ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Класичне середньовіччя (кінець XI-XV ст.) - період розвинутого феодалізму.

12 3 4 5 6

2. Французький епос зберігся у вигляді поем (їх близько 100), в записах XII-XIV ст., обсягом від 1000 до 20 000 віршів. Поеми, які дійшли до нас, відомі під загальною назвою «шансон де жест» (франц. chansons de geste), що означає «пісні про діяння». Більшість поем написана десятискладовим силабічним віршем; вірші складалися у строфи з різною кількістю рядків, така строфа називалась тирадою. Рими спочатку не було, існувало лише співзвуччя голосних (асонанс). Поема декламувалась співучим голосом під акомпанемент маленької арфи або віоли, примітивної скрипки. Якщо поема була велика, то жонглер виконував її протягом кількох днів.

За змістом французькі поеми поділяються на три цикли («жести»).

Королівський цикл.У цих поемах зазвичай зображувався Карл Великий, який у народній пам'яті заслонив усіх інших французьких правителів.

Цикл Гарена де Монглана.В жесті прославляється ідеальний васал, який вірно служить слабкому королю і врятовує державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Цикл Доона де Майанса (або феодальний цикл).У ньому розповідається про своєкорисливі феодальні чвари, які не завжди осуджуються.

Вершиною французького національного епосу є поема «Пісня про Роланда» (королівський цикл). Поема збереглась у декількох записах; найкращий з них, так званий оксфордський рукопис, належить до 1170 р. Сюжет поеми має історичну основу. В образі Роланда розкривається народна патріотична ідея. Відважний рицар, він усією душею відданий своєму сеньйору - королю і «милій Франції».

«Пісня про Роланда» містить відомості про озброєння рицаря XI-XII ст., про військову тактику і тогочасні звичаї. Так, золото, коштовне каміння прикрашають зброю воїна та збрую коня – бойового товариша рицаря. Не тільки кінь, а й меч, бойовий ріг, персоніфіковані - мають свої імена. Так, меч Роланда називається Дюренталь (твердий), ріжок – Оліфант (гучний).

Другорядне місце в поемі займають жіночі образи: любовно-побутова тематика не відповідає суворому героїзмові «Пісні». І все ж Брамімонда (дружина Марсілія) та Альда (наречена Роланда) справляють велике враження душевною стійкістю та вірністю серця. Брамімонда оплакує' розгром війська і смерть чоловіка. Ніжна Альда не в силах перенести навіть звістки про загибель Роланда; вона відкидає турботу Карла про її майбутнє і зі словами, що не хоче жити після смерті Роланда, помирає.

Змальовує автор і природу, на фоні якої відбуваються події.

«Пісня про Роланда» написана старофранцузьким віршем з характерним для нього асонансом. У поемі проявились основні риси й особливості билинно-епічного стилю.

Для посилення драматизму використані спеціальні епічні прийоми: повторні тиради (повторення змісту майже слово в слово у строфах, що стоять поруч), трикратні повтори. Поемі властиві характерні для епосу постійні епітети (Франція – «люба» «прекрасна», Карл - «сивобородий», трава - «зелена», васал - «добрий» та ін.). Про близькість поеми до народної поезії свідчать також епічні плачі (плач Роланда над тілами товаришів, плач Карла над убитим Роландом) та ін.

Французький епос відзначається виключною сюжетною різноманітністю: від сімейно-побутових зарисовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем, на підставі чого його можна назвати поетичною історією Франції.

Німецький епос XII-XIII ст. сюжетно пов'язаний із старовинними героїчними піснями епохи великого переселення народів. У німецькому класичному героїчному епосі сувора германська давнина з її варварськими уявленнями та законами виступає в складному переплетінні з дійсністю феодально-рицарської Німеччини XII-XIII ст.

Найвизначнішою пам'яткою німецького середньовічного епосу є «Пісня про Нібелунгів», що виникла на самому початку XIII ст. Про виняткову популярність цієї поеми свідчать численні списки. Вперше поему було надруковано 1757 р. в добу Просвітництва, коли в Німеччині пробудився інтерес до рідної старовини.

«Пісня про Нібелунгів» пробудила великий інтерес у науково-літературних колах і сприяла виникненню численних досліджень. На сучасному етапі вважають, що «Пісня» постала на основі двох старовинних героїчних пісень:

1) сказання про Брюнхільду і 2) сказання про загибель бургундів.

Більшість дослідників вважає, що творцем поеми був шпільман.

В основу «Пісні про Нібелунгів» лягли події і легенди часів середньовіччя, епохи великого переселення народів, – завоювання Європи гуннами на чолі з Аттілою в V ст. Невідомий талановитий поет майстерно поєднав у своєму творі два цикли народних переказів, що існували ще з VI ст.: історію трагічного шлюбу нідерландського королевича Зігфріда й бургундської королівни Крімгільди та історію загибелі королівства, заснованого на початку V ст. східногерманським племенем бургундів зі столицею в місті Вормсі (верхня течія Рейну), яке 436 року захопили гунни.

«Пісня про Нібелунгів» – монументальний твір. Вона налічує 39 «авентюр» (пісень, частин), які обіймають біля 2400 строф (понад 9 тисяч рядків). Строфа складається з чотирьох рядків.

Німецький поет Генріх Гейне відзначав, що в «Пісні про Нібелунгів» «справді є велика, могутня сила». Мова поеми, за образним визначенням Гейне, «це кам'яна мова, рядки там схожі на зримовані плити. А між ними де-не-де вибиваються червоні квітки, ніби краплини крові, й звисають довгі пагони плюща, ніби зелені сльози».

Великий Гете говорив: «Знайомство з цим твором засвідчує рівень культури нації... Його мусить прочитати кожен».

Походження слова «нібелунги» не з'ясоване, його прийнято пов'язувати зі словом Nebel - туман, звідки «Нібелунги» – діти, сини туману. В першій частині епопеї ці казкові істоти виступають як охоронці скарбу та витязя Зігфріда; у другій – Нібелунгами вже називають бургундів.

«Пісня» не є механічним поєднанням існуючих сюжетів. Невідомий нам поет заново переосмислив епічний матеріал і створив новий високохудожній твір, що набував ознак рицарського роману.

Поема є цінним джерелом для вивчення світогляду, побуту та звичаїв придворно-рицарського середовища XII-XIII ст. Вона дає уявлення про будні та свята рицарських кіл: бенкети, полювання, рицарські змагання та інші розваги. Немало уваги в ній приділено рицарському поняттю честі, подружньої любові та вірності.

«Пісня про Нібелунгів» суттєво відрізняється від поем французького героїчного епосу.

«Пісня про Нібелунгів» приваблювала багатьох німецьких митців. За її мотивами письменник-романтик Фрідріх де ла Мотт Фуке написав драматичну трилогію «Герой півночі», Фрідріх Геббель - кілька трагедій, композитор Ріхард Вагнер – тетралогію «Перстень Нібелунга». Є і в Фюмана вірш «Лихо Нібелунгів», у якому поет від імені народів проклинає фашистів, котрі називали себе «Нібелунгами».

