ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

1 23

Підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин є юридичні факти — факти реальної дійсності, з якими законодавство пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

Юридичні факти поділяють на факти дії та факти події.

Юридичні факти-дії — такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи припиняють цивільні правовідносини внаслідок вольових діянь фізичних та юридичних осіб. За легітимністю юридичні факти-дії поділяють на правомірні та неправомірні.

Правомірні юридичні акти-дії — це діяння, що відповідають вимогам законодавства. До них, зокрема, належать:

• юридичні акти — правомірні діяння суб'єктів з метою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, наприклад, правочин, адміністративний акт органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, рішення суду;

• юридичні вчинки — правомірні дії суб'єктів, з якими закон пов'язує певні юридичні наслідки незалежно від того, чи була у суб'єктів мета досягти того чи іншого правового результату, чи ні, наприклад, скарб, знахідка тощо.

Неправомірні юридичні акти-дії — це діяння, що порушують приписи законодавства, наприклад, завдання майнової та моральної шкоди іншій особі, порушення договірних зобов'язань, безпідставне збагачення, зловживання правом тощо.

Юридичні факти-події — такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи припиняють цивільні правовідносини, незалежно від волі фізичних чи юридичних осіб.

Окремо виділяють також і юридичний склад як сукупність (систему) юридичних фактів, з яким законодавство пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

З огляду на специфіку цивільного права, одним із найпоширеніших юридичних фактів є правочин. Під правочином слід розуміти дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин має такі основні ознаки:

1) це вольовий акт, тобто в ньому наявна єдність волі (внутрішнє бажання особи досягти поставленої мети) та волевиявлення (зовнішній вияв волі, який може бути юридично оцінено);

2) це правомірна дія, що вчинена відповідно до вимог закону;

3) він спрямований на виникнення, припинення чи зміну цивільних правовідносин, внаслідок вказівки на це в законі.

Залежно від різноманітних ознак, є декілька основних класифікацій правочинів.

1) Залежно від кількості осіб, вираження волі яких необхідно та достатньо для укладення правочину:

• односторонній — це правочин, для вчинення якого достатньо волі однієї особи, наприклад, прийняття спадщини, оголошення конкурсу тощо;

• двосторонній — це правочин, для вчинення якого потрібно узгодження волі двох осіб (зустрічної та такої, що збігається);

• багатосторонній — це правочин, для вчинення яких потрібно узгодження волі більше ніж двох осіб, наприклад договір про сумісну діяльність.

Двосторонні та багатосторонні правочини називають договорами. Тому кожен договір є правочином, проте не кожен правочин є договором.

2) Залежно від того, чи має правочин на меті відплатність:

• відплатний — правочин, в якому одна сторона за виконання нею обов'язку повинна отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових цінностей, чи то у формі іншого зустрічного надання, наприклад, купівля-продаж, міна тощо;

• безвідплатний — правочин, в якому майнового відшкодування або іншого зустрічного надання за виконане зобов'язання не передбачено, наприклад договір позички.

3) Залежно від моменту виникнення правочину:

• консенсуальний — правочин, який вважається укладеним із моменту досягнення домовленості між сторонами за всіма істотними умовами, наприклад, купівля-продаж, підряд;

• реальний — правочин, для якого досягнення домовленості є недостатнім, моментом його укладення вважають момент фактичного виконання дій, наприклад, позика, перевезення, дарування.

4) Залежно від значення підстав правочину для його дійсності:

• каузальний — правочин, із якого чітко зрозуміло, яка правова мета, і недотримання цієї умови тягне недійсність правочину;

• абстрактний — правочин, в якому його мета (підстава) є юридично не важливою, наприклад вексель.

Окремо слід виділяти також умовні правочини, за якими виникнення цивільних правовідносин залежить від якої-небудь обставини (дії чи події), що може настати чи не настати в майбутньому. Основною характерною ознакою умовного правочину є невизначеність на момент його укладення того, чи настане вказана обставина, чи ні, та об'єктивна можливість її настання. Правочин може бути укладено з:

• відкладальною умовою, тобто, якщо сторони поставили можливість виникнення правовідносин у залежність від настання умови;

• скасувальною умовою, тобто, якщо сторони поставили можливість припинення правовідносин у залежність від настання умов.

Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставину вважають такою, що настала. І навпаки, якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставину вважають такою, що не настала.

Для того, щоб правочин мав природу юридичного факту, тобто міг породити той правовий результат, якого прагнули його сторони, потрібно, щоб його було визнано дійсним. При цьому, закон передбачає презумпцію правомірності правочину, якщо тільки його недійсність прямо не встановлено законом або якщо його не визнано судом недійсним.

Умовами дійсності правочину є:

1) законність змісту, тобто зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) здатність фізичних та юридичних осіб, що його укладають, до участі в правочині, тобто особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

3) відповідність волі та волевиявлення у правочині, тобто волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4) дотримання форми правочину, тобто правочин має бути вчинено у формі, яку передбачено в законі;

5) реальність правочину, тобто правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Важливу роль для дійсності правочину відіграє його форма. ЦК України передбачає, що правочин може бути укладено в усній або письмовій формі.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких наслідком недодержання письмової форми є їх недійсність. Виконання правочину, що вчиняється в усній формі, може підтверджуватись видачею певного документу (чек) чи легітимаційного знаку (номерок, жетон), що не змінює його усної форми. Переважна більшість правочинів, що вчиняються усно, укладаються вербальним шляхом. Однак в окремих випадках усну форму вчинення правочину може бути опосередковано шляхом конклюдентних дій чи мовчання. Під конклюдентними діями слід розуміти поведінку, внаслідок якої виявляється бажання особи укласти правочин, наприклад, вкладення телефонної картки у таксофон та набрання відповідного номеру вже свідчить про бажання особи укласти договір зв'язку. Правочин може також укладатись і в формі мовчання (бездіяльності), якщо законом йому надано таку властивість. Наприклад, деякі договори вважають продовженими на той самий строк та на тих самих умовах, у разі, якщо після перебігу строку немає щодо цього заперечень з боку сторін.

Письмова форма правочину означає, що воля осіб, що його здійснюють, закріплюється (об'єктивується) в документі. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), а для юридичних осіб — підписаний особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплений печаткою. Замість власноручного підпису сторонам надається можливість за умов та в порядку, що передбачено законом, засвідчити власну волю також за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису. Якщо фізична особа через хворобу або фізичну ваду не може підписатися власноруч, за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа.

Письмовий правочин може здійснюватись: у простій письмовій формі, в тому числі й електронній; у нотаріально посвідченій письмовій формі; в формі державної реєстрації.

У простій письмовій формі мають учинятись:

• правочини між юридичними особами;

• правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх учинення;

• правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, окрім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх учинення;

• інші правочини, щодо яких законом встановлено письмову форму.

За загальним правилом, недотримання простої письмової форми правочину не має наслідком його недійсність, крім випадків, установлених законом. У цьому випадку, сторони, які доводять його дійсність, не можуть посилатись на покази свідків. Щоб підтвердити дійсність, вони повинні використовувати письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису та інші докази.

Особливості здійснення правочинів у електронній формі врегульовано законами України "Про електронні документи та електронний документообіг", "Про електронний підпис".

Нотаріально посвідчена форма письмового правочину має місце у випадках, якщо це прямо передбачено законом, наприклад, у разі застави нерухомості; договорів купівлі-продажу, міни та дарування земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна; договорів ренти; договорів довічного утримання; договорів найму земельної ділянки, транспортних засобів за участі фізичної особи; договору позички транспортних засобів; договору довірчого управління нерухомим майном; заповіту та спадкового договору тощо. Нотаріально посвідчена форма письмового правочину може також застосовуватись і на вимогу фізичної або юридичної особи, щодо будь-якого правочину за її участі.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснює нотаріус або інша посадова особа, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, наприклад, у випадках, що передбачено у ст. 40 Закону України "Про нотаріат". Нотаріальне посвідчення здійснюється шляхом учинення зазначеними особами на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Недотримання нотаріально посвідченої письмової форми правочину робить його недійсним, окрім випадків, що прямо передбачено в законі, наприклад, ч. 2 ст. 219 та ч. 2 ст. 220 ЦК.

