ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Тема 2. Теорії комунікації

Предыдущая12 3 4 5 6 7 Следующая

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З ДИСЦИПЛІНИ «КОМУНІКОЛОГІЯ»

Укладач: д.політ.н., проф. кафедри СПН

Денисюк С.Г.

Вінниця-2013
Тема 1. Комунікація: основні поняття і методологія

Зміст

1. Сутність комунікології як науки.

2. Актуальні дослідницькі проблеми комунікології.

3. Структура комунікології.

4. Методи дослідження комунікології.

5. Комунікація: поняття, види і засоби.

Сутність комунікології як науки

Узагальнено комунікологію можна визначити як науку про місце й ролі комунікації у суспільстві, про комунікаційні системи, структуру і процеси, закономірності та механізми їх розвитку та функціонування.

Комунікологія – це наука, яка формується та перебуває на початковому етапі свого становлення та розвитку, хоча має давні корені та багаті комунікативні та мультидисциплінарні традиції. Науковий потенціал комунікології може бути реалізований найкраще і найефективніше у вигляді мультидисциплінарних комунікативних теорій, але в основі діалектичної єдності та взаємопроникнення комунікології і мультидисциплинарних комунікативних теорій.

Комунікологія як наука про комунікації і теорія комунікації (чи метатеорія) – це нетотожні категорії. Будь-яка наукова теорія – це одна зі складових (хоч і головна) науки. Теорія покликана дати наукове пояснення суті явища, а наука поруч із пізнанням, поясненням явища повинна запропонувати механізм реалізації отримання знань у людській діяльності. Наука може містити у собі кілька теорій, що пояснюють явище з різних позицій.

Актуальні дослідницькі проблеми комунікології

Центральними проблемами комунікології як науки є:

- пояснення комунікативної природи соціальної реальності;

- визначення механізму комунікативних зв’язків, комунікативної взаємодії різних комунікативних систем, структур і процесів;

- з’ясування сутності «комунікативних систем», механізму і закономірностей їх самоорганізації, упорядкування й еволюції;

- проблема структурування комунікативних систем у суспільстві;

- місця й підвищення ролі комунікації у суспільстві;

- визначення та характеристика основних етапів розвитку комунікацій;

- концептуальні підходи, основні теорії та моделі комунікацій;

- форми, рівні й види комунікацій;

- моделювання комунікативних процесів тощо.

Отже, комунікологія містить дослідження: видів комунікації; функцій комунікативних систем і моделей комунікації; основ процесу міжкультурної комунікації; методів дослідження процесу міжкультурної комунікації в різних соціальних сферах (в сфері менеджменту, бізнесу, освіти). Комунікологія повинна враховувати проблематику етнічної, національної, територіальної, соціальної належності комунікантів та їх особистісних характеристик; лінгвістичні, психологічні, психолінгвістичні, семіотичні, семіосоціопсихологічні складові теорії міжкультурної комунікації.

Зрозуміло, науковий аналіз названих та інших проблем комунікології пропонує «відновлення» методологічного і теоретичного арсеналу дослідження. Тут, зокрема, важлива роль відводиться переосмислення концептуальних засад комунікативних систем.

Комунікація стає об’єктом дослідження на різних рівнях і в різних концептах: соціологічному, кібернетичному, політологічному, соціобіологічному, філософському, психологічному, лінгвістичному, культурологічному тощо. Це зрозуміло, оскільки в сучасному світі глобальна трансформація індустріального суспільства в інформаційно-комунікативне супроводжується не тільки проникненням комунікації у всі сфери життєдіяльності суспільства, виникненням і розвитком якісно нового типу комунікативних структур і процесів, але й глибоким переосмисленням комунікативної природи соціальної реальності, сучасних змін в соціально-комунікативній сфері, місця і ролі комунікації в розвитку суспільства.

Сьогодні уявлення Нікласа Лумана про комунікацію як про сутнісну характеристику самого суспільства, його ствердження про те, що «людські відносини і саме суспільне життя не можливі без комунікації». Дуже актуальними в цьому плані є осмислення з позицій сучасних теорій комунікативної дії Юргена Хабермаса, комунікативного суспільства Карла-Отто Апеля, комунікативної раціональності тому, що тут розкривається сутність комунікативності, комунікативного простору, комунікативного середовища, дії, комунікативного процесу, що має важливе методологічне значення не тільки для розуміння сутності і природи комунікації, але й для формування і розвитку науки про комунікації.

Сьогодні у ВНЗ викладаються різні напрямки комунікології, захищаються наукові праці, створюються професійні асоціації тощо.

Структура комунікології

Враховуючи світовий і вітчизняний досвід в галузі комунікативних досліджень, можна стверджувати, що комунікологія містить такі складові:

· Загальна теорія комунікації;

· Міжособистісна і ділова комунікації;

· Теорія масової комунікації;

· Теорія організаційної комунікації;

· Комунікаційний менеджмент;

· Історія комунікацій;

· Методи комунікативних досліджень;

· Теорія крос-культурних комунікацій;

· Теорія вербальної комунікації;

· Теорія візуальної комунікації;

· Політична комунікація і економія комунікацій;

· Комунікативні дослідження;

· Міжнародні та глобальні комунікації;

· Теорія віртуальних комунікацій тощо.

