 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Дитячий концерт у фонд миру
ОДА МУЗИЦІ Збірка віршів українських поетів про музику Полтава – 2001 Ода музиці: Збірка віршів про музику українських поетів / Упор. О.О.Лобач, Т.А. Гуржій. –Полтава, 2001. – 56 с. Затверджено на засіданні кафедри музики і співів Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка (протокол № 27 від 24.04.2001) Богдан-Ігор Антонич Amen Закінчений концерт, лиш відгомін – омана. Кінець усього – смерть, таємна та незнана. І радісно й сумно минає мов омана.
Весільна Послухай: б’є весільний бубон І клени хиляться, мов пави, В твоє волосся, моя люба, Заплівся місяць кучерявий Чому пригасла скрипка трохи, Чому тремтить твоя долоня? Ніч срібним сяйвом, наче мохом, Обмотує підкови коням.
Елегія про співучі двері Співучі двері, сивий явір, Старий, мальований поріг. Так залишилися в уяві Місця дитячих днів моїх, Так доховала пам'ять хлопця Затьмарені вже образи, Такий обмежений став обсяг Тієї пісні, що дрижить, Яка зворушенням хвилює, Та все ж без зайвої сльози Пейзажі споминів малює. І хочу знову пережить Хлоп'ячі радості і бурі. Швидкіш струмує в жилах кров, І сіяють щастям очі хмурі, В долоні легшає перо. На кичерах сивасті трави, Черлений камінь у ріці. Смолиста ніч і день смуглявий, Немов циганка на лиці. Розсміяні палкі потоки, Немов коханці до дівчат, Злітають до долин глибоких, Що в сивій мряці тихо сплять, І куриться із квітів запах, Немов з люльок барвистих дим. Дрижать ялиці в вітру лапах, Голосять шепотом дрібним, Течуть униз краплини шуму, Немов з гарячих пнів смола. Сповитий в зелень і задуму, П'є олень воду з джерела. Квітчасте сонце спить в криниці На схилі гір, неначе лата, Пришите до лісів село.
Корчма, мов кущ, що родить зорі, Свічками палиться вночі. З горілки б'ють дими прозорі, Скриплять іржавії ключі. Смичком вогнистим тнуть цигани, Розкотисто співає бас. Пече музика й голос тьмяний, І струн сп'янілих лютий бряз. Тремтить на флейті пальців десять, Музичне дерево горить. Із бубна, мов із дзбана, ллється Роздзвонений, гарячий крик. Палає скрипка, тихне, в'яне, І серце бубна співом п'яне. І про опришків сотий раз Оповідає в пісні бас: Свячені кулі, литий пояс, Таємне зілля, дика борть, Заклята ніч і смерті в напоях, Що їх коханцям варить чорт. Шалений місяць – мрійний тенор Веде містичні пісню тьми. Дівчина, наче веретено, В танку спідницями шумить…
Елегія про ключі від кохання … Дзвонила в ста фортепіанах омелодійнена весна. Смички, мов луки вигинала І веретена обертала, Ячала сотнею скрипок, В криницях м'ятних напувалась, Рядном квітчастим розстелялась І сипала пісні й пісок…
Елегія про перстень пісні … Це місяць – молодий музика настроює, мов скрипку сад. Нестримна мріє і химерна! Прослався в безвість ночі шлях. Ні, небо слів тих не поверне, І не поверне їх земля…
На дверях дому знак зловісний, На дверях дому – перстень пісні.
Елегія про перстень молодості … Спочине серце під крилатим кленом, порине в море трав зелене, і тільки пісня вільна, спіла, жива, нестримна, горда, сміла ітиме далі вже без мене. До моєї пісні Крутиться світ весняний і зелений. Ясень співа, і серце співа. Пісня натхненним кружля веретеном, На веретені срібляться слова.
Ясень, осяяний сонцем, упився, Перстень натхнення на серці тремтить. Гей же, п'яній, і лети, і крутися, Пісне моїх двадцятьох і трьох літ! Весняна ніч Настурції ніч і ніч конвалій. Пливе музика радієва. В саду тривожний жду – ніч палить – Тебе, далека зоре, Єво! Карузо ночі – тенор місяць У скринці радієвій кличе. Для наших дум замало місця, Кохання вічна таємниця!
І для сердець замало світла, Землі замало і п'яніння! Вітри ранкові, наче мітли, З стежок змітають ніч весінню.
