 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Хронологічні рамки дослідження. 12
Історіографія Переяславської Ради Бакалаврська кваліфікаційна робота Зі спеціальності «Історія України»
Рекомендовано до захисту «____» ________ 2012р., протокол №___________ Зав. кафедри___________ Виконав: студент ІV курсу (група ІП-43) Сушко Вячеслав Сергійович Науковий керівник: асистент кафедри історії України Гура Олексій Анатолійович
Полтава – 2012 Вирівняй текст за шириною, постав абзаци та посилання, вичитай на наявність помилок, нумерація краще справа вгорі, оформи правильно літературу. Використай Петкевича ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА 1654 Р. В НАЙНОВІШІЙ ПОЛЬСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ ТА ПУБЛІЦИСТИЦІ Вступ Дослідження не втрачає своєї актуальності з оляду на можливості міждержавних відносин України та Росії на сучасному етапі розвитку. Крім того, дуже чітко прослідковується зв'язок події більш ніж 350-літньої давності із явищами ,що відбуваються сьогодні. Хмельниччина що відбувалася на українських теренах в період 1648- 1657 року стала визначною подією, що вплинула на характер та динаміку у міждержавній взаємодії Центрально – Східної Європи другої половини ХVІІ ст. Це десятиліття призвело до перекроєння політичної карти та встановлення нових кордонів. Переяславська Рада, без перебільшення, належить до тих знакових подій, що істотно вплинули на політичний, соціально-економічний та культурний розвиток українського народу. Парадоксальність Переяслава полягає саме в тому, що рядова подія в історії української дипломатії викликала цивілізаційні, соціо- та етнокультурні зміни. Московський напрямок Хмельницького не був чимось особливим, а лише об’єктивним породженням свого часу. Враховуючи принцип дотримання історизму, треба сказати наступне – в геополітичному відношенні українські землі об’єктивно опинялися не втой час і не в тому місці. Це зумовило своєрідне географічне розташування на розломі двох цивілізацій –європейської та азіатської. Форми пошуку та власної само ідентифікації того часу наткнулися на хижацькі апетит могутніх монархій, котрі прагнули «поласувати» частиною українських теренів. Крім того, дається взнаки ще й можливість улегітимнення тодішнього утворення – Війська Запорозького на міжнародній сфері. В будь-якому випадку втогочасній системі феодальних відносин потрібно було шукати протекції , яка передбачала взаємні зобов’язання сеньйора та васала – такі були тогочасн реалії . І Для українських державних діячів того часу ставлення до Олексія Михайловича як військового союзника було природним. Такий союз, на перший погляд мав більші перспективи, враховуючи попередній досвід переговорів із Семиграддям, Валахією, Швецією, Османською Імперією та Кримом. Остаточне рішення було прийнято на користь російського володаря, виходячи із прагматичних чинників, хоча не може вважатися єдино вірним. З огляду на дану проблематику,особливої гостроти дана проблема набуває на рівні міждержавних зносин РФ та України, коли останній вперто доводять про її відносну самостійність а насправді цілковиту залежність від старшого брата. Українське суспільство повинне позбавлятися комплексів меншовартості, «малоросійськості», які заважають розвитку громаднського суспільства. Об’єкт дослідження: україно-московські відносини в історичній науковій літературі Предмет дослідження: стан розробки проблеми Переяславської Ради в1654р. в історіографічних напрацюваннях. Методи дослідження:описово-аналітичний, порівняльно-історичний Хронологічні рамки дослідження. Дане дослідження охоплює період від другої половини ХVІІ- початку ХХІстоліття. Мета дослідження: огляд та опис наявних історіографічних напрацювань, що стосуються Переяславської Ради 8 січня 1654р. Відповідно до поставленої мети основну увагу в роботі зосереджено на вирішенні наступних завдань: • дослідити стан історіографії Переяславської Ради протягом другої половнини ХVІІ – початку ХХІ століття; • виявити притаманні риси та тенденційність