ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Об'єкти цивільних правовідносин

123

Під об'єктом цивільного правовідношення розуміють усе те, з приводу чого виникають відповідні правовідносини. Так, якщо Ви вирішили придбати картоплю, то об'єктом правовідносин буде виступати, відповідно, саме ця картопля. Безоб'єктних цивільних відносин не існує. Об'єктами цивільних правовідносин можуть виступати:

а) речі, у тому числі гроші та цінні папери;

б) майнові права;

в) результати робіт;

г) послуги;

д) результати інтелектуальної творчої діяльності;

ж) інформація; -

з) інші матеріальні та нематеріальні блага.

З огляду на особливості того чи іншого об'єкта законодавець визначає і відповідний їх правовий режим, оборотоздатність, особливий порядок захисту.

4. Межі здійснення цивільних прав та виконання цивільних обов'язків

За своє життя особа набуває цілу низку особистих немайнових та майнових прав, але цінність вони матимуть лише тоді, коли їх можна здійснити.

Здійснення суб'єктивних цивільних прав — це процес реалізації уповноваженою особою всіх повноважень, що належать до змісту конкретного суб'єктивного права, для досягнення певного результату.

Здійснення цивільних прав можливе за таких основних умов:

1) особу має бути наділено необхідною правоздатністю щодо її цивільних прав;

2) суб'єкта правовідносин має бути наділено необхідним обсягом дієздатності;

3) дії зі здійснення цивільних прав мають відповідати принципам здійснення цивільних прав.

Способи здіснення суб'єктивних цивільних прав поділяють на фактичні та юридичні.

Під фактичними способами слід розуміти діяння, які, зазвичай не є юридично значущими, наприклад, коли особа фактично проживає у будинку, чим здійснює своє право власності на нього.

Юридичними способами слід вважати юридично значущі діяння, наслідком яких є виникнення, зміна чи припинення правовідносин. Це, зокрема, укладення різноманітних правочинів, створення авторського твору, виявлення скарбу тощо.

Принципи здійснення — це закріплені в нормах цивільного права загальні положення, які встановлюють суб'єктивних цивільних прав основні вимоги до поведінки суб'єкта при здійсненні ним свого суб'єктивного права.

Принципами здійснення цивільних прав є:

• принцип автономії волі;

• принцип законності;

• принцип розумності та добросовісності.

Принцип автономії волі означає право особи здійснювати своє суб'єктивне цивільне право вільно, на власний розсуд, задля задоволення своєї мети та інтересів. Тобто ніхто, окрім самого носія суб'єктивного цивільного права, не може вирішувати питання про здійснення чи нездійснення цього права, а також моменту, коли його має бути здійснено.

Принцип законності передбачає, що суб'єкт права може здійснювати своє право лише відповідно до норм права, керуючись при цьому не тільки положенням "дозволено все те, що не заборонено", а й зважаючи на встановлений нормами права порядок здійснення свого права. Наприклад, для зміни свого імені слід звертатися до органів РАЦСу і лише у відповідному порядку змінити своє ім'я.

Принцип розумності та добросовісності означає, що, здійснюючи свої суб'єктивні цивільні права, особа повинна діяти розумно та добросовісно не лише щодо себе, а й щодо інших суб'єктів правовідносин. У ч. 5 ст. 12 ЦК закріплено презумпцію добросовісності та розумності поведінки носія цивільного права при його здійсненні. Це означає, що якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, то вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦК України особа має здійснювати свої цивільні права в певних межах. Ці межі встановлюються договором або актами цивільного законодавства. А це означає, що лише у разі, якщо повноваження осіб при здійсненні свого права та межі таких дій не закріплено в договорі, в силу вступає норма цивільного права, яка дозволяє врегулювати це питання. При цьому, як правило, застосовується конструкція: "...якщо інше не передбачено договором...".

Межі здійснення суб'єктивних прав — законодавчо дозволені конкретні способи поведінки, якими особа в змозі набути для себе ті можливості, які становлять зміст суб'єктивного цивільного права.

