 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Франко-німецька боротьба за Лотарингію в 9-11ст.
Територію,яку отримав після Верденського поділу Лотар- Лотарингію(від витоків Рейну та Шельди до гирла Рейну),де на сх.. територіях проживало германське , а на зх..-романське населення,швидко стала спірною територією між Сх.-Франкським та Зх.-Франкським королівствами.Імператор Лотар (843-855)- найбільше потерпав від набігів норманів,і не втручався у справи своїх братів. Незадовго до смерті розділив свої володіння між 3 синами: старшому Людовикові 2 (855-875) дісталася Італія і імператорський титул,сер. Лотарю2 – землі від Фрісландії до Аахена і власне Лотарингія,Карлові-Прованс і Бургундія. Вже у 858 за при рейнські землі спалахнула війна між Людовиком Німецьким та Карлом Лисим. Рейнський архієпископ Гінкмар підтримав Карла Лисого у зазіханнях на спадщину Лотаря,не визнаючи прав його сина Лотаря.9 вересня Карл Лисий у Меці коронувався як король Лотарингії.У серпні 870 між Зх.-Франкським І Сх.-Франкським королівствами була укладена угода у Мерсені за рахунок поділу володінь племінників. Карл Лисий відмовився від Меца і Аахена,але отримав Льєж,Верден,Туль ,Безансон,Ліон,Вєнн і весь правий берег Рони. Кордони між двома королівствами встановилися по ріках Рони Сона,Шельда і Маас. У 875 році помер Людовік 2 ,не залишивши спадкоємців,наступного року помер і Людовік Німецький.Карл Лисий відразу оголосив себе наступником короля Людовіка і здійснив спробу захопоти землі Сх.-Франкського королівства. Але у 876 в битві біля м.Андернаха зазнав поразки від Людовіка 3,і це закріпило Лотарингію за Сх.-Франкським корол.У 911 помер Людовік Дитина (899-911)- останній представник династії Каролінгів у Сх.-Франкському королівстві.Король Зх.-Франкського королівства – Карл 3 Простакуватий відразу заявив про свої претензії на німецьку спадщину. Скориставшись невизначеністю політичної ситуації ,Карл 3 у грудні 911захопив Лотарингію.Німецькі герцоги обрали королем франконського герцога Конрада 1 (912-918),він відразу розпочав війну за повернення Лотарингії і зумів відвоювати лише її пн..-сх. частину- Ельзас. Дальшій боротьбі завадила усобиця в Німецькому королівстві.Конрад зазнав поразки від військ саксонського герцога Генріха Людольфінга і добровільно передав йому символи королівської влади. Вже у 925 Генріх 1 вдалося повернути територію Лотарингії. В 935 р. було підписано угоду з Францією та Бургундією, за умовами якої Західно-Франкське королівство відмовлялося від претензій на Лотарингію. В 953 р. брат Оттона І – Бруно, будучи архієпископом Кельнським, отримав герцогство Лотарингію. Бруно I Великий (ок.925-965) управляв Лотарингією до самої смерті. Столицею герцогства він зробив Кельн. Бруно вдалося, після тривалої боротьби, перемогти Конрада Рудого і надовго повернути спокій країні.Але на Лотарингію висував претензії Реньє III. При цьому Бруно після смерті герцога Гуго Великого в 956 році був фактичним регентом Франції до самої своєї смерті, а король Франції Лотар, розглядав Лотарингію як свою спадщину(Лотар був сином вдови герцога Гізельберта, Герберга, сестри Бруно, яка після загибелі Гізельберта вийшла заміж за короля Франції Людовіка IV Заморського). Але 959 році король Лотар відмовився від своїх прав на Лотарингію. Незабаром спалахнув заколот Лотаринзької знаті, невдоволеної політикою Бруно. Бруно розділив герцогство на дві частини: Верхню Лотарингію і Нижню Лотарингію. На чолі кожного герцогства Бруно поставив заступника з титулом «віце-герцог». Віце-герцогом Верхньої Лотарингії став граф Бара і Меца Фрідріх (Феррі) I (бл.942 — 984), одружений на дочці Гуго Великого, племінниці Бруно. Герцогом Нижньої Лотарингії став граф Геннегау Готфрід. Лише герцогу Нижньої Лотарингії Гозело I (967—1044), ненадовго вдалося об'єднати Лотарингію. Після смерті Гозело в 1044 році імператор Генріх III знову розділив герцогство між його двома синами. Верхня Лотарингія дісталася Готфріду II Бородатому (пом. 1069), Нижня Лотарингія — Гозело II (бл. 1008 — 1046). Цей розділ викликав велике повстання Лотаринзькою знаті. До повстання приєднався і Готфрід Бородатий, який прагнув об'єднати Лотарингію під своєю владою. На те, щоб придушити повстання, в імператора Генріха пішло 2 роки. Незабаром вдалося укласти мир. Але Готфрід був усунутий . На його місце був призначений граф Меца Адальберт Ельзаський (бл. 1000—1048). У 1048 р імператор віддав Верхню Лотарингію Герхарду Ельзаському, родоначальнику Лотаринзького дому, прямі представники якого володіли Лотарингією до 1431р.