Чим більшого вдосконалення досягає комунікологія в своєму розвитку, тим більш фундаментальними законами вона володіє, тим більше значення в практиці комунікативної діяльності соцієтального масштабу будуть мати закони і закономірності, теорії та моделі комунікації. В сучасному соціокультурному просторі, в якому, говорячи мовою М. Маклюена, присутні «всі часи та простори одразу», розширяються дослідницькі програми, пов’язані з вивченням особливостей комунікації в усіх сферах, забезпеченням інформаційних потоків в сучасному суспільстві як на міжособистісному, так і на глобальному рівнях. В рамках міжнародних проектів, в том числі віртуальних, досліджуються особливості взаємодії учнів та вчителів, студентів і викладачів в різних культурах, стилі спілкування в навчальній аудиторії, природа міжкультурних конфліктів та способи їх розв’язання.

В галузі теорії та практики комунікології очікується динамічний і постійний процес оновлення термінів.

Комунікативістика – науковий напрямок комунікології, що вивчає зародження і функціонування інформаційно-комунікаційних систем, способи здійснення комунікацій цих систем із зовнішнім суспільним середовищем, а також теоретичні основи і практичні аспекти соціальної взаємодії в різних мережах комунікації (включаючи електроні товариства).

Методи дослідження

Важливою умовою обраної дослідницької стратегії є дотримання принципів об’єктивності, науковості, діалектики, всебічності, плюралізму, соціального детермінізму, послідовності, конкретності, системності, цілісності, історизму, комплексності тощо.

Враховуючи міждисциплінарний характер дослідження процесів комунікації, воно базується на загальнофілософських, загальнонаукових та спеціальних підходах і методах.

Зокрема, дослідження комунікації полягає в творчому поєднанні теоретичних засад психології, політології, філософії, культурології, теорії ігор, що дало можливість врахувати особливості комунікації в просторі суспільно-політичної свідомості та культури; зосередити увагу на соцієтальних підходах у дослідженні комунікації; поєднати системний, процесуальний, синергетичний підходи, що дозволяє уявити комунікативний процес як динамічну психолого-технологічну систему.

Діалектичний метод дав можливість уявити предмет дослідження в усіх його соціальних, культурних і технологічних зв’язках а також причинно-наслідковій зумовленості. За допомогою загальнологічних методів наукового пошуку — аналізу, синтезу, абстрагування, узагальнення, індукції, дедукції, моделювання — були визначені спільні риси окремих концептуальних моделей комунікації та основні механізми практичної реалізації комунікації на рівні свідомості її учасників.

Застосування історичного методу допомагає проаналізувати ґенезу комунікації у поєднанні з критичним логічним аналізом.

Біхевіористський метод забезпечує можливість розглядати поведінку суб’єктів комунікації.

Аксіологічний метод дозволяє розкрити цінності та ідеали суспільства, які покладено в основу сучасної комунікації.

У дослідженні комунікації застосовується метод моделювання в рамках теорії ігор, який дозволяє проаналізувати стратегії учасників взаємодії і виявити їх найоптимальніші варіанти, а також підібрати ефективні технології для впливу на суспільну свідомість громадян.

Комунікація: поняття, види і засоби

Існують різні визначення поняття «комунікація». Комунікація – це тип взаємодії між людьми, що припускає інформаційний обмін. Комунікацію (в етимології індоєвропейський корінь «mei» – мінятися, обмінюватися) слід виокремлювати й від діалогу, оскільки його цільовою причиною є злиття осіб, що беруть участь в ньому, й від спілкування, тому що останнє має справу із загальними механізмами відтворення соціального досвіду і породження нового. Тим часом, питання, пов’язані з комунікацією, історично піднімалися і розвивалися в рамках проблематики діалогу і спілкування.

У філософському словнику комунікація визначається як категорія ідеалістичної філософії, що означає спілкування, за допомогою якого «Я» проявляє себе в «Іншому». Термін «комунікація» слушно вживається в ширшому значенні, ніж спілкування. Цікавою є точка зору Л. Землянової: «комунікація може означати зв’язок, повідомлення, засіб зв’язку, інформацію, засіб інформації, а також контакт, спілкування, поєднання».

Термін «комунікація» за змістом тлумачень можна звести до трьох понять: передача (визначальний критерій – односпрямованість); спілкування; взаємодія. Головною квінтесенцією визначення є взаємодія, яка є двостороннім процесом. Адже навіть за наявності односпрямованого впливу процес комунікації містить такий аспект, як сприйняття інформації, що передбачає подальшу певну реакцію.

Г. Почепцов: під комунікацією розуміються процеси перекодування вербальної у невербальну і невербальної у вербальну сфери. Історично комунікацією був примус іншого до виконання тієї чи іншої дії, заради чого реалізується передача значень між двома автономними системами, якими є люди.