Державній реєстрації підлягає письмовий правочин у випадках, встановлених законом, наприклад, застава нерухомого майна; договір купівлі-продажу земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна; договір відчуження нерухомого майна під виплату ренти; договір довічного утримання, що передбачає відчуження нерухомого майна; договір найму земельної ділянки; договір найму будівель та інших капітальних споруд або їх частин, що укладений на однин рік; договір довірчого управління нерухомим майном; ліцензійні договори на право використання об'єктів права промислової власності тощо. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Попри фіксацію правочину в різних формах, важливу роль при здійсненні правочину відіграє його тлумачення, тобто роз'яснення змісту. За загальним правилом, зміст правочину може бути витлумачено самими сторонами. Проте на вимогу однієї або обох сторін суд може винести рішення про тлумачення змісту правочину. Найчастіше це буває у випадку нечіткої фіксації умов правочину чи можливості їх двоякого тлумачення. При тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і висловів, загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і висловів, загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати змісту окремих частин правочину, цей зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину із змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо й це не допоможе встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін та інші обставини, що мають істотне значення.

Недотримання зазначених вище умов дійсності правочину, як правило, тягне його недійсність. Недійсність правочину означає, що цей правочин не створює юридичних наслідків, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю. Розрізняють абсолютну недійсність (нікчемність) та відносну недійсність (оспорюваність) правочинів. Абсолютно недійсним (нікчемним) вважається правочин, якщо його недійсність встановлено законом. У цьому разі визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. Однак у випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Відносно недійсним (оспорюваним) є правочин, недійсність якого прямо не встановлено законом, проте одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. В цьому разі недійсність правочину встановлюється судом.

Відповідно до чинного законодавства абсолютно недійсними (нікчемними) правочинами є:

1) вчинені з порушенням обов'язкової нотаріальної або простої письмової форми, якщо закон передбачає такий наслідок;

2) вчинені малолітнім за межами їх дієздатності, окрім випадків, коли вчинення такого правочину було згодом схвалено його батьками (усиновлювачами) або одним з них, із ким він проживає, або опікуном;

3) вчинені без дозволу органу опіки та піклування, у разі, якщо така згода є обов'язковою, окрім випадків, якщо судом буде встановлено, що правочин відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

4) вчинені недієздатним, окрім випадків, якщо цей правочин буде схвалено опікуном чи буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи;

5) такі, що порушують публічний порядок, тобто правочин спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

До відносно недійсних (оспорюваних) належить:

1) правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, окрім випадків, якщо такий правочин було в подальшому схвалено цими особами;

2) правочин, вчинений фізичною особою, цивільну дієздатність якої обмежено, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, окрім випадків, якщо такий правочин було в подальшому схвалено піклувальником, або буде визнано, що він не суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати;

3) правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;

4) правочин, якого юридична особа не мала права вчиняти, наприклад, якщо вона не мала відповідного дозволу (ліцензії);

5) правочин, вчинений унаслідок помилки. При цьому до уваги береться тільки помилка щодо істотних обставин, тобто помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням;

6) правочин, вчинений під впливом обману. Обман має місце у разі, якщо сторона заперечує наявність істотних обставин, що можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування;

7) правочин, вчинений під впливом насильства, тобто всупереч справжньої волі особи, внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку іншої сторони або з боку іншої особи;

8) правочин, учинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною;

9) правочин, учинений під впливом тяжкої обставини, тобто на вкрай невигідних умовах, незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину;

10) фіктивний правочин, тобто вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином;

11) удаваний правочин, тобто вчинений для приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Наслідком визнання правочину недійсним є покладення на сторін обов'язку повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Іноді законом може бути встановлено особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, наприклад, за умовного правочину наслідком його недійсності буде застосування до регулювання відносин між сторонами правил щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

