ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Зв’язок етнографії з іншими науковими дисциплінами.

12 3

УКРАЇНСЬКА ЕТНОГРАФІЯ

Навчально-методичний посібник
для студентів спеціальностей “Історія”, “Соціологія”, “Соціальна робота”,
педагогічного університету

(денна форма навчання)

Луганськ

УДК 947.7 (075.8)

ББК 63.3 (4Укр)я7

Г49

Гогохія Н.Т., Климов А.О.

Українська етнографія: Навчально-методичний посібник для студентів педагогічного університету (денна форма навчання).– Луганськ: Альма-матер, 2006. – 85 с.

Навчальний посібник, розрахований на студентів спеціальностей “історія”, “соціологія”, “соціальна робота” містить навчальну програму курсу, плани семінарських занять, методичні поради, запитання й завдання з вузлових проблем вітчизняної етнографії, тематику рефератів, словник-довідник, рекомендовану літературу, а також питання до модульного контролю.

РЕЦЕНЗЕНТИ:

В.Ф. Литвиненко, завідувач кафедри історії України Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, доктор історичних наук, професор

В.Г. Крюков, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії і міжнародних відносин Луганського національного педагогічного університету

Рекомендовано до друку навчально-методичною радою Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, протокол № від 2006 р.

Навчальне видання

ã Гогохія Нані Тамазівна

ã Климов Анатолій Олексійович

ã Альма-матер

Методичні рекомендації щодо роботи з курсом

Згідно з навчальними планами всіх неісторичних спеціальностей університету курс “Українська етнографія” студенти вивчають протягом першого семестру.

Як працювати з курсом:

Основними формами навчальної роботи з української етнографії є самостійне вивчення навчального тексту, семінарські заняття, виконання творчої роботи, написання реферату, проведення консультації, формами контролю – контрольні заходи з перевірки самостійної роботи студентів (поточне та підсумкове тестування).

Вивчення курсу організовано таким чином: 10 лекцій, які студенти вивчають самостійно, конспектуючи зміст навчального розділу; семінарське заняття, готуючись до якого студент повинен ознайомитись із змістом відповідного розділу та додатковою навчальною літературою і законспектувати відповіді на питання плану заняття. В групі проводяться також контрольні заходи з перевірки самостійної роботи у формі захисту рефератів, творчих робіт. Для написання рефератунеобхідно користуватись як матеріалами для самостійного вивчення, так і додатковою літературою, електронними ресурсами Інтернет, ознайомившись із якими студент повинен скласти план роботи і розкрити його пункти, посилаючись на джерело інформації. Посилання оформлюються наступним чином: [1, 56] (перша цифра – номер джерела в списку літератури, друга – номер сторінки), у кінці роботи подається список використаної літератури, наприклад: 1. Бойко О. Історія України. – К., 2003. Практична (творча робота) передбачає ознайомлення з однією з актуальних проблем етнографії та висловленням власної точки зору з цього приводу. Відповідь має бути достатньо аргументованою, містити докази думки автора і посилання на джерела інформації. Під час консультаціїстудент може отримати інформації щодо роботи з курсом, підготовки до практичного заняття, семінару та заліку.

Як готуватися до заліку:

При підготовці до заліку треба ще раз уважно ознайомитись з теоретичним матеріалом, включеним до даного курсу, рекомендованою літературою та здійснити самоперевірку знань за допомогою розміщених після кожної лекції питань, тестів та питань для співбесіди.

Електронна адреса для консультацій: nanagogo@mail.ru

Курс лекцій з етнографії України

Лекція 1

Тема. Етнографія України як наука

План

Предмет і завдання етнографії.

Методологія та методика дослідження. Джерела етнографії.

Зв’язок етнографії з іншими науковими дисциплінами.

Література

Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. М., 1983.

Пономарьов А. Українська етнографія. Курс лекцій. -К.,1994.

Етнографія України: Навч. посібник./ За ред. С.А.Макарчука. - Львів, 1994.

Лозко Г. Українське народознавство. К.,1995.

Нельга О.В. Теорія етносу. К., 1999.

Українознавство. - Львів, 1994.

Українське народознавство. - К., 1993.

