ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Слизько. Слізно. Сумно. Сон.

123 4

Вимок ворон на воротях.

Сльози скапують зі стріх.

Ластівка пройшла, як стрілка.

Сниться: Сяйво. Сонце. Сміх.

Асонанс (лат. asso – відгукуюся) – суголосся голосних, тобто повтор однієї або кількох голосних у суміжних чи розташованих недалеко одне від одного словах. Наприклад, асонанс [и] та [і] у поезіях П.Тичини:

Ти вчиш любити все, що перемінне

І що незмінне, як незмінний світ...

Розсипалися круглі намистинки...

Анафора – початковий (ініціальний) повтор однакових звуків (слів) на початку рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору. Прикладом звукової анафори є уривок з поезії Т.Шевченка:

Защебетав жайворонок,

Угору летючи;

Закувала зозуленька,

На дубу сидячи;

Защебетав соловейко –

Пішла луна гаєм...

Епіфора – повтор однакових звуків, слів, словосполучень наприкінці суміжних віршованих рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору. Ці повторення увиразнюють мову, підсилюють і підкреслюють якусь думку.

Наприклад:

Виють собаки, віщуючи недолю, і небесні птиці літають уночі над селом і віщують недолю. І реве худоба уночі, і віщує недолю (О.Довженко);

Піднялися в повітрі весла, щоб одразу вискочила на хвилю, на лахмату височенну хвилю” (Ю.Яновський).

Композиційний стик – повторення звуків, слів у кінці рядка (речення):

До причалу

Гондола чалить. Повні сонцем губи

І згуби, і розгубленості (І.Драч).

Отак у Скутарі козаки співали;

Співали, сердеги, а сльози лились;

Лилися козацькі, тугу домовляли (Т.Шевченко).

Кільце – повтор однакових звуків, слів, словосполучень, речень на початку рядків, строф і наприкінці наступних:

Нічка тиха і темна була.

Я стояла, мій друже, з тобою;

Я дивилась на тебе з журбою,

Нічка тиха і темна була (Л.Українка).

Слово наше рідне!

Ти сьогодні зазвучало,

Як початок, як начало,

Як озброєння всім видне,

Слово наше рідне! (П.Тичина).

На акустико-артикуляторних ознаках звуків утворюють логогриф (гр.logos – слово, griphos – загадка) – стилістичну фігуру, що нагадує словомереживо, в якому фонетичні й морфемні редукції чи „протези” (усічення звуків, складів або їх додавання) спричинюють семантичну метаморфозу: слова набувають щораз іншого значення, створюючи пластичний свіжий звуковий образ:

Вишневий цвіт

З вишневих віт

Вишневий вітер

Звисає з віт (І.Драч).

О семигори горя, цвинтар велій,

І тут я згину, як прийде пора (В.Стус).

Звуковідтворення і звуконаслідування –своєрідні, фонетично суміжні, тісно пов’язані явища.

Звуковідтворення наявне тоді, коли текст наповнений звуками певних об’єктів природи, криками тварин, птахів, шумами машин, механізмів: „Жене з гір бурелом, котить валуни, ріка глухо гуркоче, перемелюючи все у глибині на кам’яних своїх жорнах. Серед брудних пінявих бурунів пливе дерево зелене, гіллясте! (...) Буруни підгрібають під себе буруни, вода сама в себе не потовплюється, цю ще тільки проносить, а за нею з гуркотом летить жовтий та чорний з нафтою вал, летить з худобою, з тачками та возами, що йдуть перекидом...” (О.Гончар).

У наведеному уривку наявне багатократне повторення різних звукосполучень зі звуками [р] та [л]. Цими звуковими засобами створюється художньо виразна, грізна картина потопу, стихії, яка все долає на своєму шляху.

Звуконаслідування - відображення звуків навколишньої дійсності через використання мовцем спеціально дібраних звуків. Так, загальновідоме повторювальне звуконаслідування шу-шу завдяки зображальній базовій функції приголосного шумного щілинного шиплячого звука [ш], традиційно використовується для створення звукообразу шуму, шепоту. Так, в повісті М.Коцюбинського „Дорогою ціною” воно кілька разів уводиться в уявну пряму мову – шепіт мороку – для зображення картини суцільної темряви і гнітючого страху, в якому перебувала Соломія[4].

За допомогою звуків [д], [к] створюється звукові образи курей і одуда: „Куд-ку-да?” – питаються розбуркані кури з горища”; „Прокинувся одуд, теж у пісню встряв, перебиває хлопців: У-ду-ду... у-ду-ду...” (Гр.Тютюнник).

Отже, фонетичні фігури – це система словесної інструментовки з уживанням однакових або схожих звуків, завдяки яким створюються певні звукові образи, що є дуже близькими до тих, що сприймаються на слух у реальному житті. Завдяки цим фігурам суттєво формується краса й комунікативна принадність художнього тексту, слів у ньому; вони вагомо впливають на довершеність, поглиблення змісту висловлюваного.

3.2. ЛЕКСИЧНІ ЗАСОБИ СТИЛІСТИКИ

3.2.1. Стилістична диференціація української лексики

Лексика (сукупність слів) СУЛМ з погляду стилістичної диференціації поділяється на дві великі групи. Стилістично нейтральна (міжстильова) лексика вживається в усіх стилях мови, а стилістично забарвлена лексика співвідноситься з одним чи кількома (але не з усіма) функціональними стилями. Стилістично нейтральна лексика охоплює:

· назви явищ природи (блискавка, вітер, грім, дощ, повінь, посуха);

· назви рослин і тварин (верба, дуб, тополя, явір, яблуня, жито, овес, пшениця; жайворонок, курка, одуд, ведмідь, корова, собака, кішка);

· назви органів людського тіла (голова, нога, рука, око, язик);

· назви будівель та їх частин (будинок, церква, вікно, двері, дах, склепіння, стезя, підлога);

· назви дій і станів, місця, часу, простору (ходити, робити, носити, жити, спати, шукати; там, тут, сьогодні, вчора, завтра, далеко, близько).

Стилістично забарвлені слова часто виступають як паралелі до нейтральних, загальновживаних:

· розуміти (нейтральне) – усвідомлювати (книжне) – кумекати (розмовне);

· піти (нейтральне) – вирушити (книжно-офіційне) – ушитися (просторічне);

· збори (нейтральне) – збіговисько (зневажливе);

· високий (про чоловіка – нейтральне) – довготелесий (розмовне).

Уживаючись у переносному значенні, нейтральні слова набувають додаткових емоційно-експресивних відтінків. Так, слова воркувати і ворковати є нейтральними у своїх прямих значеннях „видавати переливчасті звуки”, коли йдеться про голубів, горлиць та ін. птахів. А коли ми читаємо їх у художніх творах стосовно до людей чи як засіб персоніфікації, вони втрачають свою нейтральність, у них з’являється голубливо-пестливе забарвлення:

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить,

Літає, шукає, дума – заблудив (Т.Шевченко).

