ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Здобуття незалежності народами Африки. Крах апартеїду та колоніалізму на Півдні Африки.

12 3

Здобуття незалежності народами Африки.

Країни центральної і південної частини Африканського континенту особливо гостро відчули на собі наслідки панування колонізаторів. Тропічна Африка була найвідсталішим в економічному плані регіоном світу. Промислової продукції на душу населення вироблялось у 10 – 20 разів менше, ніж в економічно розвинутих країнах. Більша частина населення була зосереджена у традиційному секторі — сільському господарстві, де панували родоплемінні та напівфеодальні відносини. Корінне населення у більшості своїй було неписьменним. Голод і хвороби прирікали народи на вимирання. Середня тривалість життя становила менше 30 років. Найбільші колонії у регіоні належали Великій Британії, Франції, Бельгії та Португалії.

До Другої світової війни в Африці існувало тільки 4 незалежних держави: Єгипет, Ефіопія, Ліберія і Південноафриканський Союз. 1957 р. незалежність отримали Лівія, Марокко, Туніс і Судан. Перші три країни належать до північної, більш розвиненої частини континенту, де переважає арабське населення. Найбільш спокійною і процвітаючою з них є Марокко, що раніш за інших обрала основою економіки ринкові відносини. Судан дуже тісно пов'язаний з Єгиптом.

Пік боротьби за незалежність в Африці припав на період з 1957 по 1962 рр., коли майже весь континент звільнився від колоніалізму, а 1960 р,, коли свободу отримали одразу 17 держав, увійшов до історії як «рік Африки».

Першою незалежною державою у цей час стала колишня британська колонія Золотий Берег (з березня 1957 р. – Гана). У 60-ті роки незалежність здобули колишні британські колонії: Нігерія – 1960 р., 1961 р – Танганьїка, 1962 р, – Уганда, 1963 р. – Кенія, 1964 р, –Занзібар. Того ж 1964 р. відбулось об'єднання Танганьїки і Занзібару у нову державу–Об'єднану Республіку Танзанію. У жовтні 1958 р. звільнилася перша з французьких колоній – Гвінея, 1960 р. суверенітету набули колишні французькі володіння – Малі, Нігер, Чад, Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта (сучасна Буркіна-Фасо), Берег Слонової Кістки (Кот д'Івуар), Конго (із столицею Браззавіль), Мавританія, Сенегал, Малагасійська республіка (сучасна Демократична Республіка Мадагаскар). Різна доля випала колишнім французьким володінням в Африці, однак в їхньому розвиткові було чимало спільного. Соціалістична орієнтація завела у глухий кут народи Малі, Гвінеї. Наслідки експериментів украй загострили політичну ситуацію в цих країнах. Ставши на шлях реформ економічного характеру, стабільно і динамічно розвиваються Кот д'Івуар, Гамбія, а Буркіна-Фасо, яку потрясають воєнні перевороти та етнічні конфлікти, є однією з найбідніших і найвідсталіших країн Африки.

1960 р. бельгійці раптово залишили свою найбільшу колонію Конго (нині Заїр). Місцеве населення виявилось неготовим до такого перебігу подій, і у країні вибухнула громадянська війна між різними етнічними групами. Період смути, відомої як "конголезька криза", тривав до 1965 р. Для відновлення порядку ООН довелося відправити до країни експедиційний корпус.

1960 р. стала незалежною державою Сомалі, територія якої раніше належала Великій Британії та Італії. Тут було встановлено демократичну парламентську республіку на багатопартійній основі, одну з перших в Африці. Але багатопартійна система створювалась у країні з дуже сильним кланово-етнічним протистоянням. Переворот 1969 р. привів до влади С. Барре з його мріями про Велике Сомалі та орієнтацією на соціалістичну модель розвитку. У 1977–1978 рр. у війні з Ефіопією за Огаден Сомалі зазнало поразки, причому це вплинуло на зміну орієнтації: сомалійська влада відмовилась від колишньої ставки на СРСР, оскільки радянське керівництво підтримувало ефіопський режим Менгісту Хайле Маріама, і почало шукати підтримки на Заході. Однак західні держави не поспішали допомагати диктаторському правлінню С. Барре. Воєнні витрати призвели до найгострішої внутрішньої кризи, розпочалися виступи проти режиму Барре. Незважаючи на спроби диктатора провести лібералізацію економічної й політичної системи і навіть введення нової конституції 1989 р., тоталітарний режим був приречений і впав 1991 р. під ударами повстанців. 1992 р. у країні розгорнулася кровопролитна громадянська війна, яку не вдалося зупинити навіть військам ООН і армійським підрозділам США. У Сомалі стався небачений за масштабами голодомор.

