ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Тема. Становлення і розвиток української етнографії.

123

План

Етнографічні відомості про українців

Виникнення і розвиток української етнографії як науки (к.18 - початок ХХст.)

Українська етнографія у ХХст.

Література

Горленко В. Ф. Становление украинской этнографии. Киев, 1988;

Вовк. Ф. Студії з української етнографії та антропології. - Прага, б. р.

Кулиш П. Записки о Южной Руси / Под ред. Ю. В. Ивановой. - М. - СПб., 1979.

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. – 2-е вид. – К., 2003.

Максимович М. Дні та місяці українського селянина. – К., 2002.

Перші етнографічні звістки про наш народ з’являються ще у греко-візантійських (6-10 ст.) і арабських письменників, у пам’ятках письменства ХІ-ХІІІ ст. Досить яскраво відбилися етнографічні знання населення Київської Русі у славнозвісній пам’ятці "Повість врем’яних літ". Питання про походження, розселення, звичаї полян, деревлян, дреговичів та ін. східнослов’янських племен посідають у повісті значне місце. Київський літописець Нестор висловив принципово важливу для становлення етнографії як науки думку про культурно-побутову своєрідність усіх племен і народів: "Имяхут бо обичаі своі, і закони отець своїх і преданія кождо своі нрави" Він порушив проблему походження слов’ян, їх пробатьківщини, розташовуючи її у верхній та середній течиї Дунаю. Чимало уваги було приділено Нестором і сусіднім етносам Сходу і Заходу, балтським, фіно-угорським та ін. Ряд інших пам’яток часів Київської Русі (ХІІ-ХІІІ ст.) також приділяють увагу етнографічним відомостям - поема "Слово о полку Ігоревім", "Слово о погибелі Руської землі" тощо.

У ХІ-ХІІІ ст. спостерегалася помітна зацікавленість способом життя населення Київської Русі з боку іноземців. У мемуарах західноєвропейських та арабських мандрівників того часу міститься чимало відомостей про вдачу, звичаї, їжу, одяг, заняття русичів.

Виникнення у ХV ст. нової соціальної спільності - запорожського козацтва - зумовило посилення уваги до походження, способу життя та звичаїв українців на батьківщині і за кордоном. Чужинці Амвросій Контарині, С.Герберштейн, Павло Алеппський надають культурно-побутові відомості про українців. П’єр Шевальє "Історія війни козаків проти Польщі з розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію" (п.п. ХVІІ ст.) - містить інформацію про одяг, їжу, житло, звичаї, характер, вірування. Грунтовний "Опис України" французського архітектора Гійома Левассера де Боплана, який протягом 1630-1649рр. перебував на Подніпров’ї, де будував фортеці для польскої корони, описує архітектуру житла, одяг, харчування різних верств, їх звичаї, обряди.

Українські письмові джерела "Роксоланія" Себ.Кльоновича (1584), Густинський літопис (поч. ХVІІст.), у якому була вміщена розвідка "про початок козаків", вірування українців, звичаї, купальські обряди тощо; "Хроніка" Феодосія Сафоновича (1672).

З кінця ХVІІ ст. спостерегаються спроби надати інтересу до України певної системи. Клім Зиновіїв видає збірку народних прислів’їв та приказок. З’являються так звані "старшинські" або "козацькі " літописи. Літопис Г.Грабянки містить, наприклад, розділ "Про початок и проименования козаков и откуда нареченни от коего племени и роду" - спроба з’ясувати етнічні витоки українського козацтва, спосіб його життя, зброю, звичаї.

