ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Розділ 3Переяславська Рада в українській історіографії

Зрозуміти та належним чином оцінити еволюцію поглядів українських

істориків на відповідну тему можна, лише розглядаючи їх на широкому тлі

українсько-російських стосунків.

Під час переговорів у Переяславі та 1654 р. обидві сторони вкладали

різний зміст у характер і перспективи майбутнього українсько-російського

союзу. Вони перебували в різних політичних обставинах. Українська сторона вирішувала принципове для себе питання власного політичного виживання, російська - мала на меті стратегічні цілі, які все- таки обмежувалися сферою зовнішньої політики й не були для неї проблемою збереження державності.

Саме гетьманський уряд ініціював переговори з Росією і домагався

їхнього розвитку й успішного завершення. Під тиском обставин він змушений

був першим скласти присягу на вірність російському цареві та чекати на

виконання даної від його імені московськими послами словесної обіцянки на

підтвердження старих і надання нових прав та вольностей. Водночас, це

давало російському урядові підстави трактувати події в Переяславі та Москві

як "умовне" підданство на царську ласку, як пожалування нових підданих

милостями самодержавного монарха.

Козацька адміністрація, як показала практика, в ідейному обґрунтуванні

російської протекції робила наголос на двох взаємовиключних поняттях -

православній релігійній спільності та юридично обґрунтованому принципі

станових прав і свобод, успадкованих, відповідно, з часів Київської Русі та

епохи Речі Посполитої.

Перше з них базувалося на візантійських традиціях політичної культури

з властивим для них уявленням про природність історико-політичної єдності

всього православного східного слов'янства на чолі з царем-самодержцем і

передбачало визнання патримоніальних прав останнього на всі давньоруські,

а в подальшій перспективі - візантійські володіння. Друге спиралося на

західні традиції політичної культури, котрі в даному випадку ґрунтувалися на

договірному характері взаємин монарха з підданими, чітко окреслюючи

права та свободи соціальних станів-корпорацій.

Поява козацько-старшинського літописання вносить нову канву у розвиток проблематики українсько – московських стосунків.

Водночас він підкреслював, що присяга на вічне підданство російському царю була укладена Богданом Хмельницьким, козацтвом і поспільством з великою радістю та охотою Самовидець відрізняється від своїх сучасників - козацьких істориків - не стільки уявним "об'єктивізмом", скільки загальним розумінням історії Визвольної війни, близьким до шляхетської версії, та оцінкою Переяславської угоди 1654 p., наближеною до офіційної точки зору російського уряду. Після підпорядкування українського духовенства російському патріархові та занепаду Української козацької держави внаслідок поразки повстання Івана Мазепи головним репрезентантом української історичної думки XVIII ст. виступила автономістська козацька історіографія, яка розвивалася в загальному річищі тогочасної барокової культури

. Поява найвизначніших її творів - літописів Г. Грабянки, С Величка, анонімного "Короткого опису Малої Росії" - пов'язана з боротьбою за збереження прав і свобод козаччини під владою російського монарха.

Конкретні обставини суспільно-політичного життя Лівобережної України

другої половини XVII ст., головним з яких ставало перебування в складі Росії,

підштовхували українську верхівку до створення нової, проросійської

парадигми українського історичного процесу, яка мала б замінити собою всі інші. Саме в церковному середовищі в другій половині XVII ст. виникла пам'ятка, яка містила в собі нову, прилаштовану до нових реалій концепцію історії "Русі" ("Росії") - території, що включала в себе землі колишньої Давньоруської держави та православні східнослов'янські народи, що на них жили. Йдеться про київський "Синопсис" 1674 p., котрий виробив канонізовану в Росії загальну схему історії СхідноїЄвропи. На превеликий подив усіх наступних поколінь українських істориків, у тексті твору не було жодної згадки про Визвольну війну, Богдана Хмельницького та Переяславську раду 1654 р. З усіх висловлених щодо цього твору найпереконливішими, на нашу думку, є ті, що пояснюють його становими чи політичними особливостями позиції київського лаврського духовенства. З цієї точки зору важко довести співзвучність історичних поглядів церковних істориків з політичними орієнтаціями козацьких авторів. Своє конкретне втілення він знайшов у так званій малоросійській ідентичності, котра поєднувала відчуття приналежності до "козацької малоросійської нації" з ідеєю "загальноросійської" (східнослов'янської) православної єдності на чолі з єдиним монархом.

Малоросія-Русь, поряд з Великоросією-Руссю, зображувалася рівноправним

учасником цього дуалістичного політично-релігійного простору з посиланням

на новий титул російського царя ("всієї Великої та Малої Росії"), а інколи

й натяками на російський герб у вигляді двоголового орла.

Найвпливовішим витвором козацької історіографії можна вважати

літопис Григорія Грабянки, написаний орієнтовно в 1710 р. Його

автор, розповідаючи "про те, чому Хмельницький пішов у підданство до

росіян...", наголошував на релігійній спільності між росіянами та українцями,

підкреслюючи, що до контактів з російським царем Богдана Хмельницького

підштовхували пошуки союзника у війні, зрадливість і підступність татар, а

також тиск з боку "сіроми", незадоволеної соціальною політикою гетьмана.

Москва, зі свого боку, зазначав літописець, була задоволена перспективою

приєднання до своїх володінь "козаків із своїми землями та князівствами"28.

За словами історика, весь "малоросійський народ по обох берегах

Дніпра" зробив це з великою охотою та радістю, сподіваючись на спокійне

і тихе життя під владою православного володаря29. Зрозуміти ці твердження

автора можна лише у відповідному історичному контексті, коли після

поразки Івана Мазепи Гетьманщина опинилася перед загрозою повного

знищення .

Ближчою до істини видається думка про те, що основна ідея київського

"Синопсиса" виявилася відповідною до потреб і завдань російської

династичної імперії, що невпинно розширювалася й потребувала історичної та

політичної легітимізації. Інтелектуальний ґрунт для цього російський уряд

знайшов у працях українських і білоруських православних монахів.

Подібним настроєм пронизано так званий Літопис Самовидця -

анонімний історичний твір, що був написаний, імовірно, в другій половині

XVII - на початку XVIII ст. Більшість дослідників вважає автора цього літопису козацького службовця шляхетського походженняР. Ракушку-Романовського. За змістом Самовидець має небагато спільного з пізнішими панегіристами козацької героїки та воїнської слави і ближче стоїть до шляхетських православних кіл, які змушені були піти на службу до Війська Запорозького, але не мали особливих підстав зрікатися свого стану. Грабянка наводив текст листа, з яким гетьман звернувся до царя, прохаючи його про підтвердження прав і вольностей козацького війська, царську жалувану грамоту на вольності з 14 пунктів, очевидно, в редакції 1654 p

Інший козацький історик, сучасник Грабянки, Самійло Величко в своєму фундаментальному творі також приділив спеціальну увагу

Переяславській угоді 1654 р. Він, подібно до свого попередника, також

підкреслював легітимність і правомірність переходу Козацької держави під російську протекцію. Проте, на відміну від Г. Грабянки, С. Величко більше

наголошував на правовій, договірній стороні справи. Крім того, автор став

першим і, здається, єдиним з українських істориків, який "зробив" повноправним

учасником переговорного процесу запорозьке козацтво.

