ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Хтось химерний. Хмар хитон

12 3 4

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ Й КАТЕГОРІЇ СТИЛІСТИКИ

Будь-яка розвинена національна мова є системою, що містить певну кількість підсистем. З одного боку мова – система (сукупність) специфічних національних особливостей, характеристик, ознак. А з другого – вона складається з інших рівнів (підсистем) – фонологічної (функціонування фонем), морфологічної (будова слова, функціонування морфем), лексико-фразеологічної, синтаксичної, стилістичної. Кожна з цих систем є важливим об’єктом дослідження для мовознавчої науки.

Стилістика вивчає стилістичну диференціацію мови, її функціональні стилі. Це наука про виразові засоби мови, тобто пр елементи, що служать засобом вираження думки, супроводжують семантичний зміст висловлюваного – емоційно-експресивні та оцінні моменти мовлення (говорити – нейтральне слово; ректи – застаріле й урочисте; мовити – урочисте; балакати – розмовне; гомоніти – розмовно-голубливе; просторікувати – зневажливе; патякати – просторічно-зневажливе і т. д.). Тобто предметом вивчення стилістики є закономірності функціонування мовних засобів у різних видах мовлення.

Основним поняття стилістики є стиль (лат. stilus – загострена паличка для писання). Це слово має багато значень і вживається як термін у літературі, мистецтві, архітектурі, соціології та ін. Визначень же мовного стилю є чимало, проте найбільш місткими вважаються визначення:

„Засоби нашої мови, що припускають можливість добору, бувши відповідним способом використані тим, хто пише або говорить, утворюють те, що ми звемо словесним стилем” (Л.А.Булаховський);

„Стиль – це суспільно усвідомлена і функціонально зумовлена внутрішньо об’єднана сукупність прийомів уживання відбору й поєднання засобів мовного спілкування у сфері тієї чи іншої загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції у мовній суспільній практиці даного народу” (В.В.Виноградов).

Отже, мовний стиль – це сукупність засобів, добір яких зумовлюється змістом, характером і метою висловлювання.

На відміну від теоретичної стилістики стилістика практична має прикладний характер. Її завданням є втілювати в життя рекомендації теоретичних курсів, визначати доцільність і вмотивованість використання мовних засобів у різних сферах і ситуаціях спілкування, навчати мистецтва письма та культури мовлення. Найважливішою категорією практичної стилістики є функціональний стиль (ФС) - різновид мовлення з властивими йому лексичними, фразеологічними, морфолого-синтаксичними, орфоепічно-акцентуаційними засобами, використовуваний для здійснення однієї з функцій мови - спілкування, повідомлення та впливу. Питання про поділ на ФС досить складне, в основу класифікації часто кладуться різні засади, тому і різною буває кількість ФС. Найпоширенішою є класифікація, що виокремлює п’ять ФС: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний. Оскільки суспільні функції мови часто переплітаються, то і ФС не є відособленими один від одного, кожен з них містить у собі елементи іншого. Крім того, в будь-якому ФС переважають загальномовні, міжстильові засоби, хоч кожному з них властиві специфічні елементи з однаковим стилістичним забарвленням, з єдиними нормами слововживання.

Офіційно-діловий стиль (ОДС).

Матеріали, викладені у формі цього стилю, задовольняють потреби писемного (рідше усного) спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, в ділових стосунках, в громадській, виробничій діяльності окремих членів суспільства. З ОДС ми зустрічаємося в текстах указів, законів, наказів, звітів, розпоряджень, ухвал, у діловому листуванні.

Особливості ОДС – високий ступінь стандартизації мовних засобів, виразна логізація викладу, майже цілковита відсутність емоційності та образності, широке використання безособових і наказових форм. Лексика здебільшого нейтральна, вживана у прямому значенні. Застосовується особлива термінологія і специфічні синтаксичні конструкції, зокрема кліше - сталі формули, закріплені за певними ситуаціями (доводжу до Вашого відома; відповідно до; згідно з; укладання угоди). Для чіткої організації тексту запроваджують поділ на параграфи, пункти, підпункти. Найчастіше уживаються прості поширені, іноді ускладнені речення (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів). Уживаються також і складні речення з сурядним і підрядним зв’язком, з відокремленими зворотами, зі вставними і вставленими конструкціями. У реченні часто використовуються мовні кліше (проводиться розслідування, здійснюються заходи), присудки, виражені дієсловами у формі теперішнього часу (організовує, застосовує, розглядає).

Тексти ОДС вимагають документації тверджень, точності формулювань; вони не припускають двозначності сприймання змісту. Ще одна характерна риса стилю – відсутність індивідуальних авторських рис.

ОДС має три підстилі:

1) адміністративно-канцелярський – забезпечує зв’язок управлінсько-виконавчого апарату держави і громадянами; представлений адміністративною (планово-звітною, розпорядною, організаційною, інформаційно-довідковою) документацією, діловим листуванням.

2) законодавчий – представлений документами настановчо-регулювального характеру, що утверджують обов’язкові правові норми: декрети, закони, кодекси, конституції, укази, постанови, рішення, акти;

3) дипломатичний – обслуговує дипломатичну службу, контакти з іншими державами, міжнародними організаціями; представлений організаційно-регулюючими, впливовими документами (пакт, конвенція, угода, декларація, нота, міжнародна заява).

Науковий стиль (НС).

За допомогою цього стилю також здійснюється функція повідомлення. Твори, написані з допомогою НС, містять наукову інформацію, яку слід донести до різних верств суспільства. До мови наукової літератури ставляться особливо суворі вимоги в дотриманні норм, що сприяє логізації викладу.

На лексичному і фразеологічному рівні слід відзначити значну кількість термінів із різних галузей знання, а отже – виразно іменний характер висловлювання (адже більшість термінологічної лексики – це іменники та інші субстантивовані частини мови). Оскільки наука оперує не образами, а поняттями, науковий твір насичений абстрактною лексикою. Загальновживані слова використовують тут, як правило, лише в одному з їхніх значень. Так, з восьми значень слова світло, науковий стиль вибирає лише значення „енергія, випромінювана якимось тілом”. Саме в такому значенні це слово входить до складу термінологічних словосполучень типу дисперсія світла, синтез білого світла, лампа денного світла та ін.

Виразною особливістю НС є тяжіння до використання розгорнутих складних речень з розгалуженою системою різних видів підрядності, відокремлених зворотів (особливо дієприкметникових та дієприслівникових), вставних і вставлених конструкцій. Синтаксис НС має яскраво виражений книжний характер, чітко організовану будову речень, без чого неможливо було б висловити складну думку. Велика питома вага належить тут складнопідрядним реченням, зокрема з причиновим та наслідковим зв’язком. Такі речення найбільше відповідають специфіці наукового викладу. Емоційна й експресивна лексика (здебільшого оцінного характеру) вживається подеколи у текстах суспільно-політичного циклу; фізико-математичним та природничим наукам така лексика невластива. Ще однією композиційною особливістю НС є документація тверджень, цитати, посилання. За типом мовлення наукові тексті є монологічними, вживаються в усній та писемній формах з переважанням останньої.

