 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Голосіння та їх жанрові різновиди
Жанр усної народної творчості, яким супроводжуються похоронні ритуальні дії, називається голосіннями (чи плачами). Голосіння — це словесно-поетичні твори, які виконуються над покійником період між його смертю та похороном (в час смерті, покладення труну, прощання в хаті, під час виносу з оселі, прощання з селом, станнє прощання перед похованням); виконання яких періодично овторюється в час поминок чи свят вшанування духів померлих. них висловлюються індивідуальні переживання, смуток, жаль, роз-ач з приводу смерті людини. Голосіння виконуються речитатиом — у формі протяжного наспівного примовляння, що робить їх легкими для імпровізування і свідчить про їх давнє походження. На думку О. Фрейденберг, голосіння первісно походять від міфів-лачів. Форма їх виконання та текстові характеристики (часті зверання) є ознакою того, що похоронні плачі походять від замовлянь, які у давнину були словесними формулами. На думку О. Потебні, голосіння виникли з прадавніх замовлянь на основі віри в магічну дію слова, що має здатність повертати душу зі світу мертвих, «розбудити» покійника (за зовнішньою подібністю мертвого зі сплячим), вони ґрунтувались на анімістичних уявленнях праслов´ян у здатність уші чути і бачити все, що відбувається у світі живих. Ф. Колесса зазначав, що у минулому призначення плачів було в тому, щоб голосим співом та криком відганяти від померлого злу силу, яка начебто зазіхає на його душу; та задобрити покійника через те, що не могли вернути його до життя, щоб він у своєму загробному житті прияв живим родичам, а не шкодив. Цим дослідник пояснює обрядову обов´язковість голосінь. Виконавцями голосінь могли бути професійні плакальниці або родичі померлого (як правило, тільки жінки). Ці твори імпровізувалися залежно від різних обставин, зокрема, ким голосільник (або ой, від імені кого промовляли голосільниці) доводився покійнику, а цим принципом тексти плачів можна класифікувати на: голосіння дочки (сина) за матір´ю (батьком); матері (батька) за дочкою (сином); дружини за чоловіком (і навпаки) тощо. Голосячи за чоловіком, батьком сім´ї, висловлювали жаль з приводу втрати голови родини, годувальника, робітника. Поетика голосінь, їх зв´язок з іншими жанрами фольклору. Усі різновиди голосінь об´єднані багатьма спільними рисами. Головною їх ознакою є вільна речитативна форма, що зумовлює нескладність імпровізувати текст у процесі виконання; а також — насиченість художніми тропами (епітетами, порівняннями, паралелізмами, метафорами), які, як правило, укладаються в традиційні формули. Тому мова голосінь завжди урочиста, піднесена і патетична. Вірш голосіння є нерівномірним та різноскладовим, неримованим або з дієслівною римою в кінці рядків, які об´єднуються у тиради. Кожна з тирад може виконуватись у різному ритмі — від протяжного плачу до швидкого ритмічного виспівування позитивних рис оплакуваного з перелічувальною інтонацією та пестливими словами. Значно поширеними художніми прийомами голосінь є тавтологія, анафора та епіфора, а також — образний паралелізм. Жанр голосінь — надзвичайно давній і ґенетично сягає доби магії (що виявляється у анімістичних культових елементах) та жанру замовлянь (до яких наближає часте звертання). З магією похоронна обрядовість виявляє безпосередній зв´язок у тому плані, що предмети, речі та інші атрибути, які торкались чи стосувались покійника (вода обмивання, недопалені свічки тощо) могли використовуватись у чарах та ворожінні з метою закляття чи наслання біди. Обряд поховання має спільні риси з іншими сферами родинної обрядовості, зокрема весіллям (у випадку похорону молодого парубка чи дівчини); із новосіллям (у символічному ототожненні домовини з новим домом та переселенні «в інший світ»); з народженням (у подібності труни із колискою, переходом в інший стан).
