ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

СТИЛІСТИЧНІ МОЖЛИВОСТІ ВНУТРІШНЬОЇ ФОРМИ СЛОВА

1 2 34

Етимологія (гр. etymon – істина, першооснова, logos – слово, вчення) – розділ мовознавства, що вивчає походження слів.

Внутрішня форма слова – це його семантична структура, тобто морфологічні властивості, що символізують зв’язок даного звучання з даним значенням. Походження слова встановлюється зіставленням його зі спорідненими словами своєї мови, а також із словами інших мов, які перебувають у ближчих чи дальших генетичних зв’язках. Так, російське слово прачка з погляду сучасної російської мови пояснити не можна. Треба зіставити його з українським прати, білоруським праць, болгарським перя та іншими слов’янськими мовами аж до праслов’янського pьrati, спорідненого з литовським perti – „бити” (зокрема, віником у лазні), латинським perti і т.д..

Етимологія – досить цікавий і захопливий розділ мовознавства. Але це дуже складна справа, тут іще багато білих плям. Легко пояснювати тоді, коли похідне слово, і те, від якого воно походить, є в сучасній мові: віконниця, підвіконня – від вікно; воротар, підворіття – від ворота – тут етимологічні зв’язки є досить прозорими. Так само ніхто не сумнівається, що слова біліти, білити, білуватий, білявий, підбіл, забілювати й інші походять від білий.

Не беззастережно можна прийняти походження слова вікно від око. Спочатку треба усвідомити, що основою для зв’язку цих слів стала спільна ознака (внутрішня форма): око – орган людей і тварин, через який вони бачать навколишній світ; вікно – отвір, через який до приміщення проникає світло. Тепер лишається з’ясувати, що праслов’янське okъno є суфіксальним утворенням від око. Разом з іншими слов’янськими успадкувала це слово з мови-праматері й українська мова, в якій воно зазнало фонетичних видозмін: у нього з’явився протетичний звук [в] – вокно, (як вулиця, вухо), а потім за фонетичним законом нашої мови звук [о] в закритому складі перейшов в [і]. Тож маємо сучасне вікно.

Але бувають слова, етимологічна спорідненість яких, на перший погляд, викликає сумнів. Наприклад, слова вода („безбарвна речовина, найпростіша хімічна сполука водню з киснем”), видра („хижий водяний ссавець із цінним хутром”), відро („посудина на воду”). Слова ці є в усіх слов’янських мовах; видра й відро тісно пов’язані з водою. Вода – спільне для всіх слов’янських мов; праслов’янське voda пов’язане з литовським - vanduo, готським – wato, грецьким hydor – „вода”, латинським unda – „хвиля”, які зводяться до індоєвропейського кореня [ued-], [uod-], [ud-] - „вода, мокрота”; видра й відро через праслов’янські vydra, vedro сягають індоєвропейських udra, uodor, утворених від кореня [uod-], від якого походить і вода.

Часом слова, запозичені з якоїсь мови, належать до одного джерела, але тепер уже не сприймаються як такі: космос уживається у нас у значенні „всесвіт, інший світ”, косметика означає „мистецтво прикрашання”. У спільності походження їх можемо переконатися лише тоді, коли візьмемо до уваги, що обидва вони утворені від багатозначного грецького іменника kosmos - упорядкованість, прикрашання, порядок, світовий порядок, світобудова”, який виник на базі дієслова kosmeo – упорядковую, ладнаю, прикрашаю.

Трапляється, що слова в процесі свого розвитку зазнають не тільки фонетичних, а й семантичних змін. Сучасне українське слово шпаргалки (жаргонний варіант – шпори), яке означає „допоміжний матеріал для студентів у вигляді записок, таємно від викладача використовуваний на іспиті”, є суфіксальним утворенням від давнішнього шпаргали – „записки, нотатки”. Саме в такому значенні його уживає Леся Українка у вірші „Товаришці на спомин”:

От, може, вам колись, - часами се буває, -

Розглянути старі шпаргали прийде хіть,

Ваш погляд сі щілки, блукаючи, спіткає

І затримається при них на мить.

Шпаргали через однозначне польське szpargały та латинське sparganum – пелюшка, клапоть сягає грецького sparganon із тим самим значенням.

Багаторічні дослідження в галузі етимології зводяться до етимологічних досліджень. Підсумком українських етимологічних студій є укладений в Інституті мовознавства семитомний „Етимологічний словник української мови”, перші п’ять томів якого, що вміщують матеріал від А до Т, вийшли друком (1982-2005 рр.).

Стилістичні можливості етимології полягають у тому, що для створення різних зображально-виразових ефектів наголошується, підкреслюється етимологія слова. Тут застосовуються два прийоми: перший – потреби тексту змушують автора глибше заглянути в значення слова, ніби звільнити його від пізніших нашарувань. Таке використання внутрішньої форми характерне для публіцистики, проте етимологізацію слова можна зустріти і в наукових, особливо в науково-популярних текстах; другий – використання етимології слова для створення образу. Проникнення в суть слова – один із головних проявів поглибленого інтересу автора до матеріалу. Найчастіше походження слова встановлюється його зіставленням з іншими, близькими за значенням.

Використовуючи етимологію як засіб привернути увагу читача / слухача до певного слова, виокремити одне з його значень із зображальною, архітектоніко-композиційною чи емоційно-експресивною метою, автор не завжди потребує глибокого аналізу походження слова, оскільки цей аналіз не завжди може дати бажані наслідки. Коли писати, приміром, про жінку на ім’я Зоя, можна завважити, що ім’я походить від грецького слова із значенням „життя”. Те саме можна сказати про інші власні імена грецького походження: Андрій – „мужній”, Микола – „переможець народів”, Олексій – „захисник”, Олена – „світло, смолоскип” та ін. Але якщо говорити в позитивному плану про жінку на ім’я Клавдія, то навряд чи варто пояснювати, що воно походить від латинського слова claudis – „кульгавий”.

Коли читаємо в Т.Шевченка рядки: „У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая з своїм дитяточкоммалим”, то етимологізація слова дитяточко може тільки зруйнувати поетичний образ. Адже дитя, дитятко, дитяточко зводяться до індоєвропейського кореня [dhei-] „годувати груддю, ссати” від якого походять також українське доїти, давньоіндійське dhenus - „дійна корова”, авестійське daenu – „самиця тварини”, литовське de۬leۤ۬ – „п’явка” та інші слова, що позначають аж ніяк не поетичні поняття.

Тому справжня етимологія виступає лише в науковій мові, в етимологічних студіях. Тут вона не є стилістичним засобом і являє собою один із об’єктів дослідження. В науково-популярних, науково-публіцистичних, художніх творах автори більше використовують окремі елементи етимологізування. Ось як, наприклад, пояснюється походження назви місяця: „Листопад – одинадцятий місяць календарного року. Українська, білоруська, болгарська, чеська, сербська назви листопад, падолист відображають осіннє явище природи” (журн.).

