ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Зародження та розвиток українського національно-визвольного руху в повоєнний період (кінець 1950-х – 1991 рр.).

1 2 345 6

Український визвольний рух 1940–1950-х рр. носив народний характер. Формування руху відбувалося за надзвичайно складних умов, йому доводилося самостійно протистояти водночас кільком могутнім іноземним силам. Незважаючи на те, що рух опору зазнав поразки, його боротьба не була марною. Адже народ, який не бореться за своє політичне, культурне, моральне та фізичне визволення, його ніколи не матиме і втратить себе як спільноту, як цілісність для історії та власної долі. Безпосередньо в ході боротьби у Західній Україні не було допущено голодомору, від нього була порятована значна частина голодуючого населення Східної України. Сповільнилась русифікація і радянізація. Радянська влада змушена була зберігати показову видимість українського політичного і культурного життя.Дисидентський рух середини 1950–початку 1980-х рр. Незважаючи на знищення радянським тоталітаризмом українського збройного підпілля ОУН-Б та УПА, український національно-визвольний рух продовжував діяти. У середині 50-х на початку 60-х рр. зароджується нове його вираження, що отримало назву – дисидентський рух, який діяв до кінця 1980-х рр. Свою діяльність рух здійснював мирними, ненасильницькими методами, за допомогою направлення петицій, протестів, організації страйків, демонстрацій, поширення самвидаву тощо. Свої зусилля дисиденти спрямовували на захист прав людини, захист прав інших народів СРСР, боротьбу проти русифікації, за свободу віросповідання, національне відродження, незалежність України. Члени руху здійснювали діяльність як без організаційного оформлення, так і в складі певних структур (спілок, комітетів, об’єднань, гуртків), що діяли легально або підпільно. Зокрема, Українська робітничо-селянська спілка, Об’єднана партія визволення України, Український комітет, Український національний фронт.Важливим етапом діяльності було створення Української гельсінської групи в листопаді 1976 р., покликаної сприяти виконанню підписаної радянським керівництвом Гельсинської угоди щодо прав людини. Ця організація відзначалася сформо-ваною організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У 1976–79 рр. до групи вступило 39 осіб – це О. Бердник, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, В. Стус, М. Руденко, О. Тихий та ін.Українському дисидентському рухові не вдалося згуртувати під свої прапори значну кількість населення. За умов жорстокого тиску державного апарату ці рухи репрезентували активність нечисленної групи людей, які не могли протиставити режиму нічого, крім своїх ідей та власної мужності. Але їхня діяльність стала основою та поштовхом подальшої української національно-визвольної боротьби кінця 80 – початку 90-х рр.Український національно-визвольний рух кінця 80–поч. 90-х рр. ХХ ст. Відновлення незалежності України. Період горбачовської „перебудови” посприяв піднесенню українського національно-визвольного руху. У цей час було звільнено політичних в’язнів, що позитивно вплинуло на активізацію руху. Почали друкуватися документи, мемуари та художні твори, які викривали сталінські репресії, розкривалися „білі плями” нашої історії. Це мало велике значення у пробудженні українського суспільства від політичної летаргії. Відомості про трагічні сторінки історії України безпосередньо впливали на розгортання національно-визвольного руху.У національно-визвольну діяльність став включатися великий відсоток українських мешканців. З осені 1988 р. в Україні починають відбуватися масові мітинги, які стали потужним методом впливу на владний режим. Восени 1989 р. створилася масова громадська організація – Народний рух України, що об’єднала та згуртувала різноманітні групи та організації навколо ідеї українського суверенітету. Тим самим „керівна і спрямовуюча сила” СРСР в Україні була поставлена перед фактом існування поважної організованої політичної сили, з якою потрібно рахуватися.Розгортання визвольного руху не проходило без серйозного тиску влади на його діяльність. Спектр вживання репресивних засобів був дуже широким – від відмови надати приміщення для літературних вечорів і зустрічей аж до побиття та короткотривалих арештів найактивніших членів або ж звільнення їх з місць праці чи навчання. Найпоширенішим засобом була офіційна кампанія у газетах, радіо, телебаченні з метою очорнення найактивніших опозиціонерів. Однак те, що принципово відрізняло кінець 1980-х від кінця 1960-х – початку 1980-х років, – це факт, що карні органи не вдавалися до нової хвилі масових арештів й ув’язнень.Паралельно з парламентською боротьбою опозиції розпо-чалося формування політичних партій „знизу”. Впродовж 1990–1991 рр. в Україні виникло майже 20 опозиційних партій, однак, їхній вплив на політичне життя був незначним.Активізація політичного життя зумовила стрімке зростання національної свідомості населення України. У різних організованих опозицією акціях брали участь сотні тисяч українських мешканців. Зокрема, в „живому ланцюгу” між Львовом і Києвом організованому РУХом 21 січня 1990 р. в річницю Акту злуки УНР і ЗУНР. Масовим був страйк-голодування студентів 2-16 жовтня 1990 р., який був підтриманий також масовими демонстраціями різних верств населення. Подібного масштабу відбувалися й інші акції.
Пізньою осінню 1990 р. Україну, як і весь Союз, захлиснула відворотна антиреформаторська акція, спрямована проти національно-визвольних рухів республік СРСР. Комуністична більшість Верховної Ради ввела обмеження на проведення демонстрацій і прийняття рішень у парламенті. На вулиці були виведені військово-міліцейські патрулі. Почалися різноманітні провокації проти діячів визвольного руху. У Вільнюсі та Ризі комуністична влада застосувала військову силу для протидії сепаратистським настроям. В орбіті наступу влади на визвольні рухи в різних республіках СРСР відбувся всесоюзний референдум 17 березня 1991 р. щодо майбутнього Союзу. Керівних діячів комуністичної влади не задовольнили його оптимістичні результати, тому вони задля збереження існуючої тоталітарної системи здійснили спробу повернутися до політики насильства та терору.
З цією метою 19-21 серпня 1991 р. група найвищих керівних осіб СРСР (виконуючий обов’язки президента СРСР, прем’єр-міністр, голова КДБ, міністр внутрішніх справ, міністр оборони та ін.) здійснили спробу державного перевороту. Однак, вона виявилася надто пізньою: якщо у попередні десятиліття для подолання реформаторських настроїв досить було „верхівкового перевороту” чи заарештування декількох сотень опозиціонерів, то у серпні 1991 р. путчистам довелося мати справу з сотнями тисяч людей, які вийшли на вулиці у Москві та інших містах. Комуністична партія України підтримала путчистів, контрольовані її представниками облвиконкоми (Дніпропетровсь-кий, Житомирський, Одеський, Миколаївський та ін.) і Кримська АРСР визнали владу путчистів, причому не під тиском, а за ідейними переконаннями . Голова Верховної Ради України Л. Кравчук намагався зберігати очікувальну позицію. Президія Верховної Ради, яку він очолював, більшість якої становили діячі Компартії, незважаючи на наполягання членів Народної Ради, навіть не висловили підтримки президентові Росії, який мужньо протистояв путчу. Однак, опозиція послідовно і рішуче виступила проти заколотників. Обласні ради народних депутатів Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей прийняли рішення про недійсність указів путчистів на території їхніх областей. Розпочалася підготовка до всеукраїнського страйку.Українські національно-визвольні сили перейшли в наступ по всій Україні. Результатом чого стало прийняття Президією Верховної Ради України заяви, що постанови заколотників є не правосильними на території України. А 24 серпня 1991 р. проголошено Акт про відновлення незалежності Української держави. Здійснено й інші заходи щодо захисту суверенітету України, тобто створення українських державних адміністративної і військової структур тощо. Першого грудня 1991 р. 90,3\% українсь-ких громадян підтримали ідею незалежності України. Того ж дня було обрано і Президента України, яким став Л. Кравчук. Таким чином, на рубежі ХХ–ХХІ ст. було досягнуто мети українського національно-визвольного руху – відновлено політичну і державну незалежність України.