За часів Карла Великого відбулося певне піднесення культури, назване «Каролінгським відродженням». Сам Карл мав добру, як на той час, освіту: знав грецьку і латинську мови, полюбляв читати книжки, а от писати так і не навчився. Він запрошував до себе і залучав до управління державою вчених, письменників, поетів, астрономів з усієї Європи. Зокрема Павла Диякона, Павліна Аквілейського та інших. Вони створили 794 року при дворі імператора гурток «Академія» — на взірець філософської школи грецького філософа Платона, — де у присутності Карла читали твори античних філософів і церковних богословів, складали вірші, вільно обмінювалися думками, сперечалися. Головою гуртка був Алкоїн. У 787 та 789 роках були видані капітулярії про необхідність започаткування монастирських і приходських шкіл. Навчання в таких школах мало тривати близько трьох років і передбачало ознайомлення учнів з азами читання та письма, зокрема вивчались молитви. Однак повністю цей проект не вдалось реалізувати через брак достатньої кількості вчителів. Зі шкіл, заснованих Карлом при єпископствах, згодом виникли середньовічні університети. Школа, в якій готували людей до управління державою, існувала і при дворі. Карл Великий цікавився історією. За його наказом збирались і переписувалися давні римські та грецькі рукописи. Він доручив записувати щорічно всі події, що відбувались у державі. Ці записи згодом назвали аналами (від лат. annus—рік). Одним із сучасників Карла Великого був Ейнгард, який написав його життєпис. Ейнгард був учасником «Академії». Особливістю його праць є те, що він застосовував до описуваних подій критичний підхід і намагався писати правду. В імперії будувалися кам'яні палаци й собори, прокладалися нові шляхи. Карл Великий започаткував грандіозний проект будівництва каналу між Рейном і Дунаєм, що мав з'єднати Північне море з Чорним (проект за тих часів так і не було здійснено).
Після занепаду імперії Карла Великого і його нащадків, у зв’язку з виникненням нових центрів культурного та політичного життя у Франції з одного боку і в Германії з іншого, культурні традиції, так високо підняті інтелектуалами Карлової Академії і їх учнями, продовжили жити новим життям. В Германії період культурного підйому був пов’язаний з правлінням так званої Саксонської династії – Оттонів. При дворі Оттона І відродилась Академія, де збирались найосвіченіші люди свого часу. Тут розвивалась літературна діяльність, переписувались рукописи, робилися спроби розповсюдження знань класичної латини та римської літератури. При дворі та деяких монастирях виникали школи. За Оттона І багато іноземців було запрошено до німецького двору. Декілька раз приїжджав з Італії єпископ Кремони Ліутпранд, дипломат та історик, який пізніше написав панегіричний твір «Historia Ottonis». Твір цей складається з 22 глав і описує правління Оттона І з 960 до 964 року, а також подробиці його другого походу в Італію. Серед місцевих інтелектуалів особливо виділявся вчений монах Герберт – один з найосвіченіших людей свого часу. Він залишив ряд математичних, філософських, літературних та історичних творів, був вчителем Оттона ІІІ, архієпископом. В 999 р. імператор звів Герберта на папський престол під іменем Сільвестра ІІ. В цю епоху були створені важливі для історії Х ст. літописи, в саксонські міста переносилась культура старих римських міст по Рейну і Дунаю. Були перекладені німецькою мовою псалми та книга Йова. Монах Корвейського монастиря Відукінд написав «Саксонську історію» в трьох книгах, в якій намагаючись прославити подвиги саксів та їх королів, викладає на основі старих саг, пісень, переказів, античних та середньовічних джерел історію саксів та королів Саксонської династії. Події в «Саксонській історії» доведені до 967 року. Серед основних осередків літературного життя відзначився Гандерсгеймський монастир, монахині якого читали не тільки житія святих, але й літературу римського спадку – Вергілія, Теренція тощо. Серед них особливо відзначилась Хротствіта, про яку буде йтись пізніше. В Мерзенбурзі Титмар, єпископ Мерзенбурзький, написав латинською мовою хроніку