ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Мольєр (Жан Батіст Поклен)(1622-1673)

123 4 5 6

Видатний французький драматург, театральний режисер актор народився в Парижі 15 січня 1622 року.Він повинен був успадкувати професію свого батька ,придворного шпалерника ,або стати юристом ,але він вирішив стати актором.Але ця професія вважалася однією з найнікчемніших. Актори були прокляті церквою. Коли Мольєр став найуславленішим письменником свого часу , Французька Академія запропонувала йому стати академіком ,якщо він покине акторську діяльність. Мольєр залишився актором і керівником свого театру , тому двері Академії були назавжди для нього зачинені.

У 1658 році трупа Мольєра зіграла перед королем Людовіком ХІУ комедію «Закоханий лікар» у дусі італійської комедії масок. Успіх був величезним. Король залишив трупу в Парижі , віддав їй театр Пті-Бурбон ,виділив Мольєру щорічний пенсіон.

Першою п'єсою для нового театру стала одноактна комедія «Смішні манірниці» (1659). У ній висміювалися провінціалки, які захоплювалися претензійною культурою, мріяли про аристократичне життя, відмовивши своїм буржуазним нареченим. Комедія мала величезний успіх, але аристократки образилися на Мольєра, вважаючи , що він висміяв їх. Дійсно, Мольєр зі злістю висміяв наміри аристократії відгородитися від народу за допомогою умовної культури, химерної мови та манер. Вороги вирішили помститися драматургу. Трупу виселили з Пті-Бурбона, а будинок театру знесли так швидко, що в ньому загинули декорації й костюми. Актори опинилися на вулиці, але не покинули Мольєра, хоча їх запрошували в інші театри.

Король виділив трупі нові приміщення — залу в палаці Пале-Ройяль ,у приміщенні якої Мольєр буде працювати до кінця свого життя.

Постановка трагедій, що не приносила успіху трупі, наштовхує Мольєрана думку перемістити моральну проблематику з трагедії з її умовнимими античними персонажами в комедію, котра зображує життя звичайних людей. Вперше ця ідея була втілена в комедії«Школа чоловіків» (1661), слідом за нею була «Школа жінок» ( 1662), в яких драматург поставив проблему виховання. Прславляючи вільне гуманне виховання, право людини на шлюб за любов'ю, Мольєр виступив проти офіційної моралі свого часу.

Мольєр своїм завданням у творчості бачив безжалісне викриття пороків — егоїзму, честолюбства, святенництва й користолюбства , що породжувалися суспільством, основаним на дворянських привілеях і власницьких інстинктах.

На 1664-1670роки припадає найвищий розквіт творчості великого драматурга. Саме в цей час він створює свої кращі комедії: «Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп», «Скупий», «Міщанин-шляхтич.

Світове значення Мольєра

Мольєр підніс жанр комедії, розроблений ІІІекспіром та іншим поетами Відродження, на нову висоту. Він показує вже не дивовижі пригоди та неймовірні випадки із втручанням долі чи випадковості як це робив Шекспір. На відміну від Шекспіра, Мольєрова комеді сатирична. У Мольєра мотиви поведінки зумовлені певним етанол щем людини в суспільстві. Дехто прагне якнайкраще влаштуватис в суспільстві, збагатитися найчастіше за рахунок іншої людини і, я правило, нечесними методами. Викриваючи таких спритних людці Мольєр весело сміється одночасно і з тих, хто дає себе одурити.

Мольєр обстоює в комедіях не лише вільнодумство («Тартюф»), а й терпимість до людини. За незначними винятками, його персонажі викликають у глядача не гнів, а веселий сміх. Мольєр вірив у високу шляхетність людини. За його переконанням, здоровий глузд і щирість завжди перемагають.

«Міщанин-шляхтич»

Остання визначна комедія Мольєра «Міщанин-шляхтич»(1670) написана в жанрі «комедії балету»: за вказівкою короля до неї були включені турецькі танці. Мольєр зміг, вводячи танцювальні сцени всю жет комедії, зберегти єдність її структури. Основний закон структурі полягає в тому, що комедія характеру постає на фоні комедії звичаїї Носії звичаїв — це всі герої комедії, за винятком головної дійової особі Журдена. Сфера звичаїв — традиції, звички суспільства. Персони жі здатні виразити цю сферу лише разом (такими є дружина й доч к Журдена, його слуги, вчителі, аристократи Дорант і Доримена, я* мають на меті нажитися за рахунок багатого буржуа Журдена). Вощ наділені характерними рисами, але не характером; ці риси комічні загострені, але не порушують правдоподібності. Журден, на відмін від персонажів комедії звичаїв, постає як комедійний характер. От ливості мольєрівських характерів полягають у тому, що тенденці яка існувала насправді, доводиться до такого ступеня кон центра ці що герой виходить з рамок природного, розумного порядку.

Постановці самої комедії передувала увертюра, після чого на сцені з'являлися вчителі музики й танців, вони надзвичайно задоволені, що відшукали собі багатого покровителя — пана Журдена, прихильної до дворянства й світського обходження людини.

Так одразу ж, з перших реплік п'єси, визначається її основна тема :Журден марить вирватися з нікчемності й стати знатною особою. Це визначає всі його бажання і помисли .

Пан Журден дуже охоче входить у роль і справді вважає себе гідним цього високого звання. Вн заводить дружбу з тими людьми, які близькі до королівського двору.Але що впевненіше поводиться Журден, то більш пихатим стає і дедалі комічніше виглядає його бажання бути аристократом.

Сміючись із Журдена, який так хоче стати аристократом, Мольєр одночасно сміявся і з того ідеалу,який вигадав для себе Журден.

Література [8; 9; 14; 20; 21; 25; 30]

Лекція №10Література епохи Просвітництва.

1. Життя і творчість Й. В. Гете.

2. Життя і творчість Д. Дефо.

3. Життя і творчість Дж. Свіфта.

1.Народився Йоганн Вольфганг Гете 28 серппня 1749 року в сім'ї франкфуртських купців, і рано забезпечив собі міцність положення і безбідне існування. В1775 році Гете був запрошений герцогом Саксе-Веймарським Карлом Августом до столиці маленької держави і залишився тут на все життя. Веймар з населенням три тисячі людей притягував до себе видатних діячів німецької культури. Гете став одним з управителів герцогства, зберігши внутрішню незалежність. Він часто і надовго виїжджя із Веймара, в 1786 році навіть втікав звідси в Італію, він важко переносив вузькість провінційного життя, але завжди повертався сюди, в свій дім.

За життя Гете відбувалися такі визначні соціальні і політичні події як французька революція, наполеонівські війні .В 1808 році в Ерфурті відбулася розмова Гете з Наполеоном. Головною ж справою його життя стало написання трагедії «Фауст».

Гете в 1832 році вніс останні поправки до головного твору свого життя і в березні цього ж року помер. Він і не планував випустім у світ повний текст «Фауста» за життя: перша частина була опублікована фрагментами в 1790 році, повністю — в 1808 році, з другої частини друкувалися уривки.

Гете з його тонким сприйняттям старовини, відчув красу та значимість сюжету про Фауста ще в юності. Письменник віддав основній книзі 62 роки свого життя. Безперечно, Гете знав не тільки легенду проФауста, а й літературні обробки. Використав він також і легенду про Симона-мага. Гете знайшов простий спосіб, як поєднати ці два сюжети : Мефістофель омолоджує вченого і перетворює його на юнака. Такий задум, за словами німецького письменника Томаса Манна, міг народитися тільки «з юнацького ритму крові» поета. Гетівський Фауст мал чим схожий зі своїми праобразами. Він наділений рисами людини не середньовіччя, а епохи Відродження. Мабуть, тому вся культура нової доби була визначена Шпенглером як «фаустівська».

