ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

СОЦІАЛЬНА АДАПТАЦІЯ І ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

12 3

Етнографічне районування

На основі локальних особливостей традиційної матеріальної і духовної культури та побуту народу визначаються певні етнографічні групи й історико-етнографічні зони чи регіони території його розселення. Локальні відмінності й різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію. Так, у німців вирізняються нижньо-саксонці, шваби, баварці; у французів — бретонці, нормандці, прован- ' сальці; в італійців — флорентійці, сіцілійці, генуезці; в англійців — валлійці; у поляків — мазури, пІд-галяни, краков'яки, кашуби та ін. Росіяни з погляду етнографічного районування поділяються на три великі підрозділи: північно-, се-редньо- і південно-російські етнографічні групи. До складу кожної з них входять менші етнографічні групи (помори у північній тощо). Навіть у такій порівняно невеликій нації, як естонська, є свої етнографічні групи (наприклад, сету). Походження етнографічних груп у складі народності чи нації різне. Часто це нащадки колишніх племен, котрі злилися у народність, зберігши певні особливості побуту, матеріальної і традиційної духовної культури, мови тощо. Так, у туркменів етнографічні групи — це переважно нащадки різних колишніх племен. Етнографічна група може утворитися і внаслідок асиміляції в складі народності або нації будь-якої групи інонаціонального населення чи й цілих народностей. Такого походження етнографічні групи російських камчадалів, мешера, польських кашубів, згаданих нами етнографічних груп італійців, котрі в минулому були окремими народами, французьких провансальців та ін.

Певні локальні особливості побуту, господарського і культурного укладу окремих частин етносу складалися залежно від природних умов, географічного положення, стиків й інтенсивності культурно-побутових зв'язків з іншими етносами, на основі особливостей соціального становища певних груп населення (наприклад, донські, оренбурзькі, терські козаки у росіян), переселень, змішування населення внаслідок міграційних процесів.

Етнографічна група не завжди усвідомлюється її членами, тобто не володіє самосвідомістю. Такі спільності визначаються здебільшого шляхом етнографічних досліджень на основі певних однотипних реалій традиційно-побутової матеріальної і духовної культури. Етнографічна група не є також стійкою формою етнічної спільності людей. У процесі консолідації нації стираються, нівелюються локальні особливості традиційно-побутової культури, змінюються межі території їх побутування. Ще на початку нашого століття етнографічні групи у складі різних народів були набагато виразнішими.

Отже, етнографічна група як частина народу, етносу визначається певними локальними особливостями традиційно-побутової культури, місцевого діалекту, нерідко вони мають свої локальні назви, етніконіми і самоназви. Але визначальні для етнографічної групи — етнокультурна спільність з усім народом, до якого вона належить.

Історико-етнографічні регіони чи зони у рамках етносу часто збігаються з територією, заселеною представниками певних етнографічних груп. Але ними визначаються також і ширші у просторовому плані внутріетнічні історико-культурні спільності, що можуть охоплювати й кілька суміжних етнографічних груп. Етнографічна зона як певний історико-культурний ареал характеризується більш загальною, ніж етнографічна група, спільністю і однотипністю рис традиційної матеріальної і духовної культури, зумовленими значною мірою однаковим природним середовищем (не випадково такі історико-етнографічні зони нерідко збігаються з відповідними фізико-географічними ареалами), однотипними умовами економічного розвитку, заселення, колонізації краю тощо.

Традиційно-культурні спільності етнографічних регіонів також змінні в просторі і в часі. Вони звичайно не усвідомлюються самими носіями регіональних особливостей.

Така загальна схема етнографічного районування України за даними досліджень і етнографічного матеріалу другої половини XIX—першої половини XX ст., коли локальні особливості традиційно-побутової культури певних районів і етнографічних груп населення простежувалися ще досить виразно. Однак треба пам'ятати, що межі етнографічних районів — нестійкі, змінні в часі, оскільки відбувається постійний процес стирання місцевих локально-територіальних рис традиційно- побутової культури. Уже розвиток капіталістичних відносин дуже стимулював цей процес (поширення фабрично-заводських виробів, елементів міського одягу,' все більше витіснення саморобних знарядь праці промисловими, розширення поза-регіональних зв'язків і т. д.). Але особливо інтенсивний його розвиток і значні наслідки: після 1917 р. Побудова нових політичних соціально-економічних та загальнокультурних умов життя, ломка старих устоїв і культурно-побутових стереотипів, інтенсифікація внутрірегіональних і позарегіональних міграцій, насильні депортації, штучні переміщення та перемішування населення, масові заходи русифікації і культивування національного нігілізму внесли величезні зміни в сферу традиційно-побутової культури, витіснили з неї чимало важливих складових. На стирання регіональних історико-етнографічних особливостей значною мірою вплинуло возз'єднання різних частин українських земель і процес внутрішньої консолідації української нації, поширення сфери вжитку загальноукраїнської літературної мови, сучасні засоби масової інформації тощо.

І все-таки навіть стосовно нашого часу не можна сказати, що етнографічні райони України, етнографічні групи українського народу — це реальності минулого, оскільки в побуті місцевого населення різних регіонів збереглися й діють немало традиційних елементів, зокрема в сфері духовної культури і народного мистецтва. Зберігають їх і розпорошені в різних місцевостях України та поза її межами лемки, особливо в місцях їх більш-менш скупченого теперішнього поселення (Львівській, Тернопільській, Миколаївських областях).

Відзначаючись більш чи менш виразними регіональними особливостями побуту і традиційної культури, корінне населення етнографічних районів України й етнографічні групи українського народу і в минулому і, тим паче, у новіший час усвідомлювало себе не відособлено, а складовими частинами єдиного українського етносу. Ця свідомість здавен основувалася на спільності етногенетичного походження, історичної долі, мови, тісних економічних і культурних зв'язках населення різних частин України, утверджувалося і розвивалося в процесі боротьби проти соціального і національного поневолення. «Хоч і як неоднакова була доля поодиноких частин Русі-України,— писав І. Франко у статті «Літературне відродження Полудневої Русі. Ян Коллар»,— то все-таки заселяючий ЇЇ народ і досі проявляє дивну етнографічну одноцілість. Звичаї і вірування народні, казки і оповідання, пісні і обряди, одіж і помешкання, а врешті мова при всій різнобарвності в подробицях, при всьому багатстві місцевих відмін і варіантів — в основних обрисах такі однакові».

Проте слід мати на увазі і те, що історико-етнографічні особливості окремих регіонів і груп населення України в непоодиноких випадках трактувалися перебільшено й ізольовано від загальноукраїнської етнокультурної цілості. Нерідко такий підхід мав тенденційний характер, був позначений намаганням «обгрунтувати» поневолення тієї чи іншої частини української землі, відокремити її від цілості чи просто для реалізації принципу «поділяй і владарюй». Для цього, наприклад, Полісся оголошувалося «нічийною землею», а поліщуки «людьми без батьківщини», гуцули — окремим народом, закарпатські українці — «карпаторусами» чи «угрорусами», які не мають нічого спільного з українським народом, лемки — етнографічною групою польського народу чи окремою «руською» народністю і т. д.

Практика штучного розривання українського народу на основі спекулятивної гіпертрофії регіональних етнографічних рис і тенденційного нехтування спільними для українського народу етновизначальними ознаками не перевелася і дотепер. Вона — у сучасних спробах відновлення на Півдні України так званого Новоросійського краю, в реанімації закарпатського політичного русинства, яке протиставляється українству, у впертому відстоюванні деякими вченими окремішності лемків від українського народу. Тому винятково важливим при вивченні етнографічного розмаїття традиційно-побутової культури українців різних регіонів є бачення того спільного, що визначає етнічну і духовну соборність всього українського народу в Україні і поза її межами.