22.Замовляння (заговори, заклинання, закликання) — словесні формули, які нібито мають магічну, чудодійну силу і супроводжують магічні дії. Первинною основою заговорів були магічні обряди і дії, супроводжувані словесними текстами, які пізніше перебрали основний акцент на себе.
23.Загадка - це цікаве питання, в якому один предмет зображається за допомогою іншого, що має з ним хоч би приблизну схожість. В давнину загадка - засіб випробування мудрості, тепер - народна забава. Основне призначення загадки втому, що вона розвиває в людині догадливість, кмітливість. Жанр загадки відрізняється тим, що вимагає відгадати описуваний предмет. Тому загадка має велике значення у формуванні інтелекту. Відгадування загадки припускає наявністьзнань, уявлень про цілий ряд предметів, явищ світу, що оточує нас, розширює кругозір, привчає до спостережень, зосереджує увагу на відгадуваному предметі, на слові, яке описує його, на звуці, який допомагає відгадати загадку і т. Д.
24.До неоціненних коштовностей українського фольклору належать прислів’я та приказки — короткі влучні вислови. Прислів’я та приказки є узагальненою пам’яттю народу, висновками з життєвого досвіду, який дає право формулювати погляди на етику, мораль, історію й політику. У своїй сумі прислів’я та приказки становлять начебто звід правил, якими людина має керуватися у повсякденному житті. Вони рідко тільки констатують якийсь факт, скоріше рекомендують чи застерігають, схвалюють або засуджують, — словом, повчають, бо за ними стоїть авторитет поколінь нашого народу, чия невичерпна талановитість, високе естетичне чуття й гострий розум і тепер продовжують примножувати і збагачувати духовну спадщину, що громадилася віками. Прислі́в'я — мала форма народної поетичної творчості, короткий, ритмізований вислів, що несе узагальнену думку, висновок, іносказання з дидактичним ухилом. При́казка — жанр фольклорної прози, короткий сталий образний вислів констатуючого характеру, що має одночленну будову, нерідко становить частину прислів'я, але без висновку, і вживається в переносному значенні[1]. Зміст її, на відміну від прислів'я, не має звичайно повчального характеру, їй властива синтаксична незавершеність. Досить часто це вкорочене прислів'я o Бджола мала, а й та працює. o Без діла жить — тільки небо коптить. o Без діла слабіє сила. o Без охоти нема роботи. o Без роботи день роком стає. o Без сокири не тесляр — без голки не кравець. o Без труда нема плода. o Будеш трудиться — будеш кормиться. o Губами говори, а руками роби! o Де руки й охота, там скора робота. o Для нашого Федота не страшна робота. o Діло майстра величає! o Добре діло утіха, коли ділові не поміха. o Добре роби — добре й буде!
25. Народна драма - це сукупність різних за формою і способом виконання уснопоетичних творів, які складалися для театралізованої гри. Характерні ознаки народної драми: синкретичність (поєднання слова, співу, танцю), імпровізація, комізм і пародія. Казки, хороводні пісні, календарно-обрядова поезія, весільні обряди виконувались у драматизованому вигляді, вертеп, народні сценки ставились самодіяльними акторами або за допомогою ляльок, а музичним супроводом були сопілка, скрипка, бубон, цимбали. Серед видів народної драми вирізняється ляльковий театр-драма „Вертеп". Це давня обрядова форма українського народного театру, своєрідне поєднання народної і книжної культури. Назва походить від праорійських слів-архетипів „вер", „вир", що означають „вирувати", „повертатись", „відроджуватись", „рости", а „теп" - благословенний