опису у досліджуваний період Джерельну база. При написанні кваліфікаційної роботи використовувалися в першу чергу монографічні праці, наукові статті, почасти витяги із праць істориків досліджуваної тематики. Структура роботи. Робота складається зі вступу, 3розділів та висновків. У першому розіділі розповідається про напрацювання російських вчених другої половини ХVII- початку ХХ ст. Також в даному контексті, розглядається нові тенденції сучасної російської історіографії та її еволюцію. Оснновна увага дореволюційної доби присвячена питанню великодержавницькій тенденції як стержневої визначальної проблематики. У другому розділі розповідається власне про радянський період історіографічних доробок, хронологічні межі якого охоплюють 30-ті – початок 80-х років ХХст. Проблематика розгляду присвячена акценту на ідеологічній спрямованості тогочасних наукових історичних праць. Третій розділ стосується власне української історіографії даної проблеми. Хронологічно період цей охоплює час від появи перших козацько- старшинських літописів (ХVIIIст) і завершується кінцем 90-х початком 2000-х років. Висновок наводиться до кожного розділу, також наводиться окремо загальний висновок до кваліфікаційної роботи загалом. Практичне значення Робота може бути використана під час проведення семінарського заняття, яке стосуєтьсяукраїнсько-московським відносинам та Переяславські Раді зокрема.
Розділ1 . Російська історіографія Переяславської Ради Переяславська Рада 1654р. належить до однієї з найбільш вразливих сторін російської історіографії. Це само собою зрозуміло, оскільки попри мотиви, які рухали Хмельницьким та його оточенням цією подією було покладено початок поглинання України Московською державою. Здається, саме гострота для Росії українського питання спричинила надзвичайно ранню зацікавленість російських дослвдників переяславсько- московськими домовленостями. У той час їй був властивий прагматичний підхід у спробах історіописання, при якому історія була служницею ідеології, підшуковуючи необхідні приклади. Ідеологічним підґрунтям ранньомодерних російських концепцій ХVIIIст стала концепція притягань Московії та легітимності претензій останньої на «київську» спадщину, доповнена концепцією «Синопсису» про однорідність росіян та українців. Цілком очевидним є те, що в перші десятиліття ХVІІІ ст. російська еліта виводила легітимність претензій Росії на українські землі з династичних міркувань. Московські великі князі як спадкоємці Рюриковичів оголошувалися володарями всієї Русі. Ця концепція уXVIII ст. стала відправною точкою появи наукових концепцій відверто великоросійського державниько-шовіністичного трактування російської, української та білоруської історії. Першою працєю, що розкривала дані погляди став короткий сюжет із «Ядра російської історії» А. Манієва, що була опублікована у 1784р. Там зазначалоя про те,що в середині ХVII ст. цар Олесій Михайлович «Київ, Чернігів і Свіерське княжіння з усіма підвладними містами і пригородами зброєю від Польщі відвернув». При цьому наголошувалося про те, що Київ свого часу був відірваний Польщею від Росії[ Найближчим спадкоємцем Манієва був «батько російської історії» Татіщєв. У його «Лексиконі російському історичному, географічному, політичному та військовому» теж ідеться про «визвольний похід московських військ 1654 р., оволодіння ним «всією Малоросією». Водночас робиться спроба розширити коло тих, хто улегітимнював дії Москви: зявляється теза, що непоступливість Польщі:«Б. Хмельницький сам просив царя Олексія Михайловича»[ Остаточне утвердження великодержавницької тенденції розвитку переяславсько-московських домовленостей повязане із студіями Г. Ф. Міллера(1705-1783) та І. Болтіна (1735-1795) . Україна, за Міллером, «за стародавніми правами належала до Росії». Звідси трактування акту 1654р. як відновлення історичної справедливості. Дослідник невдоволений недостатніми прагненнями Хмельницького до підданства Московії. Відверто великодержавницьким духом просякнутий і короткий сюжет І. Болтіна, який пішов далі своїх попередників. Займаючись проблемою аналізу джерел, він вперше в російській історіографії чітко й однозначно визначив договірний характер Переяслава. Україна, за Болтіним, добровільно увійшла до складу імперії, але за договором і на «умовах, що стосуються вольностей і вигод її».