Запорозька Січ, яка в літописі Самійла Величка відігравала роль

основного гаранта й охоронця козацьких прав і свобод, нібито підтримала рішення Богдана Хмельницького про "монарший союз і протекцію", але звертала його увагу на те, щоб у писаних пактах не було "...чого зайвого і шкідливого

нашій вітчизні, некорисного і супротивного нашим предковічним правам та

вольностям" і багатозначно натякала на необхідності "чинити мудро, але

заглядати наперед". Навіть після ознайомлення з царськими жалуваними

грамотами запорожці, волею автора, просять надіслати їм письмовий текст

угоди. Цим самим С. Величко першим з українських істориків порушив

проблему автентичності документів Переяславської угоди 1654 р. Висловлені

козацьким істориком постулати щодо активної участі Запорозької Січі в

укладанні українсько-російського союзу пізніше, у другій половині XIX ст.,

були використані Дмитром Яворницьким.

С. Величко вважав, що умови "союзу" були підготовлені та проголошені

ще в Переяславі та скріплені взаємними присягами сторін. Російський посол

В. Бутурлін нібито "проголосив під клятвою таке монарше слово й запев-

нення, що він, пресвітлий російський монарх, триматиме Малу Росію з усім

Запорозьким Військом у своїй протекції при непорушному збереженні

старовічних її прав і вольностей і боронитиме та допомагатиме їй від усяких

ворогів і наступів своїми військами та скарбами"35.

Традиції козацької історичної думки, закладені Г. Грабянкою та С

Величком, утвердилися в українській історіографії другої половини XVIII ст.

її представники проголошували, що Богдан Хмельницький за підтримки

суспільства з самого початку війни орієнтувався на Росію, що в 1654 р.

гетьман склав присягу на вірність російському монархові й одержав узамін

визнання всіх козацьких привілеїв, наданих раніше князями та королями.

Натомість усі наступні гетьмани, що виступали проти Росії, оголошувалися

зрадниками.

Подібна концепція малоросійського козацького автономізму, що не

суперечила загальноросійському імперському патріотизмові, була закладена

в основу багатьох анонімних прозових історичних творів, що представляли

собою різні редакції "Короткого опису Малої Росії", а також популярного

віршованого діалогу під назвою "Разговор Великороссии с Малороссией)",

складеного С. Дівовичем у 1762 р. "в честь, славу и защищение всей

Малороссии"40 та

У другій половині XVIII ст. козацька історіографія розщеплюється в

умовах російської централістичної політики. Поряд з автономістською

починає розвиватися інтеграціоністська течія, представники якої в описі

українсько-російських стосунків виступали з позицій підкресленої лояльності щодо російського престолу, виправдовуючи поступове обмеження російським

урядом козацької автономії. До їхнього числа треба віднести

В. Рубана, О. Безбородька, М. Антоновського43. Характерно, що

саме в цьому середовищі визріла ідея публікації популярної пам'ятки

української світської історичної думки XVIII ст. - "Короткого опису Малої Росії", що побачив світ під редакцією О. Безбородька в 1777 р.

Поряд з козацькими концепціями в свідомості української еліти

середини - другої половини XVIII ст. почали розвиватися інші, альтернативні

концепції українського історичного процесу. Одним із симптомів цього

можна вважати розвиток української шляхетської історичної думки,

найяскравішим представником якої став Григорій Полетика, громадський діяч і

провідний ідеолог української шляхти, прихильник системи шляхетської

демократії за взірцями Речі Посполитої, який намагався відстояти права та

вольності українського суспільства в реформованій Російській імперії44.

Працюючи в Комісії для складання проекту нового Утюження, він скомпонував історико-юридичний трактат, в якому спробував дослідити правову основу перебування України в складі Росії з 1654 р. На думку історика, Богдан Хмельницький, маючи широкий вибір протекції, зробив його на користь Росії, керуючись релігійними мотивами. Автор доводив, що договірні статті, укладені козацьким військом з російським урядом, передбачали збереження за кожним станом тих прав і вольностей, які вони мали раніше за наданнями колишніх монархів. Проте козацькі гетьмани, починаючи з Богдана Хмельницького, прагнули узурпувати владу в своїх руках, порушували права шляхти й міщанства і тим поклали початок усім подальшим нещастям України.

Шляхетська українська історіографія, на жаль, не змогла розвинутися на

такому рівні, щоб стати впливовим чинником українського культурного та

суспільно-політичного життя. Можна дискутувати щодо причин такого

явища, проте той факт, що вона залишилася маргінальним явищем у процесі

подальшого розвитку української історичної думки, не викликає сумніву.

З діаметрально протилежних позицій до оцінки Переяславської угоди

1654 р. підійшов інший представник української соціальної еліти, чиновник

на російській службі Опанас Шафонський. У "Топографічному описі

Чернігівського намісництва" 1786 р. він зобразив Визвольну війну під

керівництвом Богдана Хмельницького в таких самих темних фарбах, як до нього

це робили польські шляхетські історики. Для О. Шафонського вона мала

вигляд повстання буйної, свавільної черні, що складалася з малокультурного

козацтва та селянства. Захопивши владу, вона узурпувала права

дворянства, міщанства й монастирів, охрестивши "малоросійською вольністю"

такий стан справ у суспільному житті, коли кожен "те робив, що хотів".

У 1654 р. Богдан Хмельницький, до якого автор твору ставиться без будь-

якого пієтету, лише повернув у вічне підданство ті землі та людність, що й

так за законом належали російським монархам. При цьому автор навіть не

згадав про договірний характер українсько-російських стосунків чи будь-які

домовленості між обома сторонами в Переяславі чи Москві. Стосовно цього

його погляд, сформований як імперська дворянська альтернатива щодо

козацької історіографії, не був характерним навіть для тогочасної російської

історіографічної традиції.

Найяскравішим зразком нової української історіографії кінця XVIII -

початку XIX ст. стала анонімна "Історія Русів" - історична апологія

українців, написана в полемічній формі на традиціях козацької історичної та

політичної літератури.

Можна стверджувати, що ніхто з українських істориків XVIII ст. не зумів осмислити досвід міжнародних взаємин козацької України з сусідніми державами на такому високому рівні, як це зробив автор "Історії Русів".

Історик був переконаний, що в тогочасній геополітичній ситуації Україна

не могла дотримуватися нейтралітету й була змушена постійно вирішувати

життєво важливу для себе проблему зовнішньополітичного вибору, точніше

кажучи, протекції. З усіх можливих варіантів, над якими розмірковував

невідомий історик, найоптимальнішим він схильний був вважати російський

протекторат за умови збереження "споконвічних" прав і свобод Української

козацької держави та її станів. Завдяки цьому проблема українсько-російських стосунків і їхнього втілення - Переяславської угоди 1654 р. - стала однією з центральних в "Історії Русів".

В осмисленні цієї проблеми автор далекий від категоричності. Він постійно зважує різноманітні "за" і "проти", вкладає в уста своїх персонажів суперечливі рекомендації, описує альтернативні варіанти розвитку подій, поки вкотре не доходить висновку про те, що російський вибір для України XVII ст. був меншим з усіх зол. Ця ідея на короткий час відродиться пізніше, в українській історіографії 30-х років XX ст. Ще переконливішою її мали зробити гострі антипольські висловлювання, які акумулювали в собі все негативне, що раніше говорили про Польщу козацькі літописці.