Досить розвинута й навіть багата ресурсами Гана, ставши незалежною республікою на чолі з К. Нкрумою, також розпочала соціалістичні експерименти. Правляча Народна партія конвенту зробила ставку на тотальну націоналізацію і кооперацію по-марксистському, що призвело до розвалу і без того вельми слабкої економіки країни. Воєнний переворот повалив владу К. Нкруме, розпустив правлячу партію, і нова влада рішуче відмовилась від соціалістичної моделі розвитку. Серія переворотів не вирішила проблем, що стояли перед країною. Влада повністю дискредитувала себе. Капітан Д. Ролінгс, який здійснив черговий переворот 1981 р., скасував конституцію, заборонив діяльність партій і парламенту. Створивши Вищу раду національної оборони, Д. Ролінгс взяв курс на ринкові відносини. Гана стала швидкими темпами (5% приросту на рік) розвиватися, крамниці наповнилися товарами, посилився приплив зарубіжних інвестицій. У 1991 р. Вища рада виступила з ініціативою демократизації у країні.

Колишня британська колонія Нігерія — одна з найбільших і найбільш населена з країн Африки (близько 110 млн. жителів). З 1963 р. країна стала федеративною республікою. Складні взаємини різних політичних сил і міжплемінні суперечності призвели до серії військових заколотів, поки 1979 р. військові не передали владу громадянському урядові на чолі з лідером Національної партії Нігерії, яка перемогла на виборах, Ш. Шахарі, що став президентом. Втім, громадянський уряд незабаром ув'язнув у корупції і викликав загальне незадоволення, за яким сталися перевороти 1983 та 1985 рр. Нігерійські генерали, які приходили до влади один за одним, то вводили парламентські норми з багатопартійністю, то, частіше, забороняли і те, й інше. Однак економіка країни розвивалася порівняно швидкими темпами, в основному – за рахунок багатющих ресурсів Нігерії, перш за все нафти. Темпи зростання у 70-ті роки становили 8,5% на рік, а прибуток на душу населення у 1980 р. склав 100 доларів на рік, що для Африки є високим показником. У 80–90-ті роки економіка країни, переживаючи періодичні кризи, продовжує досить динамічно розвиватися.

До демократичної революції у Португалії 1974 р , коли було повалено фашистський режим Салазара, на півдні Африки знаходилось п'ять португальських колоній — Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде (Острови Зеленого Мису), Сан-Томе і Принсіпі. Незважаючи на зміни на решті території Африки, португальська влада не мала наміру відмовлятись від своїх колоній, які були дуже багаті на природні ресурси (нафту, золото, залізо, мідь, вольфрам, молібден, уран та ін.). Португальські колонії отримували величезні інвестиції із США, Великої Британії, Франції, інших розвинутих країн Заходу. Починаючи з 1950 р, національно-патріотичні рухи Мозамбіку, Гвінеї-Бісау і Анголи розгорнули партизанську війну проти португальської адміністрації. З особливою активністю розпочалися бойові дії проти португальських військ з лютого 1961 р. – після нападу партизанів на будинок португальської адміністрації у Луанді (Ангола).

Патріоти Гвінеї-Бісау і Островів Зеленого Мису з 1963 р. активізували збройну боротьбу з колонізаторами і до кінця Л972 р. очистили від колоніальних військ 2/3 території країни. 1973 р. було проголошено Республіку Гвінея-Бісау, а 1975 р. – Республіку Острови Зеленого Мису (з 1986 р. – Республіка Кабо-Верде).