Загальними межами здійснення суб'єктивних цивільних прав є:

1) утримання від дій, які могли б порушити права інших осіб;

2) утримання від дій, які могли б заподіяти шкоду довкіллю та культурній спадщині;

3) заборона дій особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах;

4) дотримання моральних засад суспільства;

5) заборона використання цивільних прав із метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

Зловживання правом — це здіснення суб'єктивних цивільних прав, що вчиняється з порушенням їх меж та заподіянням шкоди іншим особам. Це особливий вид цивільного правопорушення, специфіка якого полягає в тому, що його дії формально спираються на належне йому право, проте при конкретній його реалізації воно набуває такої форми та характеру, що це призводить до порушення прав та охоронюваних інтересів інших осіб, наприклад зловживання монопольним становищем на ринку.

Виділяють дві основних форми зловживання правом:

• зловживання правом, що вчиняється винятково з наміром заподіяти шкоду іншій особі (шикана);

• зловживання правом, що вчиняється без наміру заподіяти шкоду іншій особі, проте об'єктивно заподіює цю шкоду.

Якщо суд встановить, що в діях особи мало місце зловживання правом, то він може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами та застосувати інші наслідки, передбачені законом, наприклад відмовити в захисті цивільних прав.

Виконання цивільних обов'язків — це дотримання зобов'язаною особою поведінки на користь уповноваженої особи.

Обов'язковою умовою виконання обов'язків є, насамперед, необхідний обсяг дієздатності, тобто здатності своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Виконання обов'язків може відбуватись у пасивній та активній формі, зміст яких було розкрито у § 1 Гл. 2 цього посібника.

Способи виконання цивільних обов'язків поділяють на добровільний та примусовий. Добровільний спосіб виконання обов'язку має місце, якщо особа виконує покладене на неї зобов'язання чи утримується від його виконання за власною волею. Примусовий спосіб виконання має місце, коли виконання зобов'язання чи утримання особи від його виконання здійснюється на підставі актів правоохоронних органів незалежно від волі зобов'язаного суб'єкта чи взагалі без його участі.

Виконання обов'язків може бути покладено як на самого зобов'язаного суб'єкта, так і на кількох із них (у дольовому, солідарному чи субсидіарному порядку), а іноді навіть і на інших осіб. Питання часткового, солідарного та субсидіарного виконання обов'язку докладніше викладено у § 1 Гл. 7 цього посібника.

Основними принципами виконання цивільних обов'язків є:

• принцип законності;

• принцип належного виконання обов'язку;

• принцип повноти виконання обов'язку;

• принцип реального виконання обов'язку.

Принцип законності передбачає, що зобов'язана особа повинна у своїй діяльності з виконання обов'язку дотримуватися та не порушувати норм права, якими регулюється порядок виконання обов'язку.

Принцип належного виконання обов'язку означає, що обов'язок має бути виконано у зазначений строк (термін), у вказаному місці та відповідно до інших істотних умов.

Принцип повноти виконання обов'язку полягає в тім, що зобов'язання має бути виконано повною мірою, оскільки виконання обов'язку, як правило, не здійснюється частинами.

Принцип реального виконання обов'язку має місце тоді, коли обов'язок має бути виконано в натурі, наприклад, надати послуги, виконати роботи, передати майно. Докладніше зазначені принципи розкрито у § 1 Гл. 7 цього посібника.

Для забезпечення виконання цивільних обов'язків існують засоби заохочення та відповідальності, які встановлено договором або актом цивільного законодавства. Засоби заохочення можуть бути у формі надання додаткової оплати, додаткових прав особі, яка добросовісно виконує свої обов'язки тощо. Засоби відповідальності за невиконання або недотримання свого обов'язку — це неустойка (штраф, пеня), порука, гарантія, застава, притримання, завдаток, а також інші види стягнень як майнового, так і немайнового характеру.

В окремих випадках особу може бути звільнено від цивільного обов'язку або від його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства. Наприклад, ЦК передбачає звільнення від обов'язку або від його виконання у випадку смерті фізичної особи, якщо виконання нерозривно пов'язане із особою боржника (ст. 608 ЦК), за умов прощення боргу (ст. 605 ЦК); у випадках поєднання кредитора та боржника в одній особі, як от при злитті двох юридичних осіб (ст. 608 ЦК) та в інших випадках.

Суб'єктивні цивільні права та обов'язки можуть здійснюватися та виконуватися як безпосередньо особою, так і її представником.

Представництво — правовідносини, в яких одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє. Представництво можливо за юридичних (неповна дієздатність, обмежена дієздатність, недієздатність) та/або за фактичних причин (хвороба, юридична неграмотність, небажання особисто здійснювати право чи виконувати обов'язок).