2. Термін "етнографія" з’явився у Європі наприкінці ХVІІІ ст. Саме з цього періоду він починає використовуватися і в Російській імперії задля визначення конкретної галузі знання. Активізація народознавчих пошуків кінця 18 ст. сприяла становленню також і української етнографії як певної наукової дисципліни. Одними з перших праць, присвячених вивченню українства були "Краткое описание о козацком малоросийском народе" П.Симоновського, що вийшло у 1765р. і містило етнографічні дані, "Опис весільних українських простонародних обрядів" Григорія Калиновського (1777). У 1786р. було опубліковане "Черниговского наместничества топографическое описание" Опанаса Шафонського, перший розділ якого було присвячено історико-географічному й етнографічному опису всієї України. Автор торкався питань походження народу, характеристики мовних і фізичних особливостей, характера, звичаїв, обрядів, вірувань, також описував матеріальну культуру, таким чином це була перша спроба надати картину способу життя українців. Важко переоцінити внесок у розвиток української етнографії видатного видавника Василя Рубана. 1773 - Краткие географические, политические, исторические известия о Малой России" (на статданих, конкретність, достовірність характеризували цю працю як початок нової науково-описувальної літератури про Україну). 1777 - "Землеописание Малой России", 1778 - видання записок відомого мандрівника Григоровича-Барського про подорожі до різних країн, що мали великий успіх (4 рази перевидавалися).

Видатною особистістю був нащадок старшинського роду Федір Туманський, який був членом РАН. Його журнал "Російський магазин" мав історико-етнографічну спрямованість, у ньому друкувалися статті, присвячені суспільно-правовому життю западного козацтва, звичаю скликання і проведення козацької ради тощо. Найбільшою заслугою Ф.Туманського була розробка ним спеціальної анкети ("Програми") дослідження, першої не тільки у Росії а й у Європі (1810), яка містила план повного етнографічного опису українського народу на Лівобережжі. Вона мала дві графи: питання і пояснення щодо того як на питання відповідати. Складалася анкета з 50 розділів для опису міст, 23 параграфи для сільської місцевості. Її було надіслано П.Рум’янцеву, тодішньому правителю Лівобережної України і через нього поширено серед дослідників. Цією анкетою користувалося багато вітчизняних науковців.

У кінці 60-х років 18 ст. працювала Велика академічна експедиція РАН, яку очолив Йоган Антон Гюльденштедт (виходець з Риги). Це була перша спеціальна експедиція, яка зробила опис господарського життя (обробки землі, збирання врожаю, сінокосу, садівництва, землеробських знарядь, скотарства, рибальства, бджільництва ), особливостей матеріальної культури (приготування їжі, виготовлення одягу, будівництво житла), духовної культури (народних знань).

Етнографічні знання про українців у цей період ще співіснували з географією, бо містилися у записках відомих мандрівників, у топографічних описах країни. Такою географічно-етнографічною роботою була книга полтавчанина Якова Марковича "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях"(1798). Поруч із географічними даними у праці містилась коротка культурно-побутова характеристика українців, дані про їх походження, мову, "нрави", про матеріальну і духовну культуру.

У роботі О.Рігельмана надаються подробні описи костюму як заможних верств населення, так і простого люду, музичних інструментів. До праці додавалися малюнки.

На початку 19ст. у Російській імперії було прийняте визначення об’єкту науки - "багаточисленні народи". Етнографія розглядала "усі предмети", що стосуються пізнання численних народів (одяг, знаряддя, житло, зброю та ін), тобто матеріальну культуру і мову. У європейському народознавстві у цей час набували поширення романтизм і міфологічна школа. Певну данину їм віддали і українські вчені, які, вивчаючи народну культуру, на І місце висували вивчення духовної культури - вірувань, звичаїв, обрядів, свят, фольклору, бо дослідники вважали, що саме в ній втілюється характер і звичай народів. Етнографи-романтики відносили весь етнографічний набуток народу до праісторії, т.зв. епічного або міфологічного періоду, коли народ, історія, поезія і релігія-міф становили собою єдність. Народ - це позаісторична даність, не історія творить народ, а народ - історію. Більшість українських дослідників захоплювалось народом, який розуміла як нижчі шари суспільства, "простих людей" (селянство), саме їх культуру визнавали суто народною. Це певною мірою відповідало дійсності, оскільки українська еліта у той час майже не зберегла традицій предків, бо була у більшості полонізована або зросійщена. Основним завданням етнографії було, на думку цих науковців, пізнання "сільського неписьменного люду" за допомогою вивчення його передісторії, духовної творчості, мови, побуту, відтворення основних засад його духовної самобутності. Це був час панування у вітчизняній етнографії міфологічної школи, засновниками якої вважаються німці брати Я. та В.Грими.