свого єпископства, що охоплює період з правління Генріха І до 1018 року (найбільш докладно вона описує періоди правління Оттона ІІІ і Генріха ІІ). Цікаво те, що ця хроніка також є важливим історичним джерелом у тому, що стосується германо-слов’янських відносин, вона містить відомості в тому числі і з історії Русі, деякі з описаних подій скоріш за все почерпнуті Титмаром у очевидців подій. До творів цього часу належить і анонімна «Пісня про Оттона». Ця кантика написана сміливо, врозріз традиції вченої латинської поеми, яка була створена поетами Карлової Академії та Ермольдом. Вона розповідає про те, як воїни Оттона розгромили на Лехському полі мадярські полчища. Кантика написана своєрідним коротким віршем, з тенденцією до алітерації, що потім стане типовим для германських епічних пам’яток.Що стосується інших сторін розвитку культури, то будувались прекрасні нові храми та монастирі. Покращувалось землеробство, розвинулась промисловість та міське життя. Освіта розповсюджувалась не лише серед кліриків, а й серед мирян, до того ж його могли отримати не тільки чоловіки, а й жінки. Багато шляхетних дам говорили і читали латиною і славились своєю вченістю. При Оттоні ІІ, одруженому на грецькій принцесі Феофано, посилився візантійський вплив. Особливу пишність і витонченість набрав побут королівського двору і феодалів. Для Оттонівського відродження також характерне посилення культурних зв’язків з Візантією. Це особливо вплинуло на книжкову справу, викликавши розквіт книжкової мініатюрі стики, основним центром котрих став монастир Райхенау. Серед літературних діячів оттонівського відродження варто відмітити Хротсвіту Гандерсгеймську (пр. 935 – 1002) – поетесу-монахиню, яка прославилась своїми повчальними комедіями. Свідоцтв про життя Хротствіти збереглось дуже небагато. Відомо, що вона походила з нижньосаксонського дворянського роду і в юному віці поступила в Гандерсгеймський монастир. Її наставницею в обителі стала Герберга, племінниця Оттона І, пізніше – абатиса монастиря. Саме в цій обителі протягом двадцяти років були створені всі твори Хротствіти – вісім легенд, шість драм і два історичних епоса, один з яких прославляє діяння Оттона Великого,а другий розповідає про історію Гандерсгеймського монастиря.
Церковна політика Оттона I знайшла своє логічне завершення в прагненні королівської влади встановити контроль над папством, що стояли на чолі римо-католицької церкви. Підпорядкування папства було тісно пов'язане з планами завоювання Італії та відродження якоїсь подоби імперії Карла Великого. У цьому прагненні Оттона I підтримувало більшість німецьких феодалів, що бачили в італійській політиці королівської влади зручний засіб для свого збагачення за рахунок грабунку багатих італійських земель. Політично роздроблена Італія, не здатна об'єднатися для відсічі завойовникам, переживало період занепаду папство, боротьба різних феодальних клік - все це полегшувало Оттона виконання його планів. У 951 р. він здійснив перший похід в Італію, в результаті якого була захоплена Ломбардія, а Оттон I прийняв титул короля лангобардів. Через 10 років, скориставшись черговим загостренням боротьби між папою і італійськими феодалами, Оттон I здійснює новий похід в Італію, який приніс йому здійснення його честолюбних задумів. У 962 р. папа коронував Оттона I у Римі імператорською короною. Перед цим Оттон I за спеціальним договором визнав претензії папи на світські володіння в Італії, але верховним сеньйором цих володінь проголошувався імператор. Вводилася обов'язкова присяга папи імператорові, що й було виразом підпорядкування папства імперії. Так в 962 р. виникла середньовічна «Римська» імперія на чолі з німецьким королем (з кінця XII ст. Вона стала іменуватися Священною Римською імперією), що претендувала на спадкоємність від імперії Карла Великого і навіть від Західної Римської імперії. Вона включала крім Німеччини Північну і частина Середньої Італії, деякі слов'янські землі, а також частину Південної та Південно-Східної Франції. У першій половині XI ст. до імперії було приєднано Бургундське королівство (Арелат).