8. Поняття, види особистих немайнових прав фізичної особи, їх характеристика

Особисті немайнові права - це права, які невід’ємно пов’язані з особою їх носія. Особисті немайнові права мають як фізичні, так і юридичні особи.Юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, таємницю кореспонденції, інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати (ст. 94 ЦК України).Особистим немайновим правам фізичної особи присвячено розділ II Конституції України.До особистих немайнових прав фізичної особи відносяться такі: право на життя; право на охорону здоров’я; право на безпечне для життя і здоров’я довкілля; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність особистого і сімейного життя; право на повагу до гідності та честі; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування; право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.Фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники (ч. 1 ст. 272 ЦК України).Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.Обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, які встановлені Конституцією України та іншими законами, можливе лише у випадках, передбачених цими документами.Особисті немайнові права фізичної особи поділяються на права, що забезпечують природне існування фізичної особи, та права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.Права, що забезпечують природне існування: право на життя, право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю; право на охорону здоров’я; право на медичну допомогу; право на інформацію про стан свого здоров’я та ін.Права, які забезпечують соціальне буття: право на ім’я, право на повагу до гідності та честі; право на недоторканність ділової репутації; право на індивідуальність; право на особисте життя та його таємницю, право на інформацію; право на таємницю кореспонденції, захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок, право на недоторканність житла; право на вибір роду занять, право на свободу пересування; право на свободу об’єднання, право на мирні зібрання та ін.

9. Поняття, види та форма правочинів

Правочин - це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна в оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками:

- це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;

- це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону;

- спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи у тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).

9.2. Класифікація правочинів

Відповідно до підстав класифікації вирізняють такі види правочинів.

Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне на здійснення правочину:

- односторонні (для їх вчинення досить волевиявлення однієї особи, наприклад, заповіт);

- двосторонні (вимагається волевиявлення двох сторін (так, для укладення договору купівлі-продажу недостатньо бажання продавця продати річ, необхідно, щоб покупець виявив бажання її купити);

- багатосторонні (при укладенні яких виражається воля трьох і більше сторін, наприклад, договір про спільну діяльність).

Двосторонні і багатосторонні правочини називаються договорами (купівля-продаж, поставка, контрактація, оренда, підряд тощо).

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї зі сторін зустрічний обов'язок контрагента, правочини поділяють на:

- відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у вигляді грошей, майна, роботи, послуг - купівля-продаж, міна, підряд, комісія);

- безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачається - договір дарування, безоплатного користування майном).

Відплатність чи безвідплатність правочинів визначається як законом, так і договором. Тому існує категорія правочинів, які залежно від умов договору можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (наприклад, договір доручення, зберігання). Водночас, купівля-продаж, оренда - це завжди оплатні договори, оскільки в іншому випадку вони перетворяться у самостійні цивільні договори - договір дарування чи безоплатного користування майном.

Залежно від моменту укладання правочину вирізняють:

- консенсуальні правочини. Такий правочин вважається укладеним після того, коли сторони у належній формі погодили всі істотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше. Так, сторони підписали договір поставки продукції, де зазначили: яка продукція і коли повинна поставлятися, її ціна, порядок розрахунків тощо. Якщо постачальник у погоджені строки не виконає своїх зобов'язань, то замовник має право на відшкодування збитків і на стягнення передбаченої договором неустойки;

- реальні правочини. Для того, щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити у належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договір позики, зберігання). Так, якщо сусід пообіцяв дати у борг гроші, а потім відмовився, не можна вимагати виконання договору, оскільки він ще не вважаться укладеним.

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності вирізняють:

- каузальні правочини (від лат. causa - причина);

- абстрактні правочини.

У каузальних правочинах безпосередньо визначена підстава їх укладання, намір досягти певного результату - стати власником майна, отримати майно у тимчасове користування та ін. Із змісту абстрактного правочину неможливо з'ясувати заради чого він укладався. Так, із векселя не зрозуміло конкретної мети його видачі - оплатити замовлений товар, послуги, роботу, повернення боргу тощо.

10. Поняття недійсності правочину, правові наслідки. Нікчемні правочини.

Поняття недійсності правочину визначене у статті 215 Цивільного кодексу України "Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК"

Звичайно, що для цього має існувати відповідна правова підстава. Такою правовою підставою ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 3,5,6 ст. 203 ЦК, тобто вимог щодо волевиявлення учасника правочину, щодо настання реальних правових наслідків правочину, щодо недопустимості порушення правочином, вчинюваним батьками, інтересів малолітніх дітей. Тобто порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після укладення правочину, не можуть спричиняти його недійсність, а призводять до інших правових наслідків, передбачених законом.