Залежно від конкретних завдань і сприймачів інформації в НС виділяють кілька підстилів:

1. Власне науковий підсиль. Основне призначення - об’єктивувати наукові відомості і кінцеві результати аналітико-синтетичної переробки даних; основна функція – пояснення наукової ідеї. Цей підстиль має наступні жанри:

Монографія – одноосібно написана книга, в якій зібрано, систематизовано й узагальнено матеріал та результати великого наукового дослідження або об’єднано однією темою кілька досліджень. Монографія пишеться після зібрання значної кількості фактичного матеріалу, одержано переконливі висновки, а її автор має свою наукову гіпотезу чи концепцію вирішення значної наукової проблеми. Монографія обов’язково має містити теоретичні розділи, висновки і список опрацьованої наукової літератури. Стиль викладу - об’єктивований (безсуб’єктивний), логічний, точний, чіткий.

Стаття – наукова робота невеликого розміру, надрукована в часописі або збірнику; вона присвячена певній проблемі і розрахована на фахівців, що цю проблему розв’язують. Статті бувають повідомлю вальні (про нові результати), оглядові, аналітичні (підсумки), дискусійні (про спірні питання).

Реферат – короткий виклад великого дослідження (наприклад, автореферат – виклад основного змісту дисертації), або кількох праць з певної наукової проблеми. В рефераті має бути стисло, але точно відображено основний теоретичний зміст реферованої роботи та довідковий апарат (власні публікації, список наукової літератури).

Дисертація – власне науково завершене дослідження, яким відкрито новий напрям у науці, започатковано досі невідомий підхід чи вирішено складну проблему, досліджено ще невідоме або розв’язано низку завдань, що забезпечать наступний поступ у цій проблемі чи галузі. Дисертація має визначений розмір, чітку структуру (вступ, основна частина, що складається з розділів, висновки, список використаних джерел та наукової літератури), стандартні композиційно-мовленнєві форми, які мають бути наповнені оригінальним змістом цього дослідження. Наприклад, мовні формули – актуальність теми дослідження зумовлюється...; наукова новизна роботи полягає...; аналіз дає підставу зробити висновок, що... – продовжуються й підтверджуються мовними конструкціями, які містять конкретний зміст дослідження.

2. Науково-популярний підстиль. Близький до художнього і публіцистичного стилів. Призначений для викладу наукових даних для нефахівців з метою зацікавлення їх науковою інформацією. Науково-популярні твори в доступній, дохідливій формі несуть читачеві нові дані, що зумовлює відповідний добір мовних засобів, менш суворий і одноманітний, ніж у власне науковому підстилі. Частим є звернення автора до звичайних побутових явищ, спирання на звичні асоціативні зв’язки читача. Тому в науково-популярному підстилі широко представлені елементи художнього мовлення (порівняння, епітети, метафори), емоційно забарвлені лексика і фразеологія. Терміни замінюються синонімічними словами загальнонародної мови, подаються описово. Автор добирає такі способи вираження, які могли б зацікавити читача, не відлякували б його сухістю викладу, складністю сприймання.

3. Науково-навчальний підстиль. Займає проміжне місце міє двома першими підстилями. Від власне наукового його відрізняє трохи менша строгість викладу, менша докладність у посиланнях на джерела, спрощена система доведень, спрямованість на більшу доступність інформації. Від науково-популярного підстилю – менша художність, більша послідовність у викладі, строгість і чіткість. Завдання науково-навчального підстилю – активізація логічного мислення читача, який чи є вже фахівцем, чи готується ним стати. Зразки цього підстилю –підручники, посібники, інша література, призначена для навчальних закладів усіх типів.

Основні жанри науково-навчального підстилю – підручникиі навчальні посібники. До спільних ознак належать науковість, об’єктивність викладу, відповідність матеріалу навчальній програмі, наступність і перспективність у процесі розгортання навчального курсу, доступність подачі матеріалу, поступове і послідовне введення термінологічної лексики, дотримання мовних норм, культура й естетика мовлення автора. Відмінні риси стосуються способів подачі матеріалу і мовного викладу. Підручник подає весь обов’язковий зміст навчального курсу, а навчальний посібник може розглядати лише окремі розділи, теми, які, на думку автора, потребують особливої уваги, або матеріал може подаватися ширше, з додатковими відомостями. Тут допускається більша свобода викладу, суб’єктивно-авторські оцінки. Часто навчальний посібник є першою спробою підручника і при наступному виданні переростає в нього.

Публіцистичний стиль (ПС).

Публіцистика є сферою масової комунікації, тому цей стиль має досить широкий діапазон. Головне призначення ПС – формування громадської думки, і тому його визначальною рисою є вдале поєднання логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням. Публіцистика має бути одночасно і впливовою, і інформативною, їй властиве чергування експресивних та інформативних уривків. Адже в публіцистичному творі слід не лише подати інформацію, а й витлумачити її з певних позицій, переконати читача в їх правильності.

Характерна риса ПС – орієнтація на усне мовлення, елементи якого не лише виступають у ролі експресем, а стають одним із прийомів зацікавлення читача / слухача. Широко використовується діалогічна форма мовлення, безпосередні звернення до читача / слухача у формі запитань-відповідей, що особливо увиразнюються на тлі авторського монологу. ПС притаманні чіткі політичні оцінки, присутність автора, широкий вияв авторської індивідуальності.

ПС СУЛМ виник майже одночасно з художньо-белетристичним, та досить довго перебував у зародковому стані, оскільки українська преса у 19 ст. не мала нормальних умов для розвитку. Проте в кінці 80-х рр. 19 ст. склалися основні риси ПС, а революція 1905-1907 рр. викликала сплеск української публіцистики, оскільки кращі представники українського письменства виступали також і у сфері публіцистики (Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, П.Грабовський, Б.Грінченко, В.Винниченко, М.Рильський, П.Тичина, М.Бажан, О.Вишня, Ю.Смолич, О.Гончар, Ю.Мушкетик, Л.Костенко, І.Драч, В.Яворівський). Майстри художнього слова сприяли і сприяють виробленню та вдосконаленню мовностилістичних і зображальних засобів ПС.

Існує кілька різновидів ПС.

