 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Тема 3. Культурні та психологічні чинники комунікативної взаємодії
Зміст 1. Поняття культура та проблеми міжкультурної комунікації. 2. Культурні чинники комунікації. 3. Вербальна комунікація. 4. Невербальна комунікація.
Поняття культура та сутність міжкультурної комунікації Культура як поняття було сформульовано німецьким юристом у XVII ст. Самуелем Пуфендорфом (1632-1694), поняття «цивілізація» було введено французькими просвітителями у XVIII ст., які мріяли про культуру нового суспільства, заснованого на Свободі, Рівності та Братерстві. У Росії термін культура отримав поширення з середини XIX ст.., а до цього часу вживався термін «цивілізація». Сьогодні під словом «цивілізація» зазвичай розуміється історичне втілення культури. З 1920-го до 1950-го р. визначень понять «культура» збільшилося до 150, сьогодні це число зросло ще на цілий порядок. Визначення культури налічуються сотнями. Культура не є вічною і сталою. Руйнування культури можливо у війнах, в революціях через падіння рівня освіти. Цілі епохи встановлювали могильна мовчання, перериваючи діалог між високою культурою минулого і часом нових дикунів. Культура зберігається лише в комунікації, у взаємному живому обміні, у звучанні й сприйнятті голосів. Існує природний і людський світи. Перший монологічен і нездатний до діалогу. До нього непріложімо поняття «сенс». Лише в людському універсумі виникає значимість, що дозволяє говорити про присутність культури. Людина є внутрішня природа, що усвідомлює саме себе і природу зовнішню в результаті творчої діяльності. Саме в цьому поєднанні – природи і діяльності - і в їх осмисленні народжується культура. Але голоси, що визначають культуру, теж аж ніяк не звучать в унісон. Так, у К. Маркса культура – ідеологічна надбудова над матеріальним буттям, у російських релігійних філософів культура значима лише в тому випадку, якщо вона має релігійний зміст. У П. Флоренського – це гармонізація життя у всіх її проявах. Культурна комунікація – це процес взаємодії елементів у системі «культура» між собою і всієї системи зі сформованим способом виробництва і споживання продуктів культури. Інваріант – абстрактне вираження сутності. Інваріант не існує насправді. Відповідно в реальності існують тільки варіанти – види культури, але не існує система мисле діяльності, яку ми називаємо культурою. Систематизація форм, видів і підвидів культури має сенс остільки, оскільки у різних народів у різні періоди, як і в різних регіонах ( європейська культура, африканська культура), існують свої ієрархії видів культур, тобто системи. Нас, однак, цікавлять не вони, а міжвидова та міжкультурна комунікації як системоутворюючий фактор. Але поряд з можливістю комунікації існує умова, необхідна для успішного її здійснення, – наявність коду, що дозволяє зашифрувати і дешифрувати висловлювання суб’єктом свідомості, які перебувають на вході і виході системи « культура». У тому випадку, коли вид культури користується природною мовою, роль такого коду відіграють, як думається, концепти цієї мови – згустки змісту, що вкладається в слова носіями мови. Комунікація входить сьогодні в повсякденне життя в новому і широкому сенсі цього слова, сьогодні виникли і поширюються нові ЗМК, здатні залучати до комунікативного процесу найширшу аудиторію. Але, що особливо важливо, – вони перетворюють культуру в суспільну потребу, з’єднують воєдино інформацію про стан світу і розваги. Досить згадати про паніку, що охопила Москву, коли через аварію Останкінська телевежа перестала вести трансляцію програм у звичному для москвичів обсязі. Жителі багатомільйонного міста залишилися без низки інформаційних передач, телесеріалів, футбольних матчів та іншого, що увійшло і встигло вкоренитися в їх житті, і це тривожило їх більше, ніж неможливість для міських служб швидкої допомоги та пожежних команд працювати в колишньому режимі, які перестали отримувати радіосигнали з Останкіно. Комунікація між культурами, ставши новою реальністю, з’єднує і руйнує національні традиції, створюючи традицію «інтеркультури». За всім цим стоять дві різноспрямовані тенденції, з яких одна – експансія в області інонаціональної культури, так чи інакше веде до асиміляції, інша – прагнення до єдності в різноманітності, що веде до утворення «загальної культури» поряд з національними культурами. Вивчення інваріанта системи «культура» дозволяє виділити три основні типи комунікації – внутрікультурну комунікацію, міжвидову комунікацію на рівні однієї і тієї ж культури або на рівні різних культур і міжкультурну комунікацію на рівні різного виду культури. Отже, національно-культурні чинники вагомо впливають на процес комунікації. Елементи та категорії мовного коду певної мови формують неповторні мовні картини світу, тому учасникам міжкультурної комунікації задля уникнення мовленнєвих девіацій, а також нерозуміння та конфронтації співрозмовників варто звернути увагу на такі, на нашу думку, найважливіші аспекти міжкультурної комунікації: – чинники, пов’язані з культурною традицією (дозволи і заборони у мовно-культурній спільності, типи та різновиди спілкування; стереотипні ситуації спілкування, типи комунікативних актів; формули етикету універсальних ситуацій спілкування (привітання, звертання, вибачення, прохання, прощання); рольові та соціально-символічні особливості спілкування); – чинники, пов’язані з соціальними факторами і соціальними функціями спілкування (функціонально-стильові «підмови», етикетні форми); – чинники, пов’язані з етнопсихологією (психолінгвістична організація мовної діяльності, функції та особливості засобів невербальної комунікації).
