 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Cерви – раби ( servi mancipii)
Переважаючу більшість залежного селянства в каролінзькій феодальній вотчині складали КОЛОНИ. Вони : не втратили повністю своєї особистої свободи ,проте вже ж знаходились в поземельній залежності від вотчинника, на землі якого сиділи і не могли вийти зі свого наділу , що знаходився в них у спадковому користуванні і були обмежені в розпорядженні цим наділом. Основну масу колонів цієї епохи складали нащадки раніше вільних селян- общинників. З плином часу вони все більше втрачали особисту свободу та зливалися з літами та рабами в одну масу залежних селян помістя. СЕРВИ ( раби ): вони жили в вотчині , поділялись на 2 категорії : - Дворові раби – не мали наділу ( mancipia non casata ) - Раби,що мали землю – servi casati Дворові раби жили і працювали на панському дворі : їх можна було купити і продати, і все те, що вони мали чи придбали – розглядалось як власність господаря раба!!! Раби, що були наділені землею зазвичай не відчужувались без землі і по своєму фактичному положенню були вже не рабами, а закріпаченими селянами. На відміну від колонів , вони знаходились не лише в поземельній, а також і в особистій власності феодала.!!! ЛІТИ -вони займали проміжне положення між колонами та сервами. Зазвичай знаходились під патронатом якогось світського чи духовного великого землевласника, що тримав свій наділ у спадковому користуванні. В залежності від того,кому першочергово належали селянські наділи ( манси )- колону,літу, чи рабу – тому вони називались : вільними,лімськими,чи рабськими. Але в 9 столітті. рабські та літські манси часто потрапляють в руки колонів і навпаки. При цьому повинності ,що селяни повинні були виконувати на користь феодала, визначались не правовим положенням самого землетримача( колона,літа,раба) ,а характером манса ( вільного,лімського,рабського). ЦЕ говорить про те,що грані в правовому положенні окремих категорій селян постійно знищувались і вони все більше з”єднувались в одну масу залежних Повинності Залежні селяни всіх категорій були зобов”язані нести на користь сеньйора-феодала певні повинності – виконувати панщину і платити оброки. Найтяжчою була повинність сервів, що працювали на землі сеньйорів зазвичай не менше 3 днів на тиждень , виконуючи найтяжчі роботи. Колони також працювали на панщині,проте основною їхньою формою панщини була не тижнева , а поурочна панщина, при якій вони зобов»язувались обробляти на користь феодала певну ділянку землі, збирати з неї урожай, рубати ліс тощо. З початку 9 століття є тенденція до росту розмірів панщини і в колонів. Всі залежні селяни платили оброк в натуральній формі – зерном,мукою,вином,птицею,яйцями та ремісничими виробами. Деколи і в грошовій формі оброк!-але лише з сервів!!!
Після цього мусульман очолили його найближчі послідовники, які мали титул «замісника посланця Аллаха» — «халіфа расулі — л-лах», або просто халіфа. Першим халіфом став тесть Мухаммеда Абу-Бакр (632-634 pp.) У перші місяці свого правління він завершив підкорення Аравії, згодом частини Сирії. Йому вдалося також розгромити візантійську армію в Палестині. Після його смерті халіфом став Омар І (634-644 pp.). Завойовницькі походи при ньому набули небаченого розмаху. За 10 років арабські війська завоювали Сирію і Палестину, Месопотамію і Персію, Єгипет й Лівію. Омар говорив, що «араби схожі на верблюда, який іде за своїм поводирем, а поводир не бачить, куди вести, а я виведу їх на істинний шлях». Цим шляхом стали завойовницькі походи, але у 644 р. Омар був смертельно поранений під час молитви перським рабом. Наступник Омара — Осман (644-656 pp.) продовжив завоювання, підкоривши Грузію та азербайджанську Албанію. Він був першим халіфом, який почав жити пишно й багато. Проти нього виникла опозиція й у 656 р. його вбили. Новим халіфом проголосили двоюрідного брата пророка — Алі (656-661 pp.), який також був одружений з його молодшою дочкою Фатімою. Але правитель Сирії і Палестини Муавійя, який походив зі старовинного меккського роду Омеядів, відмовився присягати новому халіфу, звинувативши його у зв'язках з убивцями Османа. Алі не вдалося збройним шляхом привести його до покори, а згодом він був убитий змовниками. Халіфом став Муавійя І, який був добрим адміністратором і поклав кінець виборності халіфів, закінчивши цей титул своїм родом. Боротьба між Муавійєю та Алі призвела до розколу ісламу на дві групи: сунітів та шиїтів, що існує й зараз. Суніти, крім Корану, визнають священними усні перекази перших послідовників Мухаммеда, так звану суну, яка разом з Кораном становить основу мусульманського права — шаріату. Імам, посада якого має бути виборною, має лише слідкувати за чистотою дотримання традицій. Шиїти ж вважають імамів повноправними носіями божественної влади, які можуть змінювати суну. Право бути імамами мають лише кровні нащадки Мухаммеда з роду Алі, тобто влада передається за спадковістю. Своїм священним переказом шиїти вважають ахбар, що містить символіко-алегоричне тлумачення тексту Корану, який у готовому вигляді зійшов з неба. Після десятирічної громадянської війни продовжилися зовнішні завоювання. У кінці VII ст. араби захопили Карфаген, на початку VIII ст. завоювали тюркські князівства Середньої Азії, окупували Афганістан, частину Індії. У 711 р. араби переправилися через Гібралтар і вторглися в Іспанію. До 714 р. вони підкорили весь півострів. У 717-718 pp. вони намагалися взяти Константинополь, але безуспішно. Після цього почалося швидке послаблення халіфату Омеядів. З 725 р. розгорнулися повстання та смути. У 747 р. у районі Мерви в Середній Азії спалахнуло повстання на чолі з братами з роду Аббасидів (вони вели своє походження від дяді пророка Ал-Аббаса). У 750 р. вони захопили владу в халіфаті, знищивши майже всіх Омеядів.
