ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение

Как определить диапазон голоса - ваш вокал

Игровые автоматы с быстрым выводом

Как цель узнает о ваших желаниях прежде, чем вы начнете действовать. Как компании прогнозируют привычки и манипулируют ими

Целительная привычка

Как самому избавиться от обидчивости

Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам

Тренинг уверенности в себе

Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком"

Натюрморт и его изобразительные возможности

Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д.

Как научиться брать на себя ответственность

Зачем нужны границы в отношениях с детьми?

Световозвращающие элементы на детской одежде

Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия

Как слышать голос Бога

Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ)

Глава 3. Завет мужчины с женщиной

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Календарно-обрядова поезія.

Одним з найбільш давніх явищ українського фольклору є календарно-обрядова поезія. Вона виникла ще в дохристиянський період і була нерозривно пов'язана з річною господарською діяльністю та родинним побутом. Цикли календарно-обрядової поезії співвідносилися з певними періодами хліборобського року та відповідними трудовими процесами. До календарно-обрядової творчості належать колядки та щедрівки, веснянки, русальні, купальські, * жниварські пісні тощо.

В давнину словесна частина календарного обряду виконувала магічну функцію. Вона ґрунтувалася на вірі у здатність словесних заклинань впливати на сили природи та життя людей. З часом магічна функція календарної обрядовості поступилася естетичній. Традиційне селянське середовище, визначене хліборобською спеціалізацією, надовго затримало календарні обряди. З року в рік вони супроводжували життя українського селянина, визначаючи в ньому кульмінаційні моменти з їх урочистою, святковою атмосферою. Бувши в основі своїй традиційним, календарне кола щороку ніби по-новому відкривалося для хлібороба в емоційному колективному співпереживанні природних та господарських процесів.

Українські народні обряди зазнали відчутного впливу християнства. У свою чергу християнська традиція увібрала в себе окремі елементи архаїчної обрядовості. Тривала взаємодія церковного та хліборобського календарів витворила яскравий культурний феномен українського народного обряду.

Колядками та щедрівками називають різдвяно-новорічні величальні обрядові пісні, генетично пов'язані з аграрним культом. Під впливом християнства їх побутування було погоджене зі святкуванням Різдва та Нового року. Відповідно вони розрізняються за часом виконання — колядки виконуються перед Різдвом, а щедрівки — проти Нового року (за юліанським календарем). Часто щедрівку можна впізнати та відрізнити від колядки за наявністю традиційної формули «Щедрий вечір, добрий вечір...». В обрядах колядування та щедрування брала участь переважно сільська молодь. Напередодні Різдва гурт молоді, обравши «отамана», «скарбника» й «міхоношу», ішов від хати до хати й виконував колядки — величання господарям і членам їхньої родини з побажанням сімейного щастя, щедрого врожаю та достатку. За виконання пісень колядники одержували подарунки. Колядування нерідко поєднувалося з обрядом водіння кози та різдвяною вертепною виставою. Напередодні Нового року молодь обходила село, виконуючи щедрівки, а вранці наступного дня господарів вітали діти, співаючи засівальних пісень з побажанням добробуту на цілий рік. Слід також згадати про церковні колядки, в яких передається емоційне переживання різдвяних подій.В календарному колі за колядками та щедрівками ідуть веснянки ( в Галичині — гаївки, гагілки). Це календарно-обрядові твори, присвячені приходу весни. Старовинні веснянки супроводжували розгортання магічного ритуального дійства, покликаного вплинути на сили природи. Як правило, веснянки виконувалися дівчатами. Частіше це були хороводні лісні, в яких з радісним піднесенням віталося весняне пробудження природи та висловлювались сподівання на щедрий врожай. Існує також велика група веснянок пізнього походження. Це твори ліричного та жартівливого характеру, які практично втратили зв'язок з ритуальною обрядовістю. У таких веснянках переважають мотиви кохання, а самі твори наближаються до ліричних пісень.

Наприкінці весни або на початку літа виконувались русальні пісні. В давнину вони супроводжували обряд русалій, який припадав на так званий русальний тиждень. Русальним, «зеленим», «клечальним» називали тиждень перед святом Трійці. Три останні дні цього тижня і три перші дні наступного називають зеленими святами. Тоді селяни прикрашали зіллям та гілками дерев свої помешкання. За народними віруваннями, саме в цей час прокидалися мерці й виходили з води русалки. Вважалося, що вони могли впливати на життя й добробут мешканців села. Русальні пісні виконували роль магічних заклинань, потрібних для здобуття прихильності надприродних істот.

Жнива завжди були найбільш відповідальним, по-справжньому кульмінаційним моментом у житті селянина-хлібороба. Пора збирання врожаю на різних етапах передбачала дотримання ряду звичаїв та обрядів, які супроводжувалися жниварськими піснями. Найважливіші обрядові дійства припадали на початок та особливо — на завершення жнив. Пісні, які виконувалися в цей час, мали безпосередній тематичний зв'язок з хліборобською працею. Жниварські пісні прийнято поділяти на зажинкові, що співалися на початку жнив; жнивні, які виконувалися під час жнив; обжинкові, які співали після збирання врожаю. У жниварських піснях розкривається тема хліборобської праці, передається піднесений настрій трудівників, пов'язаний з успішним завершенням тривалого трудового процесу.

8.Колядки і щедрівки.
Щедрі́вка — українська обрядова пісня. Співається на Новий рік, після Різдва, із щедрими побажаннями врожаю, здоров'я і достатку на майбутній рік. Щедрівки співали окремо господареві, господині, хлопцеві, дівчині, усій родині.

