ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Загальний огляд життєвого шляху поета.

12 3

ТЕМА: Життєвий і творчий шлях О.Олеся (1878-1944)

План

1. Загальний огляд життєвого шляху поета.

2. Мотиви та образи поетичної творчості.

3. Драматургія Олександра Олеся.

4. Загальний огляд художньої прози письменника.

5. Значення та вивчення творчості Олександра Олеся в школі.

Загальний огляд життєвого шляху поета.

Олександр Олесь (літ. псевдонім Олександра Івановича Кандиби) народився 5 грудня (23 листопада за старим стилем) 1878 року на хуторі Кандиби поблизу містечка Крига (нині Білопілля) Лебединського повіту Харківської губернії (тепер це Сумська обл.) у родині Івана Федоровича та Олександри Василівни Кандиб. У цьому ж році народилися ще два українські письменники Петро Карманський, Василь Пачовський (належали до «Молодої Музи»).

Сучасні біографічні джерела подають дещо суперечливу інформацію щодо родоводу Кандиб. Одні - вказують, що родовід Олександра Івановича Кандиби сягає Корсунського полковника, згодом Ніжинського полкового обозного Федора Кандиби. Олександр Олесь був не просто палким українофілом, а й спадковим дворянином: герби роду Кандиб - як «малоросійський», так і «высочайше утвержденный и пожалованный» - можна побачити в «Малоросійському гербовнику» В. Лукомського та В. Модзалевського. Але на кінець XIX століття рід озлиднів, занепав, від дворянства залишилось хіба що гучне прізвище - і козацька потуга, впертість, послідовність у досягненні потрібного результату.

Інші – відзначають, що батьківський рід походив із чумаків, материн – із кріпаків. Дід по батьківській лінії Федір Кандиба торгував рибою, батько Іван Федорович працював на рибних промислах (був навіть завідувачем) в Астрахані, де і загинув (втопився у Волзі). На той час О.Олесю було 11 років, крім нього на руках матері залишилося ще дві сестри. Ймовірно, що ці відомості потрібно об’єднати.

Дитячі роки майбутнього письменника пройшли в с. Верхосуллі Лебединського повіту. Сюди він приїздив до 13 років і разом із сестрами Галею та Марусею до батька матері – діда Василя Пархомовича Грищенка, який орендував маєток у відомої художниці М.Башкирцевої, відсилаючи її гроші за кордон, хоча до 1861 року був кріпаком. Річка, гарне село з великим лісом, а навколо – степ, де височіли старовинні, з половецьких часів могили. Саме тут від діда він почув багато казок, легенд, пісень та познайомився з життям селян. Цей період свого життя О.Олесь буде згадувати з теплотою і смутком. В одному з віршів він назве себе вихованцем степу. Син був подібний до матері не тільки зовнішньо, а й душею: любив природу, подорожі, тягнувся до наук. Вдова інтуїтивно вгадувала велике майбутнє хлопчини і, щоб пересвідчитись в цьому, повела його до отця Іоана Кронштадського, якого в народі мали за пророка. Пильно глянувши дитині в очі, священик сказав: „Большой будешь человек”. Через багато літ пророцтво справді здійснилося. Мати поставила за мету вивчити всіх дітей і вивести їх у люди, але необачно заплуталась в боргах і втратила останнє майно - будиночок, у якому мешкала зі сиротами. Не маючи засобів на прожиття в Білопіллі, сім'я переїхала в Суми. Мати померла, а дочки стали вчительками.

Уже з 4-ох років Олександр умів читати. У рідному містечку навчався у початковій школі. У 9 років написав перший вірш російською мовою своїй кузині Тетяні, в яку закохався під час перебування у дідуся у Верхосуллі (на жаль, він не зберігся). В 11 років напам’ять знав “Кобзар” Шевченка і міг співати його. У 1893 році прудкий, жвавий Олександр Кандиба закінчує Білопільську чотирирічну школу. «Науки не любив і школу згадую, як катівню», - пізніше писав він в своїй автобіографії. Смуги на тілі від лінійки палали відразою. Хлопець мріє про гімназію, однак сімейні нестатки стали на заваді. І хоч не мав потягу до агрономічних наук, та заради освіти вступає до Дергачівської сільськогосподарської школи на Харківщині (за іншими джерелами до Харківської сільськогосподарської школи, яке ще називалося Харківським землеробським училищем).