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче (О.Олесь).

Переносні значення переважають у художньому й публіцистичному стилях; у розмовному мовленні такі слова мають яскраво виражене оцінне забарвлення, причому оцінка може бути як позитивною (бджілка, голуб, ластівка, соловейко, сокіл), так і негативною (гадюка, корова, свиня, коза, собака, цап, баран).

Особливу групу становлять слова вузького стилістичного призначення, вживання яких обмежене однією сферою життя чи діяльності людей - терміни, професіоналізми, жаргонізми, розмовна і просторічна лексика, застарілі слова, неологізми, зокрема поетичні. Цей розряд лексики поповнюється загальновживаними словами, використаними у переносному значенні. Так, у загальнонародній мові слово лимонка означає сорт груші. За зовнішньою подібністю так названо ручну гранату. У такому значенні лимонка є військовим професіоналізмом. Слово редиска – „однорічна овочева рослина” – належить до загальновживаної лексики, а редиска в розумінні „погана людина” є жаргонізмом.

Як елемент мовної системи, слово пов’язане з іншими словами на рівні лексики, граматики, стилістики. Важливою лексичною характеристикою в цьому плані є сполучуваність слів, тобто здатність їх поєднуватися з іншими словами у процесі висловлення думки. Сполучуваність слів залежить від особливостей позначуваних ними понять. Так, іменник дим може сполучатися з такими прикметниками: густий, їдкий, тютюновий, ранковий, білий, сизий і под. Використання слів у переносному значенні неабияк розширює межі їхньої сполучуваності. У художньому стилі дим може бути і рідний, і омріяний, і солодкий, і коханий: „Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий” (Л.Українка).

3.2.2. Стилістичне використання багатозначності

Багатозначність (полісемія) – це наявність в одного слова двох або більшої кількості значень. Так слово низ має наступні значення: 1) „нижня частина предмета”; 2) „низка місцевість”; 3) „нижня течія річки”. Полісемія має значні стилістичні можливості, проте це явище неоднаково виявляється у різних стилях. Контекст ОДС та НС використовує лише одне із значень полісемічного слова, як правило, пряме. У цих стилях уживається багато термінів, що виникли шляхом метафоризації слів загальнонародної мови, однак ці метафори є стертими і не використовуються як засіб створення образності: „Національному банку України слід запровадити механізм, який сприяв би припливу коштів населення до Ощадбанку та інших банків України”. Слово механізм ужите тут лише в одному значенні – „сукупність заходів”, а в метафорично використаному слові приплив уже не відчувається жодної образності. В усній формі ОДС та НС слова в переносному значенні використовуються ширше, особливо при обговоренні гострих проблем державного й наукового життя, при ведення полеміки. Наприклад, уривок із коментарю до „Закону України „Про товарну біржу”: „На біржах, як правило, встановлюється так звана цінова стеля. Але трапляються випадки, коли ціна руйнує цю стелю... Нашим законом передбачено, що коли ціни виходять за межі стелі, біржові торги припиняються до з’ясування ситуації”.

Найбільший вияв можливості полісемії знаходять у ХС і ПС. Багатозначне слово тут може виконувати стилістичну функцію не тільки залежно від інших слів, а й з огляду на волю автора. Коливання значення того чи того слова, від конкретного до загального і навпаки, діє широкий простір для створення різних стилістичних ефектів. Так, семантика слова крила розширюється у кожному з випадків уживання у наступних контекстах:

1) „Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, неначе збита крилами бджіл” (М.Коцюбинський) – пряме конкретне значення;

2) „Орлині крила чуєш за плечима, самі ж кайданами прикуті до землі” (Л.Українка) – значення переносне з відтінком узагальненості;

3) „Все вище, вище й вище я здіймався на крилах мрій” (Лесі Українка) – найбільш абстрактне значення.

Існує кілька способів стилістичного використання полісемії:

1) вживання того самого слова в одному контексті в двох чи кількох значеннях:

Люблю слова, їх музика іскриста.

Мелодія пекуча і терпка.

Це аскетична постать гітариста,

Коли він струни пальцями торка.

Це струми струн, він ними обпікається,

Він сам струна, замовкнуть – упаде... (Л.Костенко).

2) використання в тому самому контексті слова в його вужчому й ширшому значенні:

Вмирав актор. Він був смертельно хворий.

Він був старий. І це була не роль...

А Він вмирав. Вмирала з ним епоха.

Її уже не викличеш на біс.

Остання дія... Кладовище. Похорон.

В безсмертя також повні очі сліз (Л.Костенко).

3) зведення в одному контексті вільного і фразеологічно зв’язаного значень, або поєднання двох фразеологічних значень; до цього прийому часто вдаються у каламбурах, гумористичних, сатиричних творах: „На цих аферах багато хто набив собі руку й кишеню”. Тут поєднуються два фразеологічно зв’язані значення слова набити – набити руку („навчитися, набути досвіду”) і набити кишеню („розбагатіти”).

3.2.3. Тропи

Слово троп(tropos) у грецькій мові, 0відко воно запозичене, означає „спосіб, прийом, манера, засіб, характер, лід, склад”. При запозичення багатозначні слова, як правило, семантично звужуються, тому в УМ слово троп означає „переносне вживання слова з метою створення образності, при якому відбувається нарощення змісту і конотації”.

Образність – передача загального поняття через конкретний словесний образ. Словесний образ – використання слів у таких сполученнях, які дають можливість посилити лексичне значення додатковими емоційно-експресивними та оцінними відтінками. Елементами створення образності, крім переносних значень слів, є також граматичні засоби (префікси, суфікси суб’єктивної оцінки), алітерація, мелодико-ритмічні особливості.

Тропи використовуються в усіх сферах мовлення, але розподіл їх між ФС не є рівномірним. ОДС тропів здебільшого не вживає, за винятком окремих його жанрів (святкові накази, розпорядження, дипломатичні документи, звіти про засідання парламенту, про конгреси, мітинги). „Україна простягнула руку допомоги жертвам землетрусу”.

У НС тропеїчна образність, як правило, є стертою. Тропи представлені тут здебільшого як компоненти термінологічної системи (бот. чашечка, маточка, петрів батіг, заячі вушка, калачики лісові).

Використання тропів у ПС є набагато ширшим. Але з огляду на основну рису цього стилю – взаємну зрівноваженість логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням – образність тут не може бути занадто яскравою, вона здебільшого є оцінною. Надмірна образність затьмарює логічний елемент, відсуває його на задній план, а це спричинює зменшення впливовості й переконливості публіцистичного виступу.