1. Подібно до більшості назв наук термін "етнографія" є похідним від давньогрецьких слів - "етнос" - народ, плем’я і "графо" - писати, описувати. Традиційно вважається, що наявність у термінах, що визначають наукову дисципліну грецького "графо" (пишу) характеризує її

Як описову науку, на відміну від тих наук, які визначені через грецьке "логос" (поняття, вчення) і є теоретичними. Тобто можна перекласти слово "етнографія" як "народоопис". Етнографія дійсно описує предмети та явища народного побуту і культури. Але вона не тільки описує, а й вивчає їх походження, закономірності розвитку, спільні й особливі риси, тобто поєднує опис і теорію. У ряді західноєвропейських країн використовується поняття "етнологія". Наголос таким чином робиться на теоретичній сутності науки. Українською мовою використовується слово народознавство, що відповідає обидвом назвам. Деякі сучасні вчені виділяють історичне народознавство (власне етнографію) і теоретичне (етнологію). Але таке розміжування досить умовне, більш прийнято у вітчизняній науці розуміння етнографії як науки, що включає описовий і теоретичний підходи.

Етнографія - історична наука про походження та етнічну історію народів, формування специфічних особливостей їх культури та побуту. Історичною вона є оскільки вивчає етноси в їх історичному розвиткові протягом всієї історії людства.

Об’єктом етнографії таким чином є народи світу (етноси). Об’єкт етнографії України, в свою чергу – український народ. У радянські часи загальноприйнятим було наступне визначення етносу: етнос - група людей, що розмовляють однією мовою, визнають спільне походження, володіють комплексом звичаїв, життєвим укладом, збережених і освячених традицією й відрізняємих нею від інших груп. Інше розповсюджене визначення етносу це "людська спільнота, що історично склалася, має загальну культуру, мову, самосвідомість. Етнос - це оригінальне утворення, що має неповторні риси, своєрідний механізм формування і самобутню історію, тобто несхожість на всі інші. Етнос існує як стійка система, що протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом “ми” – “вони”, “свої – чужі”, “ми – такі-а решта – інші”. Існують два основні погляди на проблему визначення сутності поняття. Один розглядає етнос як соціально-історичну систему, пов’язуючи розвиток етносів із загальним розвитком суспільства, другий як форму існування Homo sapiens - природне явище (біологічна система) – етнос не є явищем соціальним – існує за всіх формацій і соціально-політичних режимів. Кожний з цих напрямів надає можливість подивитися на природу етносу з різних точок зору, існування різноманітних концепцій збагачує науку й створює багатогранну картину існування такого складного багатовимірного феномену як етнос. Синонимом етносу є поняття "етнічна спільність", частиною якої є "етнографічна група", що також є об’єктом етнографічного дослідження. Сучасні вчені вважають, що головними ознаками сформованого етносу можна вважати етнічну самосвідомість та етнонім (самоназву). Із поняттям етносу тісно пов’язане поняття "етнічність", яке не дивлячись на загальновживаність, не має загальноприйнятого визначення. Одні вчені розуміють її як різновид ідентичності, інші вважають що під етнічністю слід розуміти наступність етнічного світосприйняття і буття, здатність людини передавати у спадок, відтворювати комплекс етнічної культури. Етнічність як комплекс ознак, що відрізняють один етнос від інших – третє тлумачення. Етнічність не успадковується через генотип, вона якби заново народжується у процесі соціалізації кожної конкретної особистості – вважають прибічники розуміння етносу як соціального явища..

Предмет - характерні, традиційні риси повсякденної побутової культури народів, що у сукупності увторюють (разом з мовою) їх специфічний етнічний облік. Предмет етнографії таким чином безпосередньо пов’язаний з культурою. Культура - це комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише мистецтво, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій, вірувань (за М.Поповичем).

Завдання етнографії включають вивчення етнічного складу окремих країн і всього світу; походження й етнічної історії народів; класифікацію етнічних спільностей; реконструкцію давніх форм суспільного життя і культури за допомогою дослідження пережитків цих форм; вивчення сучасного стану етнічних традицій, оцінку їх ролі в житті людей; вивчення сучасних етнічних процесів.

