 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| ТОМАС МАНН. «МАРІО І ЧАРІВНИК»
М.Булгаков. СОБАЧЕ СЕРЦЕ Дія відбувається в Москві зимою 1924/25 р. Професор Філіп Філіпович Преображенський відкрив спосіб омолоджування організму за допомогою пересадки людям залоз внутрішньої секреції тварин. У своїй семикімнатній квартирі у великому будинку на Пречистенці він веде прийом пацієнтів. У будинку проходить«ущільнення«: в квартири колишніх мешканців вселяють нових «жилтоваришів». До Преображенського приходить голова домкому Швондер з вимогою звільнити дві кімнати в його квартирі. Проте профессор, зателефонувавши одному зі своїх високопоставлених пацієнтів, отримує на свою квартиру броню, і Швондер йде ні з чим. Професор Преображенський і його асистент доктор Борменталь обідають в їдальні Професор Преображенський підбирає на вулиці безпородного пса, хворого і з обідраною шерстю, приводить його додому, доручає хатній робітниці Зіні годувати його і доглядати за ним. Через тиждень чистий і ситий Шарик стає ласкавим, привабливим і красивим псом. Професор проводить операцію — пересаджує Шарику залози внутрішньої секреції Клима Чугункіна, чоловіка 25 років, тричі судимого за крадіжки, граючого на балалайці по корчмах, загиблого від удару ножем. Експеримент вдався — пес не гине, а, навпроти, поступово перетворюється на людину: додає в рості і вазі, у нього випадає шерсть, він починає говорити. Через три тижні це вже людина невеликого Від колишнього собачого життя у Шарикова залишається ненависть до котів. Одного разу, погнавшись за котом, що забіг у ванну, Шарик защипує у ванні замок, випадково вивертає водопровідний кран, і усю квартиру заливає водою. Професор змушений відмінити прийом. Двірник Федір, викликаний для ремонту крану, збентежено просить Філіпа Філіповича заплатити за розбите Шариком вікно: той намагався Філіп Філіпович, Борменталь і Шарик обідають; знову і знову Борменталь безуспішно Через тиждень Шарик пред'являє професорові документ, з якого виходить, що він, Шарик, являється членом жилтоварищества і йому належить кімната в професорській квартирі. Тим же вечором в кабінеті професора Шарик привласнює два червонці і повертається вночі абсолютно п'яний в супроводі двох невідомих, які пішли лише після дзвінка в міліцію, прихопивши, проте, з собою малахітову попільничку, тростину і боброву шапку Філіпа Філіповича. Тією ж ніччю у своєму кабінеті професор Преображенський розмовляє з Борменталем. Аналізуючи, що відбувається, учений приходить у відчай від того, що він з милого пса отримав таку мерзоту. І увесь жах в тому, що у нього вже не собаче, а саме людське серце, і найпаршивіше з усіх, які існують у природі. Він упевнений, що перед ними — Клим Чугункин з усіма його крадіжками і судимостями. Одного разу, прийшовши додому, Шарик пред'являє Філіпу Філіповичу посвідчення, з якого виходить що він, Шариков, є завідувачем підвідділом з очищення міста Москви від бродячих тварин (котів і інше). Через декілька днів Шарик приводить додому панночку, з якою, за його словами, він збирається розписатися і жити в квартирі Преображенського. Професор розповідає панночці про минуле Шарикова; Наступного дня один з високопоставлених пацієнтів професора приносить йому написаний на нього Шариковим донос, в якому згадується і кинутий в піч Енгельс, і «контрреволюційні розмови» професора. Філіп Філіпович пропонує Шарикову зібрати свої речі і негайно забиратися з квартири. У відповідь на це однією рукою Шарик показує професорові дулю, а іншою виймає з кишені Через десять днів в квартирі з'являється слідчий з ордером на обшук і арешт профессора Преображенского і доктора Борменталя по звинуваченню їх у вбивстві завідувача підвідділом з очищення товариша Шарикова. «Якого Шарикова? — запитує професор. — Ах пса, якого я оперував»! І представляє тим, що прийшли, пса дивного вигляду : місцями лисий, місцями з плямами підростаючої шерсті, він виходить на задніх лапах, потім встає на усі чотири, потім знову піднімається на задні лапи і сідає Проходить два місяці. Вечорами пес мирно дрімає на килимі в кабінеті професора, і життя в квартирі йде своєю чергою. ----------------------------------------------------------------------------------------------- Булгаков. «Фатальні яйці» Дія відбувається в СРСР улітку 1928 р. Володимир Іпатійович Персиков, професор зоології університету й директор Московського зооінституту, робить наукове відкриття: в окулярі мікроскопа при випадковому русі дзеркала й об’єктива він бачить незвичайний промінь – «промінь життя», як називає його згодом асистент професора доцент Іванов. Під впливом цього променю звичайні амеби поводяться дивним образом: іде шалене розмноження; знову народжені амеби люто накидаються одна на одну, рвуть у жмути й ковтають; перемагають кращі й найсильніші, і ці кращі жахливі: у два рази перевищують розмірами звичайні екземпляри й, крім того, відрізняються якоюсь особливою злістю й жвавістю. За допомогою системи лінз і дзеркал Іванов споруджує кілька камер, у яких одержує такий же, але ще могутніший промінь, і вчені ставлять досвіди з ікрою жаб. Протягом двох доби з ікринок вилуплюються тисячі пуголовків, за добу вырастаючих у таких злих і ненажерливих жаб, що одна половина відразу пожирає іншу, а ті, що залишилися живими, за два дні без усякого променя виводять нове, зовсім незліченне потомство. У цей же час в країні починається дивна, не відома науці куряча хвороба: заразившись цією хворобою, курка протягом декількох годин гине. Професор Персиків входить до складу надзвичайної комісії з боротьби з курячою чумою. Проте через два тижні на території Радянського Союзу вимирають всі кури до однієї. В кабінеті професора Персикова з’являється Олександр Семенович Рокк, тільки що призначений завідувачем показовим радгоспом «Червоний промінь», з «папером із Кремля», в якому професорові пропонується надати сконструйовані їм камери в розпорядження Рокка «для підняття курівництва в країні». Професор застерігає Рокка, говорячи, що властивості променя ще недостатньо добре вивчені, однак Рокк зовсім упевнений, що все буде в порядку й він швидко виведе прекрасних курчат. Люди Рокка відвозять три великих камери, залишивши професорові його першу, маленьку камеру. Професор Персиків для своїх досвідів виписує за кордоном яйця тропічних тварин – анаконд, пітонів, страусів, крокодилів. У той же час Рокк для відродження курівництва також з-за кородону виписує курячі яйця. І відбуваються жахливе: замовлення виявляються переплутаними, і в смоленський радгосп приходить посилка зі зміїними, крокодилячими й страусиными яйцями. Рокк, ні про що не підозрюючи, містить незвичайно великі і якісь дивні на вигляд яйця в камери, і відразу на околицях радгоспу вмовкають усе жаби, знімаються з місця й летять всі птахи, включаючи горобців, а в сусідньому селі починають тужливо вити собаки. Через декілька днів з яєць починають вилуплюватися крокодили й змії. Одна зі змій, що виросла до вечора до неймовірних розмірів, нападає на дружину Рокка Маню, що стає першою жертвою цього дивовижного непорозуміння. Миттєво посивілий Рокк, на очах якого відбулося це нещастя, з’явившись у керування ГПУ, розповідає про дивовижну подію в радгоспі, але співробітники ГПУ вважають його розповідь плодом галюцинації. Однак, приїхавши в радгосп, вони з жахом бачать величезну кількість гігантських змій, а також крокодилів і страусів. Обоє уповноважених ГПУ гинуть. У країні відбуваються жахливі події: артилерія обстрілює ліс, громлячи поклад крокодилячих яєць, на околицях Можайска йдуть бої зі страусовими зграями, величезні полчища плазунів зі заходу, з південно-заходу й з півдня наближаються до Москви. Людські жертви незлічимі. Починається евакуація населення з Москви, місто повне біженців зі Смоленської губернії, у столиці вводиться воєнний стан. Бідний професор Персиків гине від рук розлютованої юрби, що вважає його винуватцем всіх нещасть, що обрушилися на країну. У ніч із 19 на 20 серпня несподіваний і нечуваний мороз, досягши – 18 градусів, тримається дві доби й рятує столицю від жахливої навали. Ліса, поля, болота завалені різнобарвними яйцями, покритими дивним малюнком, але вже зовсім нешкідливими: мороз убив зародків. На неозорих просторах землі гниють незліченні трупи крокодилів, змій, страусів неймовірних розмірів. Однак