ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Тема. Етногенез та проблеми етнічної історії українців.

1 23

План

Питання прабатьківщини слов’ян.

Концепції походження українців.

Формування самоназви українського народу.

Література

Аркас М. Історія України-Руси. - К., 1990;

Боплан Г. Л. Опис України.- К., 1990;

Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. - К., 1991;

Залізняк Л.Л. Від склавінів до української нації. -К, 1997.

Летопись событий Самоила Величка. - М., 1954. Т. І;

Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. - К, 1989.

Петров.В. Етногенез слов’ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика. - К., 1972.

Юрій М.Т. Етногенез та менталітет українського народу. - К, 1997.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. - К., 1990;

Сафонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. - К., 1992;

1. В наш доленосний для України час питання історичних коренів українського народу набуло небувалої актуальності. Адже народ, який не знає своєї історії і забуває власне минуле, не має майбутнього, тобто приречений зійти з арени історії. Пояснюється це тим, що історична свідомість усякого етносу є потужним консолідуючим фактором для нього. Тому завойовники завжди намагалися позбавити гноблені народи їхньої власної історії. Так, офіційна історія Російської імперії проголошувала Київську Русь першим етапом російської державності, відсуваючи витоки українського народу у пізнє середньовіччя.
Сказане спонукає звернутися до складного питання походження українського етносу. Не маючи ілюзій щодо остаточного його вирішення, зупинимось лише на вузлових проблемах, у розв'язанні яких історична наука досягла певних успіхів.

Історична наука остаточно ще не з’ясувала багато питань щодо походження українського народу. Народ формується протягом століть. Для формування потрібне тривале співіснування на разом освоєнній території. У результаті спільної дії створюються матеріальні, культурні, духовні ціннсти й формується психологічна усвідомленість необхідності спільного буття.

Вагомим фактором соціальної єдності будь-якого людського колективу є мова. Можливість порозумітися між собою формує соціально-психологічну згуртованість, довіру.

Другим важливим чинником була традиційно-побутова культура, специфічність якої виявлялася в особливостях зведення житла, виготовлення одягу, приготувння їжі, виготовлення знарядь праці, вирощуванні хліба, утриманні худоби тощо.

Згуртування людського колективу здійснювалося на стадії постійних переміщень, міграції. Проте самоусвідомлення себе як своєрідної людської спільноти відбувалося в умовах стаціонарного заселення певної території.

Народ як історично сформована спільність людей характеризується стабільними ознаками мови, культури, психологічного складу, стійкими міжпоколінними зв’язками, а також усвідомленням свого спільного походження, визнанням самоназви етносу та історичної долі, у значній мірі пов’язаної із заселенням і освоєнням певної території.

Територію України впродовж кількох тисячоліть заселяли послідовно різні племена. Витіснені з обжитих місць під дією різних обставин, племена залишали після себе деякі наслідки своєї діяльності, здебільшого побуту, господарських занять. За пам’ятками матеріальної культури, їх сукупністю і характерними рисами визначають археологічну культуру.

Племена давніх археологічних культур опосередковано причетні до генези українського народу, як такі, що постійно підтримували життєдіяльність на наших теренах і від яких успадковувались наступними племенами господарські і культурні досягнення. У таких випадках, коли у спадок наступним племенам - поселенцям залишаються культурні набутки господарської діяльності, побуту тощо, маємо підставу говорити про культурогенез. Культурогенез доповнює етногенез коли йдеться про походження окремих явищ народної культури, властивих певному етносу.

Найвідомішою культурою 4-3 ст. до н.е. є трипільська культура, яку на думку деяких вчених утворили місцеві племена неолітичної доби та прийшлі з Балкан. Вона охоплювала більшу частину Правобережжя.

У ранньозалізний час сформувалися скіфська та сарматська культури між Дністром, Зах. Бугом та Дніпром. Перші держави кімерійців, скіфів, греків. Населення України на той час чітко поділялося на дві групи - напівкочове (степ), та скотарсько-землеробське (лісостеп та лісова зона). Тісні взаємозв’язки між культурами приводили до взіємовпливів і врешті решт злиття. Великий вплив на культурний розвиток місцевого населення мали античні міста, що з’явилися на території Північного Причорномор’я і Приазов’я з 7 ст. до н.е. Навіть рання слов’янська письменність була створена на основі грецької.

2. І ст. н.е. - період, безпосередньо пов’язаний з історією східних слов’ян, багатовіковий розвиток яких спричинився до формування українського народу. На рубежі ери, як вважають дослідники завершився процес формування праслов’янських племен.

У І ст. н.е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей згадували слов’ян під іменем "венеди". З цього часу вчені намагаються почати відлік слов’янської історії. Щодо території, на якій відбулося становлення слов’янства, питання остаточно не вирішене. Теорії походження слов’ян умовно можна поділити на дві групи - міграціну і автохтонну.

Найдавніша теорія відносно локалізації території прабатьківщини слов’ян пов’язана з ім’ям літописця Нестора. Він вважав, що прабатьківщина слов’ян знаходилась на теренах Середнього і Долішнього Дунаю. З концепцією Нестора певною мірою погоджувався російській історик Ключевський, згідно з поглядами якого первісною прабітьківщиною слов’ян були землі над Дунаєм, куди вони прибули приблизно у ІІст. н.е. Згодом вони пересунулися більше на північний схід і на північно-східних Карпатських узгір’ях осіли на довший час. Вони створили у 6ст. великий воєнний союз під проводом князя дулібів. З Карпатських гір слов’яни розійшлися по різних землях, де й осіли на постійно. Східньослов’янські племена також переселилися на терени над Дніпром і дала на північ у напрямі Ільменського озера. Північно-східні племена прибули на ці землі з півдня, з-над Середнього Дніпра. Все це мало статися приблизно у VІІ-VІІІст.

Іншого погляду відносно прабатьківщини слов’ян був О.Шахматов. Він виходив із засади, що слов’яни після розпаду індоєвропейської спільноти творили з балатами одну групу й розташовувалися у басейнах Горішньо-Західньої Двини й Німану,. Сягаючи Ільменського озера. Коли ця група розпалася, слов’яни переселилися у басейн Вісли, де зустрілися з германськими племенами, що спричинило поділ слов’ян на дві частини. Одна лишилася над Віслою, інша помандрувала у Карпати, де відчула тиск аварів і на початку другої половини І тис. розділилась на дві групи, з яких одній вдалось просунутися на Балкани, а іншій на терени над Дніпром, і по Дніпру на північно-східні землі. Отже, за Шахматовим - аж три пробатьківщини ( над зах. Двиною та німаном, друга - над Віслою, третя у Карпатах).

