ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Основні ознаки поетики «нової драми».

1 234 5 6

· Це п’єси про людську душу, у яких йдеться про трагічну боротьбу особистості за власний духовний світ.

· Драматургг істотно збагатив коло тем: соціальні проблеми, становище жінок у суспільстві, спадкові хвороби, влада грошей.

· У п’єсах «нової драми» немає чіткої межі між трагедією і комедією.

· Композиція п'єс має інтелектуально-аналітичний характер, аналітизм композиції полягає в тому, що майже всі п'єси розпочинаються показом зовнішньої ілюзії щастя, а закінчуються катастрофою. Інтелектуальні тому, що завершуються осмисленням персонажами власного життя.

· Незавершена кінцівка — найвидатніший внесок «нової драми» Ібсена у світову драматургію. Тут конфлікт не вичерпується після завершення дії. Так, наприклад, в «Ляльковому домі» розв'язка не євирішенням проблем, а є їхньою постановкою. Відкритість фіналу відповідає вимогам проблемного театру, який створив Ібсен.

2.Антон Павлович Чехов — видатнийросійський прозаїк і драматург. Він підняв на недосяжну висоту жанр оповідання– новели і сказавнове слово у драматургії.А.П. Чехов народився, 17 січня 1860 р.у м. Таганрозі. Його батьку належала маленька крамничка. Батько був дуже обдарованим, любив співати, грав на скрипці, малював. Але любов і ласку в сім'ї діти бачили лише з боку матері, доброї, лагідної жінки. Чехов говорив: «Талант у нас з боку батька, а душа з боку матері». Батько надав своїм синам освіту: учились в гімназії, займалися музикою, вивчали іноземні мови. Чехову було тринадцять років, коли він вперше потрапив до театру. З того часу почалося захоплення майбутнього письменника сценою.

У 1876 р. батько Чехова збанкрутів і переїхав до Москви разом із сім’єю . Антон залишився в Таганрозі закінчувати гімназію. Після закінчення гімназії Антон Павлович переїхав у Москву, де став студентом-медиком, а невдовзі і співробітником гумористичних журналів.Оповідання молодого Чехова почали з’являтися в журналах «Осколки», «Стрекоза». Перший збірник«Сказки Мельпомени», що виходить у 1884 році і до якого ввійшли шість оповідань з життя людей театру, позитивно оцінений критикою.

Слава Чехова – драматурга розпочинається з п'єси «Чайка», яку він почав писати наприкінці 1895 р., а закінчив у червні 1896 р. Це була п’єса про долю митця і служіння мистецтву. Ніні Зарічній, актрисі за покликанням випадають на долю важкі випробування. Живучи у розлуці з коханим чоловіком, що покинув її, і втративши дитину, вона все ж такизнайшла своє місце в житті: Ніна стала справжньою актрисою, своєю грою вона полонить серця глядачів. Треплєв не задоволений традиційним мистецтвом і прагне створити драму яскраву, сильну та самобутню. Проте він не йде далі суб'єктивних мрій. Холодна риторика, абстракції гублять його п'єсу. Пошуки Треплєвим нових форм не підкріплені пошуками нових ідей, не мають під собою світоглядних основ.Побачивши непотрібність свого мистецтва, Треплєв переконується у непотрібності свого життя. Не вбивши себе через нещасну любов, він покінчує з собою, зазнавши поразки в мистецтві.

Інший письменник у п'єсі — Тригорін виступає за правдиве, реалістичнемистецтво. Він висловлює багато правильних думок, проте його не надихає велика ідея, мета. Процес творчості для Тригоріна болючий. У Тригоріна багато доброго, бо ж не випадково його люблятьі Ніна, і Аркадіна, з повагою ставиться і Маша, але він людина, у якій поєднується горіння таланту із млявістю і байдужістю.

Якостями справжнього художника наділена Ніна Зарічна. В її уявленні служіння мистецтву — подвиг, воно вимагає всього житття. На такий подвиг здатна Ніна. Якщо цього немає,якщо талантне проявляється — людина гине, як Треплєв. Чехов перевіряє своїх героїв на їх вірність почуттю, на їхню здатність підпорядковувати своє життя мистецтву.

Помітне місце в п'єсі займає образ Дорна. Це лікар, розумний,проникливий і людяний. Життя він прожив гідно. Це один з найкращих образів у лікаря Чехова, у йому письменник передає глибокі роздуми про мистецтво, зокрема оцінки твору Треплєва. Можна з певністю сказати, що це думки самого письменника.

Отже, провідний конфлікт п'єси — пошук життєвої мети і сенсу мистецтва в зіткненні з реаліями життя.

Особливості п'єси визначив сам Чехов: «Комедія, три жіночі ролі і шість чоловічих, чотири акти, пейзаж; багато розмов про літературу. Мало дії, п'ять пудів любові». Ослабленість сюжету, лірична наповненість, використання пейзажу з метою розкриття філософського змісту і звукове оформлення, перехід дії у підтекстовий план — все було новим для театру. Важливим нововведенням Чехова було те, що побут і повсякденне життя героїв подані в такій складності, суперечливості, що за зовнішньою малозначущістю читач і глядач відчувають великі думки.

Для означення цього глибинного життя, що протікало за зовні незначними подіями, видатний режисер Станіславський увів термін «підводна течія».

В історію російської літератури А. Чехов увійшов не тільки як майстер слова, але й душі людської, він досліджував її тонкі сторони і намагався поділитися своїми спостереженнями з читачем. Він автор оповідань-новел і драм, які мають інтелектуально-філософський характер і велике значення в розвитку драматургії.

Література [ 7; 19; 29; 32; 40; 36; 38]

Лекція №21-22Література раннього модернізму (кін. ХIХ – поч. ХХ ст.).

1. Основні тенденції та напрями розвитку літератури кінця ХIХ – початку ХХ століття.

2. Життя і творчість Оскара Вайльда .

3. Роман «Портрет Доріана Грея».

4. Афоризми О.Вайльда.

1.Початок нового століття був охарактеризований великими зрушеннями у мистецтві і літературі. Особливого впливу зазнало мистецтво післяусвідомлення того, що «померли всі боги, залишилась одна людина»( Фрідріх Ніцше). Людина стає центром художнього твору і уособлює цілий світ, який є високодуховним, але одночасно оригінальним і сповненим суперечностей. Завданням письменників стає пізнання внутрішнього світу людини, її духовної еволюції, її місця в історії людства.

Найбільш впливовою філософською течією стає позитивізм, якого вважали що справжнє (позитивне) знання є результатом досягнення соціальних наук, котрі в свою чергу головним завданнямставили опис фактів і явищ реального світу, а закони природи переносили на життя людей, що знайшло найбільше відображення у працях послідовника позитивізму Огюста Карта. Інший німецький філософ Роберт Спенсер спирався на еволюційне вчення, підвів до абсолююту існування суспільної нерівності і визначив її як вічний закон буття.

Позитивістська філософія стала основою появи натуралізму, однак символами цієї доби при всій поширеності інших напрямків стає мистецтво декадансу, модернізм та генетично пов'язаний із ним авнгардизм.Декадентство стало ідеологічним (політичним) явищем на межі ХІХ-ХХ ст. Воно відрізнялося настроями безнадійності, неприйняття життя і спиралося на філософські ідеї Шатобріана іШопененгауера. В основі цього вчення лежить твердження,що цивілізація вичерпала себе і вступила в стадію спаду і згасання.

Основні рисидекадансу:

· неприйняття дійсності;

· відмова від громадського в мистецтві;

· культ краси як вищої цінності;

· містицизм, віра в надприродні сили;

· індивідуалізм;

· відмова від моралі буржуазного суспільства.

Естетичні принципи декадансу :

· поетизація слабості, згасання, руйнації;

· індивідуалізм і естетизм як бунт проти нелюдського буржуазного суспільства;

· мистецтво для мистецтва;

· зовнішня правдоподібність.

Риси декадансу найбільш чітко виявилися у французькомусимволізмі (в поезії Поля Верлена), у творчості натуралістів.

