 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Близькосхідна криза і Палестинська проблема. Арабо-Ізраїльські війни.
При створенні держави Ізраїль було закладено нерозв'язані ще й досі арабо-ізраїльські протиріччя, які породили один з найбільш складних і затяжних воєнно-політичних конфліктів сучасності. Ізраїль і арабські країни воювали між собою п'ять разів. Друга війна сталася 1956 р. Після націоналізації у липні 1956 р. Суецького каналу президентом Єгипту Г.А. Насером Англо-французька компанія, що володіла каналом, була позбавлена 100 млн доларів щорічного прибутку. Єгипетська влада заборонила прохід через канал ізраїльським кораблям і транспортним суднам, які прямували до портів Ізраїлю. У вересні 1956 р. почастішали інциденти на ізраїльсько-йорданському кордоні. Ізраїльські війська 30 жовтня розпочали вторгнення на Сінайський півострів, їх підтримали війська Великої Британії і Франції, які бажали покарати Єгипет. Потрійну агресію проти Єгипту підтримали тільки Австралія, Нова Зеландія і Бельгія, інші ж держави світового товариства, включаючи США і СРСР, кожна через свої причини, негативно поставилися до війни проти Єгипту Відповідно до резолюції ООН від 24 листопада 1956 р. франко-британські сили повинні були вивести свої війська з Єгипту, а Ізраїль — з Сінаю. Агресивна акція проти Єгипту зазнала повного провалу. Друга арабо-ізраїльська війна закріпила кордони між країнами, що протистояли, однак контроль над ними було передано військам ООН. Різко зросла напруженість між Ізраїлем і арабськими країнами у 60-х роках. Становище погіршувалось тим, що за ними стояли геополітичні інтереси СІІІА і СРСР. Від президента Єгипту і короля Йорданії виходили войовничі заяви про те, що вони готові "скинути Ізраїль у море". 5 червня 1967 р ізраїльське військове командування ухвалило рішення завдати превентивного (упереджуючого) удару. Уже 6 червня ізраїльські танкові частини окупували сектор Газа, що належав Єгипту; у подальшому протягом кількох днів, використовуючи фактор раптовості, було захоплено Сінайський півострів, арабську частину Єрусалиму, західний берег ріки Йордан, Голанські висоти. Значна частина авіації Єгипту була знищена просто на аеродромах. Рада Безпеки ООН активно втрутилась у хід подій, і воєнні дії було припинено. СРСР і країни Східної Європи розірвали дипломатичні вщносини з Ізраїлем. Однак "шестиденна війна" (5-12 червня 1967 р.) погіршила ситуацію в регіоні. На зустрічі Глав арабських держав у Хартумі (Судан) у серпні 1967 р. стосовно Ізраїлю була зайнята вкрай жорстка позиція, яка виключала встановлення миру, проведення будь-яких переговорів з ним. Країни-учасниці не визнавали права Ізраїлю на існування. Організація визволення Палестини (ОВП), створена 1964 р., відіграла визначальну роль в ухваленні категоричних рішень. Чергова війна у жовтні 1973 р , мета якої полягала у поверненні втраченого, також не принесла успіхів арабським державам, як, втім, і Ізраїлю. 6 жовтня 1973 р., коли в Ізраїлі відзначали релігійне свято і армія, що складалася переважно з резервістів, була розпущена, єгипетські війська вторглися на західний берег Суецького каналу, а сирійці захопили більшу частину Голанських висот. Незабаром ізраїльські війська перейшли у контрнаступ і створили загрозу для Каїра і Дамаска. Бойові дії знову зайшли у безвихідь і за настійливою вимогою Ради Безпеки були припинені. Скликана у грудні 1973 р. у Женеві мирна конференція по Близькому Сходу не зуміла вирішити протиріччя ворогуючих сторін. Після зміни воєнно-політичної ситуації в Єгипті, коли президент країни А. Садат у 1976 р. денонсував в односторонньому порядку угоду між СРСР та Єгиптом і почав орієнтуватися у зовнішній політиці на США, у регіоні склалася нова ситуація. Єгипетське керівництво, як і частина ізраїльського, почало розуміти, що воєнним шляхом близькосхідний конфлікт розв'язати неможливо. У вересні 1978 р. президент Єгипту А. Садат і прем'єр-міністр Ізраїлю М. Бегін підписали низку угод у резиденції американських президентів у Кемп-Девіді. Стан війни між двома державами було припинено, Єгипту повертався Сінайський півострів. На основі Кемп-Девідських угод між Єгиптом і Ізраїлем було укладено мирну угоду у березні 1979 р Зближення Єгипту з Ізраїлем було вкрай негативно зустрінуте в арабському світі, однак Єгипет, скинувши з себе значний тягар воєнних витрат, досяг вражаючих економічних успіхів у 80-90-ті роки, тим самим продемонструвавши безперспективність продовження воєнної конфронтації. У 80-ті роки становище на Близькому Сході істотно ускладнилось після оголошення у 1980 р. Ізраїлем Єрусалима "єдиною і неподільною столицею" країни і анексування Голанських висот, які належали Сирії. Посилили свій вплив у