Створення німецькими королями нової імперії було реалізацією тих же універсалістських тенденцій, які раніше привели до виникнення Каролінської монархії. Як і імперія Карла Великого, вона була аморфним і в якійсь мірі штучним утворенням, але на відміну від неї нова імперія, постійно видозмінюючись, проіснувала багато століть. На перших порах, в X - початку XI ст., Римська імперія сприяла зміцненню центральної влади в Німеччині, тимчасовому згуртуванню її різних територій. Однак пізніше, з кінця XI ст., Особливо ж у XII-XIII ст., Вона дедалі більше ставала перешкодою на шляху формування централізованих держав і у Франції, і в слов'янських землях, і в Італії. Гальмувала вона в ці сторіччя і централізацію в самій Німеччині. Імператорський титул та пов'язані з ним універсальні претензії вели до розтрати сил німецької держави в італійських завойовницьких походах, мало що давали німецькому народу.
Починаючи з Оттона I імператори більшу частину свого царювання проводили в Італії, налагоджуючи відносини з папами, беручи участь в нескінченних чварах італійських феодалів і марно намагаючись підкорити своїй владі цю багату країну. Майже постійна відсутність короля в Німеччині, природно, було на руку великим німецьким феодалам, сприяло зростанню їх самостійності, посиленню відцентрових сил в країні.
У боротьбі в Реконкісті брав участь кастильський дворянин, що увійшов в героїчний епос, як СІД КАМПЕАДОР («Поема про Сіда» складалась в 12 сті дійшла до нас в одному єдиному списку, зробленому в кін. 15 ст). Організатор війни проти маврів. «Сід» по арабськи означає «правитель, хазяїн». Компеадор –по іспанськи – воїн. Історичнийпрототип Сіда – Родріго Діас, можновладний лицар, що був на службі у кастильського короля Санчо 2, а після його смерті – Альфонсо 6, при якому став головнокомандуючим кастильської армії. З 1080 – у вигнанні. Недоброзичливці звинуватили Сіда в тому, що він сховав частину здобутих багатств від короля. Альфонс 6 скористався цим і в 1080 Сіда вигнали з Кастилії. Родріго декілька років служив еміру Сарагоси, де став головним радником з внутрішньої політики і виско цінувався еміром. В 1087 Альфонсо призвав Сіда назад для участі в завойовницьких походах проти маврів. Той погодився, але за умови, що частина завойованих земель достанеться особисто йому. В 1094 – захопив Валенсію і став її правителем. (воював як з християнськими тиранами, так і з мавританськими). Помер в 1106. (або помер в 1099 і похований в монастирі Сан Педро де Карденья).
Після останніх гонінь за Діоклетіана , християнство почало утверджуватися у багатьох державах . У 325 на І Вселенському соборі в Нікеї було вироблено Символ Віри та утверджено церковну організацію. Арій(256-336) – александрійський пресвітер , який вчив , що єдиносутність Бога-Отця і Бога-Сина є хибною , що Бог-Син є творінням Бога-Отця , а отже є нижчим . Цю ідею підтримало багато солдатів імперії на чолі із імператором , а також багато варварських народів . Проте у боротьбі із (православними) патріархом александрійським Афанасієм , та міррлікійським єпископом Миколаєм , Арій зазнає поразки на соборі , а його вчення – засуджене . Окремі імператори все ж вважали аріанство – рівноправною релігією на рівні із ортодоксальною (Валентиніан ІІІ) Несторіани . У 428-431 константинопольську кафедру займав патріарх Несторій, який пішов ще далі за Арія . Він вважав Христа не Богом-Сином , а людиною, яка через втілення св.