[ ] Російський великодержавницький підхід сповідував і О. Рігельман, але він використав ширшу джерельну базу, ніж його сучасники(як зясував український дослідник Я. Дзира, літописи Самовидця, Грабянки та «Історію війни козаків проти Польщі П. Шевальє). Дослідник тлумачить Переяславську Раду як процес, що відбувається завдяки царській волі. Наприклад, царське посольство на чолі з Бутурліним було споряджено в Україну,щоб «усіх там під царську руку прийняти й у вірності до присяги привести і в тому підписками ствердити». Крім того, історик залишає поза увагою той момент,що свідчення привезення від посольства значних дарунків гетьманові та його оточенням може засвідчувати в даному аспекті про рівноправність сторін. На прикладах Рігельмана та Болтіна добре помітно складнощі витримування російською великодержавницькою концепцією Переяслава 1654р. Історіографічна ситуація підштовхувала дослідників до відходу від крайніх позиціонувань. На останню чверть ХVIII ст. положення про необтяжене жодними умовами добровільне приєднання України до Московії – уже виглядало глибоким анахронізмом. І. Болтін змусив через силу погодитися на договірний характер україно-московських домовленостей 1654р. В кінці 18 століття відбувається зміна пріоритетів. Стосовно історичних методів пізнання, то російські тогочасні історики вдавалися від суто компілятивного способу описання явищ, подій та процесів, до початків наукової критики джерел. Першими в російській історіографії взялися за освоєння спадщини на полі дослідження переяславсько-московських домовленостей 1654 р. М. Устрялов та С. Соловйов. Власне, С .Соловйов та М. Устрялов кожен по-своєму уособлювали вихід російської історичної науки на нові рубежі. Перший дав їй "теорію органічного розвитку", яка проголошувала основними завданнями історика пошук причинно-наслідкових зв'язків, закономірностей, , а на вершині піраміди - універсальних історичних законів. М. Устрялов був батьком так званої "прагматичної схеми російської історії"', що відповідно до політичних та інтелектуальних викликів часу улегітимнювала включення до Російської імперії України, Білорусі, Литви та Польщі й надавалася для теоретичного обґрунтування асиміляційної політики царату. В рамках "прагматичної схеми", як тонко спостеріг С. Величенко, "інтерпретація українського минулого стала систематизованою й монолітною"[ ] Дослідник створив цілісну схему, об'єднавши під спільним дахом уже відомі династичну теорію, концепції "великої російської нації", "відновлення території" та "добровільного входження Гетьманщини до складу Московії". Органічно вписався сюди і власне устрялівський внесок - обґрунтування прав Росії на Правобережну Україну, Литву та Польщу, присутність якого й надавала "прагматичній схемі" універсального значення для російської імперської системи. Натомість у С Соловйова маємо цілісну, самостійну, добре розроблену концепцію переяславсько-московських домовленостей 1654 р. як складової його бачення української Національно-визвольної війни середини XVII ст. Доробок вченого постав на основі блискучого знання історіографічної спадщини, оприлюднених джерел у фондах Посольського приказу, достосування до студій над проблемою своєї теорії органічного розвитку. Переяслав 1654 р. розглядався дослідником як явище, підвладними універсальним законам, закономірним виявом історичного поступу. Але закономірність ця виводилася з традиційного для російської історіографії заперечення самостійності української історії, з витлумачення останньої як частки історії загальноросійської. Слідом за своїми попередниками С. Соловйов поділяє точку зору щодо неможливості існування самостійної Української держави. Натомість бурхливі події середини XVII