УКРАЇНЦІ У ДІАСПОРІ

ЕТАПИ ПОШИРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ ТА її ЧИСЕЛЬНІСТЬ

Складовою частиною українського етносу є українці, що проживають за межами батьківщини, у діаспорі*. У зв'язку з певними історичними обставинами розсіяні практично по всьому світу, вони упродовж тривалого часу зберігають елементи матеріальної та духовної культури, народні традиції, плекають рідну мову. Особливо важливу роль відіграли зарубіжні українці у збереженні загальноукраїнської культури, національної свідомості у період здійснення на Україні політики денаціоналізації й русифікації. Через відсутність відповідної статистики в Україні, а також за кордоном точна кількість українців у діаспорі невідома. Згідно з підрахунками вчених, за межами колишнього Союзу проживає від З до 5 млн українців.

Розбіжність у цифрових даних пояснюється не лише відсутністю достовірної статистики, а й складністю визначення категорії громадян інших країн, яких можна віднести до українського етносу. Адже сьогодні вони проживають у держа вах, що відрізняються рівнем економічного, політичного, культурного розвитку. Тривале перебування у різних кліматичних зонах, на територіях, ізольованих від України, вплив сусідніх етнічних груп привели до формування певних відмінностей у психіці, зовнішності, навіть мові зарубіжних українців. Які ж спільні ознаки доцільно враховувати для визначення приналежності до українського народу? Найважливіші, на наш погляд, такі: наявність етнічної самосвідомості, спільність рідної мови, національної психології, збереження традицій матеріальної та духовної культури.

Чисельність і поширеність української діаспори зумовлені двома обставинами. Перша полягає у тому, що формування території Української держави відбувалося порівняно в пізні часи, після перемоги лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії. Цей процес тривав майже три десятиліття і завершився після другої світової війни. Внаслідок військової, політичної, дипломатичної протидії сусідніх країн, непослідовності, а подекуди відкрито ворожої щодо України діяльності урядів СРСР та УРСР кордони республіки практично скрізь не збігаються з територіями компактного проживання українського етносу. Тому значна кількість українців, які одвічно проживали на рідних землях, опинилася за межами батьківщини — в Росії, Польщі, Чехословаччині, Румунії.

На території сучасної Польщі українці споконвіку проживали в історичних межах Лемківщини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння. Напередодні другої світової війни загальна кількість їх на згаданих землях становила понад 1 млн чол. У 1945— 1946 рр. відповідно до угоди між урядами УРСР та Польщі відбулося масове переселення українців з території Польщі і поляків з України. Кількість переселених українців становила • 500 тис. чол., поляків та євреїв, які відносили себе до громадян Польщі — понад 880 тис. чол.

У Польщі 1947 р. під гаслом боротьби проти українського буржуазного націоналізму розгорнулася кампанія масового примусового виселення українців із земель традиційного проживання на північ та захід країни. Ця акція, відома під назвою «Вісла», здійснювалася адміністративними органами і військовими підрозділами до 1950 р. Найінтенсивніше переселення проводилося на початковому етапі. Лише у 1947 р. від рідної домівки відірвано і відправлено на західні та північні землі 140 тис. українців. Причому розселювали їх у напів-зруйнованих садибах репатрійованих німців, як правило, не більше 10 родин на поселення. Лише невелика кількість українського населення залишилась на своїх корінних землях. Загалом проведена сталінськими методами акція «Вісла» підірвала економічне становище українців у Польщі, їх етнічні зв'язки з Україною.

У 1957 р. уряд ПНР дозволив українцям повернутися на рідні місця. Однак через адміністративні перешкоди, відсутність необхідних коштів, страх перед можливістю повторення репресивних акцій значна частина українського населення так і залишилася на місцях примусового переселення. Точна статистика кількості українців у Польщі відсутня. Вважається, що їх у країні проживає 300—350 тис. чол. Окремі джерела подають цифру 400 тис. і більше.

Значну автохтонну національно-етнічну групу становлять українці у Чехії та Словаччині. Відірвані від основного масиву свого народу ще в XI ст., вони впродовж багатьох віків постійно боролися за збереження національної самобутності. Знаходячись у складі Угорської держави, а з XVI ст.— Австрійської (від 1867 р.— Австро-Угорської) імперії, українське населення зазнавало нещадної експлуатації соціального та національного гніту. Саме це зумовило їх еміграцію з другої половини XVIII ст. на південь, у басейн Дунаю (сучасна територія Югославії та Румунії), а з кінця XIX ст.— у США і Канаду. Деякі автори наукових праць з історії української еміграції за океан вважають, що її шлях був проторений українським селянством із Пряшівщини та Закарпаття. Лиха доля примусового переселення не обминула українців у Чехословаччині. Після другої світової війни близько 15 тис. Українців з Пряшівщини переселено у Судети на місця репатрійовани звідти німців.

Основним місцем проживання українців є Східна Словаччи^ на, де, за підрахунками вчених, збереглося близько 300 українських сіл. Значна кількість українців мешкає у містах г містечках — Пряшів, Бардіїв, Котіце, Гуменне, Стара Любовня та ін. Згідно зі статистичними даними, загальна кількість українського населення у межах Чехії та Словаччини становила: 1921 р.—102,3 тис. чол„ 1930 р.—118,4, 1950 р.—67,6, 1980 р.— 54,6, на початку 90-х років — приблизно 50 тис. чол. Проте об'єктивніші підрахунки, зроблені вченими на Заході, дають підстави вважати, що на території двох держав нині проживає понад 100 тис. українців.

У Румунії українське населення споконвічно проживає у Південній Буковині та Мараморощині. Крім цього, дві компактні етнічні групи сформувалися із українських переселенців на південному сході (ДобруджІ) і південному заході (Ба-наті). Перша група утворилася у XVIII—XIX ст. з вихідців із Закарпаття та Галичини. Формування української громади у Добруджі започаткували запорожці, які з'явилися на території сучасної Румунії після зруйнування царськими військами Запорізької Січі.

Правдива статистика про кількість українців у Румунії відсутня. Згідно з переписом 60-х років (до «епохи Чау-шеску»), їх налічувалося понад 100 тис. За останнім переписом була подана цифра 55 тис. Однак дослідники вважають, що дані переписів значно применшені.

Крім автохтонних груп українців на території Польщі, Чехії та Словаччини проживають вихідці з України, котрі емігрували на ці землі після першої світової війни і громадянської війни. Переважно вони оселялися у великих містах — Варшаві, Празі, Кракові, Братіславі тощо. Тут вони створили значні політичні, культурні, наукові осередки.

Відомі наукові та культурні центри української еміграції виникли у Чехословаччині. Це, зокрема, Український вільний університет, Українська господарська академія, Український педагогічний інститут ім. Драгоманова, Інститут Громадознав-ства та ін. Тут працювали відомі вчені-історики М. Гру шевський, Д. Дорошенко, фольклорист і музикознавець Ф. Колес-са, мовознавець І. Панькевич, хімік І. Горбачевський, юрист С. Дністрянський, археолог і етнограф В. Щербаковський. Після вступу радянських військ на територію країн Східної Європи осередки української культури були ліквідовані. Незалежно від соціально-політичного статусу країн, де одвічно проживали українці, програмних цілей і політичних забарвлень партій, що знаходилися при владі, політика урядів Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії завжди була спрямована на денаціоналізацію та асиміляцію українського населення. Особливо активізувалася асиміляторська політика, набравши агресивних форм, з приходом до влади прора-дянських режимів. Як результат — питома вага українців істотно скоротилася. Якщо у XVIII ст. на сучасній території Польщі, Чехії та Словаччини, Румунії, Угорщини їх проживало 7 % українців у світі, то нині — 1,1 %.