Опис передумов, перебігу та результатів Переяславської ради 1654 р. в "Історії Русів" сповнений патріотичної тенденційності, внутрішньої суперечливості та драматизму. Ініціатором українсько-російського союзу в творі виступає російська сторона, запобігаючи перед Богданом Хмельницьким у пошуках збройної та політичної підтримки. Українська громадськість у своєму ставленні до Росії, навпаки, як запевняв автор, розділилася.

Старше покоління виступило за російський протекторат, мотивуючи своє

рішення передусім релігійними міркуваннями. Молодь, навпаки, піддала

російські соціальні порядки жорсткій критиці та висловилася за союз із

Туреччиною. У своєму описанні та осмисленні українсько-російських взаємин до і після Переяславської угоди 1654 р. автор "Історії Русів" використав ті їхні

аспекти, які пізніше будуть засвоєні та розвинені українською

історіографією лише в другій половині XIX - на початку XX ст. Один з них пов'язаний з культурною різницею українців і росіян, простеженою автором на

побутовому та соціальному рівнях суспільного життя. Інший - з ідеєю

пріоритету національних інтересів у сфері міжнародних і, зокрема, двосторонніх взаємин. Зважуючи мотиви релігійної спільності українців і росіян та національні інтереси кожної зі сторін, автор "Історії Русів" вагається, якому з них віддати перевагу. Проте, коли Богдан Хмельницький бере за основу при прийнятті політичного рішення релігійні мотиви, то цим самим, на думку автора, він відступає від прагматичних міркувань під тиском традиції. Звертає на себе

увагу той факт, що автор "Історії Русів*' поставив під сумнів безперечний до

нього постулат релігійної спільності українців і росіян, вказавши на

розбіжності їхніх релігійних обрядів і практик.

Трактування Переяславської угоди в "Історії Русів" справді вражає своєю новизною. Жоден з українських істориків-попередників не наважився, подібно до автора цього твору, оголосити українсько-російську угоду 1654 р. договором рівноправних держав, з'єднанням "рівних з рівними і вільних з вільними", підтвердженим присягою спочатку російської, а потім і української сторін, і зафіксованим у договірних статтях, укладених і підписаних, звичайно ж, не в заштатному Переяславі, а в гетьманській столиці, славному місті Чигирині, і пізніше лише ратифікованих царем.

З цього погляду антишляхетські інвективи автора "Історії Русів"

видаються відповіддю на постулати, проголошені раніше Григорієм

Політикою, ім'ям якого не без прихованої іронії прикрився загадковий анонім.

Загалом, Переяславська угода 1654 р. в "Історії Русів" постає такою,

якою вона могла чи повинна була бути, але яка безнадійно розходилася

з наявними на той час історичними відомостями про неї. Це був образ,

створений уявою автора у відповідності до патріотичних почуттів тієї

частини українського суспільства, яка продовжувала плекати сентименти до

козацької старовини в умовах зростаючого впливу нової культури доби

Просвітництва.

Логічним продовженням української історіографії кінця XVIII - перших

десятиліть XIX ст. можна вважати п'ятитомну "Історію Малоросії" Миколи

Маркевича, видану в 1842-1843 роках64. Ця праця стала першою після

"Короткого опису Малої Росії" 1777 р. публікацією, що подавала загальну

картину українського історичного процесу з української перспективи,

синтезуючи його відповідно до станових уявлень лояльного щодо імперії

дворянства та зростаючого впливу романтичної історіографії. Хоча М. Маркевич

усе ще поєднував "малоросійську" ідентичність з "загальноросійською", в

його праці найповніше відобразилася тенденція до "розширення" "загально-

російського" історичного наративу за рахунок українського матеріалу65,

пов'язана з поступовою еволюцією національної самосвідомості української

еліти.

У своєму зображенні Переяславської угоди 1654 p. M. А. Маркевич

зробив спробу поєднати фактичну канву цієї події на основі праці Д. М.

Бантиша-Каменського та її інтерпретацію автором "Історії Русів". Як правило,

історик віддавав перевагу останньому твору перед усіма іншими, хоча й не

завжди йшов за ним буквально.

М. А. Маркевич розвинув тези автора "Історії Русів" щодо безальтернативності російського протекторату та неможливості існування незалежної Української держави. Він пішов навіть далі свого анонімного попередника, виправдовуючи ліквідацію царським урядом козацької автономії та всіляко вихваляючи переваги російської імперської системи. Проте він повторив принципово важливу думку автора "Історії Русів" про взаємну присягу обох сторін у Переяславі.

Поряд з соціально-політичними мотивами історик активно використовував національні, високо оцінюючи Богдана Хмельницького за з'єднання" одноплемінних" братніх народів і застосовуючи, подібно до автора "Історії Русів", визначення на зразок "двох Росій" та "з'єднаної Росії" після

Переяславської угоди. Проте, залишаючись у рамках "загальноросійської"

православної ідентичності, М. А. Маркевич, як і автор "Історії Русів", не лише

обстоював соціально-політичну рівноправність малоросійського компонента

з великоросійським, а й віддавав йому історичний пріоритет у змаганні "двох

Росій" за першість.

В українській історіографії нове покоління істориків, вихованих на ідеях

романтичного націоналізму в його етнографічно-фольклорній інтерпретації,

почало заявляти про себе приблизно з другої чверті XIX ст. Зеніт їхньої

творчості та впливу припадає на середину XIX ст. До цього покоління

належали, зокрема, М. О. Максимович, П. О. Куліш, М. І. Костомаров і деякі

інші їхні сучасники та однодумці. Вони й почали застосовувати новітні

національні, а також демократичні соціальні ідеї до розуміння українського

історичного процесу, відсунувши на другий план питання політичних

українсько-російських взаємин.

Однією з особливостей творчого шляху названих вище істориків можна

вважати той факт, що всі вони починали свою діяльність як народознавці та

письменники під ідейним впливом "Історії Русів", а завершували її в умовах

панування нової, позитивістської історичної науки з властивим для неї

підкресленим документалізмом і критикою джерел.

Українські романтики, при всій різниці їхніх поглядів на історію та

історіографію, мали чимало спільного в розумінні національних проблем.