1) власне публіцистичний підстиль, або стиль ЗМІ (газети, журнали, радіо, телебачення, реклама) – вживається у хроніці, повідомленнях, прокламаціях, відкритих листах, передових статтях, міжнародних оглядах. Широко застосовується суспільно-політична лексика і словесно-художні засоби, спеціальні синтаксичні структури. Окремі дослідники виділяють також газетно-публіцистичний підстиль як окремий різновид з більшою стандартизацією засобів зображення;

2) науково-публіцистичний підстиль (критичні стаття, аналітичні огляди, соціальні портрети) – характерний для значних праць на тему сучасної політики, економіки, суспільних відносин, наукових, культурно-мистецьких оглядів. Поєднує в собі власне публіцистичні мовні елементи з науковою термінологією;

3) художньо-публіцистичний підстиль (памфлети, фейлетони, нариси, есе, мемуари) – поєднує власне публіцистичні компоненти зі стилістичними засобами художньо-образного мовлення, характеризується своєрідністю й неповторністю у доборі стилістично-виразових засобів.

Основні жанри ПС – стаття, замітки, звіт, інтерв’ю, репортаж, рецензія, огляд, листи, реклама, нарис, фейлетон, памфлет.

Художній стиль (ХС).

Стиль художньої літератури (інші назви – художній, художньо-белетристичний) є складним сплавом, який відбиває все багатство національної мови. Тут можливим є поєднання елементів усіх стилів літературної мови (ЛМ), а також діалектизмів, жаргонізмів та ін. складників, якщо це вмотивоване потребами мистецького зображення дійсності. В ХС вирізняються засади організації мовних засобів для його основних підстилів - прози, поезії, драматургії, кожна з яких у свою чергу характеризується розмаїттям жанрових особливостей. Та попри жанрові відмінності ХС є цілісною категорією ЛМ, оскільки всі його різновиди об’єднуються спільною функцією – функцією впливу.

Використання мовних засобів у ХС зумовлене його призначенням - образне відтворення дійсності, тобто змалювання життя за допомогою образів, втілених у слові. Тому найхарактернішою ознакою ХС є гранична чуттєва конкретність при відтворення образів людей та явищ навколишньої дійсності, глибока виразність, емоційність, мальовничість Тут можуть поєднуватися досить різнопланові мовленнєві засоби з погляду їхніх емоційно-експресивних та номінативно-логічних особливостей, які набувають у художньому тексті нової образно-виразової сили.

Специфічною рисою ХС є естетична вмотивованість. Зображальна функція художньої літератури вмотивовує широке використання специфічних засобів (лексичних, фразеологічних, синтаксичних): синонімів, антонімів, омонімів, паронімів, стилістичних фігур. Тут найповніше реалізуються евфонічні можливості мови, її ритмомелодика.

Однією з найсуттєвіших категорій у структурі художнього твору є образ автора. Творча індивідуальність автора, його світосприймання та світовідчуття, ставлення до явищ навколишньої дійсності й оцінка їх – усе це позначається на доборі й організації мовних засобів. Але вдаючись до тих чи інших лексико-фразеологічних і морфолого-синтаксичних засобів загальнонаціональної мови, уживаючи фольклорних, говіркових, просторічних елементів, автор завжди має орієнтуватися на літературну норму. Це закон художньо-словесного мистецтва, порушення якого призводить до мовного натуралізму.

Розмовний стиль (РС).

Розмов лен мовлення є найдавнішим стилем будь-якої національної мови, оскільки виконує функцію спілкування. Решта стилів належать до пізніших часів. Найбільша відмінність між книжними (якими є попередні чотири) та РС полягає в умовах спілкування – ним користуються люди різного віку у різних життєвих ситуаціях – побуті, навчанні, науковій, професійній, суспільно-політичній діяльності). Широко представлене розмовне мовлення у публіцистиці і у творах художньої літератури.

Специфічною особливістю РС є багатство інтонаційного оформлення, розмаїття ритміко-мелодійних варіацій, не одноманітність, що відтворює природну безпосередність мовців, але це не може відтворюватися у писемному мовленні. На лексико-фразеологічному рівні слід відзначити велику кількість експресивних, емоційно-оцінних слів (часто з суфіксами суб’єктивної оцінки) і зворотів. Використовуються і просторічні елементи – несвідомо (при недостатньому опануванні норм ЛМ), або свідомо (з певною стилістичною настановою).

З т. з. синтаксису РС характеризується широким використанням неповних, еліптичних речень, наявністю стереотипних конструкцій, які не створюються кожного разу, а відтворюються. Переважають окремі тропи і фігури – епітети, метафори, порівняння, метонімія, синекдоха, парцеляція. Немає широких періодів, полісиндетонів, нарочитих повторів, оскільки розмовне мовлення здебільшого є спонтанним, тобто безпосереднім, непідготовленим. Компонентами його є також позамовні елементи – міміка, жести, конкретна ситуація, наявність чи відсутність об’єкту мовлення. Синтаксична побудова текстів РС залежить від числа мовців – монолог, діалог, полілог. Проте найтиповішою формою є діалогічне мовлення.

Конфесійний стиль (КС).

Сфера поширення КС – це культові установи, релігійні громади, віруючі громадяни. Найповніше КС реалізується в богослужіння та проповідях. Головні ознаки КС – піднесеність, урочистість як стилістичні домінанти, благозвуччя, символізм, стійкість стильової норми.

Мовні особливості КС зумовлені його специфічністю та сферою використання. Лексика і фразеологія є стилістично маркованими, усталеними; вони чітко відмежовуються від лексики і фразеології інших стилів. Це значна кількість старослов’янізмів, конфесійних стилістем (Бог, Ісус Христос, Матір Божа, Дух Святий, ангел, апостол, пророк, святий, Різдво, Пасха, Трійця, Великий піст, Спасівка, патріарх, митрополит, єпископ, священик, диякон, монах, чернець, чудотворець, праведник, духовенство, храм, церква, ікона, молитва, гріх, кадило, акафіст, амінь, благодать, єресь, канонізація, каплиця, клір). До граматичних, стилістичних особливостей належить афікси-старослов’янізми воз-, пре-, пред-, со-, -тель, -иня, -ство, -знь, -тва, -тай, -ащ-, -ущ- (воскреснути, возвістити, премудрий, предтеча, собрат, согрішити, братерство, святиня, твердиня, битва, молитва, глашатай, грядущий, трудящий); компоненти складних слів благо-, бого-, гріхо-, добро-, зло-, душо- (благодать, богослов, гріхопадіння, доброчинність, злочин, душогуб); синтаксична схожість початкових структур (А як молитися, то...; А ти, коли молишся...).

Епістолярний стиль (ЕС).

ЕС суттєво відрізняється від усіх інших стилів. Сфера використання не має чітко окреслених меж – це побут, приватне життя, виробництво, політика, наука, мистецтво, ділове спілкування у формі листів.

Листування поділяється на 2 типи: 1) офіційне – листування між державними установами, організаціями та між службовими особами; входить до сфери ОДС; 2) неофіційне (приватне) – ведеться між особами, які мають неофіційні стосунки; має переважно побутовий характер і перебуває у сфері усно-розмовного мовлення. Тому не всі стилісти визнають ЕС, вважаючи його писемним різновидом РС і ОДС.