Халіфат Омейядів (Дамаський халіфат). У 661 р. єдиним халіфом усіх арабів залишився Муавія ібн Абу Суф'ян з роду Омейядів, який заснував династію, що правила арабами майже століття (661 - 750). Столицею халіфату став Дамаск. Засновник Дамаського халіфату Муавія ібн Абу Суф'ян був талановитим і грізним політиком, який не гребував жодними засобами для досягнення своєї мети - стабільності халіфату та омейядівської династії. Гаслом його правління (661 - 680) став принцип “милості або батога”, і хоча халіф був далеким від завзятої неприборканості, тим паче від безцільної жорстокості, прояви непокори каралися дуже жорстоко. Своїх ворогів Муавія завжди намагався насамперед купити, але якщо цей шлях не давав результатів, у хід ішли шалені репресії, опорою яких, крім війська, стала колосальна поліція (варта), створена за наказом халіфа в кожному великому місті (тільки в Басрі кількість охоронців порядку становила 4 тис. стражників). “Володарювання Муавії зміцнювалося рішуче. Він примушував народ до покори, старанно караючи та виймаючи меч; хапали з приводу найменшої недовіри, карали на основі підозри. За весь час його правління люди боялися його, як вогню, доки скрізь не запанував спокій". Якісного оздоровлення зазнав державний організм халіфату. Для відродження економіки Муавія не лише не збільшив, а подекуди навіть зменшив побори (в прошиїтському бунтівливому Іраці майже вдвоє), але фінансові проблеми розв'язував усіма можливими методами (збираючи, наприклад, десятки тисяч золотих із християнських церков “за протегування”). Чиновницький апарат почали формувати з прагматиків-спеціалістів, навіть християн (!), якщо вони добре зналися на місцевих порядках. Халіфат здобув фінансовий суверенітет: почалося карбування власних грошей (золотих динарів і срібних дирхемів). Омейяди навіть спробували поновити завоювання, але, вирвавшися на простори Анатолії, не змогли подолати опір візантійців, яким активно допомагало місцеве населення. На відміну від Сирії, Палестини й Єгипту, де “ромеї” сприймалися місцевими коптами й арамеями як колонізатори, Мала Азія була тоді корінною землею греків, де арабів-семітів зустріли вороже, як “варварів”, а без підтримки населення успіх арабам не судився. В 674 р. величезний флот Омейядів на чолі з Язідом (сином Муавії) обложив Константинополь, та п'ять років війни не принесли мусульманам переможних лаврів: у 678 р. їхній флот візантійці спалили “грецьким вогнем” (решту флоту згубила жахлива буря), а сухопутна армія в паніці покинула негостинну Анатолію, втративши 30 тис. вояків. Проте грандіозного будівництва Муавія не вів, двір і сам халіф жили досить скромно (за східними мірками, звичайно), тому грошей синові Абу Суф'яна вистачало, тож коли стабілізаційні реформи завершилися, навіть смерть Муавії не спричинила крах династії, хоча його спадкоємці значно поступалися йому волею й державницькими талантами. Відчуваючи наближення смерті, старезний Муавія під загрозою страти наказав усім арабам прилюдно присягнути його синові Язіду як спадкоємцю халіфського престолу. Незгодним відрубали голови, і в 680 р. перший Омейяд помер зі спокійним серцем, але його смерть спробували використати Аліди. Найнебезпечнішим для халіфа Язіда (680 - 683) став шиїтський бунт в Іраці, який очолив другий син Алі та Фатіми, рідний онук Пророка Хусейн - енергійний і честолюбний, якісно відмінний характером від старшого брата Хасана. Він зібрав у Куфі 12 тис. прибічників і під зеленими прапорами рушив на Дамаск. Омейяди відповіли швидко й жорстоко: біля Кербели (Північний Ірак) їх зустрів найкращий полководець “білопрапорних” Омар, син Са'да ібн Абу Ваккаса (переможця й героя Кадісії). Повстанців оточили й поголовно знищили, а Хусейна солдати Омара в буквальному розумінні колективно пошматували (бо ніхто індивідуально не хотів брати на себе відповідальність за смерть онука Посланця Аллаха). Повстали не лише шиїти. Язід не був войовником, зате полюбляв майже все, що забороняв Коран (вино, музику, поезію, азартні ігри тощо), тому проти нього повстали Мекка й Медина (!), де мусульмани-ортодокси обрали в 680_ р. халіфом Абдаллаха ібн аз-Зубейра (онука першого халіфа Абу Бекра), в 684 р. повстали під червоними прапорами хариджити на півдні Іраку, а в 685 р. знову збунтувалися шиїти Куфи (їх очолив Мухтар ібн Абу Убейд). Язід потрапив у патову ситуацію, вихід з якої вкрив його вічною ганьбою. В каральну експедицію проти святих міст ісламу відрядили 12 тис. головорізів, яким виплатили “для ентузіазму” подвійну премію, а очолив їх фанатичний язичник (!) Муслім ібн Укба з бедуїнського племені мурра, що сильно потерпіло за часів ісламізації Аравії від правовірних. Помста була жахливою: в 683 р. розлютована солдатня взяла штурмом Медину, де переможці буйствували три дні як справжні завойовники. Городян вирізали або обернули на персональних рабів халіфа. В облогу взяли Мекку, яку обстріляли палаючою рідиною: від вогняного пекла лопнув Чорний Камінь Кааби (!). Але в тому самому році Язід (якому не сповнилося ще й 40 років) раптово помер від пересичення вином, їжею та жінками. Його старша вдова походила з південноаравійського племені кельб, тому, спираючися на єменітів, звела на трон свого малолітнього сина (Муавія ІІ), та проти цього виступило північноарабське плем'я кайс. Молодого халіфа отруїли (?), після чого кайсити й кельбіти організували бійню в центрі Дамаска. Те ж саме зробили в Іраці племена темім і азд. Халіфат розвалювався, і лише обіцянками і “миротворчим діалогом” халіф Мерван І (684 - 685) припинив безглузду різанину. Возз'єднання держави завершив халіф Абд аль-Мелік (685 - 705), який згуртував усіх сирійських арабів навколо білих прапорів ідеєю боротьби із схизматиками (хариджитами й шиїтами). Так остаточно сформувалася на грунті “боротьбизму” партія в ісламі, яка дістала назву суннітів (від слова Сунна, що свідчить про особливості їхньої ідеологічної доктрини). Три початкові течії в ісламі (сунніти, шиїти, хариджити) склалися як політичні угруповання, але з часом відмінності виявилися і в ідеологічних концепціях різних мусульманських фракцій. Сунніти (прибічники Омейядів) вважали, що не лише Коран, а й Сунна в повному обсязі має бути покладена в основу життя кожного правовірного. У VІІІ - ІХ ст. всередині суннізму виділилися чотири основні течії (ханіфіти, шафіїти, малікіти й ханбаліти), які відрізнялися тонкощами тлумачення Корану й Сунни та прийняттям за авторитет “думки вчених” (іджма), “суспільної користі” (істіслаха), “нововведення” (біда), “особистої думки” (рай), “аналогії” (кияс). Проте всі чотири течії вважались у суннітів однаково правовірними та визнаними, що дає підставу розглядати суннізм як єдину мусульманську школу. Шиїти (прибічники Алідів) цілковито визнавали Коран, але, на відміну від суннітів, у 115 сурах (у Корані суннітів - 114 сур), а в Сунні вважали цілком правдивими й тому священними лише ті положення, що базувалися на авторитеті сім'ї Пророка (записані зі слів родичів Мухаммеда). Хадіси, записані за словами соратників, але не родичів Пророка, шиїти священними, авторитетними й обов'язковими для виконання не вважали, проте мали свої перекази про Пророка (Ахбар), які, звичайно, не визнавалися суннітами (бо там стверджувалося, що Пророк заповідав, аби його спадкоємцями були лише Аліди). Політичну базу шиїзм обмежував чистим сімейно-династичним легітимізмом (тому шиїти боролися проти “узурпаторів” Омейядів на боці прямих нащадків Пророка). Крім того, однією з дружин Алі стала дочка останнього сасанідського шаханшаха Йєздигерда ІІІ, що сприяло поширенню шиїзму в Ірані, де Алі вбачався більшістю персів “законним” правителем і спадкоємцем володарів Еран-шахру та ще й мучеником і ворогом ненависних Омейядів - халіфів арабів, які завоювали й зруйнували перед цим перську імперію зороастрійців. В очах шиїтів лише Аліди могли бути законними халіфами всіх “правовірних”, але за умов, коли реально халіфат перебував у руках Омейядів, посада шиїтського лідера стала називатися імам (“керуючий