Практично всі вони перебували під впливом ідей слов'янського відродження,

поділяючи думки щодо кардинальної цивілізаційної різниці між слов'янами

та західними народами, передусім німцями. Всі вони розглядали українську

історію під кутом зору багатовікової боротьби православної Русі з

католицькою Польщею, особливо зрозумілою свідкам польських визвольних повстань 1830 і 1863 pp. При цьому кожен з них, тією чи іншою мірою, віддавав

належне мріям про майбутню всеслов'янську федерацію. Не виходячи за

рамки "загальноросійської" православної ідентичності, всі вони робили

головний наголос на її малоросійському компоненті, розміщуючи його в

ширшому полі слов'янської спільноти, постійно зіставляючи його з

великоросійським і тим самим, свідомо чи несвідомо, поглиблюючи різницю між

ними. Більшість українських істориків-романтиків дотримувалася

демократичної орієнтації, підкреслюючи різницю в інтересах, способі життя та

потребах між соціальною верхівкою та рештою суспільства, переважно

селянством, і виступаючи в ролі адвокатів останнього. Звідси веде свій

початок так звана народницька течія української історіографії, яка стане

домінуючою в другій половині XIX ст. і відзначатиметься гострою критичною спрямованістю, в тому числі й стосовно Гетьманщини, козацько-старшинської історіографії та її героїв. Поєднання новітніх уявлень про націю та суспільство з демократичними соціальними ідеалами привело частину українських романтиків-народників до опозиції щодо самодержавної дворянсько-кріпацької Росії та офіційного імперського наративу. За влучним зауваженням Зенона Когута, від доповнення цього останнього українською,тобто локальною, тематикою вони кинули йому виклик своєю творчістю. Разом з тим у зображенні та осмисленні Переяславської угоди 1654 р. історики-романтики відрізнялися між собою такою мірою, що дискусії між ними за своїм напруженням інколи набагато перевершували рівень полеміки з російськими авторами. Найбільшим традиціоналістом на цій ниві видається Михайло Максимович, який високо оцінював цю подію, описуючи її як з'єднання двох частин Русі, об'єднання всіх гілок східного слов'янства. Він дотримувався думки про те, що приєднання України до Росії з самого початку було основною метою Богдана Хмельницького, за що всіляко вихваляв гетьмана та його соратників. Ця думка пізніше буде засвоєна радянською історіографією середини - другої половини XX ст. Одночасно М. Максимович надавав важливого значення статтям Переяславської угоди, котрі забезпечували українську автономію в складі Росії.

Микола Костомаров, розглядаючи події в Україні XVII ст. в поняттях

національно-релігійної боротьби Русі з Польщею й грядущого слов'янського

єднання, в концептуальному відношенні йшов, в основному, за козацькими

істориками-автономістами XVIII ст., передусім Самійлом Величком. Він

описував Переяславську раду як урочисте багатолюдне зібрання, де нібито

публічно оголошувалися та приймалися умови, на яких Україна з'єднувалася

з Росією, й виступав з промовою російський посол. Історик повторив думку

С. Величка щодо присяги російських послів від імені царя

Переказуючи статті Переяславської угоди 1654 p., M. Костомаров

"включив" до них пункти про збереження територіальної цілісності

українських земель і забезпечення прав усіх станів, включно з селянським80, чого насправді не було. Ці та деякі інші деталі дозволяли читачеві зробити

висновок про порушення російським урядом "березневих статей" та втрати ними

своєї юридичної чинності. Проте вони робили позицію М. Костомарова дуже

вразливою для наукової критики.

В описанні подій Переяславської ради та її наслідків М. Костомаров

дозволив собі критику на адресу російського уряду за неспроможність

зрозуміти волелюбних поривань нових підданих, докладно зупинився на соціальних і політичних розбіжностях між козацькою старшиною та "черню" в

ставленні до Росії, а також не обійшов увагою опозиції переяславським

домовленостям в українському суспільстві. Засудження М. Костомаровим

соціальної політики козацького уряду стосовно "черні", уявлення про глибоку

різницю в політичних орієнтаціях української соціальної еліти та широких

народних мас згодом міцно засвоїть не лише покоління українських істориків

народницького напряму, а й російська історіографія.

У розумінні національного контексту події дослідник залишався в рамках

ідеї "двох Росій" та "двох руських народностей", котра хоча й видавалася

архаїчною для свого часу, проте давала можливість зберегти спадкоємність

українського історіографічного процесу в умовах адміністративно-політичних репресій російського уряду проти українського культурно-національного руху. Саме цей аспект світогляду й творчості М. Костомарова разом з започаткованою ним деміфологізацією російської історіографії та розвінчанням російських історичних символів зробили його об'єктом запеклих нападок з боку російських консерваторів і централістів.

Своєрідну інтерпретацію Переяславської угоди 1654 р. запропонував

Пантелеймон Куліш у працях другої половини XIX ст., написаних під

впливом новітніх досліджень російських і польських істориків. Серед них

концептуально важливою є тритомна книга "Отпадение Малороссии от Польши", видана в 1889 р.81 Як відомо, П. Куліш пішов далі за всіх своїх сучасників і попередників у негативній оцінці історичної ролі українського козацтва. Історик вважав його деструктивною силою, ворожою історичному

прогресові та здобуткам цивілізації, нічим не кращою від кримських татар.

Переяславську угоду 1654 р. П. Куліш зобразив як останню,

відчайдушну спробу збанкрутілого козацтва на чолі зі своїм ватажком утриматися при владі. Богдан Хмельницький, покозачений шляхтич, був ворожим, як і його оточення, до Росії, але до союзу з нею його змусили обставини - несприятлива політична та військова кон'юнктура, а також тиск з боку черні. Справжнім промотором Переяславської угоди виступало, на думку

П. Куліша, православне духовенство, крім, ясна річ, його ополяченої вищої

ієрархії. Православні священики готували свою паству до цієї події з початку

XVII ст., цього ж вимагали здорові, так би мовити, сили, тобто абсолютна

більшість українського суспільства, втомленого та розореного безпутнім

козацьким правлінням.

Відтак Переяславська угода 1654 р. зображувалася П. Кулішем підтелеологічним кутом зору як історично зумовлений, епохальний акт, результат всенародного волевиявлення, крок у напрямку возз'єднання єдиної Русі, включно зі спорідненим слов'янським польським народом. Здається, саме П. Кулішу належить пріоритет у широкій популяризації терміна "возз'єднання" там, де раніше вживалося слово "приєднання" чи "з'єднання". Зрозуміло, що в такій інтерпретації не могло бути й не було місця для таких прозаїчних проблем, як правові умови чи статті, на яких Україна "возз'єднувалася" з Росією. Справді, П. Куліш категорично заперечив твердження своїх попередників, передусім С. Величка та М. Костомарова, про присягу російських послів. Воднораз він заперечив і саму Переяславську угоду: "Ни условий, ни так называемого Переяславского договора с царскими уполномоченными не было и, по духу московского самодержавия, быть не могло"84. Твердження про якісь зобов'язання російської сторони щодо України автор оголосив нісенітницями, посіяними козацькими "крамольниками" з часів Івана Виговського та Івана Мазепи, поширеними згодом козацькими істориками та їхніми сучасними епігонами85.

Основні ідеї П. Куліша не відповідали конкретним суспільно- політичним завданням його сучасників з числа як його уявних союзників, так і опонентів. Він розривав з традиціями міфологізації "золотого віку" козаччини та народницькою ідеалізацією "трудящих мас", розвінчував укорінені в громадській свідомості символи лише для того, щоб протиставити їм інші, орієнтовані на архаїчні імперсько-православні традиції миколаївських часів, від яких відмовилася на той час навіть російська історіографія. Одним з прикладів цього стала дискусія, що розгорілася в академічному середовищі Росії другої половини XIX ст. навколо Богдана Хмельницького. Ім'я козацького гетьмана, введеного до пантеону видатних російських діячів з легкої руки Д. Бантиша-Каменського, на якийсь час опинилося в фокусі гострої ідейної боротьби, котру історики-народники вели як зі своїми попередниками по "соціальній лінії", так і з російськими та польськими

сучасниками по національній. Амбівалентність і "багатовекторність"

особистості Богдана Хмельницького викликала, як і завжди, суперечливі оцінки,

які одразу ж набували певного політичного характеру. Проте в цілому народницьки налаштована українська історіографія в другій половині XIX ст.