Власне етимологія слова в нехудожніх текстах особливо часто використовується в тих випадках, коли сама тема викладу потребує поглибленого аналізу якогось поняття: „Тоді на земля й на воді кипіло життя, росли величезні та непрохідні ліси. Пізніше все це перетворилося на чор6ні краплини, що їх перси звали нефт, а греки – нафта” (газ.); „ У Стародавньому Вавилоні одну зірку називали „Сіб-зі ханнах” – „охоронниця неба”. З часом ця красива назва перетворилася на жіноче ім’я. Очевидно, вавілоняни мали на увазі те саме, що й ми, коли називаємо когось зірочкою. Минули століття, й ім’я Сіб-зі ханнах почало звучати скорочено – Ханнах. Звідси Ганна і ще коротше – Анна” (О.Горбовський). Варттоо додати, що наведена автором етимологія не єдина. Це ім’я виводять також віж гебрайського (давньоєврейського) hen – „грація, миловидність”. Крім того, ім’я Анна з’явилося не в результаті скорочення імені Ганна. Навпаки, Ганна, що є основною формою цього імені в українській мові, утворене від запозиченого з грецької після прийняття християнства Київською Руссю імені Анна шляхом приєднання до нього протетичного [г] (пор укр. гарба, горіх – рос. арба, орех).

У нехудожніх текстах пояснення, пов’язані з розкриттям внутрішньої форми слова, з’являються й тоді, коли з метою популяризації потрібно нагадати про походження слова або словосполучення, з’ясувати для читачів причини виникнення певного найменування, дати йому чітку характеристику: „Опішня – загальновизнана столиця України. Назву села пояснюють як місце, де можна після довгої дороги опішитися, тобто зійти з коня та перепочити. Залишитися тут справді можна не на один день. В Опішні відкриті державний музей українського гончарства, науково-дослідний центр, колегіум мистецтв та спеціальні дитячі заклади, де навчають гончарського ремесла” (журн.)”; „Колись на Україні середнє училище звалося бурсою. Бурса – латинське слово, але по-латині воно означає не що інше, як гаман для грошей. Який же зв’язок між бурсою – училищем і бурсою – гаманом? Він стане зрозумілим, якщо зважити на один забутий історією факт. У давні часи, приблизно з 16 століття, коли завелися на Україні бурси, вони були дуже бідні. Учні-бурсаки жили коштом добродійних грошових пожертвувань, що їх складали добродійні особи у спеціальний прибитий на дверях училища гаман – бурсу. А від гамана назва перейшла й на школу” (А.Матвієнко).

Зацікавлюють читача й етимологічні вкраплення в науково-популярних текстах. Ще один приклад із книжки А.Матвієнка „Живе слово”: „Таємниця слова інколи ховається за однією-єдиною літерою. Такою літерою, наприклад, може бути [щ]. Досить у слові нащадок передати [щ] як [шч], а ще правильніше як [сч], і розчленоване на-с-чад-ок на три чверті розгадане... С чад – те ж саме, що з дітей, насчадок – якийсь з дітей”.

Художні твори, особливо історична проза, вдаються до етимологічних екскурсів для того, щоб нагадати (або пояснити) читачеві незвичне чи не цілком зрозуміле слововживання: „Одні будували, другі – руйнували. Як казав поет: „Той мурує, той руйнує”... У восьмому столітті імператор Лев Ісавр досить дбайливо винищував ікони, а що слово ікона означає будь-яке зображення, будь-який малюнок, то можна уявити, скільки шедеврів навіки втрачено для людства в тій „ідеологічній боротьбі” (П.Загребельний).

У тих випадках, коли етимологія слова є прозорою, на неї досить лише вказати, ніби підтвердивши здогад читача, або якось виділити за допомогою синонімічних слів: „Що таке обачливість? Можна б сказати так: оба-очливість, тобто зіркість на оба ока, що повинно бути поставлене вище за пильність, яка власне дорівнюється буденній підозрілості, тоді обачливість можна поставити в одному ряду з передбачливістю” (П.Загребельний). Версія П.Загребельного про походження слова обачливість є суто індивідуальною. Тут авторові потрібно виділити слово, підкреслити його значення в конкретному випадку, протиставити поняття обачливість поняттю пильність, котре аж ніяк не „дорівнюється буденній підозрілості”. Для художнього прийому таке трактування цілком припустиме, хоча обачливість походить не від оба-очливість, тобто числівник оба тут ні до чого. Українське бачити, як і однозначне польське baczyć, пов’язане зі словом око. Префіксальним утворенням від бачити є дієслово обачити – „помітити”, на основі якого виникли прикметники обачний, обачливий, іменники обачність, обачливість.

Етимологічно прозорих (вмотивованих для сучасної людини) найменувань у мовах збереглося порівняно небагато, але це не ускладнює спілкування. Пояснити таке явище можна процесом деетимологізації. Деетимологізація (лат. de- - роз-, від- та етимологія) – втрата семантичних зв’язків похідного слова з тим, від якого воно утворене: личинки – тварини (черви, раки, комахи) на одній із перших стадій розвитку. Слово личина – „маска”, від якого походить личинка, належить до архаїчних, тому деетимологізація в даному разі є цілком природною, тим більше, що зв’язок уявлень, який свого часу визначив назву, досить штучний; кориця – „висушена запашна кора тропічних рослин родини лаврових” – в українську мову запозичене з церковнослов’янської, походить від кора; мішок походить від утраченого сучасною українською мовою слова міх – „хутро”. Відсутність слова міх із значенням „хутро” в нашій мові й те, що мішки тепер з хутра не роблять, спричинилося до розриву етимологічних зв’язків; порошок – „сипка маса – ліки, какао” – вже не асоціюється зі словом порох ані в значенні „пил”, ані в новішому значенні – „вибухова речовина”; міщанин – „людина з обмеженим інтересами й вузьким кругозором” – на сучасному етапі не сприймається як похідне від слова місто; ведмідь (первісна форма медь-ьдь, давньоіндійське madh(u)-vad – „солодкоїд”) унаслідок деетимологізації зазнало фонетичної видозміни.

Отже, головні причини деетимологізації такі: матеріальні зрушення в значеннях; деякі особливості природи називання, зокрема її умовність; розбіжності в стилістичних сферах уживання слів; звукові зміни, що затемнюють генетичні зв’язки; непродуктивність старих афіксів. Деетимологізація відбувається в кожній мові. Це досить корисний процес, він уможливлює розвиток багатозначності і водночас заощаджує мовні ресурси. Скажімо, слово чорнило походить від чорний, бо первісно рідина для писання була тільки чорного кольору. Згодом з’явилися інші барвники. Оскільки в нашій свідомості тепер чорнило безпосередньо не пов’язується зі словом чорний, а сприймається лише в значенні „розчин будь-якого барвника, використовуваний для писання”, то ми кажемо: зелене (синє, фіолетове, червоне) чорнило. Таким чином, деетимологізація звільнила нас від необхідності утворювати назви зеленило, синило, червонило і под.

Внаслідок деетимологізації зникає навіть вмотивованість порівняно недавніх утворень на зразок літучка, п’ятихвилинка: „П’ятихвилинка, синку, це коли перший дядя балакає п’ять хвилин. Другий дядя, котрого зачепив за живе перший дядя, балакає тричі по п’ять хвилин. А третій, про котрого згадував другий, балакає вже п’ять разів по п’ять хвилин. А якщо зачеплять якусь тьотю, то п’ятихвилинка й до вечора не закінчиться” (журн.). Часто для називання того самого об’єкту використовується кілька ознак, унаслідок чого виникає кілька синонімічних найменувань. Наприклад, в українській мові пташка Erithacus rubecula зветься вільшанка (від рослини вільха, в заростях якої вона в’є гнізда); інші українські назви цієї пташки – рудяк, червоне вольце, червеняк - пов’язані з її забарвленням.