У етнографічному дослідженні можна виділити наступні основні розділи: етногенез і етнічна історія, основні заняття і соціальна організація, матеріальна і духовна культура. Окремим розділом є вивчення сім’ї і сімейно-щлюбних відносин. Етногенез і етнічна історія надають можливість вирішити питання про походження самого етносу, зміни етнічних спільностей, відстежити процеси і результати міжетнічних відносин. Основні заняття і соціальна організація відповідають на питання про характер виробництва етносу та особливості, що виникають на його основі, виробничі відносини, суспільні структури. Матеріальна культура у своєму традиційному втіленні - знаряддя праці, їжа, поселення, житло, одяг і прикраси – відбивають як етнічно-специфічне (притаманне тільки одному етносу), так і загальне, пов’язане із близькими типами виробництва й умовами географічного середовища. Сфера духовної культури, що виражається у народних знаннях, уявленнях про оточуючий світ, природу, суспільство, у обрядах і звичаях, народній творчості і святах, віруваннях, надає цінний матеріал для виявлення того, що створено окремим етносом і відмінне від інших. Також вивчення духовної культури народу допомогає з’ясувати результати історичних етнічних контактів. Родинні стосунки також важливі для дослідника, бо сім’я існує протягом багатьох століть, саме у родині передаються від батьків до дітей етнічні ознаки.

2. Методологія дослідження це комплекс методів і базових засад, світоглядних принципів, що використовуються дослідником.

Школа - напрям у науці, пов’язаний єдністю основних поглядів, спільністю або наступністю принципів та методів.

Етнографія оформлюється як наука у сер. ХІХст.

Еволюціоністська школа. Засновником її вважається англійський вчений Едуард Тайлор (1832-1917), якому належить введення в англо-американську етнографію поняття "антропологія". Тайлор проводив археологічні розкопки у Центральній Америці і зацікавився невідомими цивілізаціями, незвичною для європейців культурою інших народів. У 1865р. виходить його книга "Дослідження в галузі давньої історії людства", у якій він зробив наступні висновки: а)культури розвивається по лінії прогресу від первісного стану до сучасного; б) існуючи відмінності між народами не мають відношення до расових відмінностей, а відображають лише рівень культурного розвитку, що досягнутий народом; в) усі конкретні елементи культури у кожного з народів або винайдені самостійно, або запозичені у сусідів, або успадковані від минулих епох. Після виходу в світ грандіозної праці Тайлора "Первісна культура" він став визнаним авторитетом у етнографії. Всього Тайлору належить більше 250 праць, що істотно вплинули на формування й утвердження еволюціоністського напрямку в етнографії. Відомими еволюціоністами були також Г.Спенсер (1820-1903), Д.Ф.Мак-Леннан (1881-1927). Американський вчений Льюіс Морган наблизив еволюціонізм до матеріалістичного розуміння первісної історії. Його основними ідеями були наступні: суспільний розвиток йде за законами еволюції, що притаманні живій природі і світу тварин, де присутня також міжвидова боротьба за існування, вона виражається у нашарування одного елемента культури на інший, і витісненні старого новим; моногамна сім’я, держава, приватна власність є явищами, що існували у зародковому вигляді з початку історії людства. Ще одним досягненням Моргана була схема періодизації суспільного розвитку (дикунство - варварство - цивілізація), яку використав Енгельс у своїй відомій праці "Походження сім’ї, приватної власності і держави".

На початку ХХ століття виникли теорії, що заперечували наявність об’єктивних закономірностей в історії людства, можливість пізнання етапів і причин суспільного розвитку. Їх можна визначити як антиеволюційні. Дифузіонізм - зведення історії культури до її просторового розповсюдження і постійних запозичень (міграція самої культури). (представник - Ріккерт). Отже, культура народу, на думку дифузіоністів - механічне об’єднання рис, зібраних разом випадковою дією дифузії. Функціоналізм, притаманний британським науковцям, передбачав розгляд культури як єдиного гармонічно функціонуючого цілого, кожна частина якого виконує якусь функцію, життєво необхідну для цілого. Етнограф повинний вивчати не явища і інститути суспільства, а їх функції (представник - Малиновський). Концепція культурного релятивізму розглядала культуру кожного етносу як рівноправну, оскільки вона історично забезпечує стабільне функціонування спільноти. Структуралізм, представником якого був Леві-Строс був спрямований на дослідження стабільної структури суспільства..