Проте неповторну індивідуальність ЕС репрезентують епітоляризми – особливі слова і словосполучення, притаманні саме цьому стилю, специфічні лексичні, граматичні й орфографічні особливості:

1) зверху листа вказують дату написання, напр.. 2.092008 (усталеної форми немає); на початку або в кінці листа інколи зазначають місце його написання; завершують лист підписом;

2) лист починають звертанням до адресата, яке може бути офіційним, напівофіційним, дружнім. Характер його залежить від стосунків між тими, хто спілкується через листування. Найбільш звичними є звертання (друже, любий друже, брате, братику, матусю, шановна пані, тату, шановний пане, добродію мій та ін.), або формули типу Добридень! Доброго вечора Вам! Форма прощання також залежить від взаємин автора та адресата (До побачення; Прощавай; Привіт; Пиши; Цілую; Кохаю; Чекаю; До зустрічі та ін.).

3) для спонукання адресата до певної дії, поведінки уживаються слова з імперативним відтінком (скажи; напиши мені; спитай його; надішли листа);

4) звертання до адресата можуть повторюватись, ускладнюватись афіксами суб’єктивної оцінки (батечку, таточку, матусю, голубонько, серденько, любий, кохана; зраднику, боговідступнику, бабище, дідугане);

5) займенники Ти, Ви у звертаннях до однієї особи пишуться з великої букви, що свідчить про вихованість, коректність автора, його високу мовленнєву культуру;

6) синтаксис листа залежить від індивідуальності його автора. Так, листи Лесі Українки сповнені ліризму, шани, інтимності; для листів М.Коцюбинського характерним є більш офіційний, шанобливий стиль. Форма викладу речень залежить від того, кому адресовано лист.

7) іноді лист доповнюється завершу вальними дописками.; для цього вживається спеціальне позначення P.S. (лат. - post scriptum – букв. після написаного).

Епістолярне мовлення у своєму типовому вияві є монологічним, проте воно може містити також діалоги, почуті або прочитані автором, а потім відтворені в листі.

2. НОРМИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ

ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Вагомими для стилістики є поняття загальнонародна мова та літературна мова. Загальнонародна мова (ЗМ) – це сукупність усіх граматичних форм, усіх слів, усіх особливостей вимови і наголосу носіїв української мови як рідної. Загальнонародна мова охоплює діалекти, професійні та фольклорні елементи жаргонізми – словом усю мову в її сукупності. Одним із складників загальнонародної мови є літературна мова (ЛМ) – відшліфована форма національної мови, що має певні норми у граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Виникає ЛМ на підставі писемної, художньо закріпленої форми ЗМ і в своєму усному та писемному різновидах обслуговує суспільне, політичне, наукове і культурне життя нації. Отже ЛМ є основою духовної і матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливим є розвиток найважливіших сфер людського життя – науки, техніки, літератури, мистецтва.

Поняття ЛМ нерозривно пов’язане з поняттям мовної норми (МН). Норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі.. Однім із показників досконалості кожної ЛМ є усталеність норм, причому цій засаді не суперечить така риса норми, як мовна змінність. У ході розвитку ЛМ на зміну застарілим мовним явищам приходять нові, проте історична змінність норми поєднується з її відносною стабільністю, без якої було б неможливе повноцінне існування мови. Коли б норми змінювалися часто, діти погано розуміли б своїх батьків і вже зовсім не розуміли і дідів.

Нормалізація ЛМ містить широке коло наукових проблем, що насамперед пов’язані з історією їхнього розвитку, з функціонуванням за певних історико-суспільних та культурних умов. Традиція культури мови (КМ), основним змістом якої є прагнення віднайти найкращу форму для висловлювання думок, зароджується водночас з появою літератури даною мовою. Проблема нормативності – одна з головним проблем у дослідженні ЛМ, стилістики та КМ, оскільки норма тісно пов’язана саме із основною (суспільно-комунікативною) функцією мови. „Якби ми не розглядали питання культури мови – у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв’язках х мисленням чи психологічними факторами, - всі вони неминуче обертаються навколо поняття норми... В якому б аспекті ми не розглядами норму, завжди зіткнемося з її двоїстим характером: з одного боку – мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого – норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер мови виявляється ще сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов’язана саме з суспільно-комунікативною функцією мови”[1]

Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки. „Культура починається із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов’язана з соціологією і психологією не лише у плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості”[2]. Нормативність мови являється на рівні орфоепії,, акцентуації, лексики, морфології, синтаксису, фразеології, стилістики.

Орфоепія (гр. orthoepeia – сукупність правил літературної вимови). Орфоепічні норми будь-якої літературної мови найтіснішим чином пов’язані з тією діалектно-територіальною базою, на основі якої виникла ЛМ. Коли йдеться про норми правильної вимови в українській літературній мові (УЛМ), слід пам’ятати, що вони склалися на базі середньонаддніпрянських говірок. Безумовно, на формування орфоепічних норм впливали й інші говори, але цей вплив був значно меншим, ніж у галузі лексики чи морфології. Адже орфоепія невіддільна від фонетичних особливостей мови, а фонетика є тією мовною системою, яка чинить більший, значніший, ніж інші, опір стороннім впливами. Тому, з одного боку, вплив діалектів та інших мов на фонетику ЛМ є мінімальним, а з другого боку, орфоепічні норми найважче засвоюються представниками говорів, більшою чи меншою мірою віддалених від тих, які покладені в основу ЛМ.

Однією з характерних рис УЛМ є її милозвучність (евфонічність), проте вона не її постійною і неодмінною якістю. УЛМ, як і кожна мова, потребує певної фонетичної організації висловлювання, свідомого прагнення уникати незграбності у поєднанні звуків під час мовлення. Важливим засобом досягнення милозвучності в УЛМ є позиційне чергування головних та приголосних [у] - [в], [і] - [й], фонетичні варіанти повнозначних та службових слів типу імла – мла, іржа – ржа, з – зі – із, над – наді, під – піді та ін. Недотримання правил чергування призводить до виникнення чужих для УЛМ, немилозвучних звукосполучень типу зустріч ректора з студентами; симпозіум відбувся в Кам’янці-Подільському; гроші одержав в банкоматі; відпочивати поїхала у Одесу. У наведених прикладах ми спостерігаємо нагромадження кількох приголосних або голосних. Цього модна і слід уникати, використовуючи фонетико-орфоепічні варіанти типу зустріч ректора із (зі) студентами; симпозіум відбувся у Кам’янці-Подільському; гроші одержаву банкоматі; відпочивати поїхала в Одесу (до Одеси).

