ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

традиційнтй сухопутний транспорт

1 23

Транспорт та шляхи сполучення мають винятково важливе значення в житті суспільства. Виникнувши в період первіснообщинного ладу, засоби пересування розвивалися, вдосконалювалися у період феодалізму і капіталізму.

Сани — один з найстаріших засобів пересування. Про це може свідчити давній звичай поховання в човнах і санях. Прототипом саней були волокуші, а початковою формою останніх — вирвані з корінням жердини, в які, наче в голоблі, запрягали коня і таким чином перевозили сіно, солому тощо. Пізніше волокуші робили з гладких жердин, вставляючи дві поперечини, що вже нагадувало сани. Волокуші на початку XX ст. збереглися у Карпатах.

Сани робили різні за розміром і формою; залежно від цільового призначення вони мали додаткові назви. Для перевезення вантажів кіньми, волами на Україні в XIX—на початку XX ст. використовувались рожні (ріжнаті). Це найпростіший тип господарських саней. Вони складались з двох природно загнутих полозів, зв'язаних між собою за допомогою двох оплінів, що насаджувалися на копили, вдовбані в полози. На кінцях кожного з оплінів видовбувались дірки, куди вставляли рожні (кілки). На опліни або ставили ящик від воза, або клали дошки — залежно від того, які вантажі перевозили.

На Україні були сани кщські й волові. Кінські мали голоблі, або дишель, що прикріплялись мотузками, лозою, залізом. Волові сани відрізнялись від кінських більшим розміром та тим, що у них замість голобель були віця. І кінські, і волові сани могли бути некованими {босими) і кованими.

У деяких районах використовували сани, побудовані за принципом воза — чошриполозні. Вони складалися з двох півсаней і могли роз'єднуватися, наприклад, при перевезенні лісу.

Найпоширенішим засобом пересування весною, влітку і восени був чотириосний віз, назва якого збереглась з часів Київської Русі. Перші вози мали рухомі осі, лише пізніше з'явилися нерухомі і суцільні, випилені з колоди колеса. Популярністю користувався віз, у якого передня і задня ко лісні частини з'єднувалися за допомогою дерев'яного бруса — підтоки, що прикріплювалася одним кінцем до передка воза за допомогою шворня, а іншим кінцем, розвиленим на дві рейки, скріплювалась із задньою колісною частиною наглухо. Побутував на Україні ще так званий віз розводпий, який використовувався головним чином для перевезення колод, дощок і т. д. У цього воза передня і задня колісні частини роз'єднувалися і розводилися на необхідну відстань.

Форми возів відрізнялися передусім своїми ящиками, покладеними на основи. Ящики залежно від призначення могли бути суцільними дощаними, драбинястими, плетеними з лози і глибокими, мілкими, довгими та короткими.

Вози, як і сани, поділялися на кінські й волові. Кінські вози мали голоблі, а волові — війя, які заднім рзгалуже-ним надвоє кінцем прикріплялись до передньої осі. До другої половини XIX ст. у возі майже всі частини були дерев'яними. Виробляли вози різних конструкцій та призначень. Для перевезення соломи, сіна — гарба, зерна — безтарка, солі — мажа. Для легкової їзди —- брички, лінійки, тачанки, тарадайки. Найпростішою формою воза в українців, що збереглася на кінець XIX—початок XX ст., була так звана біда (бідарка, бідка). Це тип одноосьового двоколісного воза з ящиком, задня частина якого лежала на осі, а передня — на голоблях.

Виготовленням возів займались стельмахи. Крім відмінностей в упряжі між кінськими та воловими возами, спостерігалися ще певні локальні відмінності упряжі

кінського воза.

На Лівобережній Україні використовували кінські вози з голоблями та дугою. Тут переважала голобельно-хомутно-дужна запряжка. В деяких місцях Правобережної України, на півдні та в західноукраїнських землях кінський віз мав дишло. Поширеним типом упряжі кінського воза була по-стороночно-шлейкова, а також постороночно-хомутна, які траплялись і на Лівобережжі.

Воловою запряжкою на всій території України була ярем-но-війова. Особливий тип становила запряжка бовкуном — запрягання одного вола (нерідко корови) у віз, сани, соху, плуг чи борону. Для цього існувало особливе ярмо, до кінців якого прикріплювалися голоблі.

В'ючний транспорт, здебільшого кінний, відомий ще з давнини. Такий спосіб перевезення вантажів .у саквах або беса-гах поширений у Карпатах. На Україні існували також різні способи переносу легких вантажів у вузлах, плахтах, на коромислах, у кошиках, сітках і т. д

56 типи забудов дворівПід двором українське селянство розуміло загороджене на садибі місце, зайняте будівлями. Двір був центром господарського і побутового життя селянства. Основна увага при будівництві садиби приділялася розміщенню житлового будинку, причому бік його з найбільшою кількістю віконних прорізів повинен був орієнтуватися на південні румби (південний схід та південний захід), що забезпечувало хату сонячним освітленням. На Поліссі, в Карпатах та поселеннях, розташованих у басейнах рік, річок, враховувався такий важливий фактор, як рівень води під час паводків.