Основне поле поширення тропів, використання їх як засобу образності – ХС, в якому тропи сприяють більшій дохідливості тексту (як у ОДС), увиразнюють і впорядковують виклад (як у НС), забезпечують впливовість матеріалу, даючи йому оцінку (як у ПС). Та основною функцією тропів у художньому творі є зображальна, естетична функція. Існують наступні тропи:

1. Порівняння – це троп, побудований на зіставлення двох явищ, предметів, фактів для пояснення одного з них за допомогою іншого. Стилістична роль порівнянь полягає у виділенні якоїсь особливості предмета чи явища, що виступає дуже яскраво в тому предметі, з яким порівнюється дане явище. Порівнюватися може все – живе й неживе, фізичне і психічне, конкретне і абстрактне.

В українській мові (УМ) існують такі моделі порівняння:

1) порівняльний зворот або порівняльне підрядне речення із сполучникам як, наче, мов, ніби, мовби, немовби, так наче, так ніби:

Ми з тобою – як море і небо.

І далекі, й близькі водночас (Л.Костенко).

А вітер, мов скорботний композитор,

Бере акорд на клавішах ріллі (С.Стриженюк).

2) О. в. іменника: „Світиться профіль старої жінки воском, а молодої – листком троянди” (М.Коцюбинський).

3) форма порівняльного ступеню прикметника або прислівника + іменник у Р. в. або конструкція „ніж + іменник, з яким порівнюють”: „Він здавався прудкі ший зайця”; „Василько малював краще, ніж його вчитель”;

4) прикладка: „Берези, ніжні босоніжки, задумались про синій вечір” (А.Малишко);

5) іменний складений присудок: „Книга – морська глибина” (І.Франко);

6) прислівник образу чи способу дії: „Вася (...) по-змовницьки пошептався з Хаєцьким...” (О.Гончар);

7) самостійне постпозиційне речення з відносним словом так:

„ – То ти тільки вмієш реготати? – скрикнув Пилипко. – Так не боюся я тебе! – І, піднявши кулачата вгору, він подався вперед.

Так цвірчить і стриба горобець перед котом, що вловив гороб’я і, міцно здавивши зубами, покручує довгим хвостом та висвічує хижо очима...” (П.Мирний);

8) речення з заперечним порівнянням (одна із форм паралелізму, звичайно входить до складу безсполучникового речення): „То не сива зозуля кувала, не дрібна птиця щебетала, не у борі сосна шуміла, - то бідна вдова у своєму домі з своїми дітьми гомоніла...” (Нар. дума);

9) порівняльний зворот із запереченням і протиставленням:

Безмежний степ. Співає в полі ланка.

Стихійний хор. Ото і всі діла (...)

Не гурт жінок –

Співає доля в полі(С.Стриженюк).

2. Епітет (гр. epitheton) – слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняття (золоті руки, веселі думки, зима-чарівниця). Стилістична функція епітетів – показати предмет зображення з несподіваного боку, індивідуалізувати якусь ознаку, викликати певне ставлення до зображуваного. Прикметники – найбільш поширений засіб вираження епітетів, проте епітетами можуть бути й дієслова прислівники (гаряче аплодувати), дієприслівники та дієприслівникові звороти (раділо серце, співаючи пісню надії). Епітети не слід змішувати зі звичайними означеннями при словах метафорах (коли образність виражено не прикметником, а метафоризованим іменником), наприклад: „Гойдалося небо – захмарена стеля” (І.Драч); „Візьмемо доспілих ягід – холодних червневих жарин” (М.Стрельбицький).

3.Метафора (гр. metaphora) – троп, побудований на вживанні слів у переносному значенні на основі подібності за кольором, формою, призначенням. Ми часто використовуємо слова й словосполучення, абстрагуючись від їхньої метафоричності: вушко голки, язик полум’я, наріжний камінь (основа, найважливіша частина чогось); перша ластівка (ознака появи чогось). Це т. зв. стерті метафори, які вже не є засобом створення образності, а джерелом виникнення нових лексичних значень, тобто одним із чинників розвитку багатозначності. Поряд з цим існують і метафори, які не втратили своєї образності, емоційності: голубе, лебідонько, пташечко, соколе. Вони є надбанням народнопоетичного мовлення. Але власне образні засоби – випадки нової, оригінальної метафоризації, т. зв. індивідуальні авторські метафори, що широко використовують у ПС та ХС: „Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі”; „Полохливий заєць, причаївшись під кущем, пригина вуха, витріща очі й немов порина ввесь у море лісових звуків” (М.Коцюбинський).

4. Метонімія (гр. metonymia) – троп, побудований на перенесення значення за суміжністю, тобто на основі тісного внутрішнього чи зовнішнього зв’язку між зіставлюваними поняттями. Зв’язок цей може бути між автором та його твором (читати В.Стуса); між дією і знаряддям дії (усе пішло під ніж); між посудиною і вмістом (хоч відро випий); між предметом і матеріалом (ходити в золоті та діамантах); між місцевістю і людьми, які в ній перебувають (місто спить). У ПС найчастіше уживаються метонімії останнього типу: „Москва та Вашингтон обмінялися відкритими листами”; „Вся Європа застигла в напруженому очікуванні”; „Київ вітає учасників міжнародного фестивалю музики”. У ХС широко використовуються метонімії усіх типів:

„Матушка випила півчарки й налила Балабусі” (Н.-Л.);

„Блакитними очима дивиться мені в очі весна.” (Є.Гуцало).

„Незрячі голови на вік кленуть...” (І.Франко);

Петербурзьким шляхом по коліна

Грузнучи в заметах, боса йшла

Зморена, полатана Вкраїна,

Муку притуливши до чола (І.Драч).

5. Синекдоха (гр. synecdoche) – троп побудований на кількісній заміні:

1) однина вживається замість множини і навпаки: ”Ми сталлю з гармати, свинцем з карабіна розтрощимо впень ворогів” (М.Бажан); „ ... наш народ має в собі багато сили, щоб родити Шевченків, Федьковичів і Франків” (В.Стефаник);

2) частина вживається замість цілого,: в стаді сто голів; не вистачає робочих рук;

3) визначене число вживається замість невизначеного: сто разів нагадував про це; тисячу поцілунків; мільйон вибачень;

4) видова назва вживається замість родової і навпаки: „Вчись, Ліно, шанувати копійку” (О.Донченко).

6. Персоніфікація (лат. persona – „особа” та facio – „роблю”) – троп, побудований на наділенні предметів, явищ природи та абстрактних понять рисами людини: „Юність ішла демонструвати відданість незалежній Україні”; „Новини поспішають, набігаючи одна на одну”.