84. УРСР в 1985 – 1991 рр.: «перебудова» та початок політичних і соціально-економічних змін в УРСР. Утворення Народного руху України та відродження багатопартійності.Після смерті Л.Брежнєва в 1982 р. нове керівництво партії - Ю.Андропов (1982-1984 рр.) та К.Черненко (1984-1985 рр.) - виявилося неспроможним належно відреагувати на вимоги часу.Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося на питання життя чи смерті радянської системи. У березні 1985 р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова, з ініціативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства.Періодизація перебудови- 1985-1988 рр. - період розроблення концепції перебудови і здійснення перших економічних реформ. Визрівання політичного курсу перебудови.в 1988-1991 рр. - період активних політичних перетворень під лозунгом побудови демократичного, гуманного соціалізму.Визначимо далі зміст перетворень, що відбувалися на кожному з етапів перебудови.Проведення економічних реформ. Етапи:- Квітень 1985 р. - програма прискорення соціально-економічного розвитку країни, яка передбачала:- до 2000 року створити виробничий потенціал, що дорівнював би вже створеному за 70 років радянської влади;- вирішити традиційні соціальні проблеми - продовольчу, житлову, забезпечення населення товарами повсякденного вжитку.У результаті програма виявилася утопічною і свідчила про нерозуміння керівництвом глибини соціально-економічної кризи. Перш ніж проводити прискорення, необхідно було здійснити докорінну перебудову всього господарського механізму.Замість очікуваного прискорення темпів економічного розвитку продовжувалося їхнє падіння, загострювалися соціальні проблеми. Червень 1987 р. - реформа М.Рижкова - Л.Абалкіна.Сутність реформи виражена в трьох "С" - самостійність, самоокупність, самофінансування.Було прийнято "Закон про державне підприємство (об'єднання)", "Закон про кооперацію" тощо, які передбачали: - переведення підприємств на госпрозрахунок;- утворення кооперативного сектора;- прямий зв'язок заробітної плати з результатами господарської діяльності;- сприяння запровадженню досягнень науково-технічного прогресу та ін.У результаті реформа виявилася непослідовною, половинчастою, проводилася невпевнено і зазнала провалу. У1990 р. уперше за багато років спостерігалося скорочення обсягів суспільного виробництва. Національний дохід України скоротився на 1,5%.Непродумана фінансова політика призвела до вибуху інфляції у країні. Стало зрозуміло, що тільки перехід до ринкової економіки зможе вивести країну з глибокої економічної кризи.Червень 1990 р. - Верховна Рада СРСР прийняла програму переходу до регульованої ринкової економіки, яка від початку виявилася нежиттєздатною.Інфляція, розбалансованість економіки, дефіцит бюджету зростали. Безсистемна перебудова вела до розвалу народного господарства.

1 2 345 6