Радянську етнографічну школу пов’язують з іменем видатного науковця Ю.Бромлея. Радянські вчені виходили з матеріалістичного розуміння історії та історичних явищ, що зумовлені виробництом і виробничими відносинами. Головною вадою радянської школи вважається надмірна прив’язаність етнічних процесів до соціальних факторів - зміни формацій, яка визначає певний ступінь розвитку етносу від племені через народність (при феодалізмі) до нації, яка відповідає капіталістичним відносинам. Типи спільностей змінюються в процесі історичної еволюції. Плем’я - перша етнічна спільність в історії людства, що виникла після епохи первісного стада у докласовому суспільстві (цій спільности найбільш притамання стійкість і єдність членів за походженням, культурою, мовою та історичною долею. Народність - перша етнічна спільність класового суспільства, що виникає на основі злиття і змішання різних племен, що були об’єднані не тільки кровними узами, але й територіально-сусідськими ознаками. Нація - найвища форма етнічної спільности, яка історично склалася в епоху капіталізму на базі злиття різних форм споріднених і неспоріднених етнічних спільностей (племен, народностей). Нація - стійка спільність людей, що історично склалася на основі спільности економічного життя, території, мови і психологічного складу, що проявляється у спільности культури (зараз більшість зарубіжних науковців вважає, що нацією доцільно визнавати тільки етнос, який знайшов власне державне оформлення). Сьогодні радянська школа перестала бути популярною, але це сталося певною мірою внаслідок зміни політико-економічної ситуації.

Для збирання етнографічних матеріалів використовують польові дослідження. Польові дослідження - дослідження, що проводяться серед існуючих народів з метою збирання первинних етнографічних даних про окремі структурні компоненти традиційно-побутової культури та їх функціонування. Польові дослідження проводяться стаціонарно або в експедиції. Один з найважливіших методів етнографії стаціонарний. Він пов’язаний з тривалим перебуванням дослідника у досліджуваному етнічному середовищі, вживанням у нього. Строк стаціонарної роботи повинен бути не меншим від етнографічного року (на два-три місяці більшим за календарний). Завдяки цьому методу дослідник стає співучасником повсякденного життя народу. У наш час більш розповсюдженим є також сезонний виїзд для польових досліджень, який іноді проводиться сумісно з маршрутним, метою якого є охват найбільшої кількості поселень або найбільшої етнічної території за отведений час. Але такий метод дозволяє вирішити тільки якусь конкретну проблему, етнограф не має часу детально дослідити соціальний і сімейний побут. Крім маршрутного обстеження використовується "кущове" обстеження, яке передбачає проведення роботи в основному, "базовому" об’єкті (великому населеному пункті), з періодичними короткочасними виїздами у навколишні поселення для уточнення зібраних на" базі" даних. Етнографічна практика використовує також наступні методи збирання матеріалу: опитування, анкетування, інтерв’ю, експеримент (участь етнографа у обряді), спостереження (вивчення і фіксація усього комплексу культури і побуту). Коли фактичний матеріал зібрано настає час його опрацювати, узагальнити. Для цього використовують метод пережитків, розроблений Тайлором, який передбачає, що у культурі кожного народу збереглися залишки минулого, вивчаючи які можна зробити висновки про стан речей на ранніх етапах історії. Досить поширеним є також використання порівняльно-історичного методу, згідно з яким культура і побут народів вивчаються з позицій історизму. Цей метод дозволяє шляхом порівняння виявити загальне і особливе у розвитку країн та народів світу і причини існування спільностей та розбіжностей. Картографічний метод дозволяє вивчити териториальне розміщення народів або етнографічних груп, ареал розповсюдження традицій чи мови. Статистико-математичний метод шляхом анкетування і кількісної оцінки етнографічних явищ дозволяє охопити великі етнічні групи, проводити їх класифікацію та типологізацію.

Джерела етнографічної науки. Е. джерелами можуть бути як польові (експедиційні) матеріали, так і факти, зібрані суміжними гуманітарними і суспільними науками. Найбільш повні і цінні матеріали були добуті стаціонарним методом. Польові дослідження надають як матеріальні так і духовні джерела знань. До матеріальних відносять зафіксовані у креслинах, схемах, фото, об’єкти матеріальної культури і предмети, пов’язані із виробничою діяльністю етносу - знаряддя праці, житло, утварь, їжа, одяг та ін. За допомогою сучасних технічних засобів фіксуються духовні джерела - об’єкти та явища духовного життя народу (традиції, обряди, звичаї, вірування, фольклор тощо). Третю групу джерел складають матеріалізовані свідчення духовної культури - предмети культів, народного мистецтва, місця й типи поховань, що фіксуються подібно до об’єктів матеріальної культури. Важливим етнографічним джерелом є також музейні колекції предметів знайдених під час польової роботи.