7. Гіпербола (гр. hyperbole - перебільшення) – троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис, характеристик, ознак предмета чи явища: „Я цар царів. Я сонця син могутній” (Леся Українка); „Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання” (В.Сосюра). Протилежний гіперболі троп – літота (гр. litotes - простота) – образне применшення: жаль крихти хліба; слово надається...; „Одну сльозу з очей карих – і пан над панами” (Т.Шевченко).

8. Алегорія (гр. allegoria - іносказання) – втілення абстрактного поняття у конкретному образі: хитрість – лисиця; підступність – змія; тупа упертість – осел; хижацтво – вовк. Це загальномовні алегорії, які використовуються у ХС і публіцистиці. Чимало письменників настільки вміло узагальнюють явища дійсності в конкретних образах, що згодом ці образи стають алегоричними: Тартюф Мольєра – уособлення лицемірства; Дон-Кіхот Сервантеса - шляхетності, безкорисливості й мужності; Плюшкін Гоголя символізує жадібність, користолюбство.

9. Іронія (гр. eironeia – прихований глум) – троп, в якому загальновідомі слова чи вирази набувають протилежного значення (розумник – про дурня). Особливо часто іронія використовуються в комічних та сатиричних висловлюваннях, вищим її проявом вважається сарказм. В поемі Т.Шекченка „Кавказ” читаємо: „Слава! Слава! Хортам, і гончим, і псарям, і нашим батюшкам-царям...”

А ось як О.Довженко характеризує жінку – замміністра: „Від довгого напруження розумових сил і широти охоплення складних предметів у неї з’явилась короткозорість, внаслідок чого подруг свого босоногого дитинства вона майже не пізнає”.

10. Перифраза (гр. paraphrases - описовий зворот) – троп, в якому пряме найменування замінюється описовим виразом, що підкреслює якусь одну властивість, істотну для даної ситуації, даного контексту (королева полів – кукурудза; люди в білих халатах – медики; чорний континент – Африка; чорне золото – вугілля; служитель Мельпомени - артист; мати городів руських – Київ; Дочка Прометея – Леся Українка).

Від епітетів-прикладок перифрази відрізняються тим, що означуване слово поряд з перифразою не вживається. Перифрази можуть співвідноситись не лише з іменниками, а й з іншими частинами мови - прикметниками, дієсловами, прислівниками, категорією стану (без царя в голові – дурний; лежня справляти; байдики бити – ледарювати; попасти в обійми Морфея - заснути; як оком змигнути – швидко; хоч в око стрель – темно).

Особливо цінними є художні перифрази. Можна виділити евфемістичні та дисфемістичні перифрази. Евфемізм – слово або вираз, що вживається для пом’якшення прямого смислу різкого, грубого висловлення (перекручувати правду – брехати; наказати довго жити – померти); уживається також ще один спеціальний термін – харієнтизм (гр. charientismos – жарт, приємно використати). Дисфемізм – слово чи вираз, що, навпаки, вживається для умисного огрублення, зниження смислу (набивати пельку – їсти; врізати дуба – померти).

Різновидом перифрази є антономазія – заміна власного імені зворотом, що вказує на якусь ознаку цього імені (Ю.Федькович – буковинський Кобзар; О.Кобилянська – буковинська горлиця; І.Франко – великий Каменяр, вічний революціонер; Рим – вічне місто; Памір – дах світу).

3.2.4. СТИЛІСТИЧНІ МОЖЛИВОСТІ ОМОНІМІЇ

Омоніми(гр. omos – „однаковий” та onyma – „ім’я”) – слова, що мають однаковий звуковий склад, але відмінні за значенням: баня (лазня) – баня (купол, маківка); ключ (джерело) – ключ (низка птахів у польоті); коса (мис, відміль) – коса (знаряддя праці) – коса (вид зачіски); стигнути (дозрівати) – стигнути (холонути); боронити (захищати) – боронити (перешкоджати)

На перший погляд омонімія є подібною до полісемії, але щодо змісту між цими двома явищами є істотна відмінність. Полісемія – це наявність кількох значень в одного слова, кожне переносне значення так чи інакше пов’язане з первісним: баба – мати когось із батьків; стара жінка; жінка, що приймає дітей під час пологів; ворожка, шептуха; зневажлива назва жінки; сніговик, кам’яний бовван. Тут усі значення об’єднуються навколо первісного „жінка; старша від інших”. Слова, пов’язані омонімічними стосунками, такої значеннєвої єдності не мають (не мали ніколи або втратили її настільки, що не сприймаються як похідні із спільного джерела): лама (в’ючна тварина) – лама (чернець-буддист); захід (одна зі сторін світу) – захід (дія, спрямована на досягнення чогось); місяць (небесне світило) – місяць (1/12 частина календарного року). Отже, головним критерієм розрізнення полісемії і омонімії – наявність чи відсутність внутрішнього змістового зв’язку між співзвучними словами.

Стилістичні можливості омонімів залежать від того, як вони з’явилися в мові. Одні омоніми з’являються внаслідок збігу в звучанні питомих та іншомовних слів: міна – 1) „обмін” (від міняти); 2) вираз обличчя (фр. mine); 3) вибуховий заряд з підривником (лат. mino „підганяю”); 4) грошова одиниця у Стародавній Греції (гр. mnа). Інші омоніми з’явилися внаслідок словотвірних процесів та розпаду семантичної єдності. Так, прикметники від слів корм – „їжа тварин” і корма „задня частина судна” будуть омонімічними: кормові якості і кормові гармати. Розпад семантичної єдності відбувається при втраті зв’язків між різними значеннями слова: від слова коник (зменшено-пестливе до кінь) шляхом метафоризації виникла назва комахи-стрибунця коник. Тепер ці слова сприймаються в мові як омоніми. Існує також третя причина виникнення омонімів – історичні зміни у фонетичній системі мови: віз (від давньоруського возъ) і віз (від давньоруського везлъ).

Лексичні омоніми поділяються на дві групи. Повні (абсолютні) омоніми – це слова, звуковий склад яких збігається в усіх граматичних формах: газ – стан речовини і газ – шовкова прозора тканина; моторний – такий, що приводиться в рух мотором і моторний – швидкий, прудкий. Неповні (часткові) омоніми – слова, що збігаються за звуковим складом лише в окремих граматичних формах: слова вік, жаль, слід, шкода можуть бути як іменниками, так і прислівниками.

Різновидами неповних омонімів є омоформи, омофони й омографи. Омоформи – слова, що мають однаковий звуковий склад лише в певній граматичній формі: віз, мати (іменник і дієслово); злий (прикметник і дієслово); три (числівник і дієслово); долі (іменник і прислівник). Омофони – слова, що збігаються у звучанні, але мають різне значення й написання (мене – мине; лежу – лижу; греби – гриби; роман - Роман; надія – Надія). В українській мові омофонів не дуже багато, що зумовлюється особливостями її фонетичної системи. Омографи – різні за значенням та вимовою слова, що мають однакове написання (доро́га – дорога́; о́зера – озе́ра; ру́ки – руки́; во́ди – води́; о́бід – обі́д).

