ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Основні роди, види та жанри красномовства

12 3

Соціально-політичне красномовство (політичне красномовство)вважається найдавнішим родом красномовства, найвидатнішими представниками якого були Цицерон, Сократ та інші оратори античності. У наш час цей різновид красномовства функціонує на зборах, мітингах, засіданнях Верховної Ради і місцевих Рад народних депутатів.

Політична промова – це заздалегідь підготовлений гострополітичний виступ із позитивними чи негативними оцінками, обґрунтуваннями, конкретними фактами, із накресленими планами, перспективою політичних змін.

Мітингова промова – це запальний виступ, переважно на гострополітичну, актуальну для суспільства або певної частини громадян тему, доступною для мас мовою, з емоційно-експресивними оцінками. Промовець має на меті спонукати людей до певних, часто протиправних, дій, або законотворців – до прийняття відповідних законів.

Публічний виступ серед населення стимулює ораторську творчість, бо він завжди має бути сьогоденний і часто в різних, іноді непередбачуваних умовах.

Політичні промови здебільшого гостро публіцистичні, оскільки в них є ствердження певної ідеї, погляду, напрямку, ідеологічної позиції, а це відсторонює інші позиції, якщо навіть вони й не називаються. Вираження ідейної позиції, особливо на великий загал слухачів, завжди потребує пафосу, який може виражатися по-різному: вдалими, «ударними» перифразами; порівняннями і зіставленнями; епітетами й метафорами; морально-етичними антитезами; ствердними запереченнями; повторенням певних ідеологем; гіперболами; актуалізацією окремих слів і виразів, влучних і дотичних до ситуації; оказіональним новотворенням; аритмічним синтаксисом; експресивним тонуванням. Попередньо підготовлена та написана політична промова завжди має бути розрахована на живе виголошення. Як правило, політична промова вдається тоді, коли вона не прочитана і навіть не виголошена, а з розумом сказана.

Парламентське красномовство.Світовий досвід учить: ступінь розвитку політичного монологу свідчить про ступінь розвитку демократії в суспільстві. Демократія − це не тільки сукупність процедур і їх застосування, а й взаємодія між різними політичними партіями, громадськими рухами.

Політична мова взагалі й парламентська зокрема – це особлива знакова система, призначена для досягнення консенсусу, прийняття і обґрунтування політичних і соціально-політичних рішень в умовах плюралістичного суспільства, у якому людина є суб’єктом політичної дії.

Парламентський виступ – це публічне намагання переконати аудиторію в доцільності певної ідеї, заходів, дій. Для цього використовують оригінальні пропозиції, аргументи, несподівані думки, емоційний виклад, швидка реакція, «рамка» мовного етикету.

Дипломатичне красномовстворозвивається в тих країнах, які проводять активну державотворчу політику. Серед найпоширеніших видів дипломатичного красномовства дослідники виокремлюють такі:

· промова під час дипломатичних актів (угод, комюніке);

· промови на міжнародних і міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;

· промови під час візитів прийомів, прощань, нагород;

· дипломатичне листування.

Дипломатичне красномовство досягає свого розквіту лише в незалежних державах, які проводять активну міжнародну діяльність. Воно потребує від промовця бездоганного володіння рідною літературною й іноземними мовами, гарної дикції, уміння підтримати необхідні теми, думки, цікаво вести розмову, потребує такту й коректності. Характерними ознаками промовця-дипломата є інтелект, воля, сила, обережність й обачливість.

Дипломатичне красномовство – це елітарний рівень мовлення, навчитися якого самостійно неможливо. Його слід опановувати як спосіб професійної діяльності дипломата. Щоб досягти успіху в розмові з дипломатами інших країн, потрібно бути гарним промовцем, уміти знайти контакт із співбесідником, володіти майстерністю спілкування. Міжнародне дипломатичне співробітництво виробило певні правила та норми спілкування, порушення який не допустимо і сьогодні. Їх необхідно дотримуватися в усіх жанрах дипломатичного спілкування. Сукупність таких загальноприйнятих традицій називають дипломатичним протоколом.

Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, поведінки, однак основну частину протоколу складають етичні правила поведінки і мовний етикет у різних ситуаціях дипломатичного спілкування.