Духа стала месією, а його страждання на хресті не мали відношення до Бога. Матір Ісуса не була Богородицею ,бо породила не предвічного Бога , а людину . Несторія підтримав константинопольський клір та антіохійський патріарх Іоанн. Проти них виступив александрійський патріарх Кирило, єрусалимський патріарх Ювеналій та папа Целестин . На ІІІ Вселенському соборі , який зібрався у 431 у Ефесі було засуджено несторіанство. Сирійська церква ж пішла за Несторієм , місіонери якої дійшли аж до Індії та Китаю, несторіанство стало в деяких країнах державною релігією . На цьому ж соборі було засуджено пелагіянство , яке запровадив чернець Пелагій , стверджуючи , що кожна людина має вільну волю та творячи добро , може досягнути внутрішнього самовдосконалення і отримати спасіння душі . Монофізити – походили із александрійської церкви – навчали , що у Христа лише одна природа – божественна, а не подвійна . І те , що на хресті страждав не богочоловік, а сам Бог . У 451 в Халдиконі було зібрано IV Вселенський собор . Собор прийняв рішення , згідно з яким «Христос – Бог, але він і людина, перебуває у двох єствах, незмінно і нероздільно». Монофізити ж не визнали цього , за ними пішли єгипетська, ефіопська та вірменська григоріанські церкви . Єдина вселенська християнська церква розділилася на ортодоксів , несторіан та монофізитів .У 553р. за Юстиніана І було скликано V Вселенський собор у Константинополі , де було зачуджено всіх засновників єрисей і самі течії, навіть посмертно . Ще однією єрессю – було монофеліти , які , визнаючи наявність у Христа двох природ , внесли висновок про єдину божественну волю , що і поклало початок новій єресі , яку започаткували монахи Сергій та Пірр. За Нікейський символ віри виступив теолог Максим Ісповідник . На помісному Латеранському соборі у 649 ця єресь була засуджена .Але в 650 Максим був викликаний до Константинополя , де був ув’язнений у монастирській тюрмі у Лазіці , де і був замучений , також було ув’язнено папу Мартина І , равенським екзархом , сметрну кару якого було змінено на заслання у Крим .Але вже 680 на VІ Вселенському соборі ця єресь була засуджена . Несторіанство та монофізицтво мало зачіпило Західну Європу , проте і тут боротьба була бурхливою . Лиш з VІ франки і германці відійшли від аріанства . Лиш папа Григорій І розпочав політику зміцнення римської церкви, утверджуючи її в Європі .
ІмперіяфранківзачасівправлінняЛюдовикаБлагочестивого (814 -840) Молодший син Карла Великого – Людвік , названий саркастично хроністами – «благодухим» . Мрія про духовне життя , дотримуючись усіх канонів богопосвяченої особи , проте наполягання батька змінили його плани . Часто вагався у рішеннях , тому радився із своїм оточенням – церковним . Вплив кліру на вирішення державвних справ .Дарування церкві земель , відновлення та будівництво нових храмів – 26,відновив чернецтво . В той час у короля не було великих коштів , позаяк Карл подбав за спасіння душі , за рахунок державної скарбниці , віддавши майже усі кошти церкві та своїм соратникам, яку вважав за свою . Тому у Людовіка Благочестивого залишилася важка спадщина ,через пусту скарбницю, слабку торгівлю всередині держави та відсутністю тривалих та стабільних господарських зв’язків між окремими районами держави. Септиманія , Аквітанія та Прованс виділялися серед інших районів значним економічним розвитком. Не було сильної влади короля , у першу чергу із управлінням знаттю . Щоб задобрити її , замість змусити її до покори – дарував нові лени, чим посилював її роль, що поклало початок міжусобної боротьби, де були залучені світські вельможі та єпископи, в майбутньому і було причиною розпаду імперії .У 817р. Людовік провів розподіл імперії (Ordinatioimperii)між синами : Піпіном(Аквітанія, Гасконь та Іспанська марка), Лотарем(більшість франкських земель та італійські володіння) та Людовиком(Баварія, Алеманія, землі аварів та формально Чехія)– імператором мав стати Лотар . Однак згодом (823) у Людовіка народився син Карл , якому він залишив Швабію . 829-833 – Людовік розробив і ввів новий план успадкування , який нікого не влаштовував , і у 830-833 – відбулося ряд повстань синів і декількох позбавлень трону , Людвік Благочестивий 1 лютого 839 в Метці повернув імператорський титул , піднявши питання про розподіл імперії між синами , добавивши до володінь Карла Нейстрію, Аквітанію, Септиманію, Іспанську марку та Бургундію. 26 червня 840 – помер . (Наступним кроком стало підписання Верденського договору у 843 )