Недійсність правочину може наступати лише за певні порушення закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови, причому навіть і тоді, коли суд не визнає його недійсним. Однак це не означає, що потреби в необхідності визнання нікчемного правочину недійсним може й не виникнути. Така потреба може виникнути, якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, якщо він нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований у державних органах тощо.

У таких випадках рішенням суду можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов'язано державні органи скасувати реєстрацію тощо.

Нікчемними, зокрема, є правочини:

а) укладені з недодержанням обов'язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад, правочини щодо забезпечення виконання зобов'язань (ст. 547);

б) укладені з недодержанням обов'язкової нотаріальної форми (ч. 1 ст.219);

в) укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст. 221);

г) укладені недієздатною фізичною особою (ст. 226);

д) вчинені без дозволу органу опіки і піклування (ч. 1 ст. 224); ж) які порушують публічний порядок (ст. 228).

Водночас ЦК передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів недійсними (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 224) за підставами, визначеними в ЦК.

Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб'єктів. До них належать правочини, вчинені:

а) неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст. 222);

б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223);

в) під впливом помилок (ст. 229);

г) під впливом тяжкої обставини (ст. 233).

Водночас у ЦК передбачаються такі недійсні правочини, які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних, ні до оспорюваних. Такими є правочини, вчинені під впливом обману (ст. 230), у результаті зловмисної домовленості представником однієї сторони з другою стороною (ст. 232), а також фіктивні правочини (ст. 234). Ці правочини близькі до оспорюваних, але, на відміну від оспорюваних, які суд може визнати недійсними, суд визначає їх недійсними за умови підтвердження допущених порушень вимог закону.

Підстави недійсності правочинів передбачають також інші закони України, зокрема, ГК, СК, ЗК, Закони України "Про оренду землі", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Визнання правочину недійсним необхідно чітко відмежовувати від розірвання договору та визнання його неукладеним. Так, підставою для визнання правочину (угоди) недійсним слугує невідповідність вимогам закону, а підставою розірвання правочину-договору - неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом. В останньому випадку договір на момент його укладення не містить порушень закону. Такі засади розмежування недійсності та розірвання договору є загальновизнаними в цивілістичній науці і не піддавалися сумнівам. З цього приводу ВСУ у своїй постанові Пленуму від 28 квітня 1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" зазначив, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною і у такому разі сторона може вимагати її розірвання або застосування інших наслідків, передбачених договором та законом. Така позиція ВСУ безумовно є правильною і має бути підтримана і з прийняттям нового ЦК. На сьогоднішній день чинною є Постанова Пленуму Верховного суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06 червня 2009 р.

Між тим президія ВАСУ (нині ВГСУ) у своїх роз'ясненнях від 12.03.99 р. (з наступними змінами) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" фактично схвалили таку помилкову законодавчу позицію і зазначила, що за загальним правилом, невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною, але законом можуть передбачатися випадки, коли порушення законодавства, допущені під час виконання договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема, пункт 5 ст. 27 ЗУ "Про приватизацію державного майна").

Неукладеним має визнаватися договір, при вчиненні якого сторони в належній формі не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов (ст. 638 ЦК, ст. 181 ГК). Тобто у даному разі між ними не виникло бажаного договірного право відношення та відповідного правового результату. Між тим, учасники неукладеного договору можуть передати один одному певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин позбавлене належної правової підстави. Тому у разі визнання договору неукладеним суд може застосувати правові наслідки, встановлені для правовідносин, що виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої підстави (статті 1212-1215 ЦК України, статті 469-470 ЦК УРСР). Однак і у вирішенні цього питання в законодавстві інколи простежується непослідовність. Так, відповідно до ст. 14 ЗУ "Про оренду землі" відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов може бути підставою для визнання договору недійсним. Нині є усі підстави вважати, що вирішуючи спори щодо договорів з невизначеними істотними умовами, необхідно керуватися нормами ст. 638 ЦК та ст. 181 ГК про неукладеність договору.

