ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Поховально-поминальна обрядовість

123

У звичаях і віруваннях українців, пов'язаних зі смертю людини, простежується нашарування елементів різних часів і культурних рівнів: архаїчні язичницькі уявлення про смерть, загробне життя і вплив покійників на живих поєдналися з пізнішими християнськими, утворивши складний смислово-емоційний комплекс. У ньому виділяються три цикли: перший: пов'язаний з актом смерті; другий — з похоронами;

третій — післяпохоронні звичаї та обряди, в тому числі й поминальні.

Перший цикл охоплює традиційні дії, якими супроводилося наближення смерті, споряджання покійника. Про наближення смерті здогадувалися не тільки на основі стану здоров'я людини, а й різних прикмет, які начебто віщували її наближення: виття собаки, крик курки півнячим голосом, крик пугача над хатою, погані сни, тріщини на стіні та ін. Людина, котра помирала, повинна була попрощатися з рідними, близькими, знайомими, попросити вибачення за вчинені кривди та образи, а також виявити свою останню волю. Коли помирав батько, то згідно зі звичаєм, він «мав зробити лад» між дітьми, тобто при свідках сказати або письмово оформити, «що кому належиться» — скласти заповіт, заві-щання, якщо це не було зроблено раніше.

Коли ж помирали парубок або дівчина, вони обов'язково прощалися зі своїми коханими, бо інакше було б погано і для померлого, і для того, хто залишається жити. Передсмертні приготування включали й останню сповідь та причастя.

Смерть трактувалася як розлучення душі з тілом. За поширеними уявленнями, душа виходила з людини горлом у вигляді пари, мухи, метелика. Вважалося, що добрі, справедливі люди помирали легко, а злі, котрі за життя коїли лихо, зналися з нечистою силою, мали тяжку смерть («яке життя, така й смерть»). Недоброю вважалася і раптова, «нагла» смерть, коли людина не встигла належним чином до цього приготуватися, У випадку важкої смерті відчиняли двері, вікна, треба було розв'язати вузли, розстебнути ґудзики тощо. При помираючому не годилося плакати, робити щось таке, що б тривожило його. В руки помираючого вкладали запалену свїчку (громницю).

Коли людина помирала, їй закривали очі й починали голосити (заводити, плакати, йойкати). Були різні види голосінь: дітей за батьком, матір'ю, матері за сином чи дочкою, жінки за чоловіком тощо. Вони — один з видів усної народної творчості, подекуди їх виконували і наймані голосільниці. Фольклористами й етнографами зібраний величезний матеріал про українські народні голосіння.

Сповіщали про смерть звуками церковного дзвону, а на Гуцульщині — також трембітанням і запалюванням ватри біля хати померлого. Подекуди на вікно знадвору вішали рушник або перемітку. Покійника обмивали і одягали в «приготовлене на смерть». На Гуцульщині одягали ще помираючу людину в святковий одяг, той, що покійник любив і приготував' собі.

Майже скрізь на Україні жінки намагалися «зберегти на смерть» шлюбний одяг. Обмивали й одягали покійника жінки старшого віку, котрих на Чернігівщині називали ря-дільниці. Наряджали тіло на лаві під вікнами — головою до покуття або на столі чи спеціально підготовленому катафалку. В одязі молодих, ще не одружених померлих, повсюдно вживалися елементи шлюбного вбрання (вінки, стрічки, фата).

Певні звичаї були пов'язані з виготовленням домовини (деревища, труни). її робили майстер чи, наприклад, як на Гуцульщині, сусіди біля хати померлого. Ті, що відвідували померлого, повинні були «змовити молитву» за його душу. Біля тіла покійного годилося постійно бути комусь із рідних, знайомих, не спати, пильнувати, згадувати добрі справи померлого, розповідати різні бувальщини. На Гуцульщині звичай групового перебування біля тіла покійника ввечері і вночі називався посижінє. У Карпатах, на Закарпатті, в деяких місцевостях Полісся до нашого часу зберігся давній звичай влаштовувати забави при померлому, щоб розважити його родину, не дати заснути присутнім. Ці ігри часто мали характер певних сюжетних сценок і були відомими під назвами грушки, лопатки, лубки.

У звичай увійшов і релігійний елемент читання «Псалтиря» при померлому.

