ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Українознавство як наука, навчальна дисципліна та методологія навч.-вих. процесу. Філософ.-гуманіст. Основи українознавства.

Білет 2

Українознавство, попри свою молодість, поступово утверджується на вітчизняних і світових теренах як наука і навчальна дисципліна, визначилося в цілому із засадничими об’єктно-предметними підвалинами, поняттєво-категоріальним апаратом, статусом, знаходить, попри труднощі становлення й визнання, своє місце в системі наукового знання, а також як навчальний предмет в системі освіти та виховання.

Аналіз емпіричної бази сучасного українознавства не дозволяє дійти до однозначного висновку щодо статусу цієї галузі знання — фундаментального чи галузевого, прикладного чи „відомчого”, зважаючи на безпосередню підпорядкованість установи «Науково-дослідний інститут українознавства» Міністерству освіти і науки України, чи то беручи до уваги домінуючу спрямованість наукових розвідок

Очевидною якістю українознавства як науки і навчального предмета має бути синтетичність, яка б грунтувалася на його теоретико-методологічному потенціалі, традиціях і новаціях, способах рефлексії тощо — як засобах збереження наукової та дисциплінарної ідентичності. Зазначена площина аналізу потребує, насамперед, визначення предмета вивчення українознавства, його місця в системі наук гуманітарного, суспільствознавчого профілю, визначення системи вертикальних і горизонтальних зв’язків, координації та субординації, міждисциплінарних зв’язків. В цьому відношенні роль стабілізуючого чинника може належати таким дисциплінам, як соціальна філософія, соціологія, психологія, загальна теорія систем, етнологія тощо, які в поєднанні з теоретико-методологічними концептами українознавства можуть не тільки забезпечувати приріст нового знання, а й формувати вихідну базу різноманітних дослідницьких програм і соціальних проектів. Адже головне призначення фундаментальних досліджень — прикладне. Вони мають забезпечувати професійну діяльність фахівців, обслуговувати їхні пізнавальні, дослідницькі, просвітницько-педагогічні інтенції, прагнення та практики, тобто давати вихідну інформацію про теоретико-методологічні можливості українознавства як науки і навчальної дисципліни.

Можна окреслити декілька предметних сфер українознавства як науки.

1. Українознавство як єдність концентрів (Україна – етнос; Україна – природа, екологія; Україна – мова; Україна – історія; Україна – нація; Україна – держава; Україна – культура: матеріальна й духовна, освіта, мистецтво, література, філософія, релігія, економіка, право, наука, військо; Україна у міжнародних відносинах; Україна – ментальність, доля) дозволяє окреслити предметне поле українознавства, його системність, а отже і самодостатність, кваліфікувати як одну з перших вдалих спроб ідентифікації предмету українознавства

. 2. Вивчення процесу генези, становлення України як країни, держави і суспільства в його історичному контексті, з’ясування місця та ролі, перспектив розвитку України в її різних вимірах: етнічному, національному, європейському, світовому, пострадянському і т.ін.

3. Осягнення сутності українського національного духу та форм його практичного втілення, реалізації в діяльності різних суб’єктів, індивідуальних і колективних, національних і світових. 4. Дослідження процесу взаємодії глобального і локального, планетарних за масштабом своєї дії тенденцій з національно, регіонально особливими у різних площинах та вимірах цієї суперечливої взаємодії.

Важливе значення в контексті забезпечення прикладних досліджень українознавства належить загальнонауковим парадигмам, як світським, так і релігійним. Перші набули ознак загальновизнаності, широкого поширення та практичного застосування.

Прийнято вважати, що предметом науки є закони розвитку тієї чи іншої сфери, сторони соціального життя, рівень їх осягнення й оформлення у відповідні теорії, концепції, доктрини тощо.

Навчальну дисципліну можна розглядати як дидактично оформлену систему знання, яка за своєю проблематикою є — на відміну від науки — значно ширшою, оскільки включає до своєї структури низку тем, розділів, вивчення яких обумовлюється логікою навчального процесу, завданнями виховання студентів, місцем дисципліни в процесі підготовки майбутніх фахівців тощо. Скажімо, українознавство як навчальна дисципліна передбачає науково-методичну переробку змісту науки відповідно до завдань навчально-виховного процесу (передусім, виклад усталених теоретико-методологічних положень, фактів і процесів), врахування законів педагогіки, принципів дидактики, міждисциплінарних зв’язків, обов’язковим є також вивчення донаукового етапу свого становлення і розвитку тощо. Водночас структура науки, на відміну від навчальної дисципліни, відображає процес диференціації наукового знання, появу нових, відносно самостійних її підрозділів, а також зв’язків між ними.