Одначе більше прихильників має теорія, яка пересуває слов’янську пробатьківщину на південь і локалізує її на території на схід від Середньої Вісли, на північ і схід від Карпат. Грушевський вважав що пр.с. - це землі між Карпатами й Середньою Вислою з однієї та Дніпром і Валдайською височиною з другої сторони. Любор Нідерле, знавець слов’янської старовини, проаналізувавши це питання, зробив висновок, що Карпатські гори творили найправдоподібніше природну границю праслов’янської території на південному заході. Також доісторичною колискою слов’ян вважав тер. Між Карпатами та вислою на схід до Дніпра й басейну Десни. Одначе не прсував цієї території так далеко на північ як Грушевський. (Нідерле - північна межа - Прип’ять, західна межа - Вісла, східня - витоки Десни й Дінця, південна - Карпати, й лінія від середнього Дністра до Дніпрових порогів).

За дослідами польського ботаніка Ростафінського, що вивчав ареал розповсюдження рослин, що були знайомі слов’янам - граб, тис, а також незнайомих слов’янам (бук), праслов’яни жили у басейні Середнього Дніпра і у басейні Прип’яті. Також німецький славіст М.Фасмер вважає прабатьківщиною с. горішній і середній басейн Дніпра (за назвами).Також чеський дослідник Шафарик вважав проб. Територію Подністров’я, Поділля, Волині). Цієї т. з. Вісло-дніпровської концепції дотримувалися радянські історики Тереножкін, Рибаков, розширивши межі сл пр. до Одри..

Отже, прихильники східноєвропейської теорії визначають територію слов’янської прабатьківщини на схід від Вісли і Карпат. Більшість з цих дослідників локалізує теретирію прабатьківщини на півдні, на українських землях, у лісостеповій смузі.

Іншого погляду дотримуються прихільники західньоєвропейської теорії. Вони локалізують цю територію на захід від Висли, на польських землях, у басейнах рік Вісли й Одри. Цю теорію репрезентують головним чином польські дослідники (Костшевські ототожнює слов’янську прабатьківщину з лужицькою культурою (1300 р. до н.е). - від сер.Лаби до Бугу на сході), Лєр-Сплавіньські,Розвадовські.

Визначають також деякі дослідники первісний осідок слов’ян між Волгою і Дніпрм. Вони притримуються міграційної концепції, виходячи з того, що слов’яни прибули зі сходу, з Азії, жили над Волгою і щойно після відходу германських племен, рушили на захід (Кордуба М).

На основі результутів багаторічних польових досліджень і величезної кількости нагромадженого арх. матеріалу київські науковці створили свою концепцію слов’янського етногенезу. Вона грунтується на тезі щодо автохтонності слов’янства між Дніпром та Одрою (хоча при цьому не ігнорується й важлива роль міграційних процесів). Згідно з цією концепцією формування слов’янського етносу відбувалося поетапно і здійснювалося впродовж тривалого часу шляхом інтеграції його з іншими етнокультурними групами: балтами на півночі, іраномовними племенами на Півдні, германцями на Заході, фракійцями на Південному заході. До рубежу ІІІ-ІІст. до н.е. ці процеси розвивалися на території між Віслою та Одрою, охоплюючи також Волинь в ареалах поширення лужицької, поморської та кльошевої клуьтур. Після виникнення зарубинецької культури, визначальним субстратом якої виступали ранньослов. племена із включенням балт. та іраномовних компонентів. - центр слов’янської історії перемістився у межиріччя Вісли та Дніпра.

Формування слов’янського етносу відбувалося на думку багатьох вчених, у Повісленні, захоплюючи Волинь. З виникненням зарубінецької культури центр слов’янського етногенезу перемістився у межиріччя Вісли і Дніпра. Зарубінецька культура (ІІ ст. до н.е. - І ст. н.е.) охоплювала східний регіон давньослов’янського масиву в Наддніпянщині та Волинському Поліссі.

Наприкінці І ст. н.е. більшість зарубинецьких племен Подніпров’я опинилася в зоні експансії сарматів, що призвело до розпаду даної етнокультурної слов’янської спільности. Основна маса зарубинців відійшла на північний схід у Верхню Наддніпрянщину, Подесення, та Поділля, витіснивши балтів і частково асимілювавши їх. Розселились слов’яни і на Волині і Наддністрянщині. На цих землях жили племена західної частини слов’ян, що знаходились в ареалі пшеворської культури.Сюди прийшли і дакійські племена а також сармати. Відбувалось поступове змішування слов’янських племен, у цей процес були втягнуті і гето-дакійське, частина германського, балтського та сарматського населення. Утворені таким чином нові культурно-етнічні групи, очевидно і були венедами. Центр слов’янського розвитку у І-ІІ ст. н.е. перемістився у західні області сучасної України, які не постраждали від сарматів. Саме між Віслою і Дніпром у цей час відбувається перша культурно-етнічна консолідація слов’ян. У ІІ ст. н.е. племена готів поневолили прилеглі до українських земель Мазовію і Підляшшя і в останній чверті ІІ ст. вирушили на Волинь. Слов’яни були змушені переміститися у Подністров’я і Середнє Подніпров’я, де взяли участь у формуванні т.зв. київської культури. На базі київської (ІІІст.) культури у V-VІ ст. складаються колочинська та частково пеньківська культури. У зах. Україні інтегрувавшись із германцями сл. створили зубрицьку культуру(Іст.). Творцями зубрицьких і піздньозарубінецьких пам’яток виступали венеди. Готи, ймовірно, зупинені слов’янами повернули на схід до Південного Побужжя. Єдиний слов’янський масив було розділено на дві половини з центром у Подністров’ї і Подесенні. Решта територій перебувала до к.ІІІ ст. під гнітом германців, які підкорили слов’ян та інше населення, взяли під контроль торгівлю з Римом й стали каталізатором формування черняхівської культури, у середовищі якої мали місце значні процеси інтеграції різних етнокультурних груп - різноманітність поховальних звичаїв, прийомів житлобудування. Велика частина населення черняхівської культури була слов’янами, яких вчені часто ототожнюють з історичними антами і склавінами. Їм належала територія лісостепової України, Верхня та Середня Наддністрянщина і Поділля. Розгром готів племенами гунів спричинився до розпаду черняхівської культури.Ранньосередньовічні культури слов’ян, що склалися на базі черн. культури, це празько-корчацька і частково пеньківська культури.

У другій половині 5 ст. слов’яни виходять на історичну арену. Це був період остаточного розгрому готського об’єднання, розпаду західноримської імперії, перших активних виступів слов’ян проти Візантії.