Роль комунікації полягає в передачі трьох основних типів повідомлень: спонукальних (наказ, переконання) для суспільства і його громадян; власне інформативних (реальні або вигадані відомості); фактичних (відомості, пов’язані зі встановленням і підтримкою контакту між суб’єктами).

М. Маклюен виокремлює певні епохи розвитку комунікації. Із доповненнями його класифікацію можна представити так:

– епоха усної комунікації (дописемна), під час якої існували лише усні форми передачі інформації, візуально-слухові форми сприйняття і розуміння світу, втілені в міфології. Для них були характерні: безпосередність передачі інформації, можливість одночасної участі всіх бажаючих, а також ірраціоналізм та нерозвиненість мислення;

– епоха письмової комунікації, друкованої культури, що зводила сприйняття світу до абстрактних умовно-друкованих знаків;

– сучасна аудіовізуальна епоха (електронні ЗМІ, Інтернет), коли мова інформації базується на новій електронно-індустріальній основі.

Основні способи комунікації: комунікація за допомогою ЗМІ, зокрема, друкарських (преса, книги, афіші, плакати) і електронних (радіо, телебачення, Інтернет, мобільний зв’язок тощо); комунікація за допомогою організацій (зокрема, політичних партій, які повинні слугувати сполучною ланкою між можновладцями і суспільством; комунікація через неформальні контакти). Щодо неформальних контактів, які є способом міжособистісної політичної комунікації, то вони є визначальними в традиціоналістських (примітивних) суспільствах. Проте такий спосіб має вагоме значення і в розвинених суспільствах, навіть за умов розквіту ЗМІ, оскільки саме він найбільше впливає на ціннісні орієнтації.

Ця обставина досліджувалася П. Лазарсфельдом у працях про пропаганду та ефект ЗМІ. Аудиторія не сприймає ЗМІ як певний недиференційований блок. Маси, всередині яких формуються думки, поводять себе як сукупність структур. Вплив ЗМІ відбувається за посередництвом певних осіб, які відіграють у цьому процесі роль передавачів та ініціаторів — «лідерів думок» (що спрямовують думку і зацікавлені в ній). Кожен із них впливає на членів сім’ї, виробничої групи тощо, до якої він належить.

Комунікацію можна класифікувати за різними ознаками. У залежності від мови повідомлення комунікацію поділяють на вербальну і невербальну.

Функції комунікації:

– інформаційна – передача інформації аудиторії, одній особі або групі осіб, інформування про якісь події (виступ на радіо);

– експресивна – виразна, що характеризується експресією, силою вияву почуттів, переживань (несподівана зустріч);

– переконуюча – прагнення вплинути на інших (висловлення захоплення, прохання);

– соціально-ритуальна – використання норм і звичаїв соціально-культурної поведінки (процедура знайомств);

– паралінгвістична – спілкування за допомогою міміки, виразу очей і рота, а також поз і рухів (передання різних відтінків повідомлення, його прихованого змісту), несуперечливими і безсторонніми щодо обговорюваної проблеми;

– соціалізації;

– формування громадської думки тощо.

За типом відносин між учасниками виокремлюються міжособистісна, публічна й масова комунікації; за типом використання семіотичних засобів є мовна, паралінгвістична (жести, міміка, мелодія) і речово-знакова комунікації. Зокрема, А. Соколов слушно пропонує визначати форми комунікативної дії (наслідування, управління, діалог) та рівні комунікативної діяльності (індивідуальна особистість, соціальна група, масова сукупність — відповідно мікрокомунікація, мідікомунікація, макрокомунікація) тощо.

Розрізняють три типи комунікації — безпосередню взаємодію (міжособистісна комунікація «обличчям до обличчя»), опосередковану взаємодію і опосередковану квазівзаємодію («псевдовзаємодію» ).

За цільовою спрямованістю комунікації визначають як: інструктивні, мотивативні й інформативні, які постачають інформацію для прийняття управлінських рішень, їх реалізації й контролю за виконанням. Для досягнення цілей підприємства та ефективного обміну інформацією використовуються висхідні, нисхідні, вертикальні й горизонтальні комунікації. Висхідні комунікації, як правило, здійснюються у формі звітів, пропозицій і пояснювальних записок. Метою їх є ознайомлення вищого рівня керівництва про те, що робиться на більш низьких рівнях ієрархічної системи. Перед нисхідними комунікаціями ставиться завдання довести до відома підлеглих та інших організацій про зміст рішень, які приймаються на вищих рівнях (стратегічні напрями майбутньої діяльності). До нисхідних та висхідних комунікацій відносять обмін інформацією між підприємством та зовнішнім середовищем. Існують основні типи структурних схем комунікації: лінійна, кільцева, сотова, багатозв’язкова, типу «колесо» ієрархічна, зіркова тощо (рис. 1).

Рис. 1.

При лінійній структурній схемі кожна її позиція (окрім крайніх) пов’язана із двома сусідніми й інформація, яка передається з одного кінця до іншого, стає відомою усім. Тут немає відносин підлеглості, але будь-який розрив зв’язку не компенсується, підприємство стає малокерованим коли втрачається контакт між окремими підрозділами. Але простота побудови, порівняно короткі канали зв’язку створюють передумови для оперативного прийняття рішень і широкого застосування цієї структурної схеми.

