ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Аналіз художніх засобів у аналізованих поезіях Ліни Костенко

123 4

Почати варто з думки про те, що в Ліни Костенко нема плакатних патріотичних віршів, нема гасел, і в той же час у підтексті майже кожна поезія цієї авторки є високодуховною.

Проблема мови у творчості Ліни Костенко звучить на особливих регістрах. Нема набридливих штампів про красу слів, про милозвучність, є обгрунтована й добре зведена оборона святині, є чітка вимога:

Я вам цей борг ніколи не залишу.

Ви й так уже, як прокляті, в боргах.

Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.

Віддайте мені ліс і річечку в лугах. [27, 43]

Як для Тараса Шевченка й Лесі Українки, для Ліни Костенко надзвичайно важливою і актуальною стає проблема служіння митця народові. Афористичні рядки багатьох віршів підкреслюють, що поет зобов'язаний бути свідомим не тільки свого призначення, а й своєї страдницької долі й навіть невдячності суспільства, в якому живе, сучасників, для яких сусідство з генієм дуже клопітне й не особливо для них бажане, бо небезпечне через протистояння співця владі. Подаємо лише окремі рядки:

Ллє пост природний, як природа.

Од фальші в нього слово заболить.

("Навіщо ж декламація? Все значно...") [40, 25]

З такого болю і з такої муки

душа не створить бутафорський плід.

("Настане день, обтяжений плодами") [40, 152]

Та самих висмиканих з контексту афоризмів мало. Перейдемо до аналізу художніх текстів підібраних поезій:

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу. [40, 348]

Слово "коректура" означає "правка". Поетеса підкреслює, що людське життя пишеться без чернетки, що у минулому вже неможиво щось змінити.

У багатьох творах Ліни Костенко прослідковується гімн красі планети й осуд людині, яка зазіхає на вічне, руйнує, бездумно нищить те, що якраз і тримає її на світі. Без особливих красивостей, але дивовижно чудовою постає наша голуба планета, наприклад, у такій мініатюрі:

Ніч одягне на груди свій старий медальйон.

Місто спить, як строфи Верхарна.

Скільки років Землі, - і мільярд, і мільйон, -

А яка вона й досі ще гарна! [40, 65]

На жаль, земна цивілізація не завжди достойна такої краси і такого щедрого, сприятливого підсоння. Найчіткіше ця думка виражена в поезії "Мабуть, ще людство дуже молоде" [40, 64], хоч цьому "молодому людству" поетеса й докоряє інфантильністю, невмінням реалізувати свої кращі пориви:

Мабуть, ще людство дуже молоде.

Бо скільки б ми не загинали пальці, -

XX вік! - а й досі де-не-де

трапляються іще неандертальці. [40, 61]

Якщо, за визначенням В.Панченка, ріка у творах Ліни Костенко є символом стоїцизму, то ліси, сади, взагалі дерева – символом торжества життя. Природа для Ліни Костенко така ж одухотворена, як людська душа. Рідкість із зеленим світом – це спорідненість з духовним космосом нашої планети, гостре відчуття неподільності всього живого. У вірші "Послухаю цей дощ" [27, 57] про це сказано дуже чуйно і водночас відверто:

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

То, може, це і є моя найвища сутність. [27, 57]

А ось чудовий образ ще не знищеного радіацією лісу, який після вибуху на ЧАЕС назвуть Рудим і про який одинадцятикласники ще прочитають у "Чорнобильській мадонні" І Драча:

Сосновий ліс перебирає струни.

Рокоче тиша на глухих басах.

Бринять берези. І блукають луни,

Людьми забуті звечора в лісах… [44, 152]

Якщо П.Тичина був поетом весни, Ліна Костенко - жриця осені. Й не просто падолисту, а пори втрат, пори глибокого суму й серйозних висновків. Неупередженому й уважному читачеві є що відкривати у вірші "Виходжу в сад, він чорний і худий":

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.

Шовковий шум танечної ходи

йому на згадку залишає осінь. [27, 63]

У певних строфах нема римування. Але саме цим прийомом створюється враження тихого шепоту безлистого саду, коли окремі звуки пропадають взагалі.