до весни 1929 р. армія приводить усе в порядок, ліси й поля розчищає, а трупи спалюються. Про незвичайний промінь і катастрофу довго ще говорить і пише увесь світ, проте чарівний промінь отримати знову вже нікому не вдається, навіть доценту Іванову. І семінар " МАЙСТЕР І МАРГАРИТА" М. БУЛГАКОВА гл. 1 "Ніколи не розмовляйте з невідомими''' Навзаході спекотного травневого дня на Патріарших ставах появилися двоє громадян. Перший з них - приблизно 40-річний, був маленьким на зріст, огрядним, лисим, а ретельно виголене обличчя його прикрашали несусвітних розмірів окуляри в чорній роговій оправі. Другий - широкий у плечах, рудуватий, розвихрений молодик . Першим був Михайло ОлександровичБерліоз - редактор художнього часопису і голова правління московської літературної асоціації ( МАСОЛІТ ), а молодий супутник його - поет Іван Миколайович Понирьов, що пише під псевдонімомБездомний. Потрапивши в тінь ледь зазеленілих лип, письменники передусім кинулися до будки з написом "Пиво і води". До речі, слід зауважити першу чудасію цього страшного вечора. Не лише біля будки але й в усій алеї не виявилося жодної людини. В той час, коли вже, здається, й сили не було дихати, - ніхто не прийшов під липи, ніхто не сів на лавку, порожньою була алея... - Дайте нарзану, - попросив Берліоз. - Нарзану нема, - відповіла жінка у будці. -1 пива теж. Є абрикосова, тільки тепла. - Ну, давайте, давайте...! Напившись, літератори негайно почали гикати і всілися на лавці обличчям до ставу Тут сталася друга чудасія, що стосувалася лише Берліоза. Він зненацька перестав гикати, серце Берліоза стукнуло і на мить кудись провалилося, потім повернулося, але з тупою голкою, що засіла в ньому. Крім того, Берліоза охопив безпідставний, але такий сильний страх, що йому закортіло зараз же тікати з Патріарших. Він тоскно озирнувся, не розуміючи, що його налякало. Він зблід і подумав: "Що зі мною? Цього ніколи не було., серце стиснуло...я перевтомився. Напевно, пора кинути все до біса та в Кисловодськ"... І тут спекотливе повітря згустилося перед ним, і зіткався з цього повітря прозорий громадянин в картатому піджачку, який, не торкаючись землі, хилитався вліво і вправо. Від жаху Берліоз заплющив очі, а коли розплющив, то марево розтануло, картатий зник, а тупа голка ніби вискочила з серця. Берліоз і Бездомний тим часом продовжили розмову про Ісуса Христа. Річ у тім, що редактор замовив поетові велику антирелігійну поему. Бездомний її написав, і в дуже стислий термін, та на жаль, нею редактора анітрохи не задовольнив. Окреслив Бездомний Ісуса найчорнішими фарбами, але Берліоз був невдоволений. Ісус у поета вийшов як живий, сущий колись Ісус, щоправда, і негативний. А Берліоз хотів довести поетові, що головне не те, яким був Ісус, а те, Ісуса взагалі не існувало і що всі оповідання про нього - цілковиті вигадки, звичайний міф. І тут в алеї показався перший чоловік. Зросту він був великого; з лівого боку на зубах в нього були платинові коронки, з правого - золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, в сірих закордонних туфлях, на голові - сірий берет, на руках - рукавички, а під пахвою - ціпок з чорним набалдашником у вигляді голови пуделя. На вигляд йому було років 40. Рот якийсь кривий. Праве око - чорне, ліве - зелене. Брови чорні, але одна вища за другу. Одне слово - чужоземець. Чужоземець усівся на сусідній лавці. І раптом він звернувся до приятелів: "Дозвольте мені присісти". Вони якось мимоволі розсунулися, а чужоземець спритно всівся поміж ними і одразу зайшов у розмову - Якщо мені не причулося, ви зволили казати, що Ісуса не було на світі? - запитав чужоземець. - Ні, вам не причулося, - поштиво відповів Берліоз, - саме це я й казав. - Дивовижно! - скрикнув непроханий співрозмовник і, чомусь перелякано озирнувшись та стишуючи голос, сказав: "Пробачте, але я так зрозумів, що ви не вірите в Бога? Присягаюся, я нікому не скажу" - Так, ми не віримо в Бога, та про це можна говорити цілком вільно,"- посміхнувся Берліоз - Ви - атеїсти?! - відкинувшись на спинку лавки, запитав іноземець - Так, ми - атеїсти, у нашій країні атеїзм нікого не дивує, більшість перестала вірити казкам. Чарівно! - скричав дивний чужоземець, підвівся і потиснув Берліозу руку, а потім, після тривожного роздуму, запитав: "Та ось яка річ мене непокоїть: якщо Бога нема, то постає питання, хто ж править життям людським та всім розпорядком на землі? Сама людина і править, - поквапився сердито відповісти Бездомний Пробачте, -м'яко озвався незнайомий, - для того, щоб правити, треба принаймні мати докладний план на деякий термін. Як може правити людина, якщо вона не лише позбавлена можливості скласти будь-який план хоча б на сміховинно короткий термін, ну, років , скажімо, у тисячу, але не може ручитися навіть за свій власний завтрашній день? Уявіть, що ви почнете правити, розпоряджатися іншими і раптом у вас - саркома легені? І ось ваше правління закінчилося! Нічия доля, крім своєї власної, вас більше не цікавить. І все закінчується трагічно: той, хто ще донедавна вважав, що він чимось править, опиняється раптом нерухомим лежнем у дерев'яному ящику. А буває ще гірше: щойно людина збереться побувати в Кисловодську, - тут чужоземець прищулився на Берліоза, - як невідомо чому раптом послизнеться собі і потрапить під трамвай! Невже ви скажете, що це він сам собою управив так? - і тут незнайомець розсміявся чудним посміхом. Тут вже є перебільшення, - заперечив Берліоз. - Нинішній вечір відомий мені більш чи менш докладно. Певна річ, якщо на Бронній мені не впаде на голову цеглина... Цеглина ні сіло ні впало, - переконливо перервав незнайомий, - ніколи й ніколи на голову не впаде. Вам вона, запевняю вас, ні в якому разі не загрожує.. А ви умрете іншою смертю... Може, ви знаєте, якою саме? - з іронією поцікавився Берліоз. Залюбки,- озвався незнайомий. Він зміряв Берліоза поглядом і почав щось мурмотіти на кшталт: раз, два... Меркурій у другому домі...місяць пішов..вечір..." -, після чого радісно і голосно сповістив: "Вам відріжуть голову" А хто саме? Вороги? Інтервенти? - скоса посміхнувся Берліоз. Ні, - відказав співрозмовник, - російська жінка, комсомолка. Гм... - промимрив роздратований жартиком Берліоз, - ну це, пробачте, малоймовірно. Прошу й мене пробачити, - відповів чужоземець, - але це так. До речі, мені хотілось би запитати вас, що ви робитимете сьогодні ввечері, якщо це не таємниця. - Таємниці нема. О десятій вечора, у МАСОЛІТІ відбудеться нарада, і я на ній буду головувати. - Ні, цього бути не може,- відповів чужоземець, тому щоАннушка вже купила олію, і не лише Купила, але навіть і розлила. Отже, нарада не відбудеться. - Даруйте, - після паузи заговорив Берліоз, - до чого тут олія...І якась Аннушка? - Олія тут ні до чого, - раптом заговорив Бездомний, вирішивши оголосити співрозмовникові війну,. - а вам не доводилося, громадянине, бувати хоч коли у лікарні для душевнохворих? - Бував, і не раз! - весело розсміявся незнайомець. - де я тільки не бував! Шкода лише, що я не спромігся запитати у професора, що таке шизофренія.. Отож ви самі вже довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу! - Я вибачаюсь, - сказав Бездомний, - ви не можете почекати хвилинку? Ось що, Мишко,- зашепотів поет, відтягнувши Берліоза вбік, - він ніякий не інтурист, а шпигун. Питай у нього документи, бо ще піде..." І поет потягнув Берліоза за лавки. - Даруйте мені, що я забув відрекомендуватися, - вагомо промовив невідомий, - я - професор, ось моя візитна картка, паспорт і запрошення приїхати до Москви для консультації. - А фах у вас який? - зніяковіло запитав Берліоз Я - фахівець з чорної магії, - відповів професор. - тут у державній бібліотеці знайдено рукописи чорнокнижника 10 століття. А я - єдиний у світі фахівець - То ви історик? - з великим полегшенням і повагою спитав Берліоз. - Я - історик, - підтвердив учений, - а сьогодні на Патріарших ставах буде цікава історія! І майте на увазі, що Ісус існував. - Зважте, професоре, - вимушено усміхнувшись, озвався Берліоз, - ми шануємо ваші знання, але самі з цього питання додержуємося іншої точки зору. - А не треба жодних точок зору! - відповів чудний професор. - Просто він існував, і на тому край. - Але ж потрібний хоч якийсь доказ... - почав Берліоз. - І доказів жодних не потрібно, - відказав професор і заговорив неголосно: «Усе просто: в білому плащі з кривавим підбоєм, човгаючою кавалерійською ходою, рано - вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана... ----- М.