2.16 жовтня 1854 року у відомого дублінського лікаря сера Вільяма Вайльда народився син, якого назвали довгим ім'ям Оскар Фінгал О'Флаерті Вілс. Батько надзвиичайно радів, і щойно вік сина дозволив подорожувати, сер Вільям незмінно брав із собою в етнографічні експедиції країною, прилучаючи до розуміння красот і щедрот рідного краю.

У десятирічному віці хлопчика віддали до знаменитої Портора-скул – суворої, фундаментальної, по-справжньому англійської школи. Спочатку ні успішністю, ні старанністю він не відзначався, оскільки важко витримував суворий режим, але швидко навчився самостійності й уміння пристосовуватися до обставин, чим відразу вирізнився поміж учнів, — зі смаком вдягався, був бездоганний і охайний у побуті, стриманий і розважливий у словах та вчинках. Рано став захоплюватися серйозною, «дорослою» літературою, пробував писати сам, а смерть Діккенса, якого він любив, буквально приголомшила підлітка й остаточно визначила напрям його подальших занять. В останні роки навчання Оскар відчув нездоланний потяг до краси, викликаний захопленням культурою Стародавньої Греції, — це стало основою його культурно-естетичної життєвої позиції.

Наступним етапом його освіти був коледж Трійці у Дубліні — інтернат з не меншсуворими правилами, ніж у Портора-скул. Вайльд був ужепривчений до стриманості, сприйняття краси й почуттєвого романтизму.Три роки він ніз ким з учнів не дружить, з подвоєним старанням вивчаючи запропонований навчальний матеріал. Це дало свої плоди: коледж він закінчив із золотою медаллю.

Далі — Оксфорд. Перебування тут вимагалочималих грошей,яких, на жаль, в Оскара не було, а потрібно булочинитизгідно з правилами. Він обирає точний інструмент на шляху до поваги однокурсників — відособленість, оригінальність івинятковість.

На формування естетичних поглядів О. Вайльда вплинули його університетські викладачі — визначні постаті в англійській культурі: Джон Рескін, чудовий лектор, який викладав курс історії мистецтва, і Волтер Пейтер, автор багатьох досліджень з античного мистецтва й філософії. Особливий вплив на сучасників мали йогороботи про мистецтво Відродження, які О. Вайльд називав «святим письмом краси». Підсумком досліджень Пейтера стала положення про те, що мистецтво надихається самим мистецтвом і що існує воно лише для себе, йому не потрібні інші обґрунтування. Це визначило розвиток цілого напряму в мистецтві кінця XIX ст. – так званого «прерафа-елітизму».

Віддаючи належне творчим пошукам представників цього напряму Оскар Вайльд пішов власним шляхом. Він приєднався до щойно утвореного естетського руху і став якщо не його головою, то найпалкішим проповідником ідей естетизму. Англійський естетизм 80 – 90-х років ХІX століття багато в чому живився ідеями, що виникали у творчості англійських романтиків і прерафаелітів. Водночас естетський рух, до якого долучився О. Вайльд, розвивався у складній взаємодії з найновітнішими течіями в європейському мистецтві — символізмом,імпресіонізмом і неоромантизмом.

Прийшли перші відчутні успіхи — він почав публікуватися. Він пишепоему «Равенна», яка зараховується як випускна робота й вінчає автора високою університетською нагородою.

Основна вимога, яку О. Вайльд та його послідовники висували до мистецтва, — не копіювати природу, а відтворювати її за законами краси, недоступної для повсякденного життя. Не мистецтво відображає дійсність, а життя наслідує мистецтво, — вважав письменник.

У численних газетах та журналах стали з'являтись його статті з естетики, які безбожно руйнували манірні вікторіанські підвалини. Навколо нього стало формуватися певне коло молодих людей із-поміж «найпросунутіших», для яких він став кумиром.

Він відкриває свій салон, міцно входить у моду. Він — «нове». Тріумфом сходження сталановоявлена мода — естетичний дендизм, який він проповідував. Чого ще можна було прагнути? Але, на його думку, все тільки починалося. Лондонське суспільство вирувало. На кожному кроці цитувалися його висловлювання, коментувалися вбрання і манера поведінки, всім було цікаво, де й що він їв, із ким розмовляв, якого кольору бутоньєрка була в його петлиці, у якому екіпажі їздив і які сигари курив. Фундаментальним поясненням і виправданням цієї незвичайності стала його книжка «Вірші», випущена 1881 р., яка лише за кілька тижнів перевидавалася чотири рази ( ! ) Неоминув він своєю увагою й театри, частенько виступав із критичними статтями з приводу театрального життя, ну, а після прем’єр усічекали тільки його розумної думки.

Досягши певної популярності на батьківщині,Оскар вирішивпідкорити закордон. Спочатку він їде до загадкової тоді Америкиз лекціями «про ренесанс англійського мистецтва», потім у Париж, де за короткий час познайомився з Гонкуром, Бурже, Верленом і дуже постарілим Гюго.

Подивившись світ і показавши себе, він повертається до Лондонасповнений рішучості стати багатим і по-справжньому знаменитим.Вирушає в подорожАнглією, щобповернути людей до витоків англійського ренесансуй просвітити їх у частині «мистецтва оздоблення жител». Фінансовий успіх підприємства виявився більш ніж жалюгідним, зате він привозить із поїздки дружину Констанцію Ллойд, дочку адвоката з Дубліна. У травні 1884 року вони одружилися. Настав час сімейної розсудливості та стабільності. Оскар наймає особняк на Тайт-стрит і тепер приймає виключно вдома. Гостями сімейних раутів стають геніальний Рескін, Марк Твен, Сара Бернар та інші представники театрально-художньої богеми. Оскар ніжно й віддано любив свою дружину. Свідченням цього стала поява у Вайльдів двох чарівних діток — Сіріла й Вівіана, яких він також палко любив. Задля сімейного благополуччя він влаштовується головним редактором журналу мод. Звісно, ті шість фунтів на тиждень, що він отримував за свою працю, могли цілком влаштовувати сім’янина, але душу естета вони зовсім не гріли.

Так він жив, але не писав, дуже прагнучи цього. Статті, літературні та театральні рецензії, нариси — все це не задовольняло, хотілося чогось іншого. Його слухали захоплено, тішилися його дотепністю, намагалися бути схожими на нього, але це в житті, а на папері… Він безрезультатно марнував ночі, сидячи за своїм унікальним столом, намагаючись створити щось нове.

Осяяло його 1886 року. Відповідь була проста: потрібно описати в літературній формі своє власне життя. Те, що він із таким успіхом і захопленням проповідував у салонах та вітальнях, необхідно вдихнутм в уста персонажів, браку в яких лондонське суспільство не відчувало. Як із рогу достатку, посипалися на прилавки магазинів «Кентервільський привид», «Злочин лорда Артура Севіля», «Натурщик-мільйонер», «Сфінкс без загадки», цикл казок новітнього часу про Велетня-егоїста,Солов’я та троянду,Чудову Ракету та Щасливого принца.Чималопублікувалося досить серйозних і глибоких за змістом нарисів: «Занепадбрехні», «Критик як художник», «ІІеро, олівець і отрута», розшифровки сонетів ІІІекспіра.

Вінцемйоготворіньтогочасуставдовгоочікуваний «Портрет Доріана Грея». Це переповнило чашу терпіння пуританської Англії. На автора обрушився шквал обурення. Солідні видання буквально захлиналися «у безсилій злобі», обвинувачуючи Вайльда і його твір у всіх тяжких гріхах. Оскар радів. Спочатку він включився в непримиренну боротьбу з войовничимконсерватизмом,трощачи апологетів «грубості абсолютного реалізму». Та скоро це йому набридло, і він поставив крапку в цій війні пророчо геніальною фразою: «Прошу зробити мені люб'язність — залишити цю книжку вічності, якій вона належить».

А життя тривало, примушуючи суб'єкта-естета думати й про хліб насущний: він вирішив розширити коло діяльності, цього разу на ниві драматургії. Оскар досить швидко пише «Віяло леді Уїндермир». Театральний зал вибухнув овацією, а преса — злобним виттям. Треба сказати, що приголомшливий успіх «Віяла» подарував йому довгоочікуване й заповітне — свободу й гроші. Він перестав бути письменником у загальноприйнятому сенсі, присвоївши собі титул «Принц Парадокс», ним самим даний одному з персонажів роману «Портрет Доріана Грея», і починаєжиття повне безумств, сибаритства і неприборканої вседозволеності.