У п.п. ХІХ ст. в Україні сформувався ряд місцевих культурно-освітніх і народознавчих центрів, провідним серед яких став Харківський університет, відкритий у 1805р. за ініціативи В.Каразина. Саме з цим закладом пов’язаний подальший розвиток теоретичної етнографії. Друкарня університету видавала журнали та альманахи, що містили етнографічні матеріали: "Український вісник", "Український журнал", "Молодик" тощо. 1811-1812рр. проф. Г.Успенський опублікував узагальнюючу працю з історичної етнографії східних слов’ян "Спроба розповідання про старожитности руські".

У кін.20-30-х рр. при університеті сформувався гурток "Любителів української народності", т.зв. "Харківських романтиків" (Левко Боровиковський, М.Костомаров, К.Сементовський та ін.)., якицй очолив І.Срезневський. Цей гурток був зосередженим на виданні усної народної творчості, міфології, демонології, звичаїв, свят, обрядів. Для збирання матеріалу члени гуртка подорожували по Харківщині та прилеглих територіях. Результатом діяльности молодих науковців було видання низки розвідок, фундаментальна праця І.Срезневського "Запорозька старовина" (1833-1836) - думи, історичні пісні й перекази народу, побутові відомості про козацтво. К.Сементовському належить змістовна стаття "Нарис малоросійських вірувань та звичаїв, що відносятся до свят". Крім того цей дослідник закликав інтелігенцію вивчати народний побут і публікувати матеріали через місцеві губернські відомості. Головною умовою була точність і помітка, де зроблений запис (місцевість, село). Сементовський підкреслював таке важливе завдання етнографії як систематизація й узагальнення збираних матеріалів. В.Пасек у виданні "Очерки России" вмістив розвідки "Свята купала", "Малоросійські святки, "Веснянки" та ін. М.Костомарову належить праця "Слов’янська міфологія" (1847). Харківські дослідники впровадили у широкий обіг термін "етнографія", поглибили розуміння її предмета, завдань, методики збиральницької роботи.

Народознавчі дослідження на західноукраїнських землях здійснювали у цей час молоді галичани М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Головацький. Праці, присвячені бойкам, гуцулам, лемкам та взагалі українцям Карпат започаткували новий розділ української етнографії - карпатознавство.

З 1840рр. провідним центром розвитку етнографії стає Київ із університетом. Освічені люди, що гуртувалися навколо університету збирали відомості про культуру, побут, мову за спеціальною програмою, записували під час експедицій по селах пісні, казки, звичаї, обряди.

Перший ректор університету М.Максимович опублікував збірку народних пісень, працю "Дні і місяці українського селянина". Велкий внесок у розвиток етнографії зробили члени відомого "Кирило-Мефодіївського товариства". П.Куліш крім роботи "Записки про південну Русь", був ще й автором нової української абетки ("кулішівка"). Т.Шевченко здійснив низку експедицій по Україні, записав багато творів усної народної творчості, пісні і перекази про Кармелюка, зробив численні малюнки народного життя. Вивчаючи свій народ, кирило-мефодіївці дійшли висновку про одвічну безкласовість, дух рівности, братерства, релігійності, притаманні українцям.

Важлива робота проводилась також Комісієї для опису губерній Київського навчального округу (1851-1864), у складі якої працював відділок етнографії, який проводив експедиції, видав програму для етнографічного опису, публікував праці своїх членів. У 1860р. вийшли праці М.Маркевича "Звичаї, повір’я, кухня та напої малоросіян", виходить з друку ( альбомів унікальних малюнків з народного життя француза Де Ля Фліза, який працював лікарем на Київщині, робота Василя Тарнавського "Про розділи родин у Малоросії".

