 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Мотиви та образи поетичної творчості.
Формально творчість Олександра Олеся ділиться на два періоди: - доеміграційний (1893-1919); Олесь почав писати вірші під час навчання у хліборобській школі; перші вірші - диптих "З пісень молодості" - були надруковані в альманаху "Багаття" (1905); - еміграційний (1919-1944). В Україні вийшло п'ять збірок поезій та збірка драматичних етюдів. Автор присвоював кожній книжці порядковий номер. Дебютна збірка 1.«З журбою радість обнялась» (1907) ще не нумерована. Наступними збірками були: 2. «Поезії. Книга II», 1909; 3. «Поезії. Книга III», 1911; 4. «Драматичні етюди. Книга IV», 1914; 5. «Поезії. Книга V», 1917. Була підготована до друку шоста книга поезій, однак у бурхливі роки української революції автор не зміг її видати. Книги Олександра Олеся, видані в еміграції: 1. «Чужиною» (кн. VII). - Відень, 1919 2. «Княжі часи. Минуле України в піснях» (кн. VIII) (1920) 3.«Перезва». - Відень, 1921 (під псевдонімом Валентин) 4. «Вибір поезій (1903-1923)». - Прага, 1923 5. «Поезії. Книга X». - Львів, 1923 6. «Кому повім печаль мою...» (Кн. XI). - Львів, 1931 7. «Вилітали орли...» (трагедія в 1-й картині). - Прага, 1936 8. «Лісовий цар Ох» (казка в 3-х картинах). - Прага, 1938 9. «Цвіте трояндами...» - Прага, 1938 10. «Ведмідь в гостях у Бабусі», «Бабуся в гостях у Ведмедя» (п'єси-казки). – Прага, 1941 11. «Айстри». - Чикаго, 1954 12. «Ніч на полонині» (драматична поема). - Пряшів, 1964 13. «Грицеві крашанки». - Пряшів, 1965
Вирішальним у творчій біографії О.Олеся був 1903 рік, коли О.Олесь познайомився з Б.Грінченком, В.Самійленком, Лесею Українкою. Тут він вперше прочитав свої вірші і дістав на них схвальні відгуки. Перші творчі спроби О.Олесь передає до збірника „Багаття”, який виходив в Одесі. Ці поезії несли в собі романсову зажуру і світлу радість ліричного героя, повнилися прагненням краси, звучали викликом не лише життю, а й літературі. В дитинстві ще... давно колись Я вибіг з хати в день майовий Шумів травою степ шовковий Сміявся день, пісні лились Весь божий світ сміявсь, радів Раділо сонце, ниви, луки. І я не виніс щастя-муки, І задзвеніли в серці звуки І розітнувсь мій перший спів. Перша російська революція приносить надію, збуджує творчий талант О.Олеся. Він займається перекладами з російської на українську мову ряду популярних пісень, зокрема „Марсельєзу” („Над залитою кров’ю землею...”), „Варшав’янку”(„Хмари зловіщі нависли над нами...”), „Сміло в ногу рушайте”, „В неволі скатований люто...”. Пише власні повноцінні поезії. 1907 року в Петербурзі О.Олесь видає свою першу збірку „З журбою радість обнялась”, яка принесла загальне визнання поетові і справила велике враження на оточуючих. Філософська концепція назви (журба-радість) визначила і наскрізний художній прийом контрасту. Він проявився передусім у наявності бінарних мотивів: сміх-сльози, журба-радість, ранок-ніч, неволя-боротьба та ін.
З журбою радість обнялась… В сльозах, як в жемчугах, мій сміх. І з дивним ранком ніч злилась, І як мені розняти їх?!