Щедрівки, так само як і колядки беруть свій початок дуже давно. Це величальні українські обрядові пісні, які виконуються під Новий Рік і під час Йордану в Щедрий Вечір. Вони так само, як і колядки, оспівують величання господаря і його родини. Щедрівки також висловлюють побажання великого врожаю і достатку. Деякі щедрівки мають відбиток образів старого князівсько-дружинного побуту з часів Київської Русі . У щедрівках, так само, як і в колядках християнського циклу, відбиваються біблійні епізоди, такі, як народження Ісуса Христа й поклоніння волхвів і пастухів. Також в щедрівках є багато образів святих, щоб надати їм більш магічного значення.

Колядки і щедрівки є невід'ємною частиною вертепів і різних Різдвяних вистав, в яких завжди присутні пісні про народження Христа. «Радуйся, ой радуйся, земле, Ясен Світ народився» — це до сих пір одна з найпопулярніших колядок в Україні. Народжується Молоде Сонце, коли закінчується зимове сонцестояння і день починає приростати.

Коля́дки — величальні календарно-обрядові пісні зимовогоциклу свят, які походять з глибокої давнини.

Зараз в Україні зима асоціюється перш за все з колядками, які співають на свято Різдва Христового (6-8 січня за новим стилем). Але колись колядки були язичницькими піснями, з якими Православна Церква спочатку вела безуспішну боротьбу, забороняла їх. Однак дуже стійкими виявились в Україні обряди коляди, багато в чому позначені рисами язичницьких вірувань, що нагадують як про вшанування новонародженого сонця, так і про культ предків

Не слід плутати колядки (народні пісні) та коляди (пісні релігійного (церковного) змісту) — приурочені до одного з найголовніших християнських свят — Різдва Христового. З'явилися колядки, в яких архаїчні мотиви й образи перепліталися з біблійними. (народження, життя, муки, смерть і воскресіння Христа). Окреме місце посідають церковні коляди авторського, книжного походження («Тиха ніч, свята ніч»; «Нова радість стала»; та інші).

За словами Г.Лужницького, "з колядками історія українського театру входить у фазу т.зв. магії слова. Дух уяви примітивної людини був мітичний і магічний, а колядки за своєю генезою — це первісні магічні формули, де заклинач є актором, бо під час заклинання він грає роль майбутнього «я», або вищої сили". Насправді ж примітивними українці тисячу років тому чи за часів Трипільської культури явно не були, можливо, навпаки, саме календарно-обрядова творчість і була тим джерелом, звідки наші Предки черпали натхнення до високомайстерного гончарства, ковальства, написання писанок тощо.

Колядки з'явилися ще у календарі (який тоді називався Колом) за язичницьких часи і пов'язані з днем зимовогосонцестояння, яке називали святом Коляди, або Коротуна.

За однією з легенд, у цей день Сонце з'їдає змій Коротун^[Всесильна богиня Коляда в дніпровських водах народжувала нове сонце — маленького Божича. Язичники намагалися захистити новонародженого. Вони проганяли Коротуна, який прагнув з'їсти нове Сонце, а потім ходили від хати до хати, щоб сповістити людей про народження нового Сонця.

Щойно на небі сходила Зоря, колядники ходили від хати до хати, щоб сповістити людей про народження нового Сонця, і зображення цього сонця носили з собою («різдвяна зірка»). Ця традиція збереглася й до сьогодні. Заходили у двір, будили господаря і співали його родині величальних пісень про сонце, місяць, зорі. Ці пісні й стали називати колядами або колядками.

Згодом, із запровадженням на Русі християнської релігії як державної (так зване «хрещення Русі») обряд колядування був пристосований до святкування Різдва Христового. Священики й ченці створили нові релігійні колядки з біблійними образами, які також набули великої популярності в народі. За обробку та відновлення колядок бралися видатні композитори: Микола Лисенко, Станіслав Людкевич та ін. У колядках, за традицією, вшановували всіх членів родини: господаря, господиню, хлопця, дівчину. Колядування поєднувалось із відповідною театралізованою виставою, танцями, музикою. Колядували групами, попередньо розподіливши обов'язки: отаман «береза», «звіздар», «міхоноша» та «ряджені».

Веснянки і гаївки

Весня́нки (гаївки, гагілки, ягілки, риндзівки) — назва старовинних слов'янських обрядових пісень, пов'язаних з початком весни і наближенням весняних польових робіт.

У давніх слов’ян рік починався весною, березневе літочислення зберігалося до1409 року (за цим літочисленням Нестор-літописець розпочав «Повість врем’яних літ» Новий рік починався з відродженням навколишньої природи і з пробудженням матері-землі від зимового сну, з першою оранкою і сівбою. Весну зустрічали радісно й пишно, з піснями, танцями, іграми. Ці пісні назвали веснянками.

З усіх видів календарно-звичаєвої обрядовості веснянки позначені найрозмаїтнішими музично-поетичними засобами.

Веснянки співаються майже завжди одночасно з Танцями та іграми, які мають «закликати» весну та добрий урожай. Існують і паралельні назви: на Поліссі — маївки, магівки, у Західних регіонах України веснянки називають гагілками, гаївками, а на Яворівщині — риндзівками, на Волині — рогульки. Мелодії веснянок побудовані на багаторазовому повторенні однієї-двох поспівок у межах невеликого діапазону.