Етика дипломатичного красномовства виражена через такі мовні знання й уміння промовця:

· знання, окрім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка є іншомовною за походженням;

· знання мовних формул усіх типів (номінативних, атрибутивних, предикативних) та умов використання їх відповідно до дипломатичного рангу промовця;

· володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангу співрозмовника, жанрів дипломатичного дискурсу;

· володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (синонімія) та альтернативності, контрастивності (антонімія), що дозволяє промовцеві уникнути прямолінійності суджень, категоричності відповіді;

· володіння різними комунікативними якостями мовлення: логічною послідовністю, точністю, ясністю, стислістю, доречністю, виразністю, національною традиційністю.

Дипломатична промова – офіційний виступ особи, що є представником певної держави. Мета такої промови – досягти максимального взаєморозуміння між державами, утілити в життя плани про активне співробітництво на вигідних умовах.

Українське дипломатичне красномовство зазнавало розквіту в різні періоди державного будівництва, зокрема за часів Богдана Хмельницького, Запорозької Січі, а також у період розбудови незалежної України в 90-і роки XX ст.

Важлива ознака дипломатичного мовлення – використання стійких словосполучень, які усталилися як мовні формули обов’язкового використання. Це – мовні формули – складні назви держав, назви міжнародних організацій, назви офіційних осіб за рангами: Співдружність незалежних держав, Сполучені Штати Америки, радник першого класу. Слід пам’ятати, що ці назви-формули не можна скорочувати.

Для дипломатичних промов обов’язковим є етос міжнародної ввічливості, поваги й шани всього, що символізує власну державу й державу співбесідника. Етос виявляється через мовні формули міжнародної й національної ввічливості та компліментів, без яких неможливим є і усне спілкування (промови, заяви, діалоги), і писемне (листування).

Суспільно-побутове красномовство. Суспільно-побутові промови– це влучне, гостре або урочисте слово з нагоди важливої події у приватному житті або у певній гострій чи цікавій ситуації.

Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно від сфери його застосування. Пишні церемонії, що відігравали вагому роль у житті античного суспільства, не мислимі без риторики. Урочисте красномовство за античними класифікаціями перебувало на першому місці. Цей вид красномовства слід розглядати як частину побуту повсякденного життя з його святами, ювілеями, іменинами, похованнями тощо.

Так, у греків красномовство зародилося в архаїчний період, коли вдала промова була здатна змінити розклад політичних сил і забезпечити важливі переваги. Урочисте красномовство з часом замінило поезію, що прикрашала урочисті моменти життя громади, й перейняло низку поетичних прийомів. Свої промови оратори виголошували речитативом, ніби співаючи, змінюючи тон залежно від змісту, ще й супроводжували все це гармонійними танцювальними рухами, що створювало особливий «гіпнотизуючий» ритм.

Ці прийоми вводилися в риторику поступово, однак уже, починаючи з найдавнішого риторичного посібника Фрасімаха, усі вчителі риторики підкреслювали необхідність такого «акторського» моменту.

У пізній античності виокремелось й власне побутове красномовство («Нікомахова етика»), яке називали тоді гомілетикою (пригадаймо: грецький письменник римської епохи Плутарх називає в «Застольних бесідах» гомілетикою – уміння не пережартувати й не пересваритися під час бенкету).

Як особливий жанр, набуло сили надгробне слово, яке існувало в усній формі (промова Перікла, присвячена безсмертній пам’яті афінських синів, які полягли в бою). Письмова форма – віршова – утворила в цій сфері особливий жанр лірики – епітафію (наприклад: «У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий живому добром відплатив за добро»).

Таким чином, соціально-побутове красномовство виникало не тільки з виру подій сьогодення, а й живилося з дідин епідектичного та політичного красномовства: це природно, оскільки політика й побут, скажімо, інколи невловимо переходять одне в одне.

Сьогодні до жанрів суспільно-побутового красномовства належать: ювілейні промови, вітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово. У них найчастіше йдеться про величання, похвалу тої чи тої особистості, групи чи явища, тобто можна сказати, що ці промови за своїм духом – панегіричні. Характерною рисою подібного красномовства є стабільність, навіть ритуальність (ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), що накладає певний відбиток на стиль промови.

Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями; за обсягом – це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов’язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічний витік тут може бути послаблений; панує емоційна стихія. Ораторові не обов’язково демонструвати академічну ерудицію, знання законів або пропагувати істини релігії (хоча окремі елементи такого роду тільки прикрашають подібне слово). Проте оратор щедро черпає приклади з життєвого матеріалу, фольклору (наприклад, стихія анекдоту). Слід зауважити, що ораторові за цієї ситуації необхідно дотримуватися норм культури, бо інакше він ризикує образити чиюсь гідність, наразитися на дискусію чи навіть й більш гостре «з’ясування стосунків».