П.п. ХІХ ст. були часом, коли етнографічне знання починає відділятися від географії. У цей час до терміну "етнографія" додається прикметник "порівняльна", таким чином підкреслюється неможливість етнографічних досліджень без порівнянь і співставлень. Розвивається порівняльно-історичний метод. У кінці 40-х рр. розробляється етнічна карта населення України, починає використовуватися картографічний метод для фіксації розповсюдження культурно-побутових явищ (Максимович застосував цей метод для відтворення колишнього племінного поділу). Досить розповсюдженим елементом методики польових досліджень стає ілюстративна фіксація матеріалів. Таким чином у п.п. ХІХ ст. у вітчизняній науці були вирішені питання предмету етнографії, сформувалася у загальних рисах методика (спостереження, анкетний метод, картографування, порівняльно-історичний метод) - етнографія стала самостійною наукою.

У др.п.ХІХ ст. на зміну романтичному народництву приходить позитивістичне "реалістичне" народництво. У його основі лежать позитивізм, реалізм, еволюціонізм. Народ і його особливості визнаються продуктом історії, доби середньовіччя. Фольклор, за цією схемою, постає не з міфу, а з історії, як відображення історичних фактів, дійсности. Відбувається зміна поглідів на народ. Народ - не тільки селянство, а й усі, "хто робить корисну громаді працю" (Драгоманов). Творцем народної культури тепер визнається не абстрактний "народ", а представники освічених верств, окремі індивіди - автори.

60-ті рр. започаткували новий період подальшого розвитку науки, пов’язаний із проведенням в Україні "етнографічно-статистичної експедиції" (1869-1870) під керівництвом видатного вченого-народознавця П.Чубинського. В результаті експедиції було видано 7 томів матеріалів про звичаї, обряди, творчисть, звичаєве право, вірування і матеріальну культуру українців. У 1873р. у Києві було відкрите Південно-Західне відділення Російського Географічного товариства, діяльність якого, не дивлячись на короткий час існування ( до 1876р., коли було закрито через побоювання царату розвитку українського сепаратизму), важко переоцінити. До відділу входили яскраві особистості П.Чубинський (вчений секретар), М.Драгоманов, Микола Зібер, Сергій Подолинський, Ф.Вовк, О.Потебня, Панас Мирний, завдяки яким була розгорнута робота щодо запису фольклору, відомостей про мову та інші галузі духовної та матеріальної культури (М.Драгоманов "Історичні пісні малоруського народу" (1874-1875), "Малоруські народні перекази і оповідання" Драгоманова і В.Антоновича (1876) та ін.). Важливим заходом відділу було проведення одноденного перепису населення Києва, зібрання відомостей про кількісний, становий, національний склад, житлові умови, жіночу працю тощо. Дослідження тогочасних українських науковців дозволили зробити висновок, що українська мова - не говірка російської, а одна з самостійних слов’янський мов, українці - окремий етнос із самобутньою культурою. Такі твердження не могли задовільнити імперську владу і товариство було закрите. Провідні діячи - Драгоманов, Зібер, Вовк, змушені були виїхати за кордон, але й там вони не припинили своєї наукової і політичної діяльности.

Паралельно із закриттям відділу царський уряд видав сумнозвісний "Валуєвський циркуляр", який намагався припинити процес національного відродження на Україні. Але зробити це було вже неможливо. Зацікавлення власним народом спонукало інтелігенцію продовжувати діяльність - вийшли в світ грунтовні праці, присвячені матеріальній культурі Чернігівщини (Русов, Гринченко), друкувались етнографічні статті у журналах "Киевская старина", у "Записках" Харківського, Новоросійського, Одеського університетів. Для української етнографії цього часу особливо характерне гуманістичне спрямування, започатковане видатним етнографом М.Миклухо-Маклаєм, який науково обстоював ідею рівності народів та самобутності їх національного життя. Українська етнографія зароджувалася як народознавство, орієнтоване на пізнання власного народу, його духовної культури.