Однак життя людини так влаштоване, що, досягши апогею, вона неминуче піддається чомусь діаметрально протилежному. У житті нашого героя це невідворотне виникло в образі молодого красеня лорда Альфреда Дугласа. Відтепер він живе тільки для нього і заради нього. Слухання «за обвинуваченням в аморальних діях » закінчилися арештом Вайльда. Розпочався кошмар: кредитори рвали на частини його майно, він був підданий тотальному громадськомуостракізмові, саме ім'я «Оскар» стало загальним, банкрутство,театрив поспіху викидали з репертуарів його п'єси, припинили продаж його книжок. Сини змушені були залишити з ганьбою школу і виїхати з матір’ю в провнцію. Вихід із в'язниці під заставу не змінив становища :цькування тривало. Йому повсюди відмовляли в житлі, заштатні харчевні гнали його, відмовляючись годувати.Зрештою він став побоюватися за своє життя — натовп погрожував його розшматувати. В остаточному вердикті суду було записано: «Визнаний винним за всіма 25 пунктами обвинувачення й засуджений на два роки в'язниці та важких робіт».

Його переводять до Редінгтонської в'язниці з винятково суворим режимом, де, за традицією, виконували смертні вироки. Вижити вдалося дивом.У травні 1897 року термін його ув'язнення сплив. Що чекало на нього попереду? Він жебрак, мати померла від горя, дружина змінила прізвище, його позбавили батьківських прав. Місця на батьківщині не було. Нечисленні друзі допомагають йому виїхати під вигаданим ім'ям — свого вже не було. На чужині модні журнали вимагали статей і інтерв'ю, театри – нових п'єс, та Оскар важко повертався до колишнього життя, приділяючи час лише тривалим прогулянкам і роботі над «Баладою Редінгтонської в'язниці». Коштів для існування не було. Наодинці з кредиторами та депресією, Оскар опиняється на вулиці.

Утім, 1898 року «Балада Редінгтонської в'язниці» все-таки була надрукована під псевдонімом «С.3.3.» (тюремний номер Вайльда)і викликаласенсацію. Її називають шедевром англійської літератури, за стилем порівнюючи з творами Софокла, захоплюються актуальністю і зрілістю змісту. Мало того, її поява викликала в Англії шквал обурення жорстокістю тюремного режиму, що прискорило відповідну реформу уряду. Але автора це вже не стосувалося. Сонце англійського естетичного дендизму закотилося.ЗО листопада 1900року термін царювання «Короля життя» закінчився — Оскар Вайльд помер. «Принц Парадокс» не впорався із парадоксом смерті в нерівнійборотьбі за життя.

3.Найвідомішим твором письменника, якийприніс йому всесвітню славу і найповніше відбив його філософські таестетичні погляди,життєве кредо і принципи художньої творчості, бувроман «Портрет Доріана Грея» (1891).

Цей твір — ідеальний приклад парадоксальної (перевернутої)фабули. Закоханий у свою зовнішність Доріан Грей ладен продати душу дияволу, аби не старіти і залишатися вродливим. І відбувається незвичайне, протиприродне, фантастичне: зображенийна портреті Доріан Грей фізично старіє, його намальоване обличчя вкривається зморшками, його врода гине, а сам Доріан лишається молодим і гарним. Та настає час, коли Доріан готовий знищити свій портрет, який є свідком його безчестя і підступності. Він кидається на своє зображення з ножем.Відчайдушний крикпролунав у великому будинку. Слуги, вбігши до кімнати, побачили на стіні прекрасний портрет молодого Доріана, а на підлозі з ножем у грудях лежав мертвий старий чоловік…

«Портрет Доріана Грея» можна вважати взірцемінтелектуального роману кінця XIX століття. У цьому втілені найдорожчі для письменника думки, що визначали спосіб і стиль його власного життя. «Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво», — сказано в авторській передмові до роману.

У романі найповніше виражається естетизм Вайльда. Вчинки і висловлювання героїв роману підпорядковані тому, щоб найяскравіше висвітлити думки і погляди письменника.

Чи не тому критики неодноразово наголошували: лорд Генрі –двійник Вайльда. Справді, протягом усього роману цей герой висловлює найзаповітніші думки письменника. Перед читачем постає салонний апостол насолоди і розкоші, яким був сам автор.

Символіка роману дуже складна. З одного боку, відтворюючи істину на портреті, а не на обличчі живої людини, письменник демонструє свій принцип, згідно з яким мистецтво реальніше за життя і життя наслідує мистецтво, а не навпаки. З другого боку, Вайльд показує, що жахливі зміни на портреті відбуваються тому, що герой знехтував моральні норми. Перші зміни на портреті з'являються тоді, коли герой посварився із Сібіл, що призвело до її самогубства. Подальші зміни такі значні та страшні, що Грей більше не може бачити свійпортрет, якийстає його суворим суддею. Доріан намагається позбутися портрета, але знищує не своє зображення, а себе самого.

Отже, естет Оскар Вайльд, проголошуючи незалежність мистецтва від моралі, водночас стверджує своїм твором: не можна порушувати норми людського життя. Втрата моральних устоїв веде людину до загибелі. У цьому — гуманістичний сенс роману.

«Портрет Доріана Грея» можна тлумачити по-різному, але невизнавати його безумовну неординарність і художню довершеність неможливо. Критики, сперечаючись з окремих питань стосовно мистецьких позицій Оскара Вайльда, доходять спільного висновку про роман: це твір новий, складний і життєздатний. Свідченнямцього є довголітнє життя роману, в якому кожне нове покоління читачів знаходить те, що співзвучне даному часу, що хвилює душу і збагачує розум, дає насолоду.

4.Афоризми Оскара Вайльда

Письменник напевно, знав, що «афоризм — закінчена думка, висловлена стисло й лаконічно», але доводити справедливість цього твердження в тиші затишних кабінетів не став. Він народжував і вивіряв їх власним життям, приймаючи це поняття як декларацію, як якийсь згусток думок та ідей, як заповітну релігію внутрішнього «Я».Список крилатих фраз, які вийшли з-під його пера, займає пристойний обсяг, відображаючи далеко не повний перелік того, що вилили його вуста, оскільки безліч їх записаними не були й залишилися висловлюваннями лише впам'яті сучасників. Те, що про нього говорили й писали, саме собою становило великий ряд піднесеного захоплення: «Батько афоризму й ілюзії парадоксу», «Майстер красномовства», «Апологет краси», «Король життя», «Підкорювач духовних вершин».

· Художник – це той, хто творить прекраснее.

· Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво

· Критик – це той, хто може в новій формі чи новими засобами передавати своє враження від прекрасного.

· Вища форма критики — один із видів автобіографії.

· Ті, хто в прекрасному знаходять погане, — люди зіпсовані, і при цьому зіпсованість не робить їх привабливими. Це великий гріх. Ті, хто можуть побачити в прекрасному його високий сенс, —люди культурні. Вони не безнадійні. Але обранець той, хто в прекрасному бачить лише одне: Красу.

· Ненависть ХІХ століття до реалізму — це злість Калібана, якийпобачив себе в дзеркалі. НенавистьХІX століття до Романтизму — це злість Калібана, який не знаходить у дзеркалі свого відображення.

· Художник не намагається щось доводити. Довести можна навіть безсумнівніістини.

· Художник не мораліст. Подібна схильність художника зумовлює непростиму манірністьстилю.

· Не приписуйте художнику нездорових тенденцій: йому дозволено зображувати все.

· Думка і слово для художника — засоби Мистецтва.

· Якщо говорити про форму, — праобразом усіх мистецтв є мистецтво музиканта. Якщо говорити про почуття — мистецтво актора.

· Хто намагається проникнути глибше поверхні, той іде на ризик, і хто розкриває символ, іде на ризик.

· В дійсності Мистецтво — дзеркало, відображає того, хто в нього дивиться, а зовсім не життя.

· Якщо витвори мистецтва викликають суперечки, —значить, вньому є дещо нове, складне і значне.