потік світлих космічних вод, світової річки. Вік вертепу - біля десяти тисяч. Драматичне мистецтво зародилось у Давній Греції на ґрунті культових свят, пов'язаних зі смертю та воскресінням Бога Діоніса. Першопочатково це було обрядове священнодійство, головним ритуальним моментом якого була пісня-молитва-колядка. Таке тлумачення вертепу на честь народження Христа виникло у зв'язку з розповсюдженням на наших землях християнської ідеології, яка переосмислила народну культуру. Саму назву вертепу стали тлумачити як печеру, де, за легендою, Марія народила Христа. Творцями вертепу були студенти Києво-Могилянського колегіуму. Вертепників називали річними гістьми, адже вони раз у рік приносили людям добру звістку про народження Сонця і бажали гарного врожаю. Вертепники носили з собою восьмикутну зірку - знак Коляди-Радості і співали: „Нова рада встала, що на небі хвала. Над Вертепом звізда ясна увесь світ возсіяла". Важливим ритуальним елементом вважався сміх, що збуджує людей, тому популярними були інтермедії. Уперше українська народна драма була розглянута в роботах М.Тихонравова, а першу публікацію вертепу здійснив етнограф М.Маркевич у книзі „Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян" (1861 р.). Вивчали даний жанр М.Возняк, М.Грінченко, М.Йосипенко, П.Богатирьов та ін.Одним із ранніх різновидів народної драми є пісня-гра. Віддавна ціігри мали магічний характер - заклинання весни, дощу, врожаю, відзначалися імітацією рухів трудової діяльності. Одним із різновидів народної драми є „Весілля", головними героями вній виступають князь, княгиня, бояри, світилки, котрі виконують ряд функцій весільного обряду: сватання, заручини, плетіння вінка, гільце,дівич-вечір, коровай, саме весілля.
Вертеп Крім колядування свято Різдва на Західній Україні супроводжувалося яскравим вертепним дійством, під час якого відтворювався сюжет чудесного народження Ісуса Христа. Вертеп як особлива форма народного театру має свої давньослов’янські витоки. Разом з тим не викликає сумнівів його генетичний зв’язок із західноєвропейським ранньосередньовічним звичаєм встановлювати бутафорські ясла на Різдво в церквах. Пізніше, коли церковна влада заборонила влаштовувати вистави маріонеток у храмах, модель різдвяних ясел поширилась у міському й селянському побуті, ставши постійним атрибутом в обряді колядування. Традиція різдвяних вертепних звичаїв прийшла до українців із Заходу, цьому сприяли тісні етнокультурні зв’язки з народами католицької орієнтації: поляками, угорцями, словаками. Про це говорить, зокрема, і запозичення термінів «шопка» (польське — Szopka), «бетлегем» (угор. — betlehem) для позначення вертепу. Однак, на українських землях даний звичай набув нового звучання, на його основі сформувався самобутній жанр національного фольклорного театру. Вертеп, з яким ще недавно ходили колядувати на Галичині, Волині і Закарпатті, був невеликим і доволі простим за виконанням. Його виготовляли у формі церкви з кількома банями або ж простої селянської хати. Всередині ящика встановлювалися вирізані з дерева ляльки, які зображали картину народження Христа чи іншу євангельську сценку. Існували й ускладнені моделі вертепу, де ляльки кріпилися на спеціальному диску, що обертався навколо своєї осі, або ж рухались на паличках-держаках у прорізах підлоги, створюючи цим самим ілюзію «оживлення» фігур. Часто вертеп, як і зірка, освітлювався свічками, при цьому його стінки, обклеєні різнокольоровим папером й промаслені олією, ставали своєрідним казковим екраном. Слід