Редагував рукописний журнал “Комета”, в якому вміщував власні поезії, написані українською та російською мовами. Одним з найкращих своїх товаришів Олесь вважав власного кузена Петра Радченка (в деяких джерелах вказано, що П.Радченко був його двоюрідним братом), який як зазначав пізніше поет, був свідомим українцем, писав укр. мовою повісті й “кинув” у душу О.Олеся перші “лучі національної свідомості”. У дядька ознайомився з творами Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка та ін.. Захоплювався творами Некрасова, Нікітіна, Кольцова, Лермонтова, Надсона, А.Шеншина, Байрона, Шеллі Шопенгауера. З українських поетів добре знав М.Старицького, Лесю Українку, М.Чернявського та інших.

Через матеріальну скруту змушений був відпрацьовувати на різних роботах. Скінчивши школу, вступив до Київського політехнічного інституту вільним слухачем, але, не маючи змоги заплатити за “право слухання лекцій”, кинув інститут і пішов практикантом в маєток Харитоненка. На Миколаївському заводі був одним з організаторів театру і виступав у різних п’єсах.

У 1903 р. склав іспит з латини і став студентом Харківського ветеринарного інституту, одночасно пішов на службу в земство статистиком, де перебував до 1905 р. Самотужки опанував англійську, польську, болгарську, сербську мови.

Присутність на відкритті пам'ятника І.Котляревському в Полтаві у 1903 р. теж залишила глибокий слід, саме тут, у Полтаві, відбулося переосмислення майбутнім поетом долі української мови і літератури, усвідомлення свого громадянського покликання: „Що я пережив - важко сказати! Знаю лиш одне: сидів я, говорив, слухав, сміявся з тими, творчість яких так само дорога і рідна мені, як колискова пісня матері”. Тут Олесь зустрівся із В.Самійленком, М.Коцюбинським, Лесею Українкою, Іваном Липою (батьком Юрія Липи). Він прочитав свої поезії - і їх не тільки гаряче сприйняли, а порадили готувати рукопис. Першою публікацією молодого поета став диптих „З пісень молодості”, який з'явився у збірці „Багаття”, що виходила в Одесі.

Під час революції перекладав революційні російські пісні, які розкидали разом з прокламаціями. Брав активну участь у студентському громадському житті, виступав на “сходках”, був делегатом від інституту, коли приїхала англійська делегація в Петербург. Був у близьких дружніх відносинах з болгарським поетом Карагеоргієвічем-Василєвим, який переклав багато творів О.Олеся.

У 1906 році під час перебування на посаді статистика у Слов'янську, що на той час вважалося курортним містечком, познайомився зі своєю майбутньою дружиною, слухачкою Бестужевських курсів Вірою Антонівною Свадковською. Із великого і щирого кохання народився й літературний псевдонім поета. Віра називала Олександра не Сашею, а Олесем, і в згадку про цей чудесний час любові Олександр Іванович прибрав собі псевдонім Олесь:

Те ім’я, що мені дала Ти

У дні, осяяні Тобою,

У сні і вільне і крилате

Літа і в’ється наді мною.

Його прийму я в свою душу,

Зіллю з своєю кров’ю…

Влітку 1906 року Олесь одружується і разом зі своєю дружиною здійснює поїздку в Крим. У Ялті познайомився з С.Петровим (Скитальцем), С.Єлпатєвським, Серафімовичем. Вони змусили прочитати О.Олеся власні поезії. Незважаючи на те, що вірші лунали українською мовою, вони отримали позитивну оцінку російських письменників.