· Нехай критики розходяться в поглядах, — художник залишається вірний собі.

· Можна пробачити людині, яка робить щось корисне, якщо він цим не захоплюється. Тому ж, хто творить некорисне виправданням є лише пристрасна любов до свого творіння.

· Всяке Мистецтво повністю безкорисне.

Література [ 25; 27; 38; 33; 42; 38]

Лекція №23-24Література ХХ ст.

1. Літературні течії ХХ ст.

2. Життя і творчість Т. Манна.

3. Життя і творчість Ф. Кафки: аналітика відчуження.

4. Життя і творчість Дж. Джойса. Поняття про «потік свідомості».

1. Імпресіонізм — (від франц. — враження) — течія модернізму, яка визначається мінливими миттєвими відчуттями та переживаннями. Сформувався у Франції у кінці XIX ст. насамперед у малярстві (назва походить від картини К. Моне «Імпресія. Схід сонця».Представниками були К. Моне, О. Ренуар, Е. Дега.

Основними завданнями імпресіоністи вважали витончено передати свої миттєві враження, настрої. У музиці — К. Дебюссі. У літературі імпресіонізм представлений такими іменами — брати Гонкури, Гіде Мопассан, П. Верлен, С. Цвейг, М. Коцюбинський.

Характерні ознаки:

· суб'єктивність зображення, ліризм;

· використання тропів (метафор, епітетів, символів );

· ліричні монологи, використання незакінчених думок, фраз, які допомагають показати плин настроїв, вражень.

Експресіонізм — (від франц. — вираження) – одна з авангардистських течій у мистецтві. Головним проголошувалось вираження світосприйняття. Досягалося це створенням виразних, яскравих, але умовних, деформованих образів, часто поданих уфантастичному і гротескному ракурсі. Дійсність зображувалася у зіткненні протилежностей (позитивне — негативне, чуйне — жорстоке).

Потік свідомості — засіб відображення психіки людини безпосередньо «зсередини», як складного, так і плинного процесу. Представники «потоку свідомості» використовували цей засіб як спосіб розповіді, який полягає в тому, щоб показувати психічний процес докладно, з найточнішою фіксацією думок, почуттів, підсвідомих поривань, у вигляді «потоку». Розповідь не підпорядковується хронології чи логіці, вона подається як ланцюг асоціацій оповідача, зітканих зовнішніми обставинами. Об'єктивна дійсність зображується через призму свідомості героя (Джеймс Джойс «Джакомо Джойс», М.Пруст «Кохання Свана» («У пошуках втраченого часу» ).

Модернізм – (франц. — сучасний, найновіший) — загальна назва течій нереалістичного спрямування. Мистецтво не наслідує життя (О. Вайльд), воно звільняється від соціальних митці прагнуть нових форм.

Авангардизм – (від франц. — передовий загін) — відгалуження модернізму. Виникає у кризові періоди історії мистецтва, коли певний напрям або стиль переживає вичерпність своїх зображувальних можливостей. Завдання авангардного мистецтва — розкрити крити кризові хворобливі явища у житті і культурі, які нерідко подаються в гіперспростованій формі, у запереченні традицій і шуканнях оригінальної естетики ( Рільке Р. М., Г,Аполлінер, Б. Пастернак, М. Хвильовий ).

Декаданс (від франц. — занепад). Представників течії називали декадентами. У центрі їх творчості стоїть людина, яка відчуває відчуженість від світу, втрату моральних ідеалів, віри в майбутнє. Декаденти – покоління, «що співає і плаче», плаче від «прози життя». Основними мотивами були відчай, сум, песимізм, розчарування. Улюбденими темами стають підкреслена хворобливість і занепад життя, якіперетворюються на джерело витончених переживань. Декаданс поєднує різні напрями, течії. Від романтизму він бере неприйняття оточуючого суспільства, розчарування, прагнення втекти від недосконалості життя у світ краси і прекрасної ілюзії.

Символізм – літературно-мистецький напрям, який розвинувся в умовах кризи суспільства, передчуття майбутніх соціальних потрясінь. Для символізму властиві: інтерес до проблеми особистості, інакосказання, метафоричність, музичність слова. Замість художнього образу використовують художній символ, що мав кілька значень. Характерні теми самотності, туги, смутку, невдоволення життям. Використовують розмір «сильний і легкий». Відображають картини чи образи нечітко, це сплетінняневиразного і точного, «наймиліший спів сп'янілий» (Метерлінк, Р.-М. Рільке, В. Брюсов, О. Блок).

2 . Німецький прозаїк іпубліцист Томас Манн народився стародавньому портовому місті Любек на півночі Німеччини. Його батько був заможним торговцем зерном іміським сенатором; мати, жінка музично обдарована, родом із Бразилії, з родини німецького переселенця-плантатора і його дружини-креолки. Можливо, через змішане походження в Манні сполучалися риси європейця, з його виваженістю, емоційною стриманістю і повагою до людської особистості, і жителя півдня з його чуттєвістю, живим розумом і пристрастю до мистецтва. Це суперечливе змішання північних і південних рис, прихильності до буржуазнихцінностей і естетизму відіграло важливу роль у житті і творчості Манна.

Коли юнаку було 16 років, родина Манн переїхала в Мюнхен — великий інтелектуальний і культурний центр. У Мюнхені Томас якийсь час працює у страховій компанії і займається журналістикою, збирачись стати письменником за прикладом свого старшого брата Генріха. Незабаром влаштовується редактором у сатиричний тижневик «Сімпліцисимус», починає і сам писати оповідання, що надалі увійшли до збірки «Маленький пан Фрідеман»( 1898). Як і в більш пізніх своїх творах, у цих оповіданнях з іронічною й водночас досить смутною інтонацією зображено бентежного «сучасного» художника, що б'ється у пошуках сенсу життя. Крім того, у цих оповіданнях відчувається потяг пмсьменника до міцності буржуазного існування.

Своїм першимжелітературнимздобутком «Будденброки»( 1901)Манн увйішов до когорти великих художників слова. У романі відтворена історія буржуазної родини протягом чотирьох поколінь — становлення величі і занепад стародавньогобюргерського роду. Письменник простежує долю роду аж до найглибшої буржуазної кризи, яку він сам спостерігав навколо.

Критики відзначають особливий зміст, вкладений у поняття бюргерство.

Томас Манн багато писав про велику бюргерську культуру,говорив, що тепер вона профанується, особливо згубно на неї впливає масова культура Америки. Епоху імперіалізму він називав епохою кризи бюргерства. У контексті творів письменника слово «бюргерство» дуже близьке за значенням до слів «шляхетність», «інтелігентність».

Найяскравішим представником бюргерської культури вважав великого Гете.

Стихія бюргерства була всепоглинаючою людською і письменницькою пристрастю Т. Манна. Його інтерес до психоаналізу, романтизму, навіть до мистецтва і музики були частками, моментами на тлі його служіння бюргерству. Бюргерство — основна тема його творчості. І якщо часом у його творчості бюргер і художник вступали між собою в конфлікт, істина для Т. Манна були на боці бюргера – справжньої інтелігентності.

Роман «Чарівна гора» (1925) вважається одним із найвизначніших і складних творів німецької літератури XX ст. Це своєріднаенциклопедія декадансу, його осуд і винесення смертельного діагнозукращим знавцем цієї хвороби.

Вершиною його творчості став «Доктор Фаустус» (1947). Йогозміст має кілька планів. Для Німеччини цей роман має особливе значення, у ньому Манн показує духовну неспроможність буржуазної інтелігенції, яку розтліває вплив ідей Шопенгауера, Ніцше, Фрейда. Головний герой роману — німецький композитор Леверкюн, — будучи носієм цих пороків західної інтелігенції, прирікає себе на душевну спустошеність, творче безсилля і апатію. Манн вважає, що саме інтелігенція несе відпокі /їм гічні події XX століття.

Творчість Манна мала великий вплив на читачів, які бачили в його багатозначних проблемних романах відображення їх власнихінтелектуальних й моральних шукань.

У1929 р. письменникуприсуджуєтьсяНобелівська премія злітератури «насамперед за великий роман «Будденброки», що став класикою сучасної літератури і популярність якого неухильно росте» .