Якщо говорити про середньовічну літературу, то на території сучасної Англії збереглися пам'ятники рунічної писемності англосаксів (написи на мечах і предметах домашнього побуту, напис на висіченому з каменю хресті в селі Рутвелл у Шотландії). Відомо про існування пісень, що виконувалися під час весільних і похоронних обрядів, у процесі праці, під час військових походів. Сказання, легенди і пісні передавалися з роду в рід. їх виконували співаки, що були в кожнім племені.

Розрізнялися співаки-поети (скопи), що були творцями пісень, виконуваних ними, і співаки-виконавці (глимени), що виконували пісні, створені іншими.

Так, найбільш значний зі збережених творів середньовічної поезії — поема« Беовульф»— дійшла до нас у списках X ст., а виникнення цієї пам'ятки відноситься приблизно до VIII ст.

Взагалі книга стає більш пов'язаною з реальним життям, набуває поширення навчальна література, а також записи поетичних та прозових творів.Створення книг перестає бути справою виключно церковних осіб.

3.Література ХІІ-ХІІІ ст. мала переважно викривальне спрямування щодо існуючих порядків. Особливе місце посідала поезія вагантів (від німецького — «бродячі люди»), які вперше з'явились у Німеччині і Франції. Творчість вагантів була вільнодумною, веселою, а отже, дуже далекою від аскетичних ідеалів середньовіччя — вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя, викривали ненажерливість католицького духівництва.

Дуже популярною в середньовіччі була поезія трубадурів — провансальських поетів у ХІІ-ХІІІ ст. Головна тема їх поезії — оспівування васальського служіння дамі, полум'яного кохання.

Визначним явищем середньовічної культури є рицарська література, розквіт якої припадає на ХІ-ХІІ ст. З утвердженням феодалізму закріплюється привілейоване становище феодального класу, приблизно у ХІІ ст. остаточно оформлюється класова свідомість феодалів та їхня ідеологія. Щоб довести своє право на панування, феодальний клас пред'являє претензії на монопольне володіння “благородством” як у прямому, так і в найширшому значенні цього слова. Поняття благородства знайшло найповніше вираження в інституті освяченого церквою “рицарства” − спільноти всіх рівних між собою благородних воїнів. Рицарство ідеологічно згуртовувало всі шари феодального класу і дещо стирало грань між їхньою майновою нерівністю. Воно також сприяло різкому розмежуванню феодалів та “неблагородних”, під якими розумілось усе інше населення.

Рицарство становило своєрідну військово-феодальну організацію зі своїми законами та ідеалами станової честі й доблесті. Посвячення в рицарі було важливою подією для представника феодального класу і набуло характеру урочистої церемонії. Рицарські заповіді закликали бути хоробрим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з “невірними”, захищати слабких і скривджених. Але ці ідеали здебільшого не відповідали властивій феодальному суспільству атмосфері зрадницьких убивств, отруєнь та підступних інтриґ.

Розквіт рицарської літератури зумовили багато причин. Неабияке значення мали контакти з арабізованою Іспанією та країнами Близького Сходу (в результаті хрестових походів). Вони сприяли зміцненню міжнародних зв'язків Європи, розширенню кругозору європейців, знайомили їх з вищою і витонченішою культурою арабських країн, з досягненнями їхньої науки, філософії, поезії. Головними причинами, що зумовили розквіт рицарської літератури, були економічна стабілізація та культурний вибух у ХІІ ст. Це час піднесення європейських міст, котрі стають центрами світської освіти і вільнодумства. В Європі помітно зростає інтерес до знань світського характеру, зокрема до античної спадщини − творів Аристотеля, Платона, Вергілія, Овідія, Ювенала, Стація та ін.

Рицарська література відображала нові риси тогочасного суспільства. На цей час дещо змінюються спосіб життя рицарства та його станові ідеали. Рицарський “кодекс честі” доповнюється заповідями, які можна визначити поняттям “куртуазія”. Ключовими засадами куртуазії поряд із доблестю стають радість, чуття міри, гармонія. Таким чином, від ідеального рицаря вимагають тепер уже не тільки хоробрості, стійкості у захисті честі, щедрості, а й вишуканої ввічливості, уміння поводитись у товаристві, передусім у жіночому оточенні, здатності до ніжних почуттів. Життя у феодальному середовищі стає дедалі пишнішим і розкішнішим. При дворах і в замках збирається вишукане товариство, час минає у світських розвагах. Тут створювалася нова, рафінована культура, плекалися вишукані манери, культивувався витончений побут. Поряд із колишніми розвагами − полюванням, воїнськими вправами − поширюється захоплення музикою, літературою; стає модним меценатство. Пом'якшення звичаїв та естетизація побуту стимулюють зацікавленість проблемами інтимного характеру. Помітну роль у придворно-рицарському колі починає відігравати жінка, яка, наприклад у Франції, користувалася досить великою свободою, а також правом успадкування. За законами куртуазії, благородна дама мусила красою, люб'язністю та вишуканістю манер приваблювати гідне товариство і робити свій дім осередком куртуазії і вишуканості. Виникає культ “Прекрасної Дами” − складна куртуазна етика, згідно з якою рицар ідеалізує, звеличує свою Даму і васально служить їй. На честь благородної Дами вершаться ратні подвиги, влаштовуються турніри. Любов до неї, її врода та чесноти оспівуються у віршах. З'являється тип мандрівного рицаря, який, шукаючи подвигів і слави в ім'я своєї дами, блукає країнами Європи та Сходу, ризикуючи життям, і вмирає з її ім'ям на устах.

Свого апогею рицарська культура досягла у Франції і вплинула на національне виховання французів. Особливості рицарського життя відбилися в лицарській (або куртуазній) літературі, яка розвивалася у формах лірики та роману.

Рицарська лірика виникла на півдні Франції, у Провансі, на межі ХІ-ХІІ ст. Саме в життєрадісному Провансі вперше були оспівані нові рицарські морально-етичні цінності любові, культ «Прекрасної Дами», Прованс став і батьківщиною поезії нового напряму.

Провансальські поети називались трубадурами. Їхня творчість - це усвідомлений творчий процес. Вони цілеспрямовано прагнули досягти професійної майстерності й оригінального стилю. Змагаючись між собою, поети наполегливо працювали над метрикою, строфікою, римою, мелодією. Не випадково в їхньому постійному вжитку немало слів типу «кувати», «опрацьовувати», «тесати» та ін.

Найбільш вимогливі з поетів вважали негідним для себе вживати вже відому метрику чи мелодію, тому вони витончувалися у пошуках оригінальних строфічних форм, нових рим та ін.

У поезії трубадурів спостерігаються різні ступені складності. Так, на ранньому етапі був створений «темний стиль». Першими його представниками стали трубадури-аристократи, які хотіли бути зрозумілими тільки у вузькому колі придворної еліти, естетично підготовленої до сприймання куртуазної концепції в ускладненій поетичній формі. Пізніше утверджується «ясний стиль». Поети цієї манери розуміли, що справжня цінність твору – в його доступності для всіх, їхня творчість звернена вже до широкої аудиторії.