БУЛГАКОВ, "МАЙСТЕР I МАРГАРИТА" Гл. 23 "Великий бал у сатани" Північ наближалася. Маргарита невиразно бачила навколишнє. Коли Маргарита стала на дно басейну,Гелла облила Маргариту якоюсь гарячою червоною рідиною. Маргарита відчула солоний смак на губах і зрозуміла, щоїї миють кров'ю. Кривава мантія замінилася іншою-прозорою, рожевуватою, і в Маргарита запаморочилася голова від трояндової олії. Потім Маргариту кинули на кришталеве ложе й почали розтирати якимось великим зеленкуватим листям. Маргарита не пам'ятає, хто пошив їй з пелюстків блідої троянди туфлі і як ці туфлі самі собою застебнулися золотими пряжками. Якась сила смикнула Маргариту і у волоссі в неї зблиснув королівський діамантовий вінець. ПоявивсяКоров'єв і повісив на груди Маргарита важке в овальній рамі зображення чорного пуделя на важкому ланцюгу. Ця прикраса надзвичайно обтяжила королеву. Ланцюг одразу почав натирати шию. Але дещо нагородило Маргариту за ті незручності, якіїї спричиняв ланцюг з чорним пуделем. Це - поштивість, з якою почали ставитися до неї Коров'єв і Бегемот. - Нічого, нічого, - бурмотів Коров'єв . - Нічого не поробиш, треба. Дозвольте, королево, вам дати пораду. Поміж гостей будуть різні, але нікому - жодної переваги! Якщо хтось не сподобається, ви, звичайно, не покажете цього. Помітять тієї ж миті! Треба полюбити його. І ще: не проминути нікого. Хоча б усмішечку, хоча б малюсінький поворот голови. Що-будь, тільки не неуважливість! Нарешті вони вилетіли на площадку, де очі осліпли від світла, що лилося з кришталевих виноградних грон. Маргариту встановили на місце, і підїї правою рукою виявилася низька колонка. "Руку можна буде покласти на неї, якщо буде важко",- прошепотів Коров'єв. Якийсь чорношкірий підкинув під ноги Маргариті подушку з вишитим на ній золотим пуделем, на неї вона поставила, зігнувши в коліні, свою праву ногу. Маргарита була у височині, і з-під ніг їїйшли долі сходи. Внизу вона побачила камін, у пащу якого могла б в'їхати 5-тонна вантажівка. Але тут раптом щось грюкнуло в каміні, і з нього вискочила шибениця з напіврозсипаним прахом. Цей прах зірвався з мотузки, вдарився о підлогу, і з нього вискочив красень у фраку. З каміна вибігла напівзотліла труна, і з неї вивалився другий прах. Красень підлетів і подав руку, другий прах склався в голу жінку в чорних туфельках і з чорними перами на голові. - Перші! - вигукнув Коров'єв. - ПанЖак з дружиною. Переконаний фальшивомонетник, державний зрадник. Прославився тим, що отруїв королівську коханку. Я в захваті, - заговорив кіт Бегемот панові Жаку. Тим часом унизу з каміна з'явився безголовий з відірваною рукою скелет, вдарився об землю і обернувся на чоловіка у фраку. Тепер уже на кожній сходинці опинилися однакові фрачники та голі жінки з ними, що різнилися кольором туфель та пір'їнок на волоссі. До Маргарита наближалася, шкандибаючи, в чудернацькому дерев'яному чоботі на лівій нозі, дама із широкою зеленою пов'язкою на шиї. - Найчарівніша дама, - шепотів Коров'єв, - рекомендую вам: паніТофана, була надзвичайно популярною серед молодих неаполітанок, особливо тих, котрим набридли їхні чоловіки. Так, отож бо пані Тофана зважала на становище цих бідних жінок і продавала їм якусь воду у пляшечках. Жінка вливала воду до супу чоловікові, той його з'їдав й почувався пречудово. Але за кілька годин він починав відчувати страшну спрагу, лягав у ліжко, і за день жінка, що нагодувала чоловіка супом, була вільною. На нозі в Тофани, королево, іспанський чобіток, а стрічка ось чому: коли тюремники довідалися, що близько п’ятисот чоловіків полишили життя назавжди, вони зопалу задушили пані Тофану у в'язниці. - Я така щаслива, чорна королево, що мені випала така висока честь, - шепотіла Тофана. - Я рада,- відповіла Маргарита, водночас подаючи руку іншим. Тепер сходами знизу догори линув потік. Маргарита механічно підіймала й опускала руку та усміхалася до гостей. А ось це -Фріда, - голосно говорив Коров'єв, - вона щораз мріє пожалітися на свою хусточку. Маргарита спіймала поглядом ту, що на неї вказував Коров'єв. Це була молода жінка років двадцяти надзвичайної за красою статури, але з якимись неспокійними очима. "До неї камеристку приставлено, - пояснив Коров'єв, - і та тридцять років кладе їй на ніч на столик носову хусточку. Щойно Фріда прокинеться, а хусточка вже тут. Вона служила в кафе, господар якось зазвав її до комори, а за 9 місяців вона народила хлопчика, занесла його до лісу й засунула йому до рота хусточку , а потім закопала хлопчика в землі. На суді вона казала, що не має чим годувати дитину" Раптом Фріда благально стала повторювати: - Фріда, Фріда! Мене звуть Фріда, о королево! - То напийтеся сьогодні п'яною, Фрідо, і ні про що не думайте, - сказала Маргарита. Так спливла година, спливла й друга. Тут Маргарита стала помічати, що ланцюг її зробився важчим, ніж був. Щось дивне сталося і з рукою. Тепер, перш ніж підняти її, Маргариті доводилося морщитися. Гострий біль, наче від голки, раптом пройняв праву руку Маргарита, і, стиснувши зуби, вона поклала лікоть на тумбу. Якийсь шурхіт доносився тепер ззаду із залу, і було зрозуміло, що там танцюють нечувані полчища гостей. Ані Калігула, ані Мессаліна вже не цікавили Маргариту, як не цікавив жоден з королів, самогубців, шахраїв, катів, зрадників. Ноги Маргарита підгиналися, вона боялася заплакати. Найгірших страждань їй завдало праве коліно, що його цілували. Воно спухло, шкіра на ньому посиніла. Наприкінці третьої години Маргарита глянула вниз цілком безнадійними очима й радісно стрепенулася: потік гостей рідшав. - Останній вихід, - прошепотів їй занепокоєно Коров'єв, - і ми вільні. Вона в супроводі Коров'єва знов опинилася у бальному залі, але тепер в ньому не танцювали. Раптом Маргарита, на подив собі, почула, як десь б'є північ, котра давним-давно, за її розрахунками, збігла. Тоді Маргарита знов побачилаВоланда. Її вразило те, що на ньому була брудна залатана сорочка, ноги були у стоптаних нічних пантофлях. Воланд був зі шпагою, але користувався нею як тростиною, спираючись на неї. Воланд зупинився біля підвищення, і відразу жАзазелло опинився перед ним з тарелем у руках, і на цьому тарелі вона побачила відрізану голову чоловіка з вибитими передніми зубами. - Михаиле Олександровичу, - звернувся Воланд до голови; тоді повіки вбитого піднеслися,і на мертвому обличчі Маргарита побачила живі, сповнені страждання очі. - Усе збулося, чи не так? Голову відрізано жінкою, нарада не відбулася ,і я живу у вашій квартирі.. Ви завжди були проповідником теорії, що по відрізанні голови життя в людині припиняється. Мені приємно повідомити вас про те, що ваша теорія дотепна. Але всі теорії варті одна одної. Є серед них і така, згідно якоїкожному буде дано за його вірою. Нехай же збудеться це! Ви йдете у небуття, а мені буде радісно з келиха, в який ви перетворюєтесь. Воланд підняв шпагу. Тієї ж миті покрови голови потемнішали, відвалилися клаптями, очі зникли, і Маргарита побачила на тарелі жовтуватий, зі смарагдовими очима й перлинними зубами, на золотій нозі, череп. Накривка черепа відкинулася на шарнірі. ( В цей час в гості завітав барон Майгель - відомий донощик. За наказом Воланда, Азазелло стріляє в Майгеля, його кров полилася в "чашу" - череп Берліоза) - Я п'ю за ваше здоров'я, панове, - неголосно сказав Воланд, піднявши келих. Тоді сталася метаморфоза. Зникла залатана сорочка й стоптані пантофлі. Воланд виявися у якійсь чорній хламиді зі сталевою шпагою на стегні. Він швидко наблизився до Маргарита, підніс їй келиха і владно сказав: "Пий!" У Маргарита запаморочилося в голові, але чиїсь голоси прошепотіли в обидва вуха: "Не бійтеся, королево... Кров давно пішла в землю. І там вже ростуть виноградні грона". Маргарита, не розплющуючи очей, зробила ковток, і солодкий струм пробіг по її жилах, їй здалося, що кричать півні. Натовпи гостей почали втрачати свою подобу, розпалися у прах. Тління на очах Маргарита охопило зал. Колони розпалися, згасли вогні, все зіщулилося, і не стало жодних фонтанів і квітів. А просто було, що було - скромна вітальня, і з прочинених до неї дверей випадала смужка світла. І в ці прочинені двері й увійшла Маргарита.