В обіймах з радістю журба. Одна летить, друга спиня… І йде між ними боротьба, І дужчий хто — не знаю я…
М.Грушевський зазначив: „Україна дістала поета-лірика, котрого виглядала від часів Шевченка”. С.Єфремов: „Образ літератури Молодої України найповніше представляють два першорозрядні таланти, дві „великонадійні сили” – Винниченко в повістярстві та Олесь у поезії”. «Олесю не довелося завойовувати своєї поетичної слави, – відзначав Микола Зеров. – Вона сама прийшла до нього на другий день після виходу з друку першої книжки його поезій». До книжки ввійшли вірші, написані в 1903 – 1906 рр. На титульному аркуші зошита зазначено, що це «Альбом І «Згуки і акорди» з присвятою: «Пам’яті своєї тітки Наталі». Тут же, на першій сторінці, розкривається композиція цієї книги. Вона мала складатися з 10 поезій в прозі, 10 оповідань (малюнків) і 100 поезій. Більшість ліричних віршів у чорновому рукописному зошиті присвячено майбутній дружині Вірі Антонівні Свадковській та її сестрі Ользі Антонівні, які допомагали Олесеві передрукувати в Криму текст збірки й були натхненницями появи окремих віршів. Збірка відзначалася новаторством та майстерністю віршів, новими поетичними образами, поєднанням лірики й поезії громадянського звучання. У книзі представлено прекрасні зразки інтимної лірики: «Чари ночі», «Твої очі – тихий вечір», «Вийди, о вийди!». Так, наприклад, поезія «Чари ночі», що стала улюбленою народною піснею «Сміються, плачуть солов’ї!» сприймається як гімн юності, пісня коханню, як уславлення органічної єдності життя людини та природи. Святковий бенкет весни, коли «уся земля тремтить в палких обіймах ночі, лист квітці рвійно шелестить, траві струмок воркоче», природно відтінює «летючу мить життя» людини, нагадує, що життя тільки «єдина мить». А звідси й заклик забути хоч на якийсь момент «сум, думки і горе», влити струмінь власної душі в буйне, «шумляче море» життя природи. Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди: "Цілуй, цілуй, цілуй її, — Знов молодість не буде! У поезії «Любов» автор майстерно розкриває внутрішній світ закоханого юнака, вдається до різних прийомів, щоб передати глибину його переживань. Блакитна ніч така неповторна, бо, як уявляється юнакові, чекала на прихід його коханої. Герой переконаний, що прозора «срібна мла», якою все оповите, не випадкова, адже «ніч ясна убралася для тебе, для тебе й срібло розлила».
О, не дивуйсь, що ніч така блакитна... Що вийдеш ти, то знала ніч оця, І через те вона така привітна, Така ясна і ніжна до кінця... О, не дивуйсь, що пахощі навколо, Що мов зомлілі, дивляться квітки,… О, не дивуйсь,
О, не дивуйсь, що безліч зорь на небі Що так прозора срібна мла, Ця ніч ясна вбиралася для тебе, І срібло це для тебе розлила. І тільки ти в кімнату підеш з ганку, Погасне тихо й журно свято скрізь, А хмарна ніч проплаче аж до ранку Дощем рясним невтішних сліз…
Поезія О.Олеся овіяна першими повівами розбудженого життя, в якій він виступає як речник молодого покоління, що дожило до того часу, коли захиталися мури каторжної в’язниці народів, долетіли покрики волі через її загратовані вікна й напнули прапори повсталого народу.Громадянське крило представлено поезіями «Солодко кров’ю упившись», «Ми не кинемо зброї своєї...», «Для всіх ти мертва і смішна», «Три менти», «Над трупами», «Капітану Шмідту», «Вони обідрані, розбуті…», «Ой не квітни, весно…», «Вам казано – любіть брата», «Вони обідрані, розбуті…», «Дай руку, мій вітре крилатий», «Ой не сійтесь, сніги...», та ін. Образний світ О.Олеся заснований на почутті, на переживанні. Найсильніший мотив емоцій викликала краса природи. Багато творів із збірки було покладено на музику: М.Лисенко - „Айстри”, „Гроза пройшла... зітхнули трави”, Я.Степовий – „Не беріть із зеленого лугу верби”, К.Стеценко – поезію „Сосна”, „Журба і радість”. Не беріть із зеленого лугу верби Ні на жовті піски, ні на скелі, Бо зів'яне вона від жаги і журби По зеленому лузі в пустелі,.. І сосни не несіть на зелені луги, Бо вона засумує в долині І засохне в воді від палкої жаги І нудьги по далекій вершині. Друга збірка творів О.Олеся („Поезії. Книга ІІ”. 1909р.) вийшла теж у Петербурзі і не розчарувала читачів. Спочатку автор хотів дати їй поетичну назву „Будь мечем моїм” – відбиваючи в ній хвилини страшної поразки революції, але цензура заборонила. І тільки у 1918 році збірка вийде під своєю назвою. Ця і третя збірка „Поезії. Книга ІІІ” (1911) засвідчили, що поет душевно переживає трагедію рідного народу в роки реакції, тому в окремих поезіях збірки ми бачимо песимізм і розчарування, мотиви болю і зневіри «Тіні», «І ви покинули...», «В країні мертвій і безплодній...», «Ми плакали на цвинтарі...», Даремно все...», «Моїй матері». Про долю поневоленого народу, про майбутнє України поет роздумує у віршах «Ой була на світі та й удівонька...», «Чим втішу вас?...», «Прокляття, розпач і ганьба...», «Народ, як мертвий, спить без снів...», «Синіла ніч, дивились зорі...». Проте, саме у другій збірці поет проголошує: «Яка краса: відродження країни!», добре розуміючи, що за це ще прийдеться боротись: Яка краса: відродження країни! Коли відкільсь взялася міць шалена, Так спить орел, — і враз, розкривши очі, Так море іноді всю ніч дрімає, Летить воно, хвилюється і ллється, І де взялись ці хвилі сніжно-білі, Чайки, чайки! Тоді не треба плачу,