Трубадури, на відміну від жонглерів, намагалися закріпити своє авторство. До нас дійшло близько 2540 пісень і 460 імен трубадурів (з них – 30 жінок). Трубадури були люди різного суспільного становища: від королів, знатних феодалів до купців, ремісників, духовенства. Вони часто служили при дворах, виконуючи обов'язки секретарів та радників при особі сеньйора, впливали на політичне життя.

4.Театр, що відігравав політичну роль у середньовічній культурі, на межі XI - XII ст. демонструє перехід від літургійної драми до містерії. Містерії були вже менше пов'язані з богослужінням. Сюжети містерій звичайно бралися зі Старого Завіту, або ними ставали події, пов'язані з життям і воскресінням Ісуса Христа. Міська драма тісно пов'язана з народними ігрищами, обрядами, із селянськими весняними та осінніми святами.

Щодо розвитку світської літератури, то вона не була відображенням дійсності, а подавала ідеальні уявлення про людину.

Значне місце в середньовічній літературі посідали оповіді про подвиги лицарів. У лицарській літературі описувалися незвичайні пригоди лицарів, їх випробування. Звичайною темою куртуазного роману було також випробування вірності. Найвідомішими лицарськими романами були «Івен, або Лицар Лева» Кретьєна де Труа та «Роман про Тристана та Ізольду».

Література [ 8; 6; 9; 12; 20; 21 ]

Лекція №5Данте Аліг’єрі - предтеча епохи Відродження

1. Життя і творчість.

2. «Божественна комедія».

3. Символіка «Божественної комедії».

1.Народився Данте в дворянській сім'ї, яка належала до партії гвельфів, однієї з найбільш впливових флорентійських політичних партій. Вона виражала інтереси міської буржуазії й орієнтувалася на папу. Другою впливовою партією була партія гібелінів, яка захищала інтереси феодалів і орієнтувалася на імператора. Оскільки Флоренція на той час була найбільш розвинутим і найбагатшим містом роздробленої Італії, то саме тут відбувалась запекла боротьба між. буржуазією, що поступово набирала силу, і прибічниками феодального суспільства.

У житті Данте є два лейтмотиви, дві основоположні реальності — політика і література. До певного моменту ніяких зближень, ніяких стиків між ними не виникає: Данте-поет і Данте-громадський діяч — це ніби дві різні людини, не знайомі один з одним.

Данте з молодих років брав участь у політичній боротьбі на боці гвельфів, що вплинуло на формування його активної та діяльної натури. В той же час, навчаючись юриспруденції в Болонському університеті, Данте захоплюється поезією. Особливий вплив на нього здійснює школа «солодкого нового стилю», засновником якої був викладач літератури Болонського університету Гвідо Гвініцеллі. Саме його Данте називав своїм учителем і батьком. Лірика школи «солодкого нового стилю» поєднувала в собі досвід провансальської лицарської поезії з її витонченим культом служіння Дамі й традиції сицилійської поезії, насиченої роздумами та філософським спогляданням краси.

Ранні твори Данте (30 віршів, із яких 25 сонетів, 4 канцони і одна станца), об'єднані прозовим текстом, склали збірку під назвою «Нове життя». Твори цієї збірки несуть в собі всі елементи «солодкого нового стилю» — філософічність, риторичність, містичну символіку та витонченість форми. Але разом з тим збірка стає і першим здобутком нової ренесанської літератури — справжнім гімном життю і любові. Данте не тільки знається на поезії, а й, будучи людиною твердого характеру й сильних пристрастей, людиною з розвиненою громадянською свідомістю,стає помітною політичною постаттю.До влади у Флоренції приходять гвельфи, і у 1300 році Данте обирається одним із семи членів колегії пріорів, яка правила міською комуною. Однак в умовах загострення суспільної боротьби єдність гвельфської партії тривала недовго.

За допомогою папської влади «чорні» гвельфи розгромили «білих» і почали над ними розправу. Будинок Данте зруйнували, а самого його засудили до спалення. Рятуючи життя, Данте у 1302році покидає Флоренцію, до якої так і не зможе більше повернутись. Перші роки вигнання він живе надією на поразку «чорних», намагається встановити ш'язки з гібелінами, але, швидко зневірившись в них, проголошує, що иіднині він сам «собою творить партію». Залишаючись прибічником і диної Італії, Данте покладає надії на германського імператора Генріха VII, який невдовзі вмирає.

У вигнанні поет повною мірою пізнає, яким «гірким буває чужий хліб і як важко підніматись чужими сходами».

Флоренція пропонує Данте повернутись до рідного міста за умови миконання принизливого обряду покаяння, від чого Данте рішуче підмовляється. У 1315 році флорентійська сеньйорія знову засуджує його до смертної кари, і Данте назавжди втрачає надію на повернення до Флоренції, але не припиняє своєї суспільно-політичної діяльності їм Італію без міжусобних війн і без папської влади.

Не припиняє він і літературної діяльності. У його творчості періоду вигнання з'являються нові риси, зокрема пристрасний дидактизм. Данте виступає як філософ і мислитель, керований бажанням вчити і юдей, відкривати їм світ істини, сприяти своїми творами моральному поліпшенню світу.

2.Якби Данте не написав більш нічого, його ім'я все одно б увійшло напічно в історію світової літератури. І все ж його світова слава пов'язана її першу чергу з останнім твором — поемою «Божественна комедія» (1313-1321). У ній Данте зібрав воєдино увесь досвід розуму й серця, художньо переосмислив основні мотиви й ідеї своїх попередніх творів, щоб сказати своє слово «на користь світу, де добро гониме». Мета поеми, як зазначав сам поет, «вирвати тих, хто живе в цьому житті, зі стану мізерії і привести їх до стану блаженства».Данте назвав свій твір «Комедією», пояснюючи, що так позначається, згідно з нормами середньовічної поетики, будь-який твір середнього стилю зі страхітливим початком і щасливим кінцем, написаний народною мовою. «Божественною комедією» дантівську поему назвав Джованні Боккаччо, автор «Декамерону» і перший біограф Данте, її своїй книзі «Життя Данте», виражаючи своє захоплення художньою досконалістю форми й багатством змісту твору.

Поема складається з трьох частин: «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Кожна частина (кантика) у свою чергу має 33 пісні, до якихдодається вступ, і поема, таким чином, налічує 100 пісень. Форма вірша поеми також визначається числом 3 .Дайте тут канонізує форму терцини, взявши її за основу архітектоніки «Божественної комедії». Така структура, з одного боку, повторює християнську модель політичного світу, який поділяється на три сфери — пекло — чистилище — рай, а з другого — підкоряється містичній символіці числа 3.

Композиційна ж структура якнайкраще відповідає задумові поеми: через поширене в релігійній літературі середньовіччя видіння — мандрівку в загробному світі — зобразити шлях людини до морального удосконалення. Данте тут спирається не тільки на релігійну літературу, але й на досвід Гомера, який відправив Одіссея в царство мертвих, і на найбільш авторитетний для нього приклад Вергілія, у якого Еней також сходить в Тартар, щоб побачитися зі своїм батьком.