Культурні чинники комунікації До основних елементів культури, які виступають чинниками комунікації, належать такі: Цінності – це визнані всім суспільством або більшістю його членів уявлення про те, до яких цілей повинна або може прагнути людина, або до чого вона прагнути не може (наприклад, десять християнських заповідей). Норми – це правила і стандарти поведінки, яких має дотримуватися людина, якщо вона розподіляє систему цінностей культури. Норми підтримуються певними санкціями, тобто покараннями за їх порушення або нагородами за їх якісне виконання. Відповідно санкції можуть бути як негативними, так і позитивними. Звичаї – це усталені схеми (патерни) поведінки, обов’язково на рівні культури загалом. їх можна охарактеризувати як культурні звички. Етикет – це сукупність правил поведінки по відношенню до інших людей, що охоплює особливі традиції, ритуали і норми, які були вироблені суспільством або його частиною і можуть мати релігійне, філософське чи якесь інше обґрунтування; як правило, етикет характерний для вищих прошарків суспільства. Традиції – це сукупність елементів культурної спадщини, які передаються із покоління в покоління і є цінністю в межах цієї культури. Мова – це сукупність знаків і символів, що використовується членами суспільства для здійснення комунікацій, а також в рамках вторинних моделюючих систем (в художній літературі, поезії, ритуальних текстах тощо). Мова являє собою систему, що відбиває і підтримує картину світу, характерну для цієї культури, а також забезпечує відповідний соціальний контроль, оскільки норма взагалі не може існувати, якщо вона не виражена мовою. Обряди – це сукупність колективних людський дій, що втілюють у собі певні уявлення і цінності конкретного суспільства і викликають у всіх носіїв цієї культури аналогічні почуття; такі почуття носять, як правило, колективний характер. Ритуали – це сильно стилізовані та ретельно сплановані набори жестів і слів, які виконуються особами, підготовленими та вибраними для цього. Ритуали наділені особливим символічним значенням. Вони досить поширені у релігійній, політичній (наприклад, підписання міжнародних угод) і навіть побутовій сферах (ритуал шлюбу, посвячення у студенти, отримання паспорта тощо). Церемонії – це послідовні дії, що мають символічне значення і присвячені святкуванню будь-яких знаменних подій або дат, функція яких полягає в урочистому підкресленні особливої цінності для суспільства чи будь-якої соціальної групи подій, що відзначаються (коронування – це яскравий приклад важливої для суспільства церемонії). Уподобання – це звичаї, що мають матеріальне значення. До цієї категорії, як правило, входять такі форми поведінки людей, що властиві тому чи іншому суспільстві і мають моральну оцінку. У багатьох суспільствах вважається аморальним ходити голим по вулицях (хоча це дозволяється робити у своїй домівці), ображати літніх людей, бити жінку, кривдити слабшого, знущатися над інвалідами. Узагалі, що саме вважати моральним, залежить від рівня культури певного суспільства. Особливою формою уподобань є табу. Табу – це абсолютна заборона, що накладається на будь-яку дію, слово, предмет тощо. Це явище було особливо поширене у традиційному суспільстві. Табу охороняло людей в архаїчному суспільстві від небезпеки, пов’язаної з доторканням до трупу або із вживанням отруєної їжі. У сучасному суспільстві табу накладається, наприклад, на кровозмішення, канібалізм, осквернення могил тощо. Закони – це різновид уподобань. Вони є нормою поведінки, які оформляються парламентським або урядовим документом, тобто підкріплюються політичним авторитетом держави і вимагають обов’язкового виконання. Розрізняють два види законів: звичаєве та формальне право. Звичаєве право – це сукупність неписаних правил поведінки в доіндустріальних суспільствах, що санкціоновані державою. Із звичаєвого права поступово виникли формальні юридичні