ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Тема: «Київська школа поезії як історико-літературне явище постшістдесятництва»

12 3

1. Історія виникнення та естетичні засади Київської школи.

2. Творчість представників літературного об’єднання (М.Воробйов, В.Голобородько).

КИЇВСЬКА ШКОЛА ПОЕЗІЇ – явище так званого “постшістдесятництва”в українській літературі, процес формування якого відбувся у 1965–1968 р.р. –

час виникнення, ущільнення ядра та напівлегального існування Київської школи.

Назва виникла у 1969 р.,

1.її запропонував І.Калинець;

2. так назвали на честь кафе «Київське», де збиралися її представники.

КШП склали студенти, які в другій половині 60-х р.р. вступили до Київського університету (філологічний і філософський факультети)і згодом були виключені

з нього.

Її “осереддям”, за словами В.Кордуна, були Микола Воробйов, Василь Голобородько, Михайло Григорів і сам Віктор Кордун. Серед представників також – Микола Воробйов, Василь Рубан, Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Іван Семененко, Станіслав Вишенський та Валерій Ілля.

З Київською школою не варто ототожнювати чітко окреслений набір імен. За своєю суттю це – динамічне коло, яке змінювалося відповідно до знаходження тим чи іншим її представником свого шляху в літературі та житті. Водночас їх об’єднувала спільна основа світобачення та естетичних смаків.

У силовому полі “Київської школи поезії” перебували Микола Рачук, Тетяна Каунова, Марина Лісова, Алла Павленко, Петро Марусик, Михайло Москаленко.

«Імпульс» естетики Київської школи відчуло покоління вісімдесятників (В.Герасим’юк, І.Римарук, І.Малкович), яке сприйняло й адаптувало модерні ідеї «киян». Про їх типологічну спорідненість свідчить такий факт: Ігор Римарук, укладаючи антологію «Вісімдесятники», вмістив до збірки усіх, крім М.Григоріва, «киян».

Творчість представників КШ триває й дотепер і дає цікаві зразки самобутньої поезії.

Виникнення Київської школи зумовлювалося внутрішньою логікою розвитку українського літературного процесу, який потребував «прозорої й чистої течії, ін’єкції чистих поетичних форм». КШП – історико-літературне явище українського модернізму.

В основу об’єднання було покладено спробу зреалізувати власне у поезії “триєдність свободи” (свободу творення, свободу особистості і свободу народу).

Започаткована в середовищі поліморфного “шістдесятництва”, вона, як і поети-дисиденти, віднайшла свій шлях творчого самоствердження. Не вдаючись до маніфестів Київська школа

1. спростувала псевдохудожні настанови панівного “соцреалізму”;

2. виробила свою естетичну концепцію, в якій поєднувалися традиції фольклорної та літературної класики й набутки модернізму, зокрема було переосмислено досвід “Молодої Музи”, “Української хати”, “кларнетизму” П.Тичини, формально-змістових експериментів доби “розстріляного відродження” та Б.-І.Антонича, історіософії “Празької школи”. Цим вона відрізнялася від близької їй Нью-Йоркської групи, яка декларувала свою відмову від спадкоємності.

Світоглядно-естетичні засади КШП:

1. “... не відтворення, а творення.., повернення до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості;

2. спроби трансформації давнього міфологічного мислення в образах новітньої поезії, що спирається на новітню українську та зах.-європейську філософію і психологію;

3. повернення у поетичному творенні до лексичних прапервнів, що є головними серед найважливіших семантичних гнізд, розвиток їх... до конкретних символів через активізацію народно-поетичних уявлень та смислових відтінків (показовою в цьому плані є назва збірки Василя Голобородька «Слова у вишиваних сорочках»: через метафору автор прагнув виразити ідею – поезія – свято мови).

4. У поезії відчутна присутність божественного, живої магії слова; органічність творення...;

5. зосередження поетичної уваги насамперед на природі, людині і всесвітові, причому сама людина розглядається як рівновелика до інших складових світу: тварин, води, землі, сонця тощо, – вона не виступає на передній план зі своїми суспільно-побутовими проблемами, натомість розгортаються трансцендентні(не підвладні осягненню людською свідомістю) мотиви;

6. інтелектуалізм: «кияни» не ставили своїм завданням викликати чуттєве зворушення читача.Емоційний елемент виникав опосередковано, переважно, як втіха від подолання семантичної блокади, радість від співтворення тексту. Небагато емоціогенних ситуацій, форм, що безпосередньо виявляють почуття людини (вигуки, оклики);

7. активне використання метафори, що розумілася як самобутнє духовно-мовне утворення, що продукує свій світ і відмежовує поезію від дійсності;

8. складна асоціативність, що організовує тропи і поетичну оповідь(асоціації виникають на межі свідомого і підсвідомого сприйняття);

9. відкидання риторичності (за У.Еко,техніки утворення певних аргументацій них механізмів), як результатвтілення ідеї саморозвитку художнього слова;

10. вибір верлібру як принципу творення поезії, як оптимальної форми для поетичного втілення метафори.

11. розпорошеність поетичного висловлювання;

12. певна недомовленість, розрахована на духовну співтворчість читача, спроба викликати читача на акт поетичного співтворення чи дотворення поезії у його свідомості (власне, як “дотворення” поезії постшістдесятників і може розглядатися прихід у літературу покоління 90-х, яке і знайомилося із сучасним літературним процесом на творах поетів “Київської школи поезії” та її оточення, допущених до друку з другої пол. 80-х,).