2.Сьогодні відомо чотирі головні концепції етногенезу українців, які науково обгрунтовувалися з різним успіхом різними дослідниками: пізньосередньовічна (західноруська), давньоруська, ранньо-слов'янська та трипільсько-арійська. Перша і остання, на нашу думку, найменш переконливі.
За пізньосередньовічною версією українці як етнос з'явилися не раніше XIV -XVI ст. внаслідок розбиття татарами давньоруського народу. Ця заідеологізована концепція відображає імперські претензії на історичну спадщину Київської Русі. Вона декларується в усіх радянських підручниках з історії СРСР та УРСР і базується на відомих тезах ЦК КПРС 1954 р. про святкування "возз'єднання" України з Росією. Більш серйозних наукових аргументів на користь цієї концепції не існує, якщо не брати до уваги кількох відверто пропагандистських і декларативних праць В.Мавродіна (1948, 1971, 1978), розкритикованих ще у сталінські часи його ж московськими колегами (Вопроси истории, 1951, №5, с.137-139).
В XІV -- XVI ст. український етнос виступає як яскрава, сформована, своєрідна етнічна спільнота. Однак прибічники пізньосередньовічної версії твердять, що народження українського народу сталося саме у цей час. Виникає правомірне питання: як міг консолідуватися своєрідний і численний народ саме в період деструкції і розпаду, коли його етнічні території були роздерті і поділені між різними агресивними сусідами (татари, Литва, Угорщина, Польща)? Очевидно, він сформувався раніше, в більш сприятливий для цього час єдиної національної держави - Київська Русь.
За пізньосередньовічною концепцією походження українців, вони з невідомих причин стають наймолодшим етносом Європи. З цих позицій неможливо пояснити чому близькі родичі і сусіди українців поляки, словаки, чехи за науковими даними старші від нас у 2-3 рази. Більше того українці виявляються молодшими від похідного від них етносу росіян. Адже ще відомий російський історик В.Ключевський визначив час народження російського етносу другою половиною ХІІ ст: "В особі князя Андрія (Боголюбського) великорос вперше виступив на історичну арену". Вже не кажу про нещисленних проімперськи налаштованих істориків та політичних діячів, які й донині вважвють Київську Русь першою російською державою, а її князів росіянами.

Все це породжує серйозні сумніви щодо правдивості офіційної за радянських часів пізньосередньовічної версії походження українців.
В наш час чергової спроби відродження незалежної України з’явилося багато аматорських розвідок, в яких в міру своєї обізнаності різні автори викладають власне бачення складної проблеми україногенези. Серед них і так звана трипільсько-арійська версія, за якою українці є прямими нащадками трипільців та праарійців, що мешкали в Україні близько 6 тис. років тому. Чи підтверджує сучасна археологічна наука такий давній вік українського етносу?

Наприкінці епохи каменю 7-6 тис. років тому на українських теренах поширилася нова, прогресивна відтворююча економіка в архаїчній формі мотичного землеробства та присадибного тваринництва. Її остаточна перемога в Україні пов"язана з поширенням у лісостеповому Правобережжі культури Трипілля. Остання датується У-1У тис. до н.е. і прийшла в Україну з південного заходу, з басейнів Серету та Пруту.
Економічною основою цієї яскравої археологічної спільноти було вирощування пшениці та ячменю, а також розведення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней. Орне землеробство трипільців мало перелогову форму. З виснаженням землі трипільці переселялися далі на схід і врешті освоїли всі придатні для їх землеробської системи чорноземи від Карпат до Дніпра.
Окремі мідні прикраси, шила, ножі та сліди металургії на трипільських поселеннях свідчать, що більшість з них належить до мідно-кам"яної доби. Археологи розпізнають трипільські поселення насамперед за досконалим, багато орнаментованим глиняним посудом. Вишуканий лінійний та спіральний орнамент червоного, коричневого, чорного та білого кольорів вкриває жовту поверхню столового посуду.

Трипільські прямокутні глинобитні житла з дерев"яним каркасом стін над глиняною долівкою є типовим прикладом балканської домобудівної традиції, яка виникла у УІІ-УІ тис. до н.е. у Східній Греції. Українська хата-мазанка являє собою її пізньосередньовічний прояв. Численні глиняні статуетки жінок та посуд поселень трипільців вказують на балканські корені культури. Про це ж свідчить і їх своєрідний середземноморський антропологічний тип Трипільське землеробська людність досягла високого рівня розвитку і стояла на порозі цивілізації. Останньою називають такий рівень соціально-економічного розвитку суспільства, коли виникають міста і писемність. Величезні трипільські поселення Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші, які налічують до 3 тис. жител і займають площу 200-400 га, по праву вважаються протомістами. Житла тут розташовані концентричними колами, які з"єднувалися з центром численими радіальними вулицями. Населення цих племенних центрів перевищувало 10 тис. осіб.
Складна знакова система трипільських орнаментів та глиняні конічні фішки і кульки для лічби свідчать, що трипільці стояли на порозі запровадження письма. Отже, трипільські протоміста та протописемність дають підстави вважати Трипілля протоцивілізацією. Однак переступити поріг цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, які спіткали суспільство в 1У тис. до н. е. Наявність гігантських обширів родючих чорноземів штовхала трипільців на екстенсивний шлях розвитку, що заважало прогресивному розвитку економіки.
Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку заселення, а потім виснаження всіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Зміни клімату в бік зростання посушливості й поширення степів довершили колапс землеробської економіки, яка була фундаментом процивілізації Трипілля.
Вичерпання можливостей екстенсивного землеробства, знищення лісів на значних обширах, які перетворилися на потенційні пасовиська, поширення степів у зв"язку з аридизацією клімату наприкінці 1У тис. до н. е. стимулювали підвищення ролі відгінного скотарства.
Значення Трипілля у первісній історії України полягає в тому, що саме з ним пов"язана остаточна перемога відтворюючої економіки на українських землях у 1У тис. до н.е. Перехід частини трипільців від землеробства до скотарства знаменував кінець трипільської сторінки в давній історії України.
Північно-східними сусідами трипільців були місцеві мисливсько-рибальські племена Полісся, Лівобережжя Дніпра, Надпорожжя. За доби неоліту у У-ІУ тис. до н.е. вони розвивалися під сильним впливом своїх південно-західних сусідів - високорозвинених трипільських землеробів і тваринників Правобережжя. Внаслідок цього впливу та поширення степів через аридизацію клімату вищезгадані автохтонні мисливсько-рибальські суспільства північних європеоїдів почали переходити до скотарства і трансформуватися у найдавнішу індоєвропейську спільноту 1У тис. до н.е. - середньостогівську культуру лісостепового Подніпров"я.
Скотарські навички трипільців прижилися й швидко розвинулися у сприятливих умовах степів та лісостепів Лівобережної України. Стада корів та овець весь час пересувалися в пошуках пасовиськ, що вимагало від скотарів рухливого способу життя. Це стимулювало винайдення колісного транспорту, приручення в 1У тис. до н.е. коня. Постійні пошуки нових пасовиськ призводили до військових сутичок з сусідами, що мілітаризувало суспільство. У скотарів на відміну від землеробів не жінка, а чоловік є главою в сім"ї та роді, оскільки все життя забезпечують пастухи та воїни. Можливість накопичення худоби в одних руках створила умови для майбутнього розшарування суспільства. З"являється військова еліта. Мілітарізація спричинила будівництво фортець, поширення культів бога-воїна та пастуха, бойової колісниці, зброї, коня, сонця-колеса, вогню тощо.
Ці ранні напівкочові скотарі залишили мало поселень, але величезну кількість могил. Археологи добре знають так званий степовий поховальний комплекс. Його найважливішими елементами є курганний насип, покладання небіжчика на спині з підігнутими ногами, посипання червоною фарбою-вохрою. В могили часто клали зброю (кам"яні бойові молоти та булави), глиняні горщики, орнаментовані відбитками плетеного шнура, кам"яні антропоморфні стели . Нерідко в кутах могильної ями знаходять колеса, які символізували поховальний віз.