Твір складається з Посвяти, Театрального вступу, Прологу і двох частин. В «Пролозі на небі» показується зустріч Господа та його архангелів із Мефістофелем, яка набуває символічного значення. Основний предмет розмови — це людина. Хто вона така? Яке їїмісце у світі ? У пролозі Господь утверджує силу людської особистості, її здатність до розвитку, пошуку сенсу життя, хоча погоджується, що вона і недосконала. Саме такою людиною Бог уявляє Фауста. Але Господь також не визнає Мефістофеля як уособлення зла, і це підтверджуюують його слова: «Таким, как ты , я никогда не враг». Цими словами Господь дав волю Фаустові у виборі між ним і дияволом ,знаючи, що сильна, мисляча людина завжди сумнівається, але доходить до бажаних висновків. Зустріч з Мефістофелем такій людині лише допоможе вибратися зі своїх вагань. Мефістофель, навпаки, говорить про людську мізерність, яка не дозволяє людству наблизитися до вершин духу. Що є людина на землі— «божественне створіння, яке прагне істини, чи «тварина із тварин»? Це головна тема прологу, що визначає ідейний зміст трагедії «Фауст».

Образ Фауста у поемі уособлює все людство, але попри це він не є ідеальною особистістю. Фауст не задоволений знаннями, якими він володіє, він прагне більшого. Саме в такі хвилини він звертається до Біблії і починає

її перекладати, але не погоджується з першими ж словами. Відчай настільки великий, що він вирішує покінчити життя самогубством. Мефістофель знаходить Фауста в його кабінеті, і укладає з ним угоду. Він задовольнить будь-які бажання і забаганки вченого, ні в чому не буде перешкоджати. Але в ту мить, коли Фауст відчує задоволення життям ,він мусить померти, а душа його належатиме Мефістофелю.

Згодом Мефістофель повертає нашому герою молодість і в результаті він закохується в молоду вродливу дівчину Гретхен (ця сюжетна лінія — любов Фауста і Маргарити — є нововведенням Й. В. Гете). Мефістофель вважає , що саме в цьому Фауст знайде ту прекрасну мить, але помиляється, і за волею Мефістофеля помирає мати Гретхен, а потім і брат Валентин . Вагітна молода дівчина вважає себе винною в цих смертяхі потрапляє до в'язниці. Попри всі благання Фауста втекти з ним Маргагарита не погоджується, бо вважає себе винною і помирає у в'язниці Але навіть після всіх її гріхів душа Маргарити потрапляє до раю. Фауст тяжко пережив смерть Гретхен, але не припинив пошуків істини .

Отже, в першій частині свого твору Гете в основному провів свого героя через ті випробування, які відомі з легенди.

У другій частині твору Фауст служить при дворі імператора і надає йому різні послуги за допомогою всесильного Мефістофеля. Від шлюбу з давньогрецькою красунею Єленою Прекрасною нього народжується син Евфоріон, який згодом гине. Фауст намагається виростити людину в колбі — Гомункулуса, але той теж гине. Життя Фауста підходить кінця, йому 100 років. Він мріє про світлі та щасливі міста, які, за його бажанням мусять з'явитися для людей. Свою мрію він хоче здійсни на острові, який подарував йому імператор, але він майже не придатний для життя. Фауст поспішає з роботами. Нарешті герой відчуває ми найвищого життєвого задоволення. Більше Фаустові нічого бажати. Він помирає, але його душа потрапляє в рай і зустрічається з душею Маргарити. Вона вже простила йому і любить його, як і раніше.

Фауст багато страждав, постійно сумнівався і шукав, знаходив і втрачав, часто відчував невдоволення. Тільки серед природи, відчуваючи її частиною себе, він сприймає світ, як гармонію. Життя принесло йому короткі моменти щастя і довгі роки страждання і відчаю, але це було не даремно. Вже наприкінці свого життя Фауст це зрозумів. Отже, в другій частині Гете відійшов від легенди, логічно розвиваючи характер людини, яка бачила своє покликання в активному пошуку істини і сенсу буття. Фауст — вічний образ, він не випадково став надбанням світової літератури.

2.Основоположником європейського реалістичного роману нового часу вважається Даніель Дефо. Творчість Дефо являє собою цілу епоху в історії розвитку англійської прози, вона підготувала і соціальний реалістичний роман XIX століття.

Дефо є основоположником таких різновидів жанру роману, як роман пригодницький, біографічний, романвиховання, психологічний, історичний, роман-подорож.

Літературну діяльність Дефо розпочав у 1697р„ коли вийшов його перший памфлет «Досвід про проекти». Близько 500 творів написав письменник. Проте, мабуть, немає людини, не знайомої з «Робінзоном Крузо», одним з кращих творів світової літератури. Даніель Дефо стверджував, що історія ця нібито написана самим Робінзоном Крузо, для того, щоб віддати належне мудрості Провидіння.

Дефо пішов вже на шістдесятий рік, коли в затишку села Сток-Ньюїнгтон, поблизу Лондона, він почав писати свій перший том під докладною назвою: «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив двадцять вісім років у цілковитій самотності на безлюдному острові біля американського узбережжя, недалеко від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув увесь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його зрештою визволили пірати. Писано ним самим». А втім, містифікаторський характер останньої фрази розгадується дуже скоро.

Шлях свій до читача роман знайшов відразу. Через два тижні після його виходу з'явилося друге видання, на початку червня — третє, а через два місяці — четверте. Подібної популярності не знала тоді в Англії жодна інша книжка. В чому ж причина такого грандіозного успіху? В незвичайності долі головного героя? Можливо, але не тільки в тому.

На думку зобразити життя людини, що потрапила на безлюдний острів,письменника наштовхнув реальний випадок. В жовтні 1704 року шотландець Олександр Селькірк, штурман одного з британських кораблів, за непокору капітанові був висаджений на безлюдний острів .Зачотири роки й чотири місяці підібрало його інше англійське судно. Нема підстав стверджувати, що Олександр Селькірк став прототипом Робінзона Крузо: надто вже велика дистанція між реальним моряком і вигаданим характером; але це історія, яка стала відома Дефо, безперечно, дала поштовх до створення славетного роману.

Вибір розповідної манери — мемуарної й щоденникової -- був зумовлений не тільки особистим досвідом та літературно-стильовими уподобаннями белетриста. Ця манера якнайшвидше відповідала «новій історично-культурній добі з властивим для неї приматом раціоналістичного начала в мистецтві».

В житті Робінзона нічого не відбувається за помахом чарівної палички чи за волею божественних сил. Цілком реальні обставин зумовлюють його пригоди й поневіряння, аж поки він потрапляє на острів, а далі... Далі господарем його долі стає він сам і тільки він сам.

Робінзон на своєму острові начебто повторює основні стадії культурного розвитку людства, виступаючи в ролі мисливця, скотаря , землероба, але він — не людина первісних людських колективів, що пройшли через ці стадії, а справжній англієць XVIII ст., якого Дефо озброює знаряддями сучасної йому техніки і світоглядом англійської буржуазії епохи її переходу на стадію своєї дозрілості.

Робінзонові іноді здається, що він знайшов на острові справжню душевну гармонію, але певне критичне ставлення до суспільства, від якого він випадково відірвався, не заважає йому сумувати за ним . У Робінзона досить розвинуте почуття власника, і навіть екзотична прекрасна природа острова приваблює його насамперед тому, що він відчуває себе її володарем.

В передбачливому і практичному Робінзоні ми бачимо і простодушного філософа. «Непотрібний мотлох! — говорить Робінзон , коли побачив гроші, що залишилися в каюті затонулого корабля. — Навіщо ти мені тепер? Ти й того не вартий, щоб підняти тебе з землі. Всю цю купу золота я ладен віддати за будь-який із цих ножів. Мені нема що з того робити; тож залишайся там, де лежиш і йди на дно морське, як створіння, чиє життя не варто рятувати!» Однак, трохи поміркувавши, він вирішив узяти гроші з собою.

Розповідаючи про двадцять вісім років, які провів Робінзон острові, Дефо вперше в літературі розгорнув тему праці. Саме праця допомогла Робінзонові залишитися людиною. Залишившись наодиці з природою, герой Дефо завзято працює над виготовленням предметів домашнього вжитку. Тут розповідається, як він будував свою першу будівлю, обставляв своє житло, приручав диких кіз, обробляв поле, ліпив горщики, пік хліб, будував човни і багато ще дечого, що потрібне було для життя на безлюдному острові.