Після одержання Нобелівської премії у творчості Манна значну роль почала відігравати політика. У 1930 р. письменник виголошує промову у Берліні, що мала назву «Заклик до розуму», у якій ратує за створення загального фронту робітників-соціалістів і буржуазних лібералів для боротьби проти нацистської загрози. Він також пише новелу «Маріо і чарівник», політичну алегорію, у якій продажний гіпнотизер уособлює таких вождів, як Адольф Гітлер і Беніто Муссоліні. У його нарисах і промовах, що письменник виголошував у ці роки по всій Європі, звучала різка критика політики нацистів; Манн також виражав симпатії соціалізму, коли соціалісти ставали на захист волі і людської гідності.

Коли 1933 р. Гітлер став канцлером, Манн і його дружина, яка у цей час перебувала у Швейцарії, вирішили в Німеччину не повертатися. Вони оселилися недалеко від Цюриха, але багато подорожували, а в 1938 р. переїхали у Сполучені Штати. Протягом трьох років Манн читав лекції з гуманітарних дисциплін у Прінстонському університеті, а з 1941 по 1952 жив у Каліфорнії. Він також був консультантом з німецької літератури в Бібліотеці конгресу.

У 1936 р. Манн був позбавлений німецького громадянства, а також почесного докторського ступеня Боннського університету, який було йому надано у 1919 р.; у 1949 р. почесний ступінь йому повернули, у 1944 р. Манн став громадянином Сполучених Штатів. Під час другої світової війни він виступав у радіопередачах, засуджуючи нацизм . Після війни Манн приїжджав до рідної Німеччини, і скрізь його захоплено приймали. Однак письменник підмовився повернутися на батьківщину й останні роки прожив під Цюрихом.

Уже в похилому віці Манн понад 13 років працював над тетралогією про біблійного Йосипа. У романі «Йосип і його брати» ( 1943), який іскриться іронією і гумором, простежується еволюція свідомості від колективного до індивідуального.

«Пригоди авантюриста Фелікса Круля» (1954) – останній роман Манна, став результатом переробкирукопису, розпочатого ще в 1910 р. Пронизаний іронією, роман є заключним акордом творчості письменника, для якого самоіронія завжди лишалася головним стимулом. Екстравагантна пародія, за словами самого Манна, переводить «автобіографічну й аристократичну сповідь у дусі Гете у сферу гумору і криміналістики».Художник, стверджує своїм романом Манн, — це фігура комічна:він може засліплювати й обманювати, але не може змінити світ. Манн вважав «Фелікса Круля» своєю кращою, найбільш удалою книгою, оскільки роман «одночасно заперечує традицію і йде в її руслі».

3.Щоб краще збагнути суть твору «Перевтілення», треба добре знати життєвий шлях самого автора. Тільки детальнерозуміння біографії Франца Кафки дасть змогу краще збагнути розкриття долі «маленької людини у суспільстві через твір «Перевтілення».Нерідкофантастичність твору відвертає недосвідчених читачів від суті твору, але для тих, хто справді пошановує філософські глибини творчості Кафки, цей твір досить цікавий і повчальний.

Кафка – пражанин. Будиночок, де він народився в 1883 році, розташований в одному з вузьких провулків, що ведуть до громади собору Святого Вітта. Зв'язок письменника з містом — містичний і повний суперечностей. Любові ненависть можна було порівняти хіба з тими, що він відчував до батька — буржуа, що вибився з убогості і так і не зрозумів свого геніального сина.

Кафка належить до тих письменників, зрозуміти і розтлумачити яких не прсто.

Він народився в сім'ї празького єврея, оптового торговця галантерейними товарами в Празі. Добробут родини поступово зростав, але розуміння і стосунки всередині сім'ї залишилися у світі темного міщанства, де всі інтереси зосередились на «справі», де мати безсловесна, а батько безперервно хизується тими приниженнями, які він перетерпів для того, щоб вибитися в люди. І в цьому затхлому світі народився і ріс письменник не тільки слабкий фізично, але й чутливий до всякого прояву несправедливості, неповаги, грубості і корисливості.

Твори Кафки досить образні, метафоричні. Його невеликий твір «Перевтілення», романи «Процес», «Замок» —це все відбита і переломлена в очах поета реальність, яка оточувала його і тогочасне суспільство.

За життя Кафки побачили світ такі його книги: «Споглядання» (1913), «Кочегар» (1913), «Перевтілення» (1915), «Вирок» (1916), «Сільський лікар» (1919), «Голодар» (1924).

Основні твори були видані після смерті письменника. Серед них «Процес» (1925 ) , «Замок» (1926), «Америка» (1927).

Кафка як письменник формувався невпевненим в собі, змученим підозрами щодо своєї літературної творчості. Які почуття пережив би Кафка, будь йому призначено дожити до днів запізнілої слави? Швидше за все жах — щоденники, які він вів і які були видані після смерті письменника, де він відвертий, як ніде більше, роблятьтаке припущення майже безсумнівним. Тому що про Кафку думають завжди як про явище, і навіть не стількилітературне, асоціальне, так що повсякденним стає слівце «кафкіанський» на позначення певного літературно-філософського явища.

Але він не хотів бути явищем. Менш за все він усвідомлював себе як репрезентативну фігуру, так ніколи й не почував причетності до того, чим жили, до чого прагнули інші. Розбіжність з ними, болісні незримі бар'єри — ось предмет його невідступних міркувань, якими заповнюються щоденники всі тринадцять років, що Кафка їх вів, перегорнувши останню сторінку в червні 1923- го, менш ніж за місяць до смерті.

Він про все думає по-своєму, розуміючи, що цією особливістю думки і почуття лише збільшується його нескінченна самотність і що тут нічого не виправити. «Який дивовижний світ тісниться в моїй голові! Але як мені звільнитися від нього і звільнити його, не розірвавши?»

Адже він справді інший в усьому, аж до дрібниць. Тяжка ситуація, що постійно викликає в Кафки приступи відрази до себочи нескоримепочуття повної безнадії. Він несміливо намагається боротися з собою, пробує узяти себе в руки, але в тому й справа, що такі настрої опановують ним настільки сильно, що від них уже немає захисту. І тоді з’являються записи, що свідчать самі за себе, наприклад ось цей, віднесений до жовтня 1921-го: «Усе — фантазія: родина, служба, друзі, вулиця; усе – фантазія , більш-менш близька, і дружина — фантазія; найближча ж правда тільки в тім, що ти б'єшся головою об стіну камери, в якій немає ні вікон, ні дверей».

Про Кафку пишуть як про аналітика відчуження, що позначилося на характері людських відносин у його сторіччі, як про письменника, наділеного особливим даром зображення всіляких соціальних деформацій, як про прозаїка, що зруйнував грань між фантастичним і пізнаваним.

Повертаючись д до самого твору «Перевтілення», хочеться зазначити, що цей твір – не просто фантастика, а величезна метафора, у якій автор підкреслює жахливість життя маленької людини. Все буденне – і в оточенні, і у стосунках — призводить до того, що людина починає втрачати свої людські риси, перетворюючись на потвору, на комаху. Символ комахи — символ мертвого, тваринного існування звичайної сірої людини.

4.Дитинство та юність письменника припали на бурхливий період в історії його батьківщини. В Ірландії точилася боротьба за незалежність від Англії. Політичні конфлікти перепліталися з релігійними конфліктами як у самій країні, так і в родині Джойсів.

Мати Джеймса мріяла, щоб син став правовірним католиком, тому його віддали в єзуїтський коледж. Отримана в шкільні роки гуманітарна освіта допомогла юнакові вступити до Дублінського університету, де він обрав своєю спеціальністю мови й продовжував вивчати філософію.

Основною сферою юнацьких інтересів Джойса став театр, котрий відігравав важливу роль у житті Ірландії. Театру та драматургіїприсвячена стаття молодого Джойса «Драма і життя». Захопленнятеатром підштовхнуло Джойса випробувати свої сили у драматургії. Улітку 1900 року він пише п'єсу «Блискуча кар'єра, рукопис не зберігся, але п'єса була написана під впливом Ібсена. Через рік він перекладає дві драми Гауптмана. Водночас він також захоплювався схоластичною філософією, Ніцше, Шопегауером, французькими символістами, театром Метерлінка, англійським естетизмом.