Соціально-побутове красномовство має виразно окреслений національний характер, воно зберігає і продовжує традиції та звичаї народу. Родини, хрестини, сватання, заручини, одруження, ювілеї, віншування й привітання зі святами та пам’ятними подіями й датами завжди супроводжуються красномовними звертаннями, вітальними промовами, тостами й побажаннями, примовками тощо. Тому суспільно-побутове красномовство має масовий характер і помітний вплив на культуру живої народної мови. На жаль, українське суспільно-побутове красномовство недостатньо досліджене, бо воно народжується і зникас в усному мовленні. Проте окремі перлини можна зібрати з фольклорних записів, спогадів письменників, літературних текстів. Красномовними оповідачами були Остап Вишня, Максим Рильський, Олександр Довженко, Василь Сухомлинський, Юрій Смолич та багато інших.

Академічне красномовство –це ораторська діяльність науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження, популяризує досягнення науки. Сфера застосування – шкільна (різних рівнів) та наукова аудиторія.

Назва «академічне» походить від грецького Ακαδήμεια і позначає сади, що начебто належали міфічному героєві Академу. Згодом так почали називати філософську школу, засновану Платоном. У Європі академічне красномовство динамічно розвивалося в середньовічних університетах. Тоді воно існувало в руслі схоластики, яка успадкувала від античної софістики інтерес до наукових речей (лекція та диспут були домінуючими формами). Проте особливого розквіту це красномовство набуло в післяренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей, почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати їх. Складнішою стала робота вищої та середньої шкіл, виникала наукова педагогіка (Ян Амос Коменський).

В Україні зародження академічного красномовства пов’язане з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської академії, хоча тут теж були дуже відчутні залишки схоластики. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київський, Львівський, Харківський і ін.). Творцями українського академічного красномовства були відомі науковці й письменники Феофан Прокопович, Іоаникій Галятовський, Григорій Сковорода, Петро Могила.

Під терміном «академічне» розуміємо строго наукове красномовство, основними рисами якого є глибока аргументованість, висока логічна культура, строгий мовний виклад, вживання великої кількості спеціальної термінології. Академічне красномовство поділяють на три різновиди:

· власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд);

· вузівське красномовство (лекція);

· шкільне красномовство (розповідь, бесіда, опис тощо).

Основні риси академічного красномовства: доказовість; бездоганна логічність; точність мислення; чітка, позбавлена будь-якої двозначності, термінологія. Наука, як відомо, є точним описом реальних, матеріальних явищ світу. Результати наукових досліджень мають бути донесені до громадськості (студентів і учнів) у дещо спрощеній (адаптованій) формі. Водночас школярі та студенти зобов’язані опанувати мову науки, її термінологію та спосіб викладення. Звичайно ідеалом наукової лекції є виклад, адекватний складності об’єкта дослідження. Тому виступи видатних учених перед професійною аудиторією часто важко доступні навіть молодим ученим, не кажучи вже про школярів. Адаптованості матеріалу до свідомості учнів сприяє використання різноманітної наочності.

До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда.

Військове красномовствозародилося та розвивалося в усі часи та в усіх народів у період відстоювання національно-політичних інтересів, боротьби з численними іноземними ворогами. Слово – це зброя, сила й могутність якої визнавалася й визнається провідними воєначальниками, політиками, державними діячами, а також спеціалістами в сфері ораторського мистецтва від часів античності й до наших днів.

Військова тематика і стиль героїчного епосу мають багату історію: «Іліада» Гомера, «Оповідь про Сигурде», «Пісня про Роланда», «Слово о полку Ігоревім» тощо.

В Афінах прославився військовий оратор Перікл — стратег (головнокомандуючий). Наприклад, мати проводжала сина на війну словами: «Повернися зі щитом, або на щиті». Вислів Лікурга: «Надійніше, коли місто оточене не цеглою, а воїнами (захисниками)», свідчить про вагомість військового красномовства.

Українське військове красномовство найяскравіше представлене в ораторській спадщині часів Київської Русі, Запорізької Січі, у документах, матеріалах, мемуарних спогадах провідних військових діячів періоду Великої Вітчизняної війни, коли хід військових подій залежав від сили переконуючого слова командира.