У давніх слов'ян був звичай, зустрічаючи весну, виганяти, ховати або топити зиму. Для цього робили з соломи опудало, одягали його в людську одежу, співали над ним пісні, а потім роздягали, топили, палили або рубали. Після спалення попіл кидали у воду.

Різновидом веснянок є гаївки — твори усної народної словесності, якими супроводжувались обрядові дійства, весняні ігрища та святкування, що відбувались у гаях, лісах чи поблизу водоймищ. С. Килимник заперечує думку О. Петрицького про те, що термін «гаївка» походить від назви індійського свята весни «гулі» або «голі». Він відстоює думку, висловлену вперше В. Гнатюком, що «гаївка» походить від «гай» — місця проведення язичницьких оргій та забав, звідси — часті рефрени типу «гай-гай», «ой, гай», «гаю-гаю» та інше.

Дехто з дослідників не поділяє такої думки, оскільки поряд з терміном «гаївка» існував цілий ряд інших назв цього жанру, що побутували паралельно на різних територіях. М. Грушевськии, зокрема, подає такі: «ягівка», «гаілка», «гагілка», «ягілка», «магілка», «галанівка», «лаголайка» та інші. Ф. Колесса вважає, що відмінність гаївок полягає в тому, що вони виконувались тільки у час великодніх свят, а веснянки, на його думку, «обіймають крім гаївкових ігор, ще й цілий цикл весняних пісень, які співаються вже від Благовіщення цілу весну… але в деяких сторонах (Поділля, Холмщина, Підлясся) вживають паралельно обох назв». В. Гнатюк висловив думку, що «не кожну веснянку можна зачислити до гаївок, хоч кожна гаївка є веснянкою».

· розвійні веснянки.

· любовно-еротичні веснянки

· шлюбні веснянки

· сатиричні веснянки

Гаївки – обрядові весняні пісні у супроводі дівочих хороводів. Вони є невід’ємною частиною християнської культури, хоча виникли ще в далекі язичницькі часи.

День воскресіння природи у наших пращурів був святом зустрічі Гайбога і богині Гаї. В цей день у священних гаях понад річками, де стояли зображення кумирів, яким поклонялися наші предки, молодь співала гаївки. Поруч із зображеннями кумирів ставили квіти, рушники та писанки. Традиції Великодніх забав та тексти гаївок передавалися із покоління в покоління. В дохристиянських гаївках відтворювався процес посіву, саджання в землю всякого зела, його росту та збирання врожаю. У християнських традиціях гаївки відображають радість весни та Воскресіння Христового.

Христос Воскрес! Радіє світ приходові весни, пробудженню життя, з дзвіниць церковних передзвонюються голосні та мелодійні дзвони. Із барвистими, ошатними кошиками до церкви прямує гурт людей, щоб поклонитися Христові.
Слова “Христос Воскрес!” мають велику силу у народній уяві. Згідно з легендою, від дня свого воскресіння Спаситель посадив у підземелля(під скалою, де був його гріб) головного сатану і наказав йому гризти 12 залізних ланцюгів, 12 залізних дверей та 12 залізних замків, Якщо сатана перегризе все це від одного Великодня до другого – тоді буде кінець світу. Сатана спочатку перегриз замки, потім двері, і ось-ось перегризе останній ланцюг. У цей момент заспівали люди “Христос Воскрес!”. Всі замки, двері і ланцюги знову відновилися, і нечистий мусів починати все спочатку. А якщо настане такий час, коли люди перестануть співати “Христос Воскрес!”, тоді сатана перегризе останній ланцюг і буде кінець світу.

10.Руса́льні пісні́
Руса́льні пісні́ — окремий рід української народно обрядової пісенності з частими згадками про русалок, зустрічі з ними і їх «проводи», подекуди з мотивами веснянок: про ворожіння з голосу зозулі, звивання вінків, про милих і нелюбів тощо.

Русальні пісні виконуються під час Зелених свят на початку або в середині травня за старим стилем, в час найбільшого замаювання землі зелами, квітами й травами (впродовж Русального тижня). У християнстві це свято відоме як Трійця і відбувається із значним запізненням через відставання ортодоксального календаря (зміщується від початку до кінця червня, 50-й день після Пасхи.

Наші предки вірили в Русалок, або Мавок (нявок), тобто духовних істот, які поселяються серед рослин у лісах, полях, водах. Вважалося, що ці духовні сили можуть або сприяти, або шкодити людям. Тому від них потрібно було мати обереги — полин або любисток, подекуди — м'яту, лепеху, часник тощо. Не можна в ці дні ходити в жито, купатися в річці, щоб русалки не залоскотали.

У русальських піснях помітні сліди культу русалок і «приносів» на полі, влаштовуваних для приєднання душпомерлих.

Русальні пісні — жанр календарно-обрядової лірики, пов´язаний із святкуванням Русалій (Русального тижня, Русального великодня). Оскільки це свято було пов´язане з духами землі і води, то у русальних піснях широко відображені не лише їх архетипи, а й образи, що їх супроводжують: ночі, місяця, берега, річки, криниці, верби тощо. Так, образ місяця в піснях-замовляннях виявляє зв´язок із астральним культом і є невід´ємним атрибутом русалчиних гулянь (вважалось, що при місяці вони виходять із води і водять хороводи):

Ой вигляни, срібний місяцю, із-за хмароньки, Бо повинна вийти з води сестра-русалонька. Розпрощалася вона зі світом, моя мила, А сьогодні повинна вийти, бо зелена неділя.