Квітнева революція 1974 р. у Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності колишніми португальськими колоніями. Одначе подальші події в Анголі і Мозамбіку склалися трагічно – їхня територія стала ареною кровопролитних громадянських воєн, у цій боротьбі перетиналися інтереси багатьох країн.

В Анголі ще під час визвольної боротьби склалися три протидіючих угруповання різного спрямування. Народний рух за незалежність Анголи (МПЛА) додержувався марксистської орієнтації і був підтриманий СРСР і Кубою. Фронт національного визволення Анголи (ФНЛА) виступав за збереження місцевих традицій і спирався на підтримку сусідніх африканських країн, перш за все Заїру. Національний фронт за повну незалежність Анголи (УНІТА) був прихильником прозахідного розвитку і мав підтримку США і ПАР.

Після підписання мирної угоди між трьома ангельськими угрупованнями і португальським урядом у січні 1975 р. було створено умови для мирного демократичного розвитку країни. Однак політичні та ідеологічні чвари взяли верх. Розгорнулися бої за столицю держави Луанду, до якої першими вступили війська МПЛА. 11 листопада 1975 р. було проголошено Народну Республіку Анголу (НРА). Першим президентом республіки став керівник МПЛА Антоніо Агостіньо Нето (1922-1979 рр). Основна частина опозиційних угруповань відступила на південь країни і незабаром розпочала наступ на столицю. За прямої участі СРСР на допомогу режимові А. Нето було негайно перекинуто регулярні кубинські війська, і форму вання УНІТА і ФНЛА були блоковані на підступах до Луанди. Почалася тривала громадянська війна між урядом і військами опозиціонерів, очолюваних Ж. Савімбі. Ангола, як і сусідній Мозамбік, у 70-80-ті роки були своєрідним полігоном, територією протиборства великих держав, двох світових сил. Марксистів Анголи і Мозамбіку підтримували 50 тис. кубинських військ і 20 тис. радянських військових спеціалістів, а формування УНІТА — південноафриканські війська.

Перебудова у СРСР, що розпочалася 1985 р., без сумніву, вплинула на перебіг подій у регіоні й насамперед позначилася на різкому скороченні допомоги прорадянським режимам МПЛА в Анголі і Фронту визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО). 1986 р. радянські війська залишили територію цих держав. Переговори, що розпочались між МПЛА та УНІТА за посередництва Заїру, привели до підписання угоди про перемир'я в Анголі (червень 1989 р). У 1989-1991 рр. було підписано інші угоди між сторонами, які мали наслідком вивід кубинських військ. Постало питання про загальні вибори за участю всіх політичних сил Анголи. Вибори до парламенту восени 1992 р. повинні були поставити крапку на воєнному етапі історії незалежної Анголи. Однак перемога МПЛА не задовольнила опозиціонерів, і війна в Анголі триває.

Мозамбік — ще одна португальська колонія, яка набула незалежності 1975 р. і має подібну до Анголи долю. Після здобуття незалежності владу у країні захопила прорадянська організація ФРЕЛІМО (Фронт визволення Мозамбіку). Мозамбік з населенням близько 15 млн. чол. протягом п'ятнадцяти років енергійно прямував шляхом, звичайним для соціалістичної моделі розвитку із здійсненням тотальної націоналізації і насильницької кооперації на селі. Прогресуюче погіршення економічного становища викликало до життя потужний опір прокомуністичному режимові. У країні вибухнула кровопролитна громадянська війна. Злам 80-90-х років був ознаменований відмовою керівництва Мозамбіку від багатьох з його первісних позицій. Керівник правлячої партії і президент країни Жоакім Чиссано, що змінив 1986 р. Самору Машела, провів низку реформ, пов'язаних з приватизацією економіки і відмовою від насильницької кооперації. У серпні 1989 р. розпочалися переговори між ФРЕЛІМО і РЕНАМО (Національний опір Мозамбіку). Прихильники ФРЕЛІМО також погодились на проведення виборів на багатопартійній основі. Переговорний процес здійснювався за посередництва керівника Зімбабве Роберта Мугабе. Незважаючи на поліпшення економічного становища, у країні мають місце спалахи воєнних дій.

