ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Синтетичні способи вираження граматичних значень.

12 3

Вступ до мовознавства

1. Мовознавство – наука про мову. Об”єкт і предмет мовознавства.

Мовознавство, або лінгвістика – наука про природну людську мову загалом і мови світу як її представників.

Об”єктом мовознавства є природна, тобто людська мова. Предмет мовознавства: природа й сутність мови, її будова, структура, встановлення системи мови, походження мови, зміни в мові, фактори цих змін, виникнення та розвитку письма, його види, встановлення зв”язку між мовою та письмом, проблеми графіки і орфографії, класифікація мов, типологія мов, встановлення близькості мов, виділення мовних сімей, родин.

2. Мова, її визначення, основні ознаки і властивості.

Мова – система фонетичних, лексичних, граматичних засобів, яка розвивається і забезпечує потреби людини у спілкуванні та пізнанні.

Мова – явище суспільне. Про це свідчать її функції. Основними функціями мови є комунікативна(функція спілкування) і мислетворча (функція формування і формулювання думки).

Усі інші функції мови – похідні від головних.

До комунікативної відносяться: фатична (контактоустановлювальна), реперезентативна (функція позначення світу речей), емотивна (функція вираження почуттів, емоцій), волюнтативна (функція волевиявлення), прагматична (функція, що вказує на ставлення мовця до висловленого), естетична (функція вираження прекрасного, виховання естетичного смаку), метамовна (функція використання мови для опису іншої мови, тобто спеціальної наукової мови (метамова фізики, хімії, кібернетики, логіки тощо)).

До мислетворчої відносяться: когнітивна (пізнавальна) і акумулятивна (нагромадження знань).

Інформативна функція пов”язана з обидвома головними.

Виділяють чотири структурні рівні мови: фонетичний, морфологічний, лексичний, синтаксичний.

3. Зв”язок мовознавства з іншими науками.

Мовознавство пов”язане з суспільними і з природничими науками.

Мова – явище суспільне, отже, мовознавство передусім пов”язане з такими суспільними науками, як історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, літературознавство та ін.

Мовознавство та історія – історія мови є частиною історії народу.

Мовознавство та археологія – археологія постачає мовознавству віднайдені при розкопках пам”ятки писемності.

Мовознавство та етнографія – етнографія допомагає в дослідженні говірок.

Мовознавство і соціологія – мова функціонує в суспільстві, суспільство впливає на розвиток і функціонування мови.

Мовознавство і психологія – в мові відображається психічний склад, менталітет народу.

Мовознавство і літературознавство – спільний об”єкт вивчення – слово. Разом вони утворюють науку філологію.

Із природничих наук мовознавство пов”язане насамперед з фізіологією людини (допомагає пояснити артикуляцію звуків) й антропологією (допомагає пояснити походження мови). Мовознавство співпрацює також з медициною, фізикою, кібернетикою, математикою, семіотикою, географією.

Особливої уваги заслуговує зв”язок мовознавства з філософією, яка вивчає найзагальніші закони природи, суспільства і мислення. Мовознавство зародилося в межах філософії і лише згодом виокремилося як наука.

4. Мовознавство загальне і конкретне (часткове). Мовознавство теоретичне і прикладне.

Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку, зв”язок з мисленням, культурою тощо. Предметом загального мовознавства, з одного боку, є мова як засіб людського спілкування, а з іншого – загальні особливості всіх мов. Загальне мовознавство створює лінгвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним. У межах загального мовознавства виділяють зіставне (типологічне) мовознавство, яке шляхом зіставного вивчення мов виявляє в їх структурі спільні й відмінні риси.

Конкретне мовознавство вивчає окремі мови або групу споріднених мов (слов”янські, романські, балтійські тощо).

Теоретичне мовознавствоз”ясовує сутність і природу мови, її будову й організацію, функціонуання і розвиток.

Практичне мовознавствовивчає застосування мовознавчої теорії на практиці (викладання рідної та іноземної мови, практика перекладу тощо).

5. Основні проблеми загального мовознавства. Методи дослідження в мовознавстві.

Загальне мовознавство вивчає загальні особливості, властивості, закономірності мови, а також вияви і реалізацію їх у конкретних мовах, формулює і розв”язує спільні проблеми мов, установлює загальні закони будови й розвитку мов. Загальне мовознавство створює лінгвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним.

У загальнонауковому значенні термін методозначає шлях пізнання й витлумачення будь-якого явища. Спільними для всіх наук є такі підходи до дослідження явищ – індукція та дедукція.

Індукція – метод дослідження, згідно з яким на підставі знання про окреме роблять висновок про загальне; логічний умовивід від окремого до загального.

Дедукція – метод дослідження, згідно з яким на основі загальних положень роблять висновки про окремі факти; логічний умовивід від загального до окремого.

У мовознавстві частіше використовують індуктивний метод.

Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний.

Описовий метод. Його мета – дати точний і повний опис мовних одиниць. На його основі створюють описові граматики різних мов і тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

Порівняльно-історичний метод. Його об”єктом є споріднені мови, тобто ті, які мають спільного предка. На основі порівняльно-історичного методу створено історичні й порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники.

Зіставний метод. Його об”єктом є вивчення різних мов – споріднених і неспоріднених. Мета – шляхом зіставлення виявити спільні, однакові (ізоморфні) й відмінні, специфічні (аломорфні) риси зіставлюваних мов. Практичне застосування зіставний метод знайшов у теорії та практиці перекладу і в методиці викладання іноземних мов.

Структурний метод. Він застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені й пов”язані строгою системою відношень і зв”язків. Структурний аналіз реалізується в чотирьох методиках лінгвістичного дослідження – дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.

Дистрибутивний аналізопирається на положення про те, що різні мовні елементи мають різне оточення (дистрибуцію). Дистрибутивний аналіз є корисним для машинного перекладу (на основі оточення визначають значення багатозначного слова).

Аналіз за беспосередніми складниками. В його основу покладено поступове членування мовної одиниці (слова, словосполучення, речення) на складники, яке продовжується доти, поки не залишаться нерозкладні елементи.

Трансформаційний аналіз. Його суть полягає в тому, що основою класифікації мовних одиниць є їх здатність чи нездатність перетворюватися (трансформуватися) на інші одиниці.

Компонентний аналіз. Застосовується для опису значень слів. Суть його полягає в розщепленні значення слова на його елементарні смисли, які називають семами, або компонентами.