Орієнтація будинків значно впливала на їх розташування стосовно вулиці (залежно від її напрямку). Якщо вулиця спрямована з півночі на південь та з південного сходу на північний захід або з південного заходу на північний схід, то житлові будинки розташовувалися перпендикулярно до вулиці, тобто вузькою стороною (торцем). Коли ж вулиця, йшла зі сходу на захід, то будинки споруджувалися пара-. лельно вулиці довгим фасадом або напільною стороною У розташуванні хати і господарських будівель щодо вулиці чи дороги (у вуличних і рядових поселеннях) побутувало три варіанти: житло знаходилось' ближче до комунікації, а господарські будівлі — в глибині двору; житло розташовувалось у глибині двору, а господарські будівлі — ближче до вулиці; житло знаходилось на одній стороні вулиці, а на другій — господарські будівлі (таке розташування характерне для українського Полісся).

Коли в низинних районах житло та господарські будівлі розташовували, орієнтуючись переважно на вулицю, то в гірській місцевості будівництво зумовлювалося природними факторами — рельєфом місцевості. Якщо у вузькій долині потік чи річка текли близько гори, житло розташовувалося на тому боці потоку, де був широкий простір,— тоді між потоком та дворами утворювалася дорога. У деяких селах забудова проводилася вздовж ріки з обох боків потоку, зрідка — з обох одночасно.

Залежно від напрямку течії ставилося житло і завжди з орієнтацією на південні румби. Зрідка, коли ширина ділянки була більша за довжину або дорівнювала їй, житло орієнтували до вулиці довгим боком (здебільшого переднім фасадом). У долинах і низовинах, де переважали вуличні поселення, розташування будинку залежало від локальної морфології (напрямок вулиць, форми земельних ділянок тощо). Тут переважала орієнтація жител вузьким торцевим боком до вулиці. Причина цього — дальше дріблення внутрішніх (садибних) наділів і звуження будівельних ділянок, внаслідок чого проводити забудову у більшості випадків інакше було неможливо.

Іноді, як наслідок малоземелля, на одній вузькій садибі розміщувалися витягнуті в лінію дві—три і більше хат, залежно від того, скільки синів відокремилося від батька. Умови одноосібного сільського господарства вимагали простого, зручного й короткого зв'язку житла з господарськими будівлями.

Розташування житлових і господарських будинків на присадибних ділянках залежало від розміру площі, місця розташування вулиці, ріки, ландшафту і т. д.

На Україні існувало три форми забудови дворів: вільний, зімкнутий та замкнутий.

За твердженням деяких дослідників, до найдавнішого типу забудови належить замкнутий. Ці двори, так звані підварки, побутували на Поліссі, де господарські та житлові приміщення споруджували компактно чотирикутником, об'єднані стінами і дахом. Для підварків характерні двоє воріт. У даному регіоні побутував ще один варіант замкнутих господарських будівель (клуні, стайні тощо), які розміщались окремо від хати. У гуцулів такий замкнутий чотирикутник з будівель, куди входили і житлові приміщення, називався хата у брамах, брами, гражда, хата з граждою, причому з тильного та обох торцевих боків були холодні прибудови, часто під низькозвисаючим дахом.

Зімкнутий тип двору, де всі будівлі розташовані під одним дахом, поширений майже на всій Україні. Така система залежала переважно від того, чи далеко знаходилася дорога або вулиця. У вуличних та рядових поселеннях побутували два варіанти: житло розташовувалося ближче до комунікацій, а господарські будівлі — у дворі; житло знаходилося вглибині двору, а господарські будови — ближче до вулиці. Обидва варіанти відносяться до давніх.

Зімкнутий тип забудови двору має однорядні або видовжені — Г-подібні, П-подібні варіанти. При однорядній забудові житло частіше знаходиться ближче до вулиці, а господарські будівлі — за ним, під одним дахом. Найпоширенішим варіантом є: хата -|- сіни + комора + стайня + стодола + шопа. Були й такі варіанти: хата + сіни -+- хата+комора + стайня 4-стодола. Такий однорядний тип побутував на Бойківщині, менше — в інших регіонах України. Окремий варіант цього типу забудови двору знаходився на Лемківщині: хата + сіни+ + комора 4- стодола+стайня.