Не менш важливим джерелом, що характеризує колишню культуру та побут, соціальну і сімейну організацію, є свідчення історичних пам’яток, фольклорні записи, археологічні комплекси тощо. Такі джерела є дуже важливими для вивчення етнічної історія, для якого неможливо використання безпосереднього спостереження.

Усі перелічені джерела становлять ґрунтовну базу для етнографічних досліджень. Разом із тим всі вони - лише допоміжний апарат етнографії, бо головним був і залишається матеріал польових досліджень, одержаний шляхом безпосереднього спостереження реального життя.

3. Оскільки вивчення народів передбачає комплексний підхід і використання даних суміжних дисциплін, вона тісно пов’язана із історією, археологією, антропологією, соціологією, фольклористикою, лінгвістикою. На межі з етнографією та етноглогією виникли і успішно розвиваються нові сучасні науки:

Екологія етнічна (етноекологія) — наукова дисципліна, що виникла і формується на межі етнології з екологією людини (соціальною екологією) і має зони перекриття з етнодемографією, етногеографією, а також етнічною антропологією. Сутністю екологічного вивчення етносу є його комплексний аналіз як цілісного системного утворення, що розглядається у взаємодії з природним та соціальним середовищем.

Як і загальна екологія, яка вивчає взаємодію організму із середовищем, у центр своєї уваги етнічна екологія ставить екологію людини, враховуючи передусім: особливості людини як соціально-біологічної істоти; провідну роль суспільних факторів у формуванні етнопопуляційних груп; важливість специфіки культури, що є основним засобом позабіологічної адаптації до навколишнього середовища; величезне значення господарської діяльності у життєзабезпеченні людських спільнот, а також їх перетворюючі впливи на природу, що дедалі стають все інтенсивнішими. Екологічний підхід як метод системних досліджень, котрий привносить у суспільствознавчі науки досягнення природознавчих наук, надає можливість конструктивного осмислення етносоціальних явищ.

Перші концепції взаємодії людей, у тому числі етнічних спільнот, з природним середовищем з'явились у XVII ст. і виступали головним чином у вигляді географічного детермінізму, сутність якого зводилась до того, що особливості середовища визначають матеріальну і духовну культуру, психічний склад та форми політичного устрою народів світу. Часом становленням власне етнічної екології вважається середина XX ст., коли сформувалась наукова концепція "культурної екології". Її основоположник американський науковець Дж. Стюард та його однодумці вивчали процеси адаптації людських спільнот до природного середовища, виділяючи "ядро культури", насамперед її "технологічний базис", що знаходиться під постійною дією середовища, при порівняно незалежному від довкілля розвитку інших елементів культури, що й надає таким людським спільнотам специфічних рис. У 1960-ті роки у США розвивається "екологічна етнографія", що містить в собі такі напрями як "екосистемна етнографія" і "процесуальна екоетнографія", що фокусують свою увагу на тих чи інших аспектах взаємодії етнокультурних спільностей та природного середовища.

Сучасна етнічна екологія своїм завданням має вивченняособливостей традиційних систем життєзабезпечення етнічних спільнот у природних та соціокультурних умовах їх проживання, вплив екологічних чинників на здоров'я етнічних спільнот, вивчення особливостей використання етносами природного середовища та їхнього впливу на це середовище, закономірностей формування та функціонування екосистем з урахуванням етнічного чинника населення. У ході вивчення особливостей систем життєзабезпечення різних етнічних спільнот виокремлюється їх фізичний та психічний (духовний) аспект. До першого відноситься фізична адаптація етнофорів та цілих етнічних спільнот до природного середовища, а також соціально-культурна адаптація, що пов'язана з їхньою господарською діяльністю і що виявляється в особливостях матеріальної культури етнічної спільноти (харчуванні, одязі, житлі тощо), і у народній медицині. До другого аспекту відносяться головним чином етнічні особливості психологічної адаптації до природного і соціокультурного довкілля, що виявляються у етноспецифічних формах етики: традиціях, звичаях та обрядах. Дослідження відношення етнічних спільнот до природного середовища передбачає виокремлення екофільних і екофобних тенденцій та традицій з метою використання такого матеріалу для екологічної просвіти і виховання.