молитвою”), який, на відміну від суннітів (де імам - це лише обраний людьми релігійний предстоятель), став для шиїтів напівбожественним і харизматичним нащадком Пророка, світським і духовним вождем. Святинями, до яких здійснюють хадж шиїти, окрім Мекки й Медини, стали Неджеф (де похований Алі) й Кербела (де похований його син Хусейн) в Іраці. Третю течію в ісламі утворили хариджити, які, буквально тлумачачи Коран, вважали доброчесність вищою якістю людини й тому обстоювали необмежену виборність халіфа общиною мусульман. У питаннях віри хариджити виступали поборниками “чистоти” ісламу та вирізнялися скрупульозним виконанням усіх релігійних настанов. Суннітів і шиїтів вони вважали віровідступниками, бо віра, за їхніми переконаннями, визначається діями, а вбивство віровідступників (включаючи халіфів) стало релігійним обов'язком у хариджизмі. Жертвою хариджитів упав халіф Алі, з не меншою завзятістю вони бились із суннітами, спираючись на свою базу аль-Батаїх (у болотах Південного Іраку в районі Басри). Згодом хариджити теж почали дробитися на секти, яких усього налічують до 20. Найвпливовішими серед них були азракіти, ібадіти, суфрити. Крім Іраку й Ірану, хариджити поширили активність на Аравію, а після продовження ісламських завоювань - на Північну Африку, та жодної повнокровної держави створити так і не спромоглися: цьому перешкодили досить поширені серед хариджитів ідеї зрівнялівки, а також крайній фанатизм, нетерпимість та жорстокість до всіх, хто не сприймав їхніх настанов. Коли в 685 р. халіфа Мервана задушила подушкою вночі власна дружина - горда бедуїнка, невдоволена чоловіком, - на плечі його 40-річного сина Абда аль-Меліка (“Раба Бога”) звалився важкий тягар. Халіфат перебував у безладді, але цей побожний, високоосвічений, мудрий і жорстокий халіф (який ще й писав чудові вірші) відродив мусульмано-суннітську могутність, використовуючи методи свого діда Муавії й спираючися на фанатиків-виконавців. Його каральним мечем став намісник Іраку й Ірану аль-Хаджжадж ібн Юсуф, якому Абд аль-Мелік надав найширші повноваження. Спочатку в 687 р. жахливими репресіями придушили шиїтський бунт у Куфі, а лідера шиїтів Мухтара пошматували. Рішуче припинив халіф і смути серед родичів, власноручно заколовши кузена Амра ібн Саїда. В Ліванських горах поголовно вирізали або виселили в пустельні степи повсталих християн (мардаїтів), після чого Абд аль-Мелік зосередив усі сили проти млявого “халіфа Мекки” ібн аз-Зубейра. Коли кривавий аль-Хаджжадж у 689 р. обложив Мекку, залякані мекканці швидко капітулювали, а “антихаліф” Абдаллах ібн аз-Зубейр за порадою своєї 100-річної матері кинувся в атаку й загинув у бою. Останніми залишилися хариджити, що знову збунтували Ірак і половину Ірану, але аль-Хаджжадж і тут не зупинився перед найкривавішим терором. З полонених знімали шкіру або забивали до смерті киями, а тих, хто здавався і приймав суннізм, - прощали. До 697 р. повстання придушили, стративши загалом 130 тис. “бунтівників”. Залишки неспокою були остаточно ліквідовані в 704 р.: халіфат Омейядів вступив у період внутрішньої стабільності, зовнішнього блиску та нових масштабних завоювань. Відродження державної єдності вимагало відповідного монументального втілення, і Абд аль-Мелік розпочав здійснення грандіозних архітектурних проектів, які продовжили його послідовники. Коран забороняє зображувати живих тварин і людей, вважаючи це ідолопоклонством, тому живопис в арабо-мусульманському суспільстві великого поширення не дістав, обмежившись орнаментальним розписом стін, де геометричні фігури й рослинний орнамент чергувалися із стилізованими узорчастими написами (арабески). Зате архітектуру таке художнє оздоблення зробило пишною і вражаючою. В Єрусалимі на голій скелі, де колись стояв зруйнований римлянами Соломонів Храм і куди, за легендою, ангели приносили свого часу Мухаммеда, Абд аль-Мелік наказав спорудити восьмигранний храм-мечеть “Купол скелі” з мозаїчним склепінням та мармуровими колонами. Наступний халіф аль-Валід І (705 - 715) перетворив церкву Св. Йоанна Хрестителя (де міститься його могила) - найбільший християнський храм Дамаска - на грандіозну мечеть, яка після реконструкції стала називатися “Мечеть Омейядів”. Дамаських халіфів славили поети-панегіристи аль-Фараздак (641 - 732), Джарір ібн Аттія (653 - 733) і навіть християнин-сирієць аль-Ахталь (640 - 710). Розбудувавши з вірних виконавців державний апарат, Омейяди потребували коштів, і Абд аль-Мелік знайшов чудовий вихід: ліквідував податкові пільги для новомусульман-неарабів. З них теж почали стягувати харадж (звільнивши лише від джизьї), фінанси стабілізувалися, а панівним етносом халіфату стали виключно араби - мусульмани-сунніти. Халіфат остаточно набрав рис арабо-ісламської монархії, після чого поновив завоювання. У 696 р. впав Карфаген, візантійці майже припинили опір арабам у Північній Африці, віддавши її непереможним мусульманам. Лише останки Св. Аврелія Августина вивезли до Європи. Опір мусульманам спробували чинити місцеві розрізнені племена берберів, але вистояти проти численніших, краще озброєних і організованих завойовників не зуміли, а масована мусульманська пропаганда й відповідна ісламізація берберів остаточно зруйнувала їхню оборону. Лідер берберського руху за незалежність поганська жриця аль-Кахіна (“Віщунка”) мужньо загинула в бою (703), а “сини Сахари” купилися на обіцянки багатої здобичі та посмертного раю й приєдналися до своїх поневолювачів, щоб разом продовжити завоювання. Останнім оплотом опору агресорові була візантійська фортеця-порт Сеута. Оборону очолив єврейський купець Юліан, якому імператор Юстініан ІІ дарував титул патриція, але не прислав підкріплень, тому Юліан, шукаючи союзників, відрядив посольство до християн-візиготів Іспанії. До складу посольства Юліан включив рідну дочку Лакабу (Флорінду), щоб вивезти її з приреченого міста. Але останній король візиготів Родеріх (Родріго, 709 - 711) славився невгамовним сластолюбством і, побачивши красуню Лакабу, коли та оголена плескалась у басейні, він силою взяв її до свого “гарему” й зробив наложницею. Довідавшися про це, розлютований Юліан здав Сеуту арабам без бою й навіть виділив мусульманам кораблі для завоювання Іспанії. В 711 р. 300 арабів та 7 тис. берберів-мусульман на чолі з Таріком ібн Зіядом удерлися на Піренеї. Агресора підтримав Оломунд, син попереднього візиготського короля Вітізи (701 - 709), якого скинув і вбив узурпатор Родеріх. У битві біля містечка Херес-де-ла-Фронтера, що тривала сім діб (!), армію короля Родеріха розпорошили, сам він загинув. З полонених Тарік кількох зварив живими, а решту відпустив, і вони рознесли жах по всьому королівству. Один за одним упали Есіх, Арчідона, Ельвіра, Кордова й, нарешті, столичний Толедо (браму по-зрадницькому відкрили євреї, яких переслідував у минулому Родеріх). У 712 р. на підтримку вторгненню прибув омейядський намісник Північної Африки Муса ібн Нусайр (640 - 716) із 18-тисячним військом, що заздрив масштабним завоюванням Таріка. І в 713 р., дозавоювавши Шедуну, Кармону й Севілью, мусульмани завершили поневолення Іспанії. Зупинив великий західний похід арабів лише франкський войовник Карл Мартелл, що розбив арабський авангард у битві при Пуатьє (733). Наступні франксько-арабські війни завершилися внічию, тому Західна Європа мусульманського завоювання уникла. Другим напрямком агресії став схід. Протягом 705 - 717 рр. військо арабського полководця Кутейби ібн Мусліма, зламавши опір місцевих князьків, захопило Хорезм і Фергану, а в 712 р. іхшид (“цар”) Согду й Самарканду Гурек визнав себе васалом халіфа, затиснений між дикими войовничими тюрками й могутніми Омейядами. В 712 р. арабо-мусульмани вдерлися в Індію, захопивши Сінд (долину низини річки Інд). Лише хазари й візантійці в Малій Азії витримали шалений натиск. У 717 р. араби знову взяли в облогу Константинополь, але їхній гігантський флот “ромеї” спалили “грецьким вогнем”. Залишившись без підтримки, агресор пережив під стінами візантійської столиці сувору зиму. Серед