Іншим напрямом формування української діаспори була еміграція — масове переселення українців з батьківщини в інші країни. Взагалі еміграція — прогресивне явище в історії тієї чи іншої нації. Однак для українського народу, який втратив державність у XVIII ст., це була сувора необхідність, практично єдина можливість вирватися з безпросвітніх злиднів, політичного й національного гніту, гонінь за релігійними мотивами.

Переселення українців з рідних земель розпочалося ще в середні віки. Так, після прийняття польським сеймом у 1658 р. закону, згідно з яким усі некатолики повинні залишити межі держави, чимало українців-протестантів переїхали до Голландії, Німеччини, Англії, Франції. Згодом дехто з цих вигнанців добрався до Північної Америки і їх нащадки навіть брали участь у війні північних колоній за незалежність (1775— 1783 рр.), англо-французьких війнах у Канаді на початку XIX ст.

Із встановленням царським урядом окупаційного режиму на Правобережній Україні посилюються втечі українського населення на південь, в тому числі і на землі, підвладні турецькому султану, зокрема, у тодішню Молдову. Зазнаючи постійних утисків, частина запорожців також переселяється в османську імперію, на береги Дунаю. Кількість українського населення у Південному Подунав'ї збільшилася після Полтавської битви (1709 р.) і втечі решти військ гетьмана І. Мазепи в Бессарабію, те ж відбувалося після зруйнування Запорізької Січі (1775).

Перші українські переселенці з'явилися на території колишньої Югославії (історична область Бачка у Воєводині) у 40-ві роки XVIII ст. Це були переважно селяни з Пряшівщини, Закарпаття. Еміграція з українських земель до Югославії тривала і в XIX ст. Крім Бачки заселялася область Срему (територія сучасної Хорватії). Особливо посилився еміграційний рух після скасування в Австро-Угорщині панщини (1848 р.). У 90-ті роки XIX ст. 15 тис. селян із Східної Галичини, а також деяка кількість із Закарпаття оселилися у Боснії та Славонії (історична область на.території сучасної Хорватії). Нині в колишній Югославії проживає близько 60 тис. осіб українського походження.

Масова еміграція українського населення у Північну та Південну Америку розпочинається у 70-ті роки XIX ст. Вона зумовлена дальшим посиленням колоніального гніту на Україні, розвитком капіталістичних відносин, зростанням кількості населення, зокрема у сільській місцевості, що привело до так званого аграрного перенаселення. Так, на початку XX ст. 42,7 % селян Галичини мали земельні наділи менші ніж 2 га, а 37,2 % — від 2 до 5 га. Щоб забезпечити сім'ю необхідними коштами, селянин, згідно з підрахунками, повинен був володіти ділянкою не менше 5,8 га. Отже, 70 % селянських господарств у Галичині були приречені на зубожіння, розорення, занепад.

Аналогічна ситуація спостерігається і в інших регіонах України, що перебували'під владою Австро-Угорщини і Росії. За таких обставин еміграція ставала фактично єдиним шляхом до порятунку від злиднів, голодної смерті, національного гноблення.

У зв'язку з певними історичними обставинами масу переселенців за океан становили вихідці з Галичини, Буковини, Закарпаття. Еміграційний потік зі Східної України зменшували антиеміграційні заходи царського уряду, а також можливість переселитися у південні степи, Сибір, Казахстан, знайти роботу у великих індустріальних центрах, що формувалися на Україні. Проте, долаючи значні перешкоди, тисячі селян із Волині, Поділля, Київщини? Слобожанщини емігрували до США, Канади, Бразілії, Аргентини та інших країн.

Еміграція з України пройшла три етапи. Перший охоплював період від 70-х років XIX ст. до першої світової війни. Спочатку еміграційний рух з українських земель був спрямований до США. Вже у 1870 р. на вугільні шахти штату Пенсільванія прибула-перша група закарпатських українців. Особливого розмаху набрала еміграція з України до США наприкінці XIX—на початку XX ст. Лише з Галичини з 1900 до 1909 р. переселилося 113,7 тис. осіб української національності, а із Закарпаття за цей період — 81,4 тис. чол.

У 70-ті роки XIX ст. перші українські переселенці з'явилися на території Бразілії. Спочатку це були поодинокі групи галицьких селян та буковинців, котрі переважно оселялися у південній частині штату Парана. Значно активізувався еміграційний рух з України до Бразілії в середині 90-х років XIX ст., після відкриття систематичних пароплавних маршрутів з Європи до цієї країни. Водночас розпочинається переселення українців до Аргентини. Проте українська еміграція до Бразілії та Аргентини не набула такого масового характеру, як у Північну Америку. Це пояснюється рядом обставин, в тому числі несприятливими кліматичними умовами, віддалені стю, майже повною відсутністю промислового виробництва, зловживаннями з боку урядовців, ворожим ставленням корінного населення. Всього у Бразілію до 1914 р. прибуло близько 40 тис. осіб української національності, в Аргентину — майже 10 тис.

Велику роль відіграла прогресивна українська інтелігенція, зокрема І. Франко, К. Геник, Й. Олеськів та інші, в тому, що еміграційний потік був відвернутий від цих двох країн і спрямований у розвинутіші в економічному та політичному відношеннях, з більш сприятливими для українців кліматичними умовами США і Канаду.

Розуміючи, що еміграція — незворотне явище, вони у статтях, брошурах, публічних виступах засуджували ставлення урядових кіл Австро-Угорщини до еміграції, вимагали прийняти відповідні закони про надання матеріальної допомоги переселенцям. Одночасно їх публікації містили значний інформативний матеріал про становище емігрантів у Бразілії, кліматичні умови у США та Канаді, поради, як знайти роботу у цих країнах, придбати земельний наділ, завести власне господарство. У цьому плані відома громадська і публіцистична діяльність професора Львівської вчительської семінарії Й. Оле-ськіва. З метою вивчення географії, клімату, економіки Канади, умов і перспектив еміграції Й. Олеськів відвідав країну у 1895 р. Його перу належать брошури «Про вільні землі», «О еміграції», які давали об'єктивну інформацію для тих, хто бажав емігрувати, значною мірою сприяли розгортанню переселенського руху українців до Канади.

Перші українські емігранти, мешканці з с. Небилова Ка-луського повіту Іван Пилипів та Василь Єлиняк прибули до Канади у вересні 1891 р. На середину 90-х років XIX ст. українська еміграція до цієї країни набула масового характеру. Всього до 1914 р. у Канаду емігрувало приблизно 170 тис. українців.

Через відсутність відповідних статистичних даних, достовірної інформації досить складно встановити загальну кількість емігрантів, котрі виїхали з України у пошуках кращої долі до першої світової війни. Розрахунки, зроблені на основі наявного фактичного матеріалу, дають підставу стверджувати, що їх кількість становила близько 0,5 млн чол.

Після закінчення першої світової війни розпочинається другий етап української еміграції. На Україні відбулися значні суспільно-політичні та територіальні зміни. Східна Україна ввійшла до складу СРСР і еміграційні рухи звідти припинилися. Західноукраїнські землі були розділені між Польщею (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина), Чехословаччиною (Закарпаття) та Румунією (Північна Буковина).

Становище українського населення на окупованих територіях практично не змінилося. Ті ж самі жорстокі репресії змушували тисячі українців залишати батьківщину. Значну частину серед емігрантів становили ті, хто боровся проти встановлення радянської влади на Україні, а також великі та середні землевласники, промисловці, торговці, священики, представники інтелігенції, які рятувалися від репресій більшовиків.

Масова еміграція українського населення із Західної України відновилася після встановлення нормальних транспортних зв'язків. Напрями еміграційних рухів мало чим відрізнялися від попереднього етапу. Основна кількість переселенців з України знову направлялася до США і Канади. З 1920 до 1940 р. їх туди прибуло відповідно близько 100 і 70 тис. За цей період до Бразілії емігрувало майже 10 тис. українців, Аргентини — понад 40 тис. Переселялося українське населення і в інші країни Латинської Америки — Уругвай, Парагвай. Загальна кількість емігрантів із Західної України у міжвоєнний період (1919—1939 рр.) становила понад 220 тис. Правда, рееміграція за той же час дорівнювала близько 45 тис. чол.