ІІ семінар
М. БУЛГАКОВ. "МАЙСТЕР I МАРГАРИТА Гл.2 " Понтій Пілат"
У білому плащі з кривавим підбоєм, човгаючою кавалерійською ходою, рано-вранці 14-го числа весняного місяці нісана у криту колонаду палацу Ірода Великого вийшов прокуратор Юдеї Понтій Пілат. Понад усе на світі прокуратор ненавидів пахощі трояндової олії, а ці пахощі почали переслідувати його від світанку. "О боги, боги, за що ви караєте мене? Так, жодних сумнівів, це знову вона, непереможна, жахлива хвороба ...гемікранія, за якої болить півголови..." Біля фонтану вже було налаштоване крісло, і прокуратор сів у нього. Секретар вклав в його руку шматок пергаменту. Прокуратор прочитав написане і наказав: "Приведіть обвинуваченого". І тієї ж миті два легіонери ввели і поставили перед прокуратором чоловіка років 27-и. Він був вбраний у подертий блакитний хітон, голову його було прикрито білою пов'язкою з ремінцем круг чола, а руки зв'язано за спиною. Під лівим оком у чоловіка був великий синець, у кутику рота - садно із закипілою кров'ю. - То це ти підбурював народ зруйнувати єршалаїмський храм? - тихо спитав Пілат. - Добрий чоловіче! Повір мені..." - почав говорити чоловік із зв'язаними руками - Це ти до мене звертаєшся "добрий чоловіче"? - відразу перервав його прокуратор. - Ти помиляєшся. В Єршалаїмі всі шепочуть про мене, що я люта потвора, і це цілком слушно» Він наказав покликати Щуробоя. Усім здалося, що на балконі потемніло, коли центуріон Марк на прізвисько Щуробій постав перед прокуратором. Він був на голову вищий від найвищого із солдатів легіону і такий широкий у плечах, що цілком заступив ще невисоке сонце. Прокуратор звернувся до центуріона: - Злочинець каже мені "добрий чоловіче". Виведіть його звідси на хвилину, поясніть йому, як треба розмовляти зі мною. Але не калічте! Вивівши ув'язненого до саду, Щуробій взяв батога і, несильно розмахнувшись, ударив ув'язненого по плечах. Той умить впав, ніби йому підрубали ноги. Марк однією лівицею смиконув у повітря поваленого, поставив на ноги і заговорив гугняво: - Римського прокуратора називати - ігемон . Ти зрозумів мене, чи вдарите тебе? - Я зрозумів тебе. Не бий мене, - перевівши подих, хрипко відповів ув'язнений. За хвилину він знову стояв перед прокуратором. - Ім'я? - Моє? - квапливо озвався ув'язнений, виявляючи готовність відповідати тямучо. - Моє мені відомо. Не вдавай себе за дурнішого, ніж ти є. Твоє. - Єшуа з міста Гамали на прізвисько Га-Ноцрі, - відповів в'язень - Якої ти крові? Де ти постійно живеш? - Я не пам'ятаю моїх батьків. Я не маю постійної оселі, я мандрую з міста до міста. - То це ти збирався зруйнувати кам'яницю храму і підбурював до цього народ? - Я, доб... - тут жах промайнув в очах арештанта, - я, ігемоне, ніколи в житті не збирався руйнувати храми і нікого не підбурював до цієї безглуздої дії. - Ти брехун, - вів Понтій Пілат. - Записано ясно: підбурював. Так свідчать люди… - Ці добрі люди, - заговорив в'язень, - ігемоне, нічого не вчилися й геть усе переплутали, що я казав. Це через те, що він неправильно записує за мною. Я одного разу зазирнув у його пергамент і жахнувся. - Хто такий? - бридливо спитав Пилат і торкнув скроню рукою. - Левій Матвій, - охоче пояснив в'язень.- Він був збирачем податей... Однак, послухавши мене, він кинув гроші на дорогу та сказав, що піде зі мною мандрувати. - О, місто Єршалаїм, - поміхнувся прокуратор, - чого тільки не почуєш у ньому! Збирач податей, ви чуєте, кинув гроші на дорогу! - А він сказав, що гроші йому відтепер стали осоружні, і став моїм супутником, - пояснив Єшуа Прокуратор раптом подумав, що простіше було б вимовити лише два слова: "Повісити його", повалитися на ложе, жалібним голосом покликати собаку Банга. І думка про отруту спокусливо промайнула у хворій голов і прокуратора. - А от що ти все-таки казав про храм юрбі на базарі? - хрипким голосом запитав Пілат. - Я, ігемоне, казав проте, що впаде храм старої віри й утвориться новийхрам істини. - Навіщо ж ти, волоцюго, розповідав про істину, про яку не маєш уяви? Що таке істина? - Істина перед усім у тому, що тобі так сильно болить голова, що ти помишляєш про смерть. Ти мрієш лише про те, аби прийшов твій собака, єдина істота, до якої ти відчуваєш сердечну приязнь... Але страждання твої зараз закінчаться.... ( головний біль, дійсно пройшов). Я радив би тобі, ігемоне, погуляти пішки, а я залюбки супроводжував би тебе. Я охоче поділився б з тобою деякими міркуваннями, бо ти справляєш враження дуже розумної людини ( при цих словах секретар смертельно пополотнів). Біда в тому, що ти надто замкнений у собі і втратив віру в людей. Адже не можна, погодься, вмістити всю свою прихильність у собаку, - і тут в'язень дозволив собі усміхнутися - То ти стверджуєш, що не закликав зруйнувати чи знищити храм? То заприсягнися своїм життям, оскільки воно висить на волосинці, знай це, - сказав Пілат - Чи ти думаєш, що ти його підвісив, ігемоне? Ти дуже помиляєшся… - Я можу перерізати цю волосинку, - сказав крізь зуби прокуратор. - Ти помиляєшся, - заперечив в'язень. - Перерізати волосинку може той, хто підвісив. - Так, - посміхнувся Пілат, - тепер я не сумніваюся в тому, що роззяви ходили за тобою. Скажи, чого ти весь час уживаєш слова "добрі люди"? Ти всіх так називаєш? - Усіх, - відповів в'язень. - Злих людей немає на світі. - А от, приміром, центуріон Марк, його прозвали Щуробоєм, - він - добрий? - Так. Він нещаслива людина. Відтоді, як добрі люди спотворили його, він став таким. - "Добрі люди" кидалися на нього, наче собаки на ведмедя. Його підрозділ потрапив у мішок, і якби не врубалася з флангу кавалерія, а командував нею я,- він би загинув. Цієї миті у колонаду стрімко влетіла ластівка. Упродовж її польоту в голові Пілата склалася формула: ігемон складу злочину в діях Га-Ноцрі не знайшов, а сам Єшуа - душевнохворий. Унаслідок цього смертний вирок, винесений Синедріоном, прокуратор не затверджує. Та раптом секретар подав Пилату інший шматок пергаменту. Прочитавши подане, прокуратор перемінився на виду. І пронеслася думка: "Загинув!" - Слухай, Га-Ноцрі, ти коли-небудь казав щось про великого кесаря? Чи НЕ казав? І чи знаєш ти якогось Юду з Кіріафа, і що саме ти казав йому, якщо казав ( ?), про кесаря? - - Позавчора я познайомився з молодиком, що назвав себе Юдою, він запросив мене до себе і попросив висловити свій погляд на державну владу. Я казав, що будь-яа влада є насильством над людьми і що прийде час, коли не буде влади ані кесарів, ані будь-якої іншої влади. Людина перейде у царство істини, де взагалі не буде потрібна жодна влада - На світі немає величнішої влади, ніж влада імператора Тіверія! - закричав Пілат і наказав вивести конвой. І коли всі вийшли, дивно усміхаючись, він сказав: - Отже, Щуробій, запеклий кат, - добрий? І розбишаки Дісмас та Гестас, що вбили чотирьох солдат, і Юда - добрі люди? І прийде царство істини? Скажи, чи віриш ти в Бога? - Ти б мене відпустив, ігемоне,- попросив в'язень, - я бачу, що мене хочуть убити. - Ти гадаєш, нещасний, - обличчя Пилата спотворилося судомою, - що римський прокуратор відпустить людину, яка казала те, що ти казав? Мовчати! - скричав Пилат і оголосив, що затверджує смертний вирок злочинцеві Єшуа Га-Ноцрі. ( Далі переповідається про зустріч Пилата з первосвящеником Каїфою. Вони мали визначити, кого зі злочинців слід було, зважаючи на свято Пасхи, помилувати. Пілат тричі пропонував Єшуа, втім, Каїфа твердо стояв на своєму: має бути звільнений Вар-равван) Усе було скінчено, Єшуа відходив назавжди, і страшні болі прокуратора нема кому вилікувати, від них нема засобу, крім смерті) - Тісно мені, - вимовив Пілат. Він шарпнув застібку з коміра плаща, і та впала. - Сьогодні задуха, - десь іде гроза, - подав голос Каїфа, не зводячи очей з почервонілого обличчя прокуратора й передбачаючи всі муки, які ще випадуть. - Ні, - сказав Пілат, - це не через те, що задуха, а тісно мені стало з тобою, Каїфо, - і, звузивши очі, Пілат посміхнувся і додав: - Побережи себе, первосвященику. Було біля 10 години ранку... ---------- М.БУЛГАКОВ. " МАЙСТЕР І МАРГАРИТА" Гл. 16 "Страта"
