 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| ДСТУ 3017-95 Видання. Основні види: Терміни та визначення
З проблемами типології книги тісно пов'язана проблема уніфікації і стандартизації книгознавчої і книговидавничої термінології, тобто проблема створення професійної мови книжкової справи, де б кожен термін мав чітке і однозначне тлумачення. Стандарт (від анг. standart) означає: норма, зразок. У широкому розумінні цей термін тлумачиться як еталон, який береться для співставлення з ним інших подібних предметів, товарів чи послуг. Стандартизація у видавничій справі - це створення і 60 Тема 3. ТипОЙОІІЯ кіш.-іі тстосування державних, галузевих стандартів, стандартів та ТЄХНІЧ них умов підприємства. Об'єктами стандартизації є терміни 1.1 ті шачєння, технологічна документація, видавничо-поліграфічне оформлення видань, класифікація обкладинок і палітурок, обладнання, технологія, поліграфічні матеріали (друкарські фар-Ои, папір, фототехнічні матеріли і т. д.), технічні вимоги до якості напівфабрикатів і готової продукції, методи контролю та випробувань та ін. Необхідність розробки державних видавничих стандартів дик-Гується не лише власними потребами визначення рівня культури національного книговидання та рівня сервісних послуг потенційному споживачеві кожного видання, а й нагальною необхідністю залучення вітчизняного книговидання до створення шальносвітової книжкової скарбниці й ідентифікації власної держави чи окремо взятого видавця у цьому процесі. Саме це обумовило виникнення у 1946 році Міжнародної організації зі стандартизації (ISO), нормативні положення якої кладуться в основу при розробці відповідної національної документації. Друковані видання, як відомо, відзначаються надзвичайною різноманітністю. Причому видання одного і того ж виду можуть розрізнятися за різними ознаками. Тому питання полягає не лише в тому, щоб привести в певну систему не лише окремі види видань, а й основні ознаки, за якими вони розрізняються. Це завдання вирішує стандартизація термінів, що відбивається в так званих Державних стандартах. У колишньому Радянському Союзі було прийнято три стандарти „Видання. Основні види: Терміни та визначення" (1970, 1979, 1990 pp.). Сам перелік років нидання цих стандартів показують, що у книговидавничій справі, як і в інших галузях, немає „вічних" стандартів і що через певний проміжок часу прийняті стандарти потребують уточнення, поглиблення і подальшого розвитку. До речі, останній загальносоюзний стандарт діяв у незалежній Україні до лютого 1995 року. З 23-го лютого 1995 р. вступив у дію новий стандарт ДСТУ 3017-95 „Видання. Основні види: Терміни та визначення", розроблений фахівцями Книжкової палати України. В ньому були враховані (на жаль, не в повній мірі), як попередній досвід розробки загальносоюзних стандартів, так і рекомендації міжнародного стандарту ISO 5127/2. Низовий М.А. Вступ до книгознавства Тема 3. Типологія книги
Зрозуміло, не варто було розраховувати, що перший „власний" стандарт відразу буде бездоганним. Дійсно, чимало визначень в ньому носять дискусійний характер, а деякі з них, на нашу думку, взагалі, сумнівні, на що ми, в необхідних випадках, будемо звертати увагу. Почнемо з одного із основних, в цілому, і основного для даного стандарту поняття „видання", яке визначається як „документ, що пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений, друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам стандартів, іншим нормативним документам щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконання". Перша примітка до цього визначення пояснює, що „під документом слід розуміти матеріальний об'єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для її передавання в часі та просторі", тобто підкреслює всеосяжність даного терміна, незалежно від характеру матеріального носія і знакових систем передачі інформації. Друга примітка уточнює: „Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим". Ця примітка ще раз наголошує, що в даному стандарті мова йде не взагалі про видання (адже воно може бути не тільки друкованим), а лише про друковані видання, що, зрозуміло, зменшує універсальність цього визначення. В цілому, це визначення хибує багатослівністю, що є чи не найбільшим недоліком для будь-яких стандартизованих визначень. Наприклад, навіщо в ньому подавати: „...