ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Концепція «українознавство». Історична ретроспекція і сучасний стан розробки.

Білет 1.

Концепція – певний підхід, розуміння, трактування явищ, програм, процесів; головна точка зору, провідна ідея пізнання і висвітлення, основний задум, конструктивний принцип певного виду діяльності і творчості, висвітлення їх наслідків. Концепція українознавства, як і українознавча наука, формувалась упродовж багатьох століть як на терені України, так і в зарубіжних країнах.

Сам термін «українознавство» з’явився в науковій літературі у ХІХ ст. Але сутність завжди передує поняттю та її визначенню. У глибинах віків формується та зазнає різних модифікацій саме розуміння сутності українознавства. Тому в основу дослідження та висвітлення генези українознавства покладено принципи: історизму, системності, цілісності знань, всієї повноти джерельної бази; вітчизняного і зарубіжного досвіду; аналізу – синтезу – передбачення; порівняння; бачення явищ в причинах і наслідках; наукової об’єктивності висновків.

Чи не вперше концептуально українознавчий задум проявляється у «Літописі Аскольда» (про події 860-867 рр. н.е.), автор якого виразив його у бажанні пізнати й розкрити «Повість минулих літ, звідки постала Руська земля, хто в Києві починав першим владувати і як Руська земля ствердила себе».Але постановці і здійсненню такої мети передували вагомі події праукраїнського та зарубіжного дослідного життя упродовж багатьох століть.

Новим етапом українознавства стає доба великокняжої Київської держави, коли в літописі «Повість минулих літ» за 1187 р. появляється поняття «Україна», що обіймає землі не лише Київського, Чернігівського та Переяславського князівств, а й «червенські городи» (прилучені Володимиром Великим), теперішні Буковину й Галичину і як окремі князівства, і як частини Галицько-Волинського королівства – ядра хоч і поневоленої, але все ще єдиної Київської великокняжої держави. На цьому етапі розвиваються традиції попередніх поколінь щонайперше в літописній літературі (Київський, Галицько-Волинський літописи), але водночас і в народній творчості, зокрема в билинах київського циклу; в художніх творах («Слово о полку Ігоревім»), у філософській («Слово про закон і благодать»), педагогічній («Поучення дітям») та церковній літературі («Києво-Печерський патерик», проповіді К.Туровського), в численних творах природничого змісту. Тоді ж формується й етнодержавницька світська і конфесійна еліта. Україна органічно входить у європейський світ, розвиває свою освіту й культуру на чітко вираженій етнодержавницькій «філософії серця». Етнічна духовність стає основою державницької ідеології та політики, на її засадах не тільки навчаються покоління, а й вводяться як загальнонародні свята – День Мови і День Держави

В історичній ретроспекції розвитку українознавства особливим бачиться етап, пов’язаний з нескінченною боротьбою з монголо-татарами, турками й кримськими татарами та з литовсько-польською експансією – як державною, так і релігійною та соціально-економічною, ідеологічною. Україну шматують, штучно роз’єднують на князівства і воєводства, етнічні й конфесійні анклави. За цих умов українознавство стає найбільш ефективною формою самозбереження українського народу, органічно проникаючи в системи виховання й освіти, в програмні принципи діяльності братств та відроджуваних центрів української еліти (Любеч, Львів, Луцьк, Київ, Чернігів). Українську ідею пропагує студентство (а згодом – і професура) в навчально-наукових інституціях Польщі й Німеччини, Італії та Франції.

Закономірно, що всі ці події стали провісником не тільки нового етапу в українознавстві, а, насамперед, у підготовці та здійсненні національно-визвольної революції.

Як і раніше, провідна роль відводиться літописній літературі: Густинському літопису (про події ХІІ-ХVІ ст.), козацьким літописам Самовидця, Грабянки, Величка. В центрі їх уваги – причини й наслідки втрати Україною державності, соціальної етнонаціональної неволі, трагічне становище української мови, освіти, науки, культури, церкви. Відроджується полемічна й історіософська традиції, нового піднесення набувають література, театр. З усією очевидністю постає роль комплексного дослідження й висвітлення феноменів України та українства: історико-археологічного, соціально-економічного і лінгвістичного, філософсько-релігійного і етнонаціонального, культурологічного й державницького. В усвідомленні цього особлива роль належить філософії Г.Сковороди, творчості І.Котляревського, «Історії русів», у яких Україна постає в усій часопросторовій перспективі й цілісності розвитку як феномен світової цивілізації і культури.