Стаття 236 ЦК визначає момент недійсності правочину, а саме:

1. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

2. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

11. Представництво за довіреністю, види і форма довіреності

Відповідно до ч. 1 ст. 244 ЦК представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Договорами, на яких грунтується представництво, виступають договори, предмет яких полягає у вчиненні представником правочину від імені та в інтересах довірителя - сторони договору. До таких договорів належать договори доручення, про спільну діяльність, агентська угода, в яких має міститися вказівка на обов'язок довірителя видати довіреність представнику. Правочини, передбачені договором, вчинені представником без довіреності, виданої довірителем, мають визнаватися вчиненими неуповноваженою особою. В довіреності, поряд із загальними вимогами щодо її змісту, має міститися посилання на договір, на якому грунтується така довіреність.

Відповідно до ч. 2 ст. 244 ЦК представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Таке представництво виникає, наприклад, внаслідок видання виконавчим або компетентним органом юридичної особи акта (наказу, розпорядження) про призначення працівника на посаду, пов'язану зі здійсненням представницьких функцій, зокрема з укладення угод.

Відповідно до ч. З ст. 244 ЦК довіреність є письмовим документом, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність - це односторонній правочин і, відповідно, він має відповідати вимогам, установленим для всіх такого роду правочинів у ч. З ст. 202 ЦК. Тому її видача не вимагає згоди представника, а прийняття довіреності або відмова від неї є правом представника. Довіреність адресована третім особам і засвідчує повноваження представника перед третіми особами. Довіреність може бути видана на ім'я однієї особи або декількох осіб. Як особа, яку представляють, може виступати одна або декілька осіб. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють. Зазвичай довіреність може видаватися тільки дієздатними громадянами. Неповнолітні громадяни можуть самостійно видавати довіреності в обсязі тих прав, які вони можуть здійснювати самостійно. Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення правочинів, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню про організацію даного виду.

Довіреність пред'являється третій особі самим представником або направляється особою, яку представляють, безпосередньо третій особі. В останньому випадку довіреність направляється третій особі без надання представнику і в її змісті може бути вказано конкретну третю особу, з якою представник має вчинити правочин.

Форма довіреності

Зазвичай довіреність має бути вчинена в простій письмовій формі, що випливає з визначення довіреності, закріпленого в ч. З ст. 244 ЦК. Довіреність на укладення правочинів, що потребують нотаріальної форми (наприклад довіреність на купівлю-продаж будинку), має бути нотаріально посвідчена, оскільки форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (ч. 1 ст. 245 ЦК).

Довіреність, що видається в порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, незалежно від того, в якій формі вчинялася довіреність. Це правило не застосовується до передоручення повноважень, що ґрунтуються на довіреностях, наведених у ч. 4 ст. 245 ЦК (в редакції ЗУ від 3 березня 2009 р.).

ЦК України (ч. З ст. 245) передбачений вичерпний перелік випадків, коли довіреності, посвідчені зазначеними посадовими особами, прирівнюються до нотаріально посвідчених. Такими є, наприклад, довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем, довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), посвідчена начальником місця позбавлення волі.

Частина 4 ст. 245 ЦК містить перелік випадків, коли довіреність може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (видача довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції). Нарешті довіреність на право участі та голосування на загальних зборах може посвідчуватися реєстратором, депозитарієм, зберігачем, нотаріусом та іншими посадовими особами, які вчиняють нотаріальні дії, чи в іншому порядку, передбаченому законодавством (ч. 5 ст. 245 ЦК в редакції ЗУ від 17 вересня 2008 р.).

12. Підстави та порядок виникнення та припинення представництва за довіреністю.

Строк довіреності

Довіреність обов'язково повинна мати строковий характер. Довіреність є дійсною протягом встановленого в ній строку. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії (ч. 1 ст. 247 ЦК).

Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої її видано. Довіреність у порядку передоручення видається з дотриманням загальних правил представництва в порядку передоручення (ч. 2 ст. 247 ЦК).

Довіреність, в якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною (ч. З ст. 247 ЦК). Дата вчинення довіреності має вказуватися прописом.

Припинення представництва за довіреністю

Підстави припинення визначаються ст. 248 ЦК. Припинення довіреності після закінчення строку її дії обумовлено її строковим характером. Разова довіреність припиняється також вчиненням передбаченої нею дії незалежно від того, що строк, на який видана довіреність, ще не сплинув.