Питанням етнічної екології значна увага приділяється у працях В.I.Козлова, Ю.В.Бромлея, О.О.Сусоколова, Б.В.Андріанова.

Етногеографія — наукова дисципліна, що сформувалася на стиці етнографії з географією. Введений у науковий обіг у 1920-х роках В.Г.Богоразом, термін "етногеографія" отримав пізніше широке розповсюдження. В сучасному розумінні етногеографія вивчає географічне розміщення народів, їхню чисельність й особливості розселення та територіальних взаємовідносин з іншими народами, що відбуваються під впливом соціально-економічних, політичних, природних та інших чинників; при цьому враховуються характер розселення (наприклад, осіле й кочове), форми і типи поселень, ступінь освоєння території та картина густоти населення, характер і ступінь територіального змішання в сільській місцевості та у містах. Основні розділи етногеографії — етнічна картографія та етнічна демографія. Етногеографія тісно пов'язана також з тими розділами антропології, котрі вивчають розповсюдження людських рас (дослідження чинників расоутворення, класифікація расових типів, антропологічний склад населення земної кулі), а також з лінгвогеографією, що вивчає розміщення мов народів світу. Етногеографія досліджує взаємозв'язок між етнічними спільнотами та географічним середовищем в історичному плані, підкреслюючи опосередкований вплив фізико-географічних чинників і визначну роль соціально-економічних умов.

Починаючи з праць античних авторів (наприклад, Геродота, Гіпократа, Страбона) описи країн і народів простежуються також і в роботах учених середньовіччя та нового часу, проте відмінності у культурі й побуті, суспільному ладі та деяких сторонах психічного складу народів пояснювалися безпосереднім впливом природних умов (відмінностями у кліматі, родючості грунтів тощо). На такій науковій базі виникли теорії географічного детермінізму, найбільш чітко сформульовані в середині XVIII ст. у працях Ш. Монтеск'є, а пізніше в роботах Г.Бокля. Думки про прямий вплив географічного середовища на історію людства, побут та звичаї народів зустрічаються у знаних географів та етнографів XIX — початку XX ст. К.Ріттера, Е.Рекмо, Л.Мечнікова, Ф.Ратцуеля (засновника "школи антропогеографії), Відаль де ля Блама (засновника французької "школи географії людини) та ін.

В Росії та Радянському Союзі етногеографії приділялася значна увага. Широковідомими були етнографічні карти Росії П.I.Кеппена та А.Ф.Ріттіха, що були складені у другій половині XIX ст., а також карти Л.С.Берга, І.I.Зарубіна та інших учених, які були опубліковані після 1917 р. В 1951 р. була видана учбова карта народів СРСР, а в 1964 р. — Атлас народів світу.

В останнє десятиріччя радянськими вченими розроблені основні принципи виокремлення та класифікації етнічних спільнот, визначені принципи виділення етнічних територій та встановлення етнічних меж, розроблена методика складання карт народів, показано вплив на етнічні процеси міграцій, що призводять до асиміляції або консолідації, а також розроблені методики визначення етнічної структури населення та чисельності народів у різних регіонах світу. Найбільш широко ці питання відображені у працях етнографів московської школи: П.І.Кушніра, С.Ї.Брука, В.1.Козлова та ін. На Україні дослідження з етнічної географії найбільш вагомо представлені у працях В.Ї.Наулка, ним складені етнічні карти України.

Особливою галуззю етнічної картографії є картографування окремих специфічних для кожного етносу елементів матеріальної та духовної культури (традиційне житло, їжа, одяг, сільськогосподарські знаряддя, промисли та ремесла, звичаєвість та обрядовість, народне мистецтво). Ці питання висвітлюються в працях українських етнографів Н.К.Гаврилюк, А.П.Пономарьова, Т. В.Косміної, В.М.Сироткіна та ін.

Етнолінгвістика — розділ мовознавства, що вивчає мову в її відношенні і взаємодії з культурою, етнокультурними і етнопсихологічними факторами, що впливають на функціонування і розвиток мови.