відзначити, що в багатьох місцевостях Західної і Правобережної України ляльковий вертеп входив до реквізиту народно-побутових різдвяних вистав, усі ролі в яких виконували неодружені парубки. «Живий» вертеп побутував в українців під різними назвами: «Іроди», «Героди», «Королі», «Пастирі», «Ангели» тощо. В його основі лежала канонічна євангельська історія народження Ісуса, але в різних регіональних варіантах вона розігрувалася з певними відмінностями в складі виконавців, текстах, оформленні костюмів і атрибутів. У Східній і Центральній Україні вертеп дуже рідко використовувався в обряді колядування. Тут він був більш відомий як театр ляльок, досить складний за конструкцією. Він обслуговувався спеціальними акторами. З метою заробітку в зимовий час вони давали вистави на ярмарках, базарах, у хатах селян, міщан, у поміщицьких маєтках. У музеях України до цього часу зберігаються окремі лялькові скриньки, виготовлені руками народних майстрів. Двоповерхові, гарно оздоблені, вони є справжніми витворами народного мистецтва. Кожний поверх такого вертепу мав своє призначення: на першому відбувалися світські інтермедії, побутово-пародійні сценки, в той час як на другому розігрувалися сюжети різдвяного євангельського циклу. На відміну від Західної Європи, де вертеп тривалий час виконував релігійну функцію і розвивався в лоні церкви, в Україні він з самого початку був найтісніше пов’язаний з театрально-видовищною культурою простого народу. Коза Використання в обрядах маски кози відоме багатьом слов’янським і неслов’янським народам, а її походження пов’язують з культами родючості та вшануванням тотемних тварин. Про велику популярність цієї маски в Україні свідчить те, що у неї переряджалися не лише усвяточне дванадцятидення, а й на Масляну (Колодія), а також на весіллях і похоронах (маються на увазі так звані ігри при мерці в побуті населення Карпат і Прикарпатської смуги). Різдвяно-новорічний обряд «Коза» типовий передусім для зони Полісся (як українського, так і білоруського), де були зафіксовані найбільш давні й розгорнуті його варіанти. Обряд цікавий як релікт старовинного ритуального дійства, в якому воєдино зливалися магія, спів, музика, драматичні елементи, танці. Його ядро становила календарна пісня «Го-го-го, коза» із сюжетно пов’язаним одночасним танцем-пантомімою ряджених виконавців. До прийняття християнства він міг входити до системи міфологічних уявлень і язичницьких церемоній, пов’язаних з початком весняного Нового року (звідси мотив «ярої кози»). Пізніше внаслідок реформи календаря обряд був перенесений на зимові святки. Костюм і маска ритуальної кози у різних районах оформлювалися неоднаково. Звичайно роль кози виконував молодий хлопець, одягнений у кожух навиворіт. У руках він носив примітивне опудало тварини, вирізане з дерева, в якого випалювалися ніздрі, а замість очей були блискучі бляшки чи ґудзики. Голова «кози» оснащувалася рухомою нижньою щелепою з борідкою, яка кумедно клацала під час вистави. На роги «козі» могли чіпляти дзвіночок і прикрашати їх різнокольоровими стрічками. Конструктивну основу убранства «кози» нерідко складали: упряжна дуга, двозубі вила, сито, віник, сокира й інші побутові предмети. Вже у ХІХ ст. зооморфна маска подекуди трансформувалась у комічний образ «кози-дівчини», що підкреслювалося за допомогою таких деталей як картата плахта, намисто, кольорові стрічки. На Буковині макет голови кози носили на жердині (довжиною до 5 м.), поверх якої кріпився спеціальний балахон, що закривав фігуру виконавця.