Г-подібна забудова виникла під впливом тих самих факторів, що й однорядна. Відзначається вона наявністю господарських будівель, рідше житлових, у глибині двору, займаючи всю його ширину. Житло у цьому випадку ставили перпендикулярно до решти забудівлі, а ближче до вулиці, передусім торцем до неї. Тут також могли бути й інші варіанти розташування.

Найпоширеніший варіант П-подібної забудови такий: в одному ряду, ближче до вулиці —• торцем до неї (фасадом до двору) знаходилося житло, торцем до одного кута хати споруджувалася стодола, до іншого — шопа, хліви, в тому числі на дрова та інвентар — все це під одним дахом. Щоправда, цей варіант не мав широкого розповсюдження.

Чимало варіантів було у вільного типу забудови, найпоширенішого на Поліссі, у степовій частині України. Коло хати без відповідної системи ставили будівлі двору, але при цьому враховувався функціональний зв'язок між хатою та спорудами двору. Біля житла намагалися помістити споруди, де зберігались цінні господарські речі. Безпосередньо перед хатою будували комори-шпихліри, щоб їх було видно з вікна. Всі інші будівлі розміщувались окремо. Побутував на півдні України наступний варіант: коло хати розміщались господарські будівлі більш-менш регулярно за периметром чотирикутного подвір'я, створюючи комплекс споруд з двором у центрі.

Вільна забудова мала ті ж самі типи, що й зімкнута, різниця тільки ось у чому: всі споруди вільної забудови не були під одним дахом. Дуже поширений варіант, який входив до П-подібної забудови: в одному ряду коло вулиці хата, напроти — стодола і хлів під спільним дахом, у глибині двору ставили хлівець для свиней, сарай і т. д.

У деяких регіонах Полісся, Волині та Поділля житло розташовували з одного боку вулиці, а господарські споруди — з іншого. При різноманітних варіантах житлові приміщення завжди орієнтували на сонячну сторону. На Україні всі двори, а також сади були огороджені. Спеціально перед хатою виділяли місце на город — невеликий клаптик землі для квітів, що теж огороджували. Найстаріші форми огорож — частоколи — збереглися на Поліссі до кінця XIX ст. Вони, походять від оборонних споруд Київської Русі. Балки діаметром 10—15 см з гострою кінцівкою закопували одну коло одної. Верх та низ цього частоколу скріплювалися з внутрішнього боку поперечними балками за допомогою дерев'яних шибель. Висота частоколу — 2,5—3 м. У деяких районах огорожі мали стовпову конфігурацію в щули (вкопані стовпи з пазами) і заповнювалися дилями або круглим деревом. Ворота та калитки були на бігунах, робились за конструкцією дверей. На Поліссі, у Карпатах та в лісистих районах бідніше населення ставило паркани (загородки з «штахетника»), пліт з ліщини, плетений горизонтально. З архівних матеріалів відомо, що бойківські садиби мали й огорожі з кругляків під дашками, покритими соломою, драницями, ґонтами. Шляхетські садиби огороджувались частоколами, навіть кам'яними мурами. Широко побутували огорожі, виготовлені з плетеного хворосту, штахетники з різного матеріалу, примітивні огорожі — з двох-трьох укріплених горизонтально жердин.

На півдні України та на' Поділлі переважали огорожі з глиносоломи та каменю. Вони були невисокі. В районах очеретяних заростів для виготовлення огорожі широко застосовували очерет. Для України характерні дощані та решітчасті ворота. Дощані ворота могли бути одинарними, подвійними, і, як правило, мали перекриття — двосхиле або читирисхйле. Двосхиле перекриття зустрічається на Поліссі. До таких воріт прибудовували хвіртки, а зрідка — навіть дві (на обидва боки). Решітчасті ворота мали два стовпи, до них прибивали горизонтально кілька дощок або жердин. Такі ворота укріплювалися жердинами, прибитими по діагоналі. Поряд з воротами робили хвіртку або перелаз.

На Поділлі, Покутті, у деяких районах Карпат огорожі робили з каменю, влаштовуючи дерев'яні ворота, стовпи яких багато орнаментовані геометричною різьбою (рідше — рослинною). Над вершиною та воротами розташовували дашок з ґонтів і т. д.

57 типи і форми поселень Народна архітектура є однією з важливих складових частин матеріальної культури. Вона створювалась, розвивалась упродовж багатьох століть під впливом різних факторів: історичних, природно-географічних,, соціально-економічних тощо.

Типи сільських поселень пройшли довгий шлях розвитку і відображають різні періоди історії України. Історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, хутір, присілок. Село — давній і дуже поширений тип поселення, воно відоме ще з часів Київської Русі. За свідченням матеріалів XVI— XVII ст., села складалися з дворищ-ланів. Вони виникали в процесі господарського освоєння під землеробство певної території групою людей. На першому етапі розвитку поселення буди малодвірні, на їх базі виникли багатодвірні села. Залежно від Умов виникнення вони мали різні назви: кут, кінець, рсе-док, селище, село, дворище, земля, хутір.