У той же час Данте йде значно далі від своїх попередників. Найважливішою художньою особливістю його твору є те, що мандрівником по потойбічному світу стає сам поет. Саме він «на півшляху свого земного світу» (тобто десь у тридцятип'ятирічному віці), заплутавшись у життєвих незгодах, які він порівнює з похмурим, суворим і диким лісом, населеним лютими хижаками, шукає порятунку. На допомогу Данте приходить його улюблений поет Вергілій. Він стає провідником Данте і веде його за собою через пекло і чистилище, щоб далі передати його улюбленій Беатріче, в осяяному супроводі якої Данте підноситься в рай.

3.Характерною рисою поеми є надзвичайна смислова насиченість. Майже кожний образ в ній має кілька значень. Прямий, безпосередній сенс, за яким криється алегоричний, а той у свою чергу може бути або суто алегоричним, або моральним, або аналогічним (духовним). Так, хижаки, що переходили дорогу Данте в дикому лісі, це звичайні пантера, вовчиця і лев. В алегоричному ж сенсі пантера означає хитрість, облуду, а також і олігархію; лев — погорду, насильство, а також тиранію; вовчиця — користолюбство, а також мирську владу римської церкви. У той же час усі вони є символами страху, збентеження, розгубленості перед якимись ворожими силами.

В алегоричному плані Данте є втіленням душі, Вергілій — розуму, Беатріче — найвищої мудрості. Пекло — це символ зла, рай — любові, добра й доброчесності, чистилище — перехід від одного стану до другого, вищого, а сама подорож по загробному світу означає шлях до спасіння.

Поєднання в поемі суто середньовічної картини світу з її усталеним уявленням про загробне життя і спокутування земних гріхів з надзвичайно відвертим, пристрасним і емоційно забарвленим ставленням поета до змальованих ним образів і подій підносить її на рівень геніального новаторського твору. Являючи собою грандіозний синтез середньовічної культури, «Божественна комедія» одночасно несе в собі могутній подих нової культури, нового типу мислення, що провіщає гуманістичну епоху Ренесансу.

Особа суспільно активна, Данте не задовольняється абстрактним моралізуванням: він переносить у потойбічний світ своїх сучасників і попередників, з їхніми радощами й переживаннями, з їхніми політичними уподобаннями, з їхніми діями і вчинками, —і творить над ними суворий і невблаганний суд з позиції мудреця-гуманіста. Він виступає як всебічно освічена людина, що дозволяє йому бути політиком, богословом, моралістом, філософом, істориком, фізіологом, психологом і астрономом.

Література [8; 9; 14; 20; 21 25 ]

Лекція №6Література доби Відродження. Відродження в Італії.

1. Особливості ренесансного світогляду.

2. Життя і творчість Франческо Петрарки.

3. Життя і творчість Дж. Бокаччо.

1.Відродження, або Ренесанс— епоха в історії культури Європи, що прийшла на зміну культурі середньовіччя і передувала культурі нового часу. Приблизні хронологічні межі епохи — XIV—XVI століття. Доба Відродження включає три фази: раннє (XIV ст.), високе (XV—XVI ст) та пізнє Відродження (XVI — поча- і їж XVII ст). Виникло воно в Італії, а пізніше поширилось і на інші європейські країни — у XV—XVI століттях ідеї Ренесансу поширюються иа Францію та Німеччину, а в Англії й Іспанії Відродження припадає на XVI — початок XVII ст. Визначними представниками цієї епохи її літературі були Франсуа Рабле, Мішель де Монтень, П'єр Ронсар Франції, Мігель де Сервантес, Лук де Камоенс в Іспанії, Джованні Бокаччо, Франческо Петрарка В Італії, Джефрі Чосер, Томас Мор, Вільям Шекспір в Англії.

Відмітні риси доби Відродження — світський характер культури та її антропоцентризм (тобто інтерес у першу чергу до людини та її діяльності). З'являється цікавість до античної культури, відбу- ваєьтся ніби її «відродження» — так і з'явився цей термін. Водночас література замість латини почала використовувати національні мови, з'явився інтерес до народної творчості при одночасному зацікавленні античними зразками. Для мистецьких творів цієї доби були характерні ясність естетичного мислення, простота і конкретність.

У ренесансному світогляді сформувався культ людської особистості, людське «Я» утверджувалося як богорівне. Через цікавість до людських потреб митців доби Відродження їх називали гуманістами. Важливою рисою творчості гуманістів було відкриття світу й людини, прагнення до пізнання всього, що пов'язане з людиною, пошуки шляхів до щастя людини. Гуманісти обстоювали право людини радіти й бути щасливою у цьому, земному житті.

Центральною постаттю епохи був митець, який виборював своє право змінювати, вдосконалювати світ за естетичними законами.

У другій половині XVI ст. на зміну ренесансному мистецтву в Європіприходитьманьєризм і раннє бароко.

2. Відродження, або Ренесанс - одна із найбільш яскравих епох у розвитку європейської культури, що охоплює майже три сторіччя із середини XIV ст. до перших десятиліть XVII ст.

Для культури Відродження характерне світське сприйняття й осмислення світу, утвердження цінності земного буття, величі розуму і творчих здібностей людини, достоїнства особистості.

Гуманізм став ідейною основою культури Відродження. Гуманісти виступили проти диктатури католицької церкви в духовному житті суспільства. Вони критикували метод схоластичної пщ'ки, оснований на формальній логіці (діалектиці), відкидали її ми матизм і віру в авторитети, розчищаючи тим самим шлях для и і її і.ного розвитку наукової думки.

Франческо Петрарка був першим великим гуманістом, поетом і громадянином, який зумів зрозуміти цілісність передвідроджувальних течій думки й об'єднати їх у поетичному синтезі, який ставїї програмою прийдешніх європейських поколінь.

Петрарка — родоначальник нової сучасної поезії. Його «Книга Пісень» надовго визначила шляхи розвитку європейської лірики, і стала в ній своєрідним незаперечним взірцем.

Мало того, Петрарка проторував своїм поетичним спадкомшлях до пізнання задач і сутності поезії, пізнанню морального і п і пі і льного покликання поета.

До безсумнівних земних радостей належить, за Петраркою, і віра в красу людини і могутність його розуму. Але все це крило і безліч побічних спокус, яких, на думку Петрарки, людині, через її слабість, важко уникнути. Звідси і сумніви в абсолютній цінності земних радощів.

Петрарка був разюче сприйнятливий до усього, що його оточувало. Його цікавило і минуле, і сьогодення, і майбутнє. Вражає і широта його інтересів. Він писав про медицину і про якості, необхідні полководцю, про проблеми виховання і про поширення християнства, про астрологію і про падіння військової дисципліни, про вибір дружини і про те, як краще улаштувати обід.