і відповідає вимогам державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконання", коли попереду сказано, що видання пройшло „редакційно-видавниче опрацювання"? Чи не входить в оте „опрацювання" і 62 і пнжідність видання будь-яким нормативним документам? А > не входить, то, взагалі, навіщо згадувати про таке „опрацю- ііиііііи", а не відразу визначати: „Видання — документ, опрацьо-цшіий і виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом у відповідності з існуючими нормативними документами, шо містить інформацію, призначену для поширення та використан- нм"? Другим загальним поняттям у цьому стандарті є „видавнича її і індукція", яка визначається як „сукупність видань, призначених до випуску або випущених видавцем (видавцями)". Тут та-іи*є примітка, яка уточнює, що „видавцем є юридична особа, шо здійснює видавничу діяльність, вступає у правові, майнові, пнробничі відносини з суб'єктами інших сфер економіки і культури відповідно до чинного законодавства". У цьому визначенні є також певні недоліки. Наприклад, чи можна назвати видавничою продукцією сукупність видань, лише призначених до випуску"? Адже можна навести безліч прикладів оголошених до друку видань, які (з різних причин) так і не стали „нидавничою продукцією". Вважаємо також недоречною „примітку" до цього терміна, бо иидавцем може бути не лише „юридична особа", а той, хто видав книгу, тобто, автор, чи будь-яка фізична особа, яка вирішила видати книгу в порядку індивідуальної трудової діяльності. Тут доречнішим було б згадати „замовника", адже кожне видання має індивідуальний (персональний) номер замовлення. Однак, і цей елемент не обов'язковий у даному визначенні. Гадаємо, більш прийнятним було б: „Видавнича продукція - сукупність видань, випущених для розповсюдження та використання". Взагалі, коли при стандартизованих визначеннях (дефініціях) подаються примітки, та ще й по декілька, то є всі підстави вважати таке визначення недосконалим і, природно, тимчасовим. Це, зрозуміло, стосується й визначення поняття „видання" у ДСТУ 3017-95. Однак його недоліки найменше відбиваються на друкованих книжкових виданнях, тому варто коротко розглянути запропоновану цим стандартом класифікацію друкованих видань за основними напрямами. На першому місці Держстандарт справедливо подає класифікацію друкованих видань за цільовим призначенням, бо вона відпо- Низовий М.А. Вступ до книгознавства Тема 3. Типологія книги
Зазначимо, що цю класифікацію (під назвою „За соціальни призначенням") вперше запровадила Книжкова палата України своєму „Літопису українського друку" (1924 p.), хоча її елементи зустрічалися ще у дореволюційних бібліографічних і статистичних публікаціях. В подальшому вона перейшла в статистику дру ку, закріпившись лише в ній до теперішнього часу. Раніше класифікація за цільовим призначенням використовувалася для неперіодичних видань (перш за все — книжкових). Однак вже останній всесоюзний стандарт (1990 р.) розповсюдив його як на неперіодичні, так і на серіальні видання. Саме такий діапазон дії цієї класифікації пропонує і ДСТУ 3017-95. В ній пропонується (обґрунтовується) 13 видів видань за цільовим призначенням. А саме: 1. Офіційне видання 2. Наукове видання 3. Науково-популярне видання 4. Науково-виробниче видання 5. Виробничо-практичне видання 6. Нормативне виробничо-практичне видання 7. Виробничо-практичне видання для аматорів 8. Навчальне видання 9. Громадсько-політичне видання 10.Довідкове видання 11. Видання для організації дозвілля 12.Рекламне видання / 13.