Села часто зберігали поділ на частини, які відповідали назвам дворищ, кутків, кінців, і поклали початок поселенню. Іноді села, що складались ^ дворищ, називались селищами, а їх найстаріші частини — селом. Із сіл часто виділялися присілки (або виселки), які підтримували з селом економічні, сімейно-родинні та господарські зв'язки. Розвивалися села шляхом об'єднання дворів (чи дворищ) здебільшого за рахунок натурального приросту осілої сім'ї і наступного її поділу, а також прибуття нових людей.

У середньовіччі селяни, котрі жили на державних або приватних поміщицьких землях, отримували землю. Але зі зростанням населення неможливо було забезпечити всіх землею. Тому для бажаючих виділялись неужитки (чагарники, ліси, болота і т. д.), що вимагали освоєння. Цих селян тимчасово звільняли від повинностей. Нові поселення почали називатися в західних регіонах волями, а в східних — свободами. Таким чином зберігалася матірна назва села з додатком Воля і Свобода.

В часи феодалізму і капіталізму на віддалених від села землях козацька старшина та багаті селяни утворювали хутори. Подібними до хуторів були населені пункти з невеликою кількістю дворів, які мали назву урочище.

Форми (типи) планування сільських поселень. Сільські поселення розвивались під впливом комплексу факторів: особливості географічного середовища (рельєф, гідромережа тощо), етнічні традиції, умови соціально-економічного розвитку, господарських занять населення, державне законодавство та ін. Для поселень українців найхарактерніші безсистемна, рядова, кругова, вулична, ланцюгова та комбінована форми планування.

Найстаріші поселення виникали у долинах річок, балках, біля озер тощо. Необхідною умовою для заснування сіл була наявність землі для обробітку, пасовищ, води. Враховувалась також можливість для самооборони.

Вивчали планування поселень чимало дослідників, котрі по-різному трактували розвиток їх форм. На Україні цим питанням займався Г. Ю. Стельмах. Однак у своїй праці він заперечував вплив географічного фактора на форму поселення, а також допускався інших неточностей, помилок.

Безсистемне планування сільських поселень — одне з найдавніших та найпоширеніших на Україні. Залежно від типу розселення можна виділити два варіанти безсистемних поселень: з розсіяно-гніздовою забудовою та зі скупченою. Перший варіант побутує на Гуцульщині. Селянські двори у такому поселенні розташовані на значній відстані один від одного. Безсистемно скупчені поселення побутували практично в усіх регіонах України. Особливістю цього варіанта було хаотичне скупчення дворів, що найбільш характерне для північних районів Чернігівщини, Київщини, деяких місцевостей Полісся.

Давні за походженням села з регулярним типом забудови, її специфічною рисою є розташування дворів у ряд (часто ламаної конфігурації) з однаковою орієнтацією вздовж берегів рік, річок або озер. Рядові поселення могли бути однорядові та багаторядові і характерні для території всієї" України. До старих типів поселень належить і кругова форма сільських поселень українців. Зафіксовано декілька її варіантів. За твердженням вітчизняних та зарубіжних дослідників, генезис такого планування пов'язаний з обороною від різних нападів. Підтвердженням цього припущення є те, що кругові поселення розміщалися на мисах та закрутах рік. Ці поселення були здебільшого у передстеповій зоні України. Як показують матеріали, традиція захисту сіл від непередбачених нападів існувала і на Бойківщині, де села оточували огорожею.

На Бойківщині, Лемківщині, рідше на рівнинних районах України (Полтавщина, Київщина) побутував ланцюговий тип поселення. Селянські двори розташовувались обабіч дороги чи ріки. Конфігурація цього типу залежала від конфігурації русла ріки чи дороги. Двори або невеликі групи дворів могли знаходитись і поруч, І на відстані один від одного. Варіантом такого типу є розгалужена ланцюгівка, поширена у землеробських районах Карпат. Від основного ланцюга дворів відходило декілька дрібних гілок, що розташовувалися вздовж нижньої течії притоки основної ріки.

Дальший розвиток рядового планування — вуличні поселення. Будинки споруджувалися в два ряди на обидва боки дороги, причому хати були звернені одна до одної фасадом. Розрізняють одновуличні, двовуличні, тривуличні поселення, рідше зустрічаються чотиривуличні. Крім цього, у вуличних поселеннях існували ще й великі бокові вулиці, які прилягали до бокових під різними кутами. Немає сумніву — такі поселення створювалися переважно з одновуличних, а хати таких поселень будувалися з орієнтацією на будинок, що стояв попереду.