Петрарка чудово знав античних мислителів, але сам у сфері чистої філософії не створив нічого оригінального. Критичний же його погляд був чіпкий і точний. Багато цікавого написано ним про практичну мораль.

Цураючись мирської суєти, Петрарка жив інтересами часу, не був далекий і від суспільних пристрастей. Так, він був полум'яним патріотом. Італію він любив до несамовитості. Її лиха і нестатки були його власними, особистими. Тому безліч підтверджень. Одне з них — славнозвісна канцона «Італія моя». Заповітним прагненням його було бачити Італію єдиною і могутньою. Петрарка був переконаний, що тільки Рим може бути центром папства й імперії. Він оплакував поділ Італії. Найстрашніше для Петрарки — внутрішні розбрати. Скільки зусиль він приклав, щоб зупинити братовбивчу війну між Генуєю і Венецією за торгову перевагу не Чорному й Азовському морях!

Літературу Петрарка розумів як художню досконалість, як багатство духовне, як джерело мудрості і внутрішньої рівноваги. В оцінках же часом помилявся. Так, він думав, що його «Тріумфи» за значущістю настільки ж перевершують «Канцоньєре», наскільки «Божественна комедія» перевершує дантівське ж «Нове життя». Ще він помилявся в оцінці своїх латинських творів, що кількісно перевершували писане ним італійською в п'ятнадцять разів! У сонеті СLХУІ Петрарка говорить, що не займися він «дрібницями» (віршами італійською мовою), «Флоренція знайшла б поета, як Мантуя, як Арунка і Верона». Флоренція знайшла гіоета не менше, ніж Вергілій і Катулл, і подарувала його Італії й усьому світу, але саме завдяки цим «дрібницям».

Звичайно ж, головним твором Петрарки є його «Книга пісень», що складається з 317 сонетів, 29 канцон, а також балад, секстин і мадригалів.

3.Джованні Боккаччо був одним з найвідоміших учених-гуманістів свого часу. Його батько був багатим і впливовим флорентійським комерсантом і вів торгові справи нації у Франції. Батько Боккаччо сподівався зробити з сина свого спадкоємця і готував його до комерційної діяльності.

У 1330 році він прямує у справах фірми до Неаполя. Але він не відчуває ніякої схильності до комерції, обтяжується дрібною опікою користолюбного, і скупого батька. Тому вирішує залишитися назавжди в Неаполі і вчитися там канонічного права, тобто стати юристом — фахівцем з релігійних та церковних справ.

Якщо у Флоренції хлопець знав тільки жадібних торговців, банкірів або безпринципних, спритних політиків, то тут, в Неаполі, він потрапив у середовище учених-гуманістів і поетів. Його запросив до двору місцевий король — Роберт Анжуйський, який сам писав вірші і протежував мистецтвам. Особливо він любив поезію і наблизив до себе самого Франческо Петрарку (1304-1374) — «короля» італійської поезіії.

Майбутній автор «Декамерона» дістає добру освіту, опановує грецьку і латинську мови, починає писати вірші і одночасно вчені трактати (латинською мовою). 12 квітня 1338 року в церкві Св. Лаврентія він побачив молоду графиню Марію Аквіно. Вона стала великою любов'ю всього його життя. Але Марія була заміжня, тому їх любов була складною, болісною , що відобразилося у поезії Бокаччо.

У1340році батько вимагає його повернення у Флоренцію. Бокаччо покидає Неаполь на цілих п'ять років. За роки розлуки і страждань він створює значні, глибокі поеми про кохання у дусі античних пасторалей, пройняті живим щирим відчуттям. З них найбільш відомі «Ф'єзоланські німфи» — (1343), а також невеликий прозаїчний твір «Ф'ямметта» (1343). Це фактично перший досвід психологічного роману в Європі, що привертає і сьогодні силою та інтенсивністю зображених в ньому відчуттів жінки, що сумує через розлуку зі своїм коханим, який її щойно покинув. (Якоюсь мірою в «Ф'ямметті» була відображена історія любові автора і Марії Аквіно.)

У1345 році письменнику вдалося повернутися до Неаполя.

До цього другого приїзду в улюблене місто він став вже знаменитим письменником, а також визнаним ученим-гуманістом і авторитетним юристом-каноніком. До його послуг вдаються головні діячі церкви, у тому числі і її глава — римський папа, який регулярно доручає Боккаччо складні дипломатичні і юридичні місії.

У Неаполі вже немає Роберта Анжуйського. Престол успадкувала його онучка — молода Іоанна Неаполітанська, жінка темпераментна, схильна до веселого, яскравого життя. При її дворі тепер рідко звучали вірші і не велися більше вчені диспути. Зате було шумно від балів, свят і карнавалів.

Джованні Боккаччо почувався чужим у цьому оточенні. Його відштовхували неробство і відверта схильність до розпусти й інтриг, характерна для оточення легковажної королеви. Але в той же час він цінував її живу вдачу, її безпосередність і ту атмосферу невимушеної веселості, яка постійно панувала при її дворі, позбавленому манірного лицемірства палаців католицьких правителів.

Письменник не брав участі у галасливих розвагах і тим більше в оргіях придворних. Він був для цього дуже серйозним, та й до того ж рано поповнів від сидячої роботи. Але Іонна Неаполітанська та її наближені любили Боккаччо і захоплювалися його талантом. їх привертав перш за все його надзвичайний дар розповідача. Вони могли слухати його годинами. Пізніше він напише, що ідею «Декамерона» йому підказала неаполітанська королева, полонена майстерністю, з якою він потішав її та її друзів своїми усними розповідями.

Але справжнім поштовхом до написання Боккаччо «Декамерона» стала жахлива, не бачена ні до, ні після епідемія чуми 1348 року. Вона пройшла по всіх країнах Західної Європи, скосила не менше половини населення.

Боккаччо, який перебував у цей час в Неаполі, чудом уцілів, але втратив безліч рідних і близьких, зокрема батька і молоду мачуху. Йому довелося знову повертатися у Флоренцію, займатися справами фірми, яка дуже занепала, і поклопотатися про маленького брата, що залишився сиротою. Він їде у маєток, залишений йому батьком, і постійно живе там до самої смерті, лише виїжджаючи час від часу в різні міста у справах чи для виконання окремих дипломатичних доручень римського Папи , який довіряв йому навіть секретні місії.

Увесь вільний час Боккаччо віддає літературним і науковим працям. Живе він самотньо, без сім'ї. Після смерті Марії Аквіно він не знайшов жінки, гідної його любові.

Головним твором Джованні Боккаччо, що увічнив його ім'я, був «Декамерон» (10-денні розповіді) — збірка новел і повістей, розказаних товариством із семи жінок і трьох чоловіків, які під час чуми переселилися в село і там забавлялися цими розповідями.

Але важливі не тільки самі ці новели, але також і їх сюжетне обрамування. Відкривається «Декамерон» вражаючим описом чуми, що лютує у Флоренції.

Це обрамлення — не технічний прийом введення художнього матеріалу, а текст, що має глибокий сенс. Це і є те, що стали потім називати «бенкетом під час чуми», тобто таке становище, коли вдаються до радості і веселощів не від хорошого життя, а швидше для того, щоб забутися.