більше схилялася до розвінчування, ніж возвеличення великого гетьмана.

Так, знайомство з деякими новими архівними матеріалами привело

М. Костомарова до висновку, що Богдан Хмельницький не був ані вірним

підданим російського царя після переходу під його владу, ані щирим прихильником українсько-російського союзу, оскільки вже після Переяславської

угоди визнав над собою владу турецького султана87. Цим самим історик поставив гетьмана в один ряд з тими його наступниками, які вже мали стійку

репутацію зрадників в очах російського уряду.

Опонент М. Костомарова російський історик державницького напряму

Г. Ф. Карпов, активний борець з українським "сепаратизмом", одразу ж

поспішив узяти Богдана Хмельницького під захист і проголосити, що

нападки українських істориків на його особу мають на меті скомпрометувати

творця Переяславської угоди в очах уряду та громадськості й перешкодити

встановленню монумента на його честь у Києві88. З цією метою він навіть

затримав публікацію згаданої вище праці П. Куліша, щоб не давати

додаткових аргументів своїм ідейним опонентам89.

Натомість інший російський історик, у майбутньому активіст

чорносотенного руху, один з наступників Г. Карпова на кафедрі російської історії Харківського університету, П. І. Буцинський, слідом за М. Костомаровим

оцінив Богдана Хмельницького як антиросійського державного діяча,

вихованого в умовах польської політичної культури, який порушував умови

Переяславської угоди незабаром після їх укладання, відкриваючи собою

список гетьманів-зрадників Росії. Одночасно П. Буцинський піддав Богдана Хмельницького критиці з позицій народницької історіографії, звинувативши його в проведенні егоїстичної, кріпосницької політики. На думку історика, український народ нічого не виграв від переяславських домовленостей, оскільки польських поміщиків замінили свої, доморощені пани. А смерть Богдана Хмельницького стала для народу, розореного війною, справжнім полегшенням90. Російський уряд поставив крапку в цій "не зовсім академічній" дискусії, санкціонувавши в 1888 р. встановлення пам'ятника українському гетьманові на Софіївському майдані в центрі Києва для перестороги справжнім і уявним українським "сепаратистам", демонстрації єдності православної Русі, її

торжества над "католиками та іудеями". Цим самим російська історична та

суспільно-політична думка завершувала тривалий процес канонізації Богдана

Хмельницького, який розпочала за півтора століття до того українська

козацька історіографія. Поки в російському суспільстві кипіли дискусії "українофілів" з "обще- росами", відбувалися істотні зміни в українській історіографії. Під впливом соціальних наук змінювалася тематика історичних студій. У ній починала домінувати історико-юридична та соціально-економічна проблематика. Саме джерелознавчі та історико-юридичні дослідження другої половини XIX - початку XX ст. значною мірою сприяли перетворенню Переяславської угоди 1654 р. на самостійний об'єкт дослідження.

Геннадій Карпов доводив, що останнім, основним текстом, який визначав

статус України в Російській державі, треба вважати статті з 14 пунктів, які

нібито замінили собою всі попередні редакції, але були приховані від

громадськості українським козацьким урядом. Його погляд щодо цього сприйняли П. Буцинський і В. Антонович, а в 20-х роках XX ст. - В. І. Щербина92. Натомість інший історик України, П. Шафранов, у статті, надрукованій у 1889 р. в журналі "Киевская Старина", визнав цей варіант "березневих статей" фальсифікатом, сфабрикованим російськими властями в 1659 p., а автентичними проголосив статті з 11 пунктів, які закріплювали ширшу

автономію України в складі Росії, але оригінал яких не зберігся93. Його

аргументація була сприйнята більшістю українських і російських учених94, хоча

дискусії з цього приводу не припинялися й пізніше.

У безпосередньому зв'язку з археографічними дебатами розгорталося

обговорення юридичного характеру Переяславської угоди 1654 р. істо-

риками-юристами, насамперед російськими. В працях В. І. Сергеевича,

М. О. Дьяконова, М. М. Коркунова, І. Б. Розенфельда та інших дослідників

історії російського права кінця XIX - початку XX ст. було доведено

договірно-правовий характер цієї події. Ця думка була сприйнята й деякими

російськими істориками, зокрема В. О. Мякотіним. Проте чітке визначення

українсько-російських стосунків у юридичній термінології виявилося

складною справою, не з'ясованою остаточно й досі.

На початку XX ст. українські історики також розпочали традицію

спеціального дослідження юридичних аспектів Переяславської угоди 1654 p.,

започатковану історико-юридичною школою російського права. її спеціальне

обговорення в українській науці ініціював О. Попов, підтримавши точку зору

М. Дьяконова про "реальну унію" між Україною та Росією, встановлену в

1654 р.95 Юридична природа українсько-російських стосунків (з 1654 р.)

стала предметом спеціальних досліджень українських учених і виділилася в

окремий науковий напрям у 20 - 30-х роках XX ст. з розвитком

державницької школи української історіографії. її вивчали, зокрема, Р. Лащенко,

Л. Окиншевич, А. Яковлів, М. Петровський, В. Гарасимчук і деякі інші

автори96. Що стосується російської історіографії, то вона, як і раніше,

продовжувала перебувати в загальному річищі імперського

національно-державницького світогляду, трактуючи події української історії як відгалуження "загальноросійського" історичного процесу. Проте в ній дедалі впливовішими ставали підходи, продиктовані реалістичним розумінням минулого, в якому аналізувалися конкретні його політичні, соціальні та економічні аспекти, інтереси різних верств суспільства. Вони помітні, зокрема, в працях одного з найвпливовіших російських істориків кінця XIX ст. В. О. Ключевського97.

Сформульована ним оцінка російсько-українських стосунків видавалася

позбавленою того густого нашарування ідеології та східнослов'янського

православного націоналізму, який характеризував підхід до української історії

його попередників середини - другої половини XIX ст. Недарма деякі з його

висновків щодо характеру і результатів московської політики в Україні

XVII ст. підтримали українські історики, зокрема Михайло Грушевський.

Інший російський дослідник, О. Я. Єфименко, що дотримувалася

народницької орієнтації, вважала, що в Переяславі в 1654 р. відбулося приєднання України до Росії, якому Москва зусиллями своїх дипломатів надала характер. царської милості98. О. Єфименко визнавала, що як український, так і

російський уряди керувалися суто меркантильними, політичними розрахунками.