Церковна обрядовість похорону скрізь поєднувалася з різними народними звичаями: прощання родини з померлим перед закриттям домовини, розв'язування всього зав'язаного на покійнику, обсипання зерном місця, на якому лежав померлий, потрійний обхід родиною стола з покладеними на ньому хлібом, сіллю, потрійне доторкання домовиною порогів при виносі тіла (прощання з домівкою), обсівання домовини зерном на подвір'ї, посівання маком за домовиною (щоб померлий не повернувся) і т. д. Домовину покривали полотном або рушником, на який клали хліб. Подекуди хліб несли за домовиною. На Гуцульщині, Буковині був звичай роздавати речі померлого, в деяких інших місцевостях після похорону неодружених роздавали їх товаришам рушники, стрічки, ділили коровай. До нашого століття, наприклад, у Карпатах, зберігся старовинний звичай, що тіло померлого в будь-яку пору везли на санях, запряжених волами, на кладовище. Певними узвичаєними особливостями відзначалися похорони самогубців: їх ховали за межею посвяченого кладовища, на їх могилах садили терен, перехожий повинен був кинути на могилу чи місце самогубства галузку, пучок соломи або камінь.

У різних формах трансформований давній звичай поминок, поминального обіду (опроводу, обіду, комашні, мерлий) відразу ж після того, коли домовину винесли з хати до сіней чи на подвір'я (Холмщина, Гуцульщина), на кладовищі після поховання (Полісся), в будинку померлого після похорону (більшість місцевостей України). Цей звичай пов'язаний з віруванням, що душа померлого впродовж 40 днів повертається в певні дні додому, потребуючи, щоб про неї згадували, чинили відповідні відправи та обряди і щоб її нагодували. Тому поминки справляли також у 3, 7, 9, ЗО, 40 днів і в роковини смерті.

Дотепер збереглися, крім поминання в день похорону, також поминання через 9 днів (дев'ятини), 40 (сороковини) і через рік (роковини). Обрядовою стравою поминок вважалася кутя, коливо — пшенична каша з медом. Подекуди як спеціальний харч «для душі» вживався так званий канун — мед у мисці з крихітками білого хліба, а також страви, які померлий любив за життя. Покійних поминали і під час загальних поминальних днів: на другий чи третій день Великодня, в першу неділю після Великодня (Фомину, провідну), провідний понеділок або вівторок, коли відвідують могили родичів.

Обов'язком живих членів сім'ї здавна вважалося утримувати в належному порядку могили померлих, дбати, щоб на них були відповідні пам'ятники — дерев'яні або кам'яні хрести, надгробні плити — і виконувалися узвичаєні традицією обряди. Порушення цих звичаїв вважалося провиною перед померлим, осуджувалося людьми.

Загальна структура і різноманітність локальних варіантів народних похоронно-поминальних обрядів і звичаїв українців мають у своїй основі вірування й уявлення про потойбічний світ, існування реальних зв'язків і взаємодії померлих з живими нащадками. Вони спрямовані на забезпечення благополуччя душі на «тому світі», «у царстві небесному», а також на охорону живих від шкідливого впливу мерця.

Багато з традиційних народних похоронно-поминальних звичаїв та обрядів збереглися до нашого часу. Щоправда, чимало з них втратили своє магічно-ритуальне осмислення і вживаються переважно в атрибутивному значенні — дотримання звичаю, традиції, уваги, пошани й любові до померлої людини.

Сімейні звичаї й обряди становлять вагомий підрозділ традиційно-побутової культури нашого народу. Вони мають глибоке гуманістичне спрямування, ідею утвердження високого морально-етичного статусу сім'ї, ролі і значення в ній людини. Багатство архаїчних елементів і локальних різновидів та варіантів засвідчують давнину походження української народної сімейно-побутової обрядовості, її популярність і стійкість. Збереження й відродження багатьох елементів цих традицій у сучасному побуті вимагає пильної уваги та конкретної цілеспрямованої роботи.

43 родильна обрядовістьЕтнографічні матеріали свідчать, що в усіх місцевостях України велика увага приділялася традиційним звичаям і обрядам, що стосувалися народження дитини. Згідно з народними віруваннями, дотримання і виконання відповідних звичаєвих настанов і обрядів є необхідною передумовою успішного народження, здоров'я і благополуччя матері, дитини та щасливої їх долі.