За порадою В.Короленка О.Олесь 1907 р. поїхав у Петербург, де і вийшла влітку перша книжка поезій “З журбою радість обнялась”. Як писав Олександр Олесь в «Автобіографії»: «…300 крб. на друкування книжки йому позичив український письменник і громадський діяч П. Стебницький». Збірка мала шалений успіх. Схвильований поет на початку 1907 р. писав до дружини: „Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім'я, дане тобою, зробиться символом кохання?”. У 1907 році в родині народжується син Олег, майбутній діяч ОУН і поет О.Ольжич. О.Олесь бере участь в подіях революції, перш за все, він перекладає революційні пісні, виступає на „сходках”.

У 1909р. видав митець другу книгу “Поезії. Книга ІІ” і антологію “Молодая Украина” в перекладі Ів.Рукавишникова. Ніжний лірик, О. Олесь завбачливо придбав цілком земну професію — закінчив Харківський ветеринарний інститут. «Бажаючи віддатись виключно літературній роботі,— написав він в «Автобіографії»,— я робив заходи знайти якусь посаду при видавництві або знайти поетичну роботу при газеті, але в той час так бідно оплачувався літературний труд, що я примушений був взяти, може, найогиднішу роботу з усіх робіт. У жовтні 1909 року я поступив на київські скотобійні, де і прослужив до початку 1919 року. В атмосфері кривавого пару, хрипіння й агонії конаючих тварин довелось мені «продовжувати» літературну роботу».

Подорож Гуцульщиною у 1912 р. збагатила поета незабутніми враженнями. Описуючи храмове свято в Криворівні (зустріч з І.Франком), він із захватом згадує барвистий одяг верховинців, які спускалися з гір у долину. "Неначе квітки, що ростуть на горах, ожили і сходять до Черемошу, щоб напитися студеної води. Зачервоніло незабаром усе біля церкви.., наче розцвів нагло квітник або хто розкидав червоне, як мак, багаття... Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси. Зустріч з Гуцульщиною знайшла втілення у поемі "На зелених горах" (1915): в ній "країна див" асоціюється з вільним духом українського народу.

У 1912 р. поет пише драматичну поему "По дорозі в Казку".

у 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів ("Мов келих срібного вина", "Італійська ніч підкралась", "В долині тихий сон летить"), які збагачують українську мариністичну лірику, тобто пов'язану із зображенням морських пейзажів.

У 1917 році О.Олесь займає позицію першорозрядного українського поета доби Центральної ради та УНР, став „володарем дум” покоління, яке підготувало революцію 1917 року. Хоч поет ніколи не був політичним діячем, він бачив, що робили більшовики на українській землі. У пресі навіть з”явилися повідомлення, що його убили в 1918 році.

У січні 1919 року Олександр Олесь збирається разом зі своїм другом Костянтином Хороманським, піаністом й композитором, у гості до сестри Марії. Але дійти з Лук'янівки до Бесарабки, де вона мешкала, було неможливо. Кулеметна стрілянина, вибухи снарядів... Довелося перечікувати в квартирі Хороманського. Олесь читав вірші з підготовленої до друку книги. На якусь мить господар вийшов у сусідню кімнату і там від вибуху снаряда загинув. Ця смерть стала величезним душевним потрясінням для Олеся. До цього додалося ще одне гірке переживання: петлюрівцями був розстріляний брат дружини, похорони якого відбулися з хати Олеся в Пущі-Водиці. Ще одним потрясінням став розстріл більшовиками поета Григорія Чупринки. А згодом припинила своє існування й Українська Народна Республіка. Як згадує сестра Марія, брата це остаточно надломило, і в розпачі він вигукнув: «Далі я не можу витримати!.. Я збожеволію...». Чесно кажучи, Олександр Олесь просто не витримував революційної завірюхи, злиднів, переслідувань, а до того ж праця на бойні аж ніяк не гармоніювала з його талантом лірика.