Після закінчення другої світової війни розпочинається третій етап української еміграції. її основу становили ті особи, які з різних причин опинилися за межами СРСР і зі страху перед можливими репресіями не хотіли повертатися на батьківщину. У 1947 р. в західних окупаційних зонах Німеччини, Австрії та Італії перебувало понад 300 тис. осіб української національності. Деякі з них так і залишилися на цих терито ріях, інші наприкінці 40-х—на початку 50-х років перемістилися до США (80 тис), Канади (понад 30 тис), Австралії (20 тис), Бразілії (7 тис), Аргентіни (6 тис), Великобританії (35 тис), Франції (10 тис). Отже, крім традиційних країн проживання української еміграції з'явилися нові — Австралія, Великобританія, Франція. З середини 50-х років еміграційний рух українців майже припинився.

Внаслідок демографічних та асиміляційних процесів кількість українського населення у країнах їх постійного проживання неухильно змінювалася. Якщо до 60-х років XX ст. спостерігалось їх кількісне зростання, то пізніше, у зв'язку з відсутністю еміграції,— зменшення. Нині найбільші українські громади знаходяться у США (близько 2 млн осіб), Канаді (близько 1 млн), Бразілії (300 тис), Аргентіні (250 тис.), Франції (40 тис), Великобританії (ЗО тис), Німеччині (25 тис), Австралії (35—40 тис). Менш численні українські громади проживають ще майже у ЗО країнах Європи, Азії, Південної Америки.

СОЦІАЛЬНА АДАПТАЦІЯ І ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

Головними регіонами, звідки розпочиналася еміграція україн
ського населення у західному напрямку, були Галичина, Буко
вина та Закарпаття. Через певні історичні умови тут протягом
усього періоду еміграційних рухів у матеріальній та духовній
культурі українського населення досить широко побутували
народні традиції. Зрозуміло, що, переселившись на нові землі,
українці у господарській діяльності, побуті, звичаях, обрядах,
художній творчості ще довго зберігали, а подекуди і збері
гають елементи традиційної культури. ,

Як і на батьківщині, українські емігранти та їх нащадки займалися сільськогосподарським виробництвом, виявляючи при цьому високий хліборобський талант, і досягали значних успіхів. Вони намагалися оселитися на тих територіях, де відбувалося освоєння цілини — у північно-східних штатах США, провінціях Альберті, Манітобі, Саскачевані (Канада), штаті Парана (Бразілія), провінції Місьйонес і Буенос-Айрес (Аргентіна). Так, напередодні першої світової війни у згаданих трьох провінціях Канади проживало понад 90 % переселенців з України, у штаті Парана — близько 80 %. Цьому сприяла і політика урядів Канади, Бразілії, Аргентіни, спрямована на підняття цілинних земель.

До землеробської праці наші краяни готувалися заздалегідь: вибираючись у далеку дорогу, пакували серпи, коси, вила, граблі, заступи, мотики, сапи, ціпи, решета, сокири як найцінніший скарб. Дехто навіть брав із собою плуги і жорна. Господині везли насіння квасолі, буряку, моркви, цибулі, часнику та інших овочевих. Після приїзду майбутні фермери намагалися передусім придбати тяглову худобу.

Освоєння земельних наділів вимагало від українських переселенців особистої мужності та надзвичайно великих фізичних, матеріальних і нервових затрат. Про масштабність виконаних робіт засвідчують такі дані. Якщо більшість селянських господарств на батьківщині становила до 5 га землі, то земельні наділи становили від декількох десятків (Бразілія) до 64 га (Канада). Причому це була цілина, покрита лісом, чагарниками, у посушливих або, навпаки, перезволожених місцях. Нашим краянам докучав незвичний жаркий клімат Бразілії, Аргентіни, США або сильні канадські морози, шкідники, комарі, хвороби. Крім цього, не вистачало коштів. Переселенці з України були одними з найбідніших емігрантів світу. Згідно зі статистичними даними, середній капітал українського емігранта у 1913 р. становив близько 15 доларів. Негативно впливали і такі фактори, як відсутність житла, зловживання з боку урядовців, мовні бар'єри, вороже ставлення місцевого населення, втрата зв'язків Із рідними та близькими, туга за батьківщиною.

У надзвичайно складних умовах, долаючи неймовірні труднощі, переселенці з України за лічені роки досягли значних успіхів в освоєнні цілинних земель та становленні фермерського господарства. Так, у 1916 р. ферма українського емігранта у провінції Альберта в середньому налічувала 5 коней, 14 голів великої рогатої худоби, від 12 до 16 поросят. Така ферма давала значний на той час прибуток і забезпечувала порівняно високий добробут господареві, його сім'ї. Тоді українськими переселенцями в Канаді було створено 70 тис. фермерських господарств.

Умови праці та життя українців у сільській місцевості Бра-зілії та Аргентіни були значно гіршими. Жаркий клімат, вирощування незвичних культур (кава, каучук, чай, тютюн, рис, бавовна, цитрусові тощо), хвороби, зловживання з боку чиновників, політична нестабільність, неоднозначне, а подекуди І вороже ставлення місцевого населення,— усе це негативно позначалось на побуті українських переселенців. Одначе працьовитість, дисциплінованість, доброзичливість українців і тут заслужили шану в суспільстві, а їх життєвий рівень наблизився до загального рівня мешканців сільської місцевості обох латиноамериканських країн.

Певна частина українських емігрантів першого періоду й особливо наступних оселилась у містах та поповнила робітничі лави цих країн. Вони працювали на шахтах, будівництві залізниць, лісозаготівлі, машинобудівній, легкій та харчовій промисловості, їх ряди постійно поповнювалися за рахунок розорених фермерів, а також їх дітей. Деяка кількість вихідців з України та їх нащадки стали власниками дрібних підприємств, магазинів, аптек, юридичних офісів, включалися у різні сфери бізнесу. Діти, онуки та правнуки емігрантів змогли отримати вищу освіту, здобути спеціальності інженерів, вчителів, лікарів, юристів, економістів, соціологів і т. д. Кількість спеціалістів з вищою освітою українського походження неухильно зростає. Так, у Канаді їх чисельність за 60-ті роки подвоїлася і на початку 70-х років становила понад 550 ліка-рів-українців, 335 адвокатів, 3,2 тис. учителів, 1,6 тис. інженерів, 465 програмістів комп'ютерів, 115 агрономів і т. д. Проте у згаданих країнах, а також у колишній Югославії більшість українських переселенців та їх нащадків продовжує займатися сільськогосподарським виробництвом.

Іншу ситуацію спостерігаємо у США. Перші українські емігранти, що прибули у цю країну, були переважно вихідцями із сільської місцевості. Вони почали працювати на шахтах, підприємствах металургії та металообробних галузей, спорудженні залізниць і шляхів, у легкій промисловості і т. д., тобто у тих галузях промислового виробництва, де вимагалася велика фізична сила і витривалість, де існували найгірші умови праці та постійна небезпека для здоров'я і навіть життя робітника. Зовсім небагато було тих, хто, заробивши необхідні кошти, ставав власником ферми і займався сільським господарством.

Робітничий клас США поповнювали вихідці з України і в наступні періоди. У 1930 р. 80 % українських емігрантів становили індустріальні робітники. Лише після першої світової війни з'являються у Сполучених Штатах бізнесмени українського походження, власники невеликих майстерень і магазинів. Після другої світової війни серед українських поселенців та їх нащадків неухильно зростає частка представників інтелігенції, вчених, митців. За переписом 1980 р., близько 50 тис. американців українського походження — спеціалісти з вищою освітою, котрі працювали у різних галузях економіки, культури, науки. Відбувався їх перехід із важкої індустрії у легку промисловість та сферу обслуговування. Чимало українців стали власниками магазинів, туристичних бюро, лікувальних закладів.