Як самостійний науковий напрям етнолінгвістика зародилася у другій половині XIX ст. у США, що відповідало потребі комплексного вивчення індіанських племен Північної і Центральної Америки у поєднанні етнографічних і лінгвістичних досліджень. Як розділ і напрям у мовознавстві Е. оформилась на початку XX ст. (спочатку для класифікації і ареальних досліджень мов американських індіанців). У вітчизняній, і зокрема в українській науці, у другій половині XIX ст. розвиток етнолінгвістичного напряму у мовознавстві пов'язаний з науковими розробками видатного вченого, основоположника так званого психологічного напряму у вітчизняному мовознавстві О.О.Потебні.

У 50-70-і pp. нашого століття відродження наукового інтересу до змістовної сторони мови сприяло значному розширенню арсеналу наукової методики етнолінгвістичних досліджень (метод компонентного аналізу для дослідження зв'язку мовних факторів з соціально-культурними особливостями позамовної дійсності, психологічні методи вивчення мовної семантики, історичне дослідження духовної етнічної культури на основі мовних явищ, в тому числі і за письмовими джерелами тощо). Етнолінгвістичні аспекти досліджень мають місце також у соціолінгвістиці, психолінгвістиці, етнографії і фольклористиці, коли науково розробляються питання еволюції і функціонування мов в їхньому взаємозв'язку з історією, культурою, менталітетом етносів.

Новітні етнолінгвістичні дослідження в Україні відновили своє право на існування в умовах незалежної держави і етнокультурного відродження етносів і етнічних спільнот, коли мовознавча і етнологічна науки отримали можливість вивчати реальне функціонування мови і її роль в житті людини і цілого етносу.

Етнопедагогіка — галузь педагогіки, що включає в себе емпіричні педагогічні знання, навики, досвід певного етносу у вихованні підростаючого покоління. В етнопедагогіці загальнолюдські надбання трудового, етичного, естетичного виховання втілюються в системі виховання даного народу. Завдання етнопедагогіки полягає в тому, щоб дитина засвоїла широке коло правил і навиків співжиття у суспільстві, оволодівши перш за все духовними надбаннями рідного народу. Формування гармонійно розвиненої особи, цілісної особистості відбувається на основі засвоєння учнем історично надбаних рідним народом знань і етнічних норм у таких сферах духовності як народний світогляд, народна філософія, народна ідеологія, народна мораль, етика, народна естетика та інших сферах народної духовної культури.

Українська етнопедагогіка включає в себе такі розділи педагогічних знань як народне дитинознавство, батьківська, родинна педагогіка, народна дидактика і народна педагогічна деонтологія.

Після тривалого періоду ігнорування і заборони в Україні національної системи нині виховання в загальноосвітній школі, у дошкільних і позашкільних закладах стає на шлях відродження, науково-педагогічного осмислення і обґрунтування. По-новому осмислюється значення і роль етнопедагогіки у вихованні майбутніх громадян Української держави. Прийняття Державної національної програми "Освіта" надало процесам етнопедагогічного відродження цілеспрямованого характеру на державних засадах.

Етнополітика — загальний комплекс засобів політичної діяльності в галузі етнонаціонального розвитку та міжетнічних відносин — діяльності як з боку держави та ЇЇ інститутів, так й інших суспільних (неофіційних) структур (політичних партій, етнічних організацій і т.д.). Етнополітика — це процес формування та регулювання міжетнічних відносин разом з тими факторами, що зумовлюють саме розвиток етнічних структур та інститутів. Зміст етнополітики не обмежується діяльністю держави та її інститутів. Адже участь етноспільностей у політиці в якості як її об'єкту, так і суб'єкту зумовлює два відповідних напрями даного взаємозв'язку: якщо в першому випадку суб'єктом політики виступають етнічні спільності, а об'єктом — офіційні політичні інститути, то у другому — суб'єктом виступають-офіційні політичні інститути, а об'єктом — етнічні спільності.Таким чином, етнополітика постає як подвійно зумовлена. Відтак у будь-якій етнополітиці можна виділити як мінімум два аспекти:

1) політичне функціонування етнічних спільностей, тобто їхня політична організація і участь у політичному житті суспільства;

2) регулювання цього процесу з боку держави, офіційних і загальнонаціональних політичних інститутів.