У поселенні комбінованої форми поєднуються різні типи планування. В рівнинних районах України найчастіше зустрічаються безсистемно-вуличні поселення, у Карпатах — рядово-ланцюгові, безсистемно-ланцюгові, безсистемно-рядові.

Еволюція форм сільських поселень XIX—початку XX ст. проходила за такими напрямами: трансформація однопланових поселень у комбіновані з появою вуличних елементів, забудова проїздів та частково польових доріг, скупчення забудови сіл.

Бджільництво

Бджільництво відігравало важливу роль у господарстві східних

слов'ян, адже мед не тільки споживали, а й виготовляли з "нього чудовий напій.

Про поширення бджільництва серед селянства свідчить факт, що майже все середньовіччя існувала медова данина з населення. Бджільництво було культивоване (на пасіках) і не-культивоване (бортництво). Перше почало розвиватися на Україні з другої половини XIV ст., коли штучні дупла робили у спеціальних колодах, що називалися дуплянками, дупляками, колодками, і підвішувалися до дерев у лісі. З часом їх уже ставили на лісових галявинах — так виникли пасіки, які згодом почали розташовуватися коло садів або в садах. Поряд з вуликами-дуплянками з'явились і стіжко-подібні вулики — солом'янки, плетені з соломи і покриті соломою, мов снопом. Існували також очеретяні вулики і ву-лики-мазаики. В XIX ст. на Україні використовували рамочний вулик, що витіснив інші типи вуликів.

Турбота про бджіл розпочиналася з розташування пасіки у садках або гаях, затишних місцях. Пасіки завжди обгороджувалися, вулики розставляли на відстані 2—3 аршини один від одного, повернуті вікнами до сонця. Поблизу або біля садиби на підвищених місцях будувались погреби, куди ставили вулики на зимівлю.

Ранньою весною — на теплого Олексія — а якщо було холодно,— на Благовіщення — вулики з бджолами виставлялись на пасіки. Бджіл до купальських свят підгодовували з коритця патокою, розведеною водою. Коли з вуликів вилітав рій, його намагалися затримати за допомогою різних шумів, криків, а якщо сідав, оприскували водою, аби бджоли не могли літати. Після цього спочатку матку, а потім весь рій поселяли у заздалегідь приготовлений порожній вулик, куди бджоли наносили собі корм на зиму. Роїння продовжувалося до початку жнив. У квітні-травні, коли зацвітали сади, бджік вивозили в ліс або поле. Медовий взяток бджоли брали з цвітіння різноманітних дерев, трав і квітів, але найголовніший \був з пізньої гречки.

Вибирали мед двічі на рік — у серпні і вересні, але в деяких районах його вперше брали 20 липня. Необхідними приладами пасічника були сітка для захисту обличчя, курушка для підкурювання і різець для відрізування щільників. Вирізані щільники з медом переносилися в медові бані — спеціальні приміщення, де над широким коритом ставилися порожні сита, через які мед сам стікав з сотів. Соти після цього пере топлювали, і віск ще гарячим закладали у спеціальний прес — воскобійню.

З рамочних вуликів у другій половині XIX ст. мед почали викачувати також з допомогою спеціальної медокачки.

61 тваринництвоПісля землеробства друге місце у сільському господарстві України посідало тваринництво. Ще за часів Київської Русі розводили коней, велику і дрібну рогату худобу, свиней, а також домашню птицю. Впродовж майже цілого середньовіччя основною тягловою силою у селян були воли, їх здебільшого відгодовували не тільки для власних потреб, а й на продаж. Починаючи з другої половини XIX ст. волів почали замінювати кіньми. Особливу увагу селяни приділяли розведенню великої рогатої худоби, яка забезпечувала їх молочними проі-дуктами, відгодівлі овець. Порівняно з великою рогатою худобою та кіньми вівчарство в селянському господарстві відігравало допоміжну роль. У багатьох районах України розвоі-дили також кіз, свинарство задовільняло потреби населення в салі та м'ясі. Не було жодного селянського двору, де б не розводили курей, гусей, качок, індиків та голубів.

Упродовж віків виробились характерні прийоми відгодівлі худоби. В основі вони спільні для всієї території України, але водночас зі своїми особливостями. Найінтенсивніше розвивалося тваринництво у лісостеповій та степовій смугах, на Поліссі, в Карпатах. Воно мало специфічні форми, що виникали і розвивались протягом тривалого часу. Сприятливі природні умови давали змогу випасати худобу на пасовищах більшу частину року, а на півдні, при сприятливій зимі, й цілий рік.