Подібні мотиви бачимо також у поезіях «Яка прекрасна царівна …», «Хіба не бачите, що небо голубіє». Значне місце у збірці займає притаманна поетові лірична поезія, це своєрідне поєднання пейзажно-описової лірики з інтимними переживаннями «Коли тебе розлюбе мила», «Коли на крилах ночі», «Тайни ночі», «Я не знав тих ніжних…», «Нащо, нащо тобі питати», «Одну я любив за веселість» У 1914 році виходять „Драматичні етюди. Книга ІV”. У 1917 році виходить „Поезії. Книга V”. На думку окремих критиків, О.Олесь вичерпався як поет після 1911 року. Про це свідчить те, що поетичне слово О.Олеся мовчало 6 років. У рецензію на нову збірку М.Зеров відзначив, що вона „ледь досягає свого власного зросту”. Це не зовсім справедливо. Коли більшість українських поетів сходила з обраного раніше шляху, втікала від реалії О.Олесь бере на себе функції поета-пророка, проводиря народу, прагнучи словом і ділом здобувати довгождане і омріяне – Волю: „Вперед, вперед! На бій, на бій За волю України!” Хтось дужий, сповнений надій Гукає через стіни. О ждіть, невільники в тюрмі Співці в піснях віщуйте Кричіть, розказуйте, німі І з крику волю куйте. Були в О.Олеся й хвилини розчарувань, сум’яття, невіри в здійснення бажаних мрій. Споряджаючи свою П’яту збірку, О.Олесь планував подати до неї передмову, у якій відбито і його погляди на події революції: „У той час, коли ся книжка була вже зложена, в Росії відбулись події величезної ваги історичного значення. Упали мури російської темниці, і на поріг вийшла з сонячною усмішкою невольниця Воля. Вона усміхнулась всім народам від Півночі до Півдня, від Сходу до Заходу неоглядної держави. Незабутній день! Великдень невільників! І не піснями минулого потрібно було зустрічати цей день. Але в сій книжці є пісні, які розкажуть Волі, як вони журились за нею, як її любили”. Живи, Україно, живи для краси Для сили, для правди, для волі! Шуми, Україно, як рідні ліси, Як вітер в широкому полі.
Збірка має своєрідну структуру. В ній вміщено цикл «На зелених горах», який складають вірші, що були написані від вражень подорожі у Карпати, далі йде основна частина і завершуєьбся циклом «З щоденника Р.1917». Патріотичні мотиви в творчості цього письменника домінують, хоч критика й донині помилково акцентує на Олесеві як на чистому лірикові, співцеві квіточок, любові та розлуки. Але хмільна романтика згодом переросла у гіркі роздуми, зневіру, страх перед марним пролиттям крові. У цей період ним оволодів образ „кривавого потопу”, який вперше з’явився у вірші „1918 рік”. Кривава війна гнітить душу поета, який був щирим послідовником принципу федерації вільних і суверенних республік. Він писав: „Нехай же революційна демократія підійде до народів Росії як рівний до рівного і спільно вирішить свою долю, забезпечивши трудовому народові права повноводного життя”. Важливе місце у тогочасній творчій концепції письменника займають узагальнюючі образи-символи Духу-творця, Христа, Голгофи. Ще за дев'ять років до утворення УНР і недовгих днів її існування Олесь передбачав трагедію. Він бачив роз'єднаність українців, їхнє невміння знехтувати внутрішніми чварами перед лицем окупації. У вірші "Ми останні вже весла ламали" поет писав: А над нами мушкети блищали, І сміялися з нас вороги. А між нами усе свої люди, Все сусіди, свати, земляки, Все Степани, Івани, Іуди, Єнки, Овські, Уки... Павуки. Вдалими художніми знахідками цього поетичного твору є синонімічні ряди імен та суфіксів українських прізвищ, які мали би звучати патріотично і в одному ряді з якими явним дисонансом звучить ім'я Іуди і слово "павуки", що підкреслюють трагізм ситуації. Події 1918 року вселили в Олесеве серце віру в державність. Патетично і щиро звучать рядки вірша "Доки ви будете ждать, кам'яні": Кличте калік і дітей понесіть, Станьте вгорі на зруйнованих мурах, Землю святую сльозами зросіть... Тихо заграйте на рідних бандурах, Небу свої каяття принесіть. Уже пізніше, в еміграції, поет не міг забути УНР і вірив у нове відродження України: Христос воскрес! Воскресла Україна! О краю мій! Схиляюсь на коліна ("Із наших снів, з напівдумок неясних") або: З-під мертвих скель забило джерело, Потоком буйним ллється: "Слава!; "О Боже! Щастя в нас було! О Боже, в нас була Держава! Невже ми втратили її?! Невже у нас не стало сили? Хоч крихту рідної землі Чому в руках ми не лишили? ("І досі ще цвітуть в уяві прапори").
