ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Мотиви цінності життя, миру

1 234

Варто взяти до уваги, що тему війни сучасні українські літературознавці вважали досить «засовганою» . У своїй роботі ми хочемо показати, наскільки актуальною й священою є ця тема для нас.

Батьківщина, духовність, пам`ять…

Частину своїх поезій Ліна Костенко присвятила темі війни. Але це, напевне, недоречне слово — «присвятила», бо поетеса вистраждала, сама пережила страшні воєнні роки, свої спогади і душевні болі вона вилила, висповідала у своїх поезіях. Спогади про повоєнні роки ще й досі живі... Вони болісно залишили свій слід у памятіі серці : "моє дитинство, вбите на війні"

«Мій перший вірш написаний в окопі» -це той перший вірш, що його маленька дівчинка з містечка над Дніпром написала «мало не осколком» на стіні окопу, не зберігся: упав снаряд, і стіна з великими дитячими літерами осипалася.

Тяжкі втрати хвилюють душу. В цей час поетеса пише про життя і слід,що залишає людина на землі. Світ здається похмурим, безрадісним, повним знедолених.

Темою поезії є зображення перших кроків війни з усіма її наслідками як чогось страшного і жахливого.Не лише сама війна калічить людей і приносить страждання, а навіть спогади про неї.Вірш сповнений щирими переживаннями та емоціями. Ліна Костенко вражає поетичною відвертістю. Вона щиро відкриває своє серце перед читачем; її майстерність проявляєтьсяу зображенні трагічної правди війни. Людина відкриває для себе чаруючий світ поетичного слова.

Ліну Костенко хвилюють ті події, які вона пережила сама — найжахливіше лихо XX століття — війна. Війна, що несла безліч горя, сліз, жертв. Війна, що забирала життя молодих і старих, жінок і дітей, синів і батьків. Нищила все живе і святе, спалювала у вогні жаху і смерті. Простягнула свої зловісні руки-хапальця і у мирні часи... Продовжує забирати життя і тоді, коли вже давно відгриміли бої, коли прийшли жадані мир і спокій.

Гірка пам'ять останньої війни... Про це — поезія «Пастораль XX сторіччя».

«Пастораль ХХ сторіччя» [27, 27]. Цей твір стоїть окремим островом у великому архіпелагу творів на історичну тематику. Тут мотив пам’яті проходить червоною ниткою через весь твір, через кожний рядок, кожне слово, кожну емоцію. Пастораль – це вид європейської літератури, в якій оспівувалося село, його безтурботне життя, розкішна природа та людина на лоні цієї природи. Але це пастораль саме двадцятого століття, тому вже з перших рядків читання твору свідомість немов вибухає від того, що постає у нас перед очима. Ми бачимо страшне відлуння війни. Навіть через великий час після тих страшних подій війна продовжує забирати молодих хлопців, жахи війни знов стають реальністю.

В «Пасторалі ХХ сторіччя» [27, 27] бачимо заклик – будувате таке суспільство, в якому життя людини буде найвищою цінністю. Як Ліна Костенко випереджала час. У часи, коли писався цей твір у світі ставили експерименти – над народами, над країнами, над мораллю та цінностями. Тоді люди тільки набували знання, але ще не усвідомлювали, наскільки важливим є захищати життя людити, ставити його на перший план. Ліна Костенко бачила все наперед, ще тоді зрозумівши необхідність визначення людського життя найвищю цінністю. У цьому її велике новаторство у мистецтві.

Ліна Костенко по суті є сучасною Лесею Українкою. У них схожий характер – є запал, бойовий дух, їх не ламають обставини, не страшать перешкоди. Боротьбу ж вони обидві ведуть за допомогою слова, свого таланту. Ліна Костенко великого значення надає слову. Те, що не зафіксовано у слові, ризикує бути втраченим, забутим. Саме збережені у Слові факти, події, ідеї проживають часи, передаючись з покоління в покоління.

Думку про злочинність і неприродність війни виражено й у вірші "Тут обелісків ціла рота..." нечисленними художніми засобами, але виражено експресивно, сильно, щемливо, бо поетеса віднаходить камертон, який примушує звучати однаково душі тих, хто хоча б один раз бачив могили загиблих на війні з сумними колонками прізвищ, дат, інколи неповними, і відсутність повної інформації ще більше поглиблює жаль за скаліченими і поламаними долями. Саме спільність, однаковість, однозначність почуттів, якими охоплена лірична героїня і сучасники, котрі або пережили жахи війни, або знають про них з історії, творить особливий настрій цього вірша. У ньому злито воєдино і пекучі спогади про пережите, і біль, викликаний спогляданням могильних плит військового кладовища:

Лежать наморені солдати, а не проживши й півжиття!