мусульман почався голод, вояки їли трупи своїх загиблих соратників, але облогу не знімали, та навесні візантійці знову спалили нову арабську ескадру з усіма припасами, а в тил арабам ударили православні болгари (єдиновірці греків). Становище агресора стало критичним, і в серпні 718 р., втративши понад 100 тис. вояків, араби зняли облогу. Останнього удару ворогові завдав василевс Лев ІІІ Ісавр (717 - 741) у сухопутній битві при Акроїні в 741 р., після якої Мала Азія міцно закріпилася за Візантією. Зате араби підкорили Вірменію, Картлі, Кавказьку Албанію, після чого через Дербенд і Дар'яльську ущелину мусульмани спробували вдертись у Східну Європу, де в 40-річній кривавій війні їх ціною великих зусиль зупинили хазари. Масові завоювання перетворили арабів на “панів світу”. Їхні гареми переповнили полонянки (для нагляду за якими мусульмани перейняли у візантійців огидний інститут євнухів). Поряд з Меккою, Мединою й Дамаском центрами ісламської цивілізації стали Шираз, Куфа, Басра, Рамла, Фустат, Кайруан. Разом з арабською літературою і релігією арабська мова запанувала як офіційна, казенна мова діловодства від Середньої Азії до Іспанії, а Ірак, Сирія, Єгипет, Північна Африка зазнали суцільної арабізації. Бурхливо розвивалася система освіти, фундамент якої становили медресе (релігійні навчальні заклади), де поряд із теологією та філософією вивчалися точні й природничі науки. Початкову освіту в містах давали приватні вчителі, а в селах і дрібних містечках - місцеві мулли. Окремо діяла система неарабомовних шкіл серед завойованих народів - вірмен, грузинів, греків тощо. Шедеврами омейядської архітектури стали: мечеть Куфи (VІІ ст.), мечеть Амра у Фустаті (VІІ ст.), замок Кусейр Амра (розписаний християнськими живописцями) та фортеця Мушатта в Йорданії (поч. VІІІ ст.). Зусиллями релігійних діячів Абу Ханіфи (? - 767) і Маліка ібн Анаса (713 - 795) у суннізмі відокремилися дві релігійні течії, перша з яких (ханіфізм) пізніше закріпилася в Індії (суч. Пакистан) і Єгипті, а друга (малікізм) - в Іспанії, Єгипті й Північній Африці. Халіфат Омейядів здавався непохитним, але його соціальна база (араби-мусульмани, насамперед сирійські) залишалася вузькою, а більшість лідерів були кривавими інтриганами. Кількість невдоволених постійно зростала, причому в різних прошарках суспільства. Пророк Мухаммед стверджував, що перша крапля вина губить людину, але при дворі Дамаска вино лилося рікою. Для цього брали чималенький жбан вина, опускали туди пальці, струшували з них першу краплю вина, а жбан випивали, бо, мовляв, про решту “крапель вина” Мухаммед нічого не казав. Пророк прокляв поетів і музику з танцями, але при дворі Омейядів славилися співаки й композитори ібн Сурайдж, Мелік ат-Таї, ібн Айша, співачка Джаміле, музикознавець Юсуф аль-Катіб, музиканти-негри Маабад та ібн Місджах, солісти-перси Саїб Касир та Муслім ібн Мухриз. Усе це виводило з рівноваги мусульман-ортодоксів. Мусульман-неарабів обдурили обіцянками про рівність усіх мусульман, але з арабами в правах не зрівняли, надавши їм статусу мавалі (“клієнтів”) і здираючи харадж; сотні тисяч (!) немусульман, які чинили опір агресії, обернули на рабів. (Лише в Північній Африці Муса ібн Нусейр зробив рабами 300 тис. візантійців і берберів). Шаленими ворогами Омейядів залишалися шиїти й хариджити. Невгамовне марнотратство халіфів Дамаска розорило скарбницю. Почали вводити додаткові побори, а це остаточно зруйнувало продуктивні ресурси й владний авторитет династії, ще більше зменшило бюджетні надходження. Фінансова криза спонукала халіфа Хішама (724 - 743) ввести за несплату податків прилюдне катування й тюремне ув'язнення, але це, не додавши грошей, викликало відкрите невдоволення й масові бунти: согдійців (728_ - _737), берберів (734_ - _743), шиїтів Куфи (744), хариджитів Дворіччя (744_ - _747). До цього треба додати чергову криваву чвару кайситів з кельбітами в самому Дамаску, коли за 35 років після смерті халіфа аль-Валіда І (705 - 715) влада п'ять разів переходила від одної племінної кліки до іншої. Мусульманам офіційно дозволили володіти землями поза Аравією, а це підняло на новий щабель хабарництво й здирство чиновників усіх рангів. Так поряд із савафі (державною землею халіфа) на нових землях з'явилися мульк (приватні володіння) й ікта (скадкові земельні ділянки, що підлягали державному оподаткуванню, але їх можна було продавати). Після смерті Хішама (743) кайсити знову зчепилися з кельбітами, внаслідок чого за рік (743_ - _744) на престолі змінилися чотири халіфи, а коли нарешті “володарем правовірних” став у 744 р. енергійний, хитрий і жорстокий Мерван ІІ (744_ - _750), династію вже не можна було врятувати. Проти прогнилого Дамаського халіфату піднялися мусульмани-ортодокси, шиїти, хариджити, пригноблені народи, обдурені неомусульмани, а справжнім “чорним днем” Омейядів стало 9 червня 747 р., коли в Мерві колишній раб, а тепер таємний емісар Аббасидів перс Абу Муслім підняв чорний прапор, який символізував траур за Алі та Хусейном і став офіційним кольором Аббасидів. Аббасиди відлічували свій родовід від дядька Пророка Мухаммеда аль-Аббаса Абд аль-Муталліба (? - 653), який вирізнявся неабиякою гнучкістю й унікальним політичним нюхом. Ці корисні здібності передавалися нащадкам. Спочатку Аббасиди вірно служили Омейядам, але коли престол Дамаска захитався, а халіф аль-Валід прилюдно образив Аббасида Мухаммеда ібн Алі (правнука Аббаса), той зв'язався з Алідами. Політична хитрість та інтриганство дали Аббасидам змогу відтиснути Алідів від керівництва антиомейядським рухом і таємно стати коло керма впливової підпільної політичної організації з центром у Куфі. Розпливчасте гасло “додержуватися Корану й Сунни” забезпечило Аббасидам широку підтримку серед антиомейядської опозиції, й за наказом Аббасида Ібрахіма ібн Мухаммеда його емісари розпочали в 747 р. повстання. Халіф Мерван ІІ, дізнавшися про заколот, наказав отруїти Ібрахіма (749), але його брат Абу-ль-Аббас Абдаллах уник страти й став політичним лідером антиомейядського повстання. Розгромивши омейядського намісника Хорасану Насра ібн Сайяра, “чорні” здобули в 749 р. Куфу, де вільновідпущеник Абу Салама спробував передати владу Алідам, але Аббасиди руками Абу Мусліма знищили конкурентів. У листопаді 749 р. Куфа присягнула Абу-ль-Аббасу як халіфу. Вирішальну битву на р. Великий Заб (біля Мосула) Мерван ІІ програв на початку 750 р., а через півроку його впіймали й знищили в Єгипті. Переможці вирізали всіх Омейядів, крім Абд ар-Рахмана, який утік до Іспанії, де заснував окрему від Аббасидів ісламську державу із столицею в Кордові. Прийшовши до влади, Абу-ль-Аббас оголосив амністію покірним (ставши ас-Саффах - “Той, що дарує гріхи”) й обнародував політичну програму Аббасидів, яка полягала в перетворенні арабо-мусульманського халіфату на теократичну ісламську імперію. Аббасиди використали міну, закладену під халіфат релігійно-династичними чварами. Шиїти, базою яких стали Іран і Хорасан, намагалися знищити “узурпаторів” Омейядів і повернути владу родові Пророка, а також ліквідувати владну монополію арабів, замінивши її суто релігійною ісламською державою. Цьому сприяли активне поширення ісламу серед персів та розмитість арабського етносу внаслідок поповнення гаремів іноземками. Прийшовши до влади, Аббасиди оголосили, що не будуть відрізняти шиїтів від суннітів, мусульман-арабів від мусульман-неарабів, і закликали всіх “правовірних” до загального єднання, але, відтиснувши Алідів, заклали ще одну бомбу під халіфат - бомбу, що спрацювала пізніше. Опорою нової династії одразу став шиїтсько-аббасидський Ірак, тому володарювання Саффах розпочав перенесенням столиці халіфату з Дамаска в іракське місто Анбар. Другий акт становило спільне з Алідами знищення Омейядів, третій - силове поширення влади на всі ісламські землі, але довести справу до кінця Абу-ль-Аббас не встиг, бо в 754 р. 30-річний халіф раптово помер од віспи. Таким був результат масового персько-шиїтського руху, на хвилі якого Аббасиди здобули владу.