ІІривертаючи увагу читача до внутрішнього світу свого героя, Дефо наділяє його й прикметами ранньопросвітницької свідомості, живучи на острові, Робінзон мобілізує все своє знання про природу, вивчає не лише ремесла, а й закономірності кліматичних змін, перебіг пір року тощо. Чи не понад усе цінує він результати діяльності людського розуму.

Хоча це може здатися й парадоксальним, але якраз самотнє життя вчить Робінзона цінувати людське спілкування, радощів якого він позбавлений багато років.

Ми бачимо, як він сумує за людиною- співрозмовником, людиною-другом. Цей сум певною мірою знаходить вихід у його ставленні до П'ятниці: визволений дикун стає не тільки слугою , а й учнем та другом Робінзона.Взагалі моральний аспект життєвої історії Робінзона Крузо не менш важливий і цікавий, ніж економічний; більш того — обидва вони тісно взаємопов'язані, невіддільні один від одного. Духовне життя Крузо на острові, звичайно ж, аж ніяк не зводиться до молитов та читання Біблії — єдиної книжки, яка є в нього. Молитва для нього своєрідна діяльність — відпочинок від роботи. Сам Робінзон визнає, що довгий час його думка «не знала Бога», що вперше він звернувся до Нього під час бурі, а вдруге — опинившись на острові.

Важливо відзначити, що в жорстокій боротьбі із стихіями Робінзон не втрачає поняття про совість, співчуття, людяність. Так, готуючись до оборони від можливого нападу дикунів, він, добре розміркувавши, доходить висновку, що дикуни — теж люди і що вони «не більші вбивці , ніж ті християни, які вбивають полонених на війні …»

Варто зауважити, що Дефо як автор роману «Робінзон Крузо» має звя'зок з просвітницьким «романом виховання». Образ РобінзонаКрузо значно змінюється протягом його історії. Легковажний і примхливий хлопець, яким він є на початку роману, стає під впливом життєвих обставин мудрою і серйозною людиною.

У кінці твору прихованеживе й алегоричне начало. Історія Робінзона Крузо з усіма її перипетіями може бути сприйнята як розгорнута, обросла багатьма подробицями притча про Людину, про її зіткнення з природою, про її боротьбу за життя, про фізичну, інтелектуальну й моральну стійкість.

3.Англійський сатирик, церковний діяч,публіцист, поет і письменник Джонатан Свіфт народився 30 листопада 1667 року в Дубліні. Батько Свіфта не дожив до народження сина, мати через деякий час від'їжджає до Англії, і Джонатана виховує його дядько, Годвін Свіфт, відомий дублінський адвокат. Свіфт здобув хорошу освіту.

Вибух насилля, що стався в Ірландії 1689 року, змусив Свіфта шукати притулок в Англії. До кінця того ж року Свіфт став секретарем Вільяма Темпла, дипломата у відставці та літератора.

У 1695 році Свіфт був висвячений у сан священика англіканської церкви.Опинившись у центрі релігійних чвар, Свіфт починає писати один з відомих сатиричних творів — памфлет «Казка бочки».Свіфт зажив славидотепника, після того як його авторство було розкрито. В образах трьох братів Петра, Мартина й Джека автор піддає нищівній критиці три гілки християнства — католицьку, англіканську та пуританську .

У 1696 році письменник повертається до Мур-Парку, де пише сатиру « Битва книг».Свіфт у сатирі виступає проти канонізації античної спадщини, але за творче її використання (передусім для подальшого розвитку сучасної англійської літератури).

Після смерті Темпла 1699 року Свіфт переїздить до Ірландії, де отримує церковну парафію у Ларакорі. У 1702 році у дублінському Трініті-коледжі він здобуває ступінь доктора богослов'я.

Його літературна популярність стала ще більшою після виходу серії нарисів «Папери Бікерстафа» (1708-1709). Образ екстравагантного джентльмена Ісака Бікерстафа настільки припав до душі читачам, що есеїст Річард Стіл почав видавати від імені Бікерстафа повчальний сатиричний журнал «Базіка» (1709). Свіфт співпрацював у цьому журналі, виступав і як прозаїк, і як поет.

Через деякий час Свіфт, уже відомий політичний письменник, відходить від вігів і зближується з членами торійського кабінету, навіть кілька місяців (1710-1711) видає торійський журнал «Екзамінер». Докладні відомості про політичні й літературні події Лондона того часу дійшли до нас у листах Свіфта, які після його загибелі дістали назву «Щоденник для Стелли» й були адресовані другу всього його життя — Естер Джонсон.

Третій період творчості Свіфта відкривається памфлетом «Пропозиція про загальне використання ірландської мануфактури» (1720), одразу після якого вийшов ряд інших памфлетів про Ірландію. Свіфт виступив на захист англо-ірландців, але цим самим він порушив питання про тяжкий стан всієї Ірландії. Центральне місце в ірландській публіцистиці Свіфта належить «Листам Сукнаря» (1724).

Головною книгою життя Дж. Свіфта стають «Мандри до різних країн світу Лемюеля Гуллівера» (1721-1725), що були видані в Лондоні в 1726 році.

Останнє десятиліття творчої діяльності великого сатирика після виходу «Мандрів до різних країн світу Лемюеля Гуллівера» було позначене великою активністю. Свіфт пише багато публіцистичних та сатиричних творів, серед яких не останнє місце належить памфлетам на ірландську тему. Його обирають почесним громадянином Дубліна (1729). Підсумок своєї творчої діяльності Свіфт підбиває в одному з найбільш значущих своїх творів— «Віршах на смерть доктора Свіфта» (1731, видані 1738).

Помер Свіфт 19 жовтня 1745 року в Дубліні.

«Мандри Гуллівера» (1721-1725) : за жанром «Мандри Гуллівера» — сатиричний філософсько-політичий роман. Своєрідність жанрової природи твору полягає в поєднанні романної та памфлетної форм, що підкреслює специфічну особливість роману — виразно відчутні публіцистичні засади.

Головною темою «Мандрів» є мінливість зовнішнього вигляду природи та людини, зображена у вигляді фантастичного та казкового середовища, до якого потрапляє Гуллівер під час своїх мандрів.

Роман складається з чотирьох частин, у кожній з яких розповідається про перебування героя в тій чи іншій країні (у ліліпутів, велетнів, у Лапуті, у країні гуінгнімів). Твір має яскраво виражені риси роману-подорожі пригодницько-фантастичного характеру. Уводячи казкові та фантастичні мотиви в їх особливій художній функції, Свіфт не обмежується нею, розширює її значущість за допомогою пародії, на основі якої будується сатиричний гротеск. Текст «Мандрів» пронизаний алюзіями, ремінісценціями, натяками, прихованими й явними цитатами.

Зображуючи Ліліпутію, Свіфт висміює все те, що його не задовольняє в сучасній Англії. Закони, звичаї, устрій Ліліпутії — це гігантська карикатура на монархічну Британію.

Країна велетнів Бробдингнег змальовується автором як ідеальна монархія, яка протистоїть недосконалій Англії, а її король — як мудрий правитель, який засуджує війни й у своїх діях керується принципами вищої моралі.

Подорож Гуллівера до Лапути з відвідуванням Великої Академії — це в'їдлива сатира письменника на псевдонауку його часу з її відірваністю від реального життя. Заключна частина роману знайомить читача з останньою мандрівкою Гуллівера — до країни з розумними кіньми й здичавілими представниками людства — йеху. Все це результат глибокого розчарування автора в можливостях позитивного розвитку людського суспільства.

Предметом сатиричного зображення в «Мандрах» є історія.Свіфт залучає до неї читача на прикладі сучасної для нього Англії. Перша й третя частини сповнені натяків, і сатира в них має більш конкретний характер, ніж у двох інших частинах.

У гротескно-сатиричному описі всіх трьох країн, які відвідує Гуллівер перед своєю останньою мандрівкою, є контрастний момент — мотив утопії , ідеального суспільного ладу. Мотив утопії виражається як ідеалізація предків. Він надає розповідям Гуллівера особливого ракуру, за якого історія постає перед читачами як зміна поколінь, що деградують, а час повернено назад.

Література [ 8; 9; 14; 31 ]

Лекція №11Романтизм як літературний напрямок і як універсальний світогляд.