До суб'єктів представництва належать:

• особа, яку представляють, — особа, від імені та в інтересах якої представник учиняє юридично значимі діяння;

• представник — особа, що уповноважена вчиняти юридично значущі діяння від імені та в інтересах іншої особи;

• третя особа — особа, з якою, внаслідок юридично значущих діянь представника, встановлюються, змінюються чи припиняються суб'єктивні цивільні права та обов'язки особи, яку представляють.

Повноваження представника — це міра його дозволеної поведінки щодо третіх осіб, що полягає в можливості укладати правочини та інші юридично значущі діянні від імені та в інтересах особи, яку він представляє. Тобто він своїми діяннями створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки для особи, яку він представляє.

Представник не може вчиняти правочини:

1) право на вчинення яких немає в особи, яку він представляє;

2) які відповідно до їх змісту може бути вчинено лише особисто тією особою, яку він представляє;

3) від імені особи, яку він представляє щодо себе особисто;

4) від імені особи, яку він представляє щодо іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва;

5) на вчинення яких він не уповноважений взагалі чи перевищив межі своїх повноважень. За таких обставин правочин вважається таким, що вчинений від імені представника, якщо в подальшому особа схвалить цей правочин у передбачені законом формі та строки.

Підстави виникнення представництва:

1) адміністративний акт (наприклад, наказ про призначення особи на певну посаду, внаслідок чого вона зобов'язана виконувати певні представницькі функції);

2) закон (батьки зобов'язані в силу закону бути представниками малолітніх);

3) договір (доручення чи агентування).

Види представництва:

• законне — виникає на підставі закону чи адміністративного акту, незалежно від волі особи, яку представляють, чітко визначає особу представника та коло його компетенції;

• добровільне — на підставі договору, з урахуванням волі особи, яку представляють, визначається не тільки особа представника, а й коло його компетенції;

• комерційне — постійне та самостійне представництво від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Представництво однієї особи іншою потребує документального підтвердження. Зрозуміло, що якщо у представництві на підставі акта — це буде сам адміністративний акт, у разі законного представництва — відповідні документи (свідоцтво про народження, відповідно до якого батьки є представниками дитини), то договірне представництво оформляється довіреністю або в інших формах, передбаченим законодавством.

Довіреність — письмовий документ, що його видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами.

Залежно від змісту та обсягу прав виділяють такі види довіреностей:

• генеральні (загальні) — видаються представникові для вчинення різноманітних правочинів;

• спеціальні — видаються для вчинення низки однорідних правочинів;

• разові — видаються для вчинення конкретного правочину.

Форма довіреності має відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Довіреність від імені юридичної особи видає її орган або інша особа, уповноважена на це її установчими документами, з відбитком печатки цієї юридичної особи.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, окрім довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо); її може бути посвідчено посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

До нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються:

• довіреність особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, якщо її посвідчив начальник цього закладу, його заступник з медичної частини, старший або черговий лікар;

• довіреність військовослужбовця, робітника, службовця, члена їхніх сімей, якщо її посвідчив командир (начальник) частини, з'єднання, установи або закладу, на території яких вони проживають;

• довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), якщо її посвідчив начальник місця позбавлення волі.

Строк дії довіреності зазначається у ній. Якщо строк її дії не зазначено, довіреність зберігає чинність до її припинення. Особа, що видала довіреність, може у будь-який час скасувати її. При цьому вона повинна негайно сповістити про скасування представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видано довіреність. Строк дії довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої її видано. Довіреність, у якій не зазначено дату її вчинення, є нікчемною.

За загальним правилом, представник зобов'язаний учиняти правочин від імені і в інтересах особи, яку він представляє, особисто. Проте в окремих випадках він може перекласти свої повноваження повністю або частково на іншу особу:

1) якщо це передбачено законом чи договором між особою, яку представляють, і представником;

2) якщо представник був примушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яку представляє.

Представник, який переклав свої повноваження на іншу особу, повинен сповістити про це особу, яку представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передано повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку накладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника, як за власні. Правочин, учинений замісником, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки безпосередньо для особи, яку представляють.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови представника від учинення дій, що були визначені довіреністю;

4) ліквідації юридичної особи, від імені якої видано довіреність;

5) ліквідації юридичної особи, якій видано довіреність;

6) смерті особи, яка видала довіреність, визнання особи недієздатною, обмеженою в дієздатності або безвісно відсутньою. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до збитків;

7) смерті особи, якій видано довіреність, визнання особи недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою.