6. Синхронічний та діахронічний аспекти вивчення мовних одиниць.

Синхронія – вивчення мови в певний момент її розвитку.

Діахронія – вивчення мови в її історичному розвитку.

7. Проблема походження мови, основні теорії походження мови.

Філософи античної Греції вказували на дві можливості виникнення мови: одні вважали, що мова з”явилася природним шляхом, тобто назви речей зумовлені самими речами, другі – що мова виникла штучним шляхом, назви речам дало суспільство. Перша точка зору має біологічне забарвлення, друга – соціальне.

Звуконаслідувальна гіпотеза. Полягає в тому, що мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи („гавкати”, „капати” тощо).

Звукосимволічна гіпотеза. Вона є близькою до звуконаслідувальної. Згідно зі звукосимволічною гіпотезою між почуттями й емоціями людини і звуками є певний прямий зв”язок. Звуками людина передає свої враження про навколишній світ. Нещодавні дослідження свідчать про те, що звукосимволізм відіграв велику роль у виникненні мови.

Вигукова гіпотеза. Суть її в тому, що предмети навколишнього світу викликали в людини певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, які й стали першими словами („ах!” – „ахати”).

Гіпотеза соціального договору. Назви за домовленістю.

Гіпотеза трудових вигуків. За цією гіпотезою, інстинктивні вигуки супроводжували колективні трудові дії.

Гіпотеза жестів. За цією гіпотезою, спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова.

Гіпотеза походження мови Енгельса (або трудова гіпотеза). Мова зародилася в процесі формування первісного суспільства.

Гіпотеза божественного (космічного, інопланетного) походження мови.

Теорія моногенезу – вчення про походження всіх мов світу від однієї мови.

Теорія полігенезу– пов”язана з ідеєю декількох різних центрів походження людини і відповідно різних мов. Цей погляд зараз вважається менш імовірним.

8. Синтагматичний та парадигматичний аспекти дослідження мовних одиниць.

Парадигматика – аспект вивчення мови, який передбачає виділення й опис сукупностей всіх можливих форм і проявів певної мовної категорії.

Синтагматика – аспект вивчення мови, який полягає у з”ясуванні законів сполучуваності мовних одиниць.

9. Фактори розвитку мови. Поняття національної мови, літературної мови.

Фактори, що діють на розвиток мови, поділяються на позалінгвістичні (екстралінгвістичні) та внутрілінгвістичні (інтралінгвістичні).

Позалінгвістичні:

1) Розщеплення колись єдиної етнічної єдності на дві або більше етнічних груп.

2) Вплив різних форм контактів: племені з племенем, народності з іншою народністю, нації – з нацією.

3) Вплив історичних подій у межах державного об”єднання, а саме: зміна суспільно-економічних формацій, прогрес у науці і техніці.

4) Розвиток суспільних ідей і навіть діяльність окремих осіб.

5) Поява письма.

Внутрілінгвістичні фактори закладені в самій мові, в її внутрішніх тенденціях розвитку.

Національна мова – це мова, що є засобом усного і письмового спілкування нації. Поняття „національна мова” охоплює всі мовні засоби спілкування людей – літературну мову та діалекти.

Літературна мова– вища форма існування загальнонародної мови, взірець.

10.Семіотика як наука про знакові системи.

Семотика,абосеміологія – наука, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знакоів та знакових систем в людському суспільстві (природні та штучні мови, а також деякі явища культури, системи міфів, ритуалів), у природі (комунікація у тваринному світі) або в самій людині (зорове та слухове сприйняття тощо). Іншими словами, семіотика – це теорія знаків та знакових систем.

11. Мова як особлива знакова система.

Знак – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передаччі інформації.

Різні системи знаків вивчає особлива наука – семіотика.

Мова є однією із знакових систем. Однак не все, що є в мові, можна вважати знаком, а лише те, що служить для передачі інформації. Окремо взяті звуки мови не є знаками, бо вони нічого не означають.

Мовні знаки, як і знаки інших семіотичних систем, є умовними, довільними. Вони не мають органічного звязку з явищами, які позначають. Про умовність мовних знаків свідчить і те, що одне й те саме поняття в різних мовах позначається різними звуковими комплексами (укр. цвях, рос. гвоздь, фр. clou).

Однак мова як знакова система відрізняється від усіх інших знакових систем. Вона на відміну від інших знакових систем, які є штучними, особлива, дуже складна природна знакова система. Мова є універсальною, всеосяжною знаковою системою. Будь-яку іншу знакову систему можна передати мовою, а навпаки зробити неможливо.

12. Основні властивості знаків, їх класифікації.

Фердинанд де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризуються такими рисами:

1) Довільність (умовність) – відсутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв”язку.

2) Лінійність – звуки в слові виомвляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою лінійністю.

3) Змінність.

Що стосується першої ознаки, то вона не є беззаперечною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність, то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідувальні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Крім зовнішньої має місце і внутрішня мотивація, до якої належить морфемна вмотивованість похідних, особливо складних слів (сімдесят, перекотиполе).

Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження (позначувальне) і плану змісту (позначуване).

До теперішнього часу зберігає своє значення класичне розбиття знаків на три групи:

1) Ікони – знаки, чиї форма і зміст схожі якісно або структурно (батальне полотно є знаком-іконою, якщо вважати його змістом саму битву).

2) Індекси – знаки, чиї форма і зміст суміжні в просторі і часі; чиї форма і зміст мають причинно-наслідкові зв”язки (сліди на піску, які дозволяють припустити, що раніше в цьому місці хтось пройшов, дим, що припускає наявність вогю).

3) Символи – знаки, для яких зв”язок між формою і змістом встановлюється довільно.

13. Мова і мовлення. Співвіднесеність цих явищ.

Мова – система одиниць спілкування і правил їх функціонування.

Мовлення – конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.

Фердинанд де Соссюр наводив аналогію з шахами: шахова дошка, шахові фігури та правила шахової гри – мова; конкретне розігрування шахової партії – мовлення.

Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:

1) Мова – явище загальне, абстрактне; мовлення – конкретне. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовлення). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати.

2) Мова – явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення – динамічне, випадкове й унікальне. Мову можна порівняти з написаною композитором симфонією, мовлення – з унікальним виконанням цієї симфонії.

3) Мова – явище психічне, а мовлення – психофізичне. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний аспект, пов”язаний із його породженням і сприйманням.