Тюльпани Червоне золото тюльпанів На сірім сонці – танці з лика І механічний сад мелодій, Де в чорних дисках спить музика.
Металу в'язень – людський голос Засуджений в кружок порожній, І світу в'язень – людське серце Цього збагнути неспроможне.
Крізь сірий шовк – безбарв'я сіре Червоне золото тюльпанів. Цвісти, горіти й проминати, Лишати все, йдучи в незнане! Микола Бажан Танець Як є гармонь – нехай гармонь, Нехай гармонь хоть ти! О добий, молодий, вогонь, Зривайся і лети! Мороз тверез, – весела гра, – Тверезий, а п’янкий. Злітай і ринь – твоя пора, О вогню молодий! І красень рок стоїть при грі, І став мороз тверез, І чути дзвони угорі Беріз, вітрів, небес. Полине, зрине чоловік, Пливуть, кружлять жінки І він стоїть, цей красень рік Що вищий над віки. Сідає гостро на долонь Кристалець сніговий. Як вихор, пролітай в гармонь, О вогню молодий! О вогню мій, в цей сніг, в цей рік, Як в жодне з сотень літ, Ти так не цвів, ти так не пік Стодзвоної землі. Старі діди ідуть сюди, І підліток виходь! В блакитну паморозь, в сади Іди, врочиста плоть! Обуасом бить, зірчатий лід Сузір’ями колоть! Ти квітнеш вперше з сотень літ, Розумна й сміла плоть! Ти плоть, і ти – натхнення. Ти ж Світи береш бороть. В віках, як серце, ти дзвениш, Прекрасна людська плоть! Це людство. Муж, і немовля, І мати й син-вояк. О людство – це твоя земля, І радість – теж твоя. Стомовний тлум, сторукий люд, Як людство, повстає. Твій труд, твій лет, твій лад, твій суд. І свято – теж твоє! Розмай-зілля І Тривожна ніч землі, туману й трясовиці, Мов моторошний світ відьомський, розцвіта І струшена з небес на дно студне криниці Тріпочеться зоря, як риба золота.
Долину сповнює дух м’яти і суниці, І по рясній траві прослалась темнота Співучих закликів веснянки-гаївниці, Її тужливих скарг на визрілі літа.
Де розцвітає в млі туманних улоговин, Вогких пахнот, солодких соків повен, Той перелесний цвіт тирлич, – Хитнувши оситняг, причалив тихо човен, Дівочий спів стає блажен і снажнокровен В передчутті нічних, очікуваних стріч. Симфонія В сповитій млою оркестровій ямі Почувся шелест. Вистрибнувши з мгли, І збігши ввись по хроматичній ямі, Протріпотів і втих кларнет. Прийшли, Розмотуючи мокрі шарфи з шиї, Перукарів, музиків, лицедії, Крикливий люд лаштунків і куліс, Строката суміш геніїв, гульвіс, Ентузіастів, пияків, гордливців, Одеський збрід натхненних нещасливців, Смітне поріддя музики і біди Зі всіх кінців позбирані сюди.
Чого і ти навідався, Адаме, На цей базар фіоритур і поз? Невже тобі в цім галасливім храмі Дасть забуття заброда-віртуоз? Ні самота, ні шумний тлум концерту Не розметуть твою нудьгу одверту,– І ти мовчиш презирливо в юрбі Панків і пань, набриджених тобі. Ось два таких, остилих до нестями, Похмуряться, поглянувши в програму: –"Чи щось цікаве?" –"Ах пусте, повір,– оркестр театру виконає твір якогось Куликовського Миколи…" –"Симфонія? Ти чув її?" –"Ніколи, проте чомусь цим твором диригент сьогоднішній почне дивертисмент." Уже мигочуть жовто над пюпітром Товсті свічки, розгойдувані вітром І аж під стелю, до лунких склепінь Зметнулась гостра диригентська тінь. Здавалося, – від протягу і тіней Хитається напівпорожній зал. В дощані, вапном вибілені стіни Лящав дощем шибайголовий шквал, І пахла глиною і каніфолью, І лоєм свіч , і випаром помад… Втекти б звідсіль по степовім роздоллі, Іти щоб більше не вертать назад, Щоб не душитись в кислому повітрі Віталень, класів, театральних лож, Щоб не вслухатись у натяки хитрі Злодійкуватих панів і вельмож І щоб кричати, на всю міць кричати Крізь все страшне мовчання далини Про муку віри, про офіри й втрати, Кричати й ждати із Литви луни, Хоч відгоміну пісні свитезянки, Хоч відгуку улюблених озер, Хоч спомину, хоч тіні сподіванки, Такої доконечної тепер. Які простори пролягли між нами Яке пізнання розділило їх! Лише словами – крилами тугими Він подолає глушину доріг, І мовчазні пустелі безнадії, І розпачу роззявлену дрягву, І тільки пісня, кинута в Литву, Можливо стлумить спазми ностальгії Їй пролетіти треба забагато Шлагбаумів, рогаток і проваль. Завалено, заставлено, заклято Довжезну, серцем виміряну даль. Повз сотні й сотні верстових стовпів Крізь люті хащі, багнища і пущі Під свист хурдель і стогін візників Він мчав свій біль, свою печаль і гнів І от домчав, де суходіл урвався, Шубовснувши в зелено-чорний вир, Де в непрозорих водах відбивався загрозливий, чужий узор сузір.