Побачене настільки вразило вразило чутливу душу поета, що він 1919 року покинув Україну. Як виявилося – назавжди, хоча виїжджав нібито як дипломат (культурний аташе) до Будапешта з дипломатичним завданням від буржуазно-демократичного уряду Української Народної Республіки (УНР). Та заради істини слід сьогодні нагадати: О. Олесь не був ні політичним діячем буржуазно-демократичних урядів, ні тим паче дипломатом. Саме тоді, коли С. Петлюра почав прибирати владу до своїх рук, немало української інтелігенції під приводом дипломатичних місій емігрувало з країни. Виїхав за кордон і поет. Його лякала неконтрольована стихія революційних припливів і відпливів, він вважав, що не варто свавільно експериментувати над “живим народним організмом, обезкровленим війною і революцією”, боявся, що справа може повернутися фатально, що треба уважніше придивлятися до процесів, не поспішати, що Україні загрожує Антанта, а в цьому заплутаному лабіринті, яким є політика, мало кому вдається правильно зорієнтуватися, тим більше — вести за собою народні маси.

Дружина і син залишилися у Києві. Олександр Спочатку поет знаходиться в Будапешт, а потім переїжджає у Відень. У Відні видавав журнал "Сміх" і підписувався під публікаціями В.Валентин. Під цим же псевдонімом у 1921 році вийшла нова книга "Перезва".

У тяжкі 1919-1921 роки Олесь разом з Антоном Крушельницьким та іншими земляками працював у Комітеті допомоги голодуючим в Україні, збираючи кошти, харчі та одяг для співвітчизників у більшовицькому “раю”. За участю Олеся у Відні 1921 року засновано Український Вільний Університет (УВУ), який невдовзі був перенесений до Праги. Олександра Олеся було одночасно обрано першим почесним доктором цього університету.

Десь у цей час, згідно спогадів Назара Гнатюка (товариша Олеся), в житті поета з’явилась інша жінка Марія Фабіанова - симпатична словачка, яка (начебто) згодом народила Олесю позашлюбного сина Олександра.

Через Міжнародний Червоний Хрест Олександр Олесь добивається виїзду родини за кордон. У січні 1923 року Олег з матір’ю прибувають до Берліна, а потім усі разом до Австрії, а пізніше до Чехословаччини. Через три роки переїздить до Ржевніц (околиця Праги), а з 1931 року родина мешкає вже в чехословацькій столиці. Кандиби жили скромно, бо творчість майже не давала прибутку. Чимало коштів потребувала оплата навчання сина Олега у Карловому університеті. Син успадкував від батька поетичний дар і пізніше став відомим поетом Олегом Ольжичем. Критики по-різному трактують стосунки між Олександром Олесем і Олегом Ольжичем. Дехто навіть схильний робити їх антиподами в літературі. Погодитися з такими, м'яко кажучи, домислами - піти проти правди. Дійсно, Олександр Олесь не сприймав жорстку лірику сина, обурювався рядками про кровопролиття, деколи навіть різко вичитував молодшому Кандибі. Проте Олег любив і розумів батька. Міг прочитати будь-який Олесів вірш напам'ять, навіть починаючи з першої-ліпшої кимсь процитованої строфи чи рядка. Правильно акцентує Леонід Череватенко, коли пише, що "вони були друзями, вони обидва потерпали за Україну - батько й син".

Туга за Україною поступово викорінювала всю радість із душі поета. Кожна звістка з Радянської України була для Олеся надзвичайно дорогою. Коли у 1925 році в Горні Черношіці до поета завітав Павло Тичина разом з іншими українськими митцями, що подорожували по Європі, Олесевій радості не було меж, і вітав він їх, як найдорожчих гостей.

У цей період О.Олесь бере участь у різних літературних виданнях. Звістки з України приходили все тривожніші: терор, арешти друзів, з якими переписувався. У ці важкі роки збирає гроші для голодуючих на Україні. Про все це поет буде говорити в своїх поезіях.