Взаємини Заходу і Сходу попри численні стереотипи носили не лише конфліктний та непоєднюваний характер. Подолання європоцентризму у вивченні історії середньовіччя дозволяє нам по іншому глянути на те, яким був вплив Сходу на Європу. На відмінну від неї, традиційний Схід не пережив вагомих катаклізмів та занепаду культури який настав у варварських королівствах після падіння Риму. Епоха середньовіччя - це період абсолютного культурного, економічного та технологічного домінування Сходу над Західною Європою. Остання протягом цих півтори тисячі років залишалася далекою, бідною і напівдикою в культурному плані окраїною Євразійського материка. Схід у ті часи розвивався значно динамічніше, що якісно відрізняє цю епоху від часів давнини (періоду відносної культурно-цивілізаційної рівноваги античної Європи й стародавніх суспільств Сходу) і Нового часу (періоду культурно-цивілізаційної, насамперед економічної та технологічної, переваги Європи над Сходом). Європейці в цілому не хотіли визнавати своєї залежності від культури арабів які протягом століть володарювали в Іспанії та Сицилії. Найвагоміший вплив відчувався в області філософії та медицини, хоча інші сфери теж зазнавали вагомого впливу. Чимало дослідників розглядали і розглядають вторгнення арабів як чергове «варварське нашестя». Погляд цей не зовсім вірний хоча б тому, що якщо на початку культура арабів і не стоятиме на більш високому рівні розвитку, проте завдяки створенню величної імперії яка охопить регіони від Афганістану до Атлантики, вона набуде надзвичайно високого рівня. Після завоювання Іраку, Сірії, Єгиту, найбільші культурні центри тогочасного світу опинилися під арабською владою. Багато освіченних людей в завойованих територіях прийняли іслам і це поклало початок величним інтелектуальним ініціативам. Неможливість перекладу Корану зумовила те, що більшість підкореного населення так чи інакше мусила вивчити хоча б основи арабської писемності. Це приводило до більш детальної розробки арабської лексики та граматики. Це мимоволі сприяло розвитку художнього слова та популярної літератури. Уже з поч. 9 ст. в ісламській традиції виникає щось подібне до вищої освіти (на далекому Сході, зокрема в Індії (університет в Наланді де навчалось більше 10 тис. студентів), подібне ми бачимо з 4-5 ст.!), а до кінця 11 (!) ст.. у більшості міст засновані заклади близькі до університетського типу (наприклад у Каїрі в університеті при мечеті аль-Азхар викладання триває вже тисячу років без зупину). Мусульмани розробляли грецьку філософію, медицину, астрономію. Основні грецькі праці античних авторів на ці теми в Сірії були ще в 9ст. Грецька наука деякий час існувала довкола мусульманських медичних шкіл, і вже з 10ст. мусульманські автори стали самостійно писати праці на дані теми. Високий рівень арабської науки стійко утримувався принаймні до 17 ст. Вона не обмежувалась якимось одним регіоном і проникала всюди де були потужні позиції ісламу. Хоча Омейядська Іспанія не визнавала Абассідів, її культурні зв»язки зі Сходом не переривались.Можна було легко поїхати в Медіну, Дамаск, Багдад (у той час найбільше місто світу, взагалі аж до 16-17 століття з 30 міст планети населення яких буде перевищувати 100 тис. осіб, лише кілька припадатиме на Європу, першість безперечно буде за більш розвиненим Сходом). Поява мусульман в Іспаніїяк і пізніша поява європейців в Леванті в добу Хрестовихпоходівсаме по собі мусилобпривести до культурного обміну, точніше до сприйняття європейцями багатьох рис мусульманської культури.На думку Вільяма Монтгомері Уотта, торгівля була основним чинником що сприяв поширенню багатьох рис мусульманської культури. Для мусульманської цивілізації торгівля займала невід»ємне місце, адже іслам в першу чергу був релігією торгівців. Мекка була містом торговців і міняйл, ба навіть у пізніші часи коли іслам проникне у Східну Африку чи Пв. Сх. Азію перхід у іслам буде стимулюватись діяльністю «ділових людей». Подорожжі для арабів не були чимось надзвичайнимчи важким, як це часто намагаються представити, весь мусульманський світ виступав своєрідною «зоною вільної торгівлі», що зумовлювало спільні риси матеріальної культури. (Поширення мандрівок та географічної думки було настільки великим що поряд зі спеціальними трактатами на географічну тематику з 9ст. у арабській літературній традиції навіть з»являється особливий жанр-«Книги мандрівок і країн», свого роду путівники та описи іноземних країв (там зокрема знаходяться й перші згадки про Русь)). Саме тому коли Іспанія та Сіцілія потрапили у це середовище вони одразу включились у зовнішні обриси мусульманської цивілізації. З 8ст. торгівля з арабами почала збільшуватись, хоча контакти носили доволі обмежений характер.З др.. пол.. 10 ст. ми бачимо стрімке піднесення завдяки посередництву італійських міст.Амальфі і Венеція першими проклали морський шлях у Туніс, Єгипет, Сірію. Піза та Генуя згодом витісняють Амальфі. У перевезеннях товарів із Магрібу євреї займали вагоме місце поставках товарів, подекуди навіть більш вагоме ніж самі араби. Новий етап починається з 1000р., коли Фатіміди засновують свою державу зі столицею Каїрі. Ускладнення міжнародної ситуації привело до того що як торгівля довкола перської затоки так і караванні шляхи з Адалекої Азії починають проходити через Єгипет та контрольовані Фатімідами землі.. Характер торгівлі був доволі специфічним, європейці закупляли в основному готові товари споживчого характеру, натомість поставляли здебільшого сировинний товар. Особливо цінувався корабельний ліс і залізо, брак якого відчувався арабами в той час. Чому така увага до торгівлі? Вона по суті є тим механізмом який поширює матеральну культуру. Добре це можна побачити навіть у корабельній справі де досвід здобутий арабами в Індійському океані. Саме там вперше з»являється те що європейцями буде ззапозичене і отримає назву трикутного «латинського» парусу та «латинської» каравели, яку араби вперше використали у Середземномор»ї. У 15-16 ст. португальські та іспанські мореплавці з успіхом вдосконалять ці механізми що зробить можливими Великі географічні відкриття. В 11-12ст.більшість європейських знань про географію світу були здобутті завдяки арабам. Вільям Мальсембрійський запише, що «весь світ крім Європи належить мусульманам». Завдяки контактам з арабами сицилійських королів Рожера ІІ та Вільгельма І європейці вперше отримали відносно точні відомості про Індію, Китай і Пвн. Африку. Арабський вчений із Кордови аль-Ідрісі який перебував на службі в сіцілійців створив повний опис світу відомого тоді мусульманам. Свою працю він доповнив 70 картами і вона дійшла до нас як «книга Рожера». Вагомим був вплив в областіірригації та земле обробки.. Тенології апробовані на Близькому Сході араби з успіхом використали в Іспанії і тут почали вирощувати такі культури як рис, цукрова тростина, апельсини, лимони, та ін.. Оливки, інжир, кмин, коріандр, шовковиця та багато інших культур про вирощування яких традиційна західна Європа навіть і не мріяла. Один із найбільших впливів араби мали у т.зв. «мистецтві красивого життя». Сучасна людина може лише приблизно уявити ту атмосферу яка панувала у палацах Алькасару та Альгамбри в Іспанії. Тож не дивно, що отримали розвиток ремесла які виробляли предмети розкоші. Тонкі тканини, як лляні так і шовкові. Заготівля хутра також матиме важливе значення. З 10 століття у Кордові виготовлятимуть кришталь за технологією привнесеною арабами. Чеканка з міді та бронзи у тій же Кордові досягне найвищого ступення розвитку, а за рівнем майстерності ювеліри цих країв почнуть конкурувати з візантійцями в обробці золота та срібла. Різьба по дереву, слоновій кістці, обробка шкіри-все це були ті ремесла які несли на собі відбиток високого художнього смаку який культивували араби. Мавританський стиль в архітектурі вражав сучасників, і до сьогоднішнього дня в іспанській мові більшість термінів які стосуються архітектури-арабського походження. Схід мав потужний вплив на європейців навіть у питаннях музики та харчування. Вживання східних спецій які доходили здебільшого через арабів, та порядок подачі страв під час урочистих учт який і сьогодні присутній у європейській кухні належить саме арабській традиції яка з 9ст. поширилась на Іспанію (вагому роль тут відіграв музикант Зійраб який з822 по 857 перебував при дворі Кордови та приніс туди багато нововведень які він до того бачив перебуваючи в Багдаді при дворі Харуна-ар-Рашіда. Особливо популярні на сході пісні під акомпанемент лютні, пандори, флейти проникають у Європу завдяки арабській присутності на