Найдавнішими скотарями півдня України були середньостогівські племена 1У тис. до н.е. межиріччя Дніпра та Дону. Від них походить ямна культура, носії якої просунулися з Північного Надчорномор"я та Надазов"я по степовій зоні на захід до Подунав"я, на південь до Передкавказзя та на схід до Поволжжя, Північного Казахстану і навіть далі до Алтаю.
Небувале за розмахом розселення споріднених етносів на безкраїх степових обширах від Середнього Дунаю до Алтаю пояснюється їх рухливою скотарською економікою, поширенням колісного транспорту, тяглових тварин (бик, кінь), вершництва. Разом із скотарством поширилась мова та культура народу, який перший опанував і був носієм цієї нової форми первісної економіки - праіндоєвропейців. Вони були пращурами великої мовно-культурної сім’ї народів, що у ІІІ- ІІ тис. до н.е. заселила величезні простори від Західної Європи до Індії. До неї входять численні кельтські, романські, германські, слов’янські, балтські, фракійські, індо-іранські та інші народи Євразії.

Отже, після кам'яної доби 5 -- 6 тис. років тому Україна стає тереном протистояння мирної осілої землеробської цивілізації войовничому скотарському світу степів Євразії. Це зумовило драматизм історії України від трипільської епохи до наших днів. Коли Правобережну Україну займали нащадки землеробів Близького Сходу -- трипільські племена, у лісо-степовому Подніпров'ї місцева праіндоєвропейська людність перейшла до скотарства.
Найдавніші індоєвропейські скотарі та трипільські нащадки близькосхідних землеробів півдня України вплинули на формування антропологічного типу українців.
В етнокультурному відношенні індоєвропейські степовики були своєрідними антиподами землеробського населення Балкан, зокрема його північно-східному форпостові трипільській культурі. Землеробський трипільський та скотарський індоєвропейський світи принципово різнилися один від одного походженням, типом економіки, матеріальною та духовною культурою, антропологічним типом населення та іншими етновизначальними ознаками. Наприклад, якщо трипільці були невисокими, тендітними, темнопігментованими східними середземноморцями, то перші скотарі за своєю антропологією наближалися до північних європеїдів- високий зріст, масивний скелет, очевидно світла пігментація.
Отже, визнання згаданих найдавніших скотарів індоєвропейцями ( а в цьому не сумнівається переважна більшість фахівців світу), передбачає висновок, що їхні антиподи трипільці, як і вся балканська протоцивілізація VII -- IV тис.до н.е., не були індоєвропейськими. А якщо так, то українці, що належать до індоєвропейської сім'ї народів, не могли бути прямими і безпосередніми нащадками трипільців, як це стверджують останнім часом у деяких науково-публіцистичних статтях.

Автори численних псевдонаукових версій походження українців як правило плутають українців з іхніми пращурами. Останніми можна вважати всіх наших попередників (в тому числі і трипільців), з елементів культури яких склалася у свій час українська культура. Культура всякого народу є неповторною сполукою успадкованих від попередників культурних надбань. Народ народжується не коли з’являється окрема складова його культури, а коли ці численні складові зливаються в неповторний етнічний комплекс.
Отже, принципово невірно повність заперечувати будь-який вплив трипільців на етногенез українського народу. Як і інші стародавні етноси, що мешкали на землях України до появи тут українців трипільці зробили свій внесок в наш етнокультурний комплекс. Зокрема про певний вплив трипільців на антропологічний тип українців писали антропологи.
На принципову різницю між "вірменоїдним" трипільським та українським антропологічними типами вказували послідовники видатного українського антрополога Ф.Вовка - Єндик, Щербаківський, Петров. Так званий український антропологічний тип за Ф.Вовком є наслідком змішування трипільців з найдавнішими індоєвропейськими скотарями, які 5 -- 6 тис.років тому рухались з лісостепового Подніпров'я на Дунай. Згаданий антрополог та його послідовники вважали, що відносно високий зріст та міцна статура більшості українців -- це спадщина індоєвропейських скотарів, а "чорнії брови, карії очі" -- трипільців.

Про змішування тендітних трипільців з масивними степовиками-індоєвропейцями свідчить поступове зменшення масивності скелету останніх, простежене сучасними українськими антропологами по кістках найдавніших скотарів півдня України. Внаслідок цього змішання і постав український антропологічний тип, до якого належить більше 70% сільського населення сучасної України. Він характеризується відносно високим зростом, міцною статурою, темною пігментацією, круглим черепом, прямим носом, вузькою та середньою шириною обличчя. Цими особливостями відзначалося корінне населеня лісостепової України протягом останніх 3 тис.років.

Якщо українці не є безпосередніми нащадками трипільців, то, може, вони прямі спадкоємці арійців, далекі пращури яких 5 тис. років тому рушили з українських степів на схід, а 3,5 тис.років тому завоювали східну Індію та Іран.

Вже говорилося про перехід до скотарства східних сусідів трипільців, що мешкали між Нижнім Дніпром та Доном у ІУ тис. до н. е. Археологам вони відомі під назвою середньостогівської, нижньомихайлівської, ямної культур. Вже у Ш тис. до н.е. ці переселенці досягли Алтаю, де сформували афанасїівську археологічну культуру, яка за усіма показниками дуже близька до свого генетичного пращура - ямної культури Північного Надчорномор’я.
У ІІ тис.до н.е. в лісостепах від Дніпра до Алтаю сформувалася зрубно-андронівська спільнота. Переважна більшість дослідників вважає ці напівкочові скотарські племена пращурами східної, індо-іранської гілки індоєвропейської сім’ї народів. Поширюючи скотарський тип господарства, андронівська людність просунулась з Північного Казахстану на південь і заселила Середню Азію. Саме це населення було тими легендарними аріями, які в середині ІІ тис. до н.е. зайняли Іран або Айріян, що значить “країна аріїв”. Приблизно в цей же час вони подолали хребти Гіндукушу і з Центральної Азії вийшли в долину Інду.