Маланка Пережитки язичницької архаїки законсервував у собі карнавальний новорічний обряд «Маланка», або «Меланка», який відзначають у день Святої Меланії 13 січня. У недалекому минулому цей звичай був розповсюджений на значному просторі України — від Карпат до Слобожанщини. Внаслідок тісних і тривалих етнокультурних контактів українців із східнороманським населенням новорічна «Маланка» отримала певне розповсюдження серед молдаван і румунів, у яких зафіксовані її сучасні варіанти і версії. Структура традиційних карнавальних образів «Маланки» багатопланова і відображає різні етапи уявлень людей про навколишній світ. Вона включає в себе маски тварин — «кози», «коня»; «бика», «журавля»; пов’язані з культом предків маски «баби» і «діда»; демонологічних персонажів — «чорта» і «смерті»; соціально-побутових — «піп», «пан», «економ», «жандарм»; етнічні — «єврей», «турок», «циган», «гуцул» та ін. У карпатсько-придністровському регіоні згідно з давньою традицією роль «Маланки» (головного обрядового персонажа) виконував неодружений хлопець, переодягнений у жіночий костюм. Кількість масок залежала від місцевості та істотно варіювалась. Ухарактері організації і поведінці українських колядних дружин — «маланкарів» — чимало спільних рис з болгарськими «кукерами», румунськими «келушарами», молдавськими «мошами» та іншими ритуальними спілками парубочої молоді Карпато-Балканського регіону. Походження обряду «Маланки» вивчене ще недостатньо. Його джерела, як і джерела обряду «Коза», сягають глибинних пластів слов’янського язичницького світогляду, а, можливо, й взагалі індоєвропейських уявлень. Первісна функція святкових церемоній — заклинально-магічна. За допомогою пісні, слова, танців, певних ритуалів члени сільської територіальної общини — «громади» — намагалися забезпечити здоров’я, врожай, добробут, приріст сім’ї, домашньої худоби у Новому році. Характерні в цьому плані такі символічні дії ряджених, як оранка по снігу, імітація сівби і молотьби, танці-стрибки на току тощо, покликані «пробудити землю» і сприяти досягненню багатого врожаю. Існують підстави вважати, що за фольклорними персонажами «Маланки» та її супутника «Василя» криються міфологічні образи давніх слов’янських божеств — Макоші і Велеса. Звичайно, ця реконструкція носить гіпотетичний характер і вимагає більш детальної аргументації.
29. Народні ігри, відомі нам як забава, як форма фізичного загартування,— своєрідна школа виховання, що формує поетичне мислення і мистецькі смаки. Гра була вигадана ще первісними людьми як частина складного ритуалу, який мав на меті інтенсифікувати людську енергію для найповнішого впливу на явища природи і життя. Словесний текст ігор, який зараз, наприклад у весняних іграх, має першорядне значення, довгий час був лише одним із складових елементів, і то не найголовнішим, у комплексі ритмічного руху, жесту, вигуку. У колективному дійстві, магічному ритуалі, покликаному сприяти розвиткові й росту рослин чи тварин, головним смислом руху була імітація. Весняні ігри того часу, коли вони були рослинними магічними діями і виконувались дорослими представниками роду, можна назвати вегетаційними. Пізніше вони втрачають свій магічний смисл і переходять у розряд молодіжних та дитячих забав. Дослідження ігор дає багатющий матеріал для з'ясування історичних основ формування української нації, коріння її звичаїв, вірувань та традицій. Наприклад, відомий варіант дитячої гри у жмурки — «киці-баба» не що інше, як уривок із ритуалу, що присвячений Рожаниці і, певно, виконувався жінками, які чекали дітей. Адже смисл гри пов'язаний із ловінням дітей, а глибше — із визначенням статі майбутньої дитини, і навіть сама поза готовності «киці-баби» — простягнені вперед руки — відповідає зображенню на давніх вишивках Рожаниць. Або ж найдавніша гра «кривий танок», яким майже завжди починаються весняні ігри. Дівчатка, побравшись за руки, довгою вервечкою рухаються між трьома посадженими на землі дітьми або просто туди, куди їх тягне провідниця. Крім руху, ніякого смислу у грі немає. Словесний супровід не пов'язаний із початковим змістом ритуалу — пробудження енергії рослин, ріст яких імітується. Крім культу весняної родючості, у весняних іграх присутні шлюбні мотиви. У багатьох словесних супроводах весняних ігор зустрічаються елементи-символи обох головних мотивів цих дійств. Це може бути головний персонаж гри птах Коструб — магічний провісник весни, похорони якого символізують перемогу сонця над холодом; воротар чи ящур, які випускають або ж забирають молоду дівчину. Щодо ящура, то у цій грі знайшли своє відображення прадавні міфи та ритуальні звичаї про жертвоприношення, які знаходимо і в казках. Кілька весняних ігор, які ми наведемо, підтвердять це (ГОРОБЕЦЬ)Діти утворюють коло, всередині — веребей. Коло швидко рухається, всі співають, плескаючи в долоні. Киш, киш, веребей, Не клюй конопель. Мої конопельки, Дрібні, зелененькі, У вірчики в'ються, Самі не беруться, Братись не даються.