1. Історичні передумови виникнення романтизму.

2. Філософська основа романтизму.

3. Загальні риси романтичного типу творчості.

1. Зовнішнім поштовхом, який призвів до виникнення течії романтизму, вважається Велика Французька революція, яка викликала розчарування у діяльності філософів-раціоналістів XVIII ст. Декарт, Локк, Дідро, Руссо, Даламбер стверджували: людина є феноменом розумним, її інтелект спроможний підкорити Природу, будувати справедливе суспільство. Спроба побудувати таке суспільство відбулася у Франції 1879-1894 рр. Почалася Велика революція красиво: тисячі людей у єдиному стихійному пориві зруйнували найстрашнішу тюрму Франції — Бастилію. На вулицях Парижа залунало гарне гасло: «Свобода! Рівність! Братерство!» А потім до влади прийшли якобінці на чолі із Робесп'єром і розпочали масові розправи над аристократами.

2. «І це є справедливе, розумне суспільство, яке обіцяли просвітники?» — запитували мислячі люди в усьому світі і доходили висновку, що філософи помились. Але перші романтики, а до них зараховують Ф. Гельдерліна і діячівієнської університетської школи (Німеччина), У. Блейка, У. Вордсворта, С. Кольріджа (Англія), Р. Шатобріана , Жермену де Сталь, Е. Сенанкура (Франція), не тільки не заперечували спадщину просвітників, а і використовували її. Руссоїстський культ почуття і природи, фаталізм пізнього Дідро, культурологічні ідеї І'ердера лягли в основу романтичної теорії. Тому сентименталізм Стерна і Руссо, стихійність «Бурі і натиску», загадковість пізнього Гете і культ краси Шіллера називають «передромантизмом».

Філософську основу романтизму було створено в Німеччині. І тут незаперечною є заслуга Фрідріха Шеллінга. За Шеллінгом пізнати Всесвіт можна тільки поєднавши розум і інтуїцію.Висловити , що відчув художник, можна тільки силами мистецтва, та й то частково, тому що людська мова є ще досить примітивним інструментом.

3.Романтики створювали образи величезного, глобального масштабу, образи-міфи. Отже, Старий Мореплавець Кольріджа , Манфред Байрона, Квазімодо Гюго є не просто літературними персонажами. Вони втілюють глобальну філософську думку - про недоторканність Природи (Старий Мореплавець), про революційні зміни у суспільстві (Квазімодо). Сказане не означає, що художники-романтики абсолютно не цікавились суспільним життям , але більша частина художників-романтиків протиставила власну творчість злободенності, намагаючись проникнути у вічні, понадчасові сфери силою мистецтва.

Свобода була незаперечною цінністю для всіх поколінь романтиків . Французька революція показала велич людського духу , натхненного чуттям власної незалежності від тисячолітніх авторитетів. Але вона показала незатребуваність самостійності широких мас, для яких свобода обернулася розрухою, голодом, втратою звичних умов життя. Так на сторінках романтичних творів зароджується думка про існування двох світів — матеріального і духовного, яка пізніше виллється в ідею двосвіття , і на сторінках романтичних творів з'явилися два світи: світ філістерів, самовдоволених обивателів, та світ романтиків, які існують за законами іншого, духовного світу.

Втім , досягти істинної свободи творчості тільки через презирство до споживачів неможливо. Тому що тоді людина залишається рабом самої себе. Власний егоїзм примушує її творити не за законами Всесвіту, а за законами потворної корисливості. Таким чином, незважаючи на величезне значення творчого «я», романтична іронія примушує творця іронічно ставитися і до себе самого, і до власного писання, і навіть до романтизму.

Романтизм як напрямок припинив своє існування наприкінціXIX ст. , але романтизм як універсальний світогляд залишився і посів дуже важливе місце в контексті розвитку подальших напрямків кінця XIX — початку XX ст. (символізм, імпресіонізм, неоромантизм), посів він почесне місце і у широкій течії модернізму XX ст.

Отже, виділимозагальні риси романтичного типу творчості :

· прагнення до суб'єктивізації процесу творчості, усвідомлення власної чужості «натовпу», що живе примітивними інтересами та вважає себе господарем світу;

· захоплення фольклором, тяжіння до екзотичного, надзвичайного фону зображення, до неймовірних ситуацій і неординарних героїв, що нерідко відображають авторську особу;

· міфологізація дійсності через звернення до форм символізування , гротеску, фантастики;

· усвідомленнякатастрофічної роздробленості нового часу і втеча від нього в світ ілюзії, мрії, казки; звідси — інтерес до фольклору, національної історії і національного колориту як до засобів , що допомагають повернути стан дитячої цілісності і живописної безпосередності.

Література [ 25; 27; 29; 30]

Лекція №12Романтизм в Англії. Поети «озерної школи».

1. Життя і творчість Дж. Байрона.

2. Життя і творчість В. Вордсворта.

1. Джордж Ноел Гордон Байрон(1788-1824)

Джордж Гордон Байрон на загальносвітовому рівні вважається найвидатнішою фігурою англійського романтизму. Красивий, але кривий на однуногу, Байрон нібито особисто втілював своїх величних, але скалічених морально героїв.

Байрон народився 22 січня 1788 року вЛондоні у знатній, але зовсім збіднілій аристократичній родині. Англійський поет належав давнього англійського роду, а по лінії матері уродженої Гордон, був прямим нащадком роля Шотландії Якова І. Його батько, який вів безпутне життя , протринькав залишки свого майна та посагдружини, втік до Франції, рятуючись від кредиторів, де й вмер, коли Байронові було три роки. Мати, майже позбавлена засобів до існування, відвезла сина на свою батьківщину в Абердин.У 1801 році Байрон вступив до аристократичної школи Хароу; у 1805 році — до Кембриджського університету. 1806 року Байрон видав першу збірку віршів ,яку, за порадою друга, вилучив з продажу і знищив. Незабаром вийшло друге видання цієї збірки. Обидва видання з'явилися без посилання на авторство.Уперше своє ім'я Байрон поставив на збірці «Години дозвілля», що побачила світ у червні 1807 року.Збірка викликала низку негативних оцінок з боку романтиків старшого покоління, за межами збірки залишилося те краще, що вже було написане. Наприклад, вірші, звернені до Мері Чаворт — свідчення юнацької любові поета, що назавжди залишилися в його віршах як перше й найщиріше почуття.

Визнання, несподіване у вустах поета-романтика, але виправдане Байроном, який віддавав перевагу романтичній біографії над романтичною фантазією. Байрон не просто писав вірші, він жив поетично.

Про це свідчить і його політична позиція. Успадкувавши місце у Палаті лордів, поет почав із захисту луддитів, робітників текстильних підприємств, які ламали станки, намагаючись таким чином запобігти скороченню. Парламент розглядав законопроект (білль) про впровадження смертної кари для луддитів. Байрон, як у парламенті, так і в поезії порадив державі вішати робітників на вовняних панчохах, щоб увесь, світ бачив: в індустріальній Англії машину, яку виготовляє панчохи, цінують набагато вище, ніж людське життя.

Інші уявляли екзотичні дива Сходу, а Байрон здійснив туди подорож і оцінив все пильним поглядом політика, а пізніше сам взяв участь у змові італійських карбонаріїв і в грецькому повстанні.

Байрон не прийняв сучасного йому романтизму, хоча більшість його виступів проти Вордсворта, Сауті, Мура, В. Скотта мали особистісний характер.Скандал, що вибухнув, не застав Байрона в Англії. У червні 1809 року він відбув у дворічну подорож по Середземномор'ю. У липні 1811 року Байрон повертається до Англії й визнає, що його критика була занадто різкою, і вибачається. Але далеко не все в ній можна пояснити хвилинним роздратуванням. У ній є оцінки, від якихБайрон не відмовиться. Він не приймає, по суті, головного - ролі поета, якою вона уявлялася романтикам. Для нього поет не маг, не баладник, не самотній мрійник, а оратор, громадська особистість. Це він підтвердить і іншим своїм маніфестом — поемою «З Горація».