Частий мотив цих творів — прохання русалками у жінок полотна, сорочок чи наміток:

Сиділа русалка на кривій березі,

Просила русалка у жіночок наміток,

У дівочок сорочок:

— Жіночки-подружки, дайте мні намітку!..

Щоб задобрити русалок, жінки у ці дні самі розвішували по деревах дарунки.

Як у весняний період, у час Зелених свят та Русалій були і свої особливі ігри. Серед хлопців поширеними були бої, перебої та перегони. Бились один на один чи група проти групи. Ці ігри були дуже різноманітними за своїми правилами — учасники могли битись кулаками чи без рук (тільки грудьми). Можливо, ці ігри були символічним утвердженням повної перемоги літа над зимою, або ж були змаганнями між двома парубочими громадами. М. Костомаров висловлює думку, що ігрища на тематику боротьби є замовляннями перед військовими діями, війнами

11.Купальськ пісні
Найбільшим розгаром у проведенні ритуалів та ігрищ літнього періоду

12.Жниварські пісні — музично-поетичні твори, що оспівують поча­ток, хід та завершення жнив.

Жниварські пісні співали переважно жіночі гурти або окремі виконавці од­ноголосно без інструментного супроводу. Нині вихо­дять навіть із пасив. репертуару співаків старшо­го покоління і незабаром стануть реліктовим ка­лендар. жанром.

За обставинами виконання поділяються на три групи:

· зажинкові, що виконуються під час зажинання першого снопа;

· жнивні — виконуються найчастіше під час ходьби в поле, по­вернення з нього й на перепочинку;

· обжинкові — оспівують ритуал зжинання останнього снопа.

Жнива — підсумок усієї праці хлібороба, справдження його мрій та сподівань. До початку жнив готувалися як до великого урочистого свята і водночас до тяжкої відповідальної роботи, коли доводилося працювати від зорі до зорі, незважаючи на спеку й спрагу. У перший день жнив селяни, вдягнені в чисту одежу, урочисто вирушали до схід сонця на поле. Починала жати найкраща робітниця, сніп з першого ужинку — «воєвода» — встановлювався на покуті. Пісні, виконувані під час жнив, відбивали основні періоди праці й обрядів, з нею пов’язаних. Їх можна поділити на три групи.

Перша — зажинкові пісні — ті, що величають вправних жниць, перший сніп, бажають почати роботу в добрий час, пророкують добрий урожай, аби кіп було стільки, що «сивий соколойко», ставши на поміч при складанні кіп, не спроможний був їх усі зложити, «зозулька ж кує — копойки рахує — не злічить».

У власне жниварських піснях величальні мотиви дещо відступають і звучать скарги на важку працю, на жадібність господарів, які до ночі тримають голодних наймитів-женців на полі. Такі пісні мають пізніше походження.

Третя група — пісні обжинкові, у яких переважають нотки бадьорості, оптимізму, задоволення з того приводу, що вдалося завершити найтяжчий етап хліборобського року. Останній сніп прикрашають червоною стрічкою і з піснями несуть його додому.

На вижатому полі женці залишали кілька стеблин — «бороду», зерно з них витрушували у розпушену серпами землю — на майбутній врожай. Біля «бороди», начебто дякуючи ниві, клали хлібину й ставили воду, лягали й качались по ниві, щоб повернути собі вироблену силу (відгомін стародавніх вірувань про живодайну силу землі). З останнього вижатого збіжжя, прикрашеного калиною.

І волошками, робили ще й вінок, його несла в село найкраща жниця як символ завершення праці. У піснях величалися роботящі руки, звучали урочисті, сповнені високої поезії порівняння: віночок, як сонце, як золото, звитий з перлів, він світить, як зірка; женці нагадують господарям про частування — вони заробили його своєю сумлінною працею.

13.Петрівчані (або петрівчанські) пісні виконувалися у Петрівку, яка починалась відразу ж після святкуванняРусального тижня. У них розробляється тематика творів календарної обрядовості зимового та весняного циклів. Пора теплих літніх ночей була періодом молодечих забав, кохання, підшукування пари для подружнього життя, рій про майбутнє.

Петрівчані пісні, як й інші подібні жанри, зберігають елементи давніх вірувань, форму замовлянь, архетипову образність:

Петрівочка наступає -
Ячмінь колос викидає -
Сива зозуленька вилітає.
Соловейко голос покидає,
Собі соловейка викликає:
У цих творах часто зустрічаються образи-символи прадавніх тотемів-дерев (верби, дуба, явора, берези, калини, терену); птахів (зозулі, олов'я, перепілки); рослин (барвінку, цар-зілля, рути, льону, гречки, оноплі); а також — архетипи дощу, річки, небесних світил, пшеничого поля, вогню, тощо.

Мотивами кохання петрівчані пісні перегукуються із веснянками та гаївками любовно-еротичної групи та із близькими за тематикою колядками та щедрівками:

Ой ти, петрівко петрівчата,
Прийшов Андрійко та й торгає:
Ти, зозуленько дубрівчата,
Вставай, Антосько, вже світає!
Але порівняно з іншими жанрами календарно-обрядової творчості вони більшою мірою пройняті ліризмом, подекуди — глибоким смутком за літом, що минає, швидкоплинністю людського життя. Цим петрівчанські пісні подібні до родинно-побутової лірики. У них часто зустрічаються мотиви нерозділеного кохання, розлуки, печалі. Нерідко вони будуються на основі паралелізмів, де дівчина постає в образах зозулі, голубки, перепілки; а парубок — сокола, яструба, голуба; або ж молода пара зображена в образах дерев над водою чи у гаю.