Наприкінці 70-х років хвилі національно-визвольного руху на Африканському континенті докотились до останніх оплотів колоніалізму на півдні — Південної Родезії (Зімбабве) та Південно-Західної Африки (Намібії).

У Південній Родезії — колишній британській колонії — мешкало близько 200 тис. осіб європейського походження і понад 8,8 млн африканців, позбавлених будь-яких прав. Владу у країні контролювала біла меншина. Расисти на чолі з Яном Смітом заявили про проголошення "незалежності" і перебрали всю повноту влади до своїх рук. Однак чорна більшість розгорнула боротьбу за справжнє визволення під керівництвом Патріотичного фронту, створеного на базі двох організацій – Союзу африканського народу Зімбабве (ЗАПУ) і Африканського національного союзу Зімбабве (ЗАНУ). Британський уряд намагався оволодіти ситуацією у країні, однак його зусилля виявились марними. Лондон був змушений скликати конференцію всіх сторін, що протиборствували. На основі досягнутого компромісу у лютому 1980 р, відбулись вибори до парламенту Зімбабве. Внаслідок виборів, у яких взяли участь всі верстви населення, абсолютну перемогу здобув Патріотичний фронт. Новий уряд очолив один з його лідерів Роберт Мугабе. У квітні 1980 р. було проголошено незалежність Республіки Зімбабве, яка в подальшому досягла значних економічних успіхів за подальшої консолідації суспільства. Зімбабве стала активним членом Руху неприєднання

Драматично розвивалася доля Намібії (так за рішенням ООН з 1968 р. почало називатись колишнє колоніальне володіння Південно-Західна Африка) ПАР практично перетворила територію Намібії на колонію, анексувавши її 1949 р. 3 кінця 50-х років у країні розгорнувся національно-визвольний рух, очолюваний Народною організацією Південно-Західної Африки (СВАПО). З 1966 р. поряд і політичними формами боротьби СВАПО розгорнуло збройний опір. 1973 р. ця організація була визнана ООН "єдиним справжнім представником народу Намібії". Ще раніше, 1966 р., ООН позбавила ПАР мандата на управління Намібією і передала країну під прямий контроль ООН У 1978 р. Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію 435 по Намібії, яка передбачала припинення вогню між ПАР і СВАПО, виведення військ ПАР з країни, проведеним виборів до Установчих зборів під контролем ООН, ухвалення конституції, проголошення незалежності Намібії. Однак ПАР за підтримки США затягла виконання резолюції більш ніж на 10 років

Внаслідок зусиль ООН 1988 р. відбулися багатосторонні переговори про політичне врегулювання на Південному Заході Африки, які тривали 8 місяців. Вони завершились досягненням угод про надання незалежності Намібії, виведення військ ПАР з її території і контроль за виконанням цих угод з боку представників ООН. У березні 1990 р. було проголошено Республіку Намібію, першим президентом якої став Сем Нуйома, лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної парламентської республіки і ринкових відносин в економіці.

Крах апартеїду на Півдні Африки

1910 р. Південна Африка отримала статус домініону Великої Британії, вся влада в якому належала білій меншині, що становила 20% усього населення країни. У свою чергу, біле населення поділялось на африканерів (колоністів голландського походження, які розмовляли мовою африкаанс) і англомовних південноафриканців. Особи європейського походження володіли більшою частиною землі, а також майже всіма промисловими підприємствами. Корінні жителі – африканці-банту, а також вихідці з Індії (індійці і так звані "кольорові", потомки змішаних шлюбів) складали пригнічену частину населення, практично позбавлену політичних прав.