У 1919 році пішли чутки, що вийшла шоста збірка поезій «На хвилях”» Ця книжка була особливо дорога автору. Та вона так і не дійшла до читача і пролежала в архіві 70 років. Вона засвідчила, що поетична хвиля Олесевого таланту не слабла, її ліричний струмінь не згасав, а навпаки – набував нової музичної сили й образної виразності. Здається, поетовому зізнанню можна повірити: Я закоханий... Люблю! Не признаюся нікому... Тільки місяцю ясному, Тільки, може... солов'ю. І сказав... а солов'ї Вітру, хмарам розказали, І тепер думки мої Вся земля і небо взнали . Проте в ці бурхливі роки мало було хвилин, щоб висловлювати подібні почуття. За кордоном О.Олесь видав збірку поезій „Чужиною”(1919), в якій у О.Олеся з’являються нові образи і теми. Схильний до трагічного світовідчуття О.Олесь посилює другу струну своєї лірики – журбу. Гірку правду свого становища виливає на папері і „як пес голодний, кинутий і гнаний, блукаю я по вулицях чужих”, „іду кудись в сльозах, в ганьбі, в нарузі”, „а сни вночі як яструби прокляті, на частки душу рвуть”. Ностальгія. Поет оплакує свою долю і долю свого народу-страдника, думками лине до покинутого, але милого серцю рідного краю. Вірші пронизує болючий зойк про безвихідність становища, душа поета кам’яніє. Моя душа – моя країна. В диму руїн, в кривавій млі Лежить вона з розбитим серцем, З вінком терновим на чолі. Наполегливе дошукування причин поразки української державності підвели Олеся до правильною висновку: Після довгих літ мовчання, Після довгих літ журби, В час прекрасного світання Не прокинулись раби ("Після довгих літ мовчання") Московсько-більшовицька окупація України відтворена поетом не тільки як жахлива баталія, і як фатальна картина зради багатьма українцями святої справи. У вірші "Вона з мечем в руках боролась, як орлиця" образ подоланої України не меркне: Вона з мечем в руках боролась, як орлиця, Із ран її лилася кров... Стояли, думали, дивились, Ніхто на поміч не прийшов. Безсердечні діти нещасної України добре показані у вірші "Ой була на світі та удівонька". Психологія зрадників примітивна: Моя хата скраю, Я тебе не знаю, Іншу матір маю, й пою, її кормлю, її доглядаю Проте митець влучно карає пристосуванців, погрожує їм Божою карою: Де ви? де ви? час минає, Божа правда в світ іде. Божа правда вас спитає І не знайде вас ніде ("Ланцюги... Могили... Мури...") Український народ у багатьох поезіях Олеся постає в образі жебрака-сліпця. Таке тяжке каліцтво, як вважає поет, сталося з нацією після зруйнування Запорізької Січі й трагічної для України Переяславської ради: Скажи ж, в яких лісах ти заблудив, Коли себе пі п'яний загубив?.. Чи в тую січ. як ти з землі не знявся, Чи в тую ніч, як з братом побратався?.. ("В яких боях ти пам'ять розгубив") Осмислюючи складну долю України, поет часто звертається до історії. Можливо, ця тема була навіяна кривавою громадянською війною в Україні. Так, у кінці 1920 року поет створює збірку «Минуле України в піснях. Княжі часи» (видана 1930р. у Львові). Ці вірші з однієї сторони є поетичною оповіддю про минуле українського народу, про князів Київської Русі, про їхню мудрість, любов до рідної землі, хоробрість та мужність- з іншої - він говорить про міжусобиці княжої доби, які призвели до занепаду Київської Русі. У 1921 році О.