Цей комплекс обрядовості поділяють в етнографії на чотири групи: дородові звичаї і обряди; власне родильні; післяродові обрядові дії, що знаменують «приєднання» дитини до сім'ї, роду, громади.

Дородові охоплюють низку ритуальних, магічних дій і звичаїв, що виконувалися вже під час весілля і були спрямовані на забезпечення плодовитості подружжя, народження синів (розплітання коси молодої хлопчиком, влаштування першої постелі молодих на необмолочених снопах і т.д.

Період вагітності був обставлений низкою оберег, пересторог і вірувань. Старалися якнайдовше приховувати вагітність від посторонніх. Жінці, яка чекала дитину, радили уникати зустрічей з каліками, хворими, негарними на вигляд людьми і, взагалі, поганих вражень, щоб це не передалося, не вплинуло на фізичний розвиток плоду. Вона не повинна була дивитися на вогонь і померлого, бити тварин, взяти щось чуже, сердитися, сваритися, гніватися та ін. Вважалося, що поведінка матері, її психологічний стан безпосередньо впливають на здоров'я, розвиток, формування характеру і зовнішності дитини ще до її народження.

Звичай велів не відмовляти вагітній жінці, коли вона попросить щось допомогти чи позичити, старалися задовольнити, коли їй хотілося («забаглося») щось з'їсти, випити. Рекомендації, обереги, норми поведінки вагітної, ставлення до неї інших людей основувалися здебільшого на народному досвіді і раціональних знаннях народної медицини, розумінні фізіологічно-психологічного стану жінки під час вагітності. Вони мають багато спільного з аналогічними звичаєвими традиціями в інших народів. Чимало з них продовжує побутувати і в наш час.

Цикл звичаїв і обрядів, якими супроводжувалося народження дитини, зберіг у народному побуті українців ще в XIX — на початку XX ст. багато архаїчних світоглядних уявлень. Поява на світ нової людини вважалася великим таїнством, що вимагало дотримання устійнених традицією ритуалів і звичаїв.

Виконання всього комплексу пересторог, магічних дій, ритуалів вважалося основою успішного народження дитини, охорони від злого матері та немовляти.

Пологи (злоги, родиво, народини) відбувалися в домашніх умовах, але без посторонніх. Постіль породіллі намагалися відгородити «завісою» (рядном чи іншою тканиною), щоб оберегти її і немовля від поганих очей. Приймала пологи бабка-повитуха, котру заздалегідь запрошували. В різних місцевостях України її називали: баба, бабка, баба-повитуха, баба-кушарка, баба-бранка, породільна, баба-пупорізка та ін. Саме від її знання і вміння залежали значною мірою успішні роди, життя і здоров'я матері та дитини. Тому бабка-повитуха користувалася пошаною в народному середовищі.

Крім безпосередніх заходів щодо прийняття дитини, бабка-повитуха виконувала певні обрядові дії, що також додавало їй поваги; розв'язування вузлів, відмикання замків, розплітання кіс та інше — для полегшення родів, відсікання пуповини хлопчикам на сокирі, поліні, а дівчинці — на веретені, гребені, щоб прищепити їм навики до основних видів сільськогосподарської праці; закопування посліду (місця), перше купання дитини тощо. Бабці навіть надавалося право охрестити хвору, вмираючу дитину. Пуповину зав'язували конопляним прядивом — матіркою,— «щоб дитина була плодовитою», «щоб у жінки діти велися». Коли вже не хотіли мати дітей, зав'язувала лляним прядивом. Зав'язуючи, бабка-повитуха примовляла: «Зав'язую щастя, здоров'я і многії літа», «Зав'язую тобі щастя і здоров'я, і вік довгий, і розум добрий».

Одним з основних ритуалів після народження дитини була перша купіль. Вона супроводжувалася певними діями і словесними формулами, в яких зберігся відгомін давніх вірувань у магічну силу води, слова і першого (ініціального) стикання дитини з різними життєво необхідними предметами. Перша купіль розглядалася не тільки як очищення, а й як охорона дитини від злих духів. До першої купелі додавали свяченої води, вкладали лікарські трави, шматок хліба або трохи зерна, кидали срібні або золоті монети. Подекуди до першої купелі дівчаток доливали меду, молока, клали голку (Гуцуль-щина), хлопчикам клали свердло, щоб умів майструвати (Бойківщина). В новіший час до цих та інших предметів додалися ручка і олівець, аби дитина була розумною, добре вчилася. Коли хтось заходив до хати під час першої купелі, повинен був укинути якусь монету. Воду з першої купелі годилося вилити вранці в якийсь куток, куди ніхто не заходив.