У1828 р. Байрон публікує дві перші пісні «Паломництва Чацльд Гарольда» і отримує шалену популярність. Поему, яка дала життяліро-епічному жанру, було створено на основі дорожнього щоденника , до якого Байрон вносив свої враження під час подорожі.Епічна лінія (мандри Гарольда) перехрещується із лінією ліричною (авторські відступи).В результаті з'являється жанр ліро-епічної поеми.

Дві перші пісні нової поеми «Паломництво Чайльд Гарольда»- це усвідомлення поета в необхідності закріпити в поетичній формі свої враження від подорожі.

Третя і четверта пісні будуть пов'язані з іншою подорожжю Байрона — з його мандрівним життям після того, як 25 квітня 1816 року він буде змушений назавжди покинути Англію. Це було спричинене остаточним розривом з англійським світським суспільством після того, як його залишила дружина Анабела Мільбенк одразу ж після народження дочки Ади.

Лондонський період (1812-1816) — час романтичної слави , роки успіху, що виявилися для поета важким іспитом. Залишитися собою, жити своїм життям повною мірою йому не вдавалося.

Саме в ці роки Байрон створює цикл так званихсхідних поем,що розробляють уже знайдений у «Чайльд-Гарольді» новий жанр поеми, що складно вибудовує відносини між автором і героєм. У новому циклі автор трохи відступає в тінь, і розповідає історію свого героя. Історію, у якій майже завжди центральним єлюбовний епізод. Поеми затвердили за Байроном славу відчайдушного самотнього романтика.

Ще одним ліричним циклом тих років була низка віршів , об’єднаних особистістю Наполеона.

Ліричним завершенням цього періоду життя Байрона були вірші звернені до зведеної сестри Августи Лі: «Станси до Августи», «Послання до Августи», — однієї з небагатьох, хто не покинув поета.

У 1816 р. з’являється нова збірка віршів і поема «Шильйонський в'язень». У ті ж місяці написані невеликі ліричні поеми: «Пітьма» і «Сон», що доводять морок і безвихідність романтичної свідомості до апокаліптичного бачення загибелі. Він також пише філософську драму «Манфред», що розпочав у Швейцарії і яка чимось подібна до «Фауста».

У листопаді 1816 року Байрон переїздить до Італії. Переслідуваний за свої зв'язки з карбонаріями, Байрон у жовтні 1821 року їде до Пізи, а через рік поселяється в Генуї.

У цей час він пише невеликі вірші» «Скарга Тасо» і «Пророцтво Данте» (1819). У 1818 році була створена історична поема «Мазепа». Після переїзду до Равени в будинку графа Гвічіолі, втягнутий карбонаріями в безпосередні дії, Байрон починає цикл історичних трагедій: «Марино Фальєро» (1820), «Сарданапал» (1821), «Обидва Фоскарі» (1821). Два сюжети — з історії середньовічної Венеції, третій — з Давнього Сходу.

Зростаючий інтерес Байрона до історії поширюється і на історію сучасну. Його, як і раніше, цікавить усе, що відбувається в Англії. Він підтримує політичний журнал Лі Ханта «Ліберал» (1822-1823), у першому номері якого публікує свої сатири «Бачення суду» і «Бронзове століття» (1822-1823). Паралельно з ними до самого від'їзду до Греції він продовжує працювати над «Дон Жуаном» (1817-1823).

Літературна репутація Байрона на батьківщині ніколи не була такою значною, як у країнах континентальної Європи. Певно дався взнаки конфлікт Байрона та обвинувачення його в не патріотизмі, що, зрештою, й змусило його покинути Англію. Однак там не помітили головного, в чому аж ніяк не можна відмовити великому поету — у значному відновленні самої мови, у відкритті нових можливостей, про що красномовно свідчать кращі зразки зрілоїлірики Байрона, до яких належить і останній його вірш — «У день , коли мені виповнилося тридцять шість років». Ці вірші напис вже в Греції, куди Байрон вирушив у липні 1823 року, щоб взяти участь у повстанні проти турецького панування. І там він незабаром помирає навесні 1824 року від лихоманки.

«Байронізм» є явищем неодновимірним. Він втілює жадання абсолютної волі, відштовхується від усього, пов'язаного із традиційним способом життя людства. Герой Байрона кидає виклик традиційній моралі, релігії і тому «байронізм» нерідко ототожнюють з демонізмом. Це явище принципово важливе і одночасно жахливе. «Байронізм» приваблює відчайдушною хоробрістю, нехтуванням будь-якою небезпекою, навіть смертельною і відштовхує індивідуалізмом.

«Байронізм» як філософсько-естетичний феномен є набагато ширшим, ніж цикл «східних» поем. Він виникає зі всієї творчості Байрона і його особистої долі. «Байронізм» можна умовно розділити на три напрями, кожен з яких мав своїх послідовників.

По-перше — це індивідуалістичне повстання проти загрузлої в меркантилізмі буржуазної Європи, який переростає в маргінальний, богоборчий бунт супроти всієї людської цивілізації.

По-друге — це спроба подолання власної станової і національної обмеженості, яка вилилася на підтримку робочого руху в Британії, а також в участь у боротьбі карбонаріїв в Італії і в допомогу грекам, що піднялися в 1821 р. на повстання проти турецького ярма.

По-третє — це новаторство, що виникало від нехтування будь-якими умовностями і що вилилося в створення низки нових жанрів (ліро-епічна поема, ліро-епічна драма) і нового типу версифікації, що нагадує недбалийрозмовний стиль. Слід зазначити: практично кожний поет тієї епохи вів творчий діалог із Байроном, заперечуючи або підтримуючи його в окремих аспектах.

2. Вільям Вордсворт, англійський поет, народився 7 квітня 1770 р. у невеликому містечку в графстві Камберленд. З дитинства майбутній поетвідзначався старанністю та здібностями до навчання. Втративши батьків у юному віці, і вихований дядьком,він здобув гарну освіту в Кембриджі, куди вступив у 1788 році. Тут виявилася його цікавість до літератури, особливо до творів своїх визначних попередників Чосера , Мільтона та Шекспіра.

Іще студентом він здійснив кілька подорожей, пройшовши пішки південну Францію, Швейцарію та північну Італію. Повернувшись із подорожі, він надрукував цикл поезій під назвою «Поетичні нариси Альп».

Невеликий спадок, отриманий Вордсвортом після повернення до Лондона, дозволив йому займатися літературною діяльністю. Разом зі своєю відданою сестрою він виїхав із Лондона й оселився в графстві Дорсет, де прекрасна природа стала новим поштовхом для його натхнення. У 1798 році вийшла друком його новазбірка «Ліричних поем», а в кінці того самого року він здійснив невелику подорож по Німеччині. Повернувшись із цієї мандрівки, поетійого сестра оселилися біля мальовничих Вестморлендських озер у невеликому містечку Райдале, де в 1803 році Вордстворт одружився з Марією Гетчисон. Вісім років, які поет прожив тут, були найпродуктивнішим періодом у його творчості: талант його сягнув свого розквіту. В останні рокиВордсворт писав небаагто, а 23 квітня 1850 року помер.

Вордсворт був головою й теоретиком так званої «Озерної школи», до якої ще належали С.-Т.Колрідж та Р. Сауті. Для поезії представників цього напрямку характерні мрійливість, переживання природи, любов до простої людини, ідеалізація середньовічної минувшини.

Серед творчого доробку поета виділяють збірку «Ліричні балади», що стала результатом співпраці з Колріджем . Перше видання цієї збірки з’явилося у 1798 р. , а друге , значно доповнене , — у 1800 р. Новаторством цієї збірки є звернення до нових тем і використання нової мови: поезія повинна брати теми просто з життя, звертатися до тих предметів, які хвилюють людину і знаходять відгук у її серці. Поезія, на думку Вордсворта, не потребує також якоїсь особливої мови, між мовою прози та поезії не повинно бути особливих відмінностей. Ці думки поет виклав у передмові до «Ліричних балад», яку вважають першим маніфестом романтизму в англійській літературі.

Окрім балад, В. Вордсворд у своїй творчості часто звертався до жанру сонета. У цих творах поет розкриває теми мистецтва, природи, краси.

