ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Основні поняття класичної риторики

1 23

Найпростіше визначення класичної риторики – мистецтво переконувати – реалізоване через основні поняття красномовства: логос, етос, пафос, топос.

Логос. У давньогрецькій мові слово логос означало такі дві групи понять:

· слово, мова, мовлення;

· поняття, думка, роздум.

Це значення відображено в семантиці сучасних слів із коренем «лог», які зосереджені в основному у сферах логіки та мовознавства: логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічне судження, логотип, логограма тощо. Логос як основна категорія класичної риторики покликана воєдино представляти думку і слово: слово має зміст, воно повинне йти від розуму й апелювати до нього.

Етос. У древньогрецькій мові слово «етос» означало звичай, звичка, характер, норов (від цього походить сучасне слово «етика»). В античній риториці його вживали як ознака до слова «оратор», а потім етос закріпився в риторичній науці як її моральний принцип. Етос – основа формування риторичного ідеалу.

Як одна з ключових категорій класичної риторики етос визначавзразкову суспільну й особисту морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати та впливати. Власне, без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман.

За Арістотелем, промовець має впізнаватися слухачами як людина достойна, гідна промовляти до їхніх сердець і розуму. Арістотель писав, що «істина й справедливість за своєю природою сильніші за свої протилежності», тому їх треба дотримуватися неухильно. Слухачі завжди й усюди складають уявлення про етос оратора, у цьому допомагає їм його промова. Антична риторика широко послуговувалася поняттям етосу, виховувала високу мораль (гідність, чесність, справедливість, порядність). Розвиваючи засади античної риторики, Феофан Прокопович подавав етос риторики як види чеснот: мудрість, справедливість, хоробрість, поміркованість. Кожну з цих чеснот описано як комплекс рис промовця, правил поведінки і дій, які мають вести до вдосконалення моралі й етики особистості. Звичайно, риторику як технологію мовлення, як комунікативний матеріал можна використати і на благо людей, і на зло. Однак риторична наука та практика декларувала і відстоювала високу моральність оратора як непорушний закон, як велике благо оратора й риторики в цілому. Завжди поціновували високі помисли, чисте серце, щиру душу оратора.

Пафос(гр. пристрасть, почуття) – це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке реалізоване і в процесі мовної комунікації, і в його продукті – тексті. Пафос – категорія естетики.

Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні самого мовця, тобто його особистих почуттів, що відображені в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця.

У «Лекціях з естетики» Г. Гегель так визначив поняття пафосу, посилаючись на античне його розуміння: «Ми можемо за прикладом античних авторів позначити словом Рауоз ті всезагальні сили, які виступають не тільки самі собою, у своїй самостійності, а й живуть у людських грудях і рухають людську душу в її найпотаємніших глибинах... Пафос утворює справжній осередок, справжнє царство мистецтва; його втілення є головним як у творі мистецтва, так і в сприйнятті останнього глядачем. Бо пафос зачіпає струну, яка знаходить відгук у кожному людському серці. Кожний знає цінне й розумне начало, яке міститься в змісті справжнього пафосу, і тому він визнає його. Пафос хвилює, тому що в собі і для себе він є могутньою силою людського існування».

Пафос є фактом життя. Певні справи, погляди, ідеї можуть настільки оволодівати особистістю людини, що стають пристрастю (пафосом) її життя, творчості чи суспільної або виробничої діяльності. І безперечно, все це виявляється у пафосі мовлення спонтанно, тобто незалежно від волі автора, природно або зумисне, з певною настановою на досягнення очікуваного стилістичного ефекту, співчуття, переживання, захоплення тощо.

Ці три основоположні категорії класичної риторики можна визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками, що розвинулися дотично до риторики: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос) та критерій відповідності мовної поведінки (пафос).

Топос(гр. місце) – топіки – це риторичне поняття, що визначає загальні локації у промові. До них належать часо-просторові мовні ситуації та їх описи, які легко запам’ятати і які майже в усіх мовців однакові (у сім’ї, у магазині, у транспорті тощо). Антична риторика любила топоси і розробляла заголовки для них (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій. Цій меті значною мірою слугували й зразки промов із певних тем і для певних ситуацій.

У повсякденному житті ми спілкуємось у межах топосів різних моделей: театр, гості, робота, навчання – вони дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання «як запитати?, що відповісти?» Проте кожен із нас колись та потрапляв у ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де відомих нам загальних місць мало, а є більше невідомих, які ми маємо уже самі створити, заповнити можливостями свого інтелекту (наприклад, перший прийом у посольстві, зрада тощо). У риториці використовуються вирази «детальний топос» (широкий набір правил і формул мовної поведінки) і «техніка топосу»(уміння швидко пристосуватись до мовного спілкування, увійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти).

Людина, яка не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні або некоректні запитання.

1 23