Сонце вже знижувалося над Лисою Горою, і гору цю було взято в подвійне оточення. Нарешті підійшла кентурія під командуванням Марка Щуробоя. Вона йшла, розтягнута двома лавами по краях дороги, а між тими лавами їхали у возі троє засуджених з білими дошками на шиї, на кожній з яких було написано "Розбійник і бунтівник". За возом засуджених прямували інші, навантажені щойно обтесаними стовпами з поперечниками, мотузками, лопатами, відрами і сокирами. На цих возах їхали шість катів. За ними верхи кали центуріон Марк і начальник храмової сторожі Єршалаїма. Закінчувалася процесія солдатською лавою, а за нею вже йшло близько двох тисяч цікавих, що не злякалися пекельної спеки і жадали бути присутніми при захопливому видовищі. До цих цікавих з міста приєдналися тепер цікаві богомольці, котрих без перешкоди пропускали у хвіст процесії. Всі вони втягнулися на Лису Гору. Ала (кавалерія) пропустила всіх у другий ярус, а друга центурія нагору пропустила лише тих, хто був причетний до страти, а тоді швидко розсіяла юрбу навколо всього пагорка, отож та опинилася поміж піхотним оточенням угорі і кавалерійським унизу. Те Отже, відколи процесія піднялася на гору, минуло понад три години, і сонце вже знижувалося над Лисою Горою, але спека ще була нестерпною, і солдати в душі проклинали трьох розбійників, щиро бажаючи їм якнайскорішої смерті. Ніхто не зробив спроби відбити засуджених ні в самому Єршалаїмі, наводненому військами, ні тут, на оточеному пагорку, і натовп повернувся до міста, бо, насправді, геть нічого цікавого не було у цій страті, а там, у місті, вже йшли приготування до великого свята Пасхи, що надходило ввечері. Римська піхота у другому ярусі страждала ще більше, ніж кавалеристи. Центуріон Щуробій єдине що дозволив солдатам - це зняти шоломи і накритися білими пов'язками, змоченими водою. З північного боку пагорбаЛевій Матвій зі спотвореним від горя обличчям спостерігав за стратою свого вчителя Єшуа. Тепер, сидячи на камені, він тужив. Його страждання були аж такі великі, що часом він заговорював сам до себе. - Ох, я й дурень! - бурмотів він, розгойдуючись на камені у душевному болю і нігтями дряпаючи груди. - Дурень, боягуз! Падло я, а не людина! Він замовкав, похнюплював голову, а потім то хапався за ніж, захований на грудях, то за шматок пергаменту, на якому вже було накидано записи: "Сонце схиляється, а смерті немає! Боже! За що гніваєшся на нього? Пошли йому смерть". Причина відчаю Левія полягала у страшній невдачі, що спіткала Єшуа та його. Вчора увечері якась несподівана жахлива хвороба вразила Левія. Його тіло затрясло, він став стукотіти зубами. І нікуди йти вже не міг, а так і провалявся в сараї до світанку п'ятниці, коли хвороба відпустила. У якомусь тужливому передчутті лиха, Левій вирушив до Єршалаїма. Там, у юрбі, він і почув, як прокуратор оголошував вирок. Коли засуджених повели на гору, Левій Матвій біг поруч із лавою, намагаючись якимось чином дати знати Єшуа, що він, Левій, не кинув його на останній путі, та Єшуа його не бачив. І ось, коли процесія пройшла близько півверсти дорогою, Матвієві сяйнула думка: однієї миті досить, аби проскочити між двома легіонерами, дістатися воза і вдарити Єшуа ножем у спину, крикнувши йому: "Єшуа! Я рятую тебе і йду разом із тобою!" Йому було байдуже, як після цього загине він сам. Він хотів одного, аби Єшуа, який не вчинив нікому в житті найменшого зла, уник би тортур. План був добрий, та річ у тім, що Левій ножа із собою не мав. Лютий на себе, він вибрався із юрби і побіг назад до міста. Він добіг до міських воріт і побачив розчинені двері лавки, де продавався хліб. Він зайшов до лавки і попросив господиню зняти верхній коровай, який чомусь йому сподобався більше за інші, і коли та відвернулася, мовчки і швидко взяв з прилавка вигостреного, наче бритва, хлібного ножа і прожогом мигнув з лавки геть. За кілька хвилин він знову був на дорозі. Та процесії вже не було видно. Він побіг. Часом йому доводилося валитися просто в куряву і лежати нерухомо, аби віддихатися. Потім знову зривався і біг далі. Коли він нарешті побачив закурену вдалині довгу процесію, вона була вже біля підніжжя пагорка. Він запізнився. Коли спливла четверта година "страти, муки Левія сягнули найвищого ступеня, і його охопив шал. Він жбурнув на землю украденого ножа, роздушив флягу ногою і вчепився у волосся, проклинаючи себе. Побачивши, що клятьба не діє і нічого від цього на осонні не змінюється, він стиснув кулаки, підніс їх до неба і зажадав, аби Бог тієї ж миті послав Єшуа смерть. Розплющивши очі, він пересвідчився у тому, що на пагорку все без змін. Тоді Левій закричав: "Проклинаю тебе, Боже! Ти глухий! Якби ти не був глухий, ти почув би мене і вбив його тієї ж миті!" Замружившись, Левій чекав на вогонь, що впаде на нього з неба і вразить його самого. Цього не сталося,і, не розмикаючи повік, Левій продовжував вигукувати образливі промови до неба. Він кричав про своє розчарування і про те, що існують інші боги й релігії. - Я помилявся!- кричав геть захриплий Левій. - Ти бог зла. Чи твої очі зовсім закрив дим від курильниць храму, а вуха твої перестали що-будь чути? Ти не всемогутній бог! Проклинаю тебе, боже розбійників, їхній покровитель і душа! Тут щось дмухнуло в обличчя колишньому збирачеві і щось зашелестіло в нього під ногами. Дмухнуло ще раз, і тоді, розплющивши очі, Левій побачив, що все на світі, чи під впливом його проклять, чи з інших якихось причин, змінилося. Сонце зникло, не дійшовши до моря, в якому тонуло щовечора. Поглинувши його, небом із заходу здіймалася грізно і невпинно грозова хмара. Краї її вже закипали білою піною, чорне димне черево відсвічувало жовтим. Хмара вуркотала, і з неї раз по разу вивалювалися вогненні нитки. Яффською дорогою, долиною над наметами богомольців, гнані несподіваним вітром, летіли стовпи куряви. Йшов п’ятий час страти. Щуробій рушив до групи катів і наказав йти за ним. З найближчого стовпа долинала хрипка пісенька. Повішений на ньомуГестас до кінця третьої години страти збожеволів від мух і сонця і тепер тихо співав.