Вірування в магічну силу води простежується і в народних очисних обрядах жінки-породіллі і бабки-повитухи. Вважалося, що жінка після пологів — «нечиста» і може зашкодити людям, що стикаються з нею, негативно вплинути на врожай, сімейний достаток тощо. Тому годилося якнайшвидше охрестити дитину, після чого бабка-повитуха проводила обряд «очищення» породіллі та себе (зливки, очищення, зливання, проща, злиття на руки та ін.). Скрізь на Україні цей обряд проводився зі свяченою або «непочатою» (вперше зачерпнутою вранці з криниці) водою. Бабка-повитуха скроплювала породіллю, до трьох раз давала їй надпити води або змивала зовнішньою стороною долонь її руки і лице, проказуючи молитви чи побажання. Породілля, в свою чергу, зливала на руки повитухи, обдаровуючи її: підносила хліб, сіль, кусок полотна, хустку або намітку тощо. Народно-звичаєва процедура очищення доповнювалася церковним ритуалом виводу через 35 днів від пологів, після чого породілля вважалася повністю очищеною.

Подекуди в народних обрядах збереглися обсушування дитини після першої купелі біля палаючої печі (у звичаях українців Закарпаття), запалювання свічки після народження дитини, світло якої згідно з віруваннями оберігало породіллю і немовля від злих сил, та ін.

Упродовж кількох днів після народження дитини звичаєво устійненим в українців було відвідування породіллі заміжніми жінками з родини, сусідів, подруг з поздоровленнями та обов'язковим приносом традиційних для такої оказії продуктів (сиру, масла, калача, каші, сирих яєць тощо).

Попри свій доброзичливий гуманний смисл, цей звичай належить також до групи післяродових обрядових дій, які означають і прилучення дитини до ширшого родинного і позародинного колективу. Ще більше ця тенденція виражена в інших традиційних післяродових актах: виборі імені (за церковним календарем відповідно до дня народження чи, як було поширеніше, надання новонародженому імені дідуся, бабусі, або когось іншого з предків); хрещенні з обов'язковою участю хресних батьків — кумів, яких запрошували з родини або друзів. У деяких місцевостях запрошували «в куми» кілька пар. Згодом похресник називав їх: хресний, хресна, матка, батько, нанашка, нанашко. Якщо в сім'ї «не велися» (вмирали) діти, то, щоб запобігти цьому, в деяких місцевостях України побутував звичай імітації продажу новонародженого кумам через вікно.

Церковне хрещення також звичайно супроводилося різними народними звичаями, магічними діями і замовляннями. Перед хрещенням дитину клали на кожух, на стіл, на піч, поміж буханцями хліба, що повинно було забезпечити дитині достаток, тісний зв'язок з домашнім вогнищем^ оберегти від зла. І тут головну обрядову роль відігравала ба-ба-повитуха: готувала пелюшки, сповивала дитину, передавала її кумам, примовляючи: «Нате Вам новонароджене, а нам принесіть молитвенне і хрещене» (Харківщина), інколи несла немовля аж до церкви і тільки там передавала кумам, пильнувала, щоб робилося все, «як годиться». Вважалося, що дитину треба нести до хреста тільки на правій руці, при ній мали бути традиційні обереги (часник, сіль, шматок хліба, а інколи й цілий буханець).