Загроза, яка нависла над людськими цінностями, спонукала авто- і ра з особливою увагою вдивлятися в таке крихке життя, розібратися . в ньому, уявивши як його привабливі, прекрасні сторони, так і те, що в ньому потворно і огидно.

У багатьох розповідях «Декамерона» прославляється любов, показана її могутність, що додає людям наснаги в ім'я неї творити чудеса. Всупереч віковим середньовічним уявленням, любов для Боккаччо — не гріх, не вимушена необхідність, що забезпечує продовження людського роду, а велике чудо, величезна радість. У його розповідях вона виступає в різних обличчях — то плотська насолода, то глибока відданість і вірність, то повна самовідданість. Щоб її добитися, люди не тільки йдуть на жертви, але і проявляють багато хитрощів і винахідливості.

Автор прославляє цю здібність людини до заповзятливості, до ініціативності, до хитромудрої вигадки заради досягнення своєї мети. В його новелах розказано немало історій, в яких яскраво ви світлюється і дотепність, і веселість, і щедрість, і широта натури людей. З розповідей Боккаччо абсолютно очевидно, що для нього і людина і її душевні особливості важливіші за становище цієї людини в суспільстві. Він розбивав міцне середньовічне уявлення про те, що значущість окремого індивіда визначається не його особистими якостями, а його місцем в соціальній ієрархії.

«Декамерон» розвінчував також і духівництво, оголяючи приховані вади, до яких вдавалися служителі церкви. Є в книзі немало новел про користолюбство, про скупість і розпусту ченців і священиків. Ці розповіді мали особливо великий успіх.

Письменник використовує немало фольклорних мотивів, а також тематику народних притч і фабліо, де діяли і спритні шахраї, і жадібні ченці. Увійшли до його книги і деякі сюжети, що запозичені у стародавніх авторів.

Цікаво відзначити, що до «Декамерона» були також включені і художньо перероблені приклади, якими священнослужителі рясно насичували свої проповіді, звернені до народу. Під пером Боккаччо ці повчальні історії перетворювалися на захоплюючі і яскраві твори — і прославлявся в них вже не Бог, а Людина.

«Декамерон» Джованні Боккаччо був опублікований в 1353році. «Декамерон» Боккаччо — не лише етап на шляху розвитку літератури, але й книга, що лишається живою естетичною цінністю.

Ця книга не належить до тих «вічних супутниць», до яких хочеться повертатися часто, в яких шукаєш відповіді на найболючіп життєві питання. Не в ній зосереджено найбільше духовне багатство й найбільше проникнення в людську природу. Але свої принади є і в ній, — і сучасного читача не раз і розважить, і наведе на поважні думки строката юрба людських постатей, що населяють сторінки цієї книги, розмаїтість пригод і подій, пристрастей і характерів, не раз зачарує і старомодна, приваблива в своїй старовинній красномовною манера розповіді, пахощі того минулого, що зникло без повороту , а стількома нитками зв'язане з сучасним.

Література [8; 9; 14; 20; 21 25 ]

Лекція №7Відродження в Англії.

1. Життя і творчість В. Шекспіра.

2. Принципи шекспірівської драматургії.

3. Трагедія «Гамлет, принц данський».

1. ІІІекспір — одне з тих чудес світу, яким не перестаєш дивуватися: історія рухається гі гантськими кроками, змінюється образ планети, а людям усе ще потрібно те, що створив цей поет, відділений від нас декількома сторіччями.

Чим більш зрілим стає людство в духовному плані, тим більше глибин відкриває воно у творчості ІІІекспіра. Десятки, сотні життєвих ситуацій, у яких опиняються люди, були точно підмічені і відбиті Шекспіром у його драмах. Ними можна міряти життя окремої людини і можна відзначати стадії розвитк цілого народу. Все драматичне, що трапляється з різними людьми і з суспільством у цілому, було зображено Шекспіром з тим ступенем художнього узагальнення, що дозволяє в різні часи й, здавалося б в нових умовах пізнавати себе і своє життя.Шекспір — найвидатніший англійський поет і драматург XV століття.

Про життя великого драматурга збереглося мало відомостей, перша зовсім стисла біографія великого драматурга, написана якимсь Нікезом Роу, вийшла друком у 1709році, майже через 100 років після його смерті.

Вільям Шекспір народився у місті Стратфорді, що на річці Ейвон, у 1594 році.Його батько був торговцем, якому належала чинбарня (майстерня, де обробляють шкури).

У Стратфорді юний Шекспір уперше побачив театральну виставу.

До 14 років хлопець відвідував світську школу, де вивчав риторику, логіку, латину, античну міфологію та літературу.

Але довго вчитися йому не довелося: фінансові справи батька занепали і треба було брати участь в утриманні багатодітної сім'ї.

Що він робив у ці роки, достеменно невідомо — чи то був учнем у ремісника (може, навіть у власного батька), чи то служив молодшим учителем.

Сімнадцятирічним юнаком одружився з Анною Хеттевей, дочкою багатого фермера. Незабаром у них народилася дочка Сьюзен, і через два роки — близнята Джудіт і Гамнет.

Однак юний батько і чоловік недовго просидів біля родинного вогнища і близько 1586 року він подався до столиці.

Опинившись у незнайомому місті без засобів до існування, без друзів і знайомих, він, як підтверджують поширені легенди, заробляв перший час на життя тим, що стеріг біля театру коней, на яких приїжджали знатні добродії. Пізніше Шекспір став служити в театрі

Акторської кар'єри він так і не зробив: до нащадків дійшли відомості про дві зіграні ним ролі, до того ж другорядні, — це роль тіні батька Гамлета і слуги Адама з комедії «Як вам це сподобається». Зате ПІекспір досить швидко досяг успіхів на іншій ниві.

Приблизно з 1590 року він узявся за перо. 31593 чи 1594року входив до трупи Джеймса Вербеджа, яка давала вистави в будинку, іменованому «Театром». А 1599 року сини Бербеджа побудували театр «Глобус». Шекспір став одним із співвласників цього прибуткового закладу.

Цей найпопулярніший театр південного берега був оздоблений великим плакатом. На золотому тлі здіймався Геркулес, тримаючи на плечах земну кулю, а трохи нижче був надпис: «Весь світ лицедіє...»

Невдовзі Шекспір став головним драматургом трупи; бути драматургом, працювати для театру вважалося тоді заняттям малопочесним, але він вибрав свій шлях і «зустрів на ньому все, що випадає на долю справжньої людини: ворожнечу і дружбу, зраду і любов, радість перемог і гіркоту поразок. І насамперед — працю».

Перу геніального драматурга належать 37 сценічних творів. Серед них — комедії, історичні хроніки і трагедії, а також дві поеми — «Венера і Адоніс» (1593) та «Лукреція» (1594). Крім того, Шекспір написав 154 сонети, які знавці зараховують до числа найсвітліших творінь світової лірики.