Перші емігранти з України намагалися оселятися компактно, по сусідству з родичами, знайомими, краянами. Тому в Югославії, Бразілії, Аргентіні, інших країнах виникли поселення, дуже подібні до українських. Вони розміщувалися на берегах річок, озер, вздовж шляхів сполучень. На центральному майдані та переважно на підвищенні споруджувалася церква, тут же розташовувалися школа, урядові та громадські будівлі, крамниці, майстерні. Від майдану відходили вулиці (у невеликих селах була лише одна вулиця), вздовж яких будували типові українські хати. У багатьох селах господарі висаджували сади, сіяли квіти, ставили пасіки, відгороджували садибу від вулиці парканами.

Щодо поселень українських емігрантів у Канаді та США, то в умовах існування порівняно великих фермерських господарств вони не стали і не могли стати подібними до традиційних українських сіл. Хоч у багатьох випадках назви їм присвоювали суто українські (Київ, Львів, Чернівці, Запоріжжя, Січ, Станіслав, Коломия, Олеськів, Воля, Мирна, Броди, Франко та ін.), вони виконували не стільки функцію житлового осередку, скільки адміністративного, торговельного, культурного центру. Однак деякі спільні риси з українським селом збереглися. Як і на Україні, поселення розташовувалися на берегах річок, озер, біля доріг. Тут були школа, пошта, установи державного управління, магазини, майстерні, житлові будинки.

У центрі зводилися храми. Але переважна частина українських фермерів проживала безпосередньо на фермах.

На першому етапі еміграційного руху переселенці з України у сільській місцевості та на фермах зводили типові українські хати. Причому конструктивною формою, розміщенням, використанням матеріалів і технікою будівництва вони були надзвичайно подібними до традиційного житла того регіону, звідки приїхали переселенці. Так, українці з Руського Керестуру (Югославія), нащадки вихідців з Лемківщини, до другої світової війни будували типові лемківські «довгі» хати. Характерне для них розміщення в ряд, під одним дахом житлової кімнати, сіней, кухні, комори, господарських приміщень, хліва. Типовим буковинським житлом була хата селянина із Руського Баниліва (з-під Чернівців) С. Гавриляка, який емігрував до Канади, провінція Альберта, у 1899 р. Хату на фермі С. Гаври-ляк побудував із дерев'яних колод, розміром 36 X 18 футів. Вона складена із двох кімнат, розділених посередині сіньми. Колоди до фасаду були обтесані. Хата мала дах, накритий соломою, і спочатку була сконструйована без комина. У зв'язку з цим сіни («хороми») не мали стелі, а дим виходив через горище. З південного боку вздовж усієї будови була розташована веранда («галерея»). Вона мала дерев'яну підлогу і стовпці, що підтримували дах.

Одночасно зі спорудженням житлового будинку українські переселенці зводили господарські приміщення: стайні, шпіхля-рі, пташники, свинарники і т. д. Щодо розмірів, форм використання матеріалів, техніки будівництва, розміщення спостерігалася велика подібність із традиціями спорудження господарських приміщень тих регіонів України, звідки виїхав господар.

З часом, під впливом місцевих традицій і звичаїв, з врахуванням кліматичних умов, досвіду, можливостей будівельної індустрії українці перейшли на спорудження будинків, типових для їх нової батьківщини. Вони були більш комфортабельні, просторі, з певними вигодами. На згадку про Україну у нових помешканнях розміщали образи, портрети Шевченка і Франка, вишивані рушники, писанки, ткані килими, вироби з кераміки, гутного скла, дерева, шкіри.

Щодо одягу, то, зрозуміло, наші краяни приїжджали за океан у типовому вбранні свого регіону. Однак буденний одяг швидко зношувався і його замінювали порівняно дешевим — фабричного виробництва. Крім цього, нові умови життя та праці не давали змоги господиням вирощувати льон та коноплі, виготовляти полотно, шити одяг, тобто займатися повсякденною жіночою працею, якою вони постійно займалися на батьківщині. Проте у святковому одязі зберігалися українські традиції включно до першої світової війни. Переселенці з України продовжували вдягати яскраво вишиті сорочки, барвисті кептарі, кожухи, сердаки та ін. Доповнювали народний костюм пояси, головні убори, взуття і прикраси. Причому використовувались елементи одягу, привезеного з батьківщини і виготовленого на місцях. Нині традиційний український одяг використовується лише колективами художньої самодіяльності, а також при різних урочистих зібраннях, святах.

Зберігалися традиції у харчуванні. Хоча життєвий рівень українських переселенців підвищився і вони почали споживати значно більше м'ясних та м'ясо-мол очних продуктів і овочів, основу їз харчування становили хліб та вироби з борошна. Українські господині систематично випікали у домашніх печах хліб, зберігаючи при цьому технологію приготування тіста, вироблення хлібин, обряди. Новим було те, що практично увесь хліб випікався з високоякісного пшеничного борошна і майже зовсім не використовувалися для цієї мети житнє, ячмінне, вівсяне борошно. З самого початку еміграції важливу роль продовжувала відігравати піч, збудована у середині житла або на дворі.

Серед чисельних страв побутували різноманітні каші з пшениці, ячменю, гречки, проса, вівса, кукурудзи, юшки та супи, киселі, а також вироби з борошна — локшина, галушки, вареники (пироги). Поширеними серед українських переселенців залишалися овочеві страви, зокрема борщ, картопля у різноманітному приготуванні, вироби з капусти, квасолі. На вихідні та свята вудили м'ясо, сало, готували ковбасу, печеню, холодець, рубці, кров'янку, салтисон тощо. На Різдво варили кутю, на Великдень пекли паску та готували писанки. Обов'язковим атрибутом весілля був коровай. Поступово народне харчування українських переселенців збагачувалося стравами місцевого населення. Однак і на сьогодні їжа українців у діаспорі, зокрема святкова, зберегла чимало елементів традиційного харчування.

ЗБЕРЕЖЕННЯ І РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ ДУХОВНОСТІ УКРАЇНЦІВ У ДІАСПОРІ

Переселившись на нові землі, емігранти з України свято шанували традиції духовної культури свого народу. Велику роль у цій справі відігравали церковні громади, сім'ї, громадські організації, колективи художньої самодіяльності. Особливо вагомий внесок у збереження національної свідомості, рідної мови, традицій та звичаїв у середовищі українських емігрантів зробила Українська католицька церква. Священики УКД майже одночасно із переселенням українців направлялися у місця їх компактного проживання. Так, перша парафія УКЦ заснована у Бачці (Югославія) 1751 р. У 1884 р. до США прибув перший український священик Іван Волянський. Вже через рік у поселенні Шепандоа (Пенсільванія) споруджена перша гре-ко-католицька церква. У 1894 р. в США вже діяла 31 парафія УКЦ. Аналогічна картина спостерігалася майже у кожній країні, куди емігрували українці.

На нових землях священики УКЦ проводили значну місіонерську діяльність, організовували будівництво храмів, здійснювали культурно-просвітницьку роботу. Часто для своїх парафіян вони були не тільки служителями культу, а й вчителями, адвокатами, перекладачами, громадськими діячами.

Винятково велике значення для подальшого розгортання та активізації діяльності УКЦ мали поїздки митрополита А. Шептицького до місць, де проживали українські емігранти. Так, він відвідував українців у Боснії в 1900, 1909, 1913 і 1928 рр., США і Канаді — у 1910 р. Тільки у Канаді митрополит А. Шептицький зустрічався з українськими громадами, віруючими, священиками Монреаля, Торонто, Вінніпега, Едмонтона, Ванкувера, інших міст та поселень. Невдовзі під враженням подорожі А. Шептицький написав книж'ку «Пам'ятка канадійським русинам», у якій обгрунтував можливість і необхідність збереження національного і духовного обличчя у чужім краю. Поїздки митрополита сприяли активізації політичного та духовного життя українських переселенців, надавали їм упевненості у майбутньому, подоланні всіляких труднощів.