Коли йому виповнилося 20 років, він поклав собі, що буде любити лише ту жінку, «у якої є душа». Проста дівчина Нора Барнакл, «жінка з душею», що її він обрав, залишалася з ним до кінця життя. Вона стала саме тією жінкою, про зустріч з якою мріяв Джойс. День їхньої зустрічі, а саме 16 червня 1904 року, перетворився на нескінченний і метафорично розтягнутий на всю історію людства день, описові якого присвячений величезний роман Улісс». Цей день дотепер відзначається в Ірландії Карнавальним ходом по Дубліну, «джойсівськими місцями».Та пам’ятна дата у шанувальників Джойса здобула навіть власне ім’я за іменами двох головних персонажів епохального ромвну Леопольда Блюма та Моллі Блюм.

Джойс вмрішив присвятити життя мистецтву. У 1902 році він поїхав до Парижа, де цілий рік знайомився з новими творами європейської літератури. У зв'язку зі смертю матері через рік він повернувся до Дубліна, де й відбулось його знайомство з Норою Барнакл.

Коли почалася перша світова війна, Джойс переїхав до Цюриха, там він почав роботу над «Уліссом». Він отримав кошти від Королівського літературного фонду. Це дало змогу працювати над романом, але в 1921 р., дуже потерпаючи від злиднів, Джойс продав рукопис роману «Улісс» американському мільйонеру.

Джеймс Джойс – один із основоположників модерністського роману, поетика якого значно вплинула на розвиток не лише цього жанру, а й усього літературного процесу. Його спадщина є відображення творчоїсвідомості нашої епохи. Він відкрив новий вимір реальності – духовність, у якій поєднані різні часи, культури, простори. Творчість Джойса сприяла інтелекуталізації літератури XX ст., її зв’язок з філософією і психологією.

Джеймс Джойс посідає унікальне місце не тільки в історії ірландської, а й світової літератури: він став творцем визнаного усім світом шедевра, який Е. Хемінгуей назвав «великою книгою», — роману «Улісс». Цей твір, як і «Поминки по Фіннегану», суттєво впливає на творчість багатьох видатних письменників Америки та Західної Європи, починаючи з 20-х рр. і до сьогодні. Творчий метод і літературна техніка Джойса були використані всіма письменниками, які визнали вчення З. Фрейда, і породили в літературі модерністські пошуки та видатні знахідки.

Звернення до міфу з метою глибокого осмислення в романі «Улісс» є ще одним видатним відкриттям Джойса, яке поряд з іншими забезпечило йому унікальне місце в історії світового письменництва і знайшло широке застосування у творчості видатних майстрів художнього слова: Т. Манна, Дж. Апдайка, Г. Г. Маркеса, Вільяма Фолкнера та інших.

Література [ 25; 27; 44 ]

Лекція №25Драматургія першої половини ХХ ст.

1. Неповторно своєрідна драматургічна система Б. Шоу.

2. Б. Брехт – видатний реформатор західного театру.

1.На межі XІX – XX століть у світовій драмі почали з’являтися нові типи драматичних конфліктів. Принципово новим у розвитку театру було те, що ідеї, а не особисті взаємини героїв стали головними, активнимий драматичними учасникамисценічної дії. Саме Б. Шоу (Нобелівська премія 1925 року) разом із Г. Ібсеном і А. Чеховим був «батьком» гостро соціальної, інтелектуальної драми, «драми ідей». Продовжуючи працювати на основі традицій ібсенівського театру, Б. Шоу створив неповторно своєріднудраматургічну систему.

Народився Б. Шоу 1856року в Дубліні. Бунтівнийхарактер юнака повставав проти мертвої і сухої системи шкільного навчання. За його словами, він «утік із класичної школи» саме тоді, коли йому «загрожували заняття Гомером». У 1871 році п'ятнадцятирічний Шоу починає працювати клерком. У 1876 році він переїздить до Англії. Але саме Ірландія, де всі соціальні, національні суперечності епохи виявлялися особливо гостро, сформувала характер Шоу — одночасно бурхливий і глузливо-спокійниій, він поєднував жагу справедливості й уїдливий скептицизм.

Наприкінці 70-хроків Б. Шоу остаточно обирає шлях професійного літератора. Спочатку він створює романи, які цікаві насамперед з точки зору формування драматургічного методу Шоу. Стислі описи ситуацій що нагадують сценічні ремарки, яскравий, часто насиченийпарадоксами діалог — усе це віщує у романісті майбутнього драматурга.

У 80-ті роки Бернард Шоу працює літературним рецензентом,театральним оглядачем і музичним критиком у кількох газетах і журналах. Блискучі й оригінальні за викладом думок і парадоксальні за викладом статті привертають увагу публіки.

Саме в цей час сформувалися й соціальні погляди Б. Шоу. У 80-ті роки він брав активну участь у діяльності Фабіанського товариства — соціал-реформістської організації, фабіанці вважали, що соціалізм можна побудувати шляхом поступових реформ, а не соціальних революцій.

Боротьба за нове суспільство була для Шоу невіддільна від боротьби за таку драму, яка могла б поставити перед глядачем нагальніпитання сучасності. Нічого подібного на англійській сцені було: за винятком традиційних шекспірівських вистав, у театрів переважали мелодраматичні та псевдоісторичні п’єси.

Б. Шоу почав створення нової драматургічної системи з пропаганди творчості Г. Ібсена. У1891 році побачила світ книга Шоу «Квінтесенція ібсенізму». Головну мету «ібсенізму» Шоу вбачає у викритті буржуазної моралі, у руйнуванні фальшивих ідеалів. Новаторство Ібсена у сфері драми виявляється, на думку Шоу, в наявності гострих і розумних, тонких дискусій. Дискусія стає невід'ємною частиною сучасної драми.

У 1885 році Шоу створює свою першу п'єсу«Дім удівця», зякої почалася «нова драма» в Англії. Потім з'явилися «Серцеїд» (1893) і «Професія місіс Воррен» (1893-1894), — усі вони ввійшли до циклу «Неприємних п’єс».У передмові дозбірки «Неприємних п'єс»Шоу писав, що глядач «стикається в них із жахливими і потворними виявами суспільного устрою Англії».

Різкий викривальний пафос вирізняє найвизначнішу п'єсу циклу – комедію «Професія місіс Воррен», злу сатиру на вікторіанську Англію. Як і Ібсен, Шоу виявляє глибоку невідповідність між видимістю і сутністю, між видимою респектабельністю і внутрішнім убозтвом своїх героїв. Загострюючи сценічну ситуацію до гротеску, він робить головною героїнею повіію, яка зібрала капітал, займаючись своїм ганебним ремеслом. Намагаючись виправдати себе перед донькою, вихованою в абсолютному незнанні джерела родинних прибутків, місіс Воррен малює їй страшну картину злиденного існування своєї сім'ї, що й підштовхнуло її до заняття проституцією. Але, як зізнається вона доньці, залишити свій прибутковий «промисел» і знехтувати законами суспільства, які виправдовують будь-які засоби досягнення багатства, місіс Воррен не може, тому що любить наживати гроші». Шоу зображує місіс Воррен і як жертву несправедливого устрою суспільства, основаного на безжальній експлуатації людини, і як його втілення, символ.

Такими ж гостросатиричними були й п'єси наступного циклу — «П’єс приємних» : «Зброя і людина» (1894), «Кандида» (1894), «Обранець долі» (1895),«Поживемо — побачимо» (1895-1896). «П'єси приємні», за словами драматурга, «менш торкаються злочинів суспільства», висвітлюючи в основному «його романтичні помилки та боротьбу окремих осіб із цими помилками».

У 1901 році Шоуопублікувавновий цикл— «П'єси для пуритан». Пояснюючи у передмові зміст загального заголовка, Шоу підкреслював, що він не ханжа і не боїться зображення почуттів, але він проти зведення усіх дій героїв лише до любовних мотивів. Якщо йти за цим стверджує драматург, то виходить, що «ніхто не може бутихоробрим, чи добрим, чи великодушним, якщо він ні в кого не закоханий».