Щоб підкреслити законність успадкування англійського престолу , Вільгельм урочисто пообіцяв дотримуватися «добрих законів короля Едуарда» , королівською грамотою було підтверджено привілеї Лондона . Всі ліси та сьома частина орних земель стали королівською власністю .Король надавав численні лени своїм баронам , проте слідкував , щоб вони були розкидані по різних графствах, розуміючи всю небезпеку феодалізму . Тени (королівські дружинники) зберегли здебільшого свої землі , проте стали васалами баронів . Згодом середні та дрібні тени могли називатися лицарями . Проте англосакси не змирилися із норманським завоюванням , і вже у 1068-1069 та 1071 на півночі Британії відбуваються повстання (останнє на чолі із шотландським королем - Малкольм ІІІ) Вільгельм розбивав ці повстання і забирав землі в учасників цих виступів . Йоркська долина – осередок боротьби – був знищений . По Англії почали будувати замки норманського типу , так звані «квадратики» , було збудовано замок Тауер . В графствах було уведено управління шерифів, які призначалися королем і були в безпосередньому контролі від нього(збирали податки , підтримували «Божий мир», заарештовували злочинців) . Великі графства ,створені Кнутом Великим, були ліквідовані . У трьох містах були засновані палатинати (Честерський, Дургемський і Кентський), 2 з яких були віддані духовним правителям , без права передавати це в спадщину . Вільгельм намагався зберегти традіційні англ. Інститути влади , які б мали стримати процес феодалізації . Було підсилено кругову поруку десятків та збережено суди сотень та графств. Було також змінено єпископат англ. церкви, замінюючи також склад прелатів – норманами . Єпископи складали королю ленну присягу . Також ніякий королівський васал не міг бути відлучений від церкви без дозволу короля . Світська та церковна юрисдикції були чітко розділені , а постанови соборів затверджував король. Стосунки з папою Григорієм VII були напружені , проте через певні проблеми із нім. королем папа не став відлучати Вільгельма від церкви . Англосаксонське селянство почало переходити на статус вілланів (особисто вільні селяни які орендували землю у феодала, і були йому підсудні) Залишилися також фрігольдери (вільні землевласники) та сокмени – що становили половину всього сільського населення – залишалися вільними та достатньо заможніми, чим були у кращому становищі , ніж нас у Франції . Було запроваджено закон проти браконьєрства , що забороняло полювання у королівських угіддях . У 1086 було здійснено перепис населення та земельних володінь з метою дізнатися які земельні володіння належать королю , скільки васалів у барона , ск худоби у селян , ск самих селян і до яких вони відносяться категорій , який прибуток дає помістя та ін. Цей перепис було здійснено королівськими міністеріалами – ця книга переаису наз. «Книга Страшного суду» . На основі цього перепису влада збирала поземельний податок(«данійські гроші») За даними цієї книги в той час населення Англії = 1,55млн чол і 95% - селяни . У 1087 в Солсбері на заклик короля з’їхалося близько 1400 значних землевласників ,васали його та користуваі земель короля, які підтвердили свою васальну залежність йому , та визнали право успадкування влади за одним із його синів (Роберт, Вільгельм, Генріх) Вільгельм І Завойовник вів боротьбу проти баронів Нормандії , яких підтримували французи . Об’їжджаючи захоплене місто Нант він випадково впав із сідла і розбився . Його перевезли в Руан , де він 9 вересня 1087р. помер.