регіоні й США, уклавши з Ізраїлем наприкінці 1981 р. угоду про "стратегічне співробітництво". Сполучені Штати взяли на себе значну частину фінансових витрат і матеріального забезпечення оборони Ізраїлю. Ситуацію ускладнила ліванська криза. Ізраїль у липні 1982 р. під приводом "забезпечення безпеки" північних територій розпочав вторгнення до Лівану. Щоб попередити ескалацію війни і руйнування столиці, ОВП вирішила вивести свої бойові загони з Бейрута. У Личані намітилося протистояння Ізраїлю і Сирії, війська якої контролювали 65% території країни. Ізраїль закріпив свою воєнну присутність на півдні Лівану, оголосивши цю територію "зоною своєї безпеки". Обстановку у Лівані різко погіршувала і громадянська війна між християнськими і мусульманськими збройними формуваннями. Лише 1991 р було поновлено центральний уряд і припинено міжусобиці. У другій половині 80-х років посилився рух палестинців за створення власної держави. З кінця 1987 р. у секторі Газа і на західному березі ріки Йордан розгорнулась інтіфада (повстання) арабів. Національна рада Палестини (парламент у вигнанні) у листопаді 1988 р, на своєму засіданні в Алжирі проголосила створення держави Палестина. Одночасно було оголошено, що араби погоджуються з принципом "мир в обмін на землю". Палестинці висловили готовність визнати право Ізраїлю на існування ш умови повернення окупованих територій. Припинення "холодної війни" у 90-ті роки надало новий імпульс процесові врегулювання близькосхідного конфлікту. Після того як 30 жовтня — 1 листопада 1991 р. відбулася Мадридська конференція, яка дала старт арабо-ізраїльським переговорам у руслі близькосхідного врегулювання, вдалося значно просунугися уперед. 13 вересня 1993 р. прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін і голова ОВП Ясир Арафат підписали у Вашингтоні Декларацію про принципи організації тимчасового палестинського самоврядування, яка передбачала створення палестинської автономії у межах Ізраїлю. 26 жовтня 1994 р. Ізраїль і Йорданія в районі порту Акаба підписали повномасштабну мирну угоду — перший офіційний міжнародно-правовий акт, укладений у рамках Мадридського процесу, і у грудні 1994 р. обмінялися посольствами; між цими двома країнами було завершено нормалізацію відносин. Незважаючи на дії ісламських та ізраїльських радикалів і ускладнення внутрішньої ситуації в Ізраїлі і в ОВП, 2 лютого 1995 р. у Каїрі за ініціативи президента АРЕ відбувся чотирьохсторонній самміт X. Мубарака, І. Рабіна, Я. Арафата і короля Хусейна. Було досягнуто домовленості про поновлення палестино-ізраїльських переговорів, зафіксовано обов'язок сторін рішуче протидіяти тероризмові у регіоні. 11 серпня 1995 р. в єгипетському місті Таба глави палестинської та ізраїльської делегацій парафували, а 28 вересня 1995 р. у Вашингтоні підписали Тимчасову угоду між ОВП і Ізраїлем. Угодою передбачалося розширення географічних кордонів палестинського самоврядування на західному березі ріки Йордан і обрання Палестинської ради у складі 82 чоловік, яка матиме законодавчі й виконавчі прерогативи. За кілька місяців з Палестинської національної хартії було виключено статті, в яких містився заклик до знищення держави Ізраїль. 5 жовтня 1995 р. ізраїльський Кнесет після доповіді прем'єр-міністра затвердив Тимчасову угоду з мінімальною перевагою голосів (61 — за і 59 — проти), що свідчило про дуже сильну протидію правлячій коаліції з боку опозиції. В Ізраїлі здійнялася хвиля протесту праворадикальних сил, у тому числі переселенців, проти укладеної угоди. І лише за місяць після його ратифікації, 4 листопада, екстремісти не зупинилися перед тим, щоб вчинити вбивство прем'єр-міністра Ізраїлю, лауреата Нобелівської премії миру Іцхака Рабіна. Новий уряд на чолі з Шимоном Пересом рішуче продовжив курс на реалізацію угоди про перехідний період. На виборах до парламенту у червні 1996 р. перемогу з перевагою у 0,9% голосів здобув блок "Лікуд", і 47-річний лідер Беньямін Нетаньяху сформував новий уряд. У програмі "Лікуд" записано: "ні — повному виходу з Голанських висот і ліквідації там поселень; "ні" — створенню палестинської держави, "ні" — обговоренню питання про Єрусалим. Однак, як стверджував американський держсекретар Уоррен Крістофер, історія Ізраїлю знає чимало прикладів, коли його лідери спочатку виступали з украй жорсткими вимогами, а потім переглядали свою позицію. Історія розвитку близькосхідного конфлікту демонструє всім його учасникам, що альтернативи мирним переговорам немає, якими б мотивами не керувались втягнуті у нього сторони. Воєнний шлях розв'язання проблеми, зростання тероризму і взаємної ворожості, небажання йти на компроміси заводять розв'язання однієї з найбільш глибоких криз сучасності у глухий кут.
|