П’єса «Дім, дерозбиваютьсясерця» (1913-1917), яку митець закінчив наприкінці Першої світової війни, відкрила новий період творчості Шоу.Відповідальність за трагічні події сучасності Шоу поклав на англійську інтелігенцію, яка віддала долю Європи «під владу невігластва і бездушної сили». На підтвердження цієї думки наприкінці п’єси виникає символічний образ корабля, що збився з курсу і пливе в невідомість з капітаном, який покинув свій капітанський місток і командою, що байдуже очікує на страшну катастрофу.

У п'єсі «Дім , де розбиваються серця» реалізм Шоу набуває нових рис. Драматург звертається до символіки, філософської алегорії, фантастики, політичного гротеску.

В одній із таких п'єс— «Візочку з яблуками» (1929) автор угротескно-ексцентричній формі розкриває важливі особливості суспільно-політичної ситуації в Англії першої третини XX ст. У центрі п'єси — дискусія про політичну владу, яку провадять король Магнус і його кабінет міністрів. Демократично обрані міліністри обстоюють конституційний принцип правління у країні, король – принцип нічим не обмеженої самодержавної влади. Гостро сатирична, пародійна дискусія дає змогу Шоу висловити своє ставлення до інститутів влади, демократії і парламентаризму, показати, хто ж справді керує країною.

Шоу широко використовує в цій п'єсі прийоми гротеску тапарадоксу. За допомогою алогічних, парадоксальних ситуацій він показує штучність, потворність сучасної йому англійської держави тасуспільства. У парадоксальну, але реалістичну за своїми витоками манеру Шоу починає потужним струменем вриватися фантастика, яка стає природним прийомом художнього втілення дійсності письменником – сатириком (наприклад, у п'єсі «Гірко, але правда» (1931)). Парадокси служать дуже серйозній меті: вони щохвилини примушують думку читача працювати, викликають почуття сумніву і недовіри до усього банального, загальноприйнятого, дотепно викривають стереотипи мислення і соціального життя, провокують читача дополеміки.

Драматичний конфлікт проявляється у гострому зіткненні фальшивих уявлень про життя, вигаданих ідеалів, створених суспільством для приховування правди, із справжнім розумінням життя. Такий конфлікт реалізується в напруженій ідейній суперечці, драматичній дискусії, яка перемежовується з дією. Обговоренню підлягає все — проблеми, характери та вчинки дійових осіб.Перший акт у драмах Шоу — це найчастіше підготовка до диспуту, якийрозгоряється на повну силу й досягає кульмінації у другій дії. Дискусії, які ведуться у драмах, збагачуються новими доказами в передмовах — Шоу присвячує цілі сторінки аналізу нових наукових відкриттів, обговорює важливі гіпотези.

Такий прийом — своєрідний заклик до того, щоб люди вчилися науково аналізувати відносини в суспільстві, стосунки в родині, проблеми виховання, освіти й навіть медицини.

Серед творів, написаних Б. Шоу до Першої світової війни, найширшої популярності набула комедія «Пігмаліон» (1912). Вихідною точкою для драматурга був античний міф про скульптора ІІігмаліона, який створив статую морської богині Галатеї і, вражений красою власного витвору, ублагав богиню кохання Афродіту вдихнути в Галатею живу душу. Статуя ожила і, перетворившись на прекрасну жінку, стала дружиною скульптора.

Б. Шоу заропонував сучасний варіант прадавнього міфу: у центрі уваги письменника не всесильне кохання, а проблеми багатства особистості і можливості реалізації духовного й інтелектуального потенціалу людини. Порівняно з міфологічною історією, взаємини сучасних Пігмаліона і Галатеї такі заплутані й дивні, що мимоволі виникає питання : а чи не є вибір назви ще одним парадоксом Шоу? «Хто є хто» в дуеті головних героїв? Пігмаліон насправді створив свою Галатею, а Хіггінс лише «шліфує» особистість, яка поступово змінюється сама змінює свого перетворювача».

Відмову від традиційної художньої і сценічної достовірності заради широкої філософської дискусії в пізній драматургії Шоу високо цінував Б. Брехт, який назвав англійського драматурга «творцем інтелектуального театру XX століття».

2.Шлях Бертольда Брехта драматурга, поета і прозаїка, режисера і теоретика театру, – починаючи вже з його перших театральних рецензій, віршів та п'єс, завжди супроводжувався різкою полемікою, його творчість була приводом для гострих естетичних та ідейно-політичної боротьби.

Бертольд Брехт(повне ім'я Ойґен Бертольд Фрідріх Брехт) народився 1898 р. у баварському містечку Аугсбург. Батьки його були досить заможні, щоб забезпечити своїм дітям належне майбутнє. Але Бертольд уже в юнацькі роки розірвав сімейні стосунки, став ізгоєм і бунтарем проти міщанського побуту.

Чотири роки він навчався у народній школі, після чого вступив до гімназії. Уже в гімназійні роки з'явилася перша його публікація — у місцевій газеті був надрукований вірш, підиисаний «Бертхольд Ойген». Батьки могли б забезпечити синові матеріальний добробут і матеріальне майбутнє. Проте юного бунтівника не приваблювала роль спадкоємця батьківської справи та перспектива затишного бюргерського життя. Скінчивши 1917 р. гімназію, він вступив до Мюнхенського університету.

Він обрав своєюпрофесією медицину, яку студіював у Мюнхенському університеті. Влітку 1918 р. Брехт був мобілізований до армії. Свій тодішній досвід пізнання Першої світової війни він узагальнив у вірші «Легенда про мертвого солдата».

З надією зустрів письменник революційні події в Німеччині, але очікуваних результатів вони не принесли. Розчарування в революційних силах німецького народу відбилося у його творчості, зокрема в драмі «Бій барабанів серед ночі» (1919). Згодом він відновив навчання в Мюнхенському університеті, але частіше його можна було зустріти в кафе «Стефанія» — штаб-квартирі мюнхенської літературної богеми. Вже тоді виявився особливий дар Б. Брехта – уміння залучати до творчого спілкування, до співробітництва талановитих людей.

29 вересня 1922р. ім'я Б. Брехта стало відомим усій Німеччині: цього дня відбулася прем'єра п'єси «Бій барабанів серед ночі», а драматург отримав літературну премію імені Клейста.

Після гітлерівського путчу в Мюнхені його ім'я було занесене до чорного списку осіб, які перебували під особливим наглядом цензури.

Незабаром він перебрався із затісного для нього Мюнхена до Берліна, де розпочав плідно працювати як драматург, режисер і постановник п'єс.У 1928р. після постановки «Тригрошовоїопери» Б. Брехт розумів, що життя вимагає філософського осмислення, вимагає від художника свого вирішення у мистецтві в адекватній естетичній формі.

Характер публікацій письменника почав змінюватися: замістьвіршів, оповідань, фрагментів із п'єс дедалі частіше з’являлися невеликі статті та есе, що засуджували тогочасний стан театру і драматургії.У цих статтях поступово складалися постулати «теоріїепічного театру».

Драматург розрізняв два види театру: драматичний (арістотелевський) та епічний. Ось декілька із запропонованих ним зіставлень:

Драматична форма театру:

· сцена «втілює» дію, залучає глядача до подій;

· виснажує його активність, збуджує емоції;

· переносить глядача в інше оточення, ставить його в центр подій і змушує співпереживати;

· збуджує інтерес до розв'язки, звертається до почуттів.

Епічнаформатеатру:

· стимулює його активність, змушує приймати рішення;

· показує глядачеві інше оточення, протиставляє його обставинам та змушує вивчати;

· збуджує інтерес до розвитку подій, звертається до розуму.

Б. Брехт уважав, що драматургія і театр покликані впливати передусім не на почуття, а на інтелект людини, щонайважливішим у п’єсі є незмальовані події, а висновки та узагальнення, які витікають з них.

Так формувалася теорія нового театру, що визначався драматургом як «епічний», «неарістотелівський», «повчальний», «раціональний », «інтелектуальний».

Мета у розумінні драматурга, полягала в тому, щоб допомогти побачити соціальний корінь відтвореного на сцені конфлікту, спонукати глядача шукати засоби удосконалення законів суспільного життя, збуджуджувати прагнення втручатися у дійсність.