В останні дні життя сонце рідко всміхалося хворому і змученому духовно О.Олесю (фашизм). Не приніс радості для поета навіть його ювілей: 65-річчя життя та 40-річчя літературної творчості, – який відбувся 5 грудня 1943 року о 10 годині ранку в Міському театрі на Виноградах у Празі. За кілька місяців по закінченню святкування ювілею прийшла трагічна звістка. Наприкінці червня 1944 року в Ледичі на Сазаві, де він часто гостював у свого земляка і де любив ловити рибу, Олесь – хоч як це від нього таїли – довідався, що у травні 1944 року Олега заарештувало гестапо на конспіративній квартирі у Львові. Його загибель у червні 1944 року у фашистському концтаборі Заксенхаузен прискорила смерть поета. Прибитій подвійним горем дружині поет, втішаючи, сказав перед смертю: "Довго не будеш сама. Без мене не проживеш, бо ти непрактична. Скоро підеш за мною".

Помер Олександр Олесь 22 липня 1944 року. Дуже швидко не стало і його дружини. Її домовину, розкопавши гріб, поклали на чоловікову, оскільки грошей на місце на цвинтарі не було. Похований поет з дружиною у найбіднішій частині Ольшанського кладовища в Празі. Заповіт Олександра Олеся не виконано: тіло не перевезено на Вкраїну. Цікаво, чи хоч хтось виконав останнє прохання умираючого: чи привіз на його гріб пригорщу землі з Байкового кладовища, щоб поет почув дотик рідного краю.

У 20-30 роки в Україні його поезії знали, як кажуть, і старі, й малі. Адже саме тоді (1927 р.) перевидавалися підготовлені Павлом Филиповичем “забезпечені” грунтовною його ж передмовою “Вибрані твори”. Інші твори перевидавалися тричі — в 1925, 1929 і 1930 роках. Крім того, Державне видавництво України двічі — у 1925 і 1929 роках — друкувало його збірочки поезій для дітей молодшого віку. Протягом 1917 — 1930 років з'явилося в нашій країні 25 окремих видань, серед них і три книжки російською мовою. І це незважаючи на те, що поет виїхав 1919 року нібито з дипломатичним завданням від буржуазно-демократичного уряду Української Народної Республіки (УНР).

Далі було забуття, впродовж 1931-1957 років його твори не видавалися, а самого поета називали ворогом народу, фашистом, націоналістом... Заходами Максима Рильського О.Олесь був частково „реабілітований” наприкінці 1957. Саме в цей період була видана збірка його поезій „Вибране”. Пізніше, час від часу, почали з'являтися інші книжки вибраного, найчастіше - вірші та драматичні твори для дітей. З творчості Олеся вилучено все, що було притаманним для патріотичної лірики. Із першої збірки поезій Олеся „З журбою радість обнялась”, вміщеної повністю у „Вибраному”, радянські видавці вилучили один вірш, що починався словами:

Вам казано - любіть братів,

Діліть добро, не будьте псами.

Значно більшого сортування зазнали інші збірки О.Олеся. Із 105 віршів збірки „Поезії” (1918) пропущено 62 вірші - усі ті вірші, що звучать і нині дуже актуально. Із цієї збірки не включено до „Вибраного” таких віршів, як „Не чують наших слів ні кат, ні брат”, „Промінь в темряві руїн”, „Горять огні” (з рядком „Сам Гріх стоїть в червоних шатах”).

Так само повелись і з сьомою книжкою поезій О.Олеся „Чужиною”, що була видана вже в еміграції. З усіх 85 віршів цієї збірки вони „відібрали” не більше четвертої частини, відмітаючи всі решту як „неприйнятні”. А ці „неприйнятні” вірші становлять основний фонд збірки „Чужиною”. Так радянська цензура калічила творчий доробок поета, подавала українському читачеві виключно сентиментально-слізливим віршописцем".

Лише 1990-го року було видано «Твори» у 2-х томах. Упорядковане дослідником творчості Олеся Р.Радишевським, це видання є найповнішим зібранням творчої спадщини Олександра Олеся (понад 1,5 тисячі сторінок тексту). Найповнішим, але аж ніяк не повним. Бо багато Олесевих творів не зібрано, пропало в часи воєнного лихоліття, багато не осмислених українським читачем, так і залишаються для нас величезною втратою.

12 3