З 1948 р. расистський режим Південно-Африканського Союзу (назву держава отримала 1910 р.) офіційно ввів політику апартеїду (мовою африкаанс це означало "розділення", "роздільне існування"). Понад 300 законів, ухвалених різними урядами ПАС (з 1961 р. — ПАР), створили систему апартеїду. Особливе обурення викликало ухвалення так званого закону "Про розвиток", який обґрунтовував створення за межами території, зайнятої білою меншиною, бантустанів – маріонеткових "національних держав", де повинна була жити більшість населення, що складало головну етнічну групу. Було створено 10 псевдодержав для африканців, щоб позбавити їх громадянства ПАР. Світове товариство рішуче засудило расистський режим ПАР, а ООН запровадило проти нього економічні, політичні та інші санкції. Боротьбу проти апартеїду і всієї політики дискримінації стосовно більшості населення ПАР послабляли міжплемінні протиріччя. У країні існували два ворогуючих політичних угрупування чорних — Африканський національний конгрес (АНК) і зулуський рух "Інката'

АНК був створений ще 1912 р. Зазнаючи переслідувань, він довгі роки діяв у підпіллі, здійснюючи акції громадянської непокори, 1961 р. АНК і компартія, яка також діяла у підпіллі, створили збройне формування "Спис нації", однак діяльність його була паралізована масовими арештами, а лідер АНК Нельсон Мандела був засуджений до довічного ув'язнення.

"Інката" виникла у 20-ті роки на території провінції Наталь, населеної переважно зулусами – найчисленнішим народом банту в ПАР (7 млн чол.). "Інката" проголосила основною метою боротьбу за збереження національної самобутності зулуського народу. Активізувавши свою діяльність у 70-ті роки, "Інката" згодом стала впливовою політичною партією.

У середині 80-х років АНК одержав підтримку Об'єднаного демократичного фронту (ОДФ), створеного 1983 р. Він об'єднав організації африканців, індійців, "кольорових" і білих, які виступали проти режиму. До боротьби проти апартеїду активно включилась ООН.

Внутрішньополітичний розвиток країни багато в чому визначала правляча з 1948 р. Націоналістична партія. Вона була ініціатором проведення всіх расистських законів і протягом десятиріч відстоювала режим апартеїду. Хоча з кожним роком ставало дедалі ясніше, що розділення людей за расовою ознакою є справжнім гальмом суспільного розвитку ПАР.

Після приходу до влади лідера Націоналістичної партії Фредеріка де Клерка, який став 1989 р. президентом країни, розпочався поступовий демонтаж системи апартеїду. Були скасовані одіозні обмеження для чорного населення, анульовано закон про заборону змішаних шлюби». Де Клерк і його прихильники виступали за активне залучення до економічного й політичного життя небілого населення. Було легалізовано всі опозиційні політичні парні, амністовано багатьох політв'язнів. Партія де Клерка намагалася знайти союзника у створеній 1989 р. Демократичній партії, яка спиралася на представників демократичної інтелігенції. Політика реформ наштовхнулась на опір Консервативної партії та вкрай правої організації "Африканський рух опору". Наприкінці 1991 р. у м. Йоханнесбург проходив конвент за демократичну Південну Африку, який зібрав представників усіх політичних сил. Він накреслив обриси нової, нерасової конституції і заходи перехідного періоду. На конвенті Націоналістична партія принесла офіційні вибачення перед країною за політику апартеїду. 1991 р. отримав свободу Нельсон Мандела.

У квітні 1994 р. в ПАР уперше відбулися вибори до парламенту без расової дискримінації. За підсумками виборів АНК, за який проголосувало 62,55% виборців, отримав більшість місць у нижній палаті парламенту (Національна асамблея), у верхній (Сенат) і відповідно посади президента ПАР і першого виконавчого віце-президента (Табо Мбекі). Його представники очолили 18 з 27 міністерств. Президентом ПАР став Нельсон Мандела.

Н. Мандела та його уряд твердо здійснюють політику національного примирення, у тому числі шляхом збереження статус-кво в економічній системі і становища білого населення за одночасного здійснення масштабних заходів з метою поліпшення соціально-економічних умов життя чорних африканців.

Скасування економічних санкцій ООН викликало шачну активізацію зовнішньоекогюмічних зв'язків ПАР. Продаж за кордон дорогоцінного й напівдорогоцінного каміння збільшився на 42% (до 10,1 млрд рандів). Експорт "некласифікованих" товарів, включаючи золото і зброю, збільшився на 22% і склав приблизно 30 млрд рандів. Найзначнішими торговельними партнерами ПАР, як і раніше, залишаються США, Велика Британія, ФРН, Японія, Швейцарія.

12 3