Загальна раціоналізація та "націоналізація" української історичної думки

в другій половині XIX ст. створювала передумови, необхідні для виникнення

національної, української історичної науки. Провідну роль у цьому відіграли

представники нового покоління українських народознавців і громадсько-

політичних діячів, виховані не стільки на романтичних, скільки на

позитивістських ідеалах. Вирішальний внесок у розвиток взаємовиключної, власне української самосвідомості, несумісної з російською та східнослов'янською православною, зробили Володимир Антонович і Михайло Драгоманов. В. Б. Антонович" порушив питання про те, чому Богдан Хмельницький, маючи всі необхідні умови, не створив незалежної держави100. Відповідаючи на нього, автор поєднав окремі елементи романтичних уявлень про нації як носіїв певної ідеї, народницької критики на адресу української еліти та новітніх уявлень про прогрес як розвиток цивілізації.

Усе це матеріалізувалося в тезах про те, що українська народна маса

була взагалі позбавлена так званого державницького інстинкту і не мала

належного запасу культури, достатнього для побудови власної державності,

завдяки чому охоче визнавала над собою владу інших держав, вдоволь-

няючись лише місцевою автономією. Тому під час Визвольної війни вона

схилялася до російського царя.

В. Антонович досить суперечливо відгукувався про Вощана Хмельницького. Він цінував його військові та організаційні таланти, відзначав сильний характер гетьмана, проте закидав йому численні помилки та брак чіткості в зовнішній політиці. З іншого боку, В. Антонович вважав Богдана Хмельницького справжнім представником свого народу101. Переяславську угоду 1654 р. історик розглядав як невдалу спробу козацького гетьмана створити федеративний зв'язок з Росією. Проте справу було поведено, на його думку, дуже недбало з українського боку та, навпаки, ретельно продумано - з російського. Тексти пропозицій, написані українськими авторами наспіх, містили в собі численні двозначності, прогалини та нечіткі формулювання, чим вправно скористалися досвідчені в "канцелярському крючкотворстві" російські дипломати, щоб спочатку обмежити, а потім і взагалі ліквідувати українську автономію102. Згодом цю думку сприйме учень В. Антоновича М. І^ушевський.

М. П. Драгоманов, який виявляв спеціальний інтерес до українсько-

російських взаємин103, присвятив цій темі окремий нарис під красномовною

назвою "Пропащий час. Українці під Московським царством (1654-1876)",

де дав загальну характеристику й Переяславській угоді 1654 р. Він висловив

традиційну для народницької історіографії думку про станову обмеженість

"березневих статей", котрі, за його словами, писали козаки, думаючи лише

про власні станові інтереси, але забуваючи про хліборобів. Проте М.

Драгоманов, на відміну від В. Антоновича, переніс акцент з уявних егалітарист-

ських, бездержавних чи федералістських ідеалів українського народу на

реальні елементи конституційно-демократичного устрою в його соціальному

та політичному житті.

На думку історика, в тексті Переяславської угоди були й прогресивні

положення, котрі видавалися набагато ближчими до правової системи

європейських держав, аніж безправного ладу самодержавної та

малокультурної Росії. Недарма автор порівняв так звані статті Вощана Хмельницького з Великою хартією Англії. М. Драгоманов вважав, що для України було б краще, якби вона, відірвавшись від Польщі, стала окремою самостійною державою, а не переходила під владу Росії.

Завершенням ідейної еволюції народницької української історіографії, її

творчим синтезом і водночас містком до нових, національно-державницьких

течій та концепцій стала наукова діяльність Михайла Грушевського

наприкінці XIX - в першій третині XX ст., що вважається вершиною всієї

історіографії історії України104. З творчістю Михайла Грушевського

пов'язується виникнення власне української історичної науки, яка вперше на високому академічному рівні створила національну проекцію українського

історичного процесу, окремого від польського та російського105.

Переяславській угоді 1654 p. M. Грушевський приділяв постійну увагу106,

починаючи з перших узагальнюючих і спеціальних праць, написаних на

початку XX ст., розвиваючи цю тему на початку української національно-

демократичної революції в 1917 р. і завершуючи її осмислення наприкінці

свого життя в останніх томах фундаментальної "Історії України-Руси"107.

Зрозуміло, що з часом його погляди на цю подію зазнавали певної

еволюції та поглибленої деталізації під впливом як нових наукових праць, так і

суспільно-політичної кон'юнктури. Проте в своїх принципових основах

оцінки істориком українсько-російських взаємин середини XVII ст. та

Переяславської угоди 1654 р. залишалися доволі стабільними.

М. Грушевський першим з українських істориків детально, крок за

кроком, описав основні події, що склали комплекс так званої Переяславської

угоди 1654 р. Документальна основа, на якій ґрунтувалися висновки автора,

виявилася набагато ширшою, ніж у всіх його попередників. Він збагатив

опис Переяславської ради 1654 р. новими фактами, що давали уявлення про

міжнародний контекст події, її відлуння в широких верствах тогочасного

суспільства, а також політику та мотивацію російської сторони. При цьому

М. Грушевський продовжив критику російських джерел, котру розпочав

свого часу М. Костомаров, піддавши сумніву їхню об'єктивність і

достовірність108 .

У зображенні М. Гушевського, Переяславська угода виокремлювалася

з густого нашарування соціально-політичних упереджень чи патріотичних

почуттів, породжених малоросійським автономізмом, і осмислювалася в

контексті реальної міжнародної політики, двосторонніх взаємин

двох держав, в якій кожна сторона переслідувала власні, цілком конкретні

інтереси. Проте сам автор, будучи не лише дослідником, а й активним

учасником історичного процесу, не завжди дотримувався позиції стороннього

спостерігача, вільного від оціночних характеристик, та й не міг цього

зробити. Академічний історик-позитивіст у його творах постійно, але з

перемінним успіхом, змагається з політичним і громадським діячем,

представником національного руху.

Аналізуючи мотиви та цілі обох сторін-учасників Переяславської ради,

М. Грушевський вважав, що обидві вони були прив'язані до неї конкретними

обставинами. Богдан Хмельницький на той час опинився перед дилемою -

капітуляція або московський протекторат109, в той час як Москва була

занепокоєна ймовірною загрозою українсько-кримського союзу. Відтак для

Богдана Хмельницького це була звичайна політична комбінація в його

боротьбі з Польщею, якій він не надавав вирішального значения, але

наслідків якої не міг передбачити110. Натомість для Росії це була нагода зміцнити свої позиції та вплив у регіоні, скориставшись взаємним виснаженням

України та Польщі внаслідок тривалої війни між ними. Характеризуючи російсько-українські стосунки середини XVII ст., М. Грушевський, подібно до М. Драгоманова, робив основний наголос на глибокій цивілізаційній різниці між українським суспільством, вихованим у традиціях конституційних прав і свобод, і російським, з його безправним, самодержавним устроєм. Тому на Переяславську угоду історик дивився одночасно крізь призму конфлікту державних інтересів, у тому числі зовнішньополітичних, і різницю політичних культур двох народів. Унаслідок цього, на думку дослідника, козацька старшина та російський уряд підходили до переговорів між собою з різних, якщо не протилежних позицій.