Літературно-художнє видання. Ця класифікація, через її особливе значення, в тому чи іншому обсязі на факультеті бібліотекознавства та інформатики присутня практично в усіх книгознавчих, бібліотекознавчих та бібліо-графознавчих навчальних курсах. Тому, для початку, було б бажано запам'ятати хоча б перелік 13-ти видів видань за цільовим призначенням, аби потім не „спотикатися" на цьому до закінчення навчання. Стандарт дає визначення кожного з 13-ти видів видань за цільовим призначенням які, на перший погляд, не викликають серйозних заперечень. Однак, при критичному їх розгляді, 64 більшість з них вимагають певних уточнень і доповнень. Це цілком природно, бо видавничий потік знаходиться в постійній імпіі і розвитку і розраховувати на раз і назавжди дану класифікацію не доводиться. Наприклад, у попередніх класифікаціях за цільовим призна-■ к-пням відсутні такі види видань, як „видання для організації пошілля" або „рекламні видання". Разом з тим із сучасної класифікації чомусь „випав" такий вид видань, як „видання для дітей". Чи, можливо, сьогодні рекламні або розважальні видання важливіші від дитячих?... Тому, при неминучих певних недоліках поданої в стандарті класифікації видань за цільовим призначенням, вона, все-таки, дозволяє певним чином структурувати видавничий масив і потік, об'єднати в них найбільш спільне і виокремити суттєво відмінне. Саме завдяки класифікації за цільовим призначенням ми, наприклад, дізнаємося, скільки в державі видається наукової, навчальної, довідкової, літературно-художньої та іншої літератури і завдяки цьому можемо впливати на встановлення доцільних пропорцій між ними. Далі в стандарті йде класифікація видів видань „за аналітико-синтетичним переробленням інформаці'Г, де подається визначення їх 5-ти різновидів: інформаційне, бібліографічне, реферативне, оглядове видання та дайджест. Фахівці відразу помітили ряд суттєвих недоліків цієї класифікації. Перш за все її назви, яка була б точнішою за такої редакції: „за ступенем аналітико-синтетичного перероблення інформації" (Г.М. Швецова-Водка). Вкрай невдалим вважається й полісеміч-ний термін „інформаційні видання", бо будь-яке видання тою чи іншою мірою інформаційне (якщо ми, звичайно, не забуваємо, що видання — це документ, а документ — це певна інформація). Неприйнятним вважають фахівці й поділ „інформаційних видань" на бібліографічні, реферативні, оглядові, а також дайджести. Перш за все тому, що, як відомо, бібліографічні видання можуть бути і реферативними, і оглядовими і дайджестами. Щоб зберегти однопорядковість класифікаційного ряду, пропонується, поряд з реферативними і оглядовими виданнями, виокремити „сигнальне бібліографічне видання", що складається лише з бібліографічних описів, і „анотоване бібліографічне видання", що включає описи з анотаціями.
Висловлені тут (і в подальшому) зауваження і пропозиції гЛ ворять лише про наступне: прийнятий стандарт необхідно вико«1нувати, однак це не виключає критичного ставлення і неминучо-го перегляду його в недалекому майбутньому. Третя класифікація цього стандарту стосується видів видань „за інформаційними знаками", де подаються визначення текстдЛ вих. нотних, картографічних та образотворчих видань. Здавалося, все зрозуміло, якщо усвідомити, що в основу цієї класифікації покладена знакова природа інформації, тобто характер знаків, якими фіксується інформація в друкованих видан- і нях. То чому б так і не назвати цю класифікацію, а не „за інформаційними знаками"? Наступна класифікація видів видань „за матеріальною кон- І струкцією" пропонує визначення 10-ти їх різновидів: книжкове, журнальне, аркушеве, газетне, карткове, комплектне видання, а | також буклет, плакат, поштова картка та книжка-іграшка. Класифікація видів видань „за обсягом" пропонує визначення 3-х їх різновидів: книга, брошура, листівка. В основу цієї кла- J сифікації покладені кількісні показники, тобто обсяг видань: | книга - книжкове видання обсягом понад 48 сторінок, брошура -книжкове видання обсягом від 4 до 48 сторінок, а листівка - ар-кушеве видання обсягом від 1 до 4 сторінок. На жаль, і в цих