Тема кохання у петрівчаних піснях часто супроводжується мотивами коротких ночей, звертаннями до зозулі, щоб та не кувала вранці, не будила дівчину.

Часто у звертаннях до зозулі молода дружина нарікає на нелегку долю:

Ой дібрівная да зозуленько,
В мене свекорко да не батенько,
Да не куй же рано у діброві,
В мене свекруха да не матінка,
Да не збуди мене молодої.
Ізбудять мене да ранній тебе…

Період петрівки був часом вибілювання полотна, і ці мотиви теж знайшли своє відображення у творах. О. Потебнязвертає особливу увагу на образи-символи пряжі, полотна, у піснях про заміжжя дівчини: «Можна думати, що у петрівчаній пісні біла пряжа — символ самої дівчини: вона тонка і біла, якщо та вийде заміж за милого і буде коханою; товста і не біла в іншому випадку».

Подібні до родинно-побутових творів пісні про недолю дівчини, виданої проти її волі заміж, якій «да не дали люди да догуляти, Русою косою да домаяти»; чи невеселе і сповнене турбот життя молодої дружини у родині чоловіка, де усі ставляться до неї вороже, змушують важко працювати. У них мотив коротких ночей і звертання до зозулі набирає іншого звучання: для молодої жінки петрівчанські ночі занадто короткі, щоб відпочити від непосильної щоденної роботи. Звертання у цих піснях до теми нелегкого родинного життя є свідченням того, що за походженням вони відносяться до пізнішого періоду, ніж інша календарно-обрядова лірика.

Царинні обряди

Спільним жанром для весняної та літньої обрядовості були царинні обряди, які відігравали роль своєрідного оберегу сіл, полів, пасік, водоймищ, господарств, домів тощо. За способом виконання вони подібні до ритуалів водіння тополі (куста). Ці обряди здійснювалися з метою оберегти від природних стихій, лиха, епідемій і супроводжувались царинними піснями. Найбільше вони відомі на Лемківщині та Бойківщині. Тексти царинних пісень майже не збереглися, за словами Ф. Колесси, вони «мають характер молитов за врожай та охорону піль перед злими вітрами й тучами… а подекуди подібні до колядок…»:

Вийди, виглянь, сонечко, усміхнись!
Виглянь, виглянь, сонечко, усміхнись!
Наше зело-житечко колосись!
Наливайся житечко, колосись.

Це замовляння виконувалося до сходу сонця. Люди — члени царинних процесій — простягали руки до сходу, співаючи цю пісню багато разів підряд аж поки не зійде сонце.

Обходи поля здійснювались, як правило, над ранок, у процесії могли брати участь усі — і дорослі, і молодь, і діти.С Килимник фіксує детальний опис такої процесії: «Похід уявляв чарівну картину. Усі святочно одягнені; хлопчики й дівчатка у вінках на голові з живих польових квітів з житніми колосками; дорослі дівчата також у вінках з барвінку з додатком польових квітів та колосся, хлопці в ґірляндах через плече з житнього колосся молодого й зрілого торішнього; жінки та чоловіки переодягнені та замасковані. Чоловіки з бубнами, сопілками, цимбалами тощо, — жінки майже всі заквітчані польовими квітами. В окремих місцевостях під час цього шестя брали й козу, прибрану в зелень-квіти та колосся… Під час вступу „на ниви“ діти й дорослі здіймали неймовірний галас: діти калатали та дзвонили, музиканти грали, дівчата й хлопці співали — це знаменувало „вигнання злих сил з житів“… Усі учасники співали магічних пісень… під час походу молоді, вже одружені чоловіки та жінки, зокрема переодягнені та замасковані — танцювали, скакали, жартували, оббігали межами та суловками поля, одне одного ловлячи…». Потім поля кропили водою або молоком і влаштовували серед поля бенкет з жертовною їжею.

15.Косарські пісні — твори, які виконувались як супровід до праці під час косовиці та по завершенні роботи.

Такими вони дійшли до наших днів. Але, як вважають окремі дослідники, у давнину вони мали інше призначення. Зокрема В. Валушок пов'язує їх виникненя та виконання з традицією ініціації як посвяти до косарських громад, вважаючи, що основна їх частина співалась після прийняття нового члена у громаду як його величання.

Основними образами у цих творах є косарі, робота яких поетизується та оспівується:

Вийшли в поле косарі косить ранком на зорі.
Ей, нуте, косарі, бо нерано почали:
Хоч не рано почали, так багато утяли!

І в жниварських, і в косарських піснях часто звучать мотиви важкої праці та недолі вдови, що сама не може впоратись із роботою в полі, тому в неї бідний врожай, немає кому допомогти, і їй доводиться за плату наймати робітників:

Зажурилась бідна удівонька,
Косарі косять, а вітер повіває,
Що не кошена дібровонька.
А бідна вдова з жалю вмирає,
Найму косарів сімдесят і чотири.
Над дрібними дітьми ридає…
Щоб покосили гори й долини.

Цими мотивами жниварські та косарські твори перегукуються із вдовиними піснями. Меланхолійним настроєм, мотивами кохання, переживаннями ліричного героя окремі з них наближені до родинно-побутових пісень, які, очевидно, виникли із календарно-обрядової творчості:

Косарі косять, вітер повіває.
До грубленої крайниці,
Десь моя мила з іншим розмовляє.
Брать холодної водиці.
Як піду я яром, яром, долиною
А там беруть воду чужі молодиці.