Більшість омонімів СУЛМ належить до активної лексики. Проте серед омонімічних пар є компоненти, що належать до шару застарілої лексики діалектизмів і т. ін.: чайка (птах) – чайка (човен у запорожців - історизм); кава (напій) – кава (галка – діалектизм). Здебільшого омоніми є стилістично нейтральними, однак деякі з них більшою чи меншою мірою містять емоційне забарвлення: губка (нижча істота, що живе в воді) – губка (пестливе від губа) лопати (тріскатися) – лопати (їсти – вульгарне).

Омоніми відіграють важливу роль як засіб словесної гри, матеріал для створення каламбурів і дотепів. В омонімії майстрів слова приваблює суперечність між формою і змістом – адже це слова однакові (за звучанням) і водночас різні (за значенням). У ділових та наукових текстах омоніми зі стилістичною метою не використовуються, що залежить від специфіки й призначення цих стилів. Але омоніми, особливо ті, що виникли на рідному ґрунті внаслідок розпаду семантичної єдності, широко вживаються у художній літературі, фольклорі, в усному мовленні, публіцистиці. Вони увиразнюють думку, а часом надають мовленню іронічного, гумористичного чи сатиричного забарвлення. А наприкінці поетичних рядків омоніми часто не лише римуються, але й наповнюються особливою виразністю:

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти.

Виростав вас, доглядав вас.

Де ж мені вас діти? (Т.Шевченко)

Поезії ясне світило,

З тобою жить, тебе любить!

Понад сто років ти світило,

І будеш вічно з нами жить! (П.Тичина)

Крім внутрішньомовної, існує також і міжмовна омонімія. Однакові звукові комплекси з різним значенням є і в близькоспоріднених, і у віддалених щодо походження мовах. Так, українські та російські значення слів баня, луна, люлька, рожа, сказ, трус, шар є різними. Люди, недостатньо обізнані з лексичними нормами тієї чи тієї мови, часто використовують ці омоніми неправильно, що призводить до створення комічних, двозначних ситуацій. Іноді такі помилки псують термінологію (шарикопідшипники замість кулькові підшипники; „Лунна соната” замість „Місячна соната”).

3.2.5. ПАРОНІМИ ЯК СТИЛІСТИЧНИЙ ЗАСІБ

Пароніми (гр. para – поряд та onyma – ім’я) – слова, близькі за звучанням, але різні за значенням: нагода – пригода; дефектний – дефективний; деквалификація – дискваліфікація. Не всі слова, схожі за звучанням, можна вважати паронімами. До паронімічних належать лише ті, що мають невелику відмінність у вимові. Інколи в паронімів є спільна морфема: уява – уявлення; мова – мовлення. Семантичні зв’язки між паронімами можуть бути синонімічними (тяжкий – важкий), антонімічними (емігрант – іммігрант); вони можуть бути пов’язані певною семантичною близькістю (дипломник - дипломант), належати до однієї тематичної групи (калина – малина).

Стилістичні можливості паронімів ґрунтуються на їхній звуковій близькості та семантичних контактах. Як і омоніми, пароніми використовуються для створення каламбурів, але паронімія для цього виявляється набагато придатнішою, оскільки близькість звучання, а не точний звуковий збіг дає більші можливості для змалювання відповідних ситуацій.

Одна зі стилістичних функцій паронімів – семантичне переключання. Звукова близькість значеннєво відмінних слів дає можливість розширити політ думки, змалювати яскравішу картину, насичену образами: „У графа профіль – як у грифа” (Л.Костенко); „Пиво і право! Рак і рука” (В.Неборак).

У публіцистиці пароніми широко використовуються в ролі заголовків: „Ідоли та ідеали”; Манери чи маневри? Шкала і школа талантів; Кличе на матч футбольний м’яч; Розрахунки і прорахунки.

На основі паронімії будується парономазія (гр. paronomasia) - стилістична фігура (звукова метафора), в якій поряд розміщуються різні за значенням, але подібні за звучанням слова з метою зіставлення: „Коли стану я зовсім сивою і життя моє піде мрякою, я для тебе буду красивою, а для когось, може, ніякою” (Л.Костенко).

Звукова близькість паронімів призводить до їх помилкового уживання: факт (подія, явище) - фактор (умова, рушійна сила); уявлення (поняття) – уява (фантазія); пригода (подія, випадок) – нагода (слушний момент, можливість); таємничий (незбагненний, незрозумілий) – втаємничений (ознайомлений з чимось прихованим); особовий (стосовний до людини взагалі) – особистий (властивий певній, конкретній особі). Причиною є, як і у випадку з омонімією, погане знання мови, семантики відповідних слів.

3.2.6. СИНОНІМИ У РІЗНИХ СТИЛЯХ МОВИ

Синоніми (гр. synonymos – однойменний) – слова, близькі за значенням і різні за звучанням; тобто вони відрізняються семантичними відтінками, стилістичним забарвленням або обома цими ознаками.

Синоніми є одним з найважливіших складників стилістичного арсеналу мови. В центрі уваги стилістики - реальні можливості вибору, що їх дає мовцеві мова для вираження думки, те, якими словами можна відтворити певне поняття в певному контексті.

Стилістиці властиве поширене розуміння синонімії. Тут мається на увазі синоніміка не тільки лексична (хоробрий, сміливий, відважний, мужній), а 1 синтаксичну (радіти з чого - радіти від чого), морфологічну (на синьому небі - на синім небі), словотвірну (походив - попоходив) фразеологічну (бере, бере вовк, тай вовка візьмуть - і на жалку кропиву мороз буває). І якщо в синоніміці найяскравіше виявляється багатство мови, то глибоке знання синонімічних можливостей, вміле користування ними є одним з найважливіших показників загальної мовної культури.

Лексичні синоніми поділяються на 2 типи: ідеографічні та стилістичні. Ідеографічні синоніми відрізняються відтінками значень (надійний – певний, випробуваний; назва – заголовок). Стилістичні синоніми характеризуються належністю до окремих стилів мови та різною мірою емоційно-експресивного забарвлення: кашляти (нейтральне) – кихикати (розм.); їжа (нейтральне) – живлення (книжне). Ідеографічні синоніми уможливлюють найточніше вибір слова з синонімічного ряду, що якомога краще передати ту чи іншу думку. Це є особливо значущим для ділового, наукового, публіцистичного стилів. Стилістичні синоніми сприяють відтворенню найтонших емоційно-експресивних відтінків висловлювання. Поділ синонімів на ідеографічні та стилістичні є дещо умовним, бо здебальшого стилістичні відмінності супроводжуються й деякими значеннєвими варіаціями.