ВнутрішняполітикаКарла. "Найважливішою причиною всіх успіхів Карла Великого була підтримка, якої він користувався у знаті . Карл продовжив роздачу бенефіцій, почесних посад, подарунків. Політична система, створена при Карлі, основою якої було посилення васальних зв'язків, сприяла посиленню знаті. Обов'язок васалів служити королю оформлялася договорами і клятвами вірності; присягу на вірність повинні були давати і прості вільні, з 789 року складалися списки присягнули. Зборів знаті були перенесені з березня на травень і називалися тепер "травневими полями". Бюрократичний зберіг ті ж функції, що він мав при Меровингах, але його члени стали більш численними і більш освіченими - хоч державні акти у переважній більшості були усними, писемність все більше заохочувалася; взагалі, при Карлі грамотність досягла досить високого для того часу рівня. Існували письмові засоби управління - капитулярии, що регламентували становище або в окремих районах, або в державі в цілому [7]. Виконання державних указів на місцях контролювалося "Державними посланцями", які час від часу направлялися для перевірки справ, ведених графами, які всередині ввіреній їм території користувалися суверенної військової, судової та фіскальної владою. " Державні посланці "мали право змінювати призначуваних графами посадових осіб, переглядати графські рішення, керувати придушенням повстань. Про результати перевірки" посланці "повідомляли на" травневих полях ". Так само, графи повинні були бути до короля і доповідатипро діяльність" посланців ". У капитулярии Карла Великого 811 року говориться, що "бідняки скаржаться на позбавлення їх власності, однаково скаржаться на єпископів, і на абатів, і на піклувальників, на графів і на їх сотників". Селяни розорялися із-за церковної десятини, важких податків, високих судових штрафів . Крім того, після проведеної Карлом військової реформи, четверо селян повинні були в складчину виставляти одного воїна. Подібна практика була не тільки сама по собі руйнівна для селянства, але і надовго відривала його від господарства, а так як Карлом Великим велася активна завойовницька політика, то подібна військова практика була постійною. Розорилися селяни віддавали свої володіння земельним магнатам в обмін на заступництво і захист, особливого поширення отримує почалася ще за Меровингах практика передачі землі в прекарий - земельне володіння, яке магнат передавав розорився селянинові за умови виконання певних повинностей: несення військової служби, виконання панщини або виплати оброку - це сприяло посиленню земельних магнатів, самез цим пов'язано те, що, як пише Ле Гофф, "З 811 року Карл Великий скаржився на те, що деякі відмовляються від військової служби під тим приводом, що їх сеньйор не покликаний на неї і вони повинні залишатися при ньому ". Ситуація погіршувалася і таким явищем, як імунітет, яка полягала в тому, що магнат на належних йому територіях отримував права збору податків і податей, користувався верховної судовою владою і був ватажком скликуваного на його території військового ополчення. Не в силах перешкодити цьому процесу, держава легалізував його особливими грамотами, згідно з якими іммунітетние землі виходили з підпорядкування графам. Подібна практика, що одержала велике поширення при Каролингах, почалася, проте, ще за часів Меровингах. До того ж, після судової реформи Карла Великого вільні селяни були позбавлені активної ролі в суді, тому не могли перешкодити посиленню магнатів через державні судові органи. "Свобода цих людей перестає розуміти повноправність". Нерідко вони об'єднувалися і піднімали заколоти, втім, це було неефективно, і зупинити "наступ" магнатів вони не могли. Карл у багатьох своїх капитуляриях наказував не допускати утиски селян, втім, це не справляло належного впливу [11]. Якщо говорити про пов'язаної з описаними вище процесами економіці, то під час правління карла - з кінця VIII до середини IX століття превалюючою була тенденція економічного підйому, про що говорить існування у великих маєтках надлишку продукції, який реалізовувався на ринку, підтвердженням чого є деяке відродження мали римські корені міст, в порівнянні з їх занепадом в часи Пізньої Римської імперії. У кілька разів збільшується число монетних дворів, що спонукало Карла обмежити право міст на карбування монети. Зростання грошової маси свідчить про великому масштабі торгівлі