4) Мова – нелінійна, мовлення – лінійне. Мовлення розгортається у часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним.

Мова і мовлення тісно пов”язані між собою: мова не тільки породжує мовлення, а й живиться ним, змінюється, розвивається під його впливом.

Мовленнєву діяльність вивчає психолінгвістика.

14. Сучасні мовознавчі дисципліни, які вивчають мовлення.

У ХХ ст. виник ряд наук, що вивчають мовлення – психолінгвістика, соціолінгвістика, теорія комунікаціїї тощо.

Психолінгвістика – наука про мовленнєву діяльність людей у психологічних та лінгвістичних аспектах.

Соціолінгвістика – наука, що вивчає комлекс питань, пов”язаних з суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роль, яку відіграє мова в житті суспільства.

15. Взаємозв”язки мови, мислення, свідомості.

Мислення – узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах.

Мова й мислення тісно пов”язані між собою, але цей зв”язок не є простим, прямолінійним, тому єдність мови та мислення не є їх тотожністю. З одного боку, немає слова, словосполучення, речення, які б не виражали думки. З іншого боку, існують й інші форми мислення, які здійснюються невербально (несловесно).

Існує три типи мислення: чуттєво-образне (наочно-образне), технічне (практично-дійове), поняттєве (словесно-логічне).

Чуттєво-образне міслення – мислення конкретними образами, картинами. Властиве всім людям, а особливо представникам творчих професій. Існування цього типу мислення переконливо заперечує поширену донедавна думку, що мислення протікає тільки в словесній формі.

Технічне (практично-дійове) мислення – здійснюється без участі мови. Воно, як і наочно-образне мислення, властиве вищим тваринам і людині. Трудові дії людини, як елементарні дії вищих тварин, осмислені. Практично-дійове мислення притаманне всім людям, але найбільшою мірою спеціалістам технічних професій.

Поняттєве мислення – здійснюється за допомогою мови. Абстрактні поняття про любов і ненависть, життя і смерть передати без участі мови неможливо. Частіше люди мислять за допомогою внутрішнього мовлення.

У людей усі типи мислення переплітаються, але превалює поняттєве, тобто основним знаряддям мислення є мова.

Ще одни вагомим доказом того, що мова і мислення нетотожні явища, є їх неодночасне виникнення.

У мозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійно області, кожна з яких володіє своєю „пам”яттю”.

16. Внутрішнє мовлення.

Мовлення є не тільки способом вираження думки, а й способом її формування. Внутрішнє мовлення характеризується тим, що процес оформлення думки відбувається без її вираження – усного чи письмового.

Внутрішнє мовлення є ситуативним, тобто воно завжди пов”язане з певною ситуацією, умовами, що його викликают. Цим і пояснюється його фрагментарність, стислість. Поряд зі словами у внутрішньому мовленні можуть бути використані образи і схеми.

17. Національна специфіка мовних явищ. Внутрішня форма лексичних та фразеологічних одиниць.

Мова виступає однією із основних ознак етносу. Динаміка етномовних процесів віддзеркалює особливості етногенезу. Мова є сховищем знань, здобутих упродовж історії розвитку етносу та виступає засобом передачі соціального досвіду від покоління до покоління.

18. Мова як явище суспільне. Суспільна природа мови і мовної діяльності.

Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває у тісному зв”язку з суспільством. Мова обслуговує всі сфери соціуму.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Свідомий вплив суспільства на мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою. Мовна політика стосується як стимулювання багатомовності чи навпаки обмеження функціонування мов недержавних націй, так і нормалізації літературної мови – вироблення та впровадження усних і писемних мовних норм.

Мова – загальнонародне явище. Народ – творець і носій мови. Оскільки мова є загальнонародним явищем, вона не може бути класовою. Якщо б кожен клас у суспільстві користувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б існувати, бо неможливо було б налагодити механізм його функціонування.

Вплив суспільства на мову і мови на суспісльство вивчає соціолінгвістика.

19. Диференціація загальнонародної мови. Територіальні та соціальні діалекти.

Форми загальнонародної мови:

1) Просторіччя – займає проміжне місце між діалектом і розмовним варіантом літературної мови.

2) Койне – форма загальнонародної мови, яка слугує засобом міждіалектного спілкування на певній території.

Територіальна диференціація мови:

1) Діалект – різновид національної мови, який є засобом спілкування людей, об”єднаних спільністю територій.

2) Наріччя – об”єднання декількох діалектів.

3) Говірка – найменша одиниця територіальної диференціації.

Діалектизми – мовні особливості діалектів:

1) Фонетичні (окання, акання)

2) Морфологічні.

3) Лексичні.

4) Синтаксичні.

Соціальна диференціація мови:

1) Професійна лексика.

2) Жаргон.

3) Арго (таємні мови).

20. Койне, піджини, креольські мови, таємні мови.

Койне – форма загальнонародної мови, яка слугує засобом міждіалектного спілкування на певній території.

Піджини – мови між етнічними групами, які не мають спільної мови. В них максимально спрощена граматика і мінімальний набір лексики.

Креольська мова – вищий ступінь розвитку піджину.

Таємні мови – засекречені мови, створені з метою „зашифрування” від посторонніх передаваного повідомлення (мова злодіїв, жебраків тощо).

21. Основні ознаки літературної мови. Поняття про норму літературної мови.

Літературна мова – вища форма існування загальнонародної мови, взірець.

Ознаки літературної мови:

1) Наявність писемності.

2) Унормованість.

3) Загальноприйнятість.

4) Поширення на всій мовній території.

5) Розгалужена стилістична диференціація.

6) Два різновиди: писемно-книжний та усно-розмовний.

Мовна норма – це сукупність найбільш стійких, традиційних реалізацій елементів мовної структури, усвідомлюваних мовним колективом як правильні, зразкові.

Основні властивості мовної норми:

1) Вибірковість.

2) Стійкість.

3) Обов”язковість.

22. Соціолінгвістика: предмет вивчення, історія виникнення, основні термінопоняття.

Соціолінгвістика – наукова дисципліна, що знаходиться на перетині мовознавства, соціології, соціальної психології та етнології. Вивчає вплив суспільства на мову і мови на суспільство; комплекс питань, пов”язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роль, котру відіграє мова в житті суспільства. Проблемами, якими займається соціолінгвістика, є соціальна диференцація мови, мова і нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і багатомовність, мова і суспільство, мовна політика тощо.