закони, що закріплюються конституцією – основним політичним законом країни. Порушення законів несе за собою кримінальні покарання, найсуворішим з яких є смертна кара. За допомогою законів суспільство захищає найвищі цінності: життя людини, державну таємницю, людські права і гідність, власність, мораль тощо. Наприклад, цінності, що є тими предметами, які необхідні групі для підтримання внутрішньої згуртованості та є важливими факторами поведінки індивіда. Потяг до них рішучим чином впливає на відносини з іншими індивідами. Кожен індивід має певну ієрархію цінностей, які він цінує в більшій або меншій мірі. Можуть існувати визнані цінності, до яких проте не має потягу індивідів, а може існувати потяг до тих цінностей, в яких індивід не зізнається. Отже, можна зробити висновок про існування, так би мовити, «прихованих» цінностей. Визнаючи однією з найважливіших ієрархію цінностей за рівнями дослідження на мікро- (людина), макро- (суспільство) і мегарівнях (глобальне суспільство, або в нашому випадку наддержавна структура), Ю. Щербакова припускає, по-перше, що на кожному з цих рівнів можуть існувати та реалізовуватися «приховані» цінності; по-друге, цінності кожного з рівнів офіційно задекларовані в нормативно-правових актах можуть не відповідати цінностям, що реально існують Цінності – це фундаментальні ментальні утворення, абстрактні ідеали, що існують у свідомості кожної людини, орієнтири, з якими індивіди й соціальні групи співвідносять свої дії. Щодо трансформації ціннісних орієнтацій, то мається на увазі процес розпаду колишніх цінностей, що домінували в недалекому минулому, і виникнення, вироблення єдиної несуперечливої системи цінностей, яка відповідає менталітету та служить фундаментом культури. Розглядаючи поняття цінностей, ми із необхідністю виходимо на поняття «ідеал». Формування системи політичних ціннісних орієнтацій здатне суттєво вплинути не лише на якість процесу демократизації і здійснення політичної діяльності, а й на формування політичного ідеалу для подальшого розвитку комунікативних зв’язків в Україні. Щодо цінностей, то вони, як правило, розглядаються в двох аспектах: по-перше, як духовні цінності (власне цінності), та по-друге, як матеріально-практичні цінності (блага). Політичні цінності як «сукупність ідей, уявлень і відповідних соціопсихологічних утворень (настанов, орієнтацій, переживань, стереотипів), що визначають цілеспрямування, стратегію і тактику політичної діяльності». Дослідники в галузі політичної аксіології розрізняють в структурі цінностей такі види, як цінності-цілі і цінності-засоби. Серед політичних цінностей-цілей виділяють, насамперед, громадянську ідею – уявлення про права людини як домінанту політики, республіканізм (виборність владних структур, легітимність, легальність, свобода, суверенітет) тощо. Серед політичних цінностей-засобів виокремлюють: владу, опозицію, мирні умови життя, війну, революцію, реформу. Серед політичних цінностей виокремлюють: демократію, громадянське суспільство, політичну лояльність, толерантність, схильність до компромісів, безпеку, політичний плюралізм. В суспільстві, яке реформується та переживає кризу моралі, особливо гостро відчувається потреба в толерантності, характерної для демократичного суспільства, політичну відповідальність тощо. Різноманіття інтересів, поглядів, позицій людей в сучасному політичному просторі апріорі містить в собі потенціал конфліктності, що актуалізує цінність та необхідність таких форм політичної комунікації як толерантність, компроміс та консенсус між учасниками взаємодії. Толерантність – це різновид взаємодії та взаємовідносин між різними сторонами – індивідами, соціальними групами, державами, політичними партіями, за якого сторони виявляють сприйняття і терпіння щодо різниці у поглядах, уявленнях, позиціях та діях. Чинниками утвердження толерантності в політико-комунікативному просторі є: зростання