Особливістю української орфоепії є чітка, без редукції вимова голосних звуків (крім ненаголошених [е] та [и], котрі наближаються один до одного, а також ненаголошеного [о] перед складом з [у]) як у наголошених, так і в ненаголошених позиціях, що зумовлено слабкістю головного наголосу в слові, а у зв’язку з цим розвиненою системою побічних наголосів. Для української літературної вимови і для більшості українських говорів нетиповим також є акання (у словах дорого, болото, молоко якість звука [о] в усіх складах є однаковою, під наголосом він лише довший від ненаголошених). Таким чином, вимовляння [а] на місці ненаголошеного [о] суперечить літературній нормі.

Невід’ємною рисою української орфоепії, що теж сприяє її милозвучності, є відсутність редукції за глухістю дзвінких приголосних, які вимовляються завжди дзвінко – в кінці слова та складу. Кожний складник паронімічних груп лід – літ, плід – пліт, ліз - ліс, гриб – грип, везти – вести вимовляється по-різному, оскільки підміна дзвінких приголосних глухими не відповідає нормі української орфоепії. Завжди слід вимовляти: п’ятнадцять хвилин на дев’яту; мокрий сніг; слабка ожеледь; сім раз одмір, один раз відріж.

В українській мові глухі передньоязикові африкати [ц] і [ч] мають дзвінкі відповідники, що позначаються двома літерами - [дз] і [дж]. Місце й спосіб артикуляції кожної з пар цілком однакові, вони відрізняються наявністю чи відсутністю голосу (сиджу – сичу; заходжу – захочу; зрідження – зречення; джерело – чересло; джаз – час; кукурудза, ґудзик – куций). В усному мовленні ми часто чуємо не африкати (злиті сполучення проривного приголосного з фрикативним того самого місця утворення, а окремі звуки [д] і [ж], [д] і [з] (дослідження, походження, джаз, сиджу, ходжу, піджак, кукурудза, ґудзик) або тільки фрикативні елементи без проривних (вожу, їжджу), що є грубим порушенням літературної норми. У позиції на початку слова обидві дзвінкі африкати вимовляються здебільшого правильно (джміль, дзеркало, дзиґа).

Літера [щ] в УЛМ позначає звукосполучення [шч]. Відхиленням від норми є вимовляння слів вищий, нащадки, щасливий, щедрий, Польща, Одещина, що з м’яким подовженим [шьшь] замість правильного варіанту [шч]. Звуки [дж], [ч], [ж], [ш] в УЛМ є твердими, але в позиції перед голосним [і] вони деякою мірою пом’якшуються, внаслідок чого існує протиставлення звукосполучень [джи] - [джі], [чи] - [чі], [жи] - [жі], [щи] - [ші] (джигун – бджілка; читач – чіткий; жилка – жінка; шир – шість), проте нерідко можна почути ненормативну вимову зазначених шиплячих.

В УЛМ, крім твердого [л] (лад, лоза, лука, стіл, крило) та м’якого [ль] (ліс, ляда, сіль), маємо і середній „нейтральний” [л] у позиції перед голосними [е] та [и] (легіт, легко, Олена, липа, лихо)[3]. Так само мусимо вимовляти цей звук в аналогічній позиції у словах іншомовного походження (лекція, проблема, телеграма, лимон). Вимова типу лєкція, проблєма, телєграма, лімон не відповідає орфоепічній нормі, крім випадків, де [і] у запозичених словах пишеться й вимовляється після [л] за правилом „дев’ятки” (лідер, лімузин, лірика, література).

Орфоепічна норма, що регулює вживання фрикативного [г] (голос) та проривного [ґ] (ґанок) є розхитаною внаслідок вилучення з української абетки літери [ґ] у 1933 році. Нове видання „Українського правопису” поновило цю літеру; її рекомендується писати і вимовляти відповідний звук у наступних українських, запозичених та зукраїнізованих словах: аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґеґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт, ґрасувати, ґрати, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик та в похідних від них та у прізвищах Ґава, Ґалаґан, Ґудзь і под. Завдяки відновленню літери[ґ] ми можемо тепер розрізняти на письмі й у вимові слова гніт (гноблення) і ґніт (речовина у лампі); грати (дієслово) і ґрати (іменник); гуля (гуляння і ґулі (нарости на тілі). Безперечно, кількість слів із цим звуком не вичерпується списком, наведеним у новому виданні правопису 1990 року. Але багато мовців сьогодні почали використовувати літеру [ґ] на свій власний розсуд. На сучасному етапі доцільним видається користуватися рекомендаціями правопису 1929 року, в якому пункт про вживання [г] і [ґ] розроблено досить ґрунтовно. Отже, в словах грецького походження треба послідовно вимовляти й писати [г] (бо так вимовляють самі греки): ген, генетика, генеза, гігант, гімн, гімназія, біографія, монографія, геометрія, гомеопатія, графіка, орфографія, логіка, орган, організм, трагедія, трагізм. Тобто в усіх грецизмах, якими є слова з компонентами гео-, гетеро-, гігро-, гідро-, гіпер-, гіпо-, геліо-, голо-, гомо-, граф-, лого- та ін. (географія, гетерогенний, гігроскопічний, гідра, гідродинаміка, гіпертонія, гіпотрофія, геліотерапія, голографія, гомологія, логопедія, педагогіка). У давно засвоєних словах з інших мов також слід уживати [г] (газета, гвардія, генерал, геній, градус).

У новіших запозиченнях з латинської та інших мов (крім грецької) [г] вживається на місці [h], а [ґ] - на місці [g]. Тож ґатунок (Gattung), ґільйотина (guillotine), ґума (gumma), Ґріґ (Grieg), але гумус (humus), гуманізм (humanus), Гайдн (Haydn). Особливу увагу слід звертати на слова, де є обидва звуки: Геґель (Hegel), Гюґо (Hugo). Таким чином, звук [ґ] у словах іншомовного походження можна вживати лише там, де для цього є вагомі підстави.

В українській мові літерою [х] відтворюється, зазвичай, іншомовна фонема [ch]: Фридрих (Friedrich), Халдея (Chaldaea). Фонему [h] слід передавати через [г]. Багато мовців, наслідуючи російську традицію, вимовляють Ханс, Хофман, Йоханесбург. У російській мові таке явище є виправданим , оскільки там немає фрикативного [г], є лише [ґ] і [х]. А в українській мові вимова [ґ] або [х] на місці [г] неприпустима. Тут можливою є лише фонема [г]: Ганс, Гофман, Йоганнесбург.