Усім відоме військове красномовство князів Київської Русі, котрі завжди попереджали ворогів про те, що йдуть на них війною: «Йду на ви!». Руські князі та воєводи неодмінно звертались із промовою до своїх дружин перед походом, початком битви. «Слово о полку Ігоревім» містить промову Ігоря Святославовича перед вирішальною битвою з половцями. У «Повісті минулих літ» можемо ознайомитись із промовою Святослава Ігоревича до дружинників.

Прославленими військовими ораторами в різні історичні періоди вважають: імператора Юлія Цезаря, Олександра Македонського, Генріха IV, Петра Великого, Наполеона Бонапарта, Михайла Кутузова, адмірал Нельсона, Олександра Суворова і ін.

Досить важлива військова (теоретична й практична) спадщина О. В. Суворова – автора відомої праці «Наука перемагати», у якій вміщено розділ «Словесне повчання солдатам». Автором подано основні засади військового красномовства та поради: говорити з солдатами спільною мовою; мислити своєю головою; діяти відповідно до обставин, майстерно маневруючи; розвивати творчість, а не шаблонність у всьому для перемоги над ворогом, який може бути численнішим, але слабкішим духом від «солдат-героїв», «диво-богатирів».

У наш час у галузі воєнного мистецтва використовують різні види красномовства. Максимально лаконічна промова має виразно патріотичний характер, вона небагатослівна, позбавлена образних прикрас і завжди одухотворена ідеєю героїзму, вимагає від солдат мужності, вірності своїй Батьківщині. Однією із особливостей військової промови є те, що вона не підлягає обговоренню. Військове красномовство має такі різновиди:

· промова-наказ;

· інструктивна промова;

· виступ на військово-політичну тему;

· промова-заклик.

Мова військових відзначена лаконізмом, наближеністю до розмовного стилю, насиченістю прислів’ями, приказками, цікавими випадками з життя.

Військове красномовство – своєрідний жанр, що потребує ясності, лаконічності, сили та чіткості в побудові висловлювань. Яскрава і сильна особистість, стратег, оратор – ось ідеал полководця в усі часи.

Рекламне красномовство – різновид красномовства, що активно розвивається в країнах Західної Європи, Америки і тільки починає свій розвиток в Україні.

Реклама виникла ще за часів зародженя торгівельних зв’язків до розпаду Римської імперії (до V ст.. н. е.). спочатку це були вигуки торговців і крамарів, які вихваляли та пропагували свій товар. Поряд із торгівельною розвивалась і політична реклама. Відомо, що в Стародавній Греції існували спеціальні «глашатаї» (сукальники), що виголошували накази й ухвали посадових осіб та офіційних установ.

Згодом рекламував товар, вироблений ремісником, спеціальний чоловік – гукальник.

Зявилися рекламісти, які виготовляли та розклеювали оголошення (рекламу) в спеціально відведених місцях.

Реклама – спеціальна інформація про осіб чи продукцію, яка розповсюджується в будь-якій формі та в будь-який спосіб для прямого або опосередкованого одержання прибутку. Завдання реклами:

· привернути увагу;

· вплинути на емоції споживачів;

· аргументувати необхідність придбання пропонованого товару;

· подати повну інформації про товар;

· «прикувати увагу» до повідомлення.

Як один із різновидів красномовства, що виконує свою основну функцію – заохочення споживачів діяти запропонованим чином – реклама має відповідати низці вимог:

· бути інформаційно-достовірною;

· мати чіткий виклад;

· забезпечувати інтереси і рекламодавця, і споживача;

· бути емоційно-образною, стислою, конкретною.

Рекламне мовлення на Заході розуміється як особлива сфера практичної реальності, продуктом якої є словесний твір – рекламний. Його основні риси – зміст і зовнішнє оформлення (відмінні від нерекламних), функціональні знаки, місце в загальній сукупності текстів, які створюються даною мовою, зокрема, американська реклама – це складна структура, у створенні якої беруть участь художник-ілюстратор, лінгвіст-рекламолог, рекламний агент, менеджер та інші. Реклама – це особливий «товар»; її зміст не повинен зашкодити покупцям, тому в ній присутні елементи правових та етичних характеристик. Друкована реклама приваблює увагу покупця, зацікавлює, викликає бажання купити товар, що рекламується. Логічна сторона тексту підпорядкована естетичній, вона повинна бути максимально зручною для сприйняття, а також бути чіткою, цікавою, емоційною, як певний вид ідеологічних текстів.