Від своїх численних попередників М. Грушевський засвоїв не лише

полемічно загострену антипольську налаштованість, унаслідок якої він не

бачив можливостей для українсько-польського порозуміння в рамках

тогочасної Речі Посполитої. Історик повторив різкі, емоційно забарвлені

характеристики російської державної системи та засудив політику російського

уряду стосовно України. Водночас М. Грушевський узагальнив основні ідеї своїх попередників щодо критики української сторони, насамперед ті, що містилися в працях В. Антоновича та П. Куліша. На думку історика, з українського боку справу союзу з Росією було проведено недбало, непродумано, поспішно, а під час переговорів зроблено заяви та поступки, котрі потім відіграли фатальну роль

для України. Тексти документів, включно з "березневими статтями'*, було

складено недбало - вони не містили в собі продуманої політичної програми.

Немовби звертаючись до М. Драгоманова та його послідовників, М. Ц>ушев-

ський писав: "Взагалі весь сей еляборат - сі славні "Статті Богдана Хмельницького", що більше як на сто літ стали начебто конституційною хартією

України - зложені крайнє хаотично, не систематично, мають виразний характер не продуманих до кінця політичних гадок".

М. Грушевський піддав різкій критиці козацький уряд за те, що той

виявився не на висоті під час переговорів, не зумів виробити чітку політичну

формулу союзу з Росією і навіть виступити в ролі єдиного репрезентанта

українського суспільства. На його думку, козацька верхівка відставала від

потреб життя, прискореного революційним переворотом, і не виявляла при

цьому належної державної свідомості.

Водночас М. Грушевський визнавав, що, попри загальновідомий

антагонізм між соціальною елітою та рештою суспільства, Україна фактично

була самостійною державою, що перебувала на завершальній стадії своєї розбудови. Він не заперечував, полемізуючи, очевидно, з сучасною йому

державницькою школою істориків, що в українському середовищі були люди,

свідомі національних інтересів, проте вважав, що під час українсько-російських переговорів вони або проводили непослідовну політику, або не мали належної підтримки в суспільстві114.

М. Грушевський поглибив негативну оцінку історичної ролі Богдана

Хмельницького, відмовляючи йому в політичній та державній мудрості.

Історик звинувачував гетьмана в неспроможності вирішити соціальне

питання в перші роки війни. Ця неспроможність, на думку М. Ц)ушевського,

зумовила внутрішню слабкість козацького режиму, а втрата довіри та

підтримки з боку народу змусила його лідерів шукати підтримки за кордоном.

Як би сьогодні не оцінювати погляди М. Гушевського в даному питанні,

можна переконатися в тому, що вони, по-перше, мають безпосередній зв'язок

з ідеями його попередників, починаючи від Тараса Шевченка, й, по-друге, не

суперечать поглядам самого історика, висловленим ще на початку XX ст.

Переяславська угода 1654 р. стала, на думку М. І^ушевського, глибокою

помилкою Богдана Хмельницького, який недооцінив у даному випадку ні

власної слабкості, ні характеру російської політичної та державної системи,

яка мала небагато спільного з добре знайомою козацьким вождям польською

практикою. Він припустився під час переговорів необережних обіцянок і

недомовок, що дали підставу Росії мертво вчепитися в Україну і вже не

відпускати її від себе116.

Михайло Гушевський, безперечно, вже не міг наполягати, подібно до

М. Костомарова, на тому, що в Переяславі відбулася взаємна присяга обох

сторін. Проте одночасно він не бажав погодитися і з тим, що присяга була

односторонньою. На його думку, російські посли все-таки дали якісь усні

запевнення українській стороні, що дозволило історикові розцінити ці

переговори як двосторонню угоду, лише конкретизовану пізнішими

офіційними документами1.

Разом з тим М. Ц)ушевський був переконаний, що "березневі статті",

схвалені в Москві, розходилися з переяславськими домовленостями.

Українська сторона наполягала на усних попередніх умовах, а російська - на

пізніших писемних. Внаслідок цього, український уряд лишився незадоволеним

московськими "березневими статтями" та ігнорував ті з них, що не збігалися

з його бажаннями. Розрив України з Росією після того, як з'ясувалася

різниця їхніх інтересів, був неминучим, і Богдан Хмельницький ішов до цього,

орієнтуючись на Швецію, проте не встиг завершити цієї справи. Рішення

1654 р. українська сторона незабаром денонсувала в маніфесті І. Вигов-

ського до європейських держав.

Усе це пояснює, чому М. Грушевський не надавав особливого значення

питанню про юридичний статус українсько-російських взаємин після

Переяславської угоди, вважаючи дискусії на цю тему "спорами про слова"118.

Головне для нього полягало в тому, що Україна й після досягнутих

домовленостей залишалася державою, хоча й без гарантій з боку російського уряду. Щоправда, це змушувало історика все-таки визначити свою позицію з даного приводу, тому він схилявся до думки про васальний статус України щодо

Росії, оскільки саме така форма протекторату була краще відомою Богданові

Хмельницькому на прикладі балканських країн119.

Загальна картина Переяславської угоди 1654 p., створена Михайлом

Грушевським, перевершувала за багатством деталей та панорамністю

зображення все, що було написано на цю тему раніше. Проте концепція,

сформульована автором, не повною мірою відповідала потребам тогочасного етапу національного руху. Вона, як і вся народницька історіографія, була

позбавлена того заряду історичного оптимізму, який дозволяв обґрунтувати

конструктивну, звернену в майбутнє програму політичного розвитку та

забезпечити консолідацію навколо неї різних соціальних верств. Це завдання випало на долю нового покоління істориків, чия творчість на початку XX ст.

сформувала так званий національно-державницький напрям української

історичної думки.

Як справедливо зазначав С. Величенко, нова, державницька концепція

української історії стала не стільки наслідком еволюції української

історичної науки, скільки результатом впливу на неї нової політичної ідеології,

в якій на рубежі ХІХ-ХХ ст. уже визріла перспектива незалежної,

самостійної Української держави.

Один з перших оглядів українського історичного процесу з національно-

державницької точки зору спробував здійснити галицький автор Лонгин

Цегельський у монографії "Русь-Україна та Московщина-Росія", котра

побачила світ трьома виданнями впродовж 1901-1917 pp.122 Його робота

витримана в полемічно загостреному тоні123. її основний пафос спрямований на

обґрунтування двох взаємопов'язаних тез: про етнічну, історичну та

культурну різницю українців та росіян і про те, що "вся історія українського

народу - це або історія Української держави, або історія змагань до

відбудування цієї держави".

На думку автора, метою Богдана Хмельницького з самого початку

повстання було збудувати самостійну Українську державу та визволити з

неволі весь український народ на його етнічній території. Натомість Росія

займала ворожу до України позицію, бажаючи скористатися з її скрутного

становища та захопити її під приводом надання допомоги.

У Переяславі в 1654 р. відбулося не приєднання України до Росії, не

злука і не підданство, а союз між двома самостійними державами, до якого

Україна була змушена прилучитися, але який не заперечував її державного

статусу. Проте спілка з Москвою для України обернулася бідою, гіршою, ніж

свого часу унія з Польщею. Тому вже через два роки після Переяславської

угоди Богдан Хмельницький був змушений відмежовуватися від Росії та

шукати шведської допомоги. Національно-державницька схема на початку XX ст. активно розроблялася істориками в Західній Україні. Так, вона лягла в основу популярного нарису історії України, написаного В. Будзиновським126, історіографічних праць С Томашівського127 та М. Кордуби128. Останній, приміром, заперечив тези В. Антоновича про бездержавність українського народу, його критику Богдана Хмельницького та загальну оцінку Переяславської угоди 1654 р. М. Кордуба зазначив, що не "канцелярське крючкотворство", а реальне співвідношення сил є вирішальним фактором у міжнародних відносинах, і що за тих конкретних історичних умов, у яких опинилася Україна, жодна умова, навіть старанно підготовлена, не могла б їй допомогти.