Соціолінгвістика – відносно молода наука. В Україні соціолінгвістичні дослідження почали з”являтися у другій половині ХХ століття.

23. Мовний стан і мовна ситуація.

Мовна ситуація – сукупність форм існування мов.

Мовна політика – свідомий вплив на формування мовної ситуації.

24. „Ярусність” мови як її системно-структурна характеристика.

Структура мови характеризується ярусністю, тобто одні підсистеми являються основою для других, ті в свою чергу служать основою для третіх і т.д. Кожен з ярусів представляє собою рівень мови. До складу рівнів мови входять рівні – фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний.

25. Мова як система систем. Базові одиниці мовних систем та підсистем.

Мова є системою. Система – це сукупність взаємопов”язаних і взаємозумовлених елементів.

Кожна система має свою структуру. Структура – це спосіб оганізації системи, її внутрішня будова. Мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову.

Найнижчим рівнем є фонологічний, далі йде морфологічний, лексико-семантичний, і найвищим рівнем є синтаксичний.

Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний – фонему, морфологічний – морфему, лексико-семантичний – лексему (слово), синтаксичний – речення.

Фонологічний рівень вивчає фонологія, морфологічний – морфологія, лексико-семантичний – лексикологія, синтаксичний – синтаксис.

Мовні рівні не є автономними, незалежними. Вони взаємопов”язані. Із фонем будуються морфеми, з морфем – лексеми, з лексем – речення. Отже, мова складається з чотирьох систем, які утворюють загальну систему мови.

26. Основні характеристики мови як системно-структурного утворення.

Мова – це система, структура якої складається з чотирьох рівнів: фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний. Цим рівням властива ярусність, тобто кожен нижчий рівень є фундаментом для вищого. Виділяють також п”ятий, найвищий рівень – текстовий.

27. Подвійне членування мови.

Головною властивістю мови вважається „подвійне членування”, що виявляється в тому, що будь-які мовні послідовності можуть бути розділені, з одного боку, на численні значимі одиниці – морфеми і слова, з іншого боку – на нечисленні чисто формальні одиниці – фонеми, що не мають самостійного значення.

28. Звукова будова мови. Фонетика як наука про звуковий склад мови.

Мова складається зі звуків – нейменших неподільних одиниць мовлення, які утворюються апаратом мовлення, мають фізичну природу і виконують в мові певну функцію.

Фонетика – наука, яка вивчає звуки мови. Об”єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й закономірності їх поєднання, фонетичні процеси (вплив позиції звука у слові та сусідства інших звуків на його звучання), природа й структура складу, а також наголос та інтонація.

Загальна фонетика вивчає загальні особливості, характерні для звуків усіх мов.

Конкретна фонетикавивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов.

Відповідно до синхронії і діахронії розрізняють описову й історичну фонетику.

Окремо виділяють зіставну фонетику, яка виявляє і характеризує спільне й відмінне в звукових системах двох чи більше мов.

Фонетика пов”язана з такими нелінгвістичними дисциплінами, як фізика (акустика), анатомія, фізіологія (творення звуків) і психологія.

29. Аспекти вивчення звукової будови мови.

Звуки можна одночасно розглядати як фізичні, фізіологічні і лінгвістичні явища.

Фізичний аспект звука – це його звучання, акустика.

Фізіологічний – творення його мовленнєвим апаратом.

Лінгвістичний – його функція в мові.

30. Біологічний аспект дослідження звукової будови мови.

Фізіологічний аспект звуків важливіший за фізичний, оскільки пов”язаний з безпосереднім творенням звуків мовлення.

Органи мовлення складаються з органів дихання й органів, які безпосередньо беруть участь у творенні звуків. Умовно можна виділити три „поверхи” мовленнєвого апарату – нижній, середній, верхній.

До нижньогоналежить апарат дихання – легені, бронхи, трахея та діафрагма. Їх функція – накопичувати й видихати необхідний для творення звуків повітряний струмінь.

Середній поверх – гортань, в якій знаходяться пірамідальні хрящі та голосові зв”язки. Виділяють три основні положення пірамідальних хрящів і голосових зв”язок:

1) Видих.

2) Шепіт.

3) Голос.

На середньому поверсі творяться голос і шум.

Верхній поверх – надставна порожнина, до якої належать порожнини глотки, рота і носа. Це резонатор, де творяться конкретні звуки. Порожнина рота має здатність змінювати свою форму й об”єм завдяки рухомим органам – губам, язику, язичку, м”якому піднебінню. Язик є одним із найважливіших органів звукотворення.

Усією роботою органів мовлення керує вища нервова система.

31. Артикуляційна база мови. Зміни звуків у потоці мовлення.

Артикуляція – сукупність рухів органів мовлення при вимові певного звуку.

В артикуляції розрізняють три фази – екскурсію, кульмінацію і рекурсію:

Екскурсія – початковий рух органів мовлення, підготовка органів мовлення до вимови звука.

Кульмінація – положення органів мовлення в момент вимовляння звуків.

Рекурсія – повернення органів мовлення у вихідне положення.

За участю артикуляції органи мовлення поділяються на активні й пасивні.

Активні органирухомі, вони виконують головну роботу при творенні звуків. До них належать язик, губи, нижня щелепа, м”яке піднебіння і язичок.

Пасивні органинерухомі й виконують при творенні звуків допоміжну функцію. До них належать зубит, альвеоли, тверде піднебіддня, задня стінка зіва, верхня щелепа й порожнина носа.

Сукупність артикуляційних навичок, характерних для певної мови, називається артикуляційною базою. Артикуляційна база рідної мови часто перешкоджає людині оволодіти вимовою звуків іншої мови, що виявляється у акценті.

Оскільки звуки в мовленні вимовляються не ізольовано, а в звуковому потоці зв”язного мовлення, то вони можуть, по-перше, зазнавати на собі впливу загальних умов вимови, по-друге – впливати один на одного (рекурсія одного слова впливає на екскурсію іншого). Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови, називають позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного звука на інший, - комбінаторними.

32. Будова мовного апарату і функції його найважливіших частин.

4) Видих.

5) Шепіт.

6) Голос.

На середньому поверсі творяться голос і шум.

33. Акустичний аспект вивчення звукової будови мови.