Припинення довіреності скасуванням особою, яка її видала, а також відмовою особи, якій вона видана, від вчинення дій, що були визначені довіреністю, обумовлено особистим характером представництва. Скасування довіреності або передоручення та відмова від неї - односторонні правочини довірителя і представника, які можуть бути вчинені на їх розсуд у будь-який час у межах строку дії довіреності.

Припинення юридичної особи або смерть особи, яка видала довіреність, тягне за собою припинення довіреності, оскільки припинення існування одного з учасників правовідносин особистого характеру припиняє дію повноваження, вказаного в довіреності. Щодо юридичної особи наведене правило застосовується як при її реорганізації, так і при ліквідації.

Припинення довіреності внаслідок оголошення фізичної особи померлою або безвісно відсутньою обумовлено тим, що тривала відсутність відомостей про фізичну особу робить відносини представництва невизначеними - або немає особи, яка має особисто здійснити повноваження в інтересах особи, яку представляють, або немає особи, в інтересах якої має діяти представник. Тривала відсутність особи, яку представляють, може порушити права та інтереси третіх осіб, з якими представник може вступити у правовідносини, виконуючи покладені на нього повноваження.

Припинення довіреності у випадку визнання фізичної особи недієздатною обумовлено тим, що вона не може усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу. Тому вона позбавляється права вчиняти юридично значимі дії не тільки від свого імені, а й від імені інших осіб.

Довіреність припиняється внаслідок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, оскільки така особа страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Особа, дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини, спрямовані на задоволення своїх щоденних потреб, до яких видача довіреності та здійснення в інтересах іншої особи повноважень, наведених у довіреності, не віднесена. Однак довіреність не припиняється, якщо вона видана або прийнята фізичною особою, дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника, оскільки наведені правочини вона може вчиняти за згодою піклувальника.

Оскільки довіреність, видана в порядку передоручення, має похідний характер, припинення основної довіреності тягне її припинення. Довіреність, видана в порядку передоручення, припиняється за будь-якою підставою, наведеною в ст. 248 ЦК, з моменту припинення основної довіреності.

13. Поняття та види строків позовної давності.

Позовна давність - це строк протягом якого особа може звернутися до суду за захистом своїх прав.

Значення позовної давності полягає у тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Наявність чітко визначеного строку, протягом якого зацікавлена сторона може звернутися за захистом до суду, змушує оперативно реагувати на порушення свого права, значно полегшує розгляд спору. З плином часу докази втрачаються (свідки забувають чи плутають факти, змінюють місце проживання, помирають, документи втрачаються, знищуються) і встановити істину у справі стає дедалі важче і важче.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятком випадків, прямо передбачених у законодавстві, а саме:

o на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, установлених законом;

o на вимоги вкладника про видачу вкладу;

o на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю:

o на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про виплату страхової суми та деякі інші.

У цивільному праві застосовуються два види строків позовної давності:

а) загальні; б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк, або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності. Загальний строк позовної давності встановлений у три роки.

Спеціальні строки позовної давності встановлені для окремих вимог, визначених законом, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або скороченими, або продовженими.

Скорочені строки позовної давності тривалістю в один рік застосовуються, зокрема, до вимог:

- про стягнення неустойки, штрафу, пені;

- у зв'язку з недоліками проданого товару;

- про розірвання договору дарування;

- про спростування недостовірної інформації у засобах масової інформації;

Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсними правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. За домовленістю сторін строк позовної давності може бути збільшений.

14. Перебіг строків позовної давності. Зупинення та переривання перебігу строку позовної давності

Початок перебігу строків позовної давності

Для обчислення строків позовної давності потрібно визначити їх початковий момент, оскільки від цього залежить не тільки правильне обчислення строку, а й можливість захисту порушеного матеріального права.

За загальним правилом перебіг строку позовної давності починається з того моменту, коли в особи виникає право на позов. Право на позов виникає тоді, коли особа дізналась чи повинна була дізнатися про порушення свого права.

У зобов'язаннях, строк виконання яких не визначений або визначений моментом витребування, давність починають обчислювати з того часу, коли у кредитора виникає право вимагати виконання зобов'язання, а якщо при цьому боржникові надається пільговий 7-денний строк на виконання, то давність починають обчислювати після його закінчення.