Дісмас на другому стовпі страждав більше за двох інших, бо його не долала непам'ять. Щасливішим за двох інших був Єшуа. Вже в першу годину його почали вражати умлівання, а потім він впав у непам'ять. Мухи й сліпні обліпили його, аж обличчя йому щезло під чорною ворушкою масою. На животі, попід пахвами сиділи сліпні і смоктали оголене тіло. Один із катів підняв списа, а другий приніс до стовпа відро й губку. Перший підняв списа і постукав ним по одній, потім по другій руці Єшуа, що їх було прив'язано мотузками до поперечини стовпа. Тіло з випнутими ребрами здригнулося. Кат провів кінцем списа по животу. Єшуа підняв голову, і мухи з гудінням знялися, і відкрилося обличчя, розпухле від укусів. - Чого тобі треба? Навіщо підійшов до мене? - ворухнув спухлими губами Га - Ноцрі. - Пий! - сказав кат, і просякнута водою губка на кінці списа піднялася до губ Єшуа. Він припав до губки і почав усмоктувати вологу. З сусіднього стовпа долинув голос Дісмаса: - Несправедливість! Я такий самий розбійник, як і він! - злоба палала в його очах. Єшуа відірвався від губки і хрипко попросив ката: "Дайте напитися йому". Темнішало дедалі більше. Хмара залила вже півнеба, блиснуло над самим пагорком. Кат зняв губку зі списа: - Славимо великодушного ігемона! - урочисто прошепотів він і тихенько штрикнув Єшуа в серце. Коли грім вдарив удруге, кат уже поїв Дісмаса і з тими же словами: "Слав ігемона!" - вбив і його. Гестас, позбавлений розуму, перелякано скрикнув, щойно кат опинився коло нього, але, коли губка торкнулася його губ, вчепився в неї зубами. За кілька секунд обвисло і його тіло. Після цього трибун дав знак центуріону і, повернувшись, почав спускатися з вершини разом з начальником храмової варти. Насунулася напівтемрява, і блискавки прошивали чорне небо. З нього раптом порснуло вогнем, і крик центуріона: "Знімай лаву!" - потонув у гуркоті. Щасливі солдати кинулися бігти з пагорка. Пітьма закрила Єршалаїм. Злива обрушилася так страшне, що, коли солдати бігли додому, їм навздогін уже летіли шалені потоки. Вони ковзали і падали. За кілька хвилин у димному варові грози, води й вогню на пагорку залишився лише один чоловік. Стрясаючи не марно вкраденим ножем, зриваючись зі слизьких уступів, він рвався до стовпів. Допавши до стовпів, він здер з себе просочений водою таліф, лишившись в одній сорочці і припав до ніг Єшуа. Він перерізав мотузки на гомілках, а потім звільнив руки Га-Ноцрі від горішніх пут. Голе тіло Єшуа впало на Левія Матвія і повалило його на землю. Левій лишив на землі тіло із закинутою головою і побіг до інших стовпів, перерізав мотузки й на них, і два тіла обрушилися на землю. Минуло кілька хвилин, і на вершині пагорка залишилися тільки ці два тіла та три порожні стовпи. Ані Левія, ані тіла Єшуа на верхівці пагорка тим часом уже не було...
------------------------------------------------------------------------ Роман Оруелла «1984» У романі описується світ, де панує тоталітарний режим у своїй найвищій формі — режим, який пізнав свою тоталітарну природу й поклав собі за мету зберегтися вічно. Увесь світ поділився на три гігантські блоки, які не відрізняються один від одного ідеологією, проте ведуть між собою безперервну війну. Суспільство у кожному із блоків розділене на три класи: Внутрішню Партію, Зовнішню партію й пролів. Ідеологія Партії базується на тому положенні, що всі суспільства поділяються на клас при владі, клас, який рветься до влади, й пролів, які не мають жодного значення. Клас при владі може вічно залишатися таким, якщо систематично й безперервно винищуватиме клас, який рветься до влади. Внутрішня Партія залишатиметься при владі вічно, якщо безжалісно й послідовно винищуватиме Зовнішню партію. Роман фокусується на Вінстонові Сміті - члені зовнішньої партії, який, згідно з ідеологією, носить у собі зерно бунту проти влади. Вінстон Сміт живе в Лондоні, працює в Міністерстві правди і є членом зовнішньої партії. Він не поділяє партійні гасла та ідеологію і в глибині душі сильно сумнівається в партії, навколишньої дійсності і взагалі у всьому тому, в чому тільки можна сумніватися. Щоб «випустити пару» і не зробити нерозважливий вчинок, він купує щоденник, в якому намагається викладати всі свої сумніви. На людях же він намагається прикидатися прихильником партійних ідей. Однак він побоюється, що дівчина Джулія, що працює в тому ж міністерстві, шпигує за ним і хоче викрити його. У той же час він вважає, що високопоставлений співробітник їх міністерства, член внутрішньої партії якийсь О'Брайен також не розділяє думки партії і є підпільним революціонером. Одного разу опинившись в районі пролів (пролетарів), де члену партії з'являтися небажано, він заходить в крамницю Чаррінгтона. Той показує йому горницю, і Вінстон мріє пожити там хоча б тиждень. На зворотному шляху йому зустрічається Джулія. Сміт розуміє, що вона стежила за ним, і приходить в жах. Він коливається між бажанням убити її і страхом. Однак перемагає страх і він не наважується наздогнати і вбити Джулію. Незабаром Джулія в міністерстві передає йому записку, в якій вона зізнається йому в коханні. У них зав'язується роман, вони кілька разів на місяць влаштовують побачення, але Уїнстона не покидає думка, що вони вже небіжчики (вільні любовні стосунки між чоловіком і жінкою, які є членами партії, заборонені партією). Вони знімають кімнатку у Чаррінгтона, яка стає місцем їх регулярних зустрічей. Уїнстон і Джулія вирішуються на божевільний вчинок і йдуть до О'брайеном і просять, щоб він прийняв їх в підпільне Братство. Його заарештовують у кімнатці у містера Чаррінгтона, так як цей «милий стариган» виявився співробітником поліції. У Міністерстві любові Вінстона довго обробляють. Спочатку Уїнстон намагається боротися і не відрікатися від себе. Однак від постійних фізичних і психічних мук він поступово відрікається від себе, від своїх поглядів, сподіваючись відректися від них розумом, але не душею. Він відрікається від усього, крім своєї любові до Джулії. Однак і цю любов ламає О'Брайен. Уїнстон відрікається, зраджує її, думаючи, що він зрадив її на словах, розумом, від страху. Однак коли він уже «вилікуваний» від революційних настроїв і на волі, сидячи в кафе і попиваючи джин, він розуміє, що в той момент, коли відрікся від неї розумом, він відрікся від неї повністю. Він зрадив своє кохання. У цей час по радіо передають повідомлення про перемогу військ Океанії над армією Євразії, після чого Уїнстон розуміє, що тепер він повністю вилікувався. Тепер він дійсно любить партію, любить Старшого Брата .. Врешті-решт, за допомогою Міністерства Любові головний герой пізнає велич і красу ідеології Партії. Подальша його доля не відслідковується. Він може загинути в казематах або ж долучитися до вибраних — зрозуміло лише, що Партія знову перемогла й правитиме вічно. ----------------------------------------------------------------------------------------------------