Давність традиції косарських пісень засвідчує той факт, що їх провідні мотиви кошення трави, образи срібної коси, чистої роси тощо наявні у творах інших циклів, зокрема в зимовому, де вони широко представлені у щедрівках(«Там Василій сіно косить», «А Василій сіно косив» та ін.). Символічним є образ смерті з косою, який з'являється не лише в обрядовій творчості (зокрема різдвяній), а й у народній ліриці, ліро-епосі та епосі.

Однак, частина косарських пісень походить з пізнішого часу, ніж архаїчна календарна обрядовість, тому вони менше зв'язані з ритуалами і більше із «новітніми» жанрами. Зокрема, зафіксована значна кількість косарських пісень з коломийковим розміром:

Ой косив я сіно-сіно, косив я отаву.
Ой любив я дівчиноньку біляву, чорняву.
Ой косив я сіно-траву, косив я осоку,

Гребовицькі пісні

Співзвучними із косарськими піснями є гребовицькі. Гребовицькі пісні — це твори календарної обрядовості, якими супроводжувався процес згрібання сіна, і які виконувались у період після жнив. Ця група пісень менш чисельна, і в них є мотиви, що зустрічаються в інших жанрах землеробської творчості. Так, поширене величання робітників-гребців, оспівування їх праці:

Ой чиї ж то гребці, дівчата та хлопці? Самі молоденькі, граблі золотенькі, Зубочки тернові, самі чорноброві.

Як у жниварських та косарських піснях, у гребовицьких є мотиви замовлянь до сонця (щоб воно не палило), до вітру (щоб не розносив сіно, а освіжив від важкої праці), до вечора (щоб швидше прийшов і приніс спочинок). Особливо гостро ці мотиви звучать у творах, де вони переплітаються з темою панщини, роботою в наймах тощо.

Поширеними тут також є теми кохання, залицяння, женихання, любовно-еротичні мотиви:

Ой ми сіно громадили,

А ще будем громадити,

Чорнявого принадили,

Щоб луччого принадити:

Чорнявого кучерявого.

Іще чорнявішого, іще кудрявішого.

Часто проводиться паралель між згрібанням сіна та «згрібанням докупи» козака з дівчиною, що, очевидно, є відголоском якогось давнього обряду чи гри.

Провідною темою гребовицьких пісень є величання господаря, господині. Значна їх частина призначалась для того, щоб співати після завершення праці при воротях чи перед двором. Про це свідчать початкові рядки творів — «Заскрипіли ворітечка…», «Одчиняй ворота, вже йде твоя робота…» тощо:

Чиняй, пане, погреби,

Уже й покопили, пана звеселили.

Бо вже сіно погребли,

В копиці поклали, ми й не спочивали.

Часто в таких піснях, як і в жниварських, звучать мотиви викупу, плати за роботу, заклики до частування робітників найкращими стравами, найдорожчим вином, накликання біди на господарство, якщо пан не віддячиться як слід і не прийме гребців якнайкраще. Є серед них багато творів жартівливо-гумористичних. У них висміюються невмілі гребці, що поламали граблі, поганий та скупий господар чи господиня, що невчасно давали їсти тощо. Об´єктами насмішок ставали і чужі ватаги гребців, які працювали на сусідніх ланах. Окремі дослідники висловлювали думку про те, що такі твори не мають зв´язку з обрядом, зокрема Ф. Колесса гадав, що косарські та громадільницькі пісні не мають обрядового характеру й не відрізняються своєю формою від звичайних пісень. Все ж їх слід вирізняти в окремі групи календарної творчості, оскільки, на відміну від ліричних пісень, які не мають жодної часової локалізації, косарські та гребо вицькі пісні тісно пов´язані з певним періодом річного циклу, поза яким вони не виконуються.

Календарна обрядовість усіх циклів пройшла однаковий шлях трансформації: у найдавніший період свого існування вона відігравала утилітарну роль, маючи на меті за допомогою магічних ритуалів впливати на природу та світ. У всіх циклах чітко простежуються елементи магії, ознаки давніх культів та вірувань, центральним з яких є вшанування духів померлих предків (з ним зокрема пов´язане наявне в усій річній обрядовості сприймання чужинця як божества чи втіленого духа із потойбіччя: колядника-полазника у зимовий час; прибульця як «судженого» у весняно-літній; подорожнього як втілення духа поля у час жнив). Згодом, «втративши своє високе призначення, не сприймаючись більше як урочисті обряди, від пунктуального виконання яких залежить благополуччя і саме існування общини, вони поступово звелись до карнавалів, пантомім і розваг. І нарешті, на останній стадії виродження ці обряди, що колись всерйоз сприймались дорослими та мудрими людьми, стають пустою дитячою забавою». Саме такими більшість із них є у наш час.

17.Великодні пісні — умовна назва прадавніх обрядових пісень весняного та частково зимового циклів, що з прийняттям християнства стали виконуватися під час найбільшого християнського свята — Воскресіння Христового. У цій групі пісенно-обрядових дійств — дівочі хороводи зі співом веснянок, гаївок, рогульок, риндзівок, водіння тополі, приготування та дарування писанок і крашанок, ігри хлопців ("Брама", "Дзвінниця", "Коза", "Король, король, чи буде війна?" та ін.), виготовлення ними різних калатал, довбеньок, гойдалок, деркачів тощо, а також різні форми поминання померлих. У великодньому пісенно-обрядовому дійстві — яскрава дифузія між християнським календарно-обрядовим ритуалом і традиційним звичаєво-обрядовим ритуалом праукраїнців-язичників.