Прихильники арійської версії походження українців використовують паралелі між українською мовою і санскритом, або знаходять у Рігведі відповідники украінським фолькльорним сюжетам. Численні приклади цих реально існуючих паралелей між мовою та культурою легендарних арійців та сучасних українців подає журнал “Індо-Європа”. Однак цього не достатньо щоб вважати аріїв праукраїнцями. Адже аналогічні численні сходження з мовою та міфами Рігведи чи Авести легко відшукати у мовах та культурах усіх народів індоєвропейської мовної сім’ї. Пояснюється це їх походженням від єдиного спільного пращура - праіндоєвропейців, які у У-ІУ тис. до н.е. мешкали в лісостепах та степах Південно-Східної України, Нижнього Дону, Кубані.

Арійці - один з багатьох етносів східної, індо-іранської гілки індоєвропейської сім’ї народів. Тому значно більший ступінь спорідненості з аріями мали скіфи або сармати, мова яких також належала до іранських. Нащадками аріїв можна вважати й інші народи східної індо-іранської гілки індоєвропейців -- таджиків та саків Середньої Азії, носіїв мови хінді та урду Індії, пуштунів Афганістану, персів Ірану, аланів та осетинів півдня Східної Європи та Кавказу тощо. Переважна більшість серйозних вчених визначає спорідненість згаданих народів з арійцями, але вважає останніх своєрідним окремим народом. Не вдаючись в подробиці, зазначимо, що арії для нас є такими ж далекими родичами, як, наприклад, англійці, греки чи вірмени, з якими українці пов'язані дуже давнім спільним походженням від найдавніших індоєвропейських скотарів лісо-степового Подніпров'я.
Отже, праарійці Східної України ІУ-ІІІ тис. до н.е. були безпосередніми пращурами не слов’ян, а індо-іранської гілки індоєвропейців. Щодо можливих предків слов’янських народів (в т. ч..
Таким чином, немає ніяких серйозних наукових підстав вважати українцями ні трипільську людність Правобережної України, ні стародавніх аріїв Індії та Ірану, про що твердять автори деяких публіцистичних статей останніх років.
Так звана трипільська версія походження українців стверджує, що український етнос вже існував за часів трипільської археологічної культури, тобто 5 -- 7 тис. років тому. Українська історія зразу стає виключенням із загальноєвропейської. Адже більшість народів помірної смуги Європи має вік близько 1,5 тис.років. Лише греки мають наукові підстави опускати свої національні корені в глибину віків на 3,5 тис. років. Письмові джерела переконливо свідчать про існування протогрецької (мікенської) мови уже в середині ІІ тис. до н.е., тобто за часів завоювання аріями долини Інду.
Показово, що прибічники такого надзвичайно давнього віку українців є, як правило, аматори, а не фахівці-історики. Пояснюється це тим, що фахівці розуміють неможливіть довести безперервність культурно-історичного розвитку на українських теренах від трипільської культури до історичних українців. А це необхідна умова встановлення віку всякого суспільно-історичного явища (держави, народу, міста, культурно-історичного регіону) методами історії чи археології.

3Етнічна історія українців (як і будь-якого іншого народу) виявляється насамперед через її ключові ознаки: етнонім (назва народу), етнічну самосвідомість (усвідомлення своєї причетності до родоводу та культурних цінностей народу), етнічну культуру та етнічну ментальність.

Особливе значення серед усіх цих ознак має етнонім, оскільки він, по-перше, фіксує сам факт сформованості народу, а по-друге, виступає у ролі знамена етносу, увібравши ідеологічні й духовні його функції. Уся складність етнічної історії українців відбивається, таким чином, у розмаїтті самоназв (етнонімів), їх назв з боку інших народів (екзоетнонімів), назв окремих крайових частин України (етнотопонімів) та назв держави (етнополітотмів). Всі ці назви й самоназви формувалися історично і, отже, для кожного окремого історичного періоду були іншими або дещо зміненими, віддзеркалюючи соціально-політичну та етнокультурну ситуацію в Україні, а також характер взаємин з сусідніми державами. Вони (етнонімічні характеристики), врешті-решт, проливають світло на проблему походження українців.

Згідно з етнологічною теорією етнос починається з творення субетнічної системи, з того моменту, коли ця система є достатньо розвинутою, включає низку етнічних компонентів. Натомість спрощення етнічної системи до мінімальної кількості субетносів (до одного-двох) призводить до руйнації етносу.

Щодо українського етносу, то він зароджувався в надзвичайно розмаїтій етнічній системі, що має глибоке коріння, її можна представити кількома історично-етнічними шарами. Найдавніший із них — індоєвропейська цивілізація (VI—V тис. до н. е.), слов'янська етнічна спільність (II—І тис. до н. е.), східнослов'янська етнокультурна спільність (початок І тис. н. е.), давньоруська цивілізація (VII—XII ст.) і власне українська етнічна спільність. По суті, кожний із зазначених історичних шарів вибудовував етнічну основу українців — різну за своїми ознаками — і лише останній із них одержав найменування українського.

Це зовсім не означає, що всі інші не були українськими: вони за своєю природою й духом, а в засаді й за антропологічними характеристиками становили українську підоснову. Просто тут ми натрапляємо на поширені в історії народів факти, коли історія народу та історія його імені не збігаються в часі. Звичайно, на кожному історичному етапі розвитку народу його етнічність мала суттєві відмінності, зберігаючи притому спільне етнічне ядро. Тільки за наявності спільного ядра і можна говорити про історію одного етносу, а не різних.

Те саме стосується й антропологічної основи етносу, котра щодо українців була, як вже зазначалося, надзвичайно строкатою, проте в основі — слов'яноукраїнською. Першу спробу визначення фізичного портрета власне українця здійснив наприкінці XIX ст. відомий український етнограф і антрополог Федір Вовк. «Українці, — писав він, — є досить одноманітне плем'я, темноволосе, темнооке, вище за середній зріст чи високого зросту, брахіцефальне, порівняно високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівняно короткими верхніми та довгими нижніми кінцівками». Сукупність цих ознак учений назвав українським антропологічним типом. Подальші дослідження вдосконалили наведений портрет, додавши до нього чимало нових фарб. Виявилося, що українці, будучи з антропологічного погляду досить однорідним етносом, мають набагато більше іншоетнічних та іншорасових субстратів, аніж вважали до цього. У межах України нині вирізняється п'ять антропологічних областей і відповідно п'ять антропологічних типів: центральноукраїнський, нижньодніпровський, деснянський, волинський і карпатський.