Тепер стало модним порушувати чинний правопис. Він, безумовно, потребує вдосконалення, проте в ньому є багато добрих традицій, усталених та безсумнівних моментів. Так, відсутній в українській мові огублений голосний [е], що в різних мовах Європи позначається на письмі [оö], [ое], [еu], послідовно відтворюється неогубленим [е] (інженер, режисер, резонер, Кельн, Ґете, Рентген, Шредер). Проте деякі „вдосконалювачі” починають писати Кьольн, Ґьоте, Рьонтген, Шрьодер, хоч тут немає жодного пом’якшеного приголосного перед [о] (як в українському слові льон чи в російському прізвищі Тьоркін). Знову ж таки бездумно наслідують російський правопис, хоча слід передусім враховувати можливості своєї мови і досвід інших народів, зокрема слов’ян. Так, чехи (за традицією мов з латинською графікою) прізвища Goethe і Göncz пишуть так, як німці та угорці, проте, не маючи огубленого [е], вимовляють по-своєму: Ґете, Ґенц.

Акцентуація (наголошування). При характеристиці будь-якої ЛМ серед інших властивих їй рис виокремлюють акцентуаційну норму. В УЛМ ця цілком сформована норма є водночас найменш усталеною. Тут відчуваються впливи діалектів з їхньою строкатістю наголосу та інших мов, особливо близькоспоріднених. Строкатість наголосу в різних українських говорах, представники яких здійснюють свій внесок у збагачення ЛМ, зумовила наявність слів з подвійним наголосом: про́стий - прости́й; весня́ний – весняни́й; я́сний – ясни́й; ба́йдуже – байду́же; за́вжди – завжди́. Проте таких випадків не так вже й багато, і кількість їх дедалі скорочується, оскільки ЛМ має тенденцію до вироблення сталих норм. Так, в офіційно-діловому мовленні, яке вимагає більшої уніфікації своїх норм, слів із подвійним наголосом немає. Тут акцентуаційних норм дотримуються чіткіше.

Але тісні контакти ЛМ з діалектами та іншими мовами зумовлюють появу чинників, що протидіють зазначеній тенденції до чіткішої нормалізації мовлення з т. з. наголосу. Особливо часто порушується наголос у кількох словах з великою частотністю вживання: нови́й, близьки́й, тонки́й, текстови́й, фахови́й, ви́падок, нена́висть, сере́дина, одина́дцять, чотирна́дцять, котрі в мовленні багатьох дикторів, лекторів, коментаторів звучать неправильно: но́вий, бли́зький, то́нкий, те́кстовий, фа́ховий, випа́док, не́нависть, середи́на, оди́надцять, чоти́рнадцять. Так, слово випадок у літературній мові та діалектах завжди мало і має один наголос – на першому складі. Воно входить до низки слів подібного способу творення з наголосом на префіксі: ви́балок, ви́гризок, ви́няток, ви́росток, ви́селок, ви́сновок та ін. Тож наголос випа́док не є природним для української мови, він з’явився, можливо, під впливом польського wypádek.

В усному мовленні замість правильних наголосів у дієсловах візьму́, кажу́, роблю́, ідемо́, йдете́, пі́де, пі́демо, пі́дуть, пове́рнеться, зна́йдеться, було́, взяла́, несла́, принесла́, прийду́ і под. нерідко чуємо ві́зьму, ка́жу, ро́блю, іде́мо, йде́те, піде́, піду́ть, поверне́ться, знайде́ться, бу́ло, взя́ла, не́сла, прине́сла, при́йду. Тут позначається вплив українських південно-західних, північних говорів та в окремих випадках російської мови. В українській і російській мовах є ряд близьких за звучанням і тотожних за значенням слів, що відрізняються наголосом. Порівняймо: живо́пис, літо́пис, руко́пис, машино́пис, пере́пис, верба́, кишка́, коро́мисло, при́ятель, бо́сий, ко́сий, ки́дати, кле́їти, вчо́ра – жи́вопись, ле́топись, ру́копись, маши́нопись, пе́репись, ве́рба, ки́шка, коромы́сло, прия́тель, босо́й, косо́й, кида́ть, клеи́ть, вчера́. Під впрлдивом російської мови українські слова іноді наголошують відповідним чином – на першому складі, що є відступом від норми.

Лексичні норми. Лексика, як відомо, є найменш консервативним елементом мовної системи. Якщо фонетична система, наприклад, УМ, лишилася в основному середньо наддніпрянською, то словниковий склад її поповнився і поповнюється лексемами з інших говорів, запозиченнями з інших мов. Лексичні норми, як і норми взагалі, відзначаються стабільністю, певною консервативністю, однак їм притаманна і значна рухливість. Лексичну норму відображають і утверджують, в основному, словники.

Серед відступів від літературних норм на рівні лексики перше місце посідають невмотивовані росіянізми (алтар, врачування, груз, поставщик, моросити, підстрікати, получається, пушний, четвероногий, швея, яд), іноді більш-менш пристосовані до української фонетики й морфології (гонимий, ранимий, замислуватий). Жодних підстав для запозичання цих слів немає, оскільки названі поняття мають в українській мові відповідні лексичні позначення: вівтар, лікування, вантаж, постачальник, мрячити, підбурювати (підбивати, під’юджувати, підмовляти, підструнчувати), виходить, хутровий, чотириногий, швачка, отрута, гнаний, вразливий, химерний (вигадливий).

В усній формі офіційно-ділового і публіцистичного стилів виокремлюється за частотою вживання група кальок російських лексем: багаточисельний, малочисельний, міроприємство, всезагальний, співпадати, співставляти, слідуючий замість численний, нечисленний, захід, загальний, збігатися, зіставляти, наступний (при переліку - такий). Теоретичне існування таких слів в українській мові можливе, оскільки наявні відповідні словотвірні моделі (багатогалузевий, маловідомий, підприємство, всеосяжний, співіснувати). Але при творенні традиційно вживаних слів (численний, нечисленний, загальний, захід, зіставляти, збігатися) українська мова виразно виявляє суто свої, індивідуальні риси, тому вживання зазначених кальок не є виправданим; воно руйнує усталені традиційні норми.

Досить поширеним відхиленням від лексичних норм є вживання українських слів у невластивому для них значенні. Наприклад, слово відтак часто уживається у значенні отже, таким чином. Причина криється, можливо, у паронімічному зближенні прислівника з російським итак у мовленні носіїв південно-східного наріччя та північних говорів, оскільки відтак походить із південно-західних говорів. Прикметник меткий має значення „швидкий, спритний, кмітливий”, а у мові ЗМІ це слово часто використовується у значенні „точно спрямований у ціль” замість слова влучний. Слово відноситися має значення „перебувати у певній відповідності з чим-небудь”, а воно часто уживається замість слова ставитися – „виявляти свої почуття до когось / чогось. Відповідно уживається слово рахувати замість вважати та ін.