Випасали худобу селяни у спільних стадах, що називали чередою. Переважно сюди зганяли 150—200 голів дійних корів, а інколи корів, телят і волів разом. Однак у багатьох районах України корів, волів та телят випасали окремо. Пастухів називали чередниками, а там, де худоба паслась окремо, коровниками, воловниками (у Карпатах — волярами), телятниками. Телятниками здебільшого були підлітки. Наймали пастуха найчастіше громадою і регламентували звичаєвим правом. Коней з усього села випасали у табунах не тільки вдень, а й вночі. Для догляду наймали табунників.

Вівці ходили в окремих стадах, що називались шматками, кущанками, отарами. Перший термін означав стадо у 150—200 голів, другий — ще більше стадо, а третій — стадо кількістю до тисячі голів. Для випасу овець наймали чабанів, кількість яких залежала від чисельності отари. В чабани набирали, як правило, досвідчених пастухів.

Найпростіше було доглядати свиней. Свиню з поросятами випускали на вигін, де вони паслись самі. У деяких селах їх доглядав свинар, а в Карпатах, наприклад, свиней випасали в лісах, де годували буковим насінням та жолудями.

Там, де розводили худобу на продаж, перед вигоном на пасовище її таврували (тобто мітили особливим знаком — тавром). Овець перед вигоном у поле значкували за допомогою різноманітних надрізів та проколів правого і лівого вуха. Випасали худобу по-різному. Однак було прийнято виганяти на пашу в день св. Юрія.

Кожна господиня чи господар ще до сходу сонця зганяли свою худобу за село в умовне місце, і вже звідти чередники гнали її на толоку. В полудень, коли починалась спека, череда підходила до водопою, де відпочивала. Пізно увечері худобу гнали додому. Якщо ж пасовище знаходилося далеко від села, ялівник у віці понад один рік залишали на полі, де будували спеціальні загони.

Випас телят відрізнявся від випасу корів. їх виганяли на пасовище вже після того, як череда виходила за село. На вигоні телята випасалися в загальному стаді, а коли наступала спека, їх заганяли назад. Худобу, що поверталася додому з пасовища, напоювали водою, а потім доїли (доїли двічі на день: вранці та ввечері).

Коней в табуні випасали впродовж всієї доби, навіть вночі, і щоб вони не розбігалися далеко, їм «накладали пута».

Своєрідно випасали овець. У багатьох районах їх виганяли пізно, коли висихала роса, щоб запобігти хворобі ніг. Осіння роса вважалась нешкідливою і тому, починаючи з серпня, овець на пасовище виганяли вранці. Охороняти отару допомагали собаки.

На півдні України, де зустрічались великі отари, випас мав деякі східні елементи. Чабани відганяли овець далеко в степ і потім поступово наближали до місця зимового утримання, навколо якого зберігалось незаймане пасовище.

Починаючи з ранньої весни, худобу випасали протягом усього літа та осені — до Пилипівки, а з початком заморозків переводили на зимове утримання. У зимовий період худобу утримували в спеціальних приміщеннях — хлівах, повітках, корівниках, конюшнях, телятниках, свинарниках, стайнях, кошарах. Перед кожним приміщенням відгороджували майданчики для вигулу худоби, що називалися загонами.

Дещо відрізнялось тваринництво Полісся. Тут розводили переважно велику рогату худобу, яку випасали в лісах. Овець в селянському господарстві тримали заради вовни, кожушини, смушків та м'яса. Свиней ніхто не випасав, вони ходили самопас улітку та взимку, відшукуючи їжу в лісі та на болотах. Щоб свині не забігали в городи, їм прив'язували колоди до шиї.

У гірських районах випасали худобу на полонинах, де сіно ніколи не косили. Випасали всю худобу, хоч корів часто кожен селянин пас окремо — на своїй ділянці поля. Жителі села обирали головного вівчаря — ватага, баца, котрий сам наймав пастухів для різного роду худоби.

На полонинах будували стійбище, загони і кошари, а також житло для чабанів і бойгарів (пастухи великої рогатої худоби) — колибу або стаю. В стаї знаходилась комора, де зберігалися різні припаси, посуд та бринза. У житловій частині знаходилось ватрище — вогонь, який підтримували впродовж всього літа.

Худобу охороняли від диких звірів собаки. їжу для пастухів готував сам ватаг. У перший день вигону ватаг доїв худобу, вимірюючи загальний надій молока, що його повинен одержати кожний селянин протягом сезону. Визначену кількість молока зазначали на палиці, яку розколювали надвоє, причому половину ватаг залишав собі, а половину віддавав власникові худоби. Паличка ця називалась раваш. її позначки служили підставою для розрахунків ватага з селянами. На полонині виробляли бринзу.