Піренеях. Численні арабські твори по теорії музики та виробництво інструментів у тогочасній Севільї показує нам високий рівень музичного мистецтва (сучасні назви інструментів таких як гітари, лютні, литавр походять з арабської мови). З 11ст. на Сицилії під впливом арабів починають використовувати парпір. Важливим актом було те, що сусіди Кордовського емірату на півночі-іспанські християнські королівства не були в повній ізоляції і перейняли чимало з арабської культури. Яскравий приклад цього вислів єпископа Альвара за 854 р. який доволі часто цитують, і де він скаржиться що ніхто вже з молоді не хоче читати латинські книги чи Святе Письмо, всі хочуть бачити лише арабські казки, арабські тексти читають щоб вміти гарно висловлюватись та складати вірші. Коли під час реконкісти християни звільняли ті чи інші міста їх культура не переставала носити арабських рис, чому яскравий приклад те ж Толедо яке відвоювали у 1085. На північ від Італії та Сицилії арабська культура повсюдно завойовувала собі місце. Разом з тим, європейці слабо усвідомлювали мусульманських характер новизни яку вони сприймають, приміром доходило до того, що на іконах при оздобленні одіянь святих використовували арабський орнамент. (Так, є приклади коли на іконі яка зображала воскресіння Лазаря, Ісус був у пов»язці з куфічними письменами, а на іншій під ногами діви Марії лежали коври арабського крою). Здобутки у математиці, філософії, австрономіїта їх вплив на європейців також були вагомими. Так, цифри якими ми всі користуємось ми називаємо «арабськими» (самі вони швидче за все походять з Індії, хоча дискусії на цю тему ще тривають). З 11ст. в Кордові діяли цілий ряд відомих математиків та астрономів Ібн ас Сахм та Ібі ас Саффар та астролог Ібн Абу-р-Ріджал. Арабська медицина та філософія з 11 століття активно поширюється і в Іспанію. У філософії аль-Фарабі та Ібн Сіна по праву вважаються одними з найкращих філософів 10-11ст. твори яких мали вплив на європейську думку. Навіть чимало текстів античних авторів дійшло до нашого часу завдяки мусульманським копіям, натомість «культурна» Європа нищила свої зразки, часто оригінальні ще на початку середньовіччя. Спроби європейців ознайомитись з арабською наукою тривали з 9 ст. Герберт із Оряка (майбутній папа Сильвестр ІІ), провів три роки в Каталонії у 10 ст. де вивчав математику, астрономію та інші «заборонені» науки. Є легендарні відомості що його вчителем був «сарацин» у якого він викрав книги. У той же час починають з»являтись перші переклади з арабської. Масово ж переклади почнуть з»являтись з 12 століття. Поширення Реконкісти, багато в чому сприяло перейняттю європейцями арабських культурних здобутків. Проте справжній бум впливу ісламу та Сходжу на Європу станеться лише завдяки хрестовим походам, і у 12-14 столітті Європа перейматиме в арабів одні з їх найкращих здобутків. Таким чином, вплив арабської культури на Європу був значно більший ніж можна було собі уявити, і це загалом пов»язано з загально східною культурною домінантою над Заходом в епоху середніх віків. Тим не менш європейці виявляться вправними учнями і будуть переймати в арабів все те найкраще що створить їх цивілізація.
Протиріччя і конфлікти в структурі Християнської церкви періоду раннього середньовіччя Релігія у середні віки відігравала у житті суспільства далеко більшу роль ніж пізніше, пронизуючи всі сторони життя. Християнство ніколи не було єдиним за своїм віровченням, про що свідчать бурхливі Вселенські собори у перші віки його існування. Відповідно, не було й організаційної єдності. Проте, вже тоді, у IV-VII ст. явно визначилися два основні напрями - західний і східний, що відображали особливості історичного розвитку Римської імперії. Після гонінь та переслідувань, які посилилися особливо за часів Діоклетіана, християнство стало визнаною релігією. Потрібно було виробити єдиний символ віри та єдину церковну організацію. Для цього у 325 р. імператор Костянтин зібрав у Нікеї І Вселенський собор. Більшість єпископів сходилося на тій формулі, яка була зрештою прийнята і яка донині залишається символом віри. Але на той час багато прихильників мав александрійський пресвітер Арій (256-336). Він вчив, що єдиносутність Бога-Отця і Бога-Сина хибна, Бог-Син є творінням Бога-Отця і тим самим є нижчим за нього. Більшість солдат імперії та варварських народів схилялися до цих міркувань. Проте, його вчення було осуджено, але аріанами залишалися майже всі германські народи і це породжувало немало проблем в процесі їх спілкування з рештою населення на зайнятих землях. У ІV ст. після припинення гоніння на християн ідеали мучеництва за віру почали замінятися на ідеали пустельників. Західна церква додала до плеяди перших теологів двох видатних діячів: Євсевія Ієроніма (348-420) та Аврелія Августина (354-430), твір „Про град Божий”. Східна церква прогавила популярність ідей Ієроніма та Августина. Вже тоді на сході та заході почала складатися різна практика богослужінь, що згодом заклало перші відмінності між церквами. У християнстві склалося історично чотири головні центри (Александрія, Рим, Антіохія та Єрусалим). З падінням Риму як столиці (імператори переїхали у Равенну) піднялося значення і Константинополя. Єпископи цих центрів стали іменуватися патріархами (римський – папою). Шостий центр – Аквілея, єпископ якої також став патріархом, цієї конкуренції не витримала і зійшла до рівня рядового церковного князівства. Імператори прагнули мати центр християнства у своїй столиці, щоби контролювати церкву, тому підтримали константинопольських патріархів. Основна боротьба за верховенство в церкві велася між Александрією та Константинополем. Останній використовував Рим як надійного союзника. Аріани розділилися на три течії – євномвани, євдоксіани і напіваріани, були ще інші дрібні єресі (аполлінаристів, маркелліян, фотиніан). Тому у 381 р. імператор Феодосій скликав у Константинополі ІІ Вселенський собор, що осудив всі єресі та дещо підправив нікейський символ віри. Дуже важливими для життя християнства були канонічні правила, прийняті собором. Вони встановили п’ять помісних церков, заборонивши єпископам однієї втручатися у справи іншої, а також надали єпископам (патріархам) Константинополя, як Нового Риму, перше місце за єпископами (папами) римськими. Вже постанови цього собору римська і александрійська церкви не визнавали до половини V ст. У 382-383 рр. у Константинополі знову збиралися собори, які вносили незначні правки у рішення вже прийняті. На ІІІ Вселенському соборі, який зібрався 431 р. у Ефесі, було засуджено вчення Несторія, щовважав Христа не Богом-Сином, а людиною, яка через втілення св. Духа стала мессією. Його страждання і смерть на хресті не мали відношення до Бога. Матір Ісуса також не була Богородицею, бо породила не предвічного Бога, а людину. На ІІІ Вселенському соборі була засуджено і пелагіянство, яке ще довший час залишалося популярним, особливо на заході. Незабаром у недрах александрійської церкви в процесі боротьби з несторіанами сформувалася нова потужна єресь – монофізити. Тому, у 451 р. в Халкідоні було зібрано IV Вселенський собор. Це був самий представницький собор у складі 630 отців церкви. Собор прийняв політичне рішення про зверхність константинопольської церкви як столиці християнства, через що західна церква досі не визнає його вселенським. Єдина вселенська християнська церква розділилася на ортодоксів, несторіан, монофізитів. Тверді позиції ще зберігали аріани. Середина V ст. характеризувалася новим спалахом активності поодиноких пустельників, поряд з цим росла кількість монастирів, частина яких ставала центрами розвитку теології і створювала власні бібліотеки та скрипторії для переписування книг. Боротьба між церквами, переміщення варварів, небезпека і нестабільність змушували людей шукати виходу і спасіння у подвижництві, яке єдине не втрачало цінностей. Продовжувалася боротьба з монофізитами та іншими єресями. У 553 р. імператор Юстиніан скликав у Константинополі черговий вселенський собор. Православна церква вважає його V Вселенським собором, католицька (яка не признає Халкідонського собору) – ІV, де повторно були засуджені єресі. Римські папи, змушені корегувати свої погляди за візантійськими імператорами, уважно спостерігали за боротьбою кафедр Константинополя та Александрії, несторіанство та монофізитство меншою мірою зачепило західну церкву, хоча боротьба з єресями і тут протікала бурхливо. З VI ст. слідом за франками і інші германці почали відмовлятися від аріанства. Папа Григорій І, прозваний Великим (580-604), розпочав укріплення римської