Кільцева схема являє собою замкнену структуру з однаковими зв’язками. При застосуванні цієї схеми підвищується швидкість передання інформації та стійкість структури, оскільки будь-які дві позиції використовують два напрямки інформаційного обміну.

Сотова схема є більш складною структурою з розвиненими шляхами проходження інформації. Багатозв’язкова схема реалізує принцип: кожен пов’язаний із кожним. Тут зв’язки є рівноцінними й жоден з них не має переваг перед іншим. Висока швидкість проходження інформації досягається прямими зв’язками, коли немає потреби використовувати обхідні шляхи. Близькими до багатозв’язкової схеми є схема типу «колесо» й зіркова схема. Перша з них передбачає встановлення зв’язку з двома сусідніми позиціями й з центром. При зірковій схемі кожна позиція підтримує зв’язок лише із центром, який виконує командні функції.

Наприклад, поширеною в менеджменті є ієрархічна схема, яка уособлює командні функції одних позицій щодо до інших. Позиції, розташовані у нижній частині схеми, є чисто підлеглими. Позиції, розташовані над ними, є одночасно підлеглими й командними. І, нарешті, позиції, розташовані у верхній частині схеми, виконують лише командні функції. Ієрархічна схема передбачає більш високу централізацію порівняно з кільцевою. Але найвищий рівень централізації командних функцій має місце при застосуванні зіркової схеми, де поведінка кожного елемента повною мірою залежить від центральної позиції.

Крім формальних (офіційних) комунікацій, у менеджменті важливу роль відіграють неформальні (неофіційні) комунікації.

У процесі обміну інформацією виділяють вісім базових елементів:

1. Комунікатор (відправник або передавач), який генерує ідеї або збирає інформацію й передає її. Відправник вирішує, яку саме ідею чи повідомлення слід зробити предметом обміну. Іноді комунікатор не хоче думати або ж витрачає на обдумування ідеї мінімум часу. Відправник повинен знати свою аудиторію. Якщо у відправника помилкові погляди про одержувача, то його комунікаційні зусилля виявляться неефективними. Як показує досвід діючих підприємств, ефективність комунікації підвищується, якщо вона в межах ланцюга «відправник–одержувач» є гомофільною, тобто має високий ступінь подібності за певними ознаками: за поглядами, освітою, статусом. І, навпаки, гетерофільні комунікації (значний ступінь неподібності за певними ознаками) є менш ефективними, оскільки вони часто супроводжуються перекрученням змісту повідомлення, затримкою щодо передання, використанням обмежених каналів.

2. Кодування – це процес перетворення ідей у символи, зображення, малюнки, моделі, звуки, схеми, слова, мову тощо. Тобто перш, ніж передавати ідею, відправник повинен за допомогою символів закодувати її, використавши для цього різні засоби. Кодування перетворює ідею у повідомлення.

3. Повідомлення – сукупність символів, що відбивають закодовану інформацію. Саме заради цього й здійснюється акт комунікації. Найбільше повідомлень передається у формі символів мови. Проте символи можуть бути й невербальними, наприклад, графічні зображення, жести, міміка, інші рухи тіла.

4. Канали передання – засоби, за допомогою яких сигнал спрямовується від передавача до приймача (одержувача). Канали поділяються на засоби масової інформації й міжособові канали. Відправник повинен обрати канали для передання мови або письмових матеріалів. Ними можуть бути: електронні засоби зв’язку, включаючи комп’ютерні мережі, електронна пошта, відеострічки й відеокасети, розіслані пам’ятні записки, проведення попередніх зборів невеликих груп для забезпечення бажаного розуміння повідомлення й залучення працівників до проблеми та ін. Відправник, як правило, не обмежується одним каналом, а використовує декілька.

5. Декодування – процес, за допомогою якого приймач повідомлення переводить одержані символи в конкретну інформацію й інтерпретує її значення. Тобто одержувач декодує повідомлене шляхом перетворення символів у значення. Якщо не вимагається реакція на отриману інформацію, то процес обміну на цьому завершується.

6. Приймач – цільова аудиторія або особа, для якої призначена інформація і яка її інтерпретує.

7. Відгук – сукупність реакції одержувача (приймача) повідомлення після ознайомлення з його змістом. Визначені такі основні типи результатів комунікації: зміна в знаннях одержувача; зміна установок одержувача;
– зміна поведінки одержувача повідомлення. Обмін інформацією слід вважати ефективним, якщо одержувач продемонстрував розуміння ідеї, проводячи дії, очікувані відправником.

8. Зворотній зв’язок – частина відгуку одержувача, що надходить передавачеві. Вона розглядається як сигнал, спрямований одержувачем інформації відправникові повідомлення, як підтвердження факту його отримання. Зворотній зв’язок визначає ступінь розуміння або нерозуміння інформації, що міститься у повідомленні. Зворотній зв’язок може набувати форми не лише слова, але й кивка головою, усмішки, потискання руки або заперечливого жесту рукою, певного виразу очей, інтонації голосу, зміни положення тіла тощо. Іноді має місце недооцінка зворотного зв’язку й зайве захоплення однобічною комунікацією, коли зверху вниз відправляються численні накази, розпорядження, вимоги тощо.