Звук людської мови – фізичне явище. Усі звуки, в тому числі і мовленнєві, - це хвилі, які виникають унаслідок коливання фізичного тіла. Звуки людської мови утворюються коливанням голосових зв”язок і приводяться в рух струменем повітря з легенів.

Якщо коливальний рух є ритмічним, то утворюються звуки, які називають тонами(звук струни), якщо неритмічним, то виникають шуми. Тони виникають унаслідок коливання голосових зв”язок, шуми – внаслідок подолання повітряним струменем різних перешкод у мовленнєвому апараті. Голосні є тоновими звуками, а приголосні – переважно шумовими.

Акустика розрізняє в звуках силу, висоту, довготу і тембр.

Сила звуказалежить від амплітуди (розмаху) коливання: чим більша амплітуда, тим звук сильніший.

Висота звуказалежить від частоти коливань за одиницю часу: чим більша частота коливань, тим вищий звук. Вищий голос у жінок пояснюється тим, що в них коротші й тонші зв”язки.

Довгота звуказалежить від тривалості звучання.

Особливо важливим для звуків людської мови є тембр – звукове забарвлення. Тембр виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, які є вищими від основного – обертонів.

34. Сегментні та суперсегментні явища. Синтагма. Енклітики і проклітики.

Одиниці фонетики діляться на сегментні та суперсегментні.

Сегментні одиниці – ті, які можна виділити в потоці мовлення: звуки, склади, фонетичні слова, фонетичні фрази, синтагми.

Синтагма – відрізок фонетичної фрази, характеризується особливою інтонаційно-смисловою єдністю і тактовим наголосом.

Суперсегментні одиниці (інтонаційні засоби) – одиниці, які накладаються на сегментні: мелодійні одиниці (тон), динамічні (наголос) і темпоральні (темпаботривалість).

Клітики – це слова, які не мають самостійного значення, наголосу і приєднуються до повнозначних слів, утворюючи разом з ними фонетичне слово. В українській мові клітиками є майже всі службові слова.

Проклітика – ненаголошене слово, яке стоїть перед наголошеним повнозначним і приєднується до нього.

Енклітика – ненаголошене слово, що стоїть після повнозначного наголошеного.

35. Основні складові інтонації. Типологія наголосу.

Членування мовлення на фонетичні відрізки пов”язане з інтонацією.

Інтонація – рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення.

Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення.

Мелодика мовлення – зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху.

Інтенсивність – підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).

Пауза– перерва у зучанні, зупинка в потоці мовлення.

Темп мовлення– швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше, неважливе – швидше.

Тембр мовлення– емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу і тембром звука.

Наголос –виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею функціонально співвідноситься наголос, розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос.

Словесний наголосбуває динамічним, музикальним і кількісним.

Динамічний наголос – виділення (вимова) одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Динамічний наголос може бути фіксованим, тобто в усіх словах падає на певний склад (характерний для французької, польської мови) і вільним (нефіксованим), тобто може падати на будь-який склад (характерний для української, російської, білоруської мов). У мовах з фіксованим і з нефіксованим наголосом наголос може бути нерухомим і рухомим.

Музикальний наголос – виділення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням основного тону.

Кількісний наголос – виділення складу більшою тривалістю звучання.

Фразовий наголос –виділення певного слова у фразі.

Логічний наглос – особливе виділення якогось слова чи кількох слів у всьому висловлюванні.

Емфатичний наголос(виразний) – емоційне виділення тих чи інших слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків. За позитивних емоцій розтягуються голосні, за негативних – приголосні.

36. Склад: структура, типологія, теорії складоподілу.

Існує три теорії складу: еспіраторна, мускульної напруги і сонорна.

Еспіраторна теорія. Згідно з нею склад – це звук або комплекс звуків, що вимовляються одним поштовхом видихуваного повітря.

Теорія мускульної напруги. Згідно з нею склад – це частина такту, яка вимовляється з єдиною мускульною напругою.

Сонорна теорія. За цією теорією, склад – частина такту, яка складається з більш звучного і прилеглих до нього менш звучних звуків. Виходить з того, що за звучністю склад має вершину (ядро) і периферію.

Вершина – момент найвищої звучності.

Периферія складається з ініціалі й фіналі. Ініціаль – наростання звучності до вершини, фіналь – затухання звучності після вершини.

Склади мають різну структуру. Розрізняють відкриті, закриті, прикриті і неприкриті склади.

Відкритийсклад закінчується голосним (ма-ти), закритийзакінчується приголосним (кіт), прикритийпочинається з приголосного (та, він), неприкритий– з голосного (от).

Складотворчим звуком, як правило, є голосний. Якщо складотворчим є один голосний, то його називають монофтонгом.Якщо в межах одного складу існує декілька голосних, то їх називають поліфтонгами.Серед поліфтонгів розрізняють дифтонги і трифтонги.

Дифтонг – два голосних, які утворюють один склад, чим і забезпечується їх фонетична цілісність.Дифтонги бувають висхідними і низхідними. Висхідними називають дифтонги, в яких складотворчим є другий елемент (фр. pied). У низхідних дифтонгах складотворчим виступає перший елемент.

Трифтонг – три голосних, які творять один склад, чим забезпечують свою фонетичну цілісність.

Слід зауважити, що останнім часом дифтонг і трифтонг стали трактувати не як поєднання двох чи трьох звуків, а як один голосний звук, який складається з двох чи трьох елементів, що утворюють один склад.

37. Лінгвістичний аспект дослідження звукової будови мови.

Лінгвістичний (соціальний, фонологічний)аспект має на увазі вивчення функції звуків у мові, ролі звукової сторони мови з погляду її смислових функцій. Наприклад, звуки [н] і [н] здатні розрізняти слова (стан, стань), а звуки [а], [у], [и] можуть розрізняти і слова, і форми слів (лак, лук, лик; книга, книгу, книги). Такі одиниці, що служать для розрізнювання слів і форм слів, називають фонемами.

Для того щоб вивчити функції звуків, їх необхідно зіставити і протиставити в конкретних словах. Протиставлення в мовознавстві називають опозицією.

Опозиції бувають релевантні, тобто здатні служити для розрізнювання слів і морфем, і нерелевантні, які не здатні виконувати таку функцію. Так опозиція [а] - [и] - [у] в укр. Мові є релевантною, бо вона розрізняє значення слів дам, дим, дум, а опозиція довгих і коротких голосних для української мови є нерелевантною (мама, ма-а-ма, де значення від довготи не залежить).