церкви, відмовившись від політики лавурування, характерної для його попередників. Він першим ввів у християнську теологію догмат про чистилище, популярними стали також написані папою доступною мовою „Діалоги про чудеса святих отців”. Східна церква не сприйняла цього догмату, як і не помітила того, що папа запровадив єдиний латинський обряд на заході, давши початок відділенню церков. На сході поступово запроваджувалася служба св. Іоанна Златоуста, яка сильно відрізнялася від меси Григорія Великого. Крім того східна церква користувалася різними мовами, тоді як Рим, визнаючи канонічними латинь, грецьку мову та гебрайську, користувався виключно першою. Розробляючи можливості компромісу з монофізитами, константинопольські патріархи, признаючи наявність у Христа двох природ, внесли висновок про єдину божественну волю. Це поклало початок нової єресі – монофелітів. Незважаючи на спробу імператорів силою добитися запровадження компромісної версії монофелітів, вона не привела до зближення з монофізитами і внесла тільки напруження у стосунках із західною церквою. Тому у 680 р. у Константинополі було скликано VI Вселенський (V за католицьким відліком) собор, який тривав мало не два роки. Відкритий монофеліт антіохійський патріарх Макарій був осуджений. Незабаром Східну церкву поглинуло іконоборство. Його ідеологи доводили, що Господь не може бути ніким зображений і вимагали знсення ікон, статуй та мозаїк, а заодно і монастирів. Імператор Лев ІІІ Ісавр (716-741) підтримав іконоборців, але й спрямував їх енергію проти монастирів, які володіли значними земелями. Патріарх Герман (715-730), побоюючись імператора, зайняв невиразну позицію, але помісний собор 727 р. встав на захист ікон та чернецтва. І тоді імператор у 730 р. едиктом заборонив шанування ікон та змістив патріарха. Монастирі закривалися, їх землі отримували стратіоти, а чернь громила храми, викидаючи ікони та статуї. Монахи втікали в далекі окраїни або на захід, де ідеї іконоборства не отримали підтримки. Між константинопольською та римською церквами виростала глуха стіна. Іконоборство породило ще одну єресь – павліканство (від апостола Павла), яке намагалося сумістити ідеї маніхейства з іконоборчим православ’ям. Все це сильно віддалило східну і західну церкви. Коли ж, нарешті, на VII Вселенському соборі у Нікеї (останньому спільному соборі, який визнають обидві церкви) у 787 р. було відновлено шанування ікон, виявилося, що віддаль між обома церквами дуже значна. На заході було інше богослужіння, інша церковна мова, розвинулося вчення про чистилище, доповнене тезами про накоплення благодаті праведниками (що привело згодом до продажу індульгенцій – спеціальних грамот про відпущення гріхів за рахунок цієї благодаті), нікейський символ був доповнений filioque („і від сина”), розвинулося шанування Богоматері та святих подвижників, вчення про целібат навіть для білих кліриків. Крім того константинопольські та інші східні патріархи повністю потрапили під владу імператора, тоді як папи в особі франкських королів отримали надійних захисників, а, діставши землі Равенського екзархату і утворивши власний лен навколо Риму, - можливість для проведення власної незалежної політики. Хоча в цілому церква скрізь потребувала підтримки і захисту держави. Видимість єдності церков ще зберігалася, хоча західна та східна церкви (остання повільно заліковувала рани нанесені іконоборством) йшли своїм шляхом. Крім того папи, відчуваючи захист франкських імператорів, вже мало рахувалися з постановами східних церков та її верхівкою. Досить значним був конфлікт між константинопольськими патріархами Фотієм та Ігнатієм, а потім і з римським папою Миколаєм І. В ході конфлікту у 869 р. було скликано і вважається римською церквою VIII Вселенським собором. Проте, 879 р. було скликано новий собор Константинополі, де Фотій був визнаний патріархом, рішення собору 869 р. були скасовані, відкинено главенство римського престолу і зміну у символі віри. Через останнє папські легати покинули собор, а кардинал Марін оголосив, що Рим припиняє зносини з Фотієм. Папа Іоан ІІІ знову відлучив патріарха від церкви. Ще сподіваючись на примирення церков, імператор Лев VI Мудрий (886-911) змусив Фотія покинути патріарший престол.
Варто додати, що загальна релігійність була поверховою, у своїй масі люди зберігали наївну віру в магію, демонологію і пов’язані з цим забобони та ритуали, звертаючись до останніх в хвилини відчаю. В цей період церква ще слабо боролася з подібними проявами пережитків тисячолітнього язичництва. Остаточний розрив між обома церквами наступив на Константинопольському соборі 1054 р., але поступово церква все більше впливала на суспільну думку, поведінку всіх верств населення. В цей період розрив між церквами здавався тимчасовим непорозумінням і не тільки загал, але й теологи та ієрархи ще були готовими до діалогу.
Схизма 1054 р. Її причини та наслідки Причини Причини для розколу єдиної християнської церкви на Західну і Східну формувалися протягом всього першого тисячоліття існування християнства. Приводом же став конфлікт першоієрархів двох столиць – Риму і Константинополя. В кінці ІV ст. Римська імперія розпалася на дві частини: Західну і Східну. На її уламках згодом утворилися дві самостійні держави. Ці події призвели до того, що християнська церква на заході і сході починає розвиватися кожна своїм шляхом. Формування причин схизми, як зазначають дослідники, почалося ще в античний період і спричинене було відмінними історичними умовами в яких знаходились ці держави. Безпосередня причина розколу полягала в боротьбі римського папи та константинопольського патріарха за владу над усією християнською церквою. Суттєву роль в загостренні відносин між Римом і Константинополем відігравали політичні фактори – такі як відродження Римської імперії на Заході і боротьба імперії і папства проти Візантії на пд. Італії в першій половині ХІ ст. Разом з тим, між латинською і грецькою церквами виникли суперечки богословського характеру. Східна церква дотримувалась Нікейсько-Константинопольсткого символу віри, а в Західній Церкві до нього стали добавляти filioque (і від сина), стверджуючи таким чином, що святий дух походить не від одного Бога-Отця, але і від Сина. В кінці VІІІ ст. це доповнення було прийняте у Франкській державі, а на початку ХІ ст. ухвалене папством. Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) і т. п. Були суперечності і щодо територіальної сфери впливу обох церков. Ще однією причиною було і різне становище церкви у Західній і Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Отже, особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами. Розкол Перше розділення викликане релігійно – догматичними розбіжностями, відносять до V століття. Спочатку виникли розбіжності у ставленні до єресі монофізицтва, а згодом до монофеліцтва та іконоборства. Процес остаточного розколу тривав з середини ІХ до середини ХІ століття. У ІХ ст.. між патріархом Фотієм та папою Миколаєм І спалахнув конфлікт, який розгортався на тлі боротьби за константинопольський престол. Однак невдовзі сталось примирення. Наступний і вже остаточний розрив стався в середині ХІ ст. Не залагодивши догматичних та церковно – адміністративних суперечок, під час перебування у Візантії римських послів навесні – влітку 1054 року представники Риму і Константинополя розірвали стосунки своїх церков і обмінялись церковними прокляттями – анафемами. Речниками розділення з боку Константинополя був патріарх Михаїл Керуарій, а з римського – папа Лев ІХ. Наслідки Розкол 1054 р. поклав початок окремому існуванню двох церков.З цього часу римська церква почала називатися католицькою (від грецької "вселенський, всеохоплюючий"), а константинопольська та олександрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальними. Римська церква, звільнившись від опіки візантійських імператорів, повела боротьбу за звільнення від опіки імператорів Священної Римської імперії, яку розпочав папа Григорій VII боротьбою за інвеституру. Цей папа був вихованцем абатства Клюні, ченці якого невдовзі організували цілу конгрегацію. Конгрегація постановила підпорядкувати папі всі національні церкви і поставити церковну владу вище світської. Практика показала, що західна церква, яка пішла шляхом реалізації клюнійської програми, добилася повної незалежності і стала самостійною політичною силою, тоді як східна(візантійська) церква все більше потрапляла в залежність від держави. В наступні періоди це призвело і до своєрідного «переливання» - переходу лідерства в розвитку теології і релігії освіти зі сходу на захід.