Великий святий той день настав

Великий святий той день настав.
Христос Воскрес, Сину Божий!
Що слав від гробу засяяло .*
Христос Господь - наш вічний світло.
Христос Воскрес, Христос Воскрес!

За ранку рано Дружини йшли
І тіло в труні не знайшли.
Небесний Ангел їм двері відчинив.
Христос Воскрес, Христос Воскрес!

Як Ангели на небі
Усі радіють на землі
І всюди чується з небес:
Христос Воскрес, Христос Воскрес!

* Після кожного рядка виповнюється приспів:
Христос Воскрес, Сину Божий!

Великдень радісно зустрічаємо
Слова В. Кузьменкова

1. Великдень радісно зустрічаємо
І співаємо: «Христос воскрес!»
Ми всі дружно відповідаємо:
«Він воістину воскрес!»

Приспів:
Він воскрес! Він воскрес!
Він воістину воскрес!
Він воскрес! Він воскрес!
Він воістину воскрес!

18.Волоче́бні (волочі́льні, велича́льні) пісні́ — жанровий різновид весняного циклу обрядових пісень, які, на відміну від гаївок, виконувались не в лісі, гаї чи на цвинтарі, а на подвір'ї кожного дому. Ці архаїчні твори були супроводом прадавнього обряду «волочіння», яке відбувалось у понеділок після Великодня і подекуди називалось «мандрівкою по селу»:

Й уже весна, весна, й уже красна,
Пора нашим парубчатам
Пора розтавати,
Селом мандрувати.

Первісно цей обряд був пов'язаний із культом покійників у формі ритуального дійства на цвинтарях, що супроводжувалось обмінюванням крашанками, розбиванням їх до хрестів на могилах, закопуванням до гробів (як освячення) чи пусканням водою до «потойбічного світу». При цьому ритуальною Великодньою їжею були круглі ярові хліби (на честь сонця) та пшенична каша з маком — ритуальна їжа покійників. Потім відбувалось «волочіння» по селу, дуже схоже на різдвяне колядування (сюди входили переодягнений у бузька парубок, міхоноша; носили живого когута та довгий рожен на рамені, на який господарі натикали хліб, ковбасу тощо як нагороду за величання). Цей обряд здійснювався лише парубками, які ходили від хати до хати, співаючи величання господарям, за що отримували дарунки, обов'язковими з яких були крашанки.

Весняні величальні пісні майже не збереглися до нашого часу. Найдовше вони побутували на Яворівщині, де ці твори називаються риндзівками чи рогульками. Як і величальні колядки, ці твори виконувались для сім'ї та окремих її членів (частіше дівчат та жінок). Родині бажалось: «Щастейко на двір, на худобойку, Здоров'є в той дім на челядоньку». Дівчині на відданні співали риндзівки, у яких вона поставала в образі родючого дерева:

Ой ти яблонько гилякувата,
Червонобоке, бардзо солодке.
Рефрен: Рано нам, рано-ранесенько.
Ой ти, дівонько, молоденькая,
Чого ти стоїш у темному лісі?
Чого ти сидиш довго в батенька?
Волочебні пісні — вид білоруської календарно-обрядової пісенності, якою дружини "волочебників", подібно до українських колядників, у великодній понеділок вітають людей. Головний зміст В.п. — побажання, віншування, яке висловлює молодь родині у свята, за що їй дарують калач і крашанки — "воло-чільне". Змістом, формою, характером виконання В.п. близько споріднені з українськими колядками, в яких нерідко час дії — не зима, а початок весни, мовиться про оранку, сівбу, бурі і дощ. Це дало підставу фольклористам (О.Потебня, Ф.Колесса) стверджувати про давню спорідненість В.п. і колядок як пісень весняного новоріччя, що пізніше під впливом християнського календаря у білорусів закріпилися за Великоднем, а в українців за Різдвом. Свідченням того, що в Україні В.п. були поширені ще у XVII ст., є заклик Івана Вишенського в посланні до кн. В.Острозького: "Волочільноє по Воскресенії з міст і з сел виволокши, утопіте". Ф.Колесса писав: "Тепер залишилися в нас тільки останки волочебних пісень у Яворівщині під назвою "риндзівок

19.Родинно-побутові пісні — це ліричні поетично-музичні твори, в яких відбиті почуття, переживання, думки людини, пов´язані з її особистим життям, подіями в сім´ї, родинними стосунками.

За тематикою вони поділяються на три великі групи: 1) пісні про кохання (дошлюбні взаємини); 2) пісні про сімейне життя (родинні стосунки); 3) пісні про трагічні сімейні обставини, пов´язані з втратою членів сім´єї (вдовині, сирітські). Ще одна група пісень виділяється за способом відображення дійсності: на відміну від трьох перших, де пісні мають серйозний ліричний характер, четверту групу становлять пісні, що стосуються усіх сімейних проблем, особистих почуттів, але висвітлюють їх у гумористичному ключі. Це — 4) гумористично-сатиричні пісні.