Особливістю тваринництва на Україні було дбайливе вирощування молодняка, що давало змогу постійно поповнювати тяглову, молочну та м'ясну худобу. Так, телят, котрі народилися взимку, завжди тримали в хаті, поки вони не підростали. В перші місяці після народження молодняк годували молоком. З часом, коли теля починало їсти траву, його відлучали від корови. Восени телят підгодовували хлібом, висівками і сіном. Однорічних телят виганяли на пашу.

Коли молодняк підростав, починалося його «виховання». Бичків навчали у трирічному віці. Спочатку їх «парували», тобто відбирали однакових за зростом та норовом. Привчали до ярма, а весною запрягали в борону.

Молодняк коней вирощували так само дбайливо, як і молодняк великої рогатої худоби. Годували їх здебільшого «з землі, щоб лоша розправлялось». Після року лошат стригли, аби грива не була дуже м'якою і не спутувалась під упряжжю.

Коней починали навчати у півторарічному віці, коли випадали глибокі сніги. Спочатку привчали до вуздечки, а потім об'їжджали верхи без сідла, незабаром вони вже ходили в упряжі.

Заготівля запасів сіна на зиму для худоби була однією з найвідповідальніших робіт українського селянства. Косовиця починалася на Україні за тиждень до свята Петра і Павла, але залежно від географічних умов та стану погоди, а там, де сінокоси знаходилися в горах — у другій половині липня.

Знатні поміщики наймали ватаги косарів. Оплата праці була значно вищою від оплати інших сільськогосподарських робітників.

Під час косовиці (коли сіножать знаходилась далеко від села) селянин сам і з сім'єю будував у степу курінь, земляну піч, а багатий з найманими косарями переселявся в поле. Косити починали ще до світанку, щоб до спеки пройти кілька ручок — смуг на ширину захвата коси — до кінця сіножаті, а якщо вона була велика, то до певної мітки. Робота продовжувалась доти, поки біля куреня не з'являлася віха — встромлені в землю вила з шапкою на ручці — це умовний знак обіду. Після обіднього відпочинку косарі працювали до заходу сонця.

Через кілька днів після початку косовиці прибували гребці — дівчата та хлопці. Просушене і зібране сіно чоловіки складали в копиці, а потім возили додому і складали в стоги та обороги.

У тих місцевостях України, де сіножаті перебували в громадському користуванні, на косовицю виходили всім селом, а сіно ділили за принципом, заздалегідь встановленим громадою Зимова годівля худоби проводилась за порядком, виробленим на основі багатовікового досвіду. Велику рогату худобу годували взимку тричі на день яровою соломою, сіном та сухою половою. Робочих волів і тільних корів часто виділяли зі спільного загону та годували сіном і половою, а також різним пійлом, буряками, макухою. Там, де не вистачало кормів, худобу годували двічі на день. Коням давали їсти вдень І вночі. Робочим коням — сіно, солому, полову, зерно, ячне і просяне борошно, змішане із запареною половою, та інші корми, а під час роботи — овес. Овець годували 4—5 разів на день соломою, сіном, половою, а свиней — ячним борошном, дертю, картоплею, буряками, помиями тощо. На ніч худобі робили підстилки, часто із залишків недоїдженої соломи. Загони, повітки, стайні, кошари досить старанно очищали від гною. Але взимку гній лише покривали соломою, щоб було тепло.

62 знаряддя для обробітку грунту Внаслідок вдосконалення і розвитку східнослов'янського рала із залізним наральником у Київській Русі було винайдено плуг. Рало і плуг стали знаряддями обробітку чорноземних грунтів степової та лісостепової України.

У північній частині України, на Поліссі, одночасно з плугом розвивалось і вдосконалювалось більш легке плужне знаряддя, що не перевертало скибу як плуг, а лише розпушувало верхній родючий шар грунту, не вивертаючи з-під низу безплідних пісків. На Поліссі побутувала соха-рогач, яка складалась із стебла з «рогачами», «плахи» і «підплашника», двох «сошників», двох «припалків» і «теліжки».

На всій території України були поширені рала, які поділялися на однозубі і багатозубі. За конструктивними особливостями можна виділити два основних типи — рало з полозом і рало з копистю. Перше за конструкцією ближче до плуга і, ймовірно, генетично передувало йому. Воно складалося з «полоза» із залізним гострокутним «наральником», «грядки», однієї чепіги та двох стовпів, що міцно зв'язували грядку з полозом. На заході України побутувало рало з полозом, яке мало дві чепіги і короткий вигнутий гряділь.