Природа, особливо дика, вільна й свавільна, для Ліни Костенко щось значно більше, ніж просто група дерев чи стихія. Це окремий світ у світі, до речі, завжди набагато щедріший і чистіший від людського:

Гіркі черешні

Де шлях летючими штрихами

за обрій віддалі несе -

гіркі черешні над шляхами –

Спасибі вам за все, за все! [40, 334]

Дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська з сумом пише: "Немає тих лісів, які мама так любила. Єдине місце її відпочинку... А зараз там - ні грибів, ні їжаків, ні зими. А зона і смерть. І чи не про не говорила мама в "Древлянському триптиху" – так задовго до Чорнобильської трагедії: "Моя печаль – ріка без переправи..." Що бачила, коли писала: "А вже земля древлянська рве на собі вогненні коси..."? А, власне, оті наші ображені, сплюндровані, здичавілі й на себе вже давно не схожі ліси ..." [57, 4] Тема Чорнобиля в ліриці Ліни Костенко особливо терпка. У "Інкрустаціях" [40; 534] зустрічаємо вражаючі мініатюри:

Стоять озера в пригорщах долин.

Луги цвітуть у придорожній смузі.

І царственний цибатий чорногуз

поважно ходить в ранній кукурудзі. [40, 544]

Ці рядки й пояснювати чи аналізувати не треба: вони промовляють самі за себе високим болем. Космічною пусткою тягне від поезії "Дзвенять у відрах крижані кружальця" [40, 536]. Самотність природи, її мало не дитинна туга за людиною, за господарем, видає, що подія відбувається у зоні, в покинутому селі, біля порожньої і давно не зігрітої теплом людського щастя чи нещастя, чи й просто буденного життя, оселі:

Дзвенять у відрах крижані кружальця.

Село в снігах, і стежка ані руш.

Старенька груша дихає на пальці,

їй, певно, сняться повні жмені груш…

Найцікавішою є інтимна лірика Ліни Костенко. У ній говориться про шляхетні, високі почуття, які треба мати щастя пережити. Не кожному дано. Не до кожного приходить справжнє кохання. Не завжди маємо достойний об'єкт для любові. Ці проблеми Ліна Костенко вирішує дуже оригінально. Наприклад, скільки вже сказано, що нерозділене кохання – нещасливе. А тим часом ця думка в корені хибна, бо закохана людина переживає час свого цвітіння, незалежно від того, чи їі люблять, чи й не відповідають на почуття. Мабуть, вперше в усій українській літературі в "Світлому сонеті" Ліна Костенко змістила спектр дійсно у світлу сторону [52, 5]:

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід. [27, 49 ]

У віршах Ліни Костенко про любов передано весь діапазон цього найвищого і найсвятішого людського почуття; від потаємного спалаху душі, виокремлення коханої людини з тисячі інших людей, появи довір'я до обранця, наснаги й вершини почуттів до розумного усвідомлення кохання як щастя і як випробування. [55, 25]

Як холодно! Акація цвіте.

Стоїть, як шостра, над сирки асфальтом.

Сумної зірки око золоте,

І електричка скрикнула контральто,

Я тихо йду. Так ходять скрипалі,

не сколихнувши музику словами.

Єдина мить - під небом на землі

отак побути наодинці з Вами! [40, 223]

Ліна Костенко віртуозно описує не тільки передчуття любові, а й апофеоз щастя. Лавина почуттів у цьому випадку могутня і сильна:

Спини мене отямся і отям —

така любов буває раз в ніколи.

Вона промчить над зламаним життям,

за нею будуть бігти видноколи... [27, 53]

У інтимній ліриці Ліни Костенко жінка виступає шляхетною, інтелектуальною і високодуховною особистістю. Дуже часто вона наділена рисами середньовічної прекрасної дами.

Доба емансипації і фемінізму все-таки завдає відчутного удару по жіночності, по ставленні до жінки як до істоти тендітної, делікатної. У багатьох віршах Ліни Костенко відчувається туга за тим історичним часом, коли жінка була насамперед Жінкою [57, 4]:

Пелюстки старовинного романсу

Той клавесин і плакав, і плекав

чужу печаль. Свічки горіли кволо. [27, 50]

123 4