Тема 2. Теорії комунікації

Зміст

1. Світогляд як основа формування певних типів комунікації.

2. Ґенеза теорій комунікації.

Світогляд як основа формування певних типів комунікації

Комунікація в різні історичні часи містить і визначається світоглядом людей, на цих уявленнях вибудовуються принципи взаємодії, переконання, ідеали, традиції тощо. Залежно від таких світоглядних установок і сформованого в їх рамках цілісного образу дійсності виробляється та відповідна система знань про владу, про закономірності становлення і розвитку певних відносин, систем, інститутів й процесів в суспільстві, про особливості комунікації.

Як відомо, історично першою формою віддзеркалення дійсності була міфологічна картина світу, в фантастичних образах якої виявлявся світогляд стародавнього суспільства. Міф обґрунтовував і виправдовував існуючий спосіб життя людей, регулював їх поведінку і взаємини із правителями. Наприклад, «Книга мертвих» стала певною інструкцією для налагодження комунікації як для померлих, так і повчанням для живих, які ніби виголошують до Бога дві промови згідно Двох Істин (земної і небесної). В праці, зокрема, йдеться про терпіння людини, її виваженість, слухняність тощо.

Вожді племен, фараони, королі, царі, князі та інші правителі в усі часи цікавились тим, що сьогодні називається політичною комунікацією, усвідомлюючи, що їх успіхи багато в чому залежать від ступеня володіння мистецтвом впливати на політичні погляди своїх підданих і громадян. Зокрема, поширені зображення давньоєгипетських фараонів поряд з божествами, поза сумнівом, мали за мету утвердити в свідомості потенційних споглядачів уявлення про небесне походження земного правителя, чиї велич і мудрість, таким чином, не підлягали сумнівам.

Аналогічні цілі переслідувало й відоме зображення, вирізане у верхній частині базальтового стовпа з текстом законів Хаммурапі: цар представлений в позі молитви перед давньовавілонським богом сонця і справедливості Шамашем, який вручає йому сувій із законами.

Проте поглиблення соціальної диференціації суспільства, накопичення і узагальнення практичних знань і уявлень про навколишній світ неминуче вели до поступового розкладання цілісної міфологічної картини світу, виокремлення світогляду як окремих індивідів, так і різних соціальних груп.

Розв’язання світоглядних проблем поступово перейшло до філософії і релігії, що знаходилися протягом багатьох століть в тісній, а іноді й суперечливій взаємодії. Філософія претендувала, в першу чергу, на виконання функції усвідомлення, раціонального понятійного виразу і теоретичного обґрунтування світоглядних установок на основі розумного критичного осмислення тих поглядів і цінностей, на які спиралася буденна свідомість. Релігія переважно зверталася до емоційної сторони людського буття і ґрунтувалася, перш за все, на вірі в певні положення. Проте в особливих історичних умовах філософія використовувалася й для обґрунтування релігійного світогляду.

Зміна світогляду людини і, відповідно, ставлення до комунікації, є «не рівномірним прямолінійним процесом, що припускає поступове накопичення знань. В історії вчень бувають періоди, коли спостерігаються свого роду «духовні революції», що багато в чому визначають подальший хід людської цивілізації». Як відзначає В. Зотов, «фактично аж до епохи Відродження і початку Нового часу, тобто до XV–XVII ст., політична і правова думка розвивалася, головним чином, завдяки зусиллям філософів».

Соціально-філософські вчення Античності поклали початок осмисленню комунікації, як інструменту впливу на свідомість та поведінку громадян. Критика міфологічних уявлень, що переслідувала мету уніфікації масової свідомості, досягнення ідейно-політичної єдності громадян та «ідеальної держави» шляхом ретельного відбору, обробки, а в певних випадках і зміни змісту повідомлень, виразно виявляється в працях Платона: «Хіба можемо ми допустити, щоб діти сприймали душею міфи, вигадані ким-небудь, і, що переважно суперечать тим думкам, які, як ми вважаємо, повинні бути у них, коли вони подорослішають?».

Особливе становище механіки, як науки, сприяло виникненню в XVII–XVIII ст. механіцизму – світогляду, який пояснює розвиток суспільства законами механічного руху. Цікаво, що саме математична форма ньютонівських законів породжувала ілюзію потенційної оборотності та зумовленості будь-якого суспільно-політичного процесу. В цьому відношенні показовим є відомий вступ до «Левіафана» Т. Гоббса, де держава уподібнюється «штучній людині», доцільно сконструйованій людьми, як рухомий механізм-автомат з різних пружин, важелів, коліс тощо

З середини XIX ст. постає питання про спрямованість, перш за все, політичної комунікації. Прогресивні тенденції інтерпретуються з позицій ускладнення та раціоналізації відносин, накопичення в соціально-історичному процесі структур, функцій, інформації, що збільшують здатність політичної системи до ефективного управління суспільством і підвищують рівень її власної організації.