Олесь видає збірку сатиричних поезій „Перезва”, у якій відбилася нетерпимість до тих, хто торгував долею Батьківщини і людською совістю. У середовищі еміграції поезії цієї збірки справили враження вибуху. Ця збірка була перевидана на Україні під назвою „Емігрантська перезва”. Остання збірка, яка вийшла, дістала назву „Кому повім печаль свою” (1931), яка говорить сама за себе. Тут відбито події голоду на Україні (цикл „Голод”). В інших поезіях переважають настрої самотності і приреченості, туги за Батьківщиною. Швидко, швидко ми побачимось, Рідна матінко моя, Наговоримось, наплачемось. Радянська Україна для поета це Україна-бранка. У поезії "Хіба ви знаєте - хто ваша рідна мати'' риторичне запитання переростає в прокльони: Чи то ж братаєтесь з катами, на нас здіймаєте шаблі?.. Хай висить хмарою над вами прокляття рідної землі. Оправдання пролетарською солідарністю не задовольняють поета. Тим мізернішим виглядає народ, який знаходить десятки причин, щоб тільки не визнати власну вину у своїй біді: Чи не ти у власну хату Ворога привів? Так, привів, але мій ворог Був також із рабів ("Чи не ти, сліпий, із степу") "Вчорашній раб - сьогодні пан" - більшовик, комуніст - розпоряджається Україною як своєю вотчиною: Знов душать нас, товариш,брат, Невольник, вчора окутий, Що разом вийшов із-за ґрат, Сьогодні ворог лютий ("Знов душать нас, товариш, брат") Олесь доходить до страшного за своєю суттю висновку: сільська за складом українська нація здатна лише на підпорядкованість, службу і найми: Хвала і честь вам, гречкосії! В холодну зиму на полях Вас безліч падало в боях За славу мачухи Росії... А ось пролити кров за власну державу не знайшлося сміливців: Чи перший крик і брязкіт зброї Розвіє всіх вас по кутках, І Воля з прапором в руках Впаде на вас без вас герої? ("Хвала і честь вам, гречкосії") Тяжкі випробування в радянський час, як вважав Олександр Олесь, пробудять супротив, протест. У вірші "Іди, іди, наш катоньку" пестливе слово, звернене до лютого супостата, асоціативне суголосне і водночас протиставлене "воріженькам", які мали би згинути, "мов роса на сонці". На жаль, милосердя до ворогів завжди оберталося для українців трагедією, яка показана у вдало підібраних словесних ілюстраціях. Як емігрантові Олександру Олесю не раз доводилося чути несправедливі звинувачення: Я знаю, - тяжко вам... І чую я докори: "Ти, наче зрадник, кинув нас І щастя власного пішов шукать в простори В такий страшний, проклятий час"
Письменник хотів повернутися на Батьківщину, але здоровий глузд перемагав. Уже з підтексту вірша "Журавлі" добре видно, що чекало колишніх емігрантів в Україні: Летять, курличуть журавлі, Летять до рідної землі... Що їх чекає? Чи ЧК?..
І вже пряме застереження вчувається в наступній строфі: Летіть, курличте в небесах, Але затямте добре шлях! О Боже, Боже, пощасти Назад хоч декому втекти. Емігруючи в роки громадянської війни, Олександр Олесь, звісно, не міг і подумати, що це назавжди. Ось чому в поезії "Невже прийти, вклонитись і сказати" з'являється образ тернового вінка - вічної муки без України. До останніх своїх днів поет жалів, що виїхав з рідного краю, не міг собі простити еміграції. У вірші "Коли б я знав, що розлучусь з тобою" він писав: Ні! Не пішов би я з ганьбою Шукати ганьби на чужині... На хрест?! Однаково мені! Поета-вигнанця хвилюють жахливі вісті про голодомор 1933р. в Україні, про арешти й розстріли української інтелігенції, зокрема про розправу над особистим приятелем - письменником Антоном Крушельницьким та його дорослими синами Іваном і Тарасом у грудні 1934 р. Трагедія, яка спіткала родину добрих знайомих, стала імпульсом до написання за кілька днів січня 1935 р. драми "Земля обітована". Таким чином Олесь один із перших заговорив про сваволю, терор, репресії і порушення законності з боку радянськогорежиму. Вірші останніх років позначені тонкою філософічністю, що спирається на мудрість прожитих років. О.Олесь намагається не згаяти відведеного йому долею часу і повчає інших не марнувати безнадійно жодної миті: Так шкода кожної хвилини, Що порошиною полине І зникне в прірві забуття, Лишивши жаль і каяття. Протягом 1924-1925 років у серії «Українській дитині» видавництва «Чайка» (Відень) вийшло п'ять невеличких книжечок віршів для дітей: «Ялинка», «Поєдинок», «Рак-рибалка», «Вовченя», «Іменини». Усі вони були гарно ілюстровані художниками Оленою Кульчицькою та Юрієм Вовком.