Із припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення.

5.. Поняття, види та умови цивільної відповідальності

Цивільно-правова відповідальність – це встановлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов’язків майнового характеру.

Склад цивільного правопорушення є підставою для притягнення до цивільно-правової відповідальності і включає:

- наявність майнової і моральної шкоди. Майнова шкода – це будь-яке зменшення наявного майна (позитивна шкода) або неодержання доходів, що їх мав би одержати кредитор, якби зобов’язання було виконане (упущена вигода). Моральна шкода може полягати у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я тощо;

- протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) заподіювана шкоди;

- вина заподіювача шкоди. Вина – це психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки. У цивільному праві існує презумпція вини боржника, тобто особа, яка не виконала зобов’язання чи вчинила позадоговірну шкоду, вважається винною, поки не доведе протилежного. Вина може бути у формі умислу чи необережності. За деякі дії, у передбачених законом чи угодою випадках, може наступати відповідальність без вини. До таких випадків належать: невиконання грошового зобов’язання; втрата, недостача чи пошкодження майна зберігачем; заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки;

- причинний зв’язок між протиправною поведінкою і завданою шкодою.

Існує декілька способів класифікації видів цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова відповідальність може бути договірною і позадоговірною.

Договірна відповідальність настає в разі порушення умов договору.

Позадоговірна відповідальність настає у випадку заподіяння шкоди майну чи здоров’ю, якщо між заподіювачем шкоди і потерпілим не було цивільно-правового договору.

Якщо у цивільних правовідносинах є кілька зобов’язаних суб’єктів, наступає один з таких видів відповідальності:

- часткова (дольова);

- солідарна;

- субсидіарна (додаткова).

Часткова (дольова) відповідальність передбачає, що кожна з зобов’язаних осіб несе відповідальність тільки у своїй частці.

Солідарна відповідальність передбачає, що кредитор має право звернути стягнення як в частині, так і в цілому на майно всіх боржників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов’язання одним із декількох боржників звільняє решту від відповідальності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Якщо одна з цих осіб відшкодує потерпілому збитки, то вона має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці.

Субсидіарна (додаткова) відповідальність передбачає наявність крім основного боржника ще й додаткового. У разі неможливості відшкодування збитків основним боржником до відповідальності притягається додатковий. Наприклад, неповнолітній у віці від 15 до 18 років сам несе відповідальність за вчинену ним шкоду за наявності у нього власного майна. Якщо неповнолітній не має такого майна, або майна недостатньо, відшкодовувати заподіяну ним шкоду зобов’язані його батьки чи піклувальники, які несуть субсиді-арну відповідальність.

Боржник звільняється від відповідальності за невиконання зобов’язання або вчинення позадоговірної шкоди, якщо мала місце непереборна сила чи випадок.
Випадок (казус) – це дія, що має зовнішні ознаки проступку, але не тягне за собою юридичної відповідальності, бо не містить вини.

Непереборна сила (форс-мажор) – надзвичайна подія, яку за даних умов не можна було відвернути (наприклад, стихійне лихо, військові дії тощо).

6.. Основні види та організаційно-правові форми юридичних осіб

Види юридичних осіб 1. Юридична особа може бути створена шляхом обєднання осіб та (або) майна. 2. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів (статуту або засновницького договору, якщо інше не встановлено законом.Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Встановлюється ЦК.Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.

Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законом.

Організаційно-правові форми юридичних осіб:1. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.2. Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.3. Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.4. Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом.

Найбільш значними критеріями класифікації юридичних осіб є:

а) власність, на підставі якої вони створені;

б) права засновників (учасників) юридичної особи на майно останньої;

в) мета діяльності юридичних осіб;

г) склад засновників;

д) спосіб створення;

ж) установчі документи (їх склад);

з) характер участі засновників у діяльності юридичної особи;

і) обсяг речових прав юридичної особи;

к) зобов’язання учасників (членів) брати участь своєю працею в діяльності юридичної особи;

л) особливості статусу (правового режиму) юридичної особи;

м) супідрядність юридичних осіб

123