Ґенеза теорій комунікації

Розвиток уявлень про комунікацію пов’язаний із розвитком засобів комунікації, і при вивченні цієї проблеми ми враховуємо, що комунікація є різних видів.

Наприклад, для відображення комунікацій, здійснюваних між соціальними суб’єктами з метою «виялення загальних інтересів або спільних інтересів і досягнення взаєморозуміння», застосовують поняття «звязки з громадськістю» (вперше застосував президент США Томас Джеферсон у 1908 р.). соціальна комунікація в цей період розглядалась в контексті загальнотеоретичних положень біхевіоризму, символічного інтеракціонізму, персоналізму, екзистенціалізму.

Засновник біхевіоризму Дж. Б. Уотсон в основу комунікації ставив мовні сигнали, маніпулювання якими дає можливість впливати на людину. Поведінку людини він ототожнював із системою видимих і латентних реакцій у схемі «стимул-реакція».

Представники символічного інтеракціонізму Дж. Герберт Мід, Р. Саут-Хедлі вважають, що в результаті міжособистісного спілкування впорядковується соціальна група.

Представник екзистенціалізму Альберт Камю розглядає спілкування індивідів як акт, що підкреслює самотність кожного. Єдиний спосіб справжнього спілкування – це єднання індивідів у бунті проти «абсурдного» світу.

Розглядаючи ґенезу концепцій комунікації зазначимо, що поштовхом до їх формування стали дослідження в галузі масово-комунікативних процесів (У. Ліппманн, Г. Лассуелл, П. Лазарсфельд, Б. Берльсона), фундаментальна праця з загальної теорії систем Л. фон Берталанфі, кібернетичне вчення Н. Вінера, дослідження інформаційних складових в рамках теорій політичних систем К. Дойча, Д. Істона, Г. Алмонда. В цей період виокремлення досліджень комунікації у самостійний напрямок пов’язане з використанням формалізованих методів системного аналізу.

Для певної систематизації класичних концепцій М. Грачов пропонує виокремити п’ять етапів історико-теоретичного розвитку політичної комунікації: перший етап (40-і рр. ХХ ст.) – поява теорії «двоступеневого» руху комунікації П. Лазарсфельда, Б. Берльсона та Х. Годе; другий (50-і рр.) – поява концепції активної поведінки аудиторії при виборі джерела інформації (щоб уникнути дисонансу, людина відбирає інформацію, яка відповідає її поглядам) ; третій період (60–70 рр.) розвивався під егідою теорій впливу медіа на політичне середовище та громадську думку. На цей час припадає широке поширення телебачення як технічного засобу передачі інформації та когнітивного впливу; четвертий етап, продовжився в 70–90 рр. ХХ ст. Результати досліджень аргументовано довели, що ЗМІ впливають на хід виборчих кампаній («теорія культивації» професора Дж. Ґербнер. Зокрема, ЗМІ формують символічну реальність, яку глядачі сприймають за дійсність; п’ятий період, характеризується вивченням впливу ЗМІ на політичну поведінку (концепція «встановлення порядку денного»).

Стосовно концептуальних підходів до розуміння політичної комунікації, то логічним є виокремлення трьох етапів її розвитку, здійснене Ю. Петруніним: 1) довоєнні теорії (праці У. Ліппмана); 2) повоєнні теорії партійної підтримки та переконання (П. Лазарсфельда, Б. Берльсона, Х. Годе); 3) недавно створені теорії інформаційного впливу, інформаційного ресурсу та технологій, стратегії ЗМІ та партій (дослідження Д. Батлера, Д. Тоукса, Д. Канаваха).

Аналізуючи концепції першого етапу розвитку політичної комунікації зазначимо, вони відомі як «теорія чарівної кулі» та «теорія підшкірної голки» («тотального впливу» і «теорії привідного ременя»), виходили з припущення про практично необмежені можливості інформаційно-пропагандистського впливу на масову аудиторію, яка в плані відбору повідомлень поводиться досить пасивно і, по суті, нагадує пацієнта, чий стан міняється після отримання дози лікарського препарату.

Проте дослідження електоральних процесів, що проводилися в кінці 30–50-х рр. ХХ ст. під керівництвом П. Лазарсфельда, Б. Берельсона і Е. Кемпбелла, показали, що ці теоретичні уявлення не знаходять емпіричного підтвердження. На основі аналізу результатів соціологічних даних, отриманих напередодні президентських виборів 1940 р., вчені запропонували класичну двоступінчату модель комунікації, яка згодом стала однією з перших теоретичних конструкцій в комунікології. Згідно із нею, вплив масової комунікації на індивіда переважно опосередкується мікрогрупами (ЛГД).

Ця обставина частково сприяла тимчасовому висуванню на перший план, так званих «теорій мінімальних ефектів» масової комунікації, відповідно до яких робилися висновки про те, що інформаційний вплив через ЗМІ в період виборчих кампаній за своєю ефективністю поступається іншим чинникам, що зумовлюють особливості електоральної поведінки.