Функцію розрізнення виконує фонема.

38. Фонема та її функції. Фонема та її алофони. Поняття основного варіанта фонеми.

Фонема –мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць – морфем і слів.

Фонема виконує дистинктивну– тобто смисло і форморозрізнювальну функції.

Додатковою є делімітативна функція,яка вказує на межі слів чи морфем.

Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема й звук не одне й те саме. Відмінність між фонемою і звуком полягає в тому що:

1) Фонема – соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить його впізнаваним незалежно від особливостей його вимови різними людьми; звук – індивідуальне явище.

2) Фонема – мовна одиниця; звук – мовленнєва;

3) Фонема – абстрактна одиниця(вона існує в уяві мовців); звук – конкретна одиниця,фізичне явище, яке сприймається на слух і може бути записане на магнітну стрічку тощо;

4) Фонема – величина стала; звук – величина залежна.

Алофони –звукові різновиди фонеми.

Головний алофон фонеми– найуживаніша її варіація.

39. Дистрибуція фонем і алофонів.

Дистрибуція фонеми– це сукупністьв всіх можливих алофооточень, в яких виступає певна мовна одиниця, можливість її сполучуваності.

Фонеми характеризуються дистрибуцією, тобто здатністю виступати в певній позиції. Тут спостерігаються такі закономірності:

1) не всі фонеми можуть стояти будь-де в слові: наприклад, колись в укр. Мові слова не могли починатися фонемою а;

2) не всі фонеми можуть сполучатися одна з одною: наприклад, в українських незапозичених словах немає звукосполучень на зразок мб, нг, нт, нд і под. Саме за наявністю таких невластивих для укр. Мови звукосполучень часто й розпізнаємо запозичені слова: тембр, орангутанг, диктант, уїкенд.

Алофони – це різні вияви тієї самої фонеми в мовленнєвому потоці.

40. Структура фонологічної системи мови. Диференційні та інтегральні ознаки фонем.

Для того, щоб описати фонологічну сиситему необхідно протиставити кожну фонему всім іншим.

Українська мова нараховує 38 фонем: 6 голосних (а, о, у, е, и, і) та 32 приголосних.

Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні)та недифиренційні (інтегральні) ознаки.

Диференційні ознаки –ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем (бік-пік-тік-сік-лік). Диференційними ознаками можуть бути:

1) Ознаки за участю голосу і шуму.

2) Ознаки за місцем творення.

3) Твердість-м”якість.

4) Короткість-довгота.

5) Назальність-неназальність.

6) Відкритість-закритість.

Недифиренційні (інтегральні)ознаки – ознаки, фонем які не розрізняють значень слів чи морфем. Наприклад, довгота-короткість є інтегральними ознаками в укр. Мові, оскільки вони не розрізняють значень слів.

41. Основні типи фонематичних опозицій.

Опозиції бувають привативні, градуальні та еквіполентні.

Привативна опозиція– опозиція, в якій один член має якусь ознаку, а інший її не має.

Як приклад можна навести опозицію д-т – перша фонема має ознаку дзвінкість, друга – ні.

Градуальна опозиція –опозиція, в якій члени характеризуються різним ступенем, градацією однієї й тієї самої ознаки.

Фонеми е-і характеризуються різним ступенем розкриття рота.

Еквіполентна опозиція– опозиція, в якій обидва члени рівноправні.

П-т – обидві фонеми мають такі ознаки, як глухість, проривність, твердість, але кожна з цих фонем ще має по одній ознаці, якої не має інша, а саме: перша має ознаку губність, друга – передньоязиковість.

Корелятивна опозиція –опозиція, члени якої різняться тільки однією ознакою, а за іншими ознаками збігаються.

Мовознавчу науку, яка вивчає фонологічні системи мов, називають фонологією.

42. Критерії класифікації голосних фонем.

Найпоширенішою класифікацієюд голосних є артикуляційна, тобто за ступенем просування язика вперед або назад і ступенем його підняття при їх творенні. За цими ознаками голосні поділяються на голосні переднього, середнього та заднього рядів і низького, середнього та високого піднесення.

Більшість голосних – це голосні переднього і заднього рядів.

За положенням губ під час артикуляції звуків розрізняють лабіалізовані і нелабіалізовані голосні. Лабіалізовані вимовляються з участю витягнених і заокруглених губ.

За положенням м”якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на ротові й носові. При творенні ротових м”яке піднебіння підняте і закриває прохід повітря в ніс, а при творенні носових м”яке піднебіння опущене і повітря проходить у ніс.

Залежно від ступеня розкриття рота розрізняють відкриті та закриті голосні. При вимовлянні закритих м”язи більш напружені, ніж при артикуляції відкритих.

За тривалістю звучання розрізняють довгі й короткі голосні.

Система голосних називається вокалізмом.

43. Критерії класифікації приголосних фонем.

За акустичною ознакою (співвідношенням голосу й шуму) приголосні поділяють на сонорні й шумні. У сонорних приголоснихголос (тон) переважає над шумом. У шумних приголоснихшум переважає над голосом або наявний лише шум. Шумні приголосні у свою чергу поділяються на дзвінкі й глухі. У дзвінкихшум переважає над голосом. Глухі приголосні творяться тільки шумом.

З артикуляційного (фізіологічного) погляду приголосні класифікують за місцем творення і способом творення.

За місцем твореннярозрізняють губні (лабіальні), язикові, язичкові (увулярні), глоткові (фарингальні) і гортанні (ларингальні) приголосні.

Губніприголосні членують на дві підгрупи: губно-губні і губно-зубні.

Язиковіприголосні поділяються на передньоязикові, середньоязикові і задньоязикові.

У всіх мовах найбільше передньоязикових.

За пасивним артикуляторомпередньоязикові поділяють на міжзубні, зубні та піднебінні.

За акустикоювони бувають свистячими або шиплячими.

Залежно від форми, якої набуває язик, розрізняють серед передньоязикових приголосних апікальні, дорсальні та какумінальні.

При творенні апікальних кінчик язика притискується до зубів, альвеол, ясен або загинається до твердого піднебіння (укр. л)

При вимові дорсальних спинка язика торкається піднебіння, а його кінчик опускається вниз (д, т, з, с)

Какумунальні приголосні утворюються при піднятому вгору краї передньої частини спинки язки (ж, ш, р).