В період раннього середньовіччя церква відігравала одну з основних ролей в суспільному житті. Незважаючи на аріанство та несторіанство, що не сприяли консолідації ортодоксальної церкви вже в 9 ст. утворило свою ієрархію. Нижчою ланкою став провінційний клір – парафіяльні священики (кюре) і настоятелі соборів (пробсти). Їхнє утримання було покладене на парафії,які вони обслуговували. Королі і герцоги закладали монастирі – абатства ,очолювані абатами. Їм виділявся окремий лен, таким чином вони мали повне земельне забезпечення. Такого ж забезпечення вимагали єпископи та архієпископи (чого і добивалися в Священній Римській імперії єпископи Тріру, Кельну, Майнцу, Страсбурга). Прикордонні єпископства окрім значних земельних володінь мали право утримувати своїх міністеріалів та власне військо з лицарів-васалів. Уряд сприяв утворенню церковних ленів. Плюсом було те, що вони не були спадковими, а відповідний сан завжди можна було передати іншій особі (право інвеститури). Сильні правителі (Оттон 1, Генріх 4 і 5) втручалися у роботу церковних соборах, намагаючись постулати церкви поставити собі на службу. Князі церкви намагалися не віддавати своїх прав – впорядкування правил поставлення ієрархів від римського папи до абатів, обґрунтування примату духовної влади над світською,власні землеволодіння. На чолі ортодоксальної церкви стояв римський папа,який окрім великих землеволодінь (папська область навколо Риму) мав і великий вплив у світському середовищі. Інколи папське військо могло протистояти військам імператорів. У період раннього середньовіччя папи поступово зміцнювали свою владу, наочним прикладом є боротьба за інвеституру у Священній Римській імперії,дії імператора Генріха 4 і папи Григорія 7. Отже, в ранньому середньовіччі сформувалася ієрархічна структура ортодоксальної церкви,яка великих змін не зазнала і дотепер. Всі представники володіли чи управляли від чийогось імені великими маєтками,що посилювало їхню роль у суспільстві.
На сьогоднішній день питання русько-скандинавських стосунків залишається дискусійним. В науці існує декілька точок зору на дану проблему. Прихильники т. зв. «норманської» теорії вважають, що русько-скандинавські стосунки були визначальним фактором для створення держави у східних слов’ян і в якості доказів наводять такі факти, як те, що саме слово «Русь» походить від шведської назви «Ruotsi»; також те, що «Повість минулих літ» включає Русь до заморських варязьких народів, до яких належали шведи та нормани. Ще одним аргументом «норманістів» є те, що більшість імен руських послів у договорах з Візантією скандинавського походження. Започаткував норманську теорію Ф.Мюллер. Її підтримали Байєр та Шльоцер. Інша точка зору на дану проблему представлена «антинорманістами», які заперечують аргументи своїх опонентів і вважають, що Руська держава була заснована саме слов’янами. Спростовуючи аргументи «норманістів», вони зазначають, що у скандинавів ніколи не було племені, яке би носило назву «Русь», відповідно, зараховувати Русь до варязьких народів безглуздо; щодо скандинавських імен, які фігурують у договорах з Візантією, то існує думка, що нормани були лише послами, представниками київських князів і мали повноваження для укладання угод; також «антинорманісти» у своїх аргументах посилаються на арабського автора Ібн Хурдадібега, який зазначав, що Rus – це плем’я слов’ян. Прихильниками такої версії автохтонного походження руської держави були такі відомі українські наковці, як В.Антонович та М.Грушевський. На сьогоднішній день найвідомішими антинорманістами є українські історики П.Толочко, Б.Рибаков, Греков та інші. Безумовно, що варяги здійснили певний вплив на формування та розвиток руської держави. Відомо, що руські князі від X і протягом XI ст.. набирали собі військові дружини саме зі скандинавів. Існували навіть цілі військові поселення варязьких найманців. Наприклад, князь Ігор наймав варягів для посилення свого війська у війні з Візантією; Володимир Великий – для боротьби із Ярополком, а Ярослав Мудрий – із братом Святополком. Про останнього згадується в «Егмунтовій сазі», коли князь у 1015 році наймав загін варягів, мав «пожалувати їм дім,…не відмовляти в жодному добрі зі своїх кращих запасів, а також відпускати на кожного воїна по унції срібла; коли ж варягам доведеться сидіти без діла, то їм належить жалувати менше добра». Крім військового, існував також економічний аспект у русько-скандинавських стосунках. Відомо, що на території Русі проходив знаменитий торговий шлях «із варяг у греки», яким проходили скандинавські купці для реалізації своїх товарів у Русі та Візантії. Вони везли переважно зброю, янтар, прикраси (фібули, намиста і т.д.). З Русі також поступали товари до скандинавських країн. Про це свідчать дані археологічних досліджень, які висвітлюють особливості цих торговельних відносин у IX – XI ст.. Зокрема, серед знахідок – срібники Володимира і Ярослава, шкіряні сумки, деякі види давньоруського озброєння та кінського спорядження, жіночі прикраси (намиста), а також дорогі тканини. Ще одним свідченням близьких стосунків між Руссю та скандинавськими країнами є династичні зв’язки. Є версія, що чотири дружини Володимира Великого були скандинавського походження. Князь Ярослав Мудрий був одружений з Інгігердою – дочкою шведського короля Олафа; крім того Ярослав видав одну зі своїх дочок за варязького принца і майбутнього короля Гаральда. Як зазначає дослідник П.Толочко, у відносинах Рузі зі скандинавськими країнами існувала певна паритетність; - «Південна Скандинавія і Русь знаходились приблизно на одному соціальному та історико-культурному рівні розвитку». Тому, відповідно, ніяких значних запозичень Русь не зробила від своїх північних сусідів; і варяги не мали глобального, визначального впливу на Русь. Ця теза також виголошена П.Толочком: «Культура Скандинавії для Русі не була соціально престижною, а тому не могла отримати якогось помітного розвитку. Практично жодна з категорій ремісничих виробів, які були занесені на Русь скандинавами, не стала прикладом для наслідування руських майстрів». Як підсумок, П.Толочко говорить, що «ані писемні, ані археологічні джерела не дають підстав розглядати варягів як силу, яка здійснювала значний вплив на хід суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку східних слов’ян». Сучасна наука визнає той факт, що нормани протягом IX – XI ст. відіграли на Русі активну політичну роль.
На півдні Італії лежав багатий острів Сицилія, наповнений давніми портовими романізованими колись грекомовними містами. Варварські завоювання практично не змінили нічого на цьому острові. Візантія відновила повною мірою давнє римське право. У 827 р. островом оволоділи араби. Частина помість у Сицилії перейшли у володіння фіску, решта були роздані під вакуфи (своєрідні феоди із зобов’язанням військової служби). Населення, особливо те, що піддалося арабизації і прийняло іслам, поповнило міста, які прилучилися не так до торгівлі як до піратства. Візантія утримала володіння на материку, що прилягали до Сицилії як важливі центри торгівлі з Італією та можливі бази для її відвоювання. Тут стояли візантійські гарнізони, підтримувалися постійні зв’язки з митрополією. Візантія не полишала спроб повністю відновити своє панування в цьому регіоні. Але регіон мусив виживати і попри сусідство з піратською Сицилією, яка підривала місцеву торгівлю, організувалася торгівля з самою Сицилією, яка була більш безпечною, хоча і менш прибутковою. Від лангобардського герцогства Беневент відділилися незалежні маркграфства Салерно і Капуя. Арабська присутність на Сицилії заваджала всім. З піратства араби перейшли до контролю над торгівлею в центрі Середземномор’я, усу |