Навчальна дисципліна відображає той же предмет, що й наука, але опосередковано, виходячи з її змісту та рівня розвитку. Чим більші висоти підкоряються науці, чим всебічніше й ґрунтовніше вона відображає свій предмет дослідження, тим повніше може бути викладена як навчальна дисципліна, як сукупність навчальних планів і програм [6].

Актуальним завданням у зазначеному контексті постає розробка питань методики викладання українознавства, визначення його структури, обґрунтування системної цілісності, вияв впливу на процес викладання закономірностей педагогіки, принципів дидактики, визначення міждисциплінарних зв’язків, місця цього навчального предмета у процесі підготовки майбутніх фахівців, шкільних та дошкільних закладах освіти. Щонайменше, завдання відновлення й розвитку тисячолітньої вітчизняної та столітньої зарубіжної традиції світового українознавства потребує унормування на рівні навчального предмета як складової шкільного та вузівського навчально-виховного процесу.

Мистецтво укр. Бароко

Бароко — важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI— XVII ст. Це перехід від епохи Відродження до пової якості світовідчуття, мислення, творчості. В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певпою мірою його духовні відкриття. Світовідчуття і світорозуміння, що живило барокову культуру, стало своєрідною реакцією на ренесансне світобачення, що ґрунтувалося па безмежній вірі у розумність і логічність світу, його гармонійність, в тс, що людина є мірою всіх речей. Світобачення XVII ст. пройняте, навпаки, відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а є розчиненою в його багатоманітності, підпорядкованою середовищу, суспільству, державі.

У Західній Європі це — дворянський стиль і переважно світське мистецтво. Місце і час розвитку бароко в Європі — передусім ті країни, де перемогли феодальні сили й католицька церква. Серед країн православно-слов'янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко — це аристократичний стиль.

Реалістичне світобачення для барокової свідомості нехарактерне. Світ у більшості творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор, важко розгадуваних алюзій, надмірно емоційних станів, а часом і просто фантасмагоричним. Та й свідомість того часу тяжіє до таємниць і чудес. Дослідники

У бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представники західних шкіл виробили цілий арсенал тропів — метафор, символів, гіпербол, літот тощо — для творів нсрсоналістського характеру, які через алегорії підкреслювали певні важливі риси явищ чи осіб. Українська свідомість — в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти — теж йшла тим самим шляхом, алегорично унаочнюючи риси шановних гетьманів і полковників, діячів церкви, працівників па духовній і культурній нивах. Українське бароко утверджувало також образи, що характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. У гравера Лсоптія Тарасовича алегорією Дніпра виступають музичні русалки, міста Києва — обвита лавровими гірляндами альтанка, а місто Харків у Щирського постає у вигляді прекрасного саду, насадженого і виплеканого Григорієм і Федором Захаревськими.

Оригінальні асоціативні образи знаходимо в українському фольклорі. Наприклад, в ілюстраціях до календаря на 1727 рік весна, літо, осінь і зима подані в образах дівчат і молодиць в українському святочному вбранні

Символіка чисел, а також геометричних фігур відбилася і на принципах композиції деяких творів українського живопису, графіки, різьби, архітектури. Типовою схемою їх побудови був рівпо-бедрений трикутник. Ретельно добиралася також кількість персонажів, визначався порядок їх розташування у трикутній композиції.

Перше культурне відродження України, як називають історики те національно-патріотичне піднесення, що переживалося у XVII ст., зумовило і цікавість певних кіл шляхти (особливо у середині століття) до свого походження, до творення генеалогічних легенд, до гербів. Українське бароко привнесло нові виміри і нові значення в українську геральдику. Символіка старих середньовічних гербів зазнає істотних змін. Раніше правом герба користувалися лише українці, поляки, литовці шляхетного походження. Вихід на історичну арену українського козацтва, виникнення інституту гетьманства, впровадження полкового адміністративного поділу території України спричинили появу нових претендентів на носіння гербів. Це час посиленої герботворчості.

Якщо говорити про естетичні особливості українського бароко, то Це багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилена декоративність, динамізм, численна кількість всіляких іносказань і головне — небачена вигадливість форми. Характеристики цього періоду повністю стосуються слова М. Грушевського про такі особливості української художньої системи, як мистецький та ідейний синкретизм, органічне поєднання слова і обряду, ритміки і слова, віри й знання, прагнення творити дійсність у світлі мрії, але й високого ідеалу.