визначеннях допущена неточність: обсяг брошури потрібно вказати - „від 5 до 48 сторінок включно". Інакше виходить, що четверта сторінка видання потрапляє і до брошури, і до листівки. Крім того, не досить вдалим є назва третього різно- І виду видань за обсягом — „листівка". Адже його можна розуміти j як „поштову картку". Краще тут* було б вжити термін „аркушів-ка". Тоді б, до речі, і визначення було більш логічним: „аркушів-ка - аркушеве видання...", тим більше, що „аркушівка" вказана в класифікації видань за їх матеріальною структурою. Класифікація видів видань „за складом основного тексту" подає визначення двох термінів: „моновидання" і „збірник". Перший з них визначається як „видання, що містить один твір", а другий - як „видання, що містить ряд творів". На перший погляд, все зрозуміло: один твір, ряд творів. Однак, відразу виникає декілька запитань. Якщо, наприклад, є „моновидання", то де його протилежний різновид - „полівішання", або, коли є видання, що містить ряд творів, що називається збірни-66 Тема 3. Типологія книги і ом, то як називається те видання, що містить всі твори автора? Лиже є у нас так звані академічні повні зібрання творів письмен-миків-класиків, першою ознакою яких є їх вичерпна повнота. Однак, на жаль, термін „зібрання творів" потрапив до класифікації видів видань „за структурою", де подано визначення 5-ти і врмінів: серія, однотомне видання, багатотомне видання, зібрання творів, вибрані твори. Важко в цих термінах запідозрити бачення якоїсь структури, якщо, звичайно, розуміти її як внутрішню побудову (упорядкування) видань. Тут, скоріш за все, мова йде про обсяг видань з точки зору їх поліграфічного виконання — однотомник чи багатотомник. Але це вже інший класифікаційний ряд, непричетний до структури надання у прямому її розумінні. Класифікація видів видань „за періодичністю" подає визначення 4-х термінів: неперіодичне, серіальне, періодичне і продовжуване видання. Основною ознакою цієї класифікації є періодичність виходу надання, тобто як має виходити у світ певне видання: за один раз (неперіодичне видання), окремими випусками упродовж неви-значеного заздалегідь часу (серіальне чи продовжуване видання), або через певні проміжки часу (періодичне видання). Найбільш насиченою за кількістю термінів в цьому стандарті є класифікація видів неперіодичних видань „за інформаційними ознаками", де подається визначення 45-ти термінів, розміщених у, мабуть, тільки укладачам стандарту відомій послідовності (від першого - „монографія" до сорок п'ятого - „антологія"). Ми вже розглядали подібну класифікацію („за інформаційними знаками"), де складно визначити, що покладено в основі цієї класифікації. Важко також зрозуміти, що це за критерій класифікування — „за інформаційними ознаками" - кількість, обсяг, міра чи специфіка інформативності того чи іншого видання? Якщо так, тоді стає зрозумілим визначення понять „монографія", „автореферат дисертації", „тези доповідей" і т. д., але як підійти з тим же критерієм до такого видання, як, приміром, „антологія" - неперіодичного збірника вибраних літературно-художніх творів чи уривків з них? Фахівці попереджають, що не всі існуючі у вигляді окремих видань жанри творів і навіть не всі типи літератури відображені у
цьому стандарті. Тому не варто дивуватися, якщо деякі виданн неможливо буде закласифікувати за „інформаційними ознаками". ■ А поки що варто скористатися вдалою, на наш погляд, спробою Г.