Стилістичного ефекту можна досягти як за допомогою розкриття внутрішньої форми слова, так і шляхом підкреслення його етимологічної непрозорості. Залежно від жанру ступінь вірогідності застосовуваних у текстах етимологій буває різним. У газетних жанрах він є досить високим, факти про походження слова здебільшого не викликають сумніву: „Філологи твердять, що таке конкретне сьогодні слово екзамен походить від давньогрецького дієслова exago. Це дієслово має 27 значень, серед них такі (не зовсім життєрадісні), як „видаляти”, „виганяти” і навіть „укорочувати віку”. Одразу пояснимо: в Елладі слово екзамен спочатку було в ужитку не в педагогів, а виключно в пастухів. Кожної весни давньогрецькі пастухи виганяли давньогрецькі отари на давньогрецькі пасовиська і робили суворий відбір... Однак у латинських словниках examination вже означає „зважування”, „дослідження” і, нарешті, „іспит”. Мабуть, римляни краще за греків розумілися на майбутніх вузівських справах. Але так чи інакше, привілейоване становище сьогоднішнього студента очевидне: після невдалої відповіді його навіть не зважують, йому просто пропонують прийти вдруге для співбесіди” (Ю.Шанін).

При зіставлення імен Олексій та Олександр неважко побачити, що вони мають спільну частину олекс-, яка пов’язана з давньогрецьким дієсловом alexo – „захищаю”, „обороняю”. У словниках імен та навіть інших виданнях Олексій перекладають як „захисник, оборонець” (правильно), а Олександр – „мужній оборонець, захисник людей” (не зовсім так, бо Олександр, або по-грецькому Alexandros буквально означає „той, що захищає від чоловіків”). Кого захищає й від чого? Тут слід згадати, що Александрос – друге ім’я Париса – сина троянського царя Пріама. Незадовго до народження цієї дитини Пріамовій дружині Гекабі наснилося, начебто вона народила вогонь, що спалив Трою. Оракул провістив, що в неї народиться син, який знищить рідне місто. Коли хлопчик з’явився на світ, батьки наказали кинути його на горі Іді на поталу звірам. Однак малюк не загинув, його вигодувала своїм молоком ведмедиця. Пастух Агелай узяв його до свого дому, назвав Парисом і виховав поміж пастухами. Юнак відзначався розумом та відвагою. Він сміливо боронив отари від розбійників, за що дістав ім’я Александрос (alexo – захищаю, aner – чоловік), тобто „той, що захищає отари від чоловіків (розбійників)”. Хоч красень Парис згодом таки згубив Трою, його друге ім’я вийшло далеко за межі Еллади, набувши великого поширення у різних народів світу” (О.Пономарів).

У художніх творах пошуки внутрішньої форми слова часто є засобом змалювання внутрішнього стану героя, його думок та асоціацій.

Було в мене буй-гілля як наська земля:

У полі – поляни, у древі – древляни,

Низом подоляни, верхом – верховинці,

Тільки степом – ординці... (І.Калинець).

Особливо широкі можливості для використання зі стилістичною метою має явище, котре в мовознавчій літературі має назву народна етимологія (несправжня етимологія, наївна етимологія). Поза як несправжньою й наївною може виявитися часом і етимологія наукова, то найбільш прийнятним слід визнати термін народна етимологія, хоч його теж не можна прийняти без застережень, оскільки значна частина „народних етимологій” виникла не в народному середовищі. „Ще в 18 столітті академік і філолог В.К.Тредіаковський писав, що назва стародавніх мешканців Піренейського півострова ібери – це перекручене слово упери, оскільки вони за своїм географічним положенням з усіх сторін уперті морями. Британія, за Тредіаковським, це зіпсоване Братанія (від слова брат)... Отже, тут ми стикаємося з „народною етимологією” на найвищому, (академічному!) рівні. І народ тут ні до чого. Просто за часів Тредіаковського етимологія ще не сформувалася як наука, і це давало широкий простір для всіляких невтримних фантазій”[5]. Мова йде про зближення запозиченого або рідного слова з іншим словом на підставі випадкового звукового збігу, без урахування реальних фактів. Тобто, на відміну від етимології наукової народна етимологія не відновлює втрачених етимологічних зв’язків, а намагається пояснити походження слова, виходячи з сучасного стану мови. Проявом словотвірних асоціацій на підставі народної етимології є т. зв. „короткі етимологічні словники”. „Стаття” такого „словника” будується за принципом: слово – стилістична ремарка – тлумачення. Отже, подібні словники краще називати „тлумачно-етимологічними”:

автограф (спец.) – водій із благородної сім’ї (насправді автограф походить від грецьких слів authos – „сам” і grapho – „пишу” і має значення „власноручний пам’ятний підпис”);

жовтяниця (наук.) – штучна блондинка (справжнє значення слова – „хвороба, що супроводжується пожовтінням шкіри та слизових оболонок”);

нудист (сусп.) – доповідач монотонного типу (насправді нудист утворено від лат. nudus – „голий” и означає „прихильник культу голого тіла”);

примірник (спец.) – манекен (за народною етимологією пов’язується з дієсловом приміряти, насправді укр. примірник є калькою лат. exemplar).

Як правило, ці етимології розраховані на створення комічних ситуацій, для характеристики персонажів: „А може, у Світлогорську скликається міжнародний конгрес спирторобів для дегустації Вустиних самогонок, які вона вміла варити з усіх відомих злаків, ягід, із садовини й городини, з табуреток, з макухи, силосу, сінажу і навіть з того шпагату, яким на цукрозаводах зав’язують мішки з цукром: саме звідси й пішли початки славетної української пісні про те, „як смикнули тої шпатагівки...”; „Для когось океан – це просто велика вода, велике море, а Демид знав ціну цього поняття, бо він не раз казав своїм курсантам, що океан походить від слова око, бо океан – це найбільше, що може побачити людське око на нашій планеті” (В.Яворівський). Часом народна етимологія стає засобом зацікавлення співрозмовника: „Зороастрійська релігія закликає народжувати якомога більше дітей. Спитаєте, скільки? Семеро. Звідки й походить слово сім’я (сім „я”) (П.Глоба).

Народна етимологія використовується й у поезії:

... А батько ж наш, він здатися не міг.

Він гордий був, Гордієм він і звався (Л.Костенко).

Ім’я Гордій походить від імені фригійського царя Gordion, даного йому за назвою столиці Фрігії. Поетеса свідомо зближує ім’я батька Марусі Чурай із словом гордий, аби підкреслити нескореність його духу.

Власні назви викликають значний інтерес мовців. Яскравим прийомом образності є використання прізвищ для характеристики персонажів: Глитай, Чмир, Джигун, Бурлака, Терпилиха, Стовбур, Пекельний, Первак.