3. Драматичні твори Ще з дитинства О.Олесь цікавився театром й сам пробував свої сили на цьому поприщі. В "Автобіографії" знаходимо запис, що поет, аби побачити якусь українську п'єсу, "ходив за 12 верст пішки". Під час навчання у хліборобській школі Олесь брав участь в аматорському шкільному театрі. За цікаву, нестандартну гру після однієї з вистав глядачі-ровесники винесли його на руках. Користувався успіхом серед публіки, коли виступав як актор у створеному ним самодіяльному театрі маєтку Харитоненка, а потім працюючи статистиком у Слов'янську. Десь у ці роки О.Олесь і сам починає писати п'єси. Він планував створити драму про своє перебування в Слов'янську і взаємини між закоханими - ним і майбутньою дружиною. Першою п'єсою його слід вважати написану 1901 року російською мовою "Родную глушь", яка збереглася в рукописах. В основі сюжету твору - відвідини автором маєтку дядька по матері на Херсонщині. Сюди він приїздив, тут спостерігав життя, користувався бібліотекою. Трохи пізніше була написана п’єса „Останній терпець” – про зруйнування Катериною ІІ Запорозької Січі (п’єсу так і не знайдено). У зв'язку з переїздом до Києва, з 1909 року О.Олесь брав активну участь у роботі літературно-мистецького клубу. Був одним з фундаторів товариства "Вільний театр" і далі продовжував грати в самодіяльних виставах. У 1909 році, в час розгулу чорносотенної реакції митець написав свій перший драматичний етюд „По дорозі в Казку”, який, на думку окремих літературознавців, дуже близький за звучанням до драматургії Метерлінка. Однак у п’єсі бельгійського драматурга "Сліпці" (1890) наголошується на обмеженості людського розуму і вічній "органічній" сліпоті людства, то О.Олесь найчастіше висловлює сумнів у можливості досягнення щастя, отої "омріяної казки" на землі. Скоріш за все, драматичні поеми О.Олеся близькі своїм символізмом до драм Ібсена і Гауптмана, а не Матерлінка. Персонажі Олесевих творів також перебувають у постійному конфлікті зі своїм середовищем, якому вони незрозумілі, а під час дальшого розвитку подій стають навіть ворожі. Кінчають вони так само трагічно, як і герої Ібсена і Гауптмана. Персонаж "Він" з драматичного етюда "По дорозі в Казку" – мовби слов’янський родич героїв цих драматургів. Символіка Олесевого твору прозора: народ заблукав у лісі й не може знайти стежки, щоб з темряви вийти на світло. З’являється "Він" – юнак, який хоче вивести людей з темряви. Але з часом "Він" завагався, почав сумніватися в обраній меті. До ролі справжнього проводиря "Він" ще не доріс. під впливом його сумнівів зневірюється і народ. Безнадія і відчай провідника й народу, який заблукав символізували настрої часів реакції після революції 1905 р. Проте на відміну від трагічних фіналів європейських митців, у творах О.Олеся з’являється іскра надії. У 3-й частині етюду з’являється хлопчик з "Казки", щоб "тут зірвати папороть розквітлу" й сповіщає конаючому героєві, що "у казці завжди сонце". У даному творі хлопчик – символ моральної чистоти й правдивості ідей, що їх проголошував "Він". Отже, провідник не помилявся, він лише зневірився і завагався, що й призвело до поразки і його і народу, який він так натхненно вів до омріяної "Казки". В основу етюду покладено легенду про Данко, сюжет побудовано на протиставленні високої мрії та жорстокої дійсності. Натовп, що блукає в темній гущавині, до "світлої казки" і "сонячної брами" береться вивести юнак. Він став володарем дум, але скоро починає вагатися в можливості досягнути мети. Тоді й люди, відчувши це, відступають од нього. Натовп і герой однаково неспроможні на активну дію - в цьому виражалась безнадія, властива добі реакції. Етюд "По дорозі в Казку" був художньо найсильніший серед творів збірки "Драматичні етюди" (1914). Він був добре сприйнятий критикою, відразу здобув прихильність у читача. У 1910 р. його мали поставити на сцені театру М.Садовського, але царська цензура виставу заборонила. Прем’єра драми відбулася в цьому театрі лише після революції, у 1921 р. Хронологічно першими вийшли з друку драматична поема "Над Дніпром" і драматичний етюд "Трагедія серця", що їх включив поет до 3-ї книжки (1911). Згодом з'явилися такі драматичні твори, як "Тихого вечора", "Осінь", "Танець життя", "На свій шлях". Як людина і письменник, якому були властиві гарячі патріотичні почуття, він хотів прислужитись театру практичною допомогою, брався за просвітницьку роботу. З цією метою написав водевілі і шаржі "По Мюллеру", "Морока", "Патріот", "Черговий концерт", "Забуття", "За гусака", створив лібрето до опери "Кирило Кожум'яка", "Над Дніпром". Серед рукописів письменника зберігаються драматичні твори про селян, інтелігенцію, робітників. Уже самі назви часто багато про що говорять "Ательє художника", "У поштовій конторі", "Скульптор", "Український цепелін", "На