Невміння повною мірою використати синонімічне багатство української мови також сприяє порушенню лексичних норм. З синонімічного ряду добирається один компонент, здебільшого такий, що не найбільш підходить до певного контексту. Так ЗМІ уживають слова духовенство, минулорічний, просвітитель, учбовий, хоча в українській мові наявні фонетичні та словотвірні варіанти – духівництво, торішній, просвітник, навчальний.

Вимова і написання власних назв – антропонімів і топонімів заслуговує на особливу увагу. В усному мовленні, у ЗМІ сьогодні можна почути і прочитати невідповідні лексичним, орфографічним і орфоепічним нормам топоніми і прізвища: Бєлгород-Дністровський, Нєжин, Сєвєродонецьк, Старобєльськ; Бєденко, Бєлан, Бєлоконь, Гнєдан, Сєрий, Калініченко, Лановой, Рудой, Третьяк та ін. замість Білгород-Дністровський, Ніжин, Сіверськодонецьк, Старобільськ; Біденко, Білан, Білокінь, Гнідан, Сірий, Калениченко, Лановий, Рудий, Третяк. Таке становище є наслідком своєрідного становища української мови протягом тривалого часу, особливо її офіційно-ділового стилю.

Морфологічні норми. За морфологічними нормами української мови іменники чоловічого роду м’якої групи другої відміни в Р.в. однини мають форми лікаря, токаря, бібліотекаря, царя; іменники твердої і мішаної групи – командира, маляра; каменяра, газетяра, снігура. Н.в. множини характеризується закінченням –і для іменників м’якої й мішаної груп: лікарі, токарі, бібліотекарі, царі; каменярі, газетярі, снігурі та закінченням –и для іменників твердої групи: командири, маляри. У Кл. в. іменники м’якої групи закінчуються на –ю: лікарю! токарю! бібліотекарю! царю!; іменники твердої й мішаної груп – на –е: командире! маляре! каменяре! газетяре!, хоча в усному мовленні, а під його впливом і на письмі, часто трапляється порушення норм – заміна відмінкових закінчень.

У Д. в. однини іменники чол. р. закінчується на –ові, -еві, -єві та –у, -ю. Зловживання закінченнями –у, -ю робить усний чи писемний текст монотонним, відриває його від живого мовлення. Наприклад: „Це почесне звання присвоєно артисту обласного музично-драматичного театру Степану Васильку”. Синтаксична конструкція була б природнішою, коли б мала форму: „Це почесне звання присвоєно (...) Степанові Васильку”. Формам на –ові, -еві, -єві слід віддавати перевагу, оскільки вони в УЛМ закінчення –у, -ю широко використовується у Р. в. (театру, часу, простору, музею) та у Кл. в. (батьку!, сину!, дядьку!, добродію!). Тож використання у Д. в. закінчень –ові, -еві, -єві уможливлює виразніше розрізнення функцій відмінків.

Особливістю СУЛМ є майже повна відсутність у ній активних дієприкметників теперішнього часу. У щоденній практиці, зокрема при перекладі з мов, де ці дієприкметники вживаються регулярно (російської, польської та ін.), виникають численні труднощі. Одні перекладачі намагаються кожний польський чи російський дієприкметник відтворити теоретично можливим українським відповідником, інші замість них уживають лише підрядні означальні речення. Нанизування однотипних конструкцій ускладнює мову, робить виклад неприродним, незграбним. У багатьох випадках замість активних дієприкметників можна використати прикметники: вирішальний, металорізний, нержавний, життєствердний, захопливий, всеохопний. Ще один варіант – заміна дієприкметників іменниками: нападник, відпочивальник, вступник, завідувач, початківець (пор. рос.: решающий, металлорежущий, нержавеющий, жизнеутверждающий, захватывающий, всеохватывающий; нападающий, отдыхающий, поступающий, заведующий, начинающий). Існують інші повноцінні замінники, вироблені на основі словотвірних можливостей УМ. Отже, слід вважати за ненормативні побудови типу: захоплююче видовище; лакуючі барвники. Правильним будуть словосполучення захопливе видовище, лакувальні барвники.

Серед іменників – назв професій, звань, посад існує чимало слів, що вживаються у формі чол. р. для позначення і чоловіків, і жінок: агроном, академік, доктор, кандидат, капітан, конструктор, ректор, декан (утворення типу агрономша, академша, докторша, кандидатша, ректорша, деканша як назви професій є елементами просторіччя; в літературній мові вони уживаються з відтінком розмовності ц значенні „дружина агронома, академіка, доктора, кандидата, ректора, декана). Переважання форм ч. р. пояснюється тим, що раніше лише чоловіки мали такі професії, звання й посади. У міру набуття їх жінками з’являються жіночі відповідники: бандуристка, кореспондентка, лікарка, організаторка. Можна навести приклади протилежного характеру: утворення іменника дояр від доярка, ще не усталене в літературному вжитку медбрат на зразок медсестра та ін. Процес утворення від іменників ч. р. парних відповідників ж. р. є досить продуктивним. Слова авторка, аспірантка, викладачка, діячка, дописувачка, журналістка, контролерка, космонавтка та ін., зафіксовані словниками, є цілком літературними й рекомендуються до вжитку, хоча ЗМІ безпідставно віддають перевагу формам чоловічого роду: „Алла Петрівна – прихильникактивних форм навчання”.

Причини цього слід шукати, очевидно, у впливі на інші різновиди мовлення ОДС, де основними назвами посад, професій та звань є іменники ч. р. Так, якщо комусь із актрис присуджують почесне звання, то в указі цілком справедливо пишуть: „присвоїти почесне звання „Народний артист України”. Але ж нікому не спаду на думку оголосити на концерті: „Виступає народний артист України Марія Стеф’юк”, пишуть і кажуть „народна артистка”.Для ОДС характерними є форми автор, діяч, журналіст, але вони зовсім недоречні (коли йдеться про жінок) в інших стилях за наявності слів авторка, діячка, журналістка. Перенесення рис ОДС без певної стилістичної настанови до інших сфер оканцелярює мову, робить її сухою, а часом і не цілком зрозумілою. (читач / слухач не може зрозуміти, про кого йде мова – про чоловіка чи жінку).

Синтаксичні норми. Одним із показників мовної майстерності є вміле користування можливостями синтаксичної синонімії. У щоденному житті, у ЗМІ надуживають конструкціями з прийменником по: проректор по науковій роботі; школа по підготовці водіїв; міське бюро по працевлаштуванню. Нагромадження синтаксичних побудов із прийменником по (як і взагалі надмірне захоплення одним лексичним, фонетичним чи іншим варіантом за наявності синонімів) спричинює одноманітність викладу, а вживання непотрібних універсальних зворотів типу по питаннях, робота по і т. ін. канцеляризує його. Замість наведених синтаксично збіднених конструкцій слід використовувати природніші для УМ: проректор з наукової роботи; школа для підготовки водіїв; міське бюро працевлаштування.