М. Швецової-Водки в її підручнику „Типологія книги" поділити вказаний у цій класифікації перелік видань на певні групи відповідно типів видань, до яких вони належать. Наприклад, наукові видання, навчальні видання, довідкові видання і т. д. (див. табл. 3.2, фасет 5). Останньою у цьому стандарті є класифікація „видів періодичних і продовжуваних видань", яку ми залишаємо поза увагою як таку, що не стосується безпосередньо книгознавчої проблематики. В цілому, розглянутий державний стандарт 3017-95 „Видання. Основні види: Терміни та визначення", незважаючи на його окремі недоліки, є важливим нормативним документом в роботі всіх книговидавничих та книгорозповсюджувальних установ та організацій, у тому числі й бібліотечно-інформаційних та навчальних закладів. Разом з тим він є надійним підґрунтям удосконалення і подальшого розвитку стандартизації видавничої професійної термінології (3,4). ДСТУ 3018-95 Видання. Поліграфічне виконання: Терміни та визначення Другим державним стандартомущо безпосередньо стосується книгознавчої проблематики, є ДСТУ 3018-95 „Видання. Поліграфічне виконання: Терміни та визначення", який був розроблений Українським науково-дослідним інститутом поліграфічної промисловості ім. Т. Шевченка (УНДІПП ім. Т. Шевченка) і набрав чинності, як і попередній, з 23-го лютого 1995 року. Визначену ним термінологію ми неодноразово використовували при розгляді конструкції і структури книги. Тепер зупинимося на ньому більш детально. Цей стандарт встановлює терміни та визначення понять у галузі поліграфічного оформлення і виконання видань. Терміни, регламентовані ним, є обов'язковими для використання в усіх видах нормативної документації, у довідковій та навчально-ме- Тема 3. Типологія книги тодичній літературі, що належить до поліграфії, а також до робіт іі стандартизації, або використання результатів цих робіт, в тому числі програмних засобів для комп'ютерних систем. У розділі „Загальні поняття" стандарт подає визначення таких основоположних понять: видання (поліграфічне), сторінка видання, блок видання, обкладинка і палітурка, термінологія складових елементів яких розшифровується у подальших підрозділах. Поняття ..видання (поліграфічне)" визначається як „друкований виріб, що призначений для розповсюдження вмішеної в ньому інформації, пройшов редакційно-видавниче оброблення, поліграфічно самостійно оформлений та має вихідні відомості". Це визначення заголовного терміна, як і в попередньому стандарті, страждає багатослівністю і відвертою неузгодженістю з ним. В усякому разі, укладачі споріднених стандартів могли б спільно вирішити, що ж таке „видання": „документ" чи „друкований виріб"? Звичайно, можна припустити, що укладачі першого стандарту формулювали цей термін для визначення будь-яких документів, друкованих чи не друкованих (хоча насправді цього не досягай), а укладачі „поліграфічного видання" намагалися підкреслити саме друковану його сутність. Цілком, можливо, і виправдано. Але ж навіщо „друкований виріб" коли існує цілком придатний, на нашу думку, термін „друкований документ"? А далі у визначенні „друкованого виробу" - намагання будь-що бути не схожими з визначенням „видання" у попередньому (за нумерацією) стандарті і те ж саме багатослів'я. Якщо, наприклад, у визначенні сказано, що „друкований виріб" „пройшов редакційно-видавниче оброблення", то чи потрібно ще підкреслювати, що він „самостійно оформлений та має вихідні відомості"? Що ж то за „редакційно-видавниче оброблення", якщо після нього можуть бути відсутні у виданні вихідні відомості? До речі, чи не є оте механічне „оброблення" (замість інтелектуального „опрацювання") переконливим підтвердженням нашого припущення, що автори визначення цього терміна діяли за відомим принципом: хай гірше, аби тільки інше? Не обійшлося без певних огріхів у визначенні й інших основних понять. Наприклад, у визначенні „блоку видання" відсутнє принципове: „Основна частина матеріальної конструкції видан-