Узор сузір… І раптом все змінилось, Запахло м'ятою, війнуло чебрецем І крильцями мелодій заіскрилось Над озера замисленим лицем. Воно було тонке, ласкаве й чисте, Обличчя добрих, милосердних вод… Чи ти мене у даль ведеш флейтисте, Чи то співає доля і народ? Яка дівочість в срібнім злеті флейти! Як по-жіночи. Тіло скрипки спить! Симфонія, мов теплий сад шумить, Не вирвешся з її рясних алей ти! Іди по них в любов і сни людей, І пізнавай їх візерунки прості, І заблукай по присмерку алей Ще глибше в ніч розспіваної млості. В ній полохливість звуків, мов роса на зелі, І синя тінь, мов тон віолончелі, І в ній – ти сам, твій поклик, подих твій. Ти – в трелях струнних, ти – в розкатах трубних, Ти – в радісному, вільному злитті З піснями тих, могутніх, життєлюбних, Закоханих, ворожих самоті, – З піснями тих нескорених, нужденних, Позначуваних опіками тавр, Співців бездомних, бардів безіменних. Це їх дари… Пронісся лязк литавр Рокочучи, відплинув гомін міді І чорна трость обенова співа, Немов душа жадаюча жива, Одна на всім принишклім круговиді – Та юний гурт вчуває дальній клич І брязкотом стрясає сяйну ніч, І ніч полонять, дзвонять, гонять Танцю спритні вихорці, Сплески пісні й сміху тонуть В розколисаній ріці Тонуть, тануть, виринають, Набирають іншу стать, Бистрі відблиски роняють, Тоншим тоном дріботять, В'ють віночок хороводу, Розплітають пісні низь. Гра народу, спів народу, – Вічним сяйвом променись! Розпочати, не чекати, – Терелиця мчить гнучка. Чітко скрипок піччикато Креше іскри козачка. Вище, тонше і частіше Струн торкання, рук удар. Раптом – вибух! Раптом – тиша. Звук розбивсь. Розпався чар, Розпався чар, лиш бубенцями Ще продзвенів, і залелів, і зник Вилазить мляво диригент із ями, І чути звичну шамотню музик, Але на цьому не кінець, – на цьому Початок подолання самоти, Коли зумів ти в утворі чужому Цілющу силу спільності знайти, У відданість народові свойому У віру в люд, – простішу за оту, Якої ждеш, і прагнеш, і шукаєш Але її прекрасну простоту Як поміч в скруті, з вдячністю приймаєш Ледь-ледь хмільний від музики й думок, Ти вибігаєш з крісел, ти виходиш В негожу ніч, і обмокріла одіж Тебе проймає дрожем до кісток Навальний вітер рве полу накидки Ні затишку, ні проблиску ніде Хтось кличе? Так. Ти знаєш, – хто і звідки На тебе кличе і на тебе жде… Встають сонети, як провидці й свідки. Зведись, поете! Владне слово йде. Володимир Базилевич Мелодія снігів Звучить, звучить мелодія снігів. На всіх кущах – препишно білі банти. Дерева чорні, наче оркестранти, Звучить, звучить мелодія снігів!
Ну як ви, люба? Запашних вам снігів! Перемайнуло лихо, відболіло. Пролийтесь в мої очі білим-біло. Звучить, мелодія снігів. Ні відстаней нема. Ні берегів. Невловна мить, і ми також невловні. Немов ліси, мелодіями повні. Звучить, звучить мелодія снігів!