Використання синонімів у різних функціональних стилях не є однаковим. Так, ОДС, якому притаманне прагнення до граничної точності вислову (щоб уникнути неправильного тлумачення), використовує синоніми обмежено, бо вони завжди вносять у мовлення зміни відтінків значення. Не є характерною синонімія і для НС, хоч тут вона представлена ширше, ніж в ОДС.

Для НС характерними є точність, відсутність емоційності та експресивного забарвлення, прагнення до однозначності, до того, щоб кожному поняттю відповідав один термін. Проте серед термінологічної лексики існує чимало паралельних назв того самого поняття, що пов’язане із лексичними запозиченнями Особливо багато таких синонімічних пар серед астронімічних назв (Оріон – Косарі; Плеяди - Волосожар; Велика Ведмедиця – Великий Віз, Молочний Шлях – Чумацький шлях).

У термінології так само існують парні назви (біном – двочлен; асиміляція – уподібнення; молюски - м’якуни; квалітативний – якісний). Крім походження, вони нічим не відрізняються і певний час існують у мові як дублети, а згодом набувають ознак ідеографічних чи стилістичних синонімів і залишаються в мові, або один із них, не набувши таких ознак, переходить до розряду пасивної лексики чи зовсім зникає з мови. З-поміж перелічених термінологічних пар іншомовні компоненти використовують, як правило, в суто науковому стилі, а питомі українські – в науково-навчальному, науково-популярному та ін. різновидах. З пари слів мовознавство –лінгвістика перше вживається тепер як назва науки про мову, її суспільні функції, загальні особливості, конкретні прояви її структури, а друге застосовується як назва окремого напряму мовознавства (порівняльне, історичне, сучасне, українське, слов’янське, загальне мовознавство; але: структурна, прикладна, математична лінгвістика). Коли такого розподілу значень або відтінків не відбувається, один із дублетів виходить з ужитку – українське слово літак витіснило запозичення аероплан).

У ПС з урахуванням його нахилу до експресії висловлення (поряд із логізацією викладу), орієнтацію на уснорозмовну форму мовлення синоніми використовуються досить широко, причому не лише загальномовні, а й конктекстуальні. Загальномовні синоніми – слова, синонімічні взаємини яких не обумовлені жодним контекстом, синоніми мови (швидко, прудко, хутко, жваво). Контекстуальні синоніми – слова, що набувають синонімічних стосунків лише у певному контексті: „Ідучи вулицями рідного міста, я зустрів свого давнього, замріяного друга”.

Специфікою ПС є розмежування семантично тотожних слів з погляду оцінки описуваного явища Коли синонімічний ряд містить іншомовне слово, то у ПС воно часто набуває негативного забарвлення (подорожувати, їздити, мандрувати, вояжувати). У ПС і особливо в ХС синоніми використовуються для урізноманітнення викладу, уникнення монотонності і повторів. Кожен компонент ряду дає можливість повніше відтворити картину зображуваного, відбити суть явища, поняття.

Основна функція синонімів у ХС – естетично-зображальна. Так, часто нагромадження синонімів конкретизує, окреслює певні нюанси:

Курява, завія, хуртовина,

Заметіль, і хвища, і юга, -

Не степи, а просто домовина,

Де людину чорт перемага! (Л.Первомайський).

Особливо виразно естетично-зображальна функція виявляється при використанні синонімів на антонімічному тлі: „Який усюди супокій, яка тишина, а тут у моїм бідним серці така буря, така безодня темна, туга незмірима!” (Н.Кобринська).

У РС широко представлені загальномовні і контекстуальні синоніми, що є емоційно-експресивними замінниками нейтральних слів загальнонародної мови: „ ... гамселить у його просторих грудях велике й лагідне серце, і гаряча хвиля збудження трепетно лоскочеться в жилах” (Г.Тютюнник).

Компонентами синонімічного ряду можуть бути евфемізми та перифрази. Евфемізм (гр. euphemismos) – слово або словосполучення, що відтворює зміст у пом’якшеній формі і є замінником грубого звороту (дурний – нерозумний, немудрий, не хапає зірок з неба; брехня – фантазії, вигадки; п’яний – під мухою, під Бахусом). Як евфемізми можуть використовуватися терміни з суспільно-політичної галузі (лібералізація цін, вільне підприємництво).

Перифраза (гр. periphrasis) – описовий зворот, за допомогою якого явище, предмет, особа, реалія називаються не прямо, а описово, через їхні характерні риси (Африка – чорний континент; вугілля – чорне золото; кішка – пухнасте диво, красуня-грація); часто перифрастичні звороти є показником ставлення автора / читача до того, про що він пише / говорить.

На основі синонімії будуються такі стилістичні фігури, як ампліфікація, градація, плеоназм, тавтологія, посилюваний повтор.

3.2.7. СТИЛІСТИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ АНТОНІМІВ

Антоніми – (гр. anti - проти, onyma - ім’я) – слова, що називають протилежні за змістом поняття. При визначення антонімічності слів обов’язковою умовою є логіко-семантична співвіднесеність позначуваних ними понять – адже в антонімічні відношення вступають лише такі слова, що співвідносяться за змістом на основі протилежності. Сюди належать слова, що позначають якості (гарячий – холодний; природний – штучний), почуття (тиша – шум); простір, час (північ – південь; ранок – вечір); різноманітні дії, стани (плакати – сміятися, радіти – журитися, брати – давати, загорятися - гаснути).

Слова з конкретним значенням, як правило, антонімів не мають (рояль, стіл, ліжко, канцелярський, прибирати). Не мають антонімів також числівники, більша частина займенників, тобто слова без ознак оцінності, безпосередньої співвіднесеності з поняттям про певне явище.

Антонімів пов’язана з полісемію – багатозначне слово може мати кілька антонімічних відповідників – на кожне значення або на частину їх. Так, прикметник зелений на своє пряме значення (колір) антонімічного відповідника не має; у розумінні недостиглий антонімами виступають прикметники стиглий, спілий, достиглий (зелений виноград – достиглий виноград); у значеннях молодий; той, якому бракує життєвого досвіду антонімом виступає прикметник досвідчений (зелений аспірант – досвідчений професор). Такий тісний взаємозв’язок антонімії з багатозначністю свідчить про взаємозалежність та взаємозумовленість лексичних одиниць (ЛО) при одночасному збереження специфічних рис позначуваних ними понять антонімія широко розповсюджена у художньому, розмовному, публіцистичному стилях. Науковий та офіційно-діловий стилі за своєю суттю і призначенням звужують можливості антонімії, як і синонімії та полісемії. Своєрідним проявом антонімії (здебільшого однокореневої) у НС є наявність термінів, що позначають протилежні явища, процеси (апогей – перигей, приплив – відплив; циклон – антициклон, асиміляція – дисиміляція, архаїзм - неологізм).