На думку Тараса Пастуха, «вирішальним моментом… у виникненні феномену Київської школи була природна схильність її учасників до саме такого типу творчості. Вони відчували силу красу самобутнього художнього слова, здатного до несподіваного і водночас закономірного асоціативного руху».

“Київська школа” за два десятиліття до розриву в панівній художній

свідомості єдиного соціально-часового плину спромоглась на найпотужнішу пропозицію і найпослідовніший творчий чин” (В.Моренець).
(К о р д у н В. Київська школа поезії – що це таке? // Літ. Україна. – 1997. – 20 березня).

Прикметно, що в 60-хр. «кияни» виступають лише добірками поезій у періодиці, повноцінних публікацій у вигляді окремих видань вони не мають. Дебютні публікації, перші, здебільшого теплі, схвальні відгуки представників старшого покоління письменників замінилися намаганнями влади усунути літературне коло початківців з обширів літературного буття:

1. виключення з навчальних закладів,

2.упереджена критика на пленумі СПУ в лютому 1969 р.,

3. знищення готового тиражу збірки В.Голобородька “Летюче віконце”,

4. внесення молодих поетів до “чорного списку”, заборона друкувати свої твори.

Переживши період “вимушеної еміграції” під тиском “партійної політики” в галузі літератури, Київська школа у 80-ті роки знову повернулася в простір лірики, не втративши своїх естетичних якостей та художньої перспективи, що засвідчили збірки В.Голобородька “Зелен день”, “Калина об Різдві”, “Слова у вишиваних сорочках”, В.Кордуна “Славія”, “Кущ вогню”, “Сонцестояння”, “Зимовий стук дятла”, М.Воробйова “Пригадай на дорогу мені”, “Ожина обрію”, “Місяць шипшини”, “Прогулянка одинцем”, “Іскри в слідах”, “Човен”,

М.Григоріва “Спорудження храму”, “Сади Марії”.

Осмислення творчості поетів Київської школи починається в 60-і роки після дебютних публікацій у періодиці (“Літературній Україні”, “Дніпрі”, районних газетах Черкащини). Воно збігається з дискусією між ідеологічним літературознавством та зародками нової критики(першим поштовхом до неї були окремі критичні виступи І.Дзюби, Михайлини Коцюбинської, Є.Сверстюка та І.Світличного), яка розглядала літературу з позиції естетичної вартості та стильової динаміки, намагалася побачити й підтримати нове, цінне, симптоматичне – і водночас зберегти наукову об’єктивність. Критики-“шістдесятники” сходяться у своїх судженнях на головному: поезія має у собі ірраціональний елемент. Ідейно-естетичні особливості лірики розглядаються в кількох аспектах: міфологічному (І.Дзюба); філософському (В.Стус); експериментальному(І.Драч). Але ніхто із критиків не зробив спроби номінувати творчі пошуки Київської школи як літературного утворення.

У 1989 р. В.Рубан публікацією в газеті “Молода гвардія” веде мову про Київську школу як цілісне естетичне явище, започатковуючи другий етап вивчення її феномену в сучасній українській літературі: «Київська школа – це перехід до іншої некласичної форми і метафори, це межа між інтуїцією і свідомістю, до якої додається шизофренія і сюрреалізм. Але важливо не впасти у герметизм, бо якщо український народ нічого не розбере у вірші, тоді він нікому і не потрібен».

У ґрунтовних статтях Б.Бойчука, Ю.Коваліва, О.Лишеги, А.Макарова, В.Моренця, М.Москаленка, К.Москальця, Л.Тарнашинської розкривається специфіка художнього світу поетів цього неформального угруповання в семантичному полі модерної поетики.

Етапним у вивченні доробку В.Кордуна, М.Воробйова, В.Голобородька, М.Григоріва слід вважати нарис В.Кордуна “Київська школа поезії – що це таке?”, де вперше прокоментовано феномен Київської школи як цілісне естетичне та психологічне явище, головною ознакою якого стала свобода творення,зроблено спробу виробити критерії тлумачення знакових систем лірики її представників. Йдучи за ним, В.Моренець на прикладі Київської школи доводить єдність українського літературного процесу в контексті модерної пропозиції різних часів, літературної думки “шістдесятництва” та плеяди вісімдесятників.

Микола Воробйов народився 12 жовтня 1941 р. у с. Мельниківка Черкаської обл..

У 1968 р. закінчив Київський університет ім. Т.Шевченка, філософський факультет. Член Спілки письменників України (1987). Лауреат премій ім. П.Тичини (1992) – за збірку поезій «Верховний голос» (1992), «Благовіст» (1993) – «Іскри в слідах» (1993), Шевченківської премії (2005) – «Слуга півонії» (2003).

На думку Ю.Тарнавського, М.Воробйов за свій доробок в царині поезії гідний Нобелівської премії.

Сам же поетживе на околиці Києва, багато пише й малює (брав участь у малярських імпрезах «Весна-92», виставка «Українські примітивісти»(1993), Міжнародна виставка «Осінь-93», персональна виставка в галереї «Ірена»(2001)).

12 3