Етимологія географічних назв, як справжня, так і народна, використовується в художніх творах з метою створення місцевого колориту, для характеристики персонажів, для демонстрації напряму авторських роздумів:

Камінь-останець – Перунова Рінь.

Миловань, Ростам, Шклінь.

Старі Безрадичі, Сухоліси,

Стариці в Лисогорах. Іванопіль.

У будень: Мотижин, Жорнівка;

У свято: Медвин і Лелів (І.Калинець).

3.4. ФРАЗЕОЛОГІЯ ТА ЇЇ СТИЛІСТИЧНІ МОЖЛИВОСТІ

Фразеологія(гр. phrasis – вислів, зворот; logos – поняття, вчення) - розділ науки про мову, що вивчає фразеологічні звороти; сукупність усіх фразеологічних зворотів певної мови. Фразеологічний зворот (фразеологізм) - особлива одиниця мови, що складається з двох або більшої кількості роздільно оформлених компонентів і характеризується відтворюваністю, цілісністю значення, стійкістю лексичного складу та граматичної будови. Так, фразеологізм взяти бика за роги складається з чотирьох роздільно оформлених компонентів; мовці не конструюють його кожного разу, а при потребі видобувають із своєї пам’яті, тобто відтворюють; цілісне його значення – „почати рішуче діяти”; у складі фразеологізму – завжди ті самі слова (взяти саме бика, а не козу чи корову).

Фразеологізми, як і слова, виражають поняття і позначають явища дійсності, тому вони виступають у ролі синонімів до окремих слів: заходити (про сонце) – бути не вечірньому прузі; розвиднятися, світати - благословлятися на світ.

За способом з’єднання складників фразеологізми поділяються на такі типи:

1) фразеологічні зрощення – семантично неподільні мовні одиниці, значення яких не випливає із значень компонентів: розбити глек – „посваритися”, пекти раків – „червоніти”; собаку з’їсти – „набути досвіду” (щоб посваритися, не обов’язково розбивати глек, тобто на сучасному етапі розвитку мови цілісне значення цих фразеологізмів не залежить від значень слів, які входять до їхнього складу);

2) фразеологічні єдності – також семантично неподільні звороти, але цілісне значення їх здебільшого вмотивоване значенням компонентів: не бачити смаленого вовка – „не знати труднощів, не зустрічатися з небезпекою”; не нюхати пороху – „не бути в боях” (про недосвідченого бійця); прикусити язика – „замовкнути” (коли людина прикусить язика, вона неодмінно замовкне);

3) фразеологічні сполучення – семантично неподільні фразеологічні звороти, в яких є стрижневе слово. Залежно від зв’язків його з іншими словами змінюється значення фразеологізму: уболівати душею, вболівати серцем; завдавати шкоди, завдавати образи, завдавати удару, завдавати поразки; жити вовком (на відлюдді), дивитися вовком (вороже).

На підставі генетичних, структурних, функціональних ознак з-поміж фразеологізмів можна виокремити прислів’я, приказки, крилаті вислови, афоризми, максими, сентенції, парадокси, літературні цитати, ремінісценції.

Прислів’я – влучний образний вислів, часто ритмічний за будовою, що має повчальний зміст; всі прислів’я є синтаксично закінченими: як дбаєш, так і маєш; яке коріння, таке й насіння; не жаль плакати, коли є за чим; радість красить, а печаль палить; скрипливе дерево довго живе; друзі пізнаються в біді.

Приказка – образний вислів, нерідко римований, близький до прислів’я, але без повчального змісту (може бути елементом байки або прислів’я): ні до ради, ні до звади; ні пава, ні ґава; шкода, та невигода; кіт наплакав; не мала баба клопоту – купила порося; на городі бузина, а в Києві дядько; ні слуху, ні духу; як рукою зняло; хоч греблю гати; сорока на хвості принесла.

Крилаті вислови (нім. Geflǖgelte Worte, гр. epea pteroenta) поширені й загальномовні влучні звороти мови, джерело яких можна встановити. Нетлінний фонд загальнолюдської культури: олімпійський спокій; ахіллесова п’ята; дамоклів меч; злий геній; лукуллівський бенкет; лебедина пісня; випити чашу до дна; притча во язицех; блудний син; нести хрест. Крилаті вислови не мають усталеної форми; вони можуть складатися з одного слова (Мавка, Вертер, Каїн) і з цілого речення: Карфаген мусить бути зруйнований (наполеглива вимога подолати перешкоду, знищити ворога – вислів державного діяча Стародавнього Риму Катона Старшого); Фантастичні думи! Фантастичні мрії! (І.Франко).

Афоризм (гр. aphorismos – вислів) – узагальнена, закінчена і глибока думка певного автора, висловлена у відточеній, відшліфованій формі. Характерними рисами афоризму є влучність, виразність, несподіваність судження, здатність до самостійного існування: „Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив” (Леся Українка); „Єдина справжня розкіш – це розкіш людського спілкування” (Антуан де Сент-Екзюпері); „Людина, байдужа до рідної мови, - дикун, бо вона байдужа до минулого, сучасного й майбутнього свого народу” (К.Паустовський); „Очі дружби рідко помиляються” (Франсуа Марі Вольтер).

Сентенція – (лат. sententia – думка) – афоризм, що має повчальний зміст: „Не зближуйся з людьми, в яких надто гнучке сумління” (Ежен Делакруа).

Максима (лат. maxima [sententia] – основне правило) – афоризм, у якому в короткій формі виражене певне моральне правило, етичний принцип: „Спокій мудреців – це вміння приховувати свої почуття в глибині серця”; „Коли хочеш бути щасливим, будь ним” (Козьма Прутков).

Парадокс (гр. paradoxos – несподіваний, дивний) – думка, що різко розходиться з усталеними поглядами і спочатку нібито суперечить здоровому глуздові: „У генії те прекрасне, що він схожий на всіх, а на нього ніхто” (О. де Бальзак); „Істинна ціна людини вимірюється калібром її ворогів” (Б.Рассел).

Літературна цитата (нім. Zitat від лат. cito – наводжу, виголошую) - цитата в художньому творі, що використовується для надання експресії, як засіб створення образності:

Тож скільки треба в пітьмі днедавній

Терпіти кару, як злу негоду,

В убогій книжечці захалявній

Носить надії свого народу,

І сині гори, й дніпрові шати,

Й садок вишневий, що біля хати.

Та над століття, над повінь лиха

Могутній голос говорить стиха:

Нічого, брате, я не зрікаюсь,

Караюсь, мучусь... але не каюсь! (А.Малишко).

Ремінісценція (лат. reminiscentia – спогад) – відгомін у творі якихось мотивів, образів іншого твору. Так, у наведеному вірші спостерігаємо перегук із Шевченковими рядками: „Радуйся, земле неповитая (...) Рожевим крином процвіти!”:

І через те, мабуть, моїй хвилині

Вже не піднести гордо голови,

Аж доки час воістину новий,

Мов пишний крин, зросте на Україні (Є.Плужник).