У цих словах — весь трагізм ситуації: у пеклі боїв гинули молоді, повні сил, енергії, надій і сподівань, народжені для щастя, для кохання, для продовження роду. Поетеса досягає великої сили художньої експресивності, використовуючи досить поширений прийом — анафору, щоб передати ще й розпач від неможливості щось змінити, виправити перед обличчям смерті, переписати якісь епізоди життя по-новому:

Хтось, може, винен перед ними.

Хтось, може, щось колись забув.

Хтось, може, зорями сумними у снах юнацьких не побув.

Використанням неозначених займенників Л. Костенко ніби об’єднує почуття і тих, хто загинув, і тих, хто залишився живим, йдеться про всенародну трагедію. На цвинтарі лежать чиїсь діти, брати, батьки, а для ліричної героїні вони, хоч і не безіменні, але невідомі, проте — не чужі, близькі, вони і сьогодні всі болі Й печалі тих рано обірваних життів сприймає як свої.

Авторка, відштовхуючись від конкретного факту, примус до широких художніх узагальнень: про непомірну ціну сьогоднішнього мирного дня (метафора «обелісків ціла рога» підкреслює це особливо випукло), про безмежний борг живих перед мертвими, про життя, смерть і безсмертя.

Мотив любові

Готуючись дослідити, як у творчості Ліни Костенко розкрито тему любові, ми провели соціальне опитування жінок віком від 30 років. Було опитано 83 жінки. На питання: чи знають вони вірші Ліни Костенко про любов? - відповіли:

Так – 3

Ні – 80

Можна зробити висновок, що в нашому регіоні творчість поетеси не достатньо популярна.

Звичайно ж, немає поетів, які б не писали про любов – вже надто значне місце вона посідає у спектрі людських почуттів. Кажуть, здатність до любові є мірилом людської душі. Любов підносить, ошляхетнює людину навіть тоді, коли несе страждання.

Почуття любові, можливо, як ніяке інше, прагне висловлення. Ось чому кохання дуже часто дає поштовх до творчості, до самовираження. Скільки написано творів, у які поети намагалися вкласти всю силу свого почуття! [53, 54]

Лобов у Ліни Костенко містить весь спектр почуття: від палаючої, пристрасної до приглушеної, спокійної.

Ти пам'ятаєш, ти прийшов із пристані.

Такі сади були тоді розхристані.

І вся в гірляндах, як індійська жриця,

Весна ряхтіла в іскорках роси. [27, 52]

На перший погляд здається, що про кохання тут не сказано жодного слова. Але це поверхове враження. Насправді ж тут кожне слово промовляє про любов. Навіть не промовляє, а кричить, шаленіє, бо йдеться про свято любові. У поетеси немає слів, які про це свято сказали б прямо. Тому вона показує захмелілу від щастя природу – розхристані, немов сп'янілі від весняної повноти життя, сади, гостру свіжість вранішньої роси, що виблискує під першими сонячними променями, бентежно-радісний спів птахів, що не дають журитися навіть плакучим вербам. "Настрій" природи абсолютно відповідний настрою сповненої любовними почуттями героїні.

Але, як це завжди буває у Ліни Костенко, найбільш вражаючі рядки – у фіналі твору. Саме вони надають довершеності:

А під вікном цвіли у нас троянди,

Не вистачало трішечки доби

А на дошку прозорої веранди

Ходили то дощі, то голуби... [27, 52]

Це дає нам відчуття, і бачення середовища, у якому перебували двоє сп'янілих від щастя людей, їм так було добре вдвох, що вони не могли набутися один з одним – "не вистачало трішечки доби". При всій зовнішній простоті, остання фраза надає поезії остаточної довершеності.