курорті", "Буржуї" та ін. Так Олександр Олесь прагнув оновити українську драму, порушуючи морально-етичні й духовні проблеми того часу. Він і в драматургії залишається ліриком. Проблема протиставлення життєвої буденщини і піднесеного людського духу порушена драматургом у другій визначній п’єсі - драматичній поемі "Над Дніпром" (1911). На відміну від "Дороги в Казку" її написано віршованою мовою. Сюжет взято з фольклору. У ній автор використав народну легенду про нещасливих у коханні дівчат, які втопились у Дніпрі й стали русалками. У творі поєднані висока ліричність і музикальність вірша, реальність і фантастика, сувора дійсність і прекрасна мрія. Композиційно твір складається з 6 невеликих частин, функціонально взаємозалежних. У центрі сюжету - нещасливе кохання селянської красуні Оксани, яку розлюбив парубок Андрій, який одружився з Мариною. З розпачу Оксана кинулась у Дніпро, де прийняли її між себе сестрички-русалки. Однак, вона продовжує кохати Андрія, хоче його побачити й повернути почуття. Навесні, коли за народним повір’ям, русалки у селах шукають житло, вона з іншими посестрами випливає з Дніпра. Перевдягнувшись в сільську дівчину, вона наймається до Андрія і Марини доглядати дитину. Андрій знову закохується в Оксану, але щастя їхнє недовге: русалка повертається в глибини річки. З розпуки за нею в Дніпро кидається і Андрій. Самогубством він прагне спокутувати свою зраду. Наприкінці виявляється, що все це наснилося Андрієві. Тому один з варіантів п’єси назвивався "Сон над Дніпром". Даний твір дещо подібний до "Лісової пісні" Лесі Українки. На основі поеми О.Олесь за три дні створив своєрідне високопоетичне лібрето. Музику до опери написав композитор Є.Форостина, а потім Ф.Євсевський. прем’єра ліричної п’єси О.Олеся "Над Дніпром" відбулася на Закарпатті, в Хусті, на початку січня 1939 р. Чимало драматичних творів О.Олеся присвячені взаєминам між закоханими. Так, інтимні почуття, муки і радість цих переживань поетом відбиті в драматичних етюдах "Тихого вечора" і "При світлі ватри". Більш реалістичним, ніж символістським видається одноактний етюд "При світлі ватри" присвячений загальнолюдській проблемі. У ньому автор замислюється над значенням і вагою кохання в житті людини. О.Олесь подає історію кохання двох пар: Марії та Данила й Галі та Андрія. Для більш складних натур Марії та Данила значну роль у житті відіграє минуле, Галя та Андрій керуються постулатом: "якщо життя не дає щастя, то мусимо самі взяти його". Психологічний етюд "Не свій шлях" зображує подружній конфлікт. Любляча й віддана жінка покидає чоловіка, який скалічив її особистість власною грубістю і нетолерантністю. Тлумлячи в собі любов до людини, з якою прожила 8 років, вона своїм рішучим вчинком здобуває собі свободу (сюжет подібний до "Нори" Ібсена). Цілком можливо, що поштовхом до написання був якийсь конкретний випадок з життя. Психологізм інтимних взаємин загострює конфлікт у драматичному етюді "Осінь". Панночка, не сприймаючи кохання Пана, ховається від нього в глухій лісовій сторожці, проте і там в темну осінню ніч він її знаходить. Олесь, відступивши від властивого йому ліризму, загострив дію, зробив її особливо напруженою. Недаремно етюд став популярним на сцені. По-різному був прийнятий символічний етюд "Танець життя". Проте всі відзначили його песимізм. Олесь в етюді проголошував: вся людськість - "обридливі, горбаті потвори, ідіоти, їх життя немов жахливе снище, повне зневіри й розпуки, завершується божевільним танком". У кожній своїй драмі Олесь порушив досить серйозні проблеми свого часу. Він висловлює стурбованість майбутньою долею рідного народу, вироджені сини якого, скалічені фізично, морально і політичне, не можуть витворити справедливості, тобто привести до вимріяної казки. Покоління горбанів - синів і дочок здатне лише на божевільний танок, від чого батько з жахом падає на порозі. У драматургії О.Олесь широко використовував сатиру. На жаль, недоступні досі написані у Відні комедія на чотири картини "Ревізор з Кам'янця", трагікомедія "Народний суд", лібрето до опери "Влада за кордоном". Всі ці твори О.Олесь не зміг надрукувати, і лише пізніше написана віршована драма "Вилітали орли" (1936) побачила світ. "Вилітали орли" - це своєрідний політичний памфлет на уявну "міжнародну" акцію в Празі (1936), куди О.Олесь звів різних мастей "рятівників" аполітичних спекуляцій і моральної деградації горе-визволителів. Письменник вводить у твір засоби українського народного гумору, рядки з народних пісень і віршів Т.