Після Верденського договору 841 року,велика імперія розділилась на три частини одна з яких мала дістатись Карлові – Аквітанія ,Фландрія ,Нейстрія , Іспанська марка , Аптимія . Утворене Західно-франкське королівство заклало підвалини майбутньої Франції. КАРЛ I ЛИСИЙ (843-877)- слабкий король,реальна влада належала йому на території басейну р. Луари.,Бургундії , Аптимії. Аквітанська знать його не визнавала. Опорні пункти його влади – Париж ,Орлеан , Реймс , Лан. Король мав титул світського абата .Карл мав на меті відродити колишню імперію .У 843 в Кулені було укладено договір з верхівкою церкви ,яка отримувала шану і багатства, а за королем залишалось право призначати і усувати з посад. 847 рік- капітулярій про сеньйорів – встановлювався спадковий васалітет ,Карл втрачав право стягувати поземельний податок. 875 рік- Карл прийняв титул імператора ,але не зміг втримати владу, і передав північно-аппенінські землі герцогу Бозону. У короля були проблеми з збором своїх васалів . К*єрсійський капітулярій (877року) за яким ,Карл узаконив спадковість бенефіціїв ,які перетворились на на феод – безумовні земельні володіння .Король підтвердив право синів васалів залишатися господарями бенефіції. Титули графів, віконтів ставали спадковими.Саме поява феоду спадкового спричинила початок нового етапу переходу феодального королівства і організації державної влади на основі васальних відносин .У 10-13 столітті з появою влади короля – сеньйора ,на зміну ранньофеодальної держави прийшла сеньйоральна монархія. У 877 році Карл помер у Павії. ЛЮДОВІК II ЗАЇКА(877-879)- єдиний син Карла ,який вижив .Його наступники Людовік III і Карломан поступово втратили контроль над землями за межами власного домену. 881 році – внук Карла Лисого КАРЛ II ТОВСТИЙ(884-887) коронувався імператорською короною,і через три роки зміг об*єднати майже всю імперію , але без Провансу .У 886 році здобув перемогу над норманами.888 році –помер Карл Товстий . У цей рік було обрано королем «некаролінга» ЕДА ПАРИЗЬКОГО(888- 898), але його владу не визнали знать Фландрії ,Пуатьє та Бретані. Тому противники Еда обирають королем внука Карла Товстого – Карла III Простокуватого ,який незаконно відібрав абатства у графа Роберта.Щодо політики Карла,то він зіткнувся з проблемою нападів норманів і в 911 році поступається норманському конунгові Роллону узбережжям Нижньої Сени,де було засновано Нормандію. Роберт був проголошений королем своїми прихильниками. Коли в 923 році він загинув ,корону запропонували зятеві Роберта-Раулю, обов*язки якого зводились до гаранта миру. Наступні Каролінги – Людовік IV Заморський ,Лотар,Людовік V Ледачий – були слабкими правителями ,і вони мали відбивати регулярні напади норманів. Людовік Заморський володів лише одним містом- Лан. Але згодом він відновив невеликий домен навколо Реймса і Лана. Каролінги утримували постійне військо,тому збільшували податки і роздавали бенефіції,і намагались тримати в покорі найбільш впливових васалів. У 9-11 століттях процес феодалізації призвів до утворення складної структури: формально на вершині структури перебував король,але багато герцогів вважало себе рівними королю і не виконували жодних васальних обов*язків.На нижчих щаблях перебували феодали – лицарі. Селяни перетворювались на сервів ,які перебували в залежності від пана. Віллани становили іншу групу залежних . Вони особисто були вільними,але утримували землю феодала і платили таль*ю - земельний податок. ТЕРИТОРІАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ На території Франції утворилось ряд феодальних володінь . Фландрія – одне з найпотужніших ленів 11 століття. Нормандія – розширила володіння до Бретані . Герцогство Бретань було самостійним до 15 століття,населяли його кельти. По середній і нижній течії розташувались потужні графства - Блуа, Турень, Анжу ,Пуату. На пд.. заході –Аквітанія, на пн.. сході від Тулузького графства- Овернь і Бургундія ,на схід від Парижа – Шампань. Правителі цих володінь мало рахувались з королем і провадили власну політику.
Таким чином ,зі смертю Людовіка Ледачого у 987 ,закінчується правління династії Каролінгів,які намагались утримувати владу в своїх руках,і відбивати напади норманів.На історичну арену піднімається нова сила-династія Капетингів.
УIII ст. внутрішнє життя імперії порушилося. Намісники у провінціях почали виходити з підпорядкування і заявляти про свої права на імператорський престол. Армія перестала шанувати закон: солдати скидали і призначали імператорів, почалися заворушення і розбрат. Наприкінці III ст. імператор Діоклетпіан на певний час відновив єдність імперії і силу імператорської влади. Він увів колегіальне керування імперією чотирма тетрархами — двома правителями і двома співправителями. Це повинно було запобігти незаконному захопленню влади бунтівниками. В запеклій боротьбі тетрархів переміг Константин. Він став необмеженим правителем імперії, воля якого була законом для усіх. При Константинові зросла чисельність армії, у ній поряд із римлянами служили жителі багатьох провінцій — галли, германці, сирійці. За часів Константина в усіх провінціях імперії було багато християн. Вони обирали собі керівників, яких називали єпископами (у перекладі з грец. — «наглядач»). Константин зрозумів, що християни не закликають до руйнування Римської держави. У 313 р. він видав указ, який дозволяв їм будувати храми і відкрито молитися. Молодість Константина пройшла в Галлії і Британії. Рим він не любив і переніс столицю на схід, у грецьке місто Візантій, що на березі протоки Босфор. Місто назвали Константинополем. 3330 р. столицею Римської імперії був уже не Рим, а Константинополь. |