рівня освіченості, політичної культури громадян, надання їм можливості отримувати об’єктивну інформацію і активно приймати участь у політичному житті суспільства, зміна правил «політичної гри». Тоді у самосвідомості людей толерантність може отримати статус вищої цінності. Тепер розглянемо консенсус і компроміс як імперативи політичної комунікації. В буденному розумінні політичний компроміс є деякою домовленістю, до якої після переговорів приходять дві (або більше) сторони, що мають несхожі позиції з питань, що обговорюються, і взаємні поступки, що здійснюються, заради досягнення згоди. Політологи розрізняють компроміс у «вузькому» розумінні — як спосіб політичного вирішення різних суперечок і конфліктів, і в «широкому», загальнополітичному, який інакше називається «громадянською злагодою», — відображає зміст більшості з запропонованих політологією трактувань політичного компромісу. Політичний компроміс можна визначити як специфічний технологічний засіб та процес зняття соціально-політичних суперечностей, механізм досягнення політичної рівноваги, який гармонізує стратегією поведінки суб’єктів політики в ситуації протиборства, узгоджує поточні інтересів і передбачає вироблення взаємовигідного рішення, істотними ознаками якого є згода, націленість на отримання взаємовигідного результату на основі взаємних поступок. Слід зазначити, що в науковій літературі існує проблема інтерференції понять «компроміс» та «консенсус». На думку Н. Маковєєва, — останній може визначатися не тільки як згода, загальна думка людей, яка отримує вираз в узгоджені їх дії, але і як «середнє рішення» спірних питань. Два оcновних моменти значно впливають на cтавлення до політичного компроміcу в Україні, що визначають потребу в ньому, а також труднощі в доcягненні уcпіхів у побудові cоціальних відноcин на оcнові принципу взаємних поcтупок, баланcу та рівноваги інтереcів. Це, по-перше, іcторичне минуле, традиції поведінки в умовах конфлікту, а, по-друге, конкретна cтруктура cуcпільcтва, cпіввідношення і роль різних cоціальних груп, їх оцінка щодо cтворених відноcин, очікування, інтереcи. До цих оcновних чинників відноcитьcя й вельми важлива (оcобливо для України) cкладова — cтан державної влади і політичний курc, що проводитьcя нею.
Вербальна комунікація Вербальна комунікація використовує в якості знакової системи людську мову, природний звуковий мову, тобто систему фонетичних знаків, що включає два принципи: лексичний і синтаксичний. Мова є самим універсальним засобом комунікації, оскільки при передачі інформації за допомогою мови менш за все втрачається сенс повідомлення. Щоправда, цьому повинна супроводжувати високий ступінь спільності розуміння ситуації усіма учасниками комунікативного процесу, про яку йшлося вище. До вербальним засобам комунікації відносяться письмова та усна мова, слухання і читання. Усна і письмова мова беруть участь у виробництві тексту (процес передачі інформації), а слухання і читання – у сприйнятті тексту, закладеної в ньому інформації. Одним з основних засобів передачі інформації є мова, яка реалізується за допомогою висловлювань і виконує свою комунікативну функцію. До основних функцій мови у процесі комунікації відносять: комунікативну (функція обміну інформацією); конструктивну (формулювання думок); апелятивність (вплив на адресата); емотивну (безпосередня емоційна реакція на ситуацію); фатичну (обмін ритуальними (етикетних) формулами); метамовну (функція тлумачення). Функцію, яку виконує мова в процесі комунікації, визначає вид висловлювання і відбір слів. Залежно від цілей, які переслідують учасники комунікації, виділяють наступні типи висловлювань: повідомлення, думка, судження, рекомендація, рада, критичне зауваження, комплімент, пропозицію, висновок, резюме, питання, відповідь. Мова поділяється на зовнішню і внутрішню. Внутрішня мова розуміється як спілкування людини з самим собою. Але таке