У кращих поетичних творах Вільяма Вордсворта чиста думка сполучається з виразними точними описами, висвітленими силою почуття.

Література[24; 25; 27; 29; 30]

Лекція №13Романтизм у Німеччині.

1. Два покоління німецьких романтиків.

2. Життя і творчість Е.Т.А. Гофмана.

3. Життя і творчість Ф. Шіллера.

1. У Франції відбувалися події Великої революції, а патріархальні німці дивилися і осмислювали історичні події. В 1798 р. в Єнському університеті виникає гурток інтелектуалів (А. В. і Ф. Шлегелі , Новаліс , И. Г. Фіхте, Ф. В. Шеллінг, Ф. Шлейермахер, Л. Тік), який проіснував лише до 1801 р., але встиг за цей час розробити філософсько- естетичну теорію романтизму.

Єнцям була притаманна утопія естетичного перетворення світу, ідеал нової універсальної культури, в якій зливаються мистецтво, філософія, наука і релігія, ідея загального символізму, романтичної іронії і т. д.

Орган єнських романтиків — журнал «Атенеум» (1798-1800) —став центром дослідів творців нового мистецтва. Публікації в ньому виходили головним чином у незрозумілому для прихильників раціональної форми жанрі фрагмента, який виступив синтезом науки і мистецтва , формою, що долає усе догматичне, застигле, кінцеве.

«Істинний поет не просто знає, він відає: він є всесвітом у малому відбитті» ,- стверджував Новаліс. Так відкрилася тема, яка є програмною не тільки для німецького, а й для європейського романтизму - тема художника, протилежного звичайному середовищу, яке осмислюється як ворог справжнього мистецтва.

Наступне покоління романтиків з'являється у Гейдельберзі.Викладачі цього університету А. фонАрнім і К. Брентано із 1805 до 1808р публікують збірку «Чарівна сопілка хлопчика», яка викличе великий резонанс в країні. Світова спільнота, та й самі німці, вперше оцінили чарівність народних балад про доктора Фауста, прощуролова з Гамельну та ін.

Деякі з поезій, які увійшли до збірки, були авторськими, окремі створеніза мотивами народних легенд. Іще більш широкий відгук отримали «Дитячі й сімейні казки» (1812- 1822) братів Грімм. Якоб й Вільгельм Грімм провели величезну роботу зізбирання та публікації суто народних казок, намагаючись відтворити особливості мовлення, колорит народного оповідання.

Для позиції гейдельберзьких романтиків (Л.А. фон Арнім, К. Брентано, брати Грімм, Й. фон Ейхендорф) характерний традиціоналізм, звернення до національної старовини, фольклору. Вони створили наукові основи сучасної фольклористики та діалектології, заснували сучасну міфологічну школу в літературознавстві, яка в свою чергу висунула проблему народності мистецтва.

Німецький романтизм є взагалі надзвичайно багатим і значущим явищем. Йозеф фон Ейхендорф, Людвіг Уланд, Адельберт Шамссо, Вільгельм Мюллер залишили глибокий відбиток у світовій літературі. Але цілою епохою у німецькій і світовій поезії є творчість Генріха Гейне.

2.Ернст Теодор Амадей Гофман з'явився на літературній авансцені тоді, колиформування основ романтизму вже відбулося. Як мислитель Гофман виступає спадкоємцем єнської школи. Вимоги, які там було висунуто до ідеального художника — універсальність мистецтва, концепція романтичної іронії, синтез мистецтв, — було в повній мірі реалізовано в його творчості. Але між єнцями йГофманом існувала суттєва різниця: перші були сповнені радісної упевненості в тому, що романтичне «я» поета має змогу піднятися над дійсністю ,через іронію зняти протиріччя. Герой Гофмана також сприймає реальний світ в іронічному плані і намагається вирватися з його кайданів, але письменник іронізує і з цієї мрії-утопії, і з свого героя-дивака, розуміючи безсилля романтичного «я» перед жорстокою силою реальності .

Знаменитий німецький романтик народився у 1776 році у Кенігсберзі. Гофман мав універсальні здібності в різних сферах мистецтва. Він був автором першої німецької романтичної опери, письменником, професійним музичним критиком, театральним декоратором , диригентом , музикантом, блискучим юристом, графіком.

Ернст прекрасно закінчив курс юридичних наук у Кенігсберзькомууніверситеті у 1795 році, хоча не почував до юриспруденції особливого нахилу і продовжував ретельно займатися мистецтвом. До цього часу належать його перші літературні спроби в журналі.

У 1804 роціГофмана перевели радником до Варшави. Незабаром після вторгнення військ Наполеона всі прусські чиновники у Варшаві були звільнені зі служби.

Постійним супутником Гофмана стають злидні. Все пережите спричинило нервову гарячку. Це було в 1807 році, і цього ж року взимкупомерла його донька. У 1810 році один його знайомий, Гольбейн, збирався відновити бамберзький театр. Гофман допомагав йому, працюючи як композитор, диригент, декоратор, машиніст, архітектор і керівник репертуару. Та через два роки театр закрився. Гофмана знову обсіли злидні.

26 листопада 1812 року він пише в щоденнику: «... Продав сюртук , щоб пообідати». З початку 1813 року справи його пішли краще: він одержав маленьку спадщину й пропозицію посісти місце капєльмейстера в Дрездені. Він у цей час зібрав свої музично-поетичні нариси , написав трохи нових, дуже вдалих речей і приготував до друку низку збірників своїх творчих здобутків (серед них повість «Золотий шик»). Жан-Поль Ріхтер помітив у Гофмана письменницький талант і написав передмову до першого тому. Повість мала значний успіх.

Значні за обсягом твори Гофмана виходять один за одним у такому порядку:«Еліксир диявола» (1816); романи та новели для збірки «Нічні оповідання» (1817); «Дивні страждання одного директора театру» (1819); «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» (1819); «Серапіонови брати» (1819); «Життєва філософія кота Мурра» (1820); «Принцеса Брамбілла» (1821); «Мейстер Фло, казка в сімох пригодах двох друзів» .

У1819 році хвороба знову наздоганяє його, і він з дружиною їде на лікування в Сілезію. Прикутий до ліжка, він продовжував диктувати свої оповідання. У сорок сім років сили Гофмана були остаточно вичерпані. У нього розвинувся туберкульоз спинного мозку. Він помер 26 червня 1822 року.

Гофман підбиваєпідсумки німецькому романтизму, є найповнішим виразником найкращих його прагнень, яким він надав небувалої доти яскравості й певності. У творчості Гофмана, найсуб'єктивнішого письменника, котрий перетворив кожну свою сторінку на особисту сповідь, зіштовхнулись у нерівному єдиноборстві велична, але самотня у своїх муках душа поета, що потребувала правди ,свободи, краси, і жорстокий, погано влаштований світ. Основний для в романтизму конфлікт — розлад між мрією і дійсністю — набуває у Гофмана безвихідного, трагічного характеру. Основна теми творчості — тема взаємовідносин мистецтва та життя.

Особливу увагу Гофман зосереджує на особистості художника . Практично вся його творчість — від музичних новел («Кавалер Глюк» і «Дон Жуан») до роману «Життєва філософія кота Мурра» — присвячена темі зіткнення між художником і вульгарним середовищем.

Через усю творчість Гофмана проходять два потоки фантастики : з одного боку, радісна, барвиста фантастика, що завжди давала насолоду дітям та дорослим ( «Лускунчик» , «Чуже дитя» , «Королівська наречена»), а з іншого боку, фантастика кошмарів і страхіть, усіляких видів божевілля як художнього втілення «нічного боку» душі й суспільного життя людей, якими володіють темні, страшні сили («Еліксир сатани», «Піщана людина», «Майорат» , «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер»).

3. Фрідріх Шіллер, німецький поет, драматург , теоретик мистецтва, історик, визначний представник Просвітництва в Німеччині , один з основоположників німецької літератури нового часу, народився 10 листопада 1759 року у містечку Марбаха (Веймар). Майбутній поет виховувався в релігійній атмосфері, що позначилося на його ранніх віршах. Після навчання в протестантській школі та занять із протестантським пастором Шіллер у 1773році вступив до військової академії і почав вивчати право, хоча з дитинства мріяв стати священиком .Із 1775 року він, покинувши юриспруденцію, взявся за вивчення медицини. Закінчивши курс у 1780 році, він отримав місце полкового лікаря.