У центральноукраїнській області антропологічний склад слов'янського населення відчував вплив давнього ірано-скіфського та сармато-аланського морфологічних субстратів, а на південній Київщині, Черкащині та Полтавщині — певної монголоїдної домішки (насамперед половецької). Карпатська область визначається найбільш вираженим європеоїдним комплексом рис морфологічної будови, близьким до слов'янських груп Балкан та Центральної Європи. У його формуванні відчувається, однак, помітний вплив фракійського субстрату. Те саме можна сказати про нижньодніпровсько-прутську область (Буковину, Дніпропетровщину та південну Полтавщину), але з помітним впливом ще й іранського субстрату. Деснянська область виявляє давні риси слов'янської морфологічної будови з домішками балтського компонента, що у незначній пропорції присутній і в інших регіонах України: Волині, Західному Поліссі, Прикарпатті.

Отже, антропологічні характеристики українського населення засвідчують строкатість його типологічних ознак, що склалися на спільній слов'янській основі.

Етнічна культура українців (про що докладно йтиметься в наступних лекціях) — регіональне різна, але єдина за своєю національною сутністю. Щодо етнонімічних характеристик, то вони впродовж тривалої історії українців неодноразово змінювалися, по суті, фіксуючи різні етапи розвитку народу: етап формування українського етносу пов'язаний з етнонімом «русь», формування української нації — із самоназвою «українці». За часом перший етап охоплює історію до XII ст., другий розпочинається з XII ст., тобто від того часу, коли етнос утворив державу. Така періодизація узгоджується і з етно- та націогенетичною теорією: етнос стає нацією за умов визначеності національної самосвідомості та створення держави.

Торкаючись проблеми націогенезу українців, слід застерегти основні її положення, оскільки вони нині розуміються по-новому, як і саме поняття «нація». Донедавна категорія нації трактувалась як етнічна спільність, що склалася історично на певній території і має ряд спільних ознак: спільність мови, культури, побуту, психічного складу, етнічної самосвідомості, зафіксованої у самоназві, та усвідомлення єдності родового походження. До цих ознак додавалися й такі характеристики нації, як наявність у межах її розселення спільного ринку, державних інститутів та розвиненість капіталістичних соціально-економічних відносин. Виходячи з такої концепції, націогенез українців відносили до XIX ст., тобто до того часу, коли в Україні дійсно бурхливо розвивався капіталізм.

Однак така концепція хибує на еклектизм, оскільки включає в одну систему індикатори різного рівня: з одного боку, такі, що розкривають внутрішню сутність нації (єдність мови, культури, самосвідомості тощо), а з іншого — такі, що окреслюють лише умови для її формування (наявність спільного ринку, розвиненість капіталізму тощо).

На противагу такому підходу сформувалась інша концепція, спрямована на пізнання таких структуроутворюючих нації, котрі розкривали б її внутрішню сутність. Серед головних складників нації, що становлять її основу, виступають національні інтереси: якщо вони не сформовані і не визначені, творення нації не може відбутися. В свою чергу, національні інтереси приводяться у рух визрілою національною ідеєю, довкола якої кристалізується етнос. Головним проявом національної ідеї є формування у людей національної самосвідомості, що може виявлятися в підвищеному інтересі до національного коріння, етнічної історії, рідної мови. Результатом прояву національної самосвідомості, національної культури, ідеї та національних інтересів постає творення національної культури, а серед зовнішніх атрибутів — національної держави. Рушійною силою всього цього механізму виступає загальне національне піднесення, котре на українському грунті вилилося в національно-визвольну війну.

Якщо виходити з такої націогенетичної концепції, етногенез українців слід відшукувати в київсько-руських пластах. Проте націогенетичний процес тоді було перервано і відновлено у XVI—XVII ст. На хвилі національного піднесення, каталізаторами якого виступили: загроза фізичного винищення українців з боку Степу, польське національне гноблення та внутрішня зрада, формувалися всі ознаки української нації, замішаної на козацькому грунті, в межах козацької християнської республіки. Щоправда, географічні кордони генетичного процесу формування українців швидко розширилися, бо національна ідея оволоділа всім населенням України, як і національний дух — в основі спільний для всіх українців.

Зародившись у буремні часи національно-визвольної боротьби, націогенетичний процес тривав і далі. Він «дозрівав» через низку етапів, відомих як національно-культурне відродження. Розпочавшись у XVI ст. як воєнно-політичне відродження, воно розвивалося наприкінці XIX ст. у сфері культури й духовності, у 20-х роках XX ст. — як державно-політична розбудова, нарешті, в 90-х роках XX ст. як загальнонаціональне піднесення, що охопило всі важливі сфери життя українського народу. Самоназви «Україна» й «українці» стали національними символами націогенезу українців.

Щодо формування українського етносу, то ключове поняття цього етапу консолідаційного процесу — «Русь». Для етнічної історії України воно має неоціненне значення, оскільки виступає зв'язуючою ланкою між Київською Руссю та Україною, східними слов'янами і українцями, стародавніми русичами та нинішніми русинами-українцями і водночас — між окремими землями України, що протягом століть підпадали під вплив сусідніх держав.

Ті східнослов'янські землі, що формувалися на території України, як би вони не відстоювали свою суверенність, завжди були тісно пов'язані між собою, причому не лише духовно, а й економічно, політичне і, звичайно, спорідненістю та свояцтвом їхніх мешканців. Щодо генетичного їхнього єднання, то воно підкреслювалося символічною самоназвою «Русь», яка мала багато варіантів: Рустія, Руська сторона, Київська Русь, Червона Русь, Біла Русь, Чорна Русь, Підкарпатська Русь, Угорська Русь, Мала Русь, Малоросія, Південно-Східна Русь. Разом із тим це все ж таки єдина Русь, або Руська земля, цілісність якої завжди підкреслювалася у літописах та історичних документах: «дай нам Бог за землю руську голови сложить».

Поняття «Русь» виступає також і символом спадкоємності українських державних утворень, відомих за різних часів під різними назвами. Хронологія цієї етнополітонімічної трансформації така: у VI—VIII ст. — Русь, VIII—IX — Руська сторона, X—XIV — Київська Русь, з 1395 р. — Мала Русь, у XVII ст. — Малоросія, у XVIII—XIX ст. — Україна, на зламі XIX—XX ст. — Україна-Русь, з початку XX ст. — Україна. Отже, ключове етногенетичне поняття «Русь» пронизує всі історичні шари, акцентуючи увагу на етнічне ядро України — Київщину (Середню Наддніпрянщину, Лівобережжя), де не лише кристалізувався український етнос і українська нація, а й зароджувалися їхні етноніми та етнополітоніми. Саме там, на Київщині, сформувалися поняття «рос», «рус» та «Русь» — у VIII—XI ст. і там же (на Переяславщині) у XII ст. — поняття «Україна».