Гортанні (ларингальні)зуки утворюються при зімкненні або зближенні голосових зв”язок.

Глоткові (фарингальні)приголосні творяться в порожнині глотки (укр. г)

Язичкові (увулярні)приголосні характеризуються активною артикуляцією маленього язичка (увули).

За способом творенняприголосні поділяють на проривні, щілинні, зімкнено-прохідні й африкати.

Проривні (зімкнені)утворюються зімкненням двох артикуляторів, що створюють перешкоду, яку повітря з силою прориває, тобто це приголосні, які творяться при різкому розкритті зімкнення.

Щілинні (фрикативні)приголосні, які утворюються при неповному зімкненні активного й пасивного органів, внаслідок чого утворюється щілина, через яку проходить повітря і третья об стінки цієї щілини, витворюючи шум.

Зімкнено-прохідніприголосні утворюються одночасним поєднаням зімкнення і проходу (щілини). Вони поділяють на дрижачі, плавні, носові.

Африкати– зімкнені приголосні, вимова яких закінчується щілинною фазою.

За додатковою артикуляцією, коли до основного тембру додається ще інше забарвлення, виділяють звуки тверді й м”які та аспірати.

М”які або палаталізовані звуки ідрізнаються вді твердих тим, що при їх творенні відбувається артикуляційний зсув у напрямку до середнього піднебіння (л”, н”, с”, т”).

Аспірати (придихові)– приголосні, які характеризуються великим струменем видихуваного повітря при їх творенні, що призводить до появи фази шуму в кінці звучання.

За тривалістю вимовленняприголосні, як і голосні, бувають довгими і короткими(знання, життя).

44. Звукові чергування. „Живі” та історичні. Предмет вивчення морфонології.

Чергування звуків– це постійні і закономірні зміни звуків в одній і тій же частині слова в різних його формах.

Живі (актуальні)фонетичні зміни є наслідком діючих у мові фонетичних процесів.

Історичні (традиційні)зміни не пов”язані з діючими в сучасній мові фонетичними процесами.

Морфонологіязнаходиться на стику двох розділів лінгвістики: фонології і морфології. Вона вивчає:

1) Фонологічну структуру морфем;

2) Комбінаторні звукові зміни, що відбуваються в окремих морфемах при їх поєднанні;

3) Звукові чергування, які виконують морфологічну функцію.

45. Комбінаторні та позиційні зміни звуків у потоці мовлення.

Оскільки звуки в мовленні вимовляються не ізольовано, а в звуковому потоці зв”язного мовлення, то вони можуть, по-перше, зазнавати на собі впливу загальних умов вимови, і, по-друге, впливати один на одного (рекурсія одного слова впливає на екскурсію іншого). Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови, називають позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного звука на інший, - комбінаторними.

До позиційних змінналежить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза.

Редукція голосних –ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання. Редукція буває кількісною та якісною.

Кількісна редукція – редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр (дуб-дубок).

Якісна редукція – редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість (рос. вОды-вода).

Для суч. укр. мови якісна редукція не характерна.

Позиційні зміни приголосних зумовлені їх положенням в кінці слова. У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються.

Протеза –поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови (острий-гострий, она-вона, едва-ледве).

До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.

Акомодація –зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків.

При вимові звуків органи мовлення настроюються на наступний звук і таким чином відбувається накладання екскурсії наступного звука на рекурсію попереднього.

Асиміляція– артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення (боротьба (бородьба)).

Дисиміляція– розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків в межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак; протилежний асиміляції процес. (кто-хто, что-„што”).

Гаплологія – випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів (мінералологія-мінералогія, знаменоносец-знаменосец).

Діереза –викидання звука чи складу в слові для зручності вимови (користний-корисний, поздно-„позно”).

Епентеза –поява у словах додаткового звука (паук-павук).

Метатеза – взаємна перестановка звуків або складів у межах слова (суровий-суворий, медвідь-ведмідь).

Субституція – заміна в запозичених словах чужого звука своїм (англ. Hilary – укр. Хіларі).

46. Слово як центральна одиниця мови. Слово та морфема.

Слово є найважливішою одиницею мови. Всі інші її компоненти існують або в слові і для нього (фонеми і морфеми), або завдяки слову (речення і тексти). Дати визначення слова дуже важко. За одним з визначень слово– це найменша смислова одиниця мови, вільно відтворювана в мовленні для побудови висловлювань.

Ознаки слова:

1) Самостійність: слово може змінювати своє місце в межах речення, бути ізольованим.

2) Формальна цілісність: виявляється як фонетична оформленість, граматична оформленість і непроникність слова (всередину слова не можна вставити інше слово).

3) Ідіоматичністьполягає у довільності зв”язку звучання зі значенням.

Морфема– найменша значуща частина мови, що виділяється в складі слова і виконує функції словотворення і формотворення.

Головна відмінність слова від морфеми в його більшій самостійності, автономності.

47. Функції слова. Класифікація лексем.

Основною функцією слова є номінативна. Тільки за цією однією функцією (за способом номінації) слова поділяють на чотири типи:

1) Повнозначні, до яких належать іменники, дієслова, прикметники, числівники й прислівники. Це слова, що називають явища навколишнього світу. Вони є носіями понять. Поділяють на власні і загальні. Власні назви на відміну від загальних служать для виділення названого ними об”єкта з низки подібних, для його індивідуалізації та ідентифікації.

2) Вказівні (займенникові), які позначають предмети опосередковано або за відношенням до осіб мовлення.

3) Службові,до яких належать сполучники, прийменники, частки, зв”язки, слова ступеня, артиклі. Не мають номінативної функції, а лише виражають відношення.

4) Вигукові,які стосують не думки а емоцій. Вони не мають номінативної функції і не можуть вступати в синтаксичні відношення з іншими словами в реченні.

У лексикології прийнято розрізняти поняття „слово” і „лексема”.

Лексема –це слово в сукупності його форм і можливих значень у всіх його вживаннях і реалізаціях. У реченні „Людина людині друг” є три слова і дві лексеми.

Лексико-семантичні варіанти –різні значення багатозначного слова.

48. Формальне та семантичне варіювання лексеми.

Лексема –це слово в сукупності його форм і можливих значень у всіх його вживаннях і реалізаціях.