Основні шляхи творення фразеологізмів:

1) метафоризація вільних словосполучень: надягати хомут на шию; вибивати з сідла; ділити шкуру невбитого ведмедя; альфа і омега; Аріаднина нитка;

2) метонімічне перенесення: накивати п’ятами; брязкати зброєю; голити чуба (лоба); крутити хвостом;

3) синекдоха: ясна голова; холодний розум; золоті руки; віч-на-віч;

4) гіпербола, літота: бездонна діжка; небо як макове зернятко;

5) символи: синій птах (символ щастя); лавр (перемога) - увінчати лаврами; пальма (слава) – пальма першості; зірка (доля) – висхідна зоря; провідна зоря; через терни до зірок.

6) запозичення з біблійних, міфологічних передань: око за око, зуб за зуб; хресна дорога; ріг Амальтеї; ріг достатку; прокрустове ложе

У фразеології української мови закладено великі синонімічні можливості, що дає підстави її широкого використання як стилістичного засобу: сила-силенна – дуже багато; пліч-о-пліч – спільно; вітер гуде в кишенях – зовсім немає грошей; ні пари з вуст - мовчить. Фразеологізми широко вживаються в усіх функціональних стилях, але з різною настановою.

Нейтральні (міжстильові) фразеологізми вживаються в усіх стилях мови: у всякому (кожному) разі); гра слів; сидіти склавши руки; відігравати роль. Книжні фразеологізми є характерними для офіційно-ділового, наукового та публіцистичного стилів; вони використовуються також і в художньому стилі: авгієві стайні; мертва точка; посіяти іскру; заснути вічним сном; вогнище освіти; осідлати Пегаса; у цій групі виокремлюються суто книжні звороти: брати участь; виносити ухвалу; підбивати підсумки; доповідна записка; договірні сторони; променева хвороба; формальна логіка; космічний корабель.

Розмовні фразеологізми відзначаються безпосередністю, невимушеністю; ім властивий побутовий характер, певна вільність в оцінці становища: вискочив, як Пилип з конопель; замилювати очі; голодній курці просо на думці; не києм, то палицею; хоч ґвалт кричи. Ще більшу емоційність містять просторічні фразеологізми, що знаходяться на межі літературної мови: утерти носа; без задніх ніг; заткнути пельку; хай тобі грець; чорти б тебе забрали; щоб ти сказився; іди до біса; іди під три чорти.

Трансформація (лат. transformatio) – видозміна фразеологічних одиниць з певною стилістичною настановою. Трансформація ніби суперечить визначенню фразеологізму як стійкої мовної одиниці, проте ця стійкість не є абсолютною, лише відносною ознакою (в системі мови фразеологізмам притаманна найбільша стійкість, а в конкретних текстах вони мають здатність до перетворення; причому видозмінений фразеологізм завжди зберігає співвіднесеність із своїм номінативним вихідним джерелом). Існують різні способи трансформації.

1. Повна видозміна семантики фразеологічних одиниць, створення фразеологічного каламбуру за допомогою паралельного вживання фразеологізму і вільного словосполучення: „Поки наші з вами предки шукали способу добути вогонь, ламали голову над винайденням колеса, первісні розбійники ламали голову зовсім над іншим... Точніше, ламали голови іншим” (журн).

2. Застосування слова у складі фразеологізму одночасно в кількох значеннях. Так, у поданому нижче уривку лексема Чорнобиль вживається у трьох зворотах, що в єдиному контексті підсилює її виразові якості: „Чорнобильська блискавка немовби продовжила собою незагойну рану, завдану середньовічній Київській держав і поглиблювань загарбниками за будь-якої політичної нагоди і погоди (...)Чорнобильська трагедія, окрім параметрів екологічних, медичних, господарських та фінансових, має специфічний вимір – духовний (...) Духовний Чорнобиль – це страхітливий полігон, який не має аналогів у світовій історії за масштабами планомірного нищення народу, деформації його історії, культури, способу життя” (Р.Лубківський).

3. Часткова видозміна семантики фразеологічних одиниць. Залежно від контексту на перший план виступає пряме або фразеологічне значення: „Вони хочуть прибрати „пристойного вигляду” і розводяться про матеріальність світу. Але з їхньої матерії шиються тільки ті самі свої сорочки, котрі, як відомо, до тіла ближчі” (газ.).

4. Створення оказіонального значення і розкриття його читачеві. Спеціально створений контекст не лише відновлює фразеологічну образність, а й підсилює стерту метафоричність: „Слід зробити все, щоб завод-виготовлювач мав прямі збитки від браку, який дістався покупцеві, і щоб ярлик гарантії не правив за фіговий листок для прикриття виробничого сорому” (газ.).

5. Контамінація (лат. contamination) – прийом, внаслідок якого нова фразеологічна одиниця виникає внаслідок накладання одна на одну вже наявних: „Якщо істина в вині, то чому вона глаголить вустами дитини?”. Створення антитез із двох фразеологічних одиниць: „Бути чи не бути - питання вирішене. Як бути – ось у чім питання”.

6. Додавання другої частини, що являє собою іронічний авторський коментар до відомого фразеологізму: „Кожному своє, але іноді так хочеться чужого”

7. Синонімічна заміна компонентів: „Пасажир – це звучить гордо”.

8. Антонімічна заміна компонентів: „Лише одного ляпаса дав він невідомому землякові й одразу влип на п’ятнадцять діб, а на районній дошці ганьби з’явилася карикатура...”.

9. Поширення фразеологічної одиниці додаванням до її складу нових компонентів: „Навіщо наперед ламати наукові списи?”; „Сенсаційна „бомба” має вибухнути якомога гучніше”.

Особливої уваги потребують фразеологізми при перекладі. Різні типи фразеологічних одиниць у цій сфері проявляють себе по-різному. Біблійні, міфологічні звороти, фразеологізми літературного походження здебільшого перекладаються дослівно: вітати в емпіреях; спалити кораблі; між Сциллою і Харибдою; усе тече, усе міняється; мовчання – знак згоди; крапля камінь точить; манна небесна; пісня пісень; переоцінка цінностей; по той бік добра і зла. Фразеологізми фольклорного походження здебільшого є специфічними для кожної конкретної мови. У близькоспоріднених мовах є однакові щодо лексичного складу прислів’я й приказки, але вони мають і суто національні специфічні звороти: рос. на безрыбье и рак рыба – укр. на безриб’ї і рак риба; а ще: на безлюдді й Хома чоловік; у степу й хрущ м’ясо; де немає співця, послухаєш і горобця; рос. из огня да в полымя – укр. з вогню до в полум’я і з дощу та під ринву; рос. как с цепи сорвался – укр. як з цепу зірвався і як з пекла вискочив.

Серед усіх фразеологізмів особливе місце посідають ідіоми. Ідіома (гр. idioma – особливість) – своєрідний неповторний вислів якоїсь мови, найчастіше неперекладний: про людське око; недовго ряст топтати; тихо, хоч мак сій; бити байдики; скакати в гречку; пекти раки; підносити гарбуза. При перекладанні слід добирати відповідних висловів у мові перекладу, інакше втрачається цілісне значення фразеологізму: про людське око – для отвода глаз; аж пекло сміється – чертям тошно.