ня...", як це вказано у відповідному російському стандарті. Чи й тут спрацював вищевказаний „принцип"? Не зрозуміло, чому до терміна „"палітурка" подано російський відповідник „переплетная крышка", а не „переплет"? Перелік визначень термінів 4-х основних елементів видання починається з „Оформлення та виконання сторінки видання"', де розшифровано 40 поліграфічних елементів, що „населяють" сторінку видання (книги). Стосуються вони, перш за все, різновидів самої сторінки: початкова, спускна, кінцева, сторінка видання без полів. Далі йдуть елементи тексту на сторінці: літера (мала, велика, заголовна, капітель), цифра, рядок (новий, тупий, кінцевий), afb зац. шпальта, підвал: графічні елементи (ініціал, заставка, кінцівка. орнамент: кількісні показники (колонцифра, сигнатура.). Далі йде тлумачення 15-ти термінів щодо „ Оформлення та виконання блока видання". Головними серед них є: зошит, складний зошит та його елементи (накидка, вкладка, вклейка, приклейка). паспарту, фальц, каптал та ін. Тлумачення 17-ти термінів має підрозділ „ Оформлення та виконання покриття видання", тобто термінів, що стосуються обкладинки і палітурки. Перш за все вони стосуються різновидів обкладинки (проста, складена) та палітурки (суцільна, суцільно-крита, складена) та їх окремих елементів: картонна боковина, кант, біг, форзац (простий, складений), суперобкладинка, манжет книги, футляр, закладка. Найбільше визначень термінів (31) подано у підрозділі „Цільове оформлення видання", що стосується, в першу чергу, допоміжних текстів видання (у нашому випадку - апарату книги). Щонайперше титулу та його різновидів (односторінковий, двосторі-нковий. розгорнений, подвійний, контртитул, авантитул). Далі йдуть визначення окремих елементів титульної сторінки (заголовні дані, надзаголовні, підзаголовні дані) та терміни орієнтуючих і тлумачних елементів: зміст, передмова, післямова, примітка, додаток, покажчик тощо. Завершує даний стандарт підрозділ „Поліграфічне виконання видання", де подано 15 визначень суто поліграфічних термінів, що роз'яснюють технологію (інструментарій) підготовки видання. Зокрема, формат видання, друкарський шрифт (кегель шриф-ту, гарнітура шрифту, місткість шрифту, група шрифтів), вічко — Тема 3. Типологія книги браження знака (накреслення вічка, щільність вічка), ілюстра-инність видання, фарбованість видання, примірник, тираж. Отже, стандарт подає 123 тлумачення професійних термінів, пов'язаних з поліграфічним виконанням видання. Не всі вони Осздоганні і довготривалі. Не обійшлося без певних прорахунків І прикрих помилок. Про певні недоліки визначення основних понять цього стан-мртумивже говорили. Зупинимося ще на деяких, що стосуються окремих елементів видання, зокрема, титулів. У стандарті визначено як однопорядкові чотири їх різновиди: односторінковий, шюсторінковий, розгорнений та подвійний титули. Насправді ж На сьогодні існує два основних різновиди титульних аркушів: одноаркушевий і двоаркушевий. В свою чергу двоаркушевий титул підрозділяється на розгорнений і суцільний. Саме „аркушевий", а не „сторінковий", як подано в стандарті, бо ж в його „загальних поняттях" сказано, що „сторінка видання — один бік аркуша паперу у виданні". Тому одноаркушевий титул -це титул, розташований, як видно з його назви, на одному аркуші, тобто на двох сторінках — лицевій і зворотній, де подаються основні і допоміжні титульні відомості про видання. По суті це — основний титул (хоч в одноаркушевому, хоч у двоаркушевому), бо на ньому подаються всі найбільш суттєві для ідентифікації видання вихідні відомості і він є основним джерелом для складання його бібліографічного опису. Те ж саме можна сказати й про двоаркушевий титул, який розміщується на двох аркушах, тобто на 4-х сторінках, перша з них -авантитул (чистий або частково задрукований), друга - контртитул, тобто той, що знаходиться навпроти основного титулу, третя — основний титул, четверта - зворот основного титулу. Коли друга і третя сторінка двоаркушевого титулу, тобто контртитул разом з лицевою сторінкою основного титулу, заповнені вихідними відомостями відповідно до своїх функцій, тоді вони утворюють розгорнутий титул. Якщо ж кожна сторінка цього розгорнутого титулу дзеркально повторює композицію сусідньої сторінки, тоді такий титул називають дзеркальним. Друга і третя сторінки двоаркушевого титулу можуть також утворювати суцільний (безперервний) титул, якщо його текст і (або) зображення розгорнуті на обидві сторінки — починаються на лівій (другій) і переходять на праву (третю), утворюючи єдину цілісну композицію.