В протилежність «теоріям мінімальних ефектів», в середині 50-х рр. ХХ ст. були висунуті принципово інші концепції, що виходили з уявлень про активну поведінку громадян стосовно вибору джерел інформації та змісту повідомлень. Згідно концепції, запропонованої Л. Фестінгером, люди відчувають психологічний дискомфорт, впадають в стан «когнітивного дисонансу», коли їм нав’язуються погляди, ідеї та думки, що примушують їх сумніватися у власних ідеалах або відчуттях.

Інша концепція – «теорія корисності і задоволення потреб», яка спочатку розроблялася в працях Е. Каца, виходить з того, що індивіди активно сприймають інформацію, ігноруючи повідомлення, що не відповідають їх інтересам або представлені в непривабливій формі. Іншими словами, користь і задоволення, отримані в процесі комунікації, можуть мати як емоційний, так й пізнавальний характер. Наприклад, в період виборчої кампанії людина може звернути увагу на повідомлення, яке не тільки виявиться корисним при голосуванні на майбутніх виборах, але і викличе відчуття її власної політичної компетентності.

Досить впливовою й відомою є політична кібернетика як когнітивна метатеоретична конструкція, що концептуально відображає найзагальніші закономірності інформаційної взаємодії на рівні політичної системи і суспільства в цілому. В сучасній західній політичній науці поняття «політична кібернетика» означає галузь теоретико-прикладних політологічних досліджень, що пов’язана з вивченням, моделюванням і прогнозуванням політико-комунікативних процесів та явищ шляхом використання комунікативно-кібернетичних моделей. Спираючись на деякі результати математичної логіки та теорії ймовірності, а також на досягнення електронної техніки, кібернетика використовує певні аналогії між роботою машини, діяльністю живих істот та деякими соціальними явищами. Ці аналогії ґрунтуються на тому, що як в складному технічному пристрої, так і в суспільстві можуть бути складові частини, які керують та які підкорюються, пов’язані між собою за допомогою інформаційних сигналів.

Першою комунікативною моделлю стала концепція Д. Істона, в якій політична система розглядається як відносно виокремлене, цілісне утворення, кібернетичний «чорний ящик», занурений в соціальне середовище, який змінюється, і взаємодіє з ним за допомогою «входів» та «виходів».

Вивчення ефективності зворотного зв’язку, а конкретніше, аналіз відносин між керівниками і керованими в процесі комунікації був здійснений Ж.-М. Коттре, який запропонував розглядати взаємини в такій парадигмі:

1) відносини ідентичності: керівники ідентичні керованим;

2) відносини включення: всі керівники є членами суспільства, але не всі керовані є членами кола управління (ці відносини містять в собі взаємопроникнення і взаємовплив між тим, хто управляє, і тим, ким керують);

3) відносини перетинання, які складаються в умовах розширення політичного суспільства: клас керівників частково виокремлюється від решти, і комунікація між ними все більш набуває опосередкованого характеру – через референдум або вибори, а також за допомогою ЗМІ тощо.

Надалі в 60–70-х рр. ХХ ст. активізувалося вивчення впливу засобів інформації, як інструментів політичної комунікації, на результат виборчих кампаній. У низці робіт наголошується, що це відбулося завдяки публічним виступам та інтуїції політиків. Ці дослідження були орієнтовані переважно на виявлення умов, необхідних для досягнення бажаного результату комунікації. Зокрема, було зроблено припущення, що зацікавлені виборці та політичні експерти сприйнятливіші до впливу повідомлень, ніж пасивні громадяни та політики-початківці.

«Теорія культивації» Дж. Гербнера, згідно із якою ЗМІ створюють символічний світ, який глядачі, виходячи із психологічних особливостей, схильні приймати за реальний. Тут особливий інтерес викликає аналіз змісту і частоти повторень повідомлень, що впливає на формування образів кандидатів на виборні посади.

Проте роль образів, створюваних ЗМІ, далеко неоднозначна й істотно варіюється в залежності від конкретного політичного контексту, в якому розгортається виборча кампанія. Зокрема, інтерес аудиторії, що «підігрівається», може змінитися ситуацією її «інформаційного пересичення», і кандидат може просто «набриднути».

Досить відомою концепцією є «встановлення порядку денного», згідно із якою вплив ЗМІ на аудиторію має певний «формуючий» характер: вони приділяють увагу висвітленню тих або інших подій і проблем, які починають сприйматися аудиторією як найважливіші порівняно з іншими.

Дослідження «критичного» напрямку звертаються, перш за все, до аналізу соціальних наслідків політичної комунікації. Зокрема, М. Едельман намагається з’ясувати «конструкції» повідомлень, дія яких веде до інертності та покірності більшості, яка пригнічується через свою поступливість домінуючим групам. Б. Гінсберг і М. Шефтер розглядають вибори як ритуал, що театралізується та легалізує існуючу владну структуру, а не є дійсним виразом інтересів і бажань суспільства.