У різних місцевостях України побутували й інші звичаї, які повинні були оберігати дитину, забезпечити їй щасливе життя й символізували прилучення до сім'ї та громади. Загальноприйнятим звичаєм було святкування, урочисте відзначення народження дитини, на яке запрошували родину, кумів, сусідів. Цей давній звичай у християнський час переважно приурочували до дня хрещення. На хрестинну гостину (хрестини) приносили подарунки: полотно, хліб, яйця, а в наш час — ще й цукор та інші продукти. Частування гостей, серед яких головними особами вважалися бабка-повитуха і куми, супроводилися примовляннями І побажаннями. Подекуди (на Лемківщині, в гірських районах Закарпаття, житомирському Поліссі)., складовою хрестин були й спеціальні обрядові пісні (хрестинні, родильні), з них возвеличувалося новонароджене дитя, його батьки, висловлювалася подяка бабці-повитусі та різні добрі побажання:

Традиційно устійненим вважалося і меню хрестин. Майже повсюдно обов'язковою в ньому була каша (мабуть, залишок давніх жертвоприношень у вигляді зернових). У деяких місцевостях етнографи зафіксували цікаві обрядові дії з кашею: повитуха або хресний батько за столом піднімали горщик з кашею, бажаючи добра і щастя, мов «зірок на небі». Відомі звичаї «молити кашу», «розбивати кашу», тобто розбивати горщик з кашею, якою частують гостей, котрі платять за це пожертвами для дитини, породіллі чи баби-пови-тухи. На Гуцульщині зберігся давній звичай обтинання дитині волосся на хрестинах, що символізує її прилучення до роду. Подекуди після хрестин проводили ще й калачини — в одне зі свят батьки дитини відвідували кумів з калачами, обдаровували їх.

Після хрестин також практикувалися різні охоронні дії для захисту дитини й матері від шкідливого впливу злих сил і духів, «поганих очей» — вроків. У колиску клали металеві гострі предмети (ніж, ножиці, голку), вірячи в їх магічну силу. На руку дитині пов'язували червону стрічку або нитку — «від уроків». Спеленану дитину перев'язували червоною крайкою. Через рік після народження відбувався обряд постри-жин дитини — першого постригу, а на Полтавщині, Харківщині, Чернігівщині навіть досить урочисто, з участю кумів і з гостиною. Цей звичай мав традиційні ритуальні елементи: спочатку кум чи кума вистригали волосся над чолом, потилицею, вухом, потім достригали, ховали волосся або зберігали, пускали за водою, спалювали. На західноукраїнських землях зафіксовані лише окремі елементи обряду першого постригу. Зібрані в XIX—XX ст. етнографічні матеріали щодо звичаїв та обрядів, пов'язаних з народженням дитини, доносять до нас багату смислову архаїку і різноманітність локальних варіантів. У побутуванні вони не завжди осмислювалися відповідно до первісної магічно-символічної значимості. Але оберігалися порівняно стійко, оскільки народна традиція поєдну- Щ вала їх з життєво важливою функціональністю — успішним 1 народженням, здоров'ям матері й дитини, благополуччям і І щастям новонародженого. Це основні мотиви всього комплек- І су народних звичаїв і обрядів, їх практично-раціональних і ■ магічно-ілюзорних, забобонних елементів.

У наш час і в цій сфері народних традицій сталися значні зміни. Забулися, злегковажили ся не тільки різні магічні ритуали, а й багато раціональних моментів, які мали охоронно-профілактичне значення, посилювали сприйняття гуманістичної сутності акту народження дитини, символізували прийняття народженого у сімейний і громадський колектив. Ті моменти традиційної родильної обрядовості, що зберігаються (відвідування породіллі, обдарування матері й дитини, перша купіль, гостина тощо) побутують здебільшого без їх колиш- і нього ритуально-магічного забарвлення.

48 історисні форми сімї українців Сім'я об'єднує людей, зв'язаних морально-правовою (шлюбною) чи родинною спільністю. Тому склад (кількість членів, поколінь, шлюбних пар, дітей) і структура сім'ї (спосіб і організація зв'язків між її членами — батьки, діти, чоловік, жінка, родичі) залежать передусім від характеру цих взаємин.

В етнографії існує поділ сім'ї на два типи: малу і велику. Мала (проста, нуклеарна, індивідуальна) сім'я складається з однієї шлюбної пари (або одного з батьків) з неодруженими дітьми або без дітей. Може також включати одного з батьків. подружжя чи родичів. Велика сім'я (складена, нерозділена, сім'я розширеного типу) має дві або й більше малих сімей.