Якщо все ж таки спробувати схарактеризувати любовну лірику Ліни Костенко зі змістового боку, то треба відзначити, що вона містить досить широкий емоційний спектр цього почуття – від його найвищої піднесеності , своєрідного "піку" почуттєвого підйому, коли любов, здається набуває ознак близької до божевілля навіженості, до більш спокійних, навіть пригасаючих станів. Почнемо з поезії , у яких любов – невгамовна пристрасть:

Спини мене отямся і отям

Така любов буває раз в ніколи

Вона ж промчить над зламаним життям

За нею будуть бігти видноколи…[27, 53]

Відсутність у цьому вірші розділових знаків – літературний прийом із досить очевидною функцією. Вірш – схвильований, спонтанно виниклий монолог, невпинний потік слів ліричної героїні, що перебуває у стані високої психологічної напруги, афекту. Тому її мова немовби неорганізована, героїні не до розділових знаків, бо у неї одне прагнення – висловитись. За формою висловлення вона немовби не стежить. Прийом спрацьовує, враження пристрасної спонтанності монологу створене. Але помилиться той, хто прийме цей монолог як неорганізований потік слів. Навпаки, пристрасне почуття, що володіє героїнею, є тією силою, що робить її монолог цілісним. Кожне слово максимально включене у процес вираження. Більше того, в поезії розвивається прекрасно продуманий внутрішній сюжет, або ж , точніше, внутрішній конфлікт, розгадка якого не тільки спростовує думку про недостатню організованість тексту, а й зачаровує його витонченістю. Лірична героїня і Він закохалися один в одного. Вона боїться кохання, боїться власної пристрасті. Відчуває його невгамовну силу. Тому й благає зупинитись. Він, як і належить мужчині, сильніший за неї. Тому Вона ще має надію на його спроможність зберегти холодну голову у цьому обвалі пристрасного почуття. [27, 240]

Чому вона боїться любові? Повної відповіді на це питання в тексті не знаходиться. Але вона нам і непотрібна, бо знаємо головне – ця небажана любов загрожує "зламаним життям", довгонепроминущими наслідками ("за нею будуть бігти видноколи "), втратою спокою... А ще її мучить інтуїтивне передчуття якоїсь (психологічної) несумісності з Ним ("чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум'ям згорю " ).

Внутрішній конфлікт твору – це боротьба ліричної героїні з собою, зі своєю пристрастю. У цій боротьбі вона мобілізує усі сили, всю здатність чинити опір невгамовному любовному потягу. Поки що Вона тримається. Але Вона – жінка. Вона – слабка. Він мовчить , не чує її благань. Від нього нема допомоги. І Вона ламається, здається на волю долі. Момент зламу чітко зафіксовано : " ще поки можу але вже не можу".

Перед нами – психологічна драма, показана на мініатюрній, як для драми, текстовій площі в 12 рядків.

"Це тихе сяйво над моєю долею..."

А ось інша драма. А може й не драма, а просто історія кохання, кульмінаційні моменти:

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон. [27, 53]

Це дуже цілісна історія кохання. В ній є початок , розвиток і завершення. Вона закодована у 8 – рядковий текст. Сприйняти поезію – це "розгустити", декодувати спресовану в ньому художню інформацію. Що й спробуємо зробити.

Спочатку дізнаємося про силу кохання. Вона, лірична героїня, "тяжко відболіла ним." Кохання принесло багато болю і страждання. Емоційна напруга була такою високою, що зараз, коли вона вже певною мірою пригасла, все ж залишилася у пам'яті " як марення, як сон". Психологічно точно відтворено зародження любові – вона з'явилася не зразу, а поступово і не контролювалася розумом. [55, 23]

Кохання уже перейшло свій апогей. Але воно ще живе "тлінно" ("Любові усміх квітне раз, ще й тлінно" , – П. Тичина). Воно пригасає, навіть зникає у буднях. Проте щомиті здатне спалахнути. То звична форма його жевріння у часі. Поезія чудово відтворює цей стан. Лірична героїня готова до розлуки. В якийсь дуже буденний момент ("Будень") їй здається, що прощання відбудеться легко, без болю. Проте це не так, бо саме в момент прощання ледь жевріюче, пригашене буднями почуття знову спалахне з певною силою, і тоді відкриється біль утрати, біль одинокого існування без любові, без Нього.

І як ми будем, як тепер ми будем?