Низовий МЛ Вступ до книгознавства Тема 3. Типологія книги
У відповідному російському стандарті стосовно шмуцтитулу використовується назва „додатковий титул". Але ж „додатковий" це не „допоміжнии" Крім того, там є і самостійні визначення терміна „додатк()ВИй титульний аркуш", однак всі вони ніяк не схожі на визначення шмуцтитулу. І - найголовніше _ якщо в нашому стандарті існує термін „до-поміжнийп титул», то в цій ситуації всі інші титули (авантитул, контртитул та інцп) автоматично стають „допоміжними". Як бачимо, і в цьому стандарті є чимало „вузьких місць" і не-вирішених питань. Однак, це не зменшує, в цілому, його важливого значення в повсякденній роботі сучасних видавці в-полі-графістів і в подалЬШОМу удосконаленні та розвитку поліграфічної термінології (з-4), [9, 11]. Розгляд проб;Іем типології книги і тісно пов'язаної з нею стандартизації видавничої та книгознавчої термінології показує, наскільки вони є складними і гостро дискусійними. Можливо, саме тому дехто з фахівців вважає їх єдиними і найголовнішими проблемами всьогг, книгознавства. Однак, слід сподіватися, що поступове розв'язаная цих проблем зніме цю гостроту і відкриє нові горизонти для подальшого розвитку „власної мови" видавничої справи і книгозна{5Ства> в Тому числі, зрозуміло, й типології книги. 4. Тимошик М Українські видавничі стандарти /М,Тимошик // Друкарство. - 2001. - №6. - С 18-21. Запитання та завдання для самоконтролю 1. Поясніть значення поняття „типологія "у широкому його розумінні 2. Охарактеризуйте значення понять „класифікація ", „систематизація", „типологізація" 3. Які існують поняття, що відображають різні стани поняття „книга "? 4. Охарактеризуйте взаємозв 'язок між типологією книги і стандартизацією книговидавничої і книгознавчої термінології 5. Дайте загальну характеристику ДСТУ 3017-95 „Видання. Основні види: Терміни та визначення " 6. Охарактеризуйте основні аспекти класифікації видань за ДСТУ 3017-95 7. Дайте загальну характеристику ДСТУ 3018-95 „ Видання. Поліграфічне виконання: Терміни та визначення " 8. Які терміни розглядаються у „ Загальних поняттях "ДСТУ3018-95?
9. Охарактеризуйте визначення основних термінів в „ Оформленні та виконанні сторінки видання "ДСТУ3018-95 10. Визначення яких термінів подано в „ Оформленні та виконанні блока видання "ДСТУ3018-95? 11. Охарактеризуйте визначення основних термінів в „Оформленні та виконанні покриття видання "ДСТУ3018-95 12. Визначення яких термінів подано у „Цільовому оформленні видання " Примітки 1. Швецова-ВсідКа г.Н. Типология книги /Г.Н. Швецова-Водка / /Книга: Исслед. и Материалы - 1983. - Сб. 46. - С. 40-59. 2. Низовий М. Про типологію - ґрунтовно і переконливо /М.Низовий //Вісн. Кн. n^a™, 1999. - №7. - С 16-17. 3. Тимошик Ъ/[ Державні стандарти з видавничої справи: До питання про кониепц(ю розроблення і впровадження в практику вітчизняного книговидань. м. Тимошик //Вісн. Кн. палати. - 2001. - №12. - С 9-13. Низовий М.А. Вступ до книгознавства Тема 4. Книжкова справа як система
|
Розробка і прийняття даного стандарту мали велике значенн Перш за все тому, що це був перший український стандарт у ці; справі і мав навести певний термінологічний лад (при майже повному безладді) у книговидавничій справі України, яка досить повільно і важко переходила до ринкових відносин.
відає на корінні питання видавничої діяльності: для чого (з яко метою) здійснено видання і на кого (на які верстви суспільства воно розраховано.
Низовий М.А. Вступ до книгознавства
Низовий М.А. Вступ до книгознавства
Низовий М.А. Вступ до книгознавства
Прикро, що з переліку різновидів титулів випав такий європейсько відомий, як шмуцтитул, тобто аркуш, на лицевій стороні якого (права сторука розвороту) розташовані заголовок твору або заголовок його частини, епіграми, ілюстрації, книжкові прикраси. Можна припустити> що укладачі стандарту замінили його на „допоміжний титул", визначивши його як окрему сторінку видання, на якій розташовано назву рубрики.
Тема 4,