Як перший, так і другий етнонім та етнотопонім дуже швидко поширилися на все населення України, а етнонім «Русь» — на все східне слов'янство. Давньоруські літописи фіксують процес інтенсивної консолідації східних слов'ян ключовим поняттям «русь»: «ми от рода рускаго», «руские грады», як і культурну єдність — спільністю руської мови: «а словенский язык и руский одно єсть». Такі ключові етногенетичні поняття майже водночас траплялися і в творах київських, московських, новгородських літописців, хоча у творах київських літописців вони з'явилися трохи раніше. Це свідчить про етнічне ядро, звідки йшло це поняття, і про те, наскільки швидко відбувався процес етнічної консолідації східних слов'ян.

Етнічним його ядром була невелика область Середньої Наддніпрянщини поблизу Києва, а час зародження — VIII— IX ст. Про це вже йшлося у четвертій лекції, тому, аби не повторюватися, звернемо увагу на природу формування самоназв та назв народів. Це надзвичайно цікаве, а водночас і складне явище, проте підпорядковане закономірностям розвитку суспільства. Відповідно до них першими виникли назви інших народів, необхідні для того, аби відрізнити «своїх» від всіх інших, тобто від «чужих». Потреби у маркуванні свого племені не виникало, оскільки до «своїх» ніколи не ставилися вороже.

Отже, «свої» сприймалися позитивно, власне, як люди, на противагу чужим, «нелюдям». Такий принцип розмежування визначив назви багатьох народів, буквально означаючи — «люди», «справжні люди», «товариші», «друзі». Скажімо, німці називають себе давнім словом «дейч», що означає «народ, люди», так само як і багато хто із тюркських народів (слово «тюрк» означає «людина»), і ціла група народів, назви яких закінчуються на «ар» («ар» означає «людина») — болгари, татари, хозари, авари тощо. Ключовим поняттям інших народів служить слово «друг», «товариш» (як це характерно, наприклад, для аланів), або слово «свій», яким, до речі, називали себе слов'яни.

За таким самим принципом утворювалися і назви (екзоет-ноніми) народів їхніми сусідами, проте в основі цих назв лежало поняття «чужий», «незрозумілий», «ворожий» — одним словом, «варвар». Варварами тривалий час для еллінського світу були і слов'яни, котрі, щоправда, мали і конкретніші назви, одержані від тих племен, що прилягали до Еллади. Так, слов'ян називали «скуфами», а їхню країну «Великою Скуф'ю», за ім'ям численних скіфських племен, розселених у північному Причорномор'ї, власне Україну називали «Сарматією», за ім'ям сарматських племен, а з боку латинських країн — «Рутенією», тобто «Руссю». Терміном «Русь» у раннє середньовіччя називали все східне слов'янство, в тому числі Україну, а пізніше, у XVI—XVII ст., Україну знали як «Країну козаків», а українців як «козацьку націю». До цього українці були відомі як «нація рутенів» — руська нація.

Поняттям «Русь» українці позначалися на етапі їхньої етнічної консолідації, тобто тоді, коли вони пройшли певний етап історичного розвитку і коли ім'я потрібно було їм для вираження своєї причетності до свого племені, свого народу. Отже, це поняття було знаком вже сформованої етнічної самосвідомості, характерної для зрілого етносу. Виникає, однак, питання про раніші самоназви слов'ян-українців. З достовірних джерел відомо лише про племінні самоназви — полян, сіверян, уличів, тиверців та ін., відомо і про певну спільність цих племінних об'єднань, і про більш ранні східнослов'янські спільності, історія яких сягає у глибини сторіч.

Намагаючись підняти ті давні історичні пласти, відомий український вчений Володимир Шаян звертається до «Слова про похід Ігоревий», в якому згадуються і маловідомі нам часи Вусові, і часи готських дів над Руським морем, про невідомі нам перемоги над Шаруканем, про цілі доби, названі там «віками», зокрема про «сьомий вік Трояна». Отже, були ще шість віків історії слов'ян-українців, відомі нам лише з археологічних даних і поки що невідомі з етнонімічного погляду.

Щодо етноніма та політоніма «Русь», то вони протягом сторіч, майже до XVIII ст., образно кажучи, були етнічним знаменом і всього східного слов'янства, і українців у тому числі. Руський етнічний пріоритет проглядається в усіх історичних документах та літописах, наприклад, у словах митрополита Іларіона (XI ст.): «Не плохо и в отдельных землях владычествовать, но нельзя без Руси, которая известна и о которой слышат во всех четырех концах земли».

Традиція спадкоємності руської етнічності тривалий час побутувала на українському етнічному грунті навіть тоді, коли утверджувалися українські етноніми та етнополітоніми. Князі окремих українських земель, котрі мали свої назви, іменували себе все ж князями Русі, а їх населення вважало себе русами, русичами, русинами. До речі, ця традиція — називати себе русинами, руськими — збереглася в деяких регіонах України (в Закарпатті, Західному Поділлі, в окремих районах Галичини) й досі.

Дворівнева етнічність виявлялась і в назвах окремих земель України. Так, галицько-волинський князь Юрій-Бо-леслав у одній із грамот 1335 р. титулує себе «князем Малої Русі» — і це при тому, що Галицько-Волинське князівство було на той час досить самостійною і могутньою землею-державою, а Київська Русь вже втрачала своє політичне значення. Прилучення до витоків Русі набувало у XIV ст. нового імпульсу з утвердженням нової назви Південної Русі — «Малої Русі». Вона була зафіксована грамотою царгородського патріарха і, власне, означала етнічне ядро стародавньої Русі, на відміну від «Великої Русі» — соборних земель східних слов'ян.

Такий статус Малої Русі визнавався всім східнослов'янським світом і шанувався ним, у тому числі Московським, Тверським, Новгородським та Псковським князівствами. Усі ці назви князівств набували тоді етнічного значення, зокрема Московії, однак консолідуючим чинником їхнього населення виступав все ж загальний етнонім «русский» («руський»). Ідея причетності населення всіх земель північної частини східних слов'ян пронизує всі давні літописи та історичні документи, такі, скажімо, як «Слово о погибели Руськой земли», «Сказание о Мамаевом побоище», молитви князя Дмитрія Івановича про те, або «хоробрий рустии да серцем утверждалися». Тож традиція причетності до Русі, зокрема, до її ядра — Руської сторони (правий берег якої називався «московським») і Київської Русі була усталеною. Вона виявлялась і в етнополітонімі Московського князівства, що вже у XVI—XVII ст. мало подвійну назву: за прийнятою тоді в Європі традицією воно іменувалося Московією, а фактично — Великою Руссю, пізніше — Росією.