Веребей кидається на дітей, які утворили коло, вони розбігаються. Той, кого веребей зловить, займає його місце, і гра починається знову.
30.Історичні пісні належать до найкоштовніших перлин поезії українського народу. В них знайшли відображення всі перипетії вітчизняної історії, вони розкрили перед світом кращі риси характеру наших людей: їхню працьовитість, безмежну відданість батьківщині, волелюбність, мужність і стійкість у боротьбі проти соціального і національного гніту. Серед усіх народних пісень історичні виділяються своєю сюжетністю, насиченістю розповідними елементами, хоч у них наявні ліричні відступи, інші художні засоби, що посилюють емоційний потенціал твору, забезпечують його краще сприйняття. Це було продовженням традицій народного епосу й лірики, започаткованих у добу Київської Русі. Характерною особливістю історичних пісень є відсутність міфологічних образів, надприродних сил. Тут діють реальні люди - представники певної історичної епохи. Ця обставина пояснюється відносно пізнім походженням цих пісенних творів - жанр історичної пісні формувався у ХV-ХVІ століттях, коли дохристиянсько-язичницька обрядність, обожнювання природних явищ вивітрилися із свідомості людей. Нові реалії, потреби боротьби проти іноземного гноблення за соціальне і національне визволення вимагали нових мотивів у пісенній творчості. З'являються образи невідомих в історії (епічних) або відомих народних героїв (Максим Залізняк, Устим Кармалюк), славетних запорожців з їхньою Січчю - центром українського козацтва, реальної військової сили, створеної українським народом для визвольної боротьби. Ще однією істотною ознакою історичних пісень є перебільшення (гіперболізація), завдяки чому підкреслюються виняткові фізичні та моральні якості героїв-богатирів. Проте це не впливає на реалістичність відображення історичних подій, а лише посилює їхню велич. Творцями і поширювачами пісень цього жанру були кобзарі, які в народній уяві також стали героями тієї неспокійної доби. Народ їх любив і підтримував, а гнобителі боялись їхніх правдивих слів і за це переслідували. В історії відомий факт страти польською шляхтою кобзарів - учасників Коліївщини Варченка, Сокового, Скряги (1770 р.). Однією з найважливіших рис пісень цього жанру є те, що вони супроводжують історію, знайомлять з нею не одне покоління і залишають для нащадків усе те найкраще, що не розгубив наш народ на многотрудних перехрестях життєвих доріг.
31.Важливу тематичну групу складають найстаріші історичні пісні про жахливі, спустошливі турецько-татарські напади на наш край, про полонення мирного населення і відправлення його на невільницькі ринки. Ці пісні найчастіше побудовані як розповідь очевидця про ті чи інші злочини турецько-татарських грабіжників. Нерідко розповідь переривається зойком скривджених у формі монологу чи діалогу. Такі пісні відбили в собі дух і колорит епохи, сповненої трагічних подій. У цих піснях нерідко перегукується трагічне з героїчним. У піснях змальовано жахливі картини ворожих нападів: пожежі, грабунки, знищення старих немічних людей та полонення молодих. Типовою для цього погляду є пісня «За річкою вогні горять». Своє особисте горе оповідач подає на тлі народного горя: За річкою вогні горять, Там татари полон ділять. Село наше запалили І багатство розграбили, Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли. А в долині бубни гудуть, Бо на заріз людей ведуть: Коло шиї аркан в'ється, І по ногах ланцюг б'ється. Можливо, що цю пісню було створено на основі конкретної події, змалювання якої згодом набуло узагальнюючого характеру, бо розбійні напади були типовими для XV-XVI століть. Характерна картина спустошення українських земель турецько-татарськими ордами зображена в пісні «Зажурилась Україна, бо нічим прожити»: Зажурилась Україна, Бо нічим прожити, Витоптала орда кіньми Маленькії дітки,
|