При перекладі слід також уникати бездумного калькування, яке сьогодні зустрічається досить часто, особливо у ЗМІ: потерпіти невдачу; слідувати чиємусь прикладові; нічого гріха таїти; жили-були дід із бабою; вантаж обов’язків. Слід перекладати: зазнати невдачі; наслідувати чийсь приклад; ніде правди діти; жили собі дід з бабою; тягар обов’язків.

Фразеологічні звороти є одним із невичерпних джерел посилення експресивності та поглиблення логізації викладу, тому до них часто вдаються в красному письменстві, публіцистиці. Проте, як і при уживанні інших мовних засобів, слід також дотримуватися почуття міри. Нагромадження фразеологізмів або їх недоречне вживання викликають відповідну реакцію читача, слухача.

3.5. СТИЛІСТИЧНЕ ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБІВ СЛОВОТВОРУ

Словотвір – творення нових слів наявними у мові способами. При афіксальному способі слова творяться за допомогою префіксів: ліс – праліс; день – переддень; автор – співавтор; друг – недруг; суфіксів: школа – школяр; учитель – учителька; дід – дідусь; вітер – вітрило; суфіксів і префіксів: вікно – підвіконня; дорога – подорожник; без суфіксів і префіксів (безафіксний спосіб): широкий – шир; молодий – молодь; ранній – рань; синій – синь. Семантичний спосіб словотвору полягає в появі нових значень у слів, що здавна існують у мові. Так, у слові батьківщина, первісне значення якого „спадщина від батьків, спадковий маєток”, згодом з’явилося друге значення – „країна, де народився; місце зародження чогось”. Порівняймо: „Він одружився; взяв половину батьківщини – три шнури поля та поставив собі хату край села” (М.Коцюбинський); „То велике щастя наше – мати, Батьківщина, правда і любов” (А.Малишко). У сучасній мові ці два слова розрізняються також наголосом: ба́тьківщина – спадщина від батьків; батьківщи́на – синонім до слова вітчизна.

Синтаксичний словотвір являє собою конструювання слів шляхом лексикалізації словосполучень, тобто перетворення їх на слова: перекотиполе, дурисвіт, ломикамінь, шибайголова. При морфолого-синтаксичному словотворі одні частини мови переходять до інших: у прислівники – адвербіалізація (страх, ранком, на ходу), у прикметники - ад’єктивація (квітучий, цілющий); у дієслова – вербалізація (бух у ноги; хап за голову); у сполучники - кон’юкціоналізація (з огляду на; зважаючи на); у займенники - прономіналізація (кажеш-кажеш – і жодної реакції). Найбільш поширеним є явище субстантивації – перехід прикметників та дієприкметників у іменники: хворий, лановий, водний, учений, трудящі, загальне, конкретне, множене, ділене; хоча субстантивуватися може будь-яка частина мови: Наше завтра буде краще, ніж наше вчора; усе добре, проте є одне але. Нові слова творяться також шляхом словоскладання (рута-м’ята, інженер-конструктор) та основоскладання (землевласник, пароплав).

Стилістичні можливості словотвору виявляються, насамперед, у синонімії словотвірних афіксів. Одні суфікси використовуються для творення від якоїсь основи слів з відмінними значеннями: рука – ручний, рушник, рукав; воля – вільний, вольовий, воліти. Вони сприяють збагаченню словникового складу мови, використовуються як засіб значеннєвого розрізнення лексичних одиниць, що розвиваються з одного кореня. Це суфікси з лексико-семантичним значенням.

Інші суфікси (з лексико-граматичним значенням), приєднуючись до якогось кореня, не змінюють семантики слова, а вносять додаткові відтінки означально-обставинного й експресивного характеру: рука – ручка, рученька, рученя, ручище; сестра – сестричка, сестронька; кіт – котик, котичок, котяка, котяра, котюга. Ці суфікси, як правило, надають словам певного стилістичного забарвлення, тому частіше використовуються зі стилістичною метою. Стилістичні властивості слів, утворених певним способом, виявляються при зіставленні лексем, що мають один корінь і значення, але різне словотвірне оформлення.

До суфіксів книжного забарвлення належать ті, які утворюють загальні й абстрактні назви, назви опредмеченої дії. Вони набули своїх стилістичних властивостей поступово, в міру збільшення кількості абстрактної та узагальнюючої лексики. Одним із шляхів поповнення лексики цього типу є творення віддієслівних іменників на –ння, -ття від питомих та запозичених основ: становлення, повернення, травлення, конструювання, інформування, монтування, формулювання, каяття, забуття. Ці суфікси є досить продуктивними в офіційно-діловому, науковому й публіцистичному стилях, зо пов’язане із прагненням до стислості вислову, та узагальнення: „Збагачення поетичної семантики, постійне використаннязасобів суміжних мистецтв, урізноманітнення ритмічної структури – все це було новою сторінкою в історії української прози...” (журн.). Проте занадто велике поширення іменників цього типу має й негативний момент у зв’язку з наявністю в них однакового закінчення у багатьох відмінках; перенасиченість ними тексту ускладнює сприймання: „Прискорення розв’язання питання поліпшення постачання населення продуктами харчування”.

У художньому й розмовному стилях слова з цими суфіксами зустрічаються значно рідше, хоча вони відомі і тут: благання, бажання, зітхання, кохання, сподівання (поезія), бідування, дівування (фольклор), бідкання, милування, силування (розмовні). У поетичному контексті такі утворення набувають пестливо-інтимного забарвлення:

В чарах кохання моє дівування

Хочу я вільно, як пташка, прожить:

Вільне кохання і вільне обрання,

Серденьку воля, як хоче любить! (К.Білиловський).

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишні жалі,

Завмерлеє в серці кохання (І.Франко).

Книжними є також слова з греко-латинським суфіксом –ізм (-изм, -їзм), що утворює нові лексеми від українських основ: архаїзм, історизм, натуралізм – побутовизм, українізм. Здебільшого такі утворення – наукові терміни, слова з узагальненим значенням, зокрема назви ідеологічних та наукових напрямків: „Старослов’янізм – слово або зворот, запозичене зі старослов’янської мови” (підр.). Приєднуючись до невідповідних основ (слів знижено-побутового характеру), такі суфікси надають їм розмовно-іронічного забарвлення: хвостизм, наплювизм.

Відтінок книжності мають також старослов’янські за походженням суфікси -ств[о] з варіантами -зтв[о], -цтв[о] та –ість: людство, убозтво, посередництво, дійсність, можливість, національність. Вони зустрічаються в усіх стилях з переважанням у науковому, офіційно-діловому, публіцистичному: „У прозі М.Коцюбинського спостерігається розмаїтість мовних стилів, манер, образних засобів” (підр.).

Проте даний відтінок стирається наявністю багатьох слів з такими суфіксами, що мають виразне експресивне забарвлення, зумовлене семантикою основи: крутійство, шахрайство, дурість та ін. „В.Самійленко розкриває в сатирі ті беззаконня і насильства, які чинять ці „поважні” особи, глузує з їхньої тупості, жорстокості, недоумкуватості” (журн.). Ці суфікси наявні також і у народно-розмовному мовленні: хазяйство, полегкість.

У художньому стилі суфіксальні утворення на –ість демонструють сприймання світу в якостях:

Цей вечір повен смутку й доброти,

І ніжності, й роздумливості повен (...)