Шевченка. У драмі «Земля обітована» (1935) письменник знову повертається до теми країни Казки. На цей раз вже у жанрі політичної п'єси. Чарівною країною видається героєві п'єси, літератору Шумицькому, Країна Рад. З вірою в цю агітаційну казку він переїздить із родиною з Галичини у Наддніпрянську Україну, де опиняється у жалюгідному стані — матеріальному, а, головне, моральному, а згодом потрапляє під відомі репресії 1934 р. й трагічно гине разом із дружиною та синами. Страшний льох під тюрмою, де катують та розстрілюють людей — такою постає насправді Країна Казка. Але головне не в цьому. Залишаючись загалом досить слабкою у художньому вирішенні проблеми, п'єса цікава з точки зору генези ідейного фанатизму людей, далеких од первісного більшовизму. Справа в тому, що герой твору до останнього подиху сліпо вірить у соціалізм. Останні сторінки драми, найсильніші та найдосконаліші, вельми нагадують «Народного Малахія» М. Куліша. Герой втрачає розум, але його монологи напрочуд дивно поєднують формальну логіку бюрократично-радянського мовлення (мова декретів) з повним нерозумінням того, що коїться навкруги (а навкруги, як і у Куліша - Смерть). «Це мусить бути заборонено! Окремим декретом і то по цілому Союзі! Всім, всім, всім... забороняються грубі, брутальні жарти з заслуженими людьми революції: чи місцевими, чи тими, що прибули з-за кордону для соціалістичного будівництва». Як і Малахій Стаканчик, Шумицький вважає себе комісаром освіти. Проблиски усвідомлення того, що сталося, створюють трагедійний фон п'єси. Насильство у О. Олеся спирається на фанатизм жертви. Такий підхід до теми радянських репресій на той час не був зовсім новим у європейській драматургії, хоча українська література його не мала, як не мала взагалі цієї теми у повному її історичному обсязі. До того ж після написання драми, створеної через п'ять днів після страшного потрясіння у зв'язку з трагедією Крушельницьких, яких замучили у сталінських катівнях, Олесь теж став у радянських колах "ворогом народу". У 1941 році, вже хворий, Олександр Олесь написав драму "Ніч на полонині", яку вперше поставив на сцені Львівський драматичний театр імені М.Заньковецької в 1968 році, вперше була опублікована у журналі "Дозвілля" (1943). Вона виникла внаслідок пізнього кохання до Марії Фабіанової.Її романтично-феєричний характер випливав з давніх спогадів про Гуцульщину і має багато спільного з драмою Лесі Українки"Лісова казка" . Критики називали драму лебединою піснею О.Олеся, що напоєна найніжнішою любов’ю до рідної землі, до власного народу, до образів народнопоетичного генія. Ця п’єса ніби завершує не тільки творчість видатного українського майстра, але й цілий період в українській драматургії. У цій драматичній поемі О. Олесь знову повертається до тем та мотивів своєї ранньої п'єси «Над Дніпром» (1911). Але це водночас і останній акорд української філософської драми першої половини XX ст.. Головним героєм у поемі «Ніч на полонині» є Іван, молодий вівчар. Саме йому намарилися, наснилися зображені події. Але так само, як і у філософській казці Лесі Українки, легковажний читач може вдатися до певної помилки, бо насправді тут діє Мавка. Це вже не беззахисна поетична героїня, її вдача - немовби справжня сутність цього образу, який у волинському фольклорі постає як символ Смерті, істота, що несе загибель. Через насильство та смерть до примари майбутнього щастя йде саме жінка, яка носить під серцем дитину, чого не було у Лесі Українки. І від того страшний натуралістичний образ фольклорної Мавки доповнюється рисами культури (чи антикультури) XX ст.: загибель несе майбутня мати, яка од віку дарує життя, а не вбиває. Тому й непотрібними є фольклорні зовнішні риси - страшно те, що Мавка - звичайна І жінка. Це вона натякає закоханому у неї Чорту штовхнути в прірву суперницю - селянку. Мара щастя розбивається у тій самій прірві: немає щастя ані для Івана, що ніколи не зможе переступити через загиблу наречену, ані для самої Мавки, яка це розуміє, ані для Чорта. Камерний сюжет, форма сновидіння, любовні перипетії немов віддаляють читача од сучасних автору проблем. Але в такий спосіб вирішується чи не найболючіше для першої половини сторіччя питання - про неприпустимість. насильства на шляхах людського поступу. О.Олесь розв’язує драматичний конфлікт згідно з народними настановами: немає щастя, здобутого нечесним шляхом, за рахунок іншого. Чималий внесок О.Олеся у розвиток драматургії для дітей. О.Олесь працював над інсценізаціями народних казок: „Івасик-Телесик”, „Лісовий цар Ох”, „Лисичка, Котик і Півник”, „Микита Кожум’яка”, трилогія „Бабусина пригода”, „В гостях у Ведмедика”, "Ведмідь в гостях у бабусі". Всі ці твори вийшли за кордоном і тільки „Солом’яний бичок” у 1927 році на Україні. У своїх казках О.Олесь спирався на народну мораль. Але ці казки не тільки для дітей, досить багато в них порушується серйозні проблеми (дорослі). Низка драматичних творів Олександра Олеся понад 70-80 років пролежала в архіві, деякі з них опубліковані Р.Радишевським у 2-му томі упорядкованого ним видання творів Олеся (1990).
|