Коли йдеться про велику чи нерозділену сім'ю, то треба враховувати, що існують дві основні форми споріднених зв'язків. Перша — зв'язок між людьми, які походять один від одного (батько, син, онук), друга — зв'язок між людьми, котрі походять від одного предка, а також осіб, зв'язаних з ними шлюбом (брати, сестри, їх жінки, чоловіки, діти). У першо випадку люди зв'язані прямою лінією спорідненості, в друго му — побічною. Для великої сім'ї властиві та чи інша форм спорідненості або і їх поєднання. Залежно від спорідненос нерозділені сім'ї розділяються на батьківські (спільно жи вуть батьки і їх одружені сини) і братські (спільно живуть дв чи більше одружені брати).

Велика сім'я може становити певну структурну цілісніст тільки в тому випадку, коли вона об'єднана спільним прожи ванням, спільністю виробництва і споживання під єдиний началом (батька, матері чи старшого брата). Отже, основно ознакою великої сім'ї є господарська єдність ЇЇ членів, спіль на власність на засоби виробництва і спільне споживання. Як засвідчують археологічні та пізніші писемні дані, на території України здавна була поширеною мала (проста) сім'я. У цьому зв'язку мали місце навіть спроби деяких дослідник ків вбачати вираз начебто споконвічного «індивідуалізму» українського народу, що відмінний властивому росіянам тяжінню до колективізму. М. Костомаров стверджував: «Плем'я пів-денноруське мало відмінним своїм характером перевагу особистої свободи, великоруське — перевагу общинності». Але цей погляд спростовується багатьма працями істориків і етнографів. Конкретні матеріали переконують, що і серед українців мав місце великосімейний уклад — і не тільки в далекому мину-' лому, а й у ХІХ та нашому століттях. Так, у документах першої половини, середини, кінця ХІХ ст. зустрічаємо чимало відомостей про спільне проживання, господарювання кіль-капоколінних сімей, наприклад: господаря з дружиною, чотирьох одружених синів з невістками, дочки з зятем, восьми онуків — всього двадцять осіб. Мали такі сім'ї по ЗО і більше осіб.

Існування, функціонування великих сімей зумовлювалося не стільки традицією, законсервованістю в окремих місцевостях пережиткових явищ, скільки економічними причинами: більшими спільними силами легше було вести господарство, справлятися з феодальними повинностями, сплачувати податки від одного, а не від кількох дворів («димів») і т. д.

Внутрішні неполадки приводили до розпаду сім'ї, виділення з неї окремих малих сімей. Але основною причиною цього процесу був розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму на село, посилення його соціальної диференціації, чим зумовлювалися, в свою чергу, послабленн патріархальних колективістських традицій і наростання Індивідуалістичних тенденцій. Найдовше (фактично до колективізації в радянський час) збереглися залишки великої сім'ї у Карпатах, Закарпатті, на Поліссі.

Мала сім'я як історична форма шлюбно-сімейної організації вважається результатом з давнини триваючого процесу розпаду патріархальної сімейної общини і далі — великої сім'ї. Статистичні й етнографічні дані переконують, що вже з кінця XVIII ст. мала сім'я була основною на всій етнографічній території України. їй властиві певні регіональні особливості, зокрема щодо звичаєво-правових установок, традицій внутрішньо сімей ного побуту. Але основні визначальні її риси — спільні. Вона виступає як самостійна і неподільна господарська одиниця, є переважно двопоколінною — складається з подружжя і їх неодружених дітей, веде своє окреме господарство, володіє певними власними виробничими засобами (землею, реманентом), має власне житло, господарські приміщення тощо.

Мала сім'я є таких видів: повна (подружжя і неодружені діти), неповна (лише один з членів подружжя і неодружені діти) та елементарна (лише подружжя). Найпоширенішою иа Україні в ХІХ — на початку XX ст. була повна мала сім'я. Неповні сім'ї виникали здебільшого через смерть одного з батьків і дуже рідко — через подружню невірність та розлучення. Бездітне подружжя найчастіше усиновлювало дитину з сім'ї родичів, де було багато дітей.

У внутрішньому житті малих сімей збереглися пережитки великої патріархальної сім'ї. Зокрема, це стосується виняткового розпорядного права господаря, санкціонованого традицією його главенства, за винятком випадків, коли цієї функції він просто не міг виконувати. Однак сама організація життя малої сім'ї в Україні значно більшою мірою, ніж у великій сім'ї, спиралася на спільні зусилля чоловіка і жінки.

123