Світова війна загострила національні та геополітичні проблеми

європейських народів, у тому числі й тих що вважалися тривалий час

"бездержавними". Українське національне питання набуло особливої політичної

актуальності у зв'язку з намаганнями воюючих сторін використати його в

своїх інтересах та спробами Росії анексувати Галичину в рамках завершення

програми "збирання руських земель".

Несподіване для багатьох сучасників повалення Російської імперії,

проголошення Української Народної Республіки, піднесення української

національної самосвідомості серед тих, хто раніше не замислювався над

власною ідентичністю, ще більше актуалізували проблему українсько-

російських стосунків, вирішених, здавалося, раз і назавжди в давно минулі

часи. Ліквідація імперії, крім того, порушувала цілком конкретні правові

проблеми щодо її спадщини та спадкоємців. Як писав Михайло Грушевський:

"Останні події - революція й визволення України, занепад Романових і

старого правління - руба поставили питання про юридичний, правно-дер-

жавний характер відносин України до Росії, а також про їхні витоки, себто

об'єднання України з Москвою за Богдана Хмельницького. Те, що досі

звичайно було питанням науковим, історико-юридичним, часом політичним, але

рідко виходило за тісні кола спеціалістів, тепер вийшло на широке

всенародне видовище.. "

Доба української національно-демократичної революції 1917-1920 pp.

значною мірою стимулювала подальший розвиток

національно-державницького напряму української історичної думки в його різноманітних варіаціях. Можливо, "переяславська" тема й справді не знайшла широкого відображення в тогочасних документах різних політичних сил України, як про це писав Ьан Лисяк-Рудницький131, але широка громадськість відчувала до неї неабиякий інтерес. У цьому можна впевнитися, аналізуючи

бібліографію історичних видань, що побачили світ в Україні впродовж 1917—

1920 pp.132 Історія Козацької держави, Визвольна війна під керівництвом

Вощана Хмельницького, українсько-російські стосунки та, зокрема,

Переяславська рада 1654 р. посідають у ній помітне місце. Не випадково саме на

основі цієї тематики було побудовано найвпливовішу для свого часу

концепцію державницького характеру, пов'язану з іменем В. Липинського133.

Переяславська угода 1654 р. висвітлювалася істориком у контексті

дослідження історії Визвольної війни під керівництвом Богдана

Хмельницького та українсько-російських стосунків середини XVII ст.134 При цьому оригінальність поглядів В. Липинського в даному питанні була зумовлена,

головним чином, новим баченням подій з перенесенням основного акценту з

національної на державницьку парадигму українського минулого.

В. Латинський, не пов'язаний умовностями професійного академічного

середовища, остаточно розривав ідейні зв'язки з народницько-еґалітарист-

Концепції Переяслава в українській історіографії

ськими концепціями своїх попередників і сучасників. Немовби повертаючись

до елітарної, аристократично-монархічної інтерпретації українсько-російських стосунків часів Івана Виговського та Івана Мазепи, він переосмислював їх у неоромантичному дусі під безпосереднім впливом подій українського суспільно-політичного життя 1918 р. з позицій ідеолога нової гетьманської державності, що дотримувався думки про провідну роль еліти в

громадському житті. В. Липинський відродив культ Богдана Хмельницького як геніального політика та державного діяча, але не в козацькій, а в аристократично-державницькій інтерпретації середини XVII - початку XVIII ст. Історик вважав, що Б. Хмельницький з самого початку переймався метою створення незалежної самостійної Української держави, маючи для цього далекосяжну політичну програму та реалізуючи її за допомогою освіченої української шляхти.

З точки зору державного будівництва В. Липинський поділив весь період

Хмельниччини на два етапи: автономістичний та унезалежнення, вододілом

між якими вважав Переяславську угоду 1654 р.135 На його думку, Б.

Хмельницький на першому етапі війни мусив боротися не лише з Польщею, тобто зовнішнім ворогом, а й з "внутрішнім" - неосвіченою та руйнівною стихією степової козаччини, а також автономістськими традиціями шляхти, вихованої в умовах Речі Посполитої. Лише тоді, коли гетьман відчув, що його влада достатньо зміцніла, він зважився на союз з Росією136.

Таким чином, В. Липинський одним з перших українських істориків

заперечив поширену в історіографії думку про те, що Богдан Хмельницький

був змушений до російського протекторату через невдачі у війні та зовнішній

політиці, а також постійний тиск з боку "черні". В його інтерпретації це був

крок, продиктований з позицій сили, а не слабкості, політичний успіх, а не

поразка.

Про те, що для Б. Хмельницького Переяславська угода 1654 р. була

тактичним союзом, спрямованим насамперед на забезпечення військової

допомоги під формою протекторату137, писали й інші дослідники. Проте, на

відміну від них, В. Липинський побачив у цьому союзі глибший контекст, ніж

сукупність військових і політичних обставин. Для українського гетьмана це

була найоптимальніша форма розриву з Польщею та легітимізації козацької

влади в формі, прийнятній для міжнародної громадськості138.

На відміну від своїх попередників, В. Липинський стверджував, що

основні пункти Переяславської угоди сформульовані дуже ясно, і жодна зі

сторін не забула в них сказати, чого вона хоче139. Слідом за російським

юристом В. Сергеевичем В. Липинський кваліфікував її як персональну

унію, котра втратила свою чинність з падінням династії Романових140.

Подібна точка зору повинна була мати особливо переконливий вигляд в очах

дворянства, котре в нових політичних реаліях української національно-

демократичної революції 1917 р. продовжувало керуватися колишніми

становими поняттями та категоріями.

Подібно до своїх попередників В. Липинський підкреслював, що Україна

та Росія дивилися на Переяславську угоду з діаметрально протилежних точок

зору й що конфлікт між ними внаслідок цього був неминучим141.

Простежуючи наростання напруження в двосторонніх взаєминах, зокрема в ході

боротьби "двох Росій" за третю, Білу Русь, автор піддавав гострій критиці

політику Росії щодо України.

В. Липинський уперше в українській історіографії зробив спробу

перевести проблему Переяславської угоди 1654 р. з суто науково-позитивістської

площини ("як воно було насправді") в історіографічну, розглянувши її в

контексті конкретних суспільно-політичних інтересів, якими керувалися її

творці. Унаслідок цього він досить, переконливо розвінчав легенду про

возз'єднання Русі, котру вдало використовувала Росія, проводячи власну

політику. Щоправда, проголошуючи необхідність відділити Переяславську

угоду від переяславської легенди, В. Липинський зробив це непослідовно,

висловлюючи впевненість у тому, що саме йому пощастило поставити

крапку в цій справі.

Проте годі заперечувати, що в історіографії Переяславської угоди

1654 р. саме В. Липинський здійснив своєрідний інтелектуальний переворот.

Упе