Після відвідувань митрополитом А. Шептицьким українських емігрантських осередків у різних країнах спостерігалося розширення будівництва храмів, монастирів, шкіл. Розгорталася подальша місіонерська та просвітянська діяльність УКЦ. Причому важливим напрямом цієї діяльності була боротьба за збереження національної свідомості українських переселенців. Під впливом УКЦ відбувалася переорієнтація священиків інших конфесій. Зокрема, священики православної церкви почали відмовлятися від пропаганди серед емігрантів з України русофільства, все активніше підтримували українську культуру, мистецтво, літературу. З 1918 р. у багатьох країнах відбувся перехід українських православних громад на автокефалію.

Сьогодні найвпливовішою серед української діаспори залишається Українська католицька церква. У ряді країн (зокрема, Бразілії, Аргентіні, Югославії та ін.) вона об'єднує близько 80 % віруючих українців. Найвпливовішою залишається УКЦ і серед українців США та Канади.

Велику роль у збереженні національної культури, національної свідомості відігравала сім'я. У зв'язку з народними традиціями, певними історичними обставинами, пов'язаними з іноетнічним оточенням, зверхнім, а подекуди ворожим ставленням корінного населення, наявністю мовних бар'єрів, практично в усіх країнах розселення українців серед них переважали моноетнічні (однонаціональні) шлюби. До першої світової війни шлюби українців та українок з представниками інших націй були поодиноким явищем. У 30-х роках XX ст. частка одно національних шлюбів серед українських переселенців США і Канади становила понад 90 %. Нині цей показник дорівнює 80—85 %.

Дана ситуація виступала сприятливим фактором для збереження етнічної свідомості українців. Причому берегинею національних традицій і на американському континенті залишалася українська жінка. Саме вона домагалася того, щоб у сім'ї побутувала українська мова, передавала дітям знання народної кулінарії та народного мистецтва, навчала українських пісень, танців. Матері та дружини свято зберігали народні традиції, звичаї, обряди. На цю обставину вказують майже всі, хто писав спогади про початки іммігрантського життя на нових землях. Ось як описує роль жінки у збереженні народних традицій учасник освоєння канадських прерій А. Кримський: «Ніхто не в силі дати повний опис тих хвиль роз пуки та терпінь..., яке перенесло наше жіноцтво. Скільки пониження, скільки всяких неприємностей подорожі та матеріальних нестач, насмішки, безліч інших неприємних наруг треба було пережити. Серед таких невідрадних та тяжких відносин наше жіноцтво перевозить на американський континент переданий їх матерями найбільший скарб: українську мову, пісню, звичаї, а з тим і український артизм всякого роду у вигляді вишивок та ручних виробів».

Дослідники відзначають і такі характерні риси сімейного побуту українців в еміграції, як величезна працьовитість усіх членів сім'ї, слухняність та шанобливе ставлення до старших і жінок, певний демократизм у відносинах між членами сім'ї, зростання незалежності жінки-дружини, збереження міцних зв'язків з родиною. Розлучення в українських сім'ях. було і залишається порівняно рідкісним явищем. Однак спостерігалися непоодинокі випадки залишення одруженими чоловіками своїх сімей на батьківщині та створення ними нових в еміграції. Тема залишеної жінки і дітей, а також розбитого кохання через від'їзд милого за океан — одна з найпоширеніших у фольклорі українських емігрантів.

Переселенці з України на нових землях активно включалися у громадсько-політичне життя, створювали власні громадські та культурно-о світницькі організації, відкривали газети та видавництва, брали участь у діяльності місцевих партій, жіночих, молодіжних організацій. Одним з перших українських громадських осередків в еміграції було Братство Св. Миколая, засноване 1885 р. у містечку Шепандоа (США) священиком І. Волинським. Братство здійснювало просвітницько-місіонерську роботу, надавало допомогу емігрантам з України. У 1894 р. переселенці з Галичини та Пряшівщини організували Руський народний союз, який з 1914 р. перейменовано в Український народний союз (УНС). Нині це наймасовіша організація українців на Заході, яка об'єднує понад 80 тис- чол. УНС — громадська організація взаємодопомоги. Вона має мережу кредитних установ, фонд соціального страхування, власні клуби, будинки відпочинку, літні табори відпочинку тощо. УНС займається також справами освіти, культурного життя українців США і Канади.

У Джерсі-Сіті (штат Нью-Джерсі) у 1897 р. була створена перша у США громадська організація жінок-українок «Сестринський союз Св. Ольги». Союз займався благодійницькою та культурно-освітньою діяльністю. На взірець його у США виникло чимало організацій жінок-українок. Серед них особливо масовим став Союз українок Америки, заснований у 1925 р. Нині Союз має 100 відділень, йому належить Український музей у Нью-Йорку, де зібрані значні колекції творів.

До громадських організацій взаємодопомоги українців США належать також Союз українців-католиків «Провидіння» (створений у 1912 р.), Український робітничий союз (1910 р.) та ін. Крім страхової, кредитної діяльності ці організації займаються культурно-освітньою роботою, організацією дозвілля, відпочинку, фінансуванням наукових досліджень з історії, культури України, надають стипендії українським студентам.

У США діє ряд організацій української діаспори політичного спрямування. Серед них активністю виділяються Український конгресовий комітет Америки (УККА), Організація українських націоналістів за кордоном, Організація оборони чотирьох свобід України, Організація державного відродження України, Український національно-державний союз у США та ін.

Вихідці з різних етнографічних регіонів України створили товариства краян. Зокрема, лемківський комітет, Лемко-Союз, Світову Федерацію лемків, Українське світове об'єднання гуцулів, товариства «Бойківщина», «Волинь», «Подоляни», «Тернопільщина», «Українська буковинська громада Нью-Йорка» тощо. їх діяльність спрямована на збереження національних місцевих традицій, звичаїв, діалектів, пам'яток культури. Земляцькі організації займаються також видавничою діяльністю, створюють музеї, проводять з'їзди, збори членів товариств, спонсорують наукові дослідження. Наприклад, гуцульські товариства США і Канади видали тритомну «Історію Гуцульщини», лемківські товариства — шість томів «Аналіз Лемківщини». Більшість організацій українських краян мають періодичні видання.

Громадське життя українських переселенців Канади на початковому етапі розгорталося у культурно-освітніх товариствах ім. Т. Шевченка, «Просвіта», хатах-читальнях, бібліотеках, школах. Як і у США, ініціаторами створення таких товариств виступали релігійні громади, політичні діячі. Зокрема, читальня ім. Т. Шевченка у Вінніпезі була відкрита вже у 1896 р. Ініціатором цього був Кирило Геник — відомий громадський діяч Галичини, друг Івана Франка, котрий емігрував до Канади.

На початку XX ст. виникають організації взаємодопомоги. Однією з перших організацій такого типу була Асоціація допомоги поселенцям (Монреаль, 1903 р.). Пізніше народилися Товариство Св. Рафаїла у Канаді (Вінніпег, 1924 р.), Робітниче запомогове. товариство (Вінніпег, 1922 р.) та ін.

З роками кількість українських організацій у Канаді зростала. У 1940 р. з ініціативи канадського уряду для координації діяльності українських політичних, громадських і культурних товариств створено Конгрес українців Канади (КУК). Нині КУК об'єднує понад ЗО різних товариств та організацій. Раз на три роки відбувається з'їзд конгресу, на якому делегати заслуховують звіт про діяльність керівництва КУК, виробляють програмні документи, обирають нове правління. В Оттаві постійно працює Українське інформаційне бюро, створене КУК. Ця установа відстоює перед членами парламенту та урядом країни інтереси української громади, представляє їх у засобах масової інформації. Наймасовішими і найвпливові-шими організаціями, що входять до Конгресу, є Союз україн-ців-самостійників, Союз українок Канади, Союз української молоді Канади, Братство українських католиків, Ліга українських католицьких жінок, Українське національне об'єднання, Ліга визволення України, «Пласт», Організація демократичної української молоді тощо.