Не стрілись нині. Завтра – й поготів. Ми з вами, люба, перелітні птиці. Оте, чого не сталось, хай присниться. Звучить, звучить мелодія снігів! Віталій Березінський Дитячий концерт у фонд миру Мелодій колихалися гілки, співзвуччя розпускалися, як брості. Свої бажання грали малюки на тих же інструментах, що й дорослі. Але здавався Моцарт пустуном, У Бахові з’являлося дитяче: то промінь защебече під вікном, то змій летить, то м’яч до хмари скаче.
На берег моря кликала труба, І барабан їй вторив ненастанно. А в скрипки не виходила журба, печалитись не вміло фортеп’яно.
У цьому залі – горя не було, мотиви дружньо бралися за руки, метеликом сідали на стебло… Мов крапельки, виблискували звуки!
Щоб не зазнали смутку від невдач гопак і вальс, прелюдії і гімни – рішучий і досвідчений слухач їх оплесками захищав своїми.
Рапсодій підіймався небозвід, і кожен вільно міг його вбирати, і думати, яким він буде – світ – у ту часи, коли навчиться грати?
Іван Драч Соната Прокоф’єва І Закрутили, загули, заграли, Чистим лугом серце повели Вишукані голубі хорали По стежині сизої імли: Жовтороті полохливі грози Пнулися з оранжевих шкарлуп, І дуби, як чорні важковози, Гупали всідаючись на круп, Схід на випас випускає кирпатого місяця. Грім вигуркує з-за гаю – На хмарі не вміститься Другий грім за ним прибрів, Креше каменем з-під брів – гнівно, гонористо, завивисто, барвисто. Поки сльози випали, Та по чарці випили, Йшло сто літ, як сто гон, Йшли крізь сон на стадіон... ІІ Футболісти зморені, І футболки чорні. А лобами куцими. А тупими бутсами Розбігаються круто і не м’ячем з розвороту, А головою Сократа пробивають ворота. Воротар прудкий, як муха, Хап філософа за вуха, Прикладається з розгону – Прямо в пельку стадіону Вибиває. Всюди шал. Ораторія. Хорал. ІІІ З минувшини йдуть у майбутнє Сократи, В них небом по вінця налиті сонати, З плечей не зфутболити їхніх голів, Годі, панове, розумом грати… Сократи. Сократи. Музичні Сократи Хай у вічність стелиться дорога Золотим шафранним полотном. В мене світла нині, як у бога, – Тонни сонця сиплють у вікно. Видухмяні, запашні, басисті – Всі акорди пахнуть теплим сном І, в тривожні сині ноти втиснуті, Котяться шафранним полотном. І пружнасті,, вимиті грозою, Вистояні, як баске вино… Я пірнаю в сонце з головою, Щоб достати у сонаті дно. ІV Сонато, візьми мене на крила свої З скрипкового смичка, дай мені наточити Вогняних мелодій. Дай мені наточити В серце прокоф’євського весняного соку. Дай на мою долю блакитного музичного Вітру. Фаготи і валторни, за ваше Прокоф’євське здоров’я! V Я люблю його чорні пожежі, І він чистий, крицевий встає, Мов тригранний багнет телевежі, В розпанахане небо моє. Він вбиває мене акордами І ультрамариновим мостом Над полями моїми гордими Креше атомним копитом! VІ “Кардинальним здобутком (чи вадою, коли хочете) мого життя завжди були пошуки оригінальної мови. Я ненавиджу мавпування...” VІІ Від твоїх музичних дотиків у небі розквітають зорі. Всі вони – твої рожеві нотні знаки. З них рониться вишнева пахуча роса. Мої сімнадцятилітні дівчата, звісившись з розчинених вікон, ловлять її пошерхлими вустами. У нецілованих дівчат завжди тріпоче на губах переливчаста роса твоєї сонати. Щовечора ти береш мене під руку, а я виношу тобі з серця вишнево-чорні троянди, пересипані сльозами вдячності. Василь Елан-Блакитний * * * Старовинний цілують рояль Білі, тонко-стрункі рученята… Сивий морок зловісно насовує в хату… Серце стис невимовний, розпачливий жаль… Заридати б тепер! Заридати, Як ридає рояль…
Елегійний ноктюрн завмирає У отруйнім екстазі кохання… Тихі звуки і пестять, і ранять… А байдужість солодка ляга, як гора, На безсиле думок поривання. Ах, цей вечір…Ця гра!..
Ірина Жиленко |