Оруелл, «Звіроферма» Містер Джонс володіє фермою Манор недалеко від містечка Віллінгдон в Англії. Старий борів Майор збирає вночі у великій коморі всіх тварин, що мешкають тут. Він каже, що вони живуть в рабстві і убогості , тому що людина привласнює плоди їхньої праці , і закликає до повстання : потрібно звільнитися від людини , і тварини відразу стануть вільними і багатими . Майор заспівує стару пісню "Звіри Англії" . Тварини дружно підхоплюють . Підготовку до повстання беруть на себе свині , які вважаються найрозумнішими тваринами. Серед них виділяються Наполеон, Сніжок і Верескун . Вони перетворюють вчення Майора на струнку філософську систему під назвою Анімалізм і викладають її основи іншим на таємних сходках. Найвірнішими учнями виявляються ломові коні Боксер і Кловер. Повстання відбувається раніше , ніж можна було очікувати, оскільки Джонс п'є, а його працівники зовсім закинули ферму і перестали годувати худобину. Терпінню тварин настає кінець, вони накидаються на своїх мучителів і проганяють їх. Тепер ферма Манор належать тваринам. Вони знищують все, що нагадує їм про господаря, а будинок його залишають як музе , але ніхто з них ніколи не повинен там жити. Садибі дають нову назву: « Скотний двір». Принципи анімалізм свині зводять до Семи Заповідей і пишуть їх на стіні комори . За ним відтепер і назавжди зобов'язані жити на « Фермі » тварини : 1 . Всі двоногі - вороги . 2 . Всі чотириногі або з крилами - друзі. 3 . Тварини не повинні носити одяг . 4 . Тварини не повинні спати в ліжку. 5 . Тварини не повинні вживати алкоголь. 6 . Тварини не повинні вбивати інших тварин без причини. 7 . Всі тварини рівні .
Для тих , хто не може запам'ятати всі Заповіді , Сніжок скорочує їх до однієї : "Чотири ноги добре , дві ноги - погано ». Тварини щасливі, хоча і працюють від зорі до зорі. Боксер працює за трьох. Його девіз: «Я буду трудитися ще старанніше ». По неділях проводяться загальні збори ; резолюції завжди висувають свині , інші тільки голосують. Потім усі співають гімн "Звіри Англії" . Свині роботою не займаються , вони керують іншими. Джонс і його працівники нападають на "Скотний двір" , але тварини безстрашно захищаються , і люди в паніці відступають. Перемога призводить тварин у захват. Вони називають битву Битвою у корівнику , засновують ордена « Тварина - герой» першого та другого ступеня і нагороджують відзначилися в бою Снєжка і Боксера . Сніжок і Наполеон постійно сперечаються на зборах , особливо про споруду вітряка . Ідея належить Сніжку, який сам виконує виміри, розрахунки і креслення : він хоче приєднати до вітряка генератор і забезпечити ферму електрикою. Наполеон із самого початку заперечує. А коли Сніжок переконує тварин голосувати на зборах в його користь, по сигналу Наполеона в комору уриваються дев'ять величезних лютих псів і накидаються на Сніжка. Той ледь рятується втечею, і більше його ніхто ніколи не бачить. Наполеон скасовує будь-які зібрання . Всі питання буде тепер вирішуватиме спеціальний комітет з свиней, очолюваний їм самим; вони засідатимуть окремо , а потім оголошувати свої рішення. Загрозлива гарчання собак заглушає заперечення. Боксер висловлює загальну думку словами: «Якщо це говорить товариш Наполеон, значить, це правильно ». Відтепер його другий девіз: « Наполеон завжди правий ». Наполеон оголошує, що вітряк все ж повинен бути побудований. Виявляється, Наполеон завжди наполягав на цьому будівництві , а Сніжок просто викрав і привласнив всі його розрахунки і креслення . Наполеону довелося робити вигляд , що він проти, оскільки не було іншого способу позбавитися від Сніжка, « який був небезпечною особою і мав на всіх поганий вплив ». Вибух, що пролунав одного разу вночі, руйнує наполовину побудований вітряк. Наполеон говорить, що це помста Сніжка за його ганебне вигнання , звинувачує його в безлічі злочинів і оголошує йому смертний вирок. Він закликає негайно почати відновлення вітряка . Незабаром Наполеон, зібравши у дворі твари , з'являється у супроводі собак. Він змушує заперечували йому колись свиней, а потім декількох овець, курей і гусей зізнатися в таємному зв'язку зі Сніжком. Собаки тут же перегризають їм горло . Приголомшені тварини скорботно починають співати "Звіри Англії", але Наполеон забороняє виконання гімну назавжди. До того ж виявляється, що шоста Заповідь свідчить: « Тварини не повинні вбивати інших тварин без причини» . Тепер всім ясно, що зрадників , які самі визнали свою провину , страчувати було необхідно. Містер Фредерік з п'ятнадцятьма озброєними працівниками нападає на "Скотний двір», вони ранять і вбивають багатьох тварин і підривають недавно побудований вітряк . Тварини відображають атаку , але самі знекровлені і знесилені. Але , слухаючи урочисту промову Наполеона , вони вірять , що здобули найбільшу перемогу в Битві у вітряка . Від непосильної роботи вмирає Боксер . З роками все менше залишається тих тварин , хто пам'ятає життя на фермі до Повстання. « Скотний двір» поступово стає багатшим , але все , крім свиней і собак , як і раніше голодують , сплять на соломі , п'ють із ставка , день і ніч трудяться в полі , страждають взимку від холоду , а влітку від спеки. За допомогою звітів і зведень Верескун незмінно доводить , що з кожним днем життя на фермі стає все краще. Тварини пишаються , що вони не такі , як усі: адже їм належить єдина в цілій Англії ферма , де всі рівні , вільні і працюють для власного блага. Тим часом свині переїздять в будинок Джонса і сплять в ліжках . Наполеон живе в окремій кімнаті і їсть з парадного сервізу . Свині починають вести торгівлю з людьми. Вони п'ють віскі і пиво , яке самі ж варять. Вони вимагають , щоб всі інші тварини поступалися їм дорогу . Порушивши чергову Заповідь , свині , користуючись довірливістю тварин , переписують її так , як їм вигідно , і на стіні комори залишається єдина заповідь: « Всі тварини рівні , але деякі тварини рівні більш інших ». Зрештою свині напинають на себе одяг Джонса і починають ходити на задніх ногах , під схвальне бекання овець , муштрованих верескунів : «Чотири ноги - добре , дві ноги - краще ». В гості до свиней приходять люди з сусідніх ферм. Тварини заглядають у вікно вітальні. За столом гості та господарі грають в карти , п'ють пиво і вимовляють майже однакові тости за дружбу і нормальні ділові відносини . Наполеон показує документи , які підтверджують, що відтепер ферма - сумісна власність свиней і знову іменується « Ферма Манор ». Потім розгорається сварка , всі кричать і б'ються , і вже не можна розібрати , де людина , а де свиня. -----------------------------------------------------------------------------------------------