Такі вже рідні і такі чужі. [27, 53]

Звертає на себе увагу виняткова вражальність фрази "І як ми будем, як тепер ми будем?" у якій розпачливість інтонації абсолютно згармонізована з розпачливістю змісту. Фраза " такі вже рідні і такі чужі" навдивовижу точно і ємко виражає почуттєвий стан двох людей, які переживають кохання у його "тлінній", згасаючій стадії: вони "вже рідні", бо любов зріднила їх, але в той же час , зі згасанням почуття, вони все більше відчувають у своїх почуттях холод відчуженості. І справді – дивовижна вона майстер слова, Ліна Костенко!

Але якби поезія і завершилася цими двома рядками, то ми мали б ще одну, блискуче зроблену ліричну мініатюру на банальну тему "любов – прощання". Банальність ця муляла б, їй не можливо було б приховатися навіть за філігранною майстерністю Ліни Костенко.

Третя строфа вносить в цю тему нетрадиційний мотив, який знімає відчуття банальності теми:

Ця казка днів – вона була недовгою.

Цей світлий сон пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! -

воно лишилось на усе життя. [27, 53]

Поетична розповідь про згасання почуття перетворилася у світлий гімн любові. Любов, хай навіть така, що приносить біль (а чи можливе справжнє кохання, яке б не супроводжувалося душевним стражданням?!) – це все одно "казка днів"," світлий сон" у житті ліричної героїні. Вона облагороджує існування людини в цьому світі, стоячи "тихим сяйвом" над її долею.

Якщо ж тексти окремих поезій Ліни Костенко не можна розгорнути в цілісній історії, то вони вирізняються іншою, не менш привабливою якістю, а саме: навіюють певний настроєвий смисл, який легко входить у свідомість, як, буває, входить, і залишається, і починає звучати в тобі прекрасна музична мелодія. Ось одна з таких ліричних мініатюр, що наділена сильною сугестивною здатністю:

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити. [27, 54]

Мініатюра досить складна за своєю поетичною технікою. Елементи пейзажу навіюють "осінній " настрій, надають творові відповідної емоційної тональності. Поезії оповита серпанком таємничості ,якоїсь недомовленості. Все це притягує до себе, зачаровує, збуджує увагу та почуття. Прекрасною мелодією звучать такі одверті, такі інтонаційно виразні слова:" Я Вас люблю, о як я Вас люблю!"

Любов для Ліни Костенко – почуття світле. Недарма поезія, у якій йдеться про закоханість сiмнадцятирiчної дiвчини, названа "Свiтлим сонетом". Дівчина сумна, бо на її кохання хлопець не відповідає взаємністю. Так, вiрш "Свiтлий сонет" присвячений першому в життi сiмнадцятирiчної дiвчини коханню. Правда, кохання це нещасливе. Але це не страшно, бо:

Це ще не сльози - це квiтуча вишенька,

що на свiтанку струшує росу. [27, 49]

Дiвчина лише вчиться печалi i вiрностi, любовним спогадам, справжньому коханню. Це не трагедiя, вона лише "зiткнулась з неприємнiстю..."

Анiтрохи не сумно, що дiвчина печальна, бо ця печаль - вісник нового, справжнього, глибоко кохання. Це велике щастя. Неперевершено Лiна Костенко оспiвує безсмертне почуття - Любов.

"Світлий сонет" [27, 49] починаємо аналізувати з назви : сонет – бо витонченість його форми відповідає поважній темі; світлий – бо він про юність , найщасливішу, найсвітлішу для кожного пору життя. У чому ж щастя сімнадцятирічної юнки, яка сумує-ридає над нерозділеним коханням? Щастя і печаль водночас . Чи не парадоксальне поєднання? Ні! Вона щаслива, ця "плакуча вишенька", бо пережила глибоке духовне очищення: покохавши, піднялася над власним ego, винищилася в людяності, стала незмірно багатшою, душевно щедрішою, навчилася дарувати своє тепло іншим. То ж –

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід. [27, 49]

Це перший екзамен у її житті. Вона його склала. Згодом, у зрілому віці, осяє спогад, відчуття, що те далеке минуле залишилося в серці " і сьогодні, і завтра, й навік". Такі міркування будуть містком до розгляду поезії "Розкажу тобі думку таємну" [40, 137]. У ній – велика мудрість життя: неприємності забуваються, а благотворна сила справжньої любові освячує душу назавжди і не дає їй змаліти, зміліти, замулитися. Цей наголос на всевладності облагороджу вального впливу кохання відлунює не в одному вірші Ліни Костенко і щоразу по-новому:

якщо він лицар, – жінка кине квітку

на все життя очима проведе.