У разі порушення прав неповнолітньої особи перебіг позовної давності починається від дня її повноліття.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі.

11.4. Зупинення, перерва та поновлення строків позовної давності

Сторона, право якої порушене, може звернутися в юрисдикційний орган протягом визначеного законом (чи договором) часу за захистом порушеного права. Але обставини можуть скластися так, що позивач у зв'язку з умовами, які від нього не залежали, не зміг вчасно звернутися до суду. Законодавець враховує такі об'єктивні обставини і допускає у законі зупинення перебігу строків позовної давності.

Перелік обставин, які є підставою для зупинення строку позовної давності, наводиться у ст, 263 ЦК України:

1) надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила).

Законодавець наводить основні ознаки, які дають змогу вважати ту чи іншу обставину переборною.

Під надзвичайністю розуміють відсутність закономірностей у розвитку події. Невідворотність означає, що саме за цих умов настання події неможливо було відвернути (тобто за звичайних умов її можна було б відвернути).

Непереборною силою виступає саме подія, тобто такий юридичний факт, настання якого не залежить від волі людей.

Прикладами непереборної сили можуть бути руйнівні природні явища - повінь, шторм, буревій, землетрус та інші явища, які об'єктивно зробили неможливим подання позову;

2) зупинення дії закону чи нормативного акта, який регулює відповідні відносини;

3) встановлена законодавством відстрочка виконання зобов'язання (мораторій );

4) перебування позивача чи відповідача у складі Збройних Сил України або інших військових формуваннях, що переведені на військовий стан.

У ст. 393 КТМ України передбачено, що позовна давність зупиняється на час складання диспаші (розрахунку і розподілу збитків при загальній аварії).

На час існування наведених обставин, які перешкоджають звернення з позовом, перебіг позовної давності зупиняється.

Перерва позовної давності означає, що час, який пройшов з дня виникнення обставин, які є підставою для перерви позовної давності, до уваги не береться.

Після перерви позовної давності її перебіг починається спочатку. Перебіг позовної давності переривають дві обставини:

1) вчинення боржником дій, що свідчать про визнання боргу (наприклад, часткове виконання зобов'язання, письмове прохання про відстрочку сплати, передача речі в заставу);

2) звернення кредитора з позовом до боржника.

Під поновленням строку позовної давності необхідно розуміти дії суду, який, встановивши, що право позивача порушене, але строк позовної давності ним пропущений з поважним причин, поновлює цей строк.

15. Поняття речових прав на чуже майно, основні види.

Речові права — це права, що забезпечують задоволення інтересів власника шляхом безпосереднього впливу на річ, яка перебуває у сфері його господарювання.

Головне місце в системі речових прав посідає право власності, оскільки право власності — це право на свою річ, тому воно і породжує повне панування над річчю. Суть права на чужі речі полягає в тому, що особа може користуватися чужою річчю, а інколи навіть розпоряджатися нею. До речових прав належать права, похідні і залежні від права власності, які виникають як за волею власника, так і відповідно до закону. ЦК до речових прав, крім права власності, відносить і речові права на чуже майно (статті 395—417).

Право на чужу річ має наступні особливості:

- є похідним від права власності;

- має обмежений характер і його обсяг вужче, ніж право власності;

- зберігається при зміні власника;

- захищається такими ж способами, як і право власності;

- може захищатися і від власника.

У ст. 395 ЦК наведено перелік прав на чуже майно, який не є вичерпним:

а) право володіння;

б) право користування (сервітут);

в) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

г) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Право на чужу річ є важливим речовим правом. В цьому випадку право власності на річ належить одній особі, в той час як інша особа має на цю річ певне речове право, але обмежене за змістом. Скажімо, ми маємо посеред поля ділянку, на якій посадили картоплю. Оскільки у нас з вами, як правило, гелікоптера немає, для того, щоб восени вивезти картоплю, необхідно отримати дозвіл на проїзд вантажівкою у власника сусідньої земельної ділянки, тобто своєрідний дозвіл на використання чужого майна, оскільки без допомоги сусіда наше право власника може перетворитися на своєрідну фікцію, мертве право.

Право володіння. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично утримує його у себе. Володіння може бути як законним, так і незаконним. Право володіння виникає внаслідок договору, який укладено із власником.

1 23