АЛЬБЕР КАМЮ. «ЧУМА» Це сталося після Другої світової війни у невеличкому приморському місті Орані. Раптом скрізь стали з’являтися пацюки, та ще й хворі — конали на очах. Ось уже вісім тисяч здохлих пацюків підрахували. Помер старий воротар у домі лікаря Ріс. Симптоми схожі на чуму: підвищена температура, збільшення лімфатичних вузлів. Але поважні громадяни ніяк не хочуть визнати, що у місті чума. Мешканців міста заспокоюють. Кажуть, що у лікарнях усе зроблено, щоб лікувати тих, хто захворів. Про епідемію у газетах та листівках не йдеться. Сироватки для щеплень у місті нема. Люди під час чуми живуть так, ніби нічого не сталося. Ніхто не хоче повірити у чуму, яка може зруйнувати усі плани. Та ось нарешті було визнано, що у місті епідемія. Усі контакти із зовнішнім світом було обірвано. Не можна було листуватися: зараза. Телефонний зв’язок обірвався: перевантаження. Ще якось працював телеграф. Люди були у розпачі. Вирок влади був такий: виїхати з міста не можна. Якщо хтось хоче повернутися, нехай повертається, але зворотного шляху немає. Постачання міста дуже зменшилося. Бензину не було, автомобілі зникли з вулиць. Багато працівників зосталися без роботи. У кінотеатрах ішли старі фільми, але люди ходили їх дивитися — з нудьги. Більшість старанно вдавала, що нічого не сталося. Жителі міста намагалися жартувати, сиділи у кафе, спілкувалися. Деякі кафе викинули гасло: «Більше п’єш — мікроба вб’єш!» Журналіст Рамбер, що випадково опинився у місті, дуже страждає від розлуки зі своєю нареченою. Вона живе у Парижі. Рамбер просить, щоб лікар Ріс дав йому довідку, що журналіст не хворий на чуму. Нехай його відпустять до коханої. Але Ріє відмовляє. Якщо відпустити Рамбера, то за ним підуть інші. Не можна бути впевненим, що хтось із них уже не несе в собі чуму. Ріє працює у лазареті. Щоденно він бачить, як матері плачуть над дітьми, у яких побачили відразливі червоні пухирі — ознаку чуми. Ріє вже не має сили співчувати. Панотець Панлю на недільній проповіді проголосив, що чума — це кара Господня за гріхи. У місті оселився жах. Письменник Гран рятується від жаху творчістю. Він працює над кожним реченням у рукопису — це допомагає йому не думати про небезпеку. Ресторани переповнені. Ніхто не шкодує грошей на дорогі вина та вишукану їжу. Всі немов гоняться за останнім промінцем життя. По бульварах гуляють закохані. Лікар Ріє не припиняє своєї праці: «Може, вона й безглузда, але він повинен протистояти — це єдиний сенс життя!» Старий Кастель намагається зробити нову сироватку для щеплень. У місті починають діяти санітарні дружини. Не можна сидіти склавши руки! Треба чинити опір чумі, хоча б для того, щоб зберегти свою людську гідність. Між Рамбером та Ріє спалахує філософська суперечка: що важливіше — праця (обов’язок) чи кохання? Але попри всі філософські бесіди та людські зусилля чума все поширюється. Здіймається безжалісний вітер. Починаються пожежі. Дехто сам підпалює свій будинок, гадаючи, що полум’я знищить хворобу. Не було можливості поховати померлих пристойно, трупи кидали у рівчак. Вивозили їх уже без домовин, у трамваях. Дехто з рідних встигав кинути у вікно трамвая квіти — останній привіт. Отак їхали містом трамваї — з трупами та квітами. Потроху люди звикали до відчаю. Це бентежило лікаря Ріє, він вважав, що звичка до відчаю гірша за сам відчай. Люди були немов сонні. Вони відчували, що вже краще померти, ніж (гак існувати. Ніхто вже не сподівався на зустріч з коханим, на повернення колишнього життя. Але чума ще й об’єднувала усіх індивідуалістів. Спільна біда — все ж спільна. Люди не замикаються у своїх оселях. Вони ходять у театр — це немов виклик долі. Нарядно вдягнена публіка слухає оперну арію, та раптом актор падає — смерть на сцені. Нарешті була готова сироватка Кастеля. Її випробували на маленькому хлопчикові, синові слідчого. Дитина довго та нестерпно страждала та все ж померла. — Я не можу сприйняти того Божого світу, де мучать дітей! — вигукує лікар. У місті з’являються різні пророки. Вони посилаються на Нострадамуса та намагаються вичислити термін скінчення чуми. Поміж бідних та багатіїв зростає напруження. Бідні ледве животіють, а багатії шукають собі розвага. Та ось нарешті чума забирається з міста. Чума пішла, але проблеми лишилися. Як казав один старий: «Хіба не все наше життя — чума?» Повість Альбера Камю є розгорнутою метафорою життя як чуми, де кожний повинен зробити свій вибір. -------------------------------------------------------
ТОМАС МАНН. «МАРІО І ЧАРІВНИК» Згадка про Торре ді Венере завжди викликає в мене гнітюче відчуття. Це гарне курортне містечко знаходиться біля Тірренського моря. Але тутешнім стосункам бракувало щирості, місцева публіка чомусь «гнула кирпу». Спершу важко було збагнути, з якою метою ці люди вихваляються, хизуються одне перед одним і особливо перед чужинцями. Та скоро ми зрозуміли, що це – політика, що йдеться про так звану ідею нації. І справді, на пляжі аж кишіло юними патріотами. Всі вони виголошували гучні слова про велич і гідність Італії. Італійці легко ображалися, виникала боротьба національних прапорів. В кінці сезону, коли почався масовий від’їзд, і з’явився ЧІПОЛЛА– майстер розважати публіку, ілюзіоніст (як писалося в афішах). Отже ми купили 4 квитки, щоб подивитися чарівника. Народу було дуже багато. Але Чіполла змушував чекати на себе, він навмисно нагнітав напруження, відтягуючи свій вихід. Нарешті пролунав удар гонгу, і завіса розсунулася. Чіполла вийшов на сцену. Це був чоловік непевного віку, але, безперечно, не молодий, з різко окресленим, змарнілим обличчям, колючими очима, міцно стуленим ротом, підфарбованими в чорний колір вусиками. На ньому була чорна широка накидка, білий шарф, білі рукавички і циліндр. Зачіска у нього була огидна: на майже голому черепі від тім’я до лоба тягнулося вузеньке, ніби наліплене, пофарбоване в чорний колір пасмо з проділом посередині. Горб на спині містився не між лопатками, а нижче, десь на попереку. Він створював враження показного блазенства, при цьому у його манерах не було й натяку на клоунаду: навпаки, у ньому прозирала якась суворість і самовдоволення, властиві каліці, що, зрештою, не завадило публіці зустріти його сміхом, який вибухнув у багатьох місцях залу. Раптом один гарний хлопець з модною зачіскою голосно промовив: «Добрий вечір!» Чіполла зробив вигляд розгніваного і став виясняти, хто це сказав. Хлопець пояснив свою витівку тим, що саме Чіполла повинен був зі всіма привітатися першим. Тоді Чіполла запропонував хлопцю показати шановній публіці язика, але хлопець відмовився: «Я людина вихована». Чіполла пильно глянув на хлопця, і той повернувся обличчям до людей й висунув язика. Навколишні не знали, як їм поставитися до такого безглуздого початку вечора. А Чіполла заговорив своїм холодним, як метал, голосом: «Шановні дами й панове! Ви бачили, що мене трохи образив урок, який мені спробував дати цей молодик. Не забувайте, що я людина самолюбна!» На хлопця посипався град дотепів. Чіполла не переставав з нього. В його словах бриніла справжня ненависть, яку можна було зрозуміти: він – горбань, а хлопець – красень. Почав Чіполла програму з арифметичних вправ. Він щось написав на дошці й прикрив написане аркушем паперу, а потім попросив, щоб двоє глядачів піднялися на сцену й допомогли йому в розрахунках. Бажаючих не було. Чіполла сам вибрав двох здоровенних хлопців, але вони сказали, що не вміють писати. Зала вибухла сміхом. Чіполла був розгніваний:«Кожен в Італії вміє писати, її велич несумісна з відсталістю. Це кепські жарти – зводити перед іноземцями наклеп на свою країну!» А потім сталася дивна подія |