У етнічному житті України також тривалий час, майже до XVIII ст., широко вживалася давня етнічна і політична назва «Русь». Вона побутувала і тоді, коли зароджувалася нова самоназва «Україна». Вперше назва «вукраина» згадується в Іпатському літописі під 1187 р. у зв'язку зі смертю на Переяславщині князя Володимира Глібовича — одного з організаторів відсічі половецькому вторгненню: «И плакали о нем се переяславцы, ибо он наполнен был всякими добродетелями, а без него вукраина много потеряет».

Термін Україна, що пізніше став політонімом держави, зазнав декілька смислових трансформацій: майже до XVI ст. ним позначали прикордонні землі; з XVI по XVIII ст. він набув значення конкретного географічного поняття, рівноцінного багатьом історично-етнографічним регіонам — Волині, Поділлю, Червоній Русі, Сіверщині, Покуттю, Запоріжжю тощо; починаючи з XVIII ст. термін «Україна» вживається як політонім для позначення Української держави.

На користь того, що термін «Україна» на етапі його зародження сприймався як «край», «пригранична земля», свідчать численні літописи та хроніки. В одному з літописів згадується, наприклад, що галичани у 1189 р, запросили на князювання Ростислава Берладнича: «й приехавшю же ему ко украине Галичкой й взя два города Галичькии й оттоле поиде к Галичю». В іншому — про те, як Данило Романович з братом Васильком у 1213 р. повернули під свою владу «Берестий, и Угровеск, и Верещин, и Столпье, и Комов, и всю Украину». У Литовській хроніці згадуються «краины Руские» в значенні русько-литовського прикордоння: «по смерти Радивиловой Микгайло, снн его, вступил на князство Новгородское и Подляское, також и все краины русские от Бильна аж до жродел Немановых...»

Окраїнного значення термін «Україна» мав і в місці свого виникнення — Переяславщині, щоправда, там він був позначений символічністю. Адже він, як трактують деякі вчені, означав приграниччя двох етнокультурних світів: слов'ян і степових кочівників. Слов'яни ж на цьому перехресті у IV ст. були представлені антами, назва яких саме і означає «край», або «кінець», що, на думку вчених, у фонетичному і семантичному плані цілком бездоганно і символічно.

Поступово термін «Україна» набуває географічного поняття, означаючи певну землю-окраїну. На це вказує, зокрема, Густинський літопис під 1517 р., ототожнюючи Україну з Галицьким Пониззям Дністра: «Жигмонт король хотя ему сей смех отдати, посла Прецлава Лянцкоронського на Украйну собирати люду». Актові документи другої половини XVII ст., У яких землі українсько-молдавського прикордоння, розмежовані між двома державами за Зборовським договором по лінії Студениця — Могилів — Ямпіль — Рашків, названі «Україною». Це стверджують і описи Гійома Левассера де Боплана, Самоїла Величка, Григорія Кониськаго тощо. Вони, як і історичні документи, рясніють назвами окраїнних земель типу: Малоросійська Україна, Казакоруська Україна, Козацька Україна, Литовська Україна, Смоленська Україна, «государевы Украинные городы».

Починаючи із XVII ст. окреслюється чітке географічне поняття «Україна», прив'язане до Середньої Наддніпрянщини. Вперше таку прив'язку зробив у 1651 р. Боплан, підготувавши регіональні карти та їхній опис. У листі до польського короля він писав: «Беру на себе сміливість з цілковитою покірністю і глибокою повагою піднести Вашій Августійшій Величності опис цього великого пограниччя — України, розташованої між Московією і Трансільванією». Пізніше Самоїл Величко уточнив регіон, відомий тоді під назвою «Україна», віднісши до нього Черкаський, Уманський та Білоцерківський повіти — по правому березі Дніпра — і Переяславський, Ніжинський та Лубенський — по лівому. Саме у цих районах «козаки умные и исправные» поширювали універсали гетьмана Острянина, в яких містився заклик на боротьбу з польською шляхтою.

Загального визнання назва «Україна» набула лише у XVII—XVIII ст., співіснуючи з офіційно визнаною назвою «Малоросія», що усталилася в зв'язку з входженням України до складу Великої Росії. На відміну від колишньої самоназви «Мала Русь», що підкреслювала генетичний зв'язок із Київською Руссю, термін «Малоросія», як і назва її мешканців — «малоросіяни», сприймався з відтінком певної зневаги до України та українців як до окраїни та провінціалів. Ця обставина позначилася на прискоренні процесу усвідомлення малоросіянами своєї причетності до українських цінностей, зокрема до таких суто національних самоназв, як «козак», «українець».

Щодо самоназви «українець», то вона утвердилася значно пізніше, ніж політонім «Україна», що пояснюється особливою роллю козацтва як головного носія етнічності, з котрим пов'язувалася реалізація національної ідеї — здобуття незалежності України. Етноніми «козак», «хрещена людина» тоді співіснували з давніми самоназвами — «руські», «русини». Така багатошаровість етнічної самосвідомості обумовлена реакцією на національне гноблення з боку Польщі, Росії та інших держав, що підкорювали окремі землі України. Відстоюючи свої національні права, українці, природно, зверталися до власного етнічного коріння — Русі. Такі звернення знаходимо, наприклад, і в першому підручнику української історії — «Синопсисі» Інокентія Гізеля (1674 р.), і у відомому творі української патріотичної думки — «Історії Русів». Сам Богдан Хмельницький, котрий очолив національно-визвольну війну українського народу і відродив державність України, іменував себе то «князем руським», то «гетьманом України».

Самоназви «Україна» та «українці» набували значущості в міру національного піднесення у XVII—XVIII ст. у Східній Україні (Малоросії, Гетьманщині), що ставала центром активного національного життя. Там ім'я України утверджувалося разом із сподіваннями українців відродити національно-культурну самобутність і політичну незалежність — тож поняття «Україна» сприймалося вже у значенні не тільки краю, а й держави.

Спалах цих прагнень був особливо помітним наприкінці XIX ст. Для пізніших поколінь він ставав провідним вогнем на шляху національного відродження і розвою. «В міру того, — писав Михайло Грушевський, — як зростала свідомість тяглості і безперервності етнографічно-національного українського життя, це українське ім'я поширювалося на всю історію українського народу. Аби підкреслити зв'язки нового українського життя з його давніми традиціями, це українське ім'я вживалось в складній формі «Україна-Русь», «українсько-руський»: старе традиційне ім'я зв'язане з новим терміном національного відродження і руху».

На зламі XIX—XX ст. етнополітонім «Україна», етнонім «українці» набувають самостійного і самодостатнього значення: всі інші паралельні самоназви, як і крайноніми, виявлялися лише на регіональному рівні. Цей процес дістав логічного завершення на нинішньому етапі національно-культурного і державного відродження України, що є свідченням формування і нового типу національної самосвідомості українців.

1 23