спілкування не є комунікацією, оскільки не відбувається обміну інформацією. Зовнішня мова включає в себе діалог, монолог, усну та письмову мову. Проблема діалогу є основною для вивчення процесу комунікації. Діалог – вид мовлення, що характеризується залежністю від обстановки розмови, обумовленістю попередніми висловлюваннями. Виділяють такі види діалогу: інформативний (процес передачі інформації); маніпулятивний (приховане управління співрозмовником). Мовними засобами маніпуляції є: емоційний вплив, використання суспільних норм і уявлень, лінгвістична підміна інформації; полемічний; фактичний (підтримання контакту). Виокремлюють два види слухання – нерефлексивне і рефлексивне. У процесі комунікації можуть виникнути комунікативні бар’єри: Логічний бар’єр – виникає в партнерів з неоднаковим видом мислення. У залежності від того, які види і форми мислення переважають в інтелекті кожного партнера, вони спілкуються на рівні розуміння чи нерозуміння. Стилістичний бар’єр – невідповідність форми подання інформації її змістом. Виникає при неправильній організації повідомлення. Повідомлення повинно бути побудовано: від уваги до інтересу; від інтересу до основних положень; від основних положень до заперечень і питань, відповідей, висновків, резюмування. Семантичний (смисловий) бар’єр – виникає при невідповідності лінгвістичного словника зі смисловою інформацією, а також через відмінності в мовному поведінці представників різних культур. Фонетичний бар’єр – перешкоди, створювані особливостями мови мовця (дикція, інтонація, логічні наголоси і т.д.). Треба говорити чітко, виразно, досить голосно. Існують правила успішної вербальної комунікації (Гісберт Бройнінг): 1. Розуміння Вашого висловлювання пов’язано з конструкцією речення. Довгі речення ускладнюють розуміння, так як складні і граматично не зрозумілі. Для їх розуміння партнеру потрібні зосередженість і увагу. Крім того, вони ускладнюють розуміння питання, сенс часто губиться. 2. Короткі речення ( 8-15 слів ) складаються із закінчених думок. Це точні і дієві висловлювання, завжди наочні. 3. Голос є найсильнішим інструментом переконання. Виразність голосу сприймається партнером не так розумом, скільки почуттям. Ваш голос викликає симпатію чи антипатію. Монотонність мови часто є причиною невдачі в діловій комунікації. 4. Паузи виконують психологічні функції: підсилюють увагу, заспокоюють, підкреслюють сказане і допомагають зробити відпочинок. 5. Якість і кількість словника посилюють вплив висловлювання. Пасивний словник (слова, які може використовувати пам’ять) складається в залежності від освіти з 3 000 – 5 000 слів. Активний словник (слова, якими користуються при спонтаній мові) складається з 3 000 – 12 000 слів. 6. Рекомендується частіше використовувати в мові дієслова, а не іменники. Дієслова надають висловлюванню наочність, іменники – здебільшого, смислове значення, яке часто буває абстрактним. Вживайте менше прикметників, вони занадто особисті. 7. Дієслово стає більш живим, якщо Ви у своєму висловлюванні використовуєте активну форму, а не пасивну. Наприклад: «Я запросив його», а не «Він був мною запрошений». Пасив впливає безособово, створює дистанцію між партнерами і несе емоційне навантаження. 8. Дистанційно і безособово діють формулювання «Згідно з цим можна зрозуміти, що ...» , а також висловлювання, що містять великі числа. Умовний спосіб типу «Я б сказав ...» , «Я б вважав ...» , «Я повинен ...» – не висловлює рішучого вчинку , а скоріше створює дистанцію між співрозмовниками. 9. Серйозна проблема виникає тоді, коли партнер не до кінця розуміє чи інакше витлумачує зміст слова або вислови, який Ви в них вкладаєте. Значення сказаного слова партнер або розширює, або звужує. Чим абстрактніше поняття, тим багатозначніше можна його інтерпретувати. Часто потрібно вже на початку розмови роз’яснити співрозмовнику, що Ви розумієте під тим чи іншим поняттям.
