віє, Квилять вовки по степах-облогах.
Кобзо! Ти наша одрадо єдина… Поки із мертвих воскресне Вкраїна, Поки дождеться живої весни, Ти нам про нашу тісноту дзвони, Стиха дзвони, нехай змучене серце Важко заб'ється, до серця озветься, Як на бандурі струна до струни. Леся Українка До мого фортепіано (елегія) Мій давній друже! мушу я з тобою Розстатись надовго… Жаль мені! З тобою звикла я ділитись журбою, Вповідувать думки веселі і сумні.
Тож при тобі, мій друже давній, вірний, Пройшло життя дитячеє моє. Як седо при тобі в час весінній, Багато спогадів тоді стає! Картина постає: зібравсь гурточок, Провадить речі, і співа, й гука, На клавішах твоїх швидких, гучний танок Чиясь весела виграва рука.
Чи хто се плаче там. в другій хатині? Чиє ридання стримане, тяжке?.. Несила тугу крить такій малій дитині, Здавило серце почуття гірке.
Чого я плакала тоді, чого ридала? Тоді ж кругом так весело було … Ох, певне, лихо сердцем почувало, Що на мене, мов хмара грізна, йшла!
Коли я смуток свій на струни клала, З’явилась ціла зграя, красних мрій, Веселкою моя надія грала, Далеко линув думок легкий рій.
Розстаємось надовго ми з тобою! Зостанешся ти в самоті німій, А я не матиму де дітися з журбою … Прощай же, давній, любий друже мій!
Веснянка Як яснеє сонце Закине свій промінь ясний До тебе в віконце, - Озвись на привіт весняний. Олесю, серденько, Співай веселенько Весняного ранку Співай, моя люба, веснянко!
Мій шлях На шлях я вийшла ранньою весною І тихий спів несмілий заспівала, А хто стрівався на шляху зі мною Того я щирим серденько вітала: “Самій недовго збитися з путі, та трудно з неї збитись у гурті”. Я йду шляхом, пісні твої співаю; та не шукайте в них пророчої науки, - Ні, голоса я гучного не маю! Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, - Скажу я: “Разом плачмо, брате мій!” З його плечем я спів з’єднаю свій, Бо не такі вже гіркі сльози – спільні. Коли ж на довгому шляху прийдеться Мені почути співи гучні, вільні, - В моїй душі для них луна знайдеться. Сховаю я тоді журбу свою І пісні вільної жалем не отрую. Чи тільки терни на шляху знайду, Чи стріну, може, де і квіт барвистий? Чи до мети я певної дійду, Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, - Бажаю так скінчити я той шлях, Як починала: з співом на устах.
Степан Литвин Балада про скрипаля Над Россю наливалися жита. Де він упав, горіла сталь стозвуко… Хололи руки, що підбили танк, Артиста руки, музиканта руки. І мін мінор, а не мажор мажар Звучав у полі, в голові музики. Жахлива бою музика, й пожар І побратимів передсмертні крики… Він юнаком орав оці поля, Звідсіль поїхав вчитись до столиці… Правиця ополченця-скрипаля Затисла жменьку рідної землиці, А ліва – кілька теплих колосків… Він догорів, як сонце догоріло. Погас предивний, геніальний спів У серці, що мільйон серць зігріло. Затихли руки, руки скрипаля, Татуся руки, хлібороба руки. І дощ пішов. І плакали поля, І плакала земля з тяжкої муки.
Дмитро Луценко Рідна пісня Анатолію Авдієвському У мене вмить Заб'ється в грудях серце, Коли до болю щира й чарівна |