Культурно-освітні товариства, кооперативні, взаємодопо-могові організації, жіночі, молодіжні, професійні та інші об'єднання діють в усіх країнах, де проживають українці. Форми їх діяльності, чисельність членів, їх активність залежать від суспільно-політичних обставин, рівня демократії кожної конкретної країни. Так, в Аргентіні найбільш поширеними серед українців є осередки «Просвіти» (засновані на початку XX ст.) і «Відродження» (1933 р.). У Бразілії крім осередків «Просвіти» активно діє Хліборобсько-освітній союз (1922 р.) — масова громадська організація, яка сприяє розвитку культури й мистецтва в українському етнічному середовищі.

Останнім часом усе більшої громадсько-політичної ваги набирають організації, які об'єднують представників української діаспори у різних країнах. Серед них, передусім, слід назвати Світовий конгрес вільних українців (СКВУ), виконавчий комітет якого знаходиться у Канаді. Він об'єднує багато українських осередків у США, Канаді, країнах Європи. Загальновідомими є Світова федерація українських лікарських товариств, Асоціація діячів української культури та ін.

На нові землі переселенці з України принесли усе багатство народного мистецтва: пісні і танці, художнє слово, вишивку, писанкарство, різьбу по дереву тощо. Одночасно із створенням українських релігійних, громадських, культурно-освітніх осередків організовуються хори, драматичні гуртки, танцювальні колективи, оркестри. Причому колективи художньої самодіяльності виникають майже скрізь, де компактно проживали українці. Кожне календарне, релігійне свято, видатна подія в українській громаді завершувалися виступами колективів художньої самодіяльності, організацією виставок вишивки, писанок, різьблення по дереву. Зберігалася традиція супроводжувати сімейні свята й урочистості народними піснями, танцями, розвагами.

Любов до самобутньої культурної спадщини народу українські переселенці та їх нащадки зберегли донині. Наприклад, тільки в Канаді сьогодні налічується понад 150 українських танцювальних груп, які об'єднують майже 10 тис. чол. У країні — 150 діючих українських хорів. З 1965 р. щорічно проводяться канадські національні українські фестивалі, які збирають тисячі учасників та десятки тисяч гостей.

В США особливою популярністю користуються українські хорові колективи. Перший український хор тут заснований у 1887 р. В. Сименовичем у м. Шепандоа. На початку XX ст. були організовані хорові колективи у Нью-Йорку, Філадельфії, Піттсбурзі, Чікаго, Ньюарку, Перт-Амбої. Сьогодні особливою популярністю користуються хори ім. Леонтовича та «Думка» з Нью-Йорку, «Прометей» і «Кобзар» з Філадельфії, капела бандуристів ім. Шевченка з Детройта та ін.

Українське народне мистецтво широко представлено і в інших країнах, зокрема, в Бразілії, Аргентіні, Югославії, Англії, Австралії. Тут діють численні самодіяльні танцювальні, хорові, оркестрові колективи, систематично влаштовуються фестивалі українського національного мистецтва, концерти, свята пісні, танцю, виступи фольклорних колективів. У музеях, виставочних залах влаштовуються виставки української вишивки, писанок, керамічних виробів, різьби по дереву І т. д.

Вихідці з України досягли значних успіхів і на царині професійного мистецтва. Всесвітнє визнання дістали українські письменники у діаспорі В. Костюк, В. Барка (США), П. Божик, О. Івах (Канада), В. Вовк, С. Калинець, В. Куц, О. Колодій (Бразілія), М. Ковач, М. Вінай, В. Костельник (Югославія); художники О. Архипенко, М. Мороз, Е. Козак (США), С. Гординський, В. Курилик (Канада), В. Цимбал, М. Азовський (Аргентіна), М. Мудра, Г. Сива, Ю. Колесарь (Югославія); співаки П. Плішка, А. Добрянський (США), скрипаль А. Лисий (Аргентіна); композитори М. Гайворинець-кий, Н. Фоменко, А. Рудницький (США); кіноактори А. Стен, Д. Годяк, М. Мазуркі, Ю. Дзиндра (США) та ін. Високим талантом і визначними досягненнями вони збагатили не тільки українську, а й світову культуру.

Отже, вихідці з України та їх нащадки, зберігаючи і примножуючи традиції народу, домоглися значних успіхів у господарській, громадсько-політичній, культурній діяльності на нових землях. Працелюбністю, доброзичливістю, чесністю і порядністю вони заслужили визнання представників інших етнічних груп та корінного населення.

ВСТУП

Серед гуманітарних дисциплін важливе місце посідає етнографія — наука про побут, традиційну матеріальну та духовну культуру народів, їх походження (етногенез). Розвиваючись майже впродовж двох століть, вона сформувалася як самостійна галузь, без котрої не можна по-справжньому пізнати свій народ, інші народи. 4? Походження назви. Визначеннянауки. Назва етнографія походить від грецьких слів етнос — народ і графо — пишу. Буквально це означає народоопис. Таке визначення етнографії правомірне лише стосовно початкової стадії її розвитку, коли основна увага приділялася збиранню, фіксації й опису фактичного матеріалу. Коли ж вона почала формуватися як наука, необхідним стало і теоретичне осмислення, тобто включення того, що визначається грецьким словом логос (поняття, вчення). Відповідно з'явилася й друга назва — етнологія, що закріпилася в деяких країнах Заходу. На Україні терміни етнографія і етнологія спочатку вживалися як однозначні та близькозначні поняття. Тільки наприкінці XIX—перших десятиліттях XX ст. визначилася певна понятійна відмінність між ними. Назвою етнографія охоплювалися здебільшого фіксації й описи матеріалів з побуту і різних галузей народної культури, в тому числі і фольклор; поняттям етнологія визначалися праці про народ і його культуру дослідницького теоретичного характеру. Наприклад, Наукове товариство ім. Шевченка у Львові видавало наприкінці XIX—в перших десятиліттях XX ст. серійні праці «Етнографічний збірник» і «Матеріали до української етнології». В 20-х роках нашого століття у Московському університеті був створений етнологічний факультет, на Україні разом з Етнографічною комісією у системі республіканської Академії Наук діяв Кабінет антропології та етнології, Етнолого-краєзнавча секція Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури.

З метою термінологічної уніфікації з 30-х років у нас утвердилася назва етнографія, очевидно, значною мірою й тому, щоб відмежуватися від так званої буржуазної етнології. Але основна логіка єдиної назви полягає ось у чому: етнографія як наука давно перестала бути в буквальному розумінні цього поняття тільки як народоопис, а стала народознавством. Вона неодмінно поєднує дві складові і два рівні дослідження: опис предмета дослідження і теоретичне осмислення його сутності.