Рекламне красномовство в Україні робить перші кроки на шляху завоювання внутрішнього та зовнішнього ринку, йому ще бракує професіоналізму, культури, інколи зраджує почуття міри й смаку, вже з’являються і штампи, кліше, які не приваблюють аудиторію, відлякують «крикливістю, настирливістю або прямими запозиченнями».

Церковно-богословське красномовство. Вид красномовства, який має давні традиції, свою історію, видатних майстрів слова, таких як Іоанн Златоуст, Василій Великий і ін.

Гомілетика – наука богословська; вона пояснює теорію церковної бесіди, пастирського проповідування слова Божого, історію проповідницької літератури, визначає цілі проповіді, надає практичні рекомендації, поради через «уроки віри й благочестя».

Християнство як нове віровчення, що виникло на межі І ст. до н. е. і І ст. н. е., зазнало впливу еллінської культури, зокрема пізньої античної риторики. Адже, Євангеліє (з гр. – добра звістка) спочатку не мало письмового тексту, а існувало як жива проповідь Христового вчення та розповідь про його життя й благодіяння. Для Євангелія знадобилася вже сформована і розвинена класична греко-римська риторика, яка потім була трансформована відповідно до богослужбово-повчальної мети нової релігії та породила окрему гілку – церковну риторику, або гомілетику.

Своєрідність її в тому, що гомілетика має більше рис близькосхідної риторичної традиції (іудейської й арамейської) і лише пізніше (десь після перекладу Біблії грецькою мовою у III ст. н. е.) набуває рис греко-римської риторики.

Основним жанром церковного красномовства була і є проповідь. Це особливий вид усного монологічного мовлення, спрямований до мирян із метою долучити їх до християнського віровчення, викликати почуття вдячності Богу, розуміння єдності у вірі, терпіння «в ім’я спасіння душі».

Першим проповідником вважають Ісуса Христа. Його промови – це невеликі вислови афористичного характеру – логії, вони заучувалися і тривалий час передавалися усно, доки не були записані учнями – апостолами – в Євангеліє.

Історія гомілетики розпочинається з нагірної проповіді Христа, що ось уже 2 тис. років вражає всіх глибокою мудрістю та передбачуваністю. Основу її складають макаризми, заповіді блаженства, що стали афоризмами і дають простір для своїх тлумачень майбутнім поколінням проповідників:

Блаженні убогі – Царство Боже бо ваше.

Блаженні голодні тепер, бо ви нагодовані будете.

Блаженні засмучені зараз, бо втішитесь ви…

Антитезою макаризмам звучать прокляття, відомі з іудейського фольклору: Горе ж вам, багатіям, бо втіху свою ви вже маєте. Горе вам, що тепер потішаєтеся, бо будете ви сумувати та плакати... Логії Христа складені так, що дають теологам, мирянам простір для проникнення в глибини їх змісту, де спроможні вибудовувати свої асоціативні ряди розуміння. Церква Христова одержала такі основоположні начала, на яких уже третє тисячоліття росте й розвивається церковна риторика: усне й писемне проповідництво, канонічна й неканонічна християнська література.

Релігійні оратори мають великий вплив на слухачів не тільки завдяки духовному змісту Біблії, проповіді, а й завдяки красі, естетичній силі всіх видів мистецтва – архітектури, живопису (іконопису), музики (хоровий спів у православних, органна музика у католиків), цілющим ароматам кадильниць тощо.

Церковно-богословське красномовство акцетує увагу на змісті й формі промови, проповіді, духовної бесіди, зокрема людину виховують відповідно до християнських догм, канонів поведінки щодо Бога, ближнього, самого себе, через вишуканість стилю мовлення, його багатство, чіткість, експресивність тощо, а також завдяки зовнішньому вигляду та внутрішньому світу проповідника (священика): благопристойний, благородний у думках, словах, учинках, стриманий у руках тощо.

Ці й інші поради церковно-богословських ораторів є частиною багатої духовної культури народу й усього людства, вони відкривають допитливому розумові нові грані художньо-ораторського мовлення церкви, важливі аспекти впливу не лише на розум, а й на емоції та волю слухачі, коли виховується довіра до мовця, бажання поділитися з ним найпотаємнішими думками й почуттями.

12 3