"Апологія лицарства" [40, 234]

Ця казка днів , – вона була недовгою.

Цей світлий сон, – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

воно лишилось на усе життя.

" Я дуже тяжко Вами відболіла." [40, 87]

Акцентуємо увагу на двох останніх рядках поезії "Розкажу тобі думку таємну" [40, 137]:

То все разом, а ти – окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

Так, людська душа має право на свої таємниці, на сокровенне, надійно відмежоване від суєтності й метушні буденного світу. І про це мають пам'ятати всі, хто поруч. Найчистіше, найніжніше не терпить чужої цікавості та навіть зайвого слова:

Я Вас люблю, о як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити. [40, 137]

У цих рядках – відчуття межі, шляхетний самоконтроль: якщо десь є ті, кому при поєднанні двох доль заболить без вини, то честь диктує єдино можливий вихід – відступитися. Навіть тоді, коли з іншого боку зроблено протилежний вибір. Ще й ще раз вчитуємося в рядки, опромінені великою, внутрішньою силою.

Прощай, прощай, чужа мені людино!

Ще не було ріднішого, як ти.

Оце і є той випадок єдиний,

коли найбільша мужність - утекти.

"Ти дивишся. А я вже – як на трапі" [40, 182]

Лірична героїня вміє зберегти світле своє почуття в найскладніших ситуаціях і щаслива тим, що в коханні знає ціну найголовнішому – подарованому ним теплу, яке зігріває душу, пульсуючи десь на дні чистим, ніжним джерельцем. Захланні і прагматичні люди при вимушеній розлуці з коханим почувалися б нещасними, обділеними долею, бо вічно налаштовані на винагороду, і їм не під силу піднятися на висоту, звідки все так чітко видно:

Краса – і тільки, трішечки краси,

душі нічого більше не потрібно.

"Я хочу знати, любиш ти мене" [40, 206]

Непоступливість ліричної героїні суттю свого людського "я" не виключає турботи про духовний комфорт коханого, бажання захистити його від неусвідомлюваної небезпеки.

Мотив природи

Соціологічне опитування перед дослідженням мотиву природи у творчості Ліни Костенко дало наступні результати (опитано 97 людей):

· Чи актуальна нині тема збереження природи?

- так – 97 людей

- ні ---------

· Хто з письменників у своїй творчості порушує цю тему?

- 2% опитуваних назвали Ліну Костенко. Це студенти.

Найбільше гармонії та душевної злагоди — у тих віршах Ліни Костенко, де домінує мотив єднання людини з природою.

Тема відпочинку душі серед гармонійної природи, частиною якої є й сама людина, переростає, отже, у мотив апокаліпсису, зникання життя, викликаного людською нерозумністю.

Певно, несподіванкою для давніх читачів Ліни Костенко була поява в її ліриці останніх років мотиву прощання із селянською Атлантидою, «останньою в світі казкою».

Передовсім нам потрібно розглядати Ліну Костенко як людину, яка напродчут глибоко сприймає природу, розробляючи цю тему в своїй творчості.

Поезія «Цей ліс живий» [27, 57] демонструє відношення поетеси до природи. Ліс приймає характеристики людини, він має «добрі очі», відбувається олюднення лісу. Природа має настрої, авторка немов живе в єднанні з природою, в одному ритмі з нею.

Дуже примітно, що в творах про природу Ліна Костенко не закладає другий сенс, підтекст, що так характерно для віршів про любов. Сама авторка особливо виділяє одну пору року – осінь. Осінь перед нами постає в різних образах. Порівняно з іншими порами року, опису осені приділяється набагато більше уваги. Вона буває і жаркою, яка тільки вийшла зі знойного літа, і холодною, яка вже наближилася до зими. Поетес не може спокійно говорити про осінь. Вона завжди говорить про неї з захватом, з запалом, з затриманим подихом. У цьому присутня якась дитячість, дитяче захоплення, з яким розказується про цю дивовижну пору року. Так вміють радіти та дивуватися природі діти.

Для вираження повної гами почуттів, що поетеса має до осені, вона використовує велику кількість різних дуже цікавих художніх прийомів. Наведемо для прикладу поезію:

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! – та сама. [27, 62]

Алітерація в цьому уривку створює цікавий звуковий ряд, який навіює на читача певні асоціації, цей вірш легко запам’ятовується, тому що слуху людини легко сприйняти таку специфічну вимову. Далі зустрічаємо традиційні ознаки осені: айстри, що вже закінчують своє цвітіння, наближаючись до холодів; клини птахів, що летят високо в небі; згадується й коник, якого вже нема, бо він виспівав всі свої мелодії і тепер не звучить.