В 80–90-х рр. ХХ ст. виявляється тенденція до морально-ціннісної переорієнтації суспільства, на яку відгукнулися провідні мислителі. Зокрема, у працях таких вчених, як К.-О. Апель, Ю. Хабермас, Д. Бьолер, В. Кульман, П. Ульріх, виокремлюється новий напрям досліджень – комунікативна чи дискурсивна етика. Представники комунікативної філософії прагнуть довести історичну необхідність розгляду моральних норм і цінностей та їхньої інституціональної легітимації у контексті соціально-гуманітарних теоретичних пошуків.

Варто зазначити, що існує ще кілька теорій комунікації, проте вони обмежуються аналізом ЗМІ. Так, згідно з теорією ліберального плюралізму, ЗМІ, відіграють роль «сторожового пса» демократії та джерела інформації в державі, в якій влада поділена між конкуруючими політичними елітами. Діяльність самих ЗМІ контролюється суспільством за допомогою ринкових механізмів (суспільство «споживачів інформації» «голосує» за ті чи інші ЗМІ, передплачуючи їх, а ЗМІ, залучаючи якомога більше передплатників, можуть розраховувати на зростання прибутків від реклами та конкурувати з іншими ЗМІ). Відповідно, визнається, що на подання інформації впливають власні погляди журналістів та власників цих засобів.

До основних критичних концепцій політичної комунікації відносяться такі, в яких аналізується, як правило, вплив ЗМК на поведінку громадян:

інструменталізм (комунікація розглядається як інструмент маніпулювання громадською думкою з боку власників ЗМІ або держави);

структурний детермінізм (зміст інформації залежить від численних об’єктивних факторів: економічних, ринкових, корпоративного контролю над ЗМІ та їх комерціалізації);

ідеологічна концепція, (засоби комунікації є «передавачем» поглядів представників владної еліти за допомогою використання усталених наборів штампів, символів, нав’язування «масам» власних оціночних суджень);

концепція впливу «інформаційної еліти» на зміст новин;

концепція гегемонії (асоціюється з іменем лідера італійських комуністів Антоніо Грамші) – суть політичної комунікації полягає в досягненні правлячою елітою політичної та соціальної стабільності шляхом переконування суспільства в тому, що інтереси та ідеологія правлячої еліти є загальнолюдськими цінностями і тому мають бути підтримані суспільством.

Таким чином, за допомогою ефективної політичної комунікації правляча еліта отримує те, чого неможливо досягти насильством: суспільство починає сприймати її установки, як свої власні цінності та пріоритети. Загалом, згідно із концепціями критичного підходу, роль ЗМІ полягає в поширенні та підтримці домінуючої ідеології. На жаль, нинішній рівень свободи слова та стан ЗМІ в Україні вказують на прагнення власників ЗМІ і тих, хто має контроль над ними, використовувати їх саме в такій якості.

Відповідно, роль мас-медіа розкривається в таких концепціях:

1. Авторитарна концепція (XVI–XVII ст.) визначала основне покликання преси у сприянні політиці уряду та служінні державі.

2. «Правдива концепція» (кінець XVII ст. – Д. Мільтон, Дж. Локк, Д. Мілль) ґрунтувалася на свободі волі та декларувала такі цілі преси: інформування, продаж, сприяння дозвіллю та контроль за діями уряду.

3. Тоталітарна концепція (кінець XIX ст. (В. Ленін) – перша половина XX ст. (Й. Сталін, А Гітлер, Й. Геббельс, Мао Цзедун) передбачала необхідність ведення ідеологічної боротьби з класовим ворогом.

4. Концепція соціальної відповідальності преси (середина XX ст. – Т. Петерсон, А. Катля, А. Каде) виходила з таких цілей мас-медіа: інформування, продаж, сприяння дозвіллю і переведення конфліктів у дискусії.

На думку Ж. Бодрійяра, на першому етапі розвитку масової комунікації її образ, як дзеркало, відбивав оточуючу реальність, на другому — трансформував і перекручував її, на третьому — маскував відсутність реальності (за виключенням значущих подій будь-якій дрібній події можна надати статус значущої), нарешті, сьогодні образ в масовій комунікації набув повної самостійності, перетворився на «копію без оригіналу». Ж. Бодрійяр використовує термін «симулякр», здатний впливати на реальність і змінювати її. Такий образ-симулякр може бути створений штучно для реалізації конкретних комунікативних цілей.

Є досить багато різних концепцій комунікації, зокрема, семіотичні (Т. Ньюком, Р. Якобсон, А. Кібрік і О. Почепцов, Ю. Лотман, Ч. Пірс, У. Еко), психоаналітичні (К.-Г. Юнг, Ж. Лакан, що звертають увагу на роль несвідомого, технологій НЛП у взаєминах, ігрова (Й. Гейзинга), яка розглядає відносини в просторі політики як певні ігри різного рівня складності, антропологічна (К. Леві-Стросс) — вивчає міфи та казки, що впливають на результат комунікації тощо. Перераховані концепції певною мірою перетинаються і надають матеріал для подальшого аналізу.

Отже, на формування і розвиток основних концептуальних підходів вплинули зміни в світогляді, політичній культурі, ціннісних основах суспільства, суспільно-політичних відносинах, значні досягнення в галузі інформаційних технологій.

Предыдущая12 3 4 5 6 7 Следующая