Пісні про кохання — найбільша за кількістю група родинно-побутової лірики, яка відрізняється певними особливостями тематики та поетики. їхній ґенетичний розвиток сягає корінням календарно-обрядової лірики, де широко представлена любовна тематика. Так, наприклад, були колядки, присвячені дівчині, з побажаннями їй вийти заміж, з описами епізодів сімейного життя; колядки хлопцеві (мисливцеві) з побажаннями знайти достойну пару. У ліриці весняно-літнього циклу тема кохання займає центральне місце, часто веснянки, гаївки, купальські пісні наповнені виразними еротичними мотивами. Отже, саме в обрядовій поезії слід шукати витоки ліричної пісні. Пізніше, коли язичницькі ритуали поступово втрачали своє первісне значення, деякі з пісень, що їх супроводжували, залишались побутувати відділені від обряду, за їх аналогією складались інші пісні.

Друга, кількісно менша тематична група родинно-побутової лірики — пісні про сімейне життя. Вони дуже різноманітні за змістом, бо охоплюють різні грані буття: родинні стосунки, життєві конфлікти, побут та ін. Ці пісні різко відрізняються від пісень про кохання: у них немає романтичних картин, ідеалізованих почуттів. На першому плані — відтворення реальної дійсності, без прикрас і перебільшень, без поетизації. Елементи казковості поступаються місцем сірій буденщині, нелегкій праці, часто — жорстокій реальності.Найпоширеніша тема — нелегка жіноча доля.

Пісні про родинне життя досить різноманітні за тематикою. Найбільше уваги в них відводилось розкриттю взаємин між чоловіком і жінкою та стосунках із з іншими членами родини. Важкі умови життя заміжньої жінки зумовлювались насамперед тим, що її видавали заміж силоміць за нелюбого, в чужу сім’ю. Батьків чоловіка здебільшого цікавили не щастя молодого подружжя, а працьовита невістка. їй доводилось робити майже всю хатню роботу: вона готувала їжу, прала на всю сім’ю, доглядала дітей.

Весільні пісні

Недарма кажуть: "грати весілля", адже шлюбний ритуал - це своєрідна народна драма з відповідними піснями, приспівками й примовками. Якщо сьогодні весілля справляють упродовж одного дня (як правило, вихідного), то ще зовсім недавно його гуляли цілий тиждень:

П'ятниця - починальниця,
Субота - коровайниця,
Неділя - вінчальниця,
В понеділок - їсти та пити,
У середу - похмелятися,
А в четвер після обіду
Та й додому поїду.

Власне весіллю передували такі дійства, як вивідини й сватання. Щоб не "дістати гарбуза" ("потягти ковша", "облизати макогона"), хтось із найближчої рідні хлопця нібито випадково заходив до батьків дівчини й намагався дізнатися про шанси їхнього претендента на її руку і серце. У ХХ столітті сватання найчастіше відбувалося вже за домовленістю молодих людей.

Сватати дівчину молодий ішов зі сватами: батьком і близькими родичами - шанованими одруженими чоловіками.

Весь коровайний обряд супроводжувався піснями:

Піч наша регоче,
Короваю хоче,
А припічок посміхається,
Короваю дожидається.

Після того як коровай поставили у піч випікатися, коровайниці мили руки в ночвах, вмивали цією водою батьків і весь збір у хаті, а воду виливали під плодове дерево або на току, де кропили снопи й танцювали - "обтрушували борошно". Якщо коровай виходив вдалим, молодим пророкували щасливе подружнє життя, якщо тріснутий - нещасливий шлюб, а загнічений - круту вдачу одного з молодих.

Молоду вбирали у весільний одяг і розплітали їй косу. На Львівщині молоду садовили на діжку для випiкання, і це робив брат. На інших українських етнічних територіях надягала молодій вінка мати:

Ой знати, Марусю, знати,
Що рідненькая мати
Русу косу чесала,
Віночка закладала.

Розплітання коси символізувало зміну статусу дівчини, але водночас робило її дуже вразливою і небезпечною для оточуючих: адже вона була вже не дівчиною, але ще й не жінкою. Тобто, перебувала "на межі". До молодої не годилося навіть торкатися голою рукою - за стіл її заводили за хустину, й рідня пильно слідкувала, щоб ніхто не зурочив молодих.

У залежності від регіону є безліч варіантів проведення дівич-вечора. Так, на Слобожанщині молода ховалася у сусідів, а молодий мусив її шукати й давати викуп за неї брату, який його не пускав до молодої, примовляючи: "Я горобців драв, да сестру годував, а вам дурно оддам? Не оддам!". На Уманщині перед молодим закривали ворота, натякаючи на викуп. Наречений з боярами й сватом приносив молодій подарунки (чоботи, намітку чи хустку), а від неї отримував сорочку й хустку:

Ідемо до дівки,
Як місяць до зірки,
Несем чоботи
Шевської роботи.

Традиційний сценарій українського весілля обов'язково передбачав церковний обряд вінчання. Залежно від місцевої традиції, молодий і молода йшли до церкви окремо, або ж наречений приїздив по наречену. Подекуди з церкви молодий їхав до батьківської оселі, щоб потім з весільним почтом урочисто приїхати по молоду.

У поїзді молодого, як правило, кількість гостей повинна бути непарна - парою мала стати молода. Друзі молодого - бояри (старости) були перев'язані рушниками, свахи несли хліб, калач, шишки і зав'язані в хустину подарунки для молодої та її рідні. Світилки (молоді дівчата з боку молодого) тримали в руках "меч", "шаблю" або гільце. Мати молодого благословляла сина в дорогу до молодої: обсипала його житом, дрібними монетами і цукерками. На Чернігівщині мати вдягала вивернутого догори вовною кожуха, обсипала молодого вівсом, а дружко обводив його навколо хлібної діжки.