ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Історія розвитку вчення про голос.

123

Голос і його розлади відвіку привертали увагу фахівців. В „Каноні лікарських наук” видатного вченого середньовіччя Авіценни (980-1037) описані захворювання і способи лікування голосового апарату. В 1024 р. ним написаний спеціальний фонетичний трактат, що охоплює багато проблем голосоутворення: причини виникнення звуку і процеси його сприйняття органом слуху, детальний аналіз анатомії і фізіології голосомовних органів, фізіологічні й акустичні характеристики фонем. Особливе значення в голосову творенні вчений надавав голосовим складкам, підкреслюючи їх активно регулюючу роль під час фонації. Він вказав на взаємозв'язок функцій головного мозку і голосового апарату.

Розвиток театрального мистецтва в XVI в. вимагало від акторів великої витривалості голосового апарату. Голосова патологія виявлялася не тільки у акторів, але і у всіх, кому по роду своєї діяльності доводилося багато говорити. За даними іспанського фониатра J. Регеllо, ще в 1600 р. медична література називала дисфонію хворобою проповідників. Інтерес до процесу голосоутворення і поява професійних захворювань висунули необхідність фундаментальних знань анатомії й фізіології гортані, потребу удосконалення голосу, усунення його дефектів. В 1855 р. співаком і вокальним педагогом Мануелем Гарсіа був застосований ларингоскоп (невелике дзеркало, укріплене на стрижні), що дав можливість оглядати гортань живої людини. З цієї миті, можна вважати, почала свій розвиток фоніатрія.

Що ж до голосової функції гортані, тобто безпосередньо механізму голосоутворення, то це питання надзвичайно складне. Тому до теперішнього часу повністю не вивчене.

Починаючи із середини XIX століття, у зв'язку з розвитком фізіологічних і акустичних методів дослідження, стало можливим наукове обгрунтування механізму голосоутворення, і багато учених намагалися висвітлити це питання.

До цього часу відноситься створення міоеластичної теорії фонації, основоположником якої вважають Феррана. Згідно цієї теорії голосові складки коливаються пасивно, в результаті проходження між зімкнутими краями струменя повітря, що подається енергетичним апаратом; і частота їх коливань залежить від пружних, еластичних властивостей тканин голосових складок.

Таким чином, основними чинниками голосоутворення є:

1) підзв'язковий тиск повітря;

2) тонус внутрішніх м'язів гортані (дія маси і натягнення голосового м'яза).

У момент голосоутворення між зімкнутими голосовими складками, напруженням їх м'язів і підкладочним тиском встановлюється тісна взаємодія: тиснення стовпа повітря в трахеї тим сильніше, чим більший опір чинять складки. Складна система дихальних м'язів рефлекторно підтримує повітряний тиск на певному рівні, необхідному для вимовляння того або іншого звуку. Голосові складки не перебувають в повній залежності від величини повітряного тиску; вони своєю активною діяльністю регулюють тонус м'язів органів дихання при постійному контролі з боку ЦНС. Як тільки виникає необхідність в зміні величини підскладочного тиску кора головного мозку “вживає термінові заходи”, змінюючи тонус внутрішніх м'язів гортані і голосових складок, підвищуючи або знижуючи частоту коливань останніх. Цей процес регулюється складним рефлекторним шляхом за принципом зворотного зв'язку за участю слухового аналізатора.

Слід відмітити, що міоеластична теорія голосоутворення набула широкого поширення. Її ідеї розділили більшість дослідників. І на сьогодні її відбиття| ми знаходимо находимо в працях Л.Дмітрієва, С. Таптапової, Е. Алмазової та ін.

У середині XX століття набула поширення нейрохронаксична теорія, яку, грунтуючись на результатах вивчення фізіології голосоутворення, обгрунтував французький учений Р. Юссон. Прихильники цієї теорії відводять самостійну роль голосовим складкам. Згідно нейрохронаксичної теорії голосові складки не пасивно коливаються під дією потоку повітря, а періодично скорочуються і розслабляються під впливом нервових імпульсів, що поступають із кори головного мозку по нижньогортанному нерву. Грунтуючись на експериментальних даних автори встановили, що скорочення м'язів голосових складок — активний процес. Частота нервових імпульсів, що йдуть до голосового м'яза по нижньогортанному нерву, рівна частоті коливань голосових складок тобто в точності відповідає частоті основного тону голосу людини.

Таким чином, повітряний струм, що утворюється під час видиху, є не рушійною силою коливальних рухів голосових складок (як пояснює міоеластична теорія), а матеріалом, з якого генерується енергія – звук.

Теорія Юссона викликала багато суперечок і заперечувалася багатьма ученими. Проте, ця теорія дотепер існує в науці поряд з міоеластичною. І автори Л. Дмітрієв, Е. Рудаков, В. Морозов вважають, що механізм утворення голосу слід пояснювати, виходячи з положень обох теорій — міоеластичної| і нейрохронаксичної.

Основоположниками розвитку в нашій країні наукових проблем в області фізіології і патології голосу вважаються Є. Малютіні, Ф. Заседательов, Л.Работнов, І. Левідов, М. Фомічев, В. Єрмолаєв. Ними розроблялися наукові основи постановки голосу, вивчалися причини появи і процес розвитку розладів голосового апарату, типи дихання і значення дихальної системи для правильного голосоутворення. Дослідження були спрямовані на вивчення вокального голосу, але вони також мали велике теоретичне і практичне значення для постановки й усунення дефектів мовленнєвого голосу.

Серед методів відновлення хронічних голосових порушень, що застосовувалися в різні роки, можна виділити декілька напрямів.

• Механічна дія на гортань у вигляді здавлювання її хрящів (Л. Французов, 1949). Це викликало біль, тимчасову задуху. Хворі реагували на маніпуляцію криком, і таким чином викликався гучний голос.

• Введення в гортань різних подразників — механічних або подразливих речовин (В. Шестаков, 1952; С. Берченко, 1953).

• Застосування наркозу (С. Міхелович, 1932; В. Гапанович, 1960) ставило свою за мету отримання голосу у фазі збудження.

• Вібраційний масаж гортані (Є. Малютіні, 1924; К. Гаррі-Пшенічникова, 1938; М. Фомічев, І. Блеськіна, 1944) в поєднанні з психотерапевтичною бесідою.

• Метод заглушення тріскачкою Барані або коректофоном для вимкнення регуляції голосу по слуху (І. Левідов, М. Фомічев, А. Сисоєва, 1947; І. Деражне, 1950).

• Ортофонічний метод (Е. Вороніна, 1939; Н. Лебедєва, 1952; А. Рябченко, 1964; Г. Бекбулатов, 1969).

Всі ці прийоми використовуються і в сучасній практиці, але найширше вживання знаходить фонопедія. Різні автори давали свої назви цьому методу — фонічний, ортофонічний, фонічна ортопедія, голосова гімнастика. Ці поняття мають на увазі відновлення голосу спеціальними вправами голосового апарату. Новітні досягнення у вивченні механізмів голосоутворення дали обґрунтування фонопедичним прийомам, підтвердили їх фізіологічну і ефективність при відновленні голосу.

Методики відновлення голосу при різних його порушеннях описані С.Таптаповой (1962, 1977, 1984); Е. Лавровою (1975, 1977, 1984), О. Орловою (1978, 1981, 1985). Матеріали експериментальних досліджень Н. Жінкина, М.Грачової, В. Морозової, Л. Дмитрієвої, С. Таптапової використовуються в практичній роботі логопеда.

123