У системі виразових засобів мови антоніми відіграють досить важливу роль. Перш за все, вони сприяють утворенню контрастної характеристики образів, предметів, явищ. Отже, найбільше застосування антонімія як стилістичний засіб знаходить у публіцистичному та художньому стилях.. Тут вона розкриває свої невичерпні можливості у використанні прямих і переносних значень слів, різкому й несподіваному зіткненні різнорідних понять. Так, досить змістовними та стилістично забарвленими є заголовки: „Війна і мир”, „Батьки і діти”, „Друзі й вороги”, „Мир хатам – війна палацам!”.

Перш, ніж говорити про стилістичний потенціал антонімії, слід розмежувати два поняття – загальномовні і контекстуальні антоніми.

Загальномовні антоніми – це пари слів, антонімічні стосунки яких є зрозумілими без будь-якого контексту (плюс – мінус, гарний поганий, більше – менше, веселий – сумний). Проте багато слів у прямому значенні не мають антонімічних відповідників, а у певному контексті, внаслідок переносного вживання вступають в антонімічні стосунки з іншими словами. Це контекстуальні антоніми, явище індивідуально-авторського творення, а не загальномовне: „Бо що свої болі – пусте. Світове горе велике. Він надививсь на нього і вдома і по світах” (М.Коцюбинський). Такі антоніми завжди є образними і, на відміну від загально мовних антонімів, вони вживаються переважно у публіцистичному, художньому і розмовному стилях.

Антонімія, як і синонімія, є синхронним (періодично змінним) явищем. Адже семантична зміна у слові може спричинити втрату антонімічних зв’язків і навпаки – розвиток нових значень викликає появу нових антонімічних зв’язків: шляхетний у первісному значенні – „належний до шляхти” має антонім простий, а у розумінні „благородний – грубий, вульгарний, невихований.

Антонімічні стосунки пов’язуються зі стилістичними функціями, що їх виконують слова-антоніми в певному контексті:

1) протиставлення – вживання антонімів для розмежування понять і реалій за семантичними ознаками: „Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже” (Т.Шевченко); „Колись, давно, були якісь гіганти. Тепер зручніші виміри – пігмей” (Л.Костенко);

2) зіставлення – слова, що перебувають в антонімічних стосунках, допомагають порівнювати різні реалії та поняття: „У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне” (М.Рильський); „Не з Заходу і не зі Сходу вітри історії гудуть” (І.Багряний);

3) антонімічна градація – відокремлення понять, виражених антонімами, розмежування їх одне від одного в часі і просторі: „Збери, сину, всю родину, і близькую, і далекую, і близькую, і далекую, і вбогую, і багатую” (Нар. пісня); „І ранкові, і вечірнідороги таять у собі таємницю, сподівання і жаль” (М.Стельмах).

Антонімія є основою художньо-образних прийомів антитези, оксюморону, іронічного зіставлення.

Антитеза (гр. antithesis) – стилістична фігура, побудована на підкресленому протиставлення протилежних явищ, понять, думок, почуттів, образів. В основі антитези лежить загальномовна чи контекстуальна антонімічна пара, і різке протиставлення понять дає авторові можливість створити надзвичайно виразний, об’ємний образ: „І любов, і гнів у тому гомоні морським” (М.Рисльский); „Найскладніша людина проста” (В.Симоненко); „У султана білії палати, а над ними чорнії темниці” (Л.Українка).

Епітет-оксюморон (гр. oxymoron – дотепно-безглузде) – мовна фігура, в якій поєднуються два протилежних за змістом слова, що в сукупності дають нове поняття. Такі фігури допомагають повніше відтворити складність і суперечливість зображуваних явищ: „Ти мовчанням мені кричи; говорю я з тобою мовчки”; „Стала совістю, і душею, і щасливим нещастям моїм” (В.Симоненко).

Антонімічна іронія – сприймання слова не прямому, а в протилежному розумінні, тобто слово стає само антонімом: розумник (дурень); красень (потвора); „Розжалобивсь, як вовк над поросям - від’їв ніжки та й плаче”; „Добрий баранчик, та по-вовчому виє”.

Антонімія використовується для укладання афоризмів, гумористичних і сатиричних висловів: „Усі жанри добрі, крім нудних” (Ф.Вольтер); „Той мурує, той руйнує” (Т.Шевченко). Антоніми наявні також в усіх жанрах народної творчості – піснях, прислів’ях, приказках:

А я з милим посварюся,

То почну розмову,

То відвернусь, то пригорнусь

І цілую знову (Нар. пісня).

„Бідний багатого не розуміє”; „Мало вкусиш, більше ковтнеш”; „Хто боязкий, той не рушить, хто відважний, той віз підважить”; „Добре тому давати, хто не хоче брати”; „Малі діти – малийклопіт, великі діти – великий клопіт”; „Дай язикові волю, заведе в неволю”; „Брехня густа, але пуста, а правда рідка, зате як квітка”; „Зима без снігу – літо без хліба”; „Одні очі можуть дивитися і радісно, і сумно”.

3.2.8. ЛЕКСИКА ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ

В СТИЛІСТИЧНОМУ ПЛАНІ

УМ належить до східнослов’янської підгрупи слов’янських мов, що входять до складу індоєвропейської мовної родини. Лексика СУЛМ складається з питомих слів та слів, що запозичені з інших мов. Ці слова входили в УМ у різні періоди та за різних обставин; вони становлять приблизно 10% лексичного складу УМ. З-поміж іншомовної лексики виокремлюються інтернаціоналізми, запозичення, і власне іншомовні слова.

Інтернаціоналізми – слова, що вживаються в багатьох неблизькоспоріднених мовах і водночас зберігають спільність семантики та фонетико-морфологічної будови, переважають у сфері понять із галузі культури, науки, політики, мистецтва. Як правило, інтернаціоналізми не мають відповідників у мові поширення: бібліотека, музика, театр, еволюція, радіо, телефон, лірика, синтагма, парадигма, синус, косинус. Багато інтернаціоналізмів утворено на основі грецьких та латинських коренів: відеотелефон, космодром, біоніка, Інтернет. Існують також морфематичні інтернаціоналізми: біо-, гідро-, аква-, полі-.