Ще один твір, в якому використаний прийом олюднення – «Шипшина важко віддає плоди» [27, 62]. Вже в самій назві твору шипшина набуває людських рис, може віддавати плоди, до того ж – важко. Шипшина розмовляє напряму з людиною:

О, підожди, людино, будь ласкава.

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!

Одна пташина так мене просила!

В цьому творі знову зустрічаємо ідеалізацію осені як пори року, це відображається в таких рядках:

Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.

І просто осінь щоб була красива. [27, 62]

В цих рядках шипшина пояснює своє благородне призначення. Вона робить красивою осінь, має певну естетичну функцію. І знову ж таки, підкреслює красивість осені.

У той же час Ліна Костенко постає на захист природи проти людського втручання. Чорнобильська тема дуже важлива для ліни Костенко, яка провела велику частину свого життя в тих краях і не з чуток знає про трагедію, яку пережив той край. [47, 29] Найбільш відчутно це подається в поезії «Ще назва є, а річки вже нема…» [27, 60]. Цей твір викликає тривогу за природу, переживання за ті руйнації, які нанесла людина природі.

Ліна Костенко відстоює думку, що людині потрібно знов поєднатися з природою. Цей священний зв’язок, який є природним для людини, був розірваний. В минулому столітті технічний прогрес досяг таких щаблів, що про поняття людина-природа просто забули, а в цьому столітті люди вже й не пригадають, як це – жити разом з природою. Ліна Костенко бачить порятунок всього людства в тому, щоб бути в гармонії з природою, поєднатися з нею. Поезії Лни Костенко змушують стривожитись людські думки, змушують звернути увагу на стан природи, що ми з нею зробили.

Природа у Ліни Костенко зображена не просто як буденний світ. Тут не акцентується увага на звичайних явищах та подіях. Природа тут виступає певним дивосвітом, мікрокосмосом для кожної людини. Саме природа дає змогу розвиватися людині, пізнавати себе, відновлювати сили. У цьому – унікальне призначення та важливість природи.

Висновки

Результати проведеного дослідження дають підставу зробити такі висновки:

Важливим завданням даної роботи було дати відповідь на питання: як творчість Ліни Костенко впливає на літературу, культуру та моральний розвиток людини. Ми дійшли висновків, що творчість Ліни Костенко сьогодні –та складова, яка засобами української літератури може формувати високогуманну особистість, яка потрібна для побудиви нашої молодої країни.

Ліна Костенко зробила величезний внесок у розвиток стилів, художніх засобів та тропів в українській літературі.В багатьох аспектах поетеса була новатором, використовуючи влучні метафори, сучасні вирази, терміни, які змушують звернути на них увагу і западають в серце. Творчість Ліни Костенко таким чином впливає на читачів, допомагає вивчити мову, бо «скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина».

Ліна Костенко в своїй творчості не оминула і теми природи, яка достатньо актуальна, особливо для нашої місцевості, де бурхливий розвиток промисловості призводить до екологічної катастрофи, а низький рівень вихованості окремих громадян призводить до пожеж у лісосмугах. У цих пройнятих любов’ю віршах, присвячених природі, є велика повчальна цінність: вони звертають увагу людини на красу власної природи, розвивають у нього любов до рідного краю.

Тема любові теж є наскрізною у творчості Ліни Костенко. Читаючи її твори про кохання, ми розуміємо, що всі ці епізоди поетеса переживала сама. Це єдина тематика творів, у якій ми не зустрічаємо другого сенсу, в цих творах бачимо лише щирі почуття любові, щиру жагу та пристрасть.

На основі дослідженого матеріалу, можемо прийти до більш загального висновку. Ліна Костенко – значуща особистість в розвитку сучасної літератури. Нам тільки належить сповна оцінити місце її творів у програмі . Творчість Ліни Костенко має великий вплив вплив на моральний розвиток людини сьогодні, нам потрібно робити все, щоб її твори популяризувалися, вивчалися в школі, томущо вони здатні впливати на свідомість людини, виховувати патріота рідного краю.

1 234