Невербальна комунікація Невербальна комунікація – це особлива мова, «мова почуттів», продукт суспільного розвитку людини, який значно посилює ефект мовної комунікації. Невербальне спілкування відбувається, як правило, неусвідомлено, мимовільно. Хоча люди певним чином контролюють своє мовлення, можна шляхом аналізу міміки, жестів, інтонації оцінити правильність, щирість мовної інформації. Для розуміння невербальних елементів спілкування необхідне, як правило, спеціальне навчання. До засобів невербальної комунікації належать жести, міміка, інтонації, паузи, поза, сміх, сльози, стиль одежі, включаючи тип зачіски, зовнішність, костюм тощо. Нерідкі випадки, коли однаковим жестам у різних культурах надається різне значення. Наприклад, відкрита долоня в Греції означає образу. Для іспанців, греків і італійців образливим є жест доторкання до мочки вуха. А в Португалії цей жест означає, що людина не розчула сказаного. Як би то не було, у культурі з традиційною системою засобів спілкування (не говорячії вже про архаїчну) жести грали незрівнянно більшу роль, ніж ми це можемо уявити на основі власного життєвого досвіду. У багатьох культурних традиціях існували відпрацьовані системи жестів (наприклад, у деяких чернечих орденах і дервішів, які давали обітницю мовчання), що не поступаються сучасній мові жестів глухонімих. Своєрідною формою спілкування є поцілунки. У міфології вони символізують злиття людських душ і посідають місце в одному ряді з такими формами встановлення штучного споріднення, як змішання крові та ін. Імовірно, саме таке значення несуть усі поцілунки між родичами, нареченою і нареченим, а в деяких випадках — поцілунки, якими росіяни (звичайно, господарка дому) вітали почесних гостей. Сама назва поцілунку (про що свідчить етимологія слов’янського кореня «ЦІЛИЙ») несе побажання бути цілим, цільним, здоровим. Раніше був розповсюджений звичай цілувати дітей (у губи, у чоло, у голову), щоб захистити, уберегти від «псування». Для того, щоб утішити дитину, «зцілити», їй дотепер цілують забите місце чи дмуть на нього. Невербальна комунікація включає такі основні блоки: 1) оптико-кінетичні; 2) пара-і екстралінгвістичні. Паралінгвістична система — це вокалізації, тобто якості голосу, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система — це темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо); 3) організацію простору і часу комунікативного процесу; 4) візуальний контакт. Одним з важливих параметрів, що характеризують невербальну комунікацію є міжособистісний простір - дистанція, яку неусвідомлено встановлюється в процесі безпосереднього спілкування між людьми. Чим тісніше стосунки між людьми, тим менша просторова дистанція між ними в процесі спілкування. Ця дистанція залежить від національних еталонів поведінки, соціального статусу, віку, психологічних особливостей. Надто близька, як і віддалена дистанція негативно відбувається на ефекті спілкування. Дистанція є така: - «відкрита» зона (4-8 м) – може використовуватися під час спілкування з великими групами людей – збори, прес-конференції тощо; - соціальна зона (від 1,5 до 4 м) – вона обирається під час спілкування з незнайомими та малознайомими людьми у міжособистісному спілкуванні; - особиста зона (від 40 см до 1,5 м) – її можна використовувати лише при спілкуванні дуже близьких людей на офіційних прийомах та дружніх вечірках; - інтимна зона (від 0 до 40 см) – її використання можливе між тими, хто знаходиться в тісному емоційному контакті (у сім’ї, при спілкуванні родичів, друзів). Як показують спеціальні дослідження, 80 % кольору та світла «поглинається» нервовою системою і тільки 20 – зором. Наприклад: фіолетовий колір – “мирить” почуття між собою; коричневий – викликає почуття стабільності і реалістичний настрій; синій – надає внутрішньої сили та гармонії; зелений – знімає втому і заспокоює; оранжевий – свідчить про реалізм; теплий жовтий (колір яєчного жовтка) – дружній, теплий та сприятливий колір; світло-жовтий (лимонний) – холодний, “квасний”, такий, що відштовхує; золотистий – свідчить про прагнення до влади і демонстрації своєї переваги; червоний — виражає дійовий настрій.
Типи психологічних бар’єрів у комунікації: Уникнення - це такий тип бар’єру під час спілкування, коли спостерігається уникнення джерел впливу, відхилення від контакту з партнером, при якому взагалі ніяке спілкування стає неможливим. Авторитет. Дія даного типу бар’єру спілкування полягає в тому, що, розділивши всіх людей на авторитетних і неавторитетних, людина довіряє тільки першим і відмовляє в цьому другим. Таким чином, довіра і недовіра «залежать» не від особливостей переданої інформації, а від того, хто її подає. Нерозуміння. Далеко не завжди є можливість визначити джерело інформації як небезпечне, чуже чи неавторитетне і в такий спосіб захиститися від небажаного впливу. |