Це об’єктивно творило передумови виходу українознавства за межі його компонентних складників. Цей період пов’язаний, насамперед, з іменами М.Максимовича та Т.Шевченка, яких по праву можна вважати основоположниками застосування системного цілісного підходу до вивчення і висвітлення України й українства як єдиного цілого. А вслід за ними на цьому напрямку починає творити й діяти ціла плеяда дослідників: П.Куліш, М.Костомаров, І.Нечуй-Левицький, М.Драгоманов, М.Гулак, О.Потебня, П.Юркевич, С.Подолинський, В.Антонович, Д.Яворницький, Б.Грінченко та ін. У процесі вивчення й осмислення їх доробку українознавство все більше постає як цілісна система знань про українство, філософію його буття і розвитку від роду до етносу, до нації, до громадянського суспільства та держави. І процес цей кожного разу постає все більш містким і багатогранним.

Логічно, що на межі ХІХ-ХХ ст. у розвитку українознавства як цілісної наукової системи, поряд з його фундаторами М.Грушевським та І.Франком, на чільні позиції виходять археологи та антропологи Ф.Вовк і В.Хвойка, представники практично всіх суспільно-політичних, соціально-економічних, етнонаціональних, природничих, правових наук, синтезаторами яких стали В.Вернадський і С.Єфремов з його нарисом «Українознавство» (1920).

Суперечливим, антиномічним постає етап розвитку українознавства в радянську добу. Він практично стає провальним в Україні й водночас періодом розквіту українознавства за її межами. й сьогодні певна частина вітчизняних учених, зокрема і в Київському університеті, продовжує зводити його до етнографії і фольклористики, крає- і вульгарно тлумаченого народознавства. І це в той час, коли українознавці Польщі і Чехії, Англії і Бельгії, Німеччини і Франції, Австралії, Канади і США синтезують досвід минулих віків, досліджують українство в усіх його іпостасях як цілісний феномен світового розвитку, тому створюють дійсно наукову за змістом і формою «Енциклопедію українознавства» (за ред. В.Кубійовича та З.Кузелі).

З огляду на нові умови розвитку України й світового українства, а також на уроки еволюції українознавчої науки за ініціативи Інституту українознавства при Київському державному університеті ім. Т.Шевченка на початку 90-х років ХХ ст., розробляються і здійснюються концепція і програма відродження та розвитку українознавства як цілісної наукової системи знань про Україну і світове українство на всьому планетарному часопросторі їхньої еволюції (див. ст. НДІУ

Завдання українознаства – на основі багатовікового досвіду українського народу та вселюдства відкрити найбільш оптимальні шляхи в майбутнє – до щастя й краси, правди й свободи, справедливості й гуманізму. Українознавство – наука цілісного пізнання (самопізнання), творення й самотворення українського народу і його етнічної території (України) в усьому часо-просторовому їх вимірі; інтегративне (синтетичне) наукове знання про феномен українства, закономірності, досвід та уроки його розвитку, особливості прояву у визначальних сферах буття (природо-соціальній, етнонаціональній, матеріальній, духовній, суспільно-політичній) як цілісності.

Становлення й розвиток українознавства відбувається в органічній єдності зі становленням і розвитком українського етносу, нації, народу в усіх сферах їхнього буття.

Особливості становлення сучасної української нації, утвердження її державності, історичного процесу в цілому такі, що вимагають у короткий термін забезпечити формування в українства якісно нових ціннісних орієнтацій і цілісних уявлень як про самих себе, так і про оточуючий світ. Здійснення таких завдань та ще й у певних часо-просторових межах не може відбутися лише на основі компонентних (галузевих) знань. Воно може стати наслідком творення нової інтегративної синтетичної якості цих знань. Такі синтетичні знання і формує сучасне українознавство