Запозичення– слова, що засвоєні УМ досить давно; вони входили до її системи протягом усієї історії у зв’язку з економічними, політичними, географічними, культурними та ін. обставинами. Найдавніші запозичення приходили в мову усним шляхом унаслідок безпосереднього контактування; пізніші засвоювалися як усно, так і через літературні джерела і через посередництво інших мов. При засвоюванні УМ такі слова підпорядковуються її графічній, фонетичній та граматичній системам. Ознака графічного засвоєння іншомовних слів – написання їх українськими літерами: дебет – лат. debet. Наслідком фонетичного засвоєння є заміна невластивих УМ звуків близькими до них: у грецькому слові theoria початковий міжзубний [th] замінено українським [т] – теорія. При граматичному підпорядкуванні часом змінюється категорія роду, а то й числа відповідно до граматичних норм УМ: гр. dogma середнього роду – укр. догма жіночого роду; гр. grammata є формою множини іменника середнього роду gramma – укр. грамота набуло ознак жіночого роду однини. Прикметники з інших мов оформлюються за допомогою українських прикметникових суфіксів: фр. courtois – укр. куртуазний.

Одні слова запозичені давно, вони глибоко ввійшли в мову, підпорядкувавшись усім її законам, і вже не сприймаються як іншомовні сучасними носіями мови. Це запозичення на взірець левада, лиман, троянда, бандура, палац, якір, папір, колір, барва; особові імена Андрій, Василь, Катерина, Микола, Олена, Олександр, Наталя, Валентина, Ганна, Іван, Данило, Михайло, які прийшли до нас із прийняттям християнства. Окремі імена зазнали значних фонетичних змін: Горпина, Одарка, Оксана, Ілько, Стецько.

На відміну від глибоко засвоєних мовою запозичень в українській лексиці є слова, що зберігають чужорідність звучання і форми. Такі слова містять звукосполучення, невластиві УМ [нгл], [мтп], [пс], [кс]: конгломерат, симптом, психологія, ксилографія, ксерокс. Лише як іншомовні сприймаються слова з початковими [а] та [е]: абажур, абонемент, агент, акція, артерія; економіка, емоція, емпіризм. Показником іншомовної забарвленості є слова із звуком [ф] (цей звук слов’янські мови запозичили): фаворит, факультет, феномен, флейта, шеф, фотографія. Це і є власне іншомовні слова, які наводяться в словниках іншомовних слів.

Зі стилістичного погляду давно засвоєні слова (запозичення) нічим не відрізняються від питомих українських слів; їхні стилістичні можливості в СУЛМ не пов’язуються з походженням. Інтернаціоналізми і власне іншомовні слова в ОДС, НС часто виступають як терміни або є складниками словосполучень термінологічного типу. Тобто вони виконують номінативну функцію і не мають стилістичного навантаження, проте вони позначені відтінком книжності, офіційності: „Надзвичайно важливим чинником у консолідації нації є те, що під час виборів усі політичні сили, які пройшли у парламент, висловилися за підтримку євроінтеграційного курсу України” (З журн.).

У ПС власне іншомовні слова та інтернаціоналізми уживаються не лише в прямому, а й переносному значенні, служать засобом створення образності: „Василь Симоненко мисли великими масштабами і високими категоріями, не втрачаючи при цьому конкретності бачення...” (І.Дзюба)

У ХС іншомовні слова виступають у номінативній функції й використовуються як стилістичний засіб (це стосується також термінів та абстрактних слів). Так у наведеному уривку іншомовні слова набувають виразного іронічного звучання:

Я виросла у Київській Венеції,

Цвіли у нас під вікнами акації.

А повінь прибувала по інерції

І заливала всі комунікації (Л.Костенко).

Окремо зі стилістичного погляду стоїть лексика старослов’янськогопоходження. Це слова, що увійшли в східнослов’янські мови із старослов’янської, що сформувалася в 9 ст. на основі македонського діалекту староболгарської мови. Поширення цієї лексики пов’язане із запровадження християнства в Київській Русі. Це такі слова, як град, раб, єдиний, юний, приязнь, братство, учитель, гординя, святиня, грядущий, трудящий, неопалимий, воскресити, небеса, чудеса. Окремі старослов’янізми уживаються в номінативній функції (єдиний, учитель), проте більшість з них є виразним стилістичним засобом, що надає мовленню урочистого, піднесеного звучання:

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами (М.Рильський).

Прекрасний Києве на предковічних горах!

Многостраждальному хвала тобі, хвала!

Хай на просторищах, де смерть, як ніч, пройшла,

Воскресне день життя і весен неозорих! (М.Рильський).

Проте в поєднанні зі звичайними словами, особливо з відтінком згрубілості, зниженості, старослов’янізми сприяють утворенню іронічного, сатиричного звучання:

А ти всевидящеє око!

Чи ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невільників святих... (Т.Шевченко).

Крім зазначених типів слів іншомовного походження, в УМ є також слова на позначення реалій із життя інших народів. Це т. зв. екзотизми (кюре, луїдор, сантим, полісмен, леді, лорд, аул, кишлак, чайхана). Вони використовуються зі стилістичною метою при описі певного народу чи групи споріднених народів; іноді вони використовуються з іронічною настановою:

Як колись дівчат кохали!

А тримали як фасон!

Тільки зорі заблищали,

Вийде діва на балкон.

До балкону причалапа

З мандоліною чувак (П.Глазовий).

Отже, іншомовні слова є одним із важливих компонентів лексичного складу УМ, і їхнє доладне використання надає мовленню таких ознак, як сучасність, простота, зрозумілість, доречність, тобто стилістичність висловлення.

3.2.9. НОМІНАТИВНІ І СТИЛІСТИЧНІ ФУНКЦІЇ НЕОЛОГІЗМІВ

Неологізми(гр. neos – новий; logos – слово) – нові слова, словосполучення, фразеологізми, що з’являються у мові. Виникнення неологізмів зумовлюється потребою давати назви новим предметам, явищам, поняттям, які виникають у процесі суспільного розвитку. Особливо активно поповнюються новими словами сучасні термінологічні системи (генотип, комп’ютер, інтерферон). Це лексичні неологізми, що виконують номінативну функцію. До них належать також слова, утворені від уже наявних лексем (космонавт – космонавтика, космодром; комп’ютер - комп’ютеризація, комп’ютеризувати, комп’ютерний, комп’ютерник; крос – кросівки).

Крім лексичних новотворів для називання нових понять, неологізми з’являються і унаслідок виникнення потреби замінити вже наявну назву точнішою, зрозумілішою, такою, що більше відповідає фонетичним, лексичним, словотвірним та іншим нормам мови (від слова цукор утворено низку термінів – цукрат, цукроза, цукрування, хоча раніше існували терміни сахарат, сахароза, сахаризація, утворені віж розмовного синоніма сахар).

Існує також чимало семантичних неологізмів, тобто слів, що здавна існують у мові, а з часом набувають нових значень (піонер – першопрохідник і піонер – член дитячої організації в СРСР; дружина – назва військової одиниці в Київській Русі і дружина – добровільне об’єднання людей з метою здійснення певних функцій у сфері охорони, допомоги: добровільна народна дружина).

Унаслідок двох згаданих причин з’являються неологізми, які виконують номінативну функцію і в перспект

123 4