У 1781 році Шіллер завершив і опублікував драму «Розбійники». На початку наступного року її було поставлено в Мангеймі. У1782 через конфлікт із герцогом ІІІіллер виїхав із Вюртемберзького герцогства. Наступного літа він уклав контракт на написання п'єс для постановки на мангеймській сцені. Дві драми, над якими Шіллер працював іще до втечі зі Штутгарта, — «Змова Фієско у Генуї» «Підступність і кохання», — були поставлені в мангеймському театрі , причому остання мала великий успіх.

У1785 р. Шіллер написав один зі своїх найвідоміших поетичних творів — «Оду радості». У 1785-1787 роках письменник гостював у одного зі своїх шанувальників у Лейпцігу та Дрездені. Згодом він оселився у Веймарі. В 1789 р. Шіллер став професором всесвітньої історії в Єнському університеті.

У 1785-1791 Шіллер випускав літературний журнал, що виходив під різними назвами.У 1786 р. було опубліковано «Філософські листи», у 1787 – п'єсу «Дон Карлос», якою завершується перший період творчості Шіллера.

1788 року було написано вірш «Боги Греції». Цього ж року IIIіллер познайомився з Гете, і відтоді поети стали близькими друзями.

У 1792-1796 роках виходить низка філософських есе Шіллера , у яких помітно вплив філософії І. Канта.

У 1796 році написано драму «Валленштайн», якою починається другий етап драматургічної творчості письменника. Цього ж року Шіллер започаткував періодичне видання «Альманах муз», де було опубліковано багато його творів.

1797 р. у творчості Шіллера називають «баладним роком»,тодібуло створено балади «Кубок», «Рукавичка», «Перстень Полікрата» й «Івікові журавлі».

У 1800 році було написано п'єсу «Марія Стюарт», а в 1801 — «Орлеанська діва», в основу якої покладено історію Жанни д'Арк.1804 року була написана остання завершена п'єса «Вільгельм Телль», яку Шіллер задумав як «народну» драму.

Помер Шіллер у Веймарі 9 травня 1805 року.

Драма Шіллера «Розбійники» —трагедія про дисгармонію в сучасному світі, про ворожнечу й ненависть у людських взаєминах. Дізнавшись про жорстокі злочини свого брата Франца, Карл Моор сприйн їх як свідчення несправедливості всього світу і взяв на себе роль месника . Але форма його помсти — розбійництво — суперечила його високим намірам . «Розбійники» відкрили новий тип драми — ліричної, політично спрямованої, емоційної.

Особливого значення набула драма «Підступність і кохання» ( 1784 ) яку автор визначив як «міщанську трагедію» — популярний у просвітницькій літературі жанр. До цього персонажами трагедій були лише монархи та вельможі, а міщан дозволялося зображувати лише в комедіях. Зацікавлення історичним минулим виявилося в драмі «Змова Фієско у Генуї» (1783).

Із 1791року Шіллер виношував задум трагедії «Валленштайн» ( 1800 ) , що зрештою утворила трилогію. За визначенням самого поета, темою його твору є трагічна доля Європи. Такого ж трагічного звучання набула драма «Марія Стюарт» (1801), сюжет якої взято з історії Англії XVI століття.

У своєму творі «Орлеанська діва» (1801) Шіллер зробив складнішим та ідеалізував образ французької народної героїні Жанни д'Арк. Мотив боротьби між обов'язком та почуттям героїні став частиною конфлікту визначної та природної людини із упередженим світом.

Останню свою завершену п'єсу «Вільгельм Телль» (1804) автор мислив як народну драму. Її народність полягає у спрямованості проти тиранії, у заклику до національного визволення, що актуально звучав на той час у Німеччині.

Одночасно з драматургією Шіллер присвячує себе поезії, у якій думка завжди переважає над почуттям. У своїх творах поет звертається до мистецтва античності та Ренесансу.

У низці балад стрижнем сюжету стає випробування героя – перевірка його мужності, відваги .

Творчість ІІІіллера завершує літературу XVIII століття, його стиль пов’язаний із мистецтвом Просвітництва. У поезії філософська та політична думка поєднується з образністю, абстрактна лексика з підкресленою простою, розмірковування — з довершеною лаконічністю .

Література [ 25; 27; 29; 30]

Лекція №14Романтизм у Франції.

1. Життя і творчість В. Гюго.

2. Цілісна програма романтичного руху у передмові до драми «Кромвель».

3. Роман «Собор Паризької Богоматері».

1. Віктор Гюго – найавторитетніший з французьких романтиків ХІХ століття, вождь французького романтизму і його теоретик. Він народився 26 лютого 1802 року в Безансоні у досить заможній родинв : батько, селянин за походженням , під час революційних подій став наполеонівським генералом, мати походила з давнього аристократичного роду. Батьки розлучилися, Віктор був ще дитиною. Мати виховала сина виховала сина у дусі католицизму і роялізму. У своїх перших поезіях юнак проклинав Наполеона і оспівував династію Бурбонів, а потім перейшов до стану республіканців, і хоча залишився «революціонером із Христом», благословив усі революційні виступи народу як історично необхідні.

Творчий шлях Віктора Гюго умовно розділяється на три періоди:

· перший (1820-1850) — реформування французької поезії, створення

національної теорії романтизму, утвердження романтичного театру, утвердження французького історичного роману ;

· другий (1851-1870) — створення соціально-романтичного роману, граничне загострення політичних мотивів у ліриці;

· третій (1870-1885) — осмислення революційного шляху Франції, загострення трагічного забарвлення творчості.

У Гюго рано пробуджується поетичний талант. Свою першу поетичну збірку «Оди й різні вірші» (1822) він написав у стилі класицизму.

Проте класицизм Гюго виявився дуже нестійким. Починається поступовий перехід на романтичні позиції. Але в прозових жанрах Гюго завжди стояв на позиціях романтизму. Свідченням того є перший роман Гюго «Ган Ісландець» (1821-1822). Подальшим утвердженням Гюго на позиціях романтизму був його другий роман «Бюг Жаргаль» (1826). У цьому романі Гюго звернувся до змалювання життя негрів-рабів.

Для художньої творчості Гюго характерна рідкісна жанрова розмаїтість - він з однаковим успіхом виступав у поезії, прозі й драматургії .

Романтичні драми Гюго перегукувалися з актуальними соціально-політичними проблемами сучасності, відстоювали передові ідеали та прагнення.

В історії французької літератури друга половина 20-х років позначена підйомом жанру історичного роману. Одним із найвищих досягнень французького історичного роману доби романтизму є роман Гюго «Собор Паризької Богоматері»(1831). Цей роман відбиває національну історію , пов’язаний з актуальною сучасною проблематикою.

Кінець 20 і 30-х років належить, поряд із двома десятиліттями вигнання (1851-1870), до періодів творчої активності . У ці роки він зводив будову романтичної драматургії та театру , постійно виступав у прозових жанрах, але водночас не послабшала інтенсивність його поетичної творчості. У 30-ті й на початку 40-х з’являються чотири його поетичні збірки — «Осіннє листя», «Пісні сутінок» (1837), «Внутрішні голоси» та «Промені й тіні» (1841) . Крім того, багато поезій ввійшли до «Споглядань» — величезної двотомної збірки, опублікованої вже в період вигнання (1856).

Після Лютневої революції 1848 року та встановлення диктатури Луї Бонапартом Гюго залишає Францію і їде у вигнання .

Саме у період вигнання завершується формування світогляду письменника . У перші роки вигнання, на острівці Джерсі, Віктор Гюгостворює збірку «Карт» (1853), яка справедливо вважається вершиною його політичної поезії. Активно виступав Гюго під час вигнання також у прозових жанрах. У цей період з'явилося три романи: «Знедолені» (1862), «Трудівники моря» (1866) і «Людина, яка сміється» (1869). В усіх цих романах центральною є тема народу.