Різнобій щодо найменування етнографії в різних країнах, який, до речі, існує й досі, залежний здебільшого від історичного процесу формування цієї науки, теоретико-методологіч-них розбіжностей її різних національних шкіл, від різного окреслення предметної сфери цієї науки, тобто охоплення тих явищ і кола питань, що вона має вивчати. Наприклад, в Угорщині предметом етнографії є переважно матеріальна традиційна культура, а вивченням духовної народної культури займається фольклористика. Певні особливості має етнографічна наука в англомовному світі. Тут вона іменується соціальна антропологія (Англія) чи культурна антропологія (США). Як бачимо, поки що немає загального усталеного визначення науки етнографії, її місця серед інших суспільних наук, предметного профілю. Не вдаючись у подробиці цього питання, зазначимо: його осмислення пройшло досить складну еволюцію з відмінними дефініціями в енциклопедичних виданнях і підручниках різного часу з їх змінами, поправками, уточненнями тощо. Підсумковим може вважатися визначення етнографії як історичної науки про походження й історію народів, формування специфічних особливостей їх традиційного побуту, матеріальної і духовної культури. Це робоча дефіцінія, оскільки обговорення її триває. Особливого зацікавлення вона набула в наші дні, зокрема під впливом національно-державного і культурного відродження народів колишнього Радянського Союзу. 4 Об'єкт дослідження. Основним об'єктом етнографічного дослідження є етноси, тобто відповідно до найпоширенішого сучасного тлумачення цього грецького слова — народи, нації та їх частки — етнічні й етнографічні групи.

Як в усіх науках, так і в етнографії постійною є тенденція надати категоріям і поняттям чіткого і стабільного змісту. З цією метою найчастіше використовують слова з мертвих мов, зокрема з давньогрецької і латини. Оскільки слово народ у живій українській і російській мовах (так само як ЬШ у чеській, Уоїк у німецькій і т. д.) використовується в різних значеннях та на означення історичних спільностей людей, що відрізняються специфічними і відмінними рисами від функціонально аналогічних рис інших народів, взято слов етнос з давньогрецької мови. Кожний етнос характеризується усвідомленням його носіями спільності походження та історичної долі, мовою, що найчастіше відмінна від мови сусідніх народів, культурою, А це включає в себе специфічний спосіб життя і матеріального виробництва, особливі види і форми знарядь праці, житла і господарських будівель, одягу і прикрас, специфіку харчування, психологію зі своїми неповторними моральними нормами, баченням доброго і поганого, правильного і злободенного, звичаями, обрядами та іншими рисами.

Спільність етносу грунтується також і на родинній близькості, кровноспорідненості. Досить сказати, що на часовій глибині всього 600 років (25 поколінь) тому кожна сьогоднішня людина теоретично має 33 554 432 предків, не рахуючи предків пізніших поколінь. Це приблизно в 10 разів більше, ніж кількість всього населення території України в 1400 р. Отже, люди 1400 р, були одночасно предками багатьох нинішніх мешканців. Соціально-культурна і кровноспоріднена спільність етносів виробляється внаслідок тривалого спільного проживання і способу виробництва, історичної долі та географічного середовища.

Під цим кутом зору формула відомого історика й етнографа Л. М. Гумільова, котрий визначає етнос як форму виду, не позбавлена підстав. Проте головною ознакою такого виду є соціальне і культурно-духовне, а не біологічне начало. Носії кожного етносу усвідомлюють себе через свою відмінність від інших етнічних спільностей формулою ми і вони. Ми не вони. Ми — це всі ті, хто говорить нашою мовою, живе однаковим з нами життям, володіє тою ж національною пам'яттю, знаннями і досвідом, мораллю і релігією.

Паралельно з терміном етнос на означення історичних спільностей вживається також термін нація. Походження цього слова аналогічне. Воно взяте з латинської мови і означало те ж, «цо й етнос: плем'я, народ. Тому в зарубіжній, а також в минулому у вітчизняній історичній, етнографічній та полі тичній літературі поняття нація мало дуже широке значення. Його ототожнювали з такими спільностями, як сучасна етно-нація, етнонація буржуазної доби, народ середньовічних часів, плем'я чи народність періоду первіснообщинного ладу та ін. Однак загалом у російській марксистській літературі, зокрема в літературі радянського часу, під сильним впливом сталінського грубосоціологічного бачення нації термін нація застосовувався лише стосовно історичних національних спільностей капіталістичної доби і радянського часу відповідно у двох варіантах: капіталістична (буржуазна) нація і соціалістична нація. У сучасній науці націяминазивають розвинуті в економічному і культурному відношенні народи, які вирізняються з-поміж інших своєю мовою, країною проживання, організацією державно.-політичного життя, національною свідомістю і особливостями менталітету.

Водночас розрізняють терміни етнонація і державна нація. Етнонація як така сформована і розвивається на базі одного етносу і сприймається як соціальний організм однієї національності, що проживає компактно на власній історико-етнічній території, має систему певної політичної організації та економічного життя. Такими націями є сьогодні польська, французька, італійська, австрійська, німецька, а також російська, білоруська, грузинська, українська та ін. Однак у багатьох країнах у формуванні сучасних історичних спільностей визначальну роль відігравала не національна (етнічна), а державно-політична основа. Спільності, сформовані на цій основі, у політичному вжитку (і все частіше в науковому), стали також називати націями, наприклад, американська нація, індійська нація, бразільська нація, індонезійська нація тощо.

У колишньому Радянському Союзі висувалася концепція (професор Т. Ю. БурмІстрова) дагестанської нації. Похідні ж словотвори, як от: національні інтереси, національна безпека та ін. без застережень вживаються стосовно всіх багатонаціональних держав.

Зауважимо, що розуміння нації як сконсолідованої економічними, політичними, географічними та іншими чинниками людей різних національностей, котрі проживають в одній країні, виникло не останнім часом. В українському політичному рухові та в історіографії адептом такої нації був відомий український монархіст-гетьманець, історик державницького напряму Вячеслав Липинський. У книзі «Листи до братів-хлі-боробів про ідею і організацію українського монархізму», виданій в 1926 р. у Відні, він писав: «Нація для нас — це всі мешканці даної землі і всі громадяни даної держави, а не «пролетаріат», не мова, віра, плем'я». Отже, термінологія в науці про етноси, нації і національні відносини не є закостенілою.

Нарешті, етноси бувають різного таксономічного рівня. Крім загального поняття етнос, що стосується всіх історико-культурних спільностей взагалі й окремих народів зокрема, виділяють ще відмінні між собою спільності (групи) людей у рамках народу. Вони мають градацію етнічна група, етнографічна група, локальна група.

Етнічнагрупа —- таке визначення застосовують у кількох значеннях. В першому — стосовно частки великого народу, яка компактно чи дисперсно (розсіяно) проживає на корінній території іншого народу. Проте в цьому випадку сам по собі термін «етнічна група» може вживатися умовно як похідний від визначення «етнічні росіяни», «етнічні поляки», «етнічні німці», «етнічні угорці» і т. д. Але оскільки такі «етнічні групи» є часткою великого народу, їх правильніше називати національними меншостями. Термін «етнічна група» вживається також на означення невеликих народів, чисельність яких не перевищує кількох десятків тисяч. Проте і в цьому випадку означення «етнічна група» не є точним і його витісняє термін «малі народи». Нарешті, неоднозначно поняття етнічної групи застосовується до частки великого народу, що в багатьох відношеннях — культури, побуту, мови — помітно вирізняється на фоні всієї нації і сама усвідомлює свою субетнічну особливість. Прикладом таких етнічних груп можуть служити донські козаки чи камчадали у складі російського етносу. Залежно від історичних умов розвитку народів, коли домінуючими є конвергентні принципи, етнічні групи консолідуються з основним масивом нації, як це було в Грузії. Але можлива і диференціація етнічної групи від основного масиву етносу, поглиблення етнокультурних відмінностей. Тоді з'являється новий етнос, новий народ зі своєю окремою національною свідомістю.

Офіційна ідеологія царської Росії проповідувала «общерус-скость» і не визнавала існування окремого українського народу, називаючи українців «малороссийским племям» (В. О. Клю-чевський), «ветвью єдиного русского народа» (галицькі москвофіли). Відгомін такого погляду на українців час від часу виявляється і в сучасних авторів, наприклад, у претензійній статті О. В. Солженіцина «Как нам обустроить Россию», написаній у 1990 р.

Етнографічна група— це підрозділ етносу-народу, який має окремі специфічні елементи культури.

12 3