У сучасній науці творчість Шекспіра прийнято ділити на три періоди.

Перший період (1590-1600) називають оптимістичним. Прикрашають цей період творчості перша зріла трагедія Шекспіра «Ромео і Джульєтта» і поетичні шедеври — «Сонети».

Другий період (1601-1608), що свідчить про гірке прозріння гуманістів, про крах ренесансної гармонії, називають трагічним. Він представлений трагедіями «Гамлет» (1601) та «Король Лір» (1605).

Третій період (1609-1613) називають романтичним. Шекспір створює 4 п'єси, серед яких особливої уваги заслуговує «Буря».

У геніальних творіннях Шекспіра перед нами постає широка і правдива картина епохи англійського Відродження — в її величі і в її страшних суперечностях. Силою свого таланту він змусив глядача побачит у просторі сцени, майже без декорацій, всесвіт, минуле і майбутн людства. Він бачив і розумів життя у всій його складності: високи і низьким, трагічним і комічним, святковим і буденним.

2.Художня система драматургії Шекспіра виросла на ґрунті традицій народного театру і лише дечим зобов'язана спадщині античного театру. Драма класичної давнини відрізнялася суворою єдністю побудови.

Драматургія Шекспіра не скута ніякими жорсткими рамками. Він зображує не одну подію, а ланцюг подій, глядач бачить зародження, розвиток, ускладнення і розв'язку з безліччю всіляких подробиць. Нерідко перед ним проходить усе життя людини. А поруч із долею головного героя і героїні показані і долі інших учасників подій.

Шекспір часто веде дві, а то і три рівноцінні лінії дії. Деякі епізоди не завжди пов'язані з головною дією, але по-своєму і вони необхідні для створення атмосфери і для окреслення життєвих умов, у яких розвивається трагедійний або комічний конфлікт.

У Шекспіра в одній п'єсі уживається серйозне з кумедним, в його трагедіях чимало блюзнірства, а в комедіях часом трапляються події, які знаходяться на грані трагічного.

ІІІскспір приніс у драму важливі нові художні принципи, яких до нього взагалі не було в мистецтві. Характери героїв у античній драмі володіли лише однією якою-небудь важливою рисою. Шекспір створив героїв і героїнь, наділених рисами духовно багатої живої особистості. Водночас він показав характери своїх героїв у розвитку.Ці художні нововведення збагатили не тільки мистецтво, але розуміння природи людини.

У творчості Шекспіра починає звучати тема загибелі героїв, особливо дорогих йому, що утілюють світлі гуманістичні ідеї.

3.Трагедія Шекспіра «Гамлет, принц данський» найбільш знаменита з п'єс англійського драматурга. На думку багатьох високоавторитетних цінителів мистецтва, це одне із самих глибокодумних творінь людського генія, велика філософська трагедія.

Перша помітна відмінність «Гамлета» від драм наших часів полягає і в тому, що п'єса написана у віршах. Це аж ніяк не означає, що Шекспір переклав у вірші повсякденну мову. «Гамлет» — поетична драма в повному розумінні слова. В основі трагедії лежить поетичний погляд на світ. Поезія ІІІекспіра надихає весь світ. Природа теж бачиться йому і його героям у поетичному світлі. З незвичайного , з чуда і починається трагедія, з'являється Примара. В якому світі живе Данський принц? Тут вірять у духів, примар, чаклунство, що планети впливають на долі людей.

Справа не в тім, що трагедія Шекспіра написана зіршами, а в особливому погляді на світ, для якого чудесне було природним.

Данський принц Гамлет гірко тужить за мертвим батьком. Але він із страхом дізнається: він не помер, він був убитий. Вбивця - рідний брат убитого, дядько Гамлета — не тільки успадкував престол покійного короля, але й одружився на його вдові — матері Гамлета.

У трагедії зображено, як Гамлет спочатку розвінчує лицемірство коронованого злочинця, а потім і мститься йому за смерть батька. Але це тільки зовнішні події п'єси.

Трагедія змальовує складні і важкі роздуми шляхетної людини про природу зла, про порочний королівський двір, про лицемірство, що криється в палацових стінах, про хвороби, якими уражене сторіччя, немов би «вивихнуте у своїх суглобах». Великий російській! критик В. Г. Бєлінський писав про Гамлета: «Це душа, породжена для добра, яка вперше разом побачила зло у всій його мерзенності».

Самотність Гамлета — це самотність людини, що випередили свій час,-перебуває у трагічному розладі з ним і тому гине.

Любов до істини, почуття справедливості, ненависть до зла, до усіх видів догідництва — такі споконвічні риси Гамлета. Саме цс в поєднанні зі усвідомленням обов'язку призводить його до трагічних переживань. Не вроджена меланхолія, а зіткнення з жахами життя ставить Гамлета перед фатальними питаннями: чи варто жити, боротися, чи не краще піти з життя, а якщо боротися, то — як?

Глибина страждань Гамлета велика. Він втратив батька, матір, вважає себе зобов'язаним розлучитися з коханою. Тільки в дружбі знаходить він деяку розраду.

Цінність людського життя руйнується на очах Гамлета. Прекрасна людина, його батько, гине, а мерзотник і злочинець тріумфує, Жінка виявляє свою слабкість і виявляється зрадницею. Обставини складаються так, що він, прихильник людяності, стає причиною смерті декількох людей.

Суперечності ідеалу в зовнішньому світі доповнюються боротьбою суперечливих почуттів в душі Гамлета. Добро і зло, істина і неправда, людяність і жорстокість виявляються в його власній поведінці.

Трагічно, що Гамлет зрештою гине, але сутність трагедії не в тому, що героя спіткає смерть, а в тому, яке життя, і особливо — у безсиллі найкращих намірів виправити світ. Слабкість, схильність до міркувань становить чи не головне достоїнство Гамлета. Він мислитель. Кожне значне явище життя він прагне зрозуміти, але особливо важливою рисою Гамлета є прагнення зрозуміти самого себе.

Такого героя до Шекспіра у світовому мистецтві не було, і рідко кому після Шекспіра вдалося з такою художньою силою і проникливістю створити образ мислителя.

Література [8; 9; 14; 20; 21; 25; 40 ]

Лекція №8 Література Бароко.

1. Естетика і принципи літературного стилю бароко.

2. Творчість П. Кальдерона.

1. Бароко- літературний стиль у Європі кінця XVI, XVII й частини XVIII ст.Бароко прийшло на зміну Відродженню, було його запереченням. Відійшовши від властивих ренесансній культурі уявлень про чітку гармонію та закономірність буття й безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім світом, між ідеологічними й чуттєвими потребами, розумом і природними силами, які уособлювали тепер ворожі людині стихії. Для бароко як стилю, породженого перехідною добою; характерним є руйнуванняантропоцентричних уявлень доби Відродження, домінування божественного начала в йогохудожній системі . У бароковому мистецтві відчувається болісне переживанняособистої самотності, «покинутості» людини в поєднанні з постійним пошуком «втраченого раю».У цих пошуках митці барокко постійно коливаються між аскетизмом і гедонізмом, небом і землею ,Богом і дияволом . Характерними ознаками цього напрямку були також відродження античної культури і спроба поєднання її з християнською релігією.