Епічний театр існував і в інших театральних культурах, а в деяких існує і сьогодні (китайський театр, певною мірою індійський та японський театри, а також класичний іспанський театр, народний театр доби Брейгеля та єлизаветинський театр). Проте сам Брехт наголошував на тому, що витоки його театру лежаить у національних традиціях, у віддаленому минулому німецької і нідерландської культури.

Більшість сюжетівбрехтівськоготеатруподібнідопритч. Інколи їх ще називають «драмами– параболами» або «драмами –моделями». Алегоричний сюжет мобілізовував інтелектуально –аналітичні здібності глядачів : потрібно було розшифрувати прихований зміст зображуваного, впізнавати в алюзіях історичні та політичні реалії сучасного життя. Такими ж самими алегоріями, або «моделями» були й персонажі брехтівських драм.

Брехт закликав читача до інтелектуально-полемічного сприйняття дії й застосовував «прийом відчуження» (коментування тексту п'єс), мета якого — «викликати у глядача аналітичне, критичне ставлення до зображених подій». Сутність ефекту «відчуження» полягала в тому, що буденне явищеподавалося у новому світлі й поставало як дивне, вирване із звичного плину життя. Це також підштовхувало глядача до аналізу того, що показувалося на сцені. «Ефект відчуження» був стрижнем, що пронизував усі рівні епічної драми: сюжет, систему образів, художні деталі, мову тощо, аж до декорацій, особливостей авторської техніки й сценічного освітлення.

Брехт заперечував перевтілювання в образ, він був проти створення ілюзій дійсності в театрі, навіть під час гри актор повинен був залишатися собою. В епічному театрі руйнується четверта стіна», яка відокремлює глядача від акторів, від глядача нічого не приховують: він стає свідком зміни декорацій, переміщення героїв тощо. Зникає ілюзія замкненності дії, ілюзія «підглядання», зникає враження незадіяності глядача у процесі, який відбувається на сцені. Події історизуються і соціально визначаються оточенням. « Історизувати, відтворитиподії іобрази як історичну минущість також означає їх «очужити». Автор організовує фабулу таким чином, що створюються не конкретні, а «загальні» ситуації, в яких людина виступає просто людиною, якою вона була і є протягом різних епох. Наочно демонструється, що можуть змінитися обставини і оточення, але не людина. Дія переноситься в різні часи, в різні ситуації і до різних персонажів, автор протиставляє й зіставляє різні події. Наприклад, у «Кавказькому крейдяному колі» порівнююься події на умовному радянському Кавказі після Другої світової війни та на умовному Кавказі часів князів та пахолків, але вони об’єднані спільною ідеєю.

Лінія дії переривається відомими брехтівськими зонгами (піснями), що доволі часто не пов'язані з розвитком сюжету і персонажами, які виконують їх, а відбивають думки самого автора з приводу почутого та побаченого (наприклад, «Пісня про капітуляцію» у п’єсі «Матінка Кураж та її діти»).

Він також застосовував спеціальні віршові заставки («Страх та відчайдушність у Третій імперії»), де стисло викладав зміст наступної сцени, вводив цитати з відомих класичних творів, які пов'язували події історичного минулого з сучасністю

Багато уваги драматург приділяв композиції п’єс. Він невикористовував класичного розподілу на акти, а запровадив численнісцени — епізоди, які найчастіше мали заголовок, що визначав їх зміст.

У 30-ті роки драматург піддається цензурним і адміністративним гонінням. Він розумів, що за умов фашистської диктатури живим не залишиться, і тому наприкінці лютого 1933 р. із сім'єю покинув батьківщину.

Талант опальногона батьківщині Брехта знаходить визнання за кордоном. Його п'єси успішно ставлять на сценах Парижа, Амстердама, Копенгагена. Однак навіть у затишній Данії він відчуває психологічний тиск.

Антифашистська діяльність Б. Брехта ускладнювала і робила небезпечним його проживання в країнах Європи. У 1941 р. він відвідав Радянський Союз і звідти відплив на кораблі в еміграцію до США.

Саме в еміграціїБ. Брехт написав свої найкращі п'єси: «Страх і відчай у третій імперії» (1935-1938), «Добра людина з Сезуану» (1938- 1940), «Матінка Кураж та її діти» (1939), «Життя Галілея» (1939), «Кавказьке крейдяне коло» (1944).

22 жовтня 1948 р. Б. Брехт повернувся до Берліна, де разом із дружиноюактрисою Е.Вейгель, започаткував театр «Берлінський ансамбль».

В останній період творчості визнання Брехта стрімко зростає: він стає лауреатом національних і міжнародних премій,його обирають членом Академії мистецтв колишньої соціалістичної Німеччини й президентом німецького ПЕН-центру; його книжки видаютьсявеликими накладами; його драми набувають дедалі більшої популярності. Однак на тлі інтенсивної режисерської праці різко погіршується здоров'я письменника. 14 серпня Брехт пішов із життя.

Вплив і слава літературної творчості й театру Брехта поширились далеко за межі Німеччини. Його п'єси ставилися у багатьох театрах світу. У кожній з них йдеться про діалектику добра і зла в людині, про соціальну залежність та необхідність позбутися її,про відповідальність за завтрашній день всієї планети.

Література [ 25; 27; 46 ]

Лекція №26Література «втраченого покоління».

1. Е. Хемінгуей – найвизначніший американський прозаїк ХХ ст.

2. Своєрідна трактовка антифашистської теми у творчості Г. Белля.

1. Ернест МіллерХемінгуей народився 21 липня в Ок-Парку, невеличкому, чистенькому містечку, поруч з Чикаго. Майбутній письменник ріс у культурній, забезпеченій родині, і батьки, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його інтереси.

Ок-Паркська середня школа, де Хемінгуей здобув середню освіту, славилася рівнем загальноосвітньої підготовки. Майбутній письменник з вдячністю згадував своїх викладачів рідної мови та літератури, а шкільна газета «Трапеція» і шкільний журнал «Скрижаль» дали можливість спробувати свої сили в літературі (він пише фейлетони і короткі оповідання).

У шкільні роки Хемінгуей багато читав. Пізніше, вже після «Фієсти» він стверджував, що писати навчився, читаючи Біблію. Шекспір і Марк Твензалишилися його уподобанням на все життя.

Після закінчення школи юнак якийсь час працює у невеличкій газеті. Коли Хемінгуею виповнилось дев'ятнадцчть, віе їде до Європи, щоб добровольцем взяти участь у Першій світовійвійні, яка стала для нього першим життєвим університетом. У ніч на 9 липня Хемінгуей, потрапивши під мінометний вогонь, був важко поранений. Хемінгуея евакуювали до Мілана, де він пролежав кілька місяців і переніс кілька серйозних операцій коліна. Вийшовши з госпіталя, Хемінгуей був нагороджений італійським військовим хрестом і срібною медаллю за доблесть — другою за значенням військовою нагородою.

У 1919 році Хемінгуей повертається додому до Сполучених Штатів.

Його літературна біографія бере свої витоки у Парижі, де він оселяється після війни. Париж у ті часи був Меккою модернізму. Письменники, поети, художники з усіх усюд з'їжалися сюди.

У Парижі Хемінгуей познайомився з такими знаковими постатями модерністської літератури, як Джеймс Джойс, Гертруда Стайн. Вони були кумирами, непорушними авторитетами для молодих літераторів. Хемінгуей прислухався до Гертруди Стайн, вивчав досвід Джойса. Прислухався, вивчав, але шукав власний шлях.

У пошуках цього власного шляху Хемінгуею допомогла велика класична російська реалістична література. Він відкрив, за його словами інший, чудесний світ, що дарували російські письменники: Ф. Достоєвський, І. Тургенєв, Л. Толстой.

Одночасно з пошуком свого шляху в літературі визначався і світогляд письменника, формувалися його політичні переконання. Він багато подорожував у ті роки Європою: як кореспондент кількох американських газет побував у Німеччині, Швейцарії, Іспанії, Туреччині. В Італії він зрозумів, що таке фашизм, і зненавидів його.

1 234 5 6