Рало з копистю — більш давнє. Робоча частина — «ко-писть» (ральник) не розрізала і не підрізала грунту, а розривала його і розсувала, прокладаючи борозну. Кописть (інколи із залізним наральником) задовбувалась під кутом у «стебло» (гряділь) і скріплювалась з ним однією вертикальною стовбою. Керували ралом за допомогою «держака» (чепіги) . Стебло і держак часто були суцільними, виготовлялись із стовбура і кореня одного дерева.

Найпоширенішим був двоколісний плуг, який побутував на всій території України. Він складався зі шматків твердого стовбура довжиною 70 см. Кожен з них на верхньому кінці мав гілку. Ці шматки, відповідно обтесані і з'єднані вздовж, утворювали «підошву» плуга; а дві гілки, повернені назад вгору,— «чепіги». Передній кінець підошви загострювали і на нього втулкою набивали залізний «леміш». Чепіги в «п'яті» скріплювали між собою горизонтальним бруском, а на половині їх висоти — планкою. В отвір, видовбаний в лівій (напільній) чепізі, запускали «гряділь» і закріплювали його дерев'яними клинцями, таким чином регулюючи глибину оранки. По вертикалі гряділь скріплювали міцною «стовбою» з підошвою плуга, а напроти переднього кінця лемеша в ньому робили отвір, куди вставляли «чересло». Останнє закріплювали клинами-«заборзенниками», якими регулюва ширину борозни. З правого боку до стовби та орної чепіги дерев'яним шиблом прикріплювали «полицю». У передній частині гряділя, загнутій трохи вліво і вгору, пробивали кілька отворів для кілочків, якими гряділь кріпили до колішні. Колішня була окремою частиною плуга. Вона складалась з осі, двох коліс і ключа дишла довжиною близько 1,5 м. Колішня з'єднувалась з воловою упряжжю одним—двома або трьома І більше війцями залежно від того, .. скільки пар робочої худоби впрягали в плуг.

У деяких районах зустрічався плуг одноколісний та без-колісний.

Залізні плуги на Україні, згідно з архівними матеріалами, з'явились наприкінці XVII—початку XVIII ст. Вони мали змішану форму і конструкцію окремих складових частин. Поступово дерев'яні частини замінювались залізними. Дерев'яним залишався лише гряділь. Ці плуги збереглися й досі.

На всій Україні побутувала борона одного типу. Незначні відмінності були в способі ЇЇ виготовлення та в матеріалі. Борона мала трапецієвидну форму і складалася з п'яти поздовжніх чотиригранних брусків ~ «бил», з'єднаних на однаковій відстані один від одного двома короткими поперечними брусками — «глицями». В місцях з'єднання вони скріплювались дерев'яними тиблями абф залізними цвяхами. З вужчого боку трапеції крайні била були трохи довші, ніж передні. їх кінці з'єднувалися додатковою глицею, до якої чіпляли «війа» чи «барок», або затинались півколом і сходились один з одним. У кожне било знизу забивали від шести до дев'яти залізних або дерев'яних зубців довжиною до 15 см. До раннього типу борони належить волокуша, зроблена з гілок терну,— нею додатково заволочували посіви після боронування.

На Україні були поширені знаряддя ручного обробітку землі. Це заступ фабричного та ковальського виробництва і сапи різних форм та видів. Заступ складався із залізного лис та овальної чи прямокутної форми, дерев'яного держака. Його в різних місцях називали лопатою, рискалем, городником, шуфлею.

Для міжрядного розпушування грунту, кращого збереження вологи, обгортання окремих культур використовували сапи (сапка, копачка, дзюбка, сапачка, тяпка тощо). На Поліссі та в Карпатах були залізні й дерев'яні мотики, ними розпушували землю, а також викопували картоплю.

Старовинне знаряддя праці — коса. її застосовували для косіння вівса, ячменю, гречки, гороху, трав. Вона складалася з трьох основних частин: коси — металевої ріжучої пластини, «кісся» — дерев'яної жердини довжиною приблизно 1,5 м та дерев'яної ручки. Скріплював косу з кіссям дерев'яний клин, «п'ятки» та залізне кільце — рифа, наперсток.

Для скошування зернових до коси приладнували грабки — своєрідні граблі з кількома (найчастіше трьома) довгими зубцями, які, починаючи від коси, зменшувались за довжиною.

Давнім знаряддям праці у сільському господарстві, відомим ще з часів Київської Русі, був ціп. Він складався з ціпила — дерев'яної ручки довжиною 1,5 м і більше, та бича — жердини з дуба, граба і бука та іншої твердої деревини довжиною 75—95 см, кінець якого був трохи потовщений. Ці частини з'єднувались між собою двома «капицями» і «каблучкою», або «гужиною» («ушивальник», «ув'язь» тощо) з сиром'ятного ременя. Капиці у вигляді петель кріпились по одній до ціпила і бича, а гужина зв'язувала їх.

1 23