Уранці був бездумний оптимізм,

А нині – смуток, доброта і мудрість... (С.Тельнюк).

Інші іменникові суфікси з лексико-семантичним значенням не мають виразної стилістичної маркованості, їхні стилістичні можливості залежать від семантики основи, від місця слова в історії розвитку мови, від приналежності до певної лексико-семантичної групи: термінологічної, поетичної, розмовної. За наявності паралельних суфіксальних утворень часто одне з них є нейтральним, друге – стилістично маркованим: висота, глибина, ширина (найтрельні) – височінь, глибінь (глибочінь), широчінь (уживаються переважно в художньому, іноді – в публіцистичному стилі): „Людство вступило в нову епоху оволодіння заповітними таємницями природи, захованими в глибинах космосу” (газ.); „Ані хмарки у небі – лише височінь, глибочінь” (Л.Первомайський).

У цій групі досить активними є суфікси, що утворюють назви жінок за фахом од відповідних назв чоловіків: артистка, викладачка, аспірантка, вчителька. Дещо розмовний характер утворень на зразок визволителька, редакторка, організаторка, діячка пояснюється тим, що це здебільшого нові слова, які не мають традиції вживання в літературній мові. Але вони також мають право на життя.

Серед питомих суфіксів з лексико-семантичним значенням лише деякі (-юх, -л-, -ил-) надають словам експресивного забарвлення: упертюх, вайло, тріпло, бурмило, дурило. Цим вони наближаються до суфіксів суб’єктивної оцінки, тобто з лексико-граматичним значенням. До таких належать суфікси здрібнілості та збільшеності, утворення з якими відзначаються великою кількістю емоційно-експресивних відтінків.

Інколи утворення з суфіксами здрібнілості набувають лексико-семантичних ознак. Так, лексеми хлопчик, дівчинка не є просто зменшеними від хлопець, дівчина, вони позначають різні вікові категорії (відповідно підлітковий та юнацький вік).

Прикметникові суфікси здрібнілості –есеньк-, -ісіньк- у процесі розвитку мови розійшлися в значенні: перший залишився тільки лексико-граматичним (білесенький, рівнесенький, теплесенький – зменшені від білий, рівний, теплий); за допомогою другого з’являються утворення, що позначають вищу міру якості, тобто суфікс –ісіньк- набуває лексико-семантичних ознак (білісінький, рівнісінький, теплісінький): „А голосочок-то який! Тонесенький, милесенький такий!” (Л.Глібов); „ ... здорові чорні очі блищали, неначе два діаманти, закутані в тонісіньку мушлинову тканку” (І.Нечуй-Левицький).

Суфікси здрібнілості й пестливості, завдяки своїй стилістичній маркованості, використовуються в описах дітей, для відтворення дитячого мовлення, надання контексту довірливого й голубливого характеру: „Зорять усі на бабусю, чогось сподіваються. Побідкалась старенька, стала жалкувати дітей. – Гарні, любі діточки... а гостинчика немає, ластів’ята...” (С.Васильченко); „Були собі котик та півник, і були вони у великій приязні. Котик, було, в скрипочку грає, а півник пісеньки співає” (нар. казка).

У поетичних жанрах утворення з цими суфіксами сприяють зображенню почуттів і переживань автора:

Чайки! Чайки! Ласкаві птиці

Давно небачених країв,

Несіть, жадані вістівниці,

Хоч подув запаху степів.

Хоч дрібку рідної землиці

З маленьких ніжок обтрусіть,

Бодай на мить, ласкаві птиці,

Велику тугу заберіть (Яр Славутич).

Наукова й офіційно-ділова мова, як правило, уникає вживання слів із зменшувальними суфіксами, бо вони вносять небажаний відтінок пестливості, недоречний у таких контекстах. Більше того, загальний тон наукової мови позбавляє слова з суфіксами пестливості будь-яких емоційних відтінків, коли вони все-таки потрапляють до цього стилю. Так, слова шлуночок („частина порожнини серця”), мозочок („відділ головного мозку хребетних тварин та людини”), язичок („виступ м’якого піднебіння”) є в науковій мові термінами.

Суфікси здрібнілості у поєднанні з основами книжних слів або слів із негативним забарвленням, надають об’єкту зображення зневажливих, іронічних відтінків:

Ще не вмерла України і слава і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці! (П.Чубинський).

Суфікси збільшеності утворюють слова на позначення великих розмірів, сили, міцності; іноді надають негативного забарвлення: „Сосни махали кошлатими лапищами” (О.Донченко);

З якого ти саду, чудовая роже?

Тебе й морозище зв’ялити не може! (А.Кримський).

Збірно-зневажливі суфікси –н(я), -в(а) теж містять негативну експресію: „Як на свято, як на здобич поспішала звідусіль у Каховку пазуриста степова хижачня” (О.Гончар); „Було, як почують хуторяни, що йде татарва, то ховаються по байраках і котловинах” (О.Стороженко).

Безсуфіксні іменники (вступ, добір, показ, зелень, синь, рань, вись, шир, блакить) досить широко використовуються для надання контексту патетичного, піднесеного характеру: „Безмежний шир причорноморських степів, здається, на мить спалахне золотавим вогнем; але цей спалах пригасає: над ним лагідна блакить українського неба” (журн.).

Префікси, у плані стилістичних можливостей, поступаються суфіксам. Префіксовані іменники із застарілими префіксами па-, пра-, уз- та ін. мають відтінок урочистості, піднесеності, поетичності: „Все ніби в вічності луна прадавня, тиха таїна” (А.Малишко); „Паморозь розкішним мереживом покрила нерухомі дерева” (М.Стельмах).

Запозичені префікси та префіксоїди анти-, архі-, екстра-, контр-, псевдо-, ультра- і под. Надають словам книжного відтінку: антитіло, контррозвідка, псевдонауковий, ультразвуковий. Наприклад: „Погода в антициклонах буває малохмарна, суха” (підр.).

При творення складних слів шляхом з’єднання двох або кількох коренів в одну лексичну одиницю виокремлюють словоскладання і основоскладання.

Основоскладання – поєднання компонентів з відмінною семантикою; часто вони належать до різних частин мови. Цей спосіб словотворення найбільш поширений в наукових, офіційно-ділових та публіцистичних текстах. Як правило, книжно-термінологічний характер мають утворення з іншомовними афіксами: гідроканал, демократія, макросистема, мікросвіт. Менш інтенсивного книжного відтінку надають питомі компоненти само-, мало-, багато-: самозречення, самокритика, малоземелля, багатоплановість. Виразне книжне забарвлення є характерним для слів з компонентами –лог, -філ, -фоб, -ман, -знавство: психолог, психологія, слов’янофіл, слов’янофільство, графоман, графоманія, русофоб, русофобія, суспільствознавство.

Питомі слова, утворені способом основоскладання, часто є кальками лексем іншомовного походження або їх семантичними відповідниками. Українські відповідники, завдяки невтраченій образності, містять більшу експресивність: пейзаж – краєвид; фонтан – водограй; біографія – життєпис. Стилістичне забарвленням утворених цим способом слів пов’язане здебільшого з новим значенням, що виникає внаслідок поєднання основ (блакитноокий, самозабутній, широкополий, громовозвукий). Функціональну належність таких слів зумовлює не структурний тип, а емоційне забарвлення основ та їхня образність: „А там, по луках, світила жовта кульбаба, як зорі на небі, і на горохах виділи, як метелі, біло-рожеві, червоно-сині і жовтогарячі квіти” (М.Коцюбинський).