Одним із панівних принципів естетики бароко стала ілюзорність Митець своїми творами повинен був створювати ілюзію, читача треб буквально приголомшити, змусити його дивуватися за допомого введення до твору дивних картин, незвичних сцен, нагромадженії образів, красномовства героїв. Поетика бароко характеризуєтьс поєднанням релігійності та світськості в межах одного твору, наші ністю християнських та античних персонажів, продовженням і переченням традицій Відродження. Однією з основних рис барокоп культури є також синтез різних видів і жанрів творчості. Важливий художній засіб у літературі бароко — це метафора, яка є основою дл вираження всіх явищ світу і сприяє його пізнанню. У тексті барокового твору відбувається поступовий перхід від прикрасі деталей до емблем, від емблем до алегорій, від алегорій до символу. Цей принцип поєднується з баченням світу як метаморфози: поет повинен проникнути в таємниці безперервних змін життя.

Герой барокових творів — здебільшого яскрава особистість із розвиненим вольовим і ще більш розвиненим раціональним началом, художньо обдарований і дуже часто шляхетний у своїх вчинках. Стиль бароко увібрав у себе філософські й морально-етичні уявлення про навколишній світ і місце людської особистості в ньому.

Серед найвизначніших письменників європейського бароко — іспанський драматург П. Кальдерон, італійські поети Маріно і Тассо, англійський поет Д. Донн, французький романіст О. д'Юрфе та деяк інші. Барокові традиції знайшли подальший розвиток у європейськи літературах ХІХ-ХХ ст. У XX ст. з'явилася й літературна течія необпі роко, яку пов'язують із авангардною літературою початку XX ст. і постмодерною кінця XX ст.

2. Педро Кальдерон де ла Барка, іспанський драматург, народився 17 січня 1600 року Мадриді. Він належав до давнього, але збіднілого дворянського роду. Навчався у Саламанкському університеті,й на початку 1620-х років став відомим у Мадриді як автор п'єс для театрів, а з 1625 р. повністю віддався літературній діяльності. Помер драматург 25 травня 1681 року.

Педро Кальдерон де ла Барка як драматург представляє школу Лопе де Вега.Але, на відміну від свого попередника, Кальдерон призначав п’єси для постановки не так у невеликих театрах на міських вулицях , як у придворному театрі, де можна було використовувати складну символіку й пишні декорації, різноманітні світлові ефекти й музичний супровід. Пізні п'єси Кальдерона більше нагадують оперу, ніж драматичну виставу.

Основна тема творчості Кальдерона — суперечність між людською Млою та провидінням, з одного боку, свободи особистості та вимог суспільства, з іншого. Людина у Кальдерона вільна й залежна водночас. Жанрова приналежність творів Кальдерона різноманітна: серед них - і комедії інтриги», «драми честі», народно-героїчні, релігійні драми на міфологічні й історичні сюжети.

Найвідоміша п'єса Кальдерона «Життя — це сон» (1635?) включає елементи релігійно-філософської драми, драми честі й навіть комедії інтриги .У ній Кальдерон намагається знайти відповіді на питання : що таке людина і як вільно вона може вирішувати свою долю,яким має бути «досконалий правитель» , завдяки якому в світі , де діють різноспрямовані сили, все-таки підтримується мир і злагода ? Головний герой драми, принц Сехизмундо, за наказом свого батька, з дитинства був ув'язнений у вежі, спорудженій у глухому й недоступному для людей місці. Батько, король-звіздар Басиліо, повірив у пророцтво зірок, за яким його новонароджений син повинен був стати тираном. Коли Сехизмундо виріс, батько, вирішивши перевірити правдивість пророцтва, наказав приспати сина й перенести його до палацу, наділивши його на якийсь час королівською владою. Але до ролі правителя Сехизмундо не був готовим. Здобувши довгождану свободу, він почав поводитись, підкоряючись винятково своїм інстинктивним бажанням, знищуючи все, що стоїть на заваді їх здійсненню. Тоді слуги Басиліо знову приспали його й перенесли назад у вежу. Він не в змозі був зрозуміти, де проходить межа між його реальним існуванням і сном. Усвідомивши на власному досвіді істинність думки про те, що «життя — це сон», Сехизмундо духовно перероджується і стає готовим до того, щоб гідно зіграти роль короля, яку йому наяву, а не уві сні пропонують повсталі піддані Басиліо. Зійшовши на престол на хвилі народного гніву, Сехизмундо жорстоко придушив повстання, стримав власні бажання, відмовився з державних міркувань від одруження з коханою дівчиною й помирився з батьком. Так у світі відновлюється порядок, якого найбільше бажали сучасники Кальдерона.

Переродження героя полягає в тому, що він розуміє необхідність відмовитися від спокус земного життя задля життя вічного.У драмі «Життя — це сон» втілилися художні особливості барокового мистецтва: підкреслена контрастність, яка втілюється передусі м у протиставленні (палац — вежа; людина — звір; свобода — неволя тощо); пишна, навіть надмірна метафоричність.

Література [8; 9; 14; 20; 21; 25; 30 ]

Лекція №9Література класицизму.

1. Класицизм як літературний напрям.

2. Життя і творчість Ж.-Б. Мольєра.

1. Класицизм — напрям у європейській літературі та мистецтві , який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. ібільшого розквіту цей напрям досягнув у Франції в XVІІ.Класицизму характерна орієнтація на античну літературу і проголошення її ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була, антична теорія и і передусім «Поетика» Арістотеля.

Класицизм прагнув протиставити загальному хаосу впорядкованість мистецтва. У нормах і правилах класицисти бачили засіб подолання суперечностей дійсності ,порушувавсяпринцип правдоподібності, але цей принцип скоріш розглядався не як правдиве відтворення життя, а як відтворення прекрасного.

На противагу ускладненнню образу і стилю, властивому бароковій літературі класицизм хоче досягти простоти і зрозумілості. Складні явища ніби розкладаються на простіші; трагічне й комічнене зіштовхуються в одному суперечливому образі, як у бароко , а розводяться в різні жанри. «Високими» жанрами вважалися три : трагедія, ода ,епопея, «низькими» —комедія, байка, сатира. Високі жанри зверталися до античних міфологічних сюжетів, змальовуючиконфлікти , в яких діяли благородні герої. А комічні жанри- їх персонажі були демократичнішими. Але усі вони ставили перед собою завдання «повчати, розважаючи». Усі твори підпорядковувалися визначеним правилам, особливо канонамепічних жанрів. Ці правила полягали в дотриманні «правила трьох єдностей» :єдностіі місця, єдності часу, єдності дії.

Найвідомішою працею з естетики класицизму є трактат Н. Буало «Поетичне мистецтво». Визнаними естетами класицизму були насамперед французькі письменники П.Корнель, Ж. Расін, Ж.-Б. Мольєр, байкар Лафонтен.

12 3 4 5 6