Творча активність Віктора Гюго не згасала до останніх років довгого життя. В останній період творчості Гюго одна за одною з'являються поеми та поетичні збірки: «Мистецтво бути дідусем» , сатиричні поеми: «Папа» , «Осел» , «Всі струни ліри» та інші.

Помер Віктор Гюго 23 травня 1885 року. Його смерть була сприйнята французькою громадськістю як національна трагедія, а похорон перетворився на грандіозну, справді всенародну маніфестацію , у якій взяли участь тисячі людей. Творчість Гюго міцно й назавжди увійшла до золотого фонду французької та міжнародної культури .

2.Віктор Гюго прийшов на позиції романтизму під впливом Шатобріана і Ламартіна. Але саме йому судилося провести реформу французької поезії, створити умови для її подальшого розвитку . У збірці «Орієнталії» (1828), порушуючи класичні вимоги єдності вірша, Гюго чергує розмір і довжину рядка .

Реформа Гюго полягала і у намаганні замінити раціоналістичний вірш класицизму мовою людських почуттів. Він відмовляєтьсявід прикрас , запозичених з античної міфології, зрікається суворого розділення лексики на «високу» і «низьку». Класицистична поезія визнавала тільки цезуру (паузу), розташовану посередині рядка, а також думку, яка уміщається в один поетичний рядок , це сковувало поетів, не давало можливості вільно висловлювати бачення світу. Гюго ввів «смислову» цезуру, а також «перенос» ітаким чином розкріпачив поетичну думку. В галузі ритму поет відмовився від застиглого олександрійського вірша і здивував сучасників різноманітністю ритмів. У 1830 р. в статті «Про пана Доваля» Гюго визначавромантизм як «лібералізм в літературі» і підкреслював, що «літературна свобода є дитиною свободи політичної».

1827 року Гюго пише свою першу романтичну історичну драму «Кромвель», котра розповідає про англійську буржуазну революцію XVII століття . Великого розголосу набула передмова до драми, в якій Гюго прагнув пов’язати розвиток літератури з розвитком історії людства, щоб показатиісторичну зумовленість торжества романтизму. Це була цілісна прграма романтичного руху. Передмову до «Кромвеля» давновважають окремою теоретичною працею — маніфестомфранцузького романтизму.

3. 25 липня 1830 року Віктор Гюго розпочав роботу над романом «Собор Паризької Богоматері».Самий вибір епохи є важливим для розкриття основної ідеї . XV століття у Франції — епоха переходу від середньовіччя до Відродження. Але, передаючи за допомогою історичного колориту обличчя цієї динамічної епохи, Гюго шукає щось вічне, спільне для всіх епох. Так, на першому плані — собор Паризької Богоматері , котрий народ створював віками.

У системі персонажів головне місце посідають три герої . Циганка Есмеральдасвоїм мистецтвом, усім виглядом дарує насолоду натовпові , вона далека від побожності , не відмовляється від земних утіх . У цьому образі найяскравіше відбито відродження зацікавленості людиною , яке стає головною рисою світосприйняття в нову епоху. Есмеральда нерозривно пов'язана з народом. Гюго застосовує романтичну пристрасть, відтінюючи красу дівчини образами низів суспільства, у змалюванні яких він використовує гротеск.Есмеральда — циганка ( щоправда , тільки за вихованням) і француженка (за походженням). Її унікальна краса звела з розуму Фролло, і він знищив її, тому що не міг зрозуміти і не зміг привласнити. Есмеральда втілює ідеал Гюго. Це його об’єктивне , романтичне бачення свободи і краси, які завжди йдуть поряд .

Протилежний образ у романі — образ похмурого негідника , архієпископа Клода Фролло, розкриває багаторічну боротьбу Гюго проти церкви. Королівська влада та її опора — католицька церква — зображені в романі як ворожі народу сили. Розважливо-жорстокий Людовік XI дуже близький до галереї коронованих злочинців із драм Гюго. Почуття Клода Фролло викривлені: любов, батьківська прихильність, жага до знань перекриваються егоїзмом та ненавистю.

Розплата приходить до архідиякона від його слуги, дзвонаря собору , Квазімодо. Для створення цього образу Гюго особливо широко використовує гротеск. Квазімодо — незвичайна потвора. Його обличчя і фігура водночас смішні й страхітливі. Гротесковий Квазімодо, потворний , розумово неповноцінний, неймовірно сильний фізично, усе життя знав тільки образи та жорстокість. Навіть Фролло, який нібито виховав сироту , інакше , як з огидою, на нещасного дивитися не може. Квазімодо схожий на химер — фантастичних тварин, чиї зображення прикрашають собор . Квазімодо — душа собору. Потворне чудовисько тежпокохало красуню Есмеральду, але не за її красу, а за доброту. І душа, що пробуджується від сну, виявляється прекрасною. Звір за своїм зовнішнім виглядом, Квазімодо є ангелом у душі. Любов Квазімодо до Есмеральди є високою любов'ю до ренесансної Мадонни.

Зовні блискуче, а насправді безсердечне та спустошене суспільство втілено в образі капітана Феба де ІІІатопера, який , як і диякон, не здатний на безкорисливе та самовіддане почуття.

У центрі роману — собор Паризької Богоматері, символ духовного життя французького народу. Собор, вічний і нерухомий, єголовним персонажем у романі. Це не просто величезна споруда на острові Сіте, яка об'єднує Париж університетський і Париж буржуазний, це — жива істота, яка спостерігає життя Клода Фролло, Есмеральди, Квазімодо і ставиться до них байдуже. Собор втілює вічний закон «ананке», вічний закон необхідності , смерті одного і народження іншого. Не випадково це грецьке слово накреслене невідомою рукою на стіні однієї з його веж.Водночас , собор — символ поневолення народу, символ феодального гноблення, темних марновірств та забобонів, які тримають у полоні душі людей.

Гюго не ідеалізував середньовіччя, він правдиво показав темні сторони феодального суспільства. Водночас його твір глибоко поетичний , сповнений гарячої патріотичної любові до Франції, до її історії , мистецтва, у якому, як вважав Гюго, живе волелюбний дух французького народу.

Концентрація протилежних рис, загострення пристрастей створюють могутній живописний ефект і роблять твір Гюго одним із найяскравіших в історії світової літератури.

Література [5; 25; 27; 29; 30]

Лекція №15Класичний реалізм і його специфіка.

1. Від романтизму до реалізму.

2. Художня специфіка класичного реалізму.

3. Загальні риси класичного реалізму ХIХ ст.

1.ХІХ ст. називають «століттям історії», і невипадково - у цей час відбуваються величезні соціальні зміни, які відбились на ході літературного процесу .

Яскравою прикметою літературиXIX ст. є також виявлення національної своєрідності окремих країн, у тому числі і США. Формування європейських націй підійшло до своєї фінальної стадії, до свого максимального загострення. Проте усвідомлення національної самобутності не означає національного відокремлення. Різні європейські культури вступають у живий процес взаємодії, починають осмислювати неповторність одна одної, взаємно збагачуються.

Для літератури XIX століття є характерними два глобальних літературних напрями: романтизм і класичний реалізм. Ці два напрями розвивалися практично паралельно, постійно взаємодіяли, збагачували один одного. Романтизм вважається «старшим» за класичний реалізм , оскільки романтики раніше, ніж реалісти, отримали власну естетичну теорію, що спочатку виникла в Німеччині, а потім поширилася на весь світ.

Відбулося це у 90-х рр. XVIII — 10-х рр. XIX ст. Реалізм же тривалий час себе не усвідомлював. Сам термін увійшов в арсенал літературознавства лише наприкінці XIX ст., тоді, коли напрям уже оформився. Стендаль вважав себе романтиком, Бальзак — еклектиком.

Формування французького романтизму пов'язано із важли історичними подіями, які відбувалися у Франції у XIX ст. Липнева революція 1830 р. набула значення вирішальної літературноївіхи . В.Гюго писав: «Коли-небудь липень 1830 року буде визнано датою настільки ж літературною, як і політичною».

Період 1830-1848 рр. був надзвичайно цікавим з точки зору розвитку літератури. Незадоволення більшої частини населення результатами революції 1830 р. вилилось на с

123 4 5 6