Тут всякії були пронози.

Перекупки і шмаровози,

Були там чесні пустомолки... (І.Котляревський).

Словоскладання (поєднання синонімічних пар) використовується в мові не стільки як словотворчий, скільки як стилістичний засіб. Адже поєднання двох синонімів є першим ступенем їх ампліфікації (стилістичної фігури). Через те майже всі слова, сконструйовані в такий спосіб, зберігають образність та експресивність. Виняток становлять наукові терміни типу ампер-виток, кіловат-година, інженер-економіст, інженер-технолог, лікар-терапевт, мовознавець-лексикограф, технік-механік. Проте більшість таких слів має яскраво виражену образність. Поширені вони в художньому стилі, особливо в поезії, але їхнім джерелом є народна творчість: „Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб завоювати царицю-мишу...” (нар. казка).

Майстри художнього слова використовують такі слова як засіб стилізації під фольклор або для поглиблення ліричного викладу: „Спом’янула Олеся: було вона в свойому селі йде, - той привітає, другий на здоров’я спитає, декотрий пожартує, інший стане та свій смуток-жаль повістить” (Марко Вовчок); „І так мені легко, так весело, що я забувала про все на світі, - не забувала тільки, що він біля мене, обнімала-пригортала його і сльозами молила-просила” (Панас Мирний).

Там сонце, як серце, дзвенить-виграє,

Кленовий листочку, дівчатко моє!

Злотава доріжка від сонця до вій...

Кленочок-листочок танцює на ній.

Там Лади-Ладусі співають пісень,

Там ночі блакитні й фіалковий день,

Там срібні ковалики квіти кують,

Там зорі-комарики в небі снують.

Ой тіні рожеві, ой сон золотий,

Ой стежка-мережка й дівчатко на ній –

Дівчатко-кленчатко, злотава струна...

Ой пісня блакитна, ой срібна луна... (С.Тельнюк).

3.6. МОРФОЛОГІЧНІ ЗАСОБИ СТИЛІСТИКИ

Морфологія (гр. morhpe – форма, logos – вчення) – розділ мовознавства, що досліджує структуру слова, його форми, частини мови та властиві їм способи і прийоми словозміни. У стилістичному плані морфологія використовується на підставі наявності в ній близьких за значенням і функціями явищ, а також з огляду на розподіл морфологічних одиниць за окремими стилями мови. Морфологічні синоніми – граматичні форми того самого слова, які розрізняються засобами граматичного вираження, відтінками спільного граматичного значення. Наприклад, повні (стягнені і нестягнені) та неповні прикметники: широкий, широка (широкая), широке (широкеє), широкі (широкії); ад’єктивовані дієприкметники, прикметники, іменники та описові звороти, що використовуються замість відсутніх у сучасній мові активних дієприкметників теперішнього часу на –чий і т.ін.

Лексичні засоби в стилістичному плані часто виявляють себе безпосередньо: те чи інше слово досить назвати – і воно не потребує жодних коментарів. А морфологічні явища набувають певного стилістичного забарвлення в межах ширшого контексту. Синонімічні форми з’являються в мові: 1) у зв’язку з внутрішніми процесами розвитку мови; 2) внаслідок взаємодії усного й писемного, книжного й розмовного мовлення; 3) через наявність різних функціональних стилів, а також виходячи з потреби вираження відмінних один від одного значеннєвих та емоційно-експресивних відтінків. Проте синонімічні засоби морфології не зажди мають власне стилістичний характер.

При стилістичному використанні фактів морфології слід мати на увазі два моменти: різну частотність уживання окремих форм у тому чи іншому функціональному стилі і зв’язки значень певних форм з даним функціональним стилем.

Категорія роду. Коли говорити про стилістичні можливості категорії роду іменників, то вона не однаково проявляє себе в різних функціональних стилях. В офіційно-діловому мовленні перевага віддається формам чоловічого роду, навіть за наявності жіночих відповідників, оскільки підкреслюється не стать людини, а її службове і соціальне становище: лаборант Марія Гайденко, аспірант Надія Ковальчук, лікар Олена Морозинська, хоча наявні літературні відповідники: лаборантка, аспірантка, лікарка. Форми з –ка слід уживати в художньому, публіцистичному, розмовному стилях. Перенесення на ці стилі рис офіційно-ділового свідчить про недостатнє засвоєння мовних форм.

Середній рід (найбільш абстрагований з т.з. лексичного, граматичного значення) часто використовується в науковій мові.. Взагалі в науковому стилі граматична категорія роду виявляється в настільки граматизованому й унормованому вигляді, що не припускає варіантних форм, які призводять до зайвих відтінків. Це зумовлюється призначенням даного стилю і становить одну з його характерних рис.

Категорія роду для більшості іменників, як відомо, невмотивована. Ті самі поняття в різних мовах належать до різних родів (біл. гусь – ж.р., цень – ч.р., укр. гусь – ч.р., тінь – ж.р.). Іменники, що є назвами неістот, набувають категорії роду за граматичними ознаками: рік – ч.р., вода – ж.р., життя – сер. р.). Грецькі за походженням слова бальзам, метал, іконостас у мові-першоджерелі належать до сер. роду, комета, планета – до чол. роду, а в українській вони набули відповідно чоловічого й жіночого роду.

Незважаючи на цю не вмотивованість, розподіл іменників у нашій мові між трьома родами є важливим стилістичним засобом. Особливо різноманітно виявляються стилістичні можливості категорії роду в художньому й розмовному стилях. Слова за родовою приналежністю використовуються для створення уособлень при перенесенні на граматичне поняття роду різних рис істот чоловічої та жіночої статі:

Думала сумна смерека – де краса у мене?

Ось у інших розвилося листячко зелене.

А я стою одинока літом і зимою;

Як мій дуб мене покине, що буде зі мною?

І, щоб він простяг до неї широкі долоні,

У калини попросила корали червоні.

У берези позичила білої сорочки.

Щоб на неї задивлялись хлопці-ясеночки (Д.Павличко).

Взаємо замінюючи форми роду, можемо створити пестливо-голубливий тон, відтінок пошани, милування, виявити співчутливе або навпаки – негативне, зневажливе ставлення, захоплення чи осуд:

Зо мною, слухай же, остались

Данило, чура мій, та я,

Та Пріся, дочечка моя!

Воно ще тільки виростало,

Ще тільки-тільки наливалось,

Мов та черешенька!.. (Т.Шевченко).

Ой ти, Коновченьку, молода дитино,

Не йди з козаками на Черкеню долину!

Бо ти ні на полі, ні на морі не бувало,

Смерті козацької коло себе не видало (Я.Головацький).

Форми середнього роду, як правило, застосовуються при звертанні до дітей. Тому за допомогою їх можна відтворити дитяче сприймання світу на підставі опису поведінки дитини: „Був собі тато, була собі мама, було собі я” (І.Драч).

Середній рід уживається тако

1 2 34