Лексема може варіюватися і в плані вираження, і в плані змісту. Формальними варіантами, тобто варіантами у плані вираження є, наприклад, співати і співать, сміятися і сміятись, а варіантами в плані змісту є різні значення багатозначного слова, які прийнято називати лексико-семантичними варіантами.

49. Співвідношення понять: лексема, семема, сема.

Лексема –це знак, звукова чи графчна оболонка мовної одиниці, а семема– її зміст, елементарне значення, яке реалізується в мовленні.

Лексема поділяється на морфеми, а семема – на семи.

Сема –мінімальний компонент елементарного значення, або семеми.

50. Структурно-системна організація лексики.

Слова в мові існують не ізольовано. Вони об”єднані за спільністю значень у групи, мікросистеми.

Системність лексичного складу зумовлена не тільки комунікативними потребами, а й системністю об”єктивного світу, який відображений у лексиці.

Як будь-яка система, лексико-семантична система базується на відношеннях. Як і в фонології, тут відношення бувають парадигматичними й синтагматичними.

Парадигматичній відношення –це відношення між словами на основі спільності або протилежності їх значень (відношення смислової подібності – синонімія, відношення смислового протиставлення – антонімія, відношення смислового включення – гіпонімія).

Найбільшими парадигматичними об”єднаннями є лексико-семантичні поля.

Синтагматичні відношення –лінійні зв”язки слова, його сполучуваність, контекст.

51. Поняття семантичного поля, лексико-семантичної та тематичної групи.

Лексико-семантичне поле– сукупність парадигматично пов”язаних лексичних одиниць, які об”єднані спільністю змісту і відображають поняттєву, предметну й функціональну подібність позначуваних явищ.

Лексико-семантичне поле складається з лексико-семантичних груп.

Лексико-семантична група– група слів однієї частини мови, об”єднаних одним словом-ідентифікатором або стійким словосполученням, значення якого повністю входить у значення інших слів групи.

Тематична група слів– це сукупність на основі семантичної спільності слів різних частин мови.

52. Класифікація мовних значень.

Лексичне значення – історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певним явищем дійсності.

Ядром лексичного значення є концептуальне значення (мисленнєве відображення певного явища дійсності, поняття). Крім концептуального значення (його ще називають денотативним), слово може мати конотативне значення,тобто емоційні, експресивні, стилістичні додатки до основного значення.

Від таких занчень потрібно відрізняти контекстуальні значення,тобто значення, які виникають у певних контекстах.

Говорячи про значення слова, необхідно мати на увазі, що слово загалом вступає в три типи відношень: предметний (слово-предмет), поняттєвий (слово-поняття) і лінгвальний (слово-слово).

Відношення слово-предмет.Існує у двох різновидах: загальна вдінесеність і конкретна віднесеність:

Загальна предметна віднесеність – віднесеність концептуального значення до цілого класу денотатів. Наприклад, слово кінь позначає будь-якого коня.

Конкретна предметна віднесеність – віднесеність концептуального значення до певного, одиночного денотата. Наприклад: На лузі пасся кінь.

Власні імена мають тільки конкретну предметну віднесеність.

Віднесеність слова до предмета називають денотативним значенням.

Відношення слово-поняття.Поняття – результат узагальнення і виділення предметів, явищ якогось класу за певними спільними і в сукупності специфічними для них ознаками. Так, поняття „стіл” означає будь-який за формою та призначенням стіл.

Прямо виражають поняття тільки загальні назви.

Віднесеність слова до поняття називають сигніфікативним значенням.

Необхідно розрізняти побутові й наукові поняття.Відмінність між побутовим і науковим поняттями фіксують тлумачні й енциклопедичні словники.

Терміни слово і поняття не збігаються: по-перше, слово може позначати декілька понять (багатозначні слова), по-друге, одне поняття може виражатися деіклькома словами (синоніми), по-третє, поняття може виражатися сполученням слів, по-четверте – є слова, які не позначають понять (вигуки).

Відношення слово-слово.Значення слова існує не само по собі, а в певному співвідношенні зі значеннями інших слів.

За характером відношення до позначуваного об”єкта розрізняють значення прямі й переносні.

Прямі значеннябезпосередньо називають явища дійсності.

Переносні значенняє вторинними, тобто похідними від прямих, й опосередковано через прямі значення називають явища дійсності.

За синтагматичною зумовленістю значення поділяються на вільні й зв”язані.

Вільні значення.Вживання цих значень не має жодних, крім логічних, обмежень.

Зв”язані значення.Ці значення можуть реалізуватися за певних синтагматичних умов. Серед зв”язаних значень розрізняють фразеологічно зв”язані, синтаксично і конструктивно зумовлені:

Фразеологічно зв”язані значення – значення слова, які реалізуються лише в певних сполученнях.

Синтаксично звумовлені значення –значення, які реалізуються тільки в певній синтаксичній позиції.

Конструктивно зумовлені значення – це такі значення, які реалізуються лише в певних конструкціях (грати на скрипці, грати в футбол).

53. Внутрішні та зовнішні шляхи збагачення лексичного складу мови.

Лексика кожної мови постійно змінюється. Постійно в мові з”являються нові слова – неологізми –нові слова, що виникли за пам”яті людей, які їх використовують.

Розрізняють неологізми лексичні й семантичні.

Лексичні неологізми –абсолютно нові слова як за значенням, так і за звучанням

Семантичні неологізми – нові значення в уже наявних словах (супутник, рос. ошеломить, рос. опешить).

Авторські неологізми (оказіоналізми)становлять окрему групу (до активного словника увійшли неологізми Старицького – байдужість, мрія, майбутнє, незагойний, нестяма і Франка - чинник ).

В кожній мові, крім своїх, є чужі, тобто запозичені слова. В лексичному складі корейської мови є 75% китаїзмів, в англійській – до 60% слів французького походження.

Розрізняють матеріальні запозичення і калькування.

Матеріальне запозичення-запозичення, за якого з іноземної в рідну мову входить лексична одиниця повністю (значення й експонент).

Калькування – копіювання іншомовного слова за допомгою свого, незапозиченого матеріалу; поморфемний переклад іншомовного слова.

За калькування переймаються лише значення іншомовного слова та його структура, але не його матеріальний експонент. Наприклад, укр. недолік є калькою рос. недочет.

Окремими різновидами є семантичні й словотворні запозичення.

Семантичні запозичення– такі запозичення, коли своє слово набуває значення, яке має його іншомовний відповідник

12 3