У кінці ХІХ ст. провідним центром українознавства стає Львів, де було створено ЛНТШ, що з 1897р. очолив М.Грушевський. У 1898р. при товаристві створено "Етнографічну комісію", яка почала видавати перші спеціалізовані друковані органи "Етнографічний збірник", "матеріали до українсько-руської етнології". У ЕК керівна роль належала І.Франку. Також плідно працювали В.Охримович (праці з вивчення етнографічних особливостей Зах.України), Філарет Колесса ( автор праць з етнографічного музикознавства) та ін. Завдяки роботі ЕК були активізовані польові дослідження, вивчення карпатських груп українців, побачили світ десятки томів "Збірника" і матеріали етнографічних описів, фундаментальна 5-томна праця В.Шухевича "Гуцульщина" (1899-1908). Західноукраїнськими науковцями проводилась подальша розробка теоретичних засад українського народознавства. Поряд з терміном етнографія починає використовуватись термін "етнологія", поглиблюються контакти із західноєвропейською наукою. На початку ХХст. у галузі українознавства плідно працювали Д.Багалій, Д.Яворницький, Б.Грінченко та ін. У Києві у 1907р. теж було засноване НТШ. У 1916р. вийшла праця Ф.Вовка "Етнографічні особливості українського народу"

3. У 20-ті роки в радянській Україні у зв’язку з політикою українізації розгорнулося комплексне дослідження з народознавства в руслі національно-культурного відродження, що охопило всі сфери суспільного життя. У рамках УАН (заснованої у 1918р.) постали Етнографічна комісія (духовна культура і усна народна творчисть), Музей кабінет антропології та етнології ім.Ф.Вовка, Етнографічна секція Краєзнавчої комісії тощо. Етнографічна комісія започаткувала велику пошуково-збиральницьку діяльність, залучивши колективи шкіл і педтехнікумів, завдяки чому вдалось зібрати цінні джерельні матеріали. Також нею був започаткований випуск друкованих органів "Етнографічний Вісник", "Бюлетень".

Велику науково-пошукову роботу на місцях проводили у цей час музеї України. Але діяльність академічних, громадсько-наукових і культурно-освітніх закладів була припинена у 30-х рр., більшість провідних науковців репресовано. У 1933р. реорганізована ВУАН та ліквідовано етнографічі установи. У 1936р. було засновано інститут Фольклору, що видавав журнал "Український фольклор", але діяльність цього закладу жорстко контролювалась владою.

Поступове відродження етнографії спостерегається у повоєнний період. Відкриваються відділи етнографії при Інституті мистецтвознавства, фольклору, етнографії та в ін. закладах. У 60-ті роки українські вчені працюють над проблемами етногенезу українців (В.Петров, К.Гуслистий), антропології (В.Дяченко), готують до друку грунтовну роботу "Українці", яка була заборонена владою. Треба зазначити, що наслідки розпочатої у 30-ті рр. боротьби проти т.зв. "українського буржуазного націоналізму" до кінця 80-х рр. мали свій негативний вплив на розвиток вітчизняної етнографії (звуження і деформація тематики досліджень).

Продовжували свою працю на еміграції українські етнографи, що змушені були виїхати з країни за радянських часів. У Німеччині працював Український науковий інститут, з кафедрою української етнографії та краєзнавства, у Чехословаччині, Австрії тощо з’являлись роботи провідних науковців, продовжувало діяти НТШ. У 1949р. НТШ підготувало грунтовну "Енциклопедію українознавства" під ред.В.Кубійовича у двох томах із загальною частиною та багато інших праць, які зараз стають відомими широкому загалу українців.

У роки незалежності побачили світ праці багатьох українських народознавців, як сучасних так і тих, хто у радянські часи був небажаною персоною на сторінках офіційних видань. У колі інтересів сучасних науковців проблеми історії етнографії, культурно-побутових зв’язків, етнодемографічних процесів, вивчення окремих історико-етнографічних регіонів нашої країни і українців у діаспорі. Сьогодні в україні виходять спеціалізовані періодичні видання: журнали “Народна творчисть та етнографія”, “Берегиня”, виходять друком нові дослідження сучасниї етнографів.

Лекція 3

123