Етнопсихологія — галузь соціальної психології, предметом вивчення якої є етнічні особливості психіки людей, етнічний характер, закономірності формування та функціонування етнічної самосвідомості, етнічних установок, стереотипів тощо. Як спеціальна дисципліна виникла у другій половині XIX ст., на стику соціальної психології і етнології (М.Лацарус, Х.Штейнтал, Л.Морган, Ч.Дарвін, Д.Гекслі). У західній психологічній літературі етнічна психологія має чимало визначень. Змістовно вона віддзеркалюється у багатьох дослідженнях з проблем "культури і особистості" (А.Кардінер, Р.Лінтон, А.Холлуел, Р.Бенедікт), часто зустрічається у термінах "культурний характер" (Х.Дейкер, Н.Фрайд), "національний характер" (A.Iнкелс, Д.Левінсон) чи "модальна особистість", тобто абстрактний індивід як носій специфічних рис етносу. У країнах СНД етнопсихологічні дослідження пов'язані з іменами Ю.В.Бромлея, Н.Н.Чебоксарова, Б.Ф.Поршнєва, Р.Ф.Ітса, Л.М.Гумільова та ін. У сучасних етнопсихологічних дослідженнях можна виділити наступні відносно самостійні напрями: 1) порівняльні дослідження етнічних особливостей психофізіологічних, когнітивних процесів, пам'яті, емоцій, мови, що складають невід'ємну частку загальної та соціальної психології; 2) культурологічні дослідження, що спрямовані на з'ясування особливостей символічного простору та ціннісних орієнтацій етнічної культури і невід'ємно пов'язані із відповідними розділами етнографії, фольклористики, мистецтвознавства; 3) дослідження етнічної самосвідомості, що базуються на соціально-психологічних методах вивчення соціальних установок, міжгрупових відносин; 4) дослідження етнічних особливостей соціалізації молодого покоління. У сьогоденні особливої уваги набувають дослідження етнічних конфліктів, пошуки ефективних шляхів їх подолання, виявлення джерел зростання національної свідомості у різних соціальних умовах і етнічних середовищах.

Етносоціологія — наука, що досліджує параметри соціальної структури народів (в етнічному, а не політичному значенні терміна), вагомі явища культури різних етносів, взаємообумовленість змін у культурі, зокрема у мові, побуті, етнічних орієнтаціях, закономірності й особливості міжетнічних стосунків. Одним із головних завдань етносоціології є з'ясування механізму відтворення етнічних явищ, їхньої взаємодії з суспільними явищами того чи іншого соціального організму. Етносоціологія як окрема галузь соціологічних знань почала формуватись у 20 — 30-ті pp. XX ст. у Німеччині та Сполучених Штатах Америки. На території колишнього Радянського Союзу вона виокремлюється в 1960 — 1970-ті pp., що було пов'язано з усвідомленням необхідності адекватного проникнення у сутність суспільних явищ, зміст котрих великою мірою визначався етнічною специфікою країни чи її окремих регіонів. В Україні етносоціологія як наука формується починаючи з кінця 1980-х років і зосереджує увагу на дослідженнях поліетнічного характеру українського суспільства, статусу українського етносу й етнічних меншин, процесів у їхньому середовищі та їхньої взаємодії. Основними науковими осередками, де формуються теоретичні засади етносоціології та здійснюються етносоціологічні дослідження, є Центр етносоціології та етнополітики Інституту соціології НАН України, відділ етносоціології Інституту мистецтва, фольклору та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, науково-дослідницька група філософії, соціології етносу і нації Інституту філософії НАН України. У Київському національному університеті ім. Т.Г.Шевченка та у Міжнародному Соломоновому університеті (М.Київ) читається спецкурс "Етносоціологія".

Отже, етнографічні знання необхідні для глибокого розуміння історії й культури народів на всіх етапах розвитку людського суспільства. Історія народу - це не тільки історія добування засобів для життя; вона включає в себе історію його житла, одягу, харчування, його родинного укладу, форм побуту в широкому значенні цього слова. Історія народу - це не тільки історія його боротьби за свої ідеали, це разом з тим історія його світогляду, народних знань, вірувань і марновірства, обрядів і звичаїв.

Лекція 2

12 3