За синтаксичними нормами УЛМ прикметники вищого й найвищого ступеня узгоджуються з означуваним словом у роді, числі і відмінку. Конструкції з прикметниками та прислівниками у формі вищого ступеня обов’язково мають у своєму складі прийменники від, за, або сполучник ніж: „Новий підручник з теорії літератури є досконалішим від попереднього” (варіанти: за попередній; ніж попередній). Проте часто в усному, а іноді і в писемному мовленні можна зустріти синтаксичні конструкції типу: „Новий підручник з теорії літератури є досконаліше попереднього”.

Часто до помилок синтаксичного плану призводить порушення законів сполучуваності слів, яка залежить від специфіки позначуваних ними понять, від стильових властивостей, емоційно-експресивних якостей, граматичних особливостей та норм слововживання. Так, часто можна зустріти вислови типу глухий тупик, захисний імунітет, пам’ятний сувенір, де прикметники є зайвими, оскільки поєднані з ними іменники означають: імунітет („захисна реакція організму”); сувенір („пам’ятний подарунок”). Що стосується тупика, то правильними є вислови УМ глухий кут і (в переносному значенні) безвихідь.

Слово одержати (отримати) вживається у сполученнях із конкретним значенням: одержати листа, (квитки, книжки, гроші). Використання його в конструкціях з більш абстрактним значенням є відступом від синтаксичних норм: одержати високу оцінку (освіту, навички, перемогу). Нормативними в цих випадках є вислови дістати високу оцінку (освіту), набути навичок, здобути перемогу. Російське словосполучення друг друга перекладається УМ один одного (тільки про чоловіків), одна одну (тільки про жінок), одне одного (про представників обох статей одночасно). Тут також частими є помилки.

УЛМ має чітко окреслені норми щодо різних видів синтаксичного зв’язку. Так, віддієслівні іменники завідувач, командувач, поширювач вимагають, щоб додаток стояв після них у Р. в., а рідковживані у сучасній мові активні дієприкметники – в О. в. Отже, слід писати і вимовляти завідувач відділу (редакції, клубу, бібліотеки, кафедри), але завідуючи відділом (редакцією, клубом, бібліотекою, кафедрою). Конструкції типу завідувач відділом, завідувач кафедрою є помилковими. Прийменник згідно керує іменником в О. в. з прийменником з (згідно з методикою, згідно з планом, згідно з вимогами), а відповідно – іменником у Р. в. з прийменником до (відповідно до вимог, відповідно до плану, відповідно до методики). Конструкції типу згідно (відповідно) плану, методики, вимог є відступами від синтаксичних норм.

Фразеологічні норми. У сфері уживання фразеологізмів також трапляється чимало огріхів і неточностей. Одна з характерних рис фразеологічних зворотів – стійкість їх лексичного складу. Отже, одні компоненти зворотів не можна довільно замінювати іншими без певної стилістичної настанови. Так, для поняття „допомагати, бути корисним у чомусь” існує вислів бути (стати) у пригоді. ЗМІ часто уживають цей фразеологізм у неправильній формі – стати у нагоді. Вільне значення слів пригода („подія, випадок”) і нагода („підхожий для чогось момент, зручні обставини”). Нагода є складником фразеологізмів мати нагоду, випала нагода та ін. Ані у вільному, ані у фразеологічно зв’язаному значенні пригода й нагода не є взаємозамінними.

Для позначення поняття „бути неприкритим, перебувати не у приміщенні” в УЛМ існує вислів просто неба. Поширений в усному мовленні вислів під відкритим небом є порушенням українських фразеологічних норм. Говорячи про недосліджене питання, невідоме явище, поряд з іншими лексико-синтаксичними засобами можна використати фразеологізм біла пляма; замість нього інколи уживають відсутній в українській фразеології вислів біле місце. Фразеологічний зворот уносити вклад є доречним тоді, коли йдеться про банк, ощадну касу, інвестиції. В інших випадках слід використовувати вислів робити внесок (у науку, культуру, мистецтво).

Багато вживаних фразеологізмів є кальками відповідних російських висловів: здавати екзамени; заключати угоду (договір); попередити пожежу; потерпіти невдачу; приймати участь; кидатися у вічі; у своє задоволення; нічого гріха таїти; поговорити по душам; у цікавому стані; жити приспівуючи; лід зрушився та ін. Їхнє уживання не є вмотивованим ані семантично, ані стилістично, ані логічно, оскільки УМ має свої оригінальні фразеологічні відповідники для цих понять: складати іспити (екзамени); укладати угоду (договір); запобігти пожежі; зазнати невдачі; брати участь; упадати в око (в очі); собі на втіху; ніде правди діти; порозмовляти (поговорити) по щирості; при надії; жити в розкошах (жити добре); крига скресла. Коли фразеологізми використовуються неправильно, вони перестають бути засобом образності й виразності. У такому разі вони псують усний чи писемний текст так само, як помилки лексичні, синтаксичні або стилістичні.

Стилістичні норми. Різним стилям мови притаманні свої характерні риси, свої мовні особливості, уживання їх у інших стилях без конкретної стилістичної настанови може призвести до різного типу стилістичних дисонансів. Так, приміром, уживання книжної лексики за межами книжних стилів мусить бути вмотивоване, виправдане, викликане певними стилістичними міркуваннями. У тексті радіопередачі зустрічаємо речення: „Цікаві думки висловлювали отроки”. Старослов’янізм отроки надає викладові доброзичливої іронії. Або: „Більшість будівель дійшла до наших днів у первозданному вигляді”. Книжне, з відтінком урочистості слово первозданний не зовсім доречне в офіційному тексті про розкопки стародавнього міста; доречнішим був би прикметник первісний.

Багато розмовних слів та словосполучень проникають у книжні стилі, а отже, на сторінки преси, у радіо- й телепередачі. Вони не повинні розхитувати норм ЛМ. Ці елементи є доречними, коли сприймаються як функціонально зумовлені, стилістично марковані слова чи словосполучення. Призначення розмовних елементів – оновлювати образність, створювати колорит невимушеності, пожвавлювати виклад: „В народі цей місяць назвали лютим, або лютнем, оскільки під цю пору бувають найбільш дошкульні морози та хурделиці. У Карпатах лютий іменували ще й казибродом– від того, що зима казилася, перемітала дороги і доводилося їздити вбрід”. (газ.).

Не дуже вдалими зі стилістичного погляду є речення, в котрих буз будь-якого стилістичного навантаження двічі повторюється те саме або однокореневе слово: „Серед проблем, якими займається кафедра, чільне місце займає проблема вдосконалення методів навчання”; „Залишилося лише послухати останнього доповідача”. Замість чільне місце займаєслід ужити чільне місце посідає; замість проблема у першому або другом випадку - питання; замість залишилося лише– залишилося тільки.

3.СТИ

12 3 4