ст., за автором, не могли закінчитися інакше, як приєднанням до Московії, бо, по-перше, українці й росіяни - суть одне тіло; по-друге, між Москвою та Україною існувала спільність віри; врешті, по-третє, завершувалася велика історична місія збирання києво-руської спадщини в руках її законних володарів - московських царів. На таке підґрунтя опиралися всі подальші напрацювання С. Соловйова. Він не обмежився простим констатуванням "права" Московії на Україну, як то робилося до нього, а розглядаючи проблему під кутом теорії органічного розвитку, намагався якомога узагальнити перелічені вище положення. Наприклад, не обмежившись висловленням вже добре вкоріненої в історіографії тези про неоднозначне сприйняття українським суспільством курсу на зміцнення стосунків Чигирина з Московіею, "закономірник" С. Соловйов пішов далі й намагався з'ясувати причини виникнення антимосковських настроїв, правда - лише в козацькому середовищі. Дослідник наголошував на сутнісній різниці між устроєм республіканської Польщі та деспотичної Москви, на тому, що права, якими користувалися козаки в першій, були немислимі в останній.. Підточували цей месійний пункт пояснення вченого щодо конфлікту, який виник у Переяславі з приводу присяги. "Присяга, - пише С. Соловйов, - зв'язувала б його (царя) та його наступників у великому прагненні до об'єднання всіх частин держави, з чим особливі права Малоросії були несумісні". Тому цар підтверджував права як милість, "не зобов'язуючись на майбутнє, надаючи собі право за відомих обставин знищити ці вольності без будь-якого клятвовідступництва". Крім того, С. Соловйов для підкріплення своєї позиції першим в російській історіографії пробує назвати суб'єктом Переяславської ради 1654 р. з українського боку "народ". Під народом він розуміє селян, міщан, більшість козаків і ту частину покозаченої шляхти, яка підтримала ідею Переяслава 1654 р. С. Соловйов спрямовує чинник "народу" на аргументування нібито довічного й беззастережного підданства України Москві, на представлення цього підданства за вияв органічності історичного розвитку, а відтак - на обґрунтування іманентної законності будь-якої української політики царату. У цілому ж, попри всю свою очевидну вразливість, підходи С Соловйова до проблеми Переяславської ради 1654 р. виявилися рятівними для російської історіографії, бо дозволяли науково увібрати в російську великодержавницьку основу будь-який комплекс явищ та процесів смислових складників. Зрозуміло, що це ніби відкривало шлюзи для дослідження майже всіх можливих ділянок української Національно-визвольної війни середини XVII ст. Єдиним каноном мало залишатися тлумачення Переяславської ради 1654 р. як акту історично невідворотного приєднання України до Московії. Послідовником та продовжувачем справи Соловйова можна сміливо вважати Г.Карпова. У свої працях він веде мову про тяглість від весни 1648 р. потягу "народу і козаків" до Москви, а сама Національно-визвольна війна трактується як боротьба за віру і приєднання до Московії. Звідси виводиться непотрібність для некозацьких прошарків української державності, яку дослідник цинічно називає "нічим не регульованим кріпосним правом", а Московію, не менш цинічно, - визволителькою від нього. За Г. Карповим, навіть самі козаки не хотіли своєї держави. "Про яку-небудь самобутність Малоросії, - писав дослідник, - під протекцією Москви або іншої держави, здається, Богдан Хмельницький не думав; і до речі, оповідки про цю самобутність - пізніший винахід". [ ] Для російської історіографії карпівський концепт мав далекосяжне значення. У такий спосіб дійшов кінцевого пункту рух останньої до перетворення "українського народу" на рушія та найвищу санкцію приєднання України до Московії, а відповідно й на санкцію знищення козацької державності. Це не просто дозволяло уникати недоліків в позиціях російської історіографії Переяслава 1654 p., зроблену свіжими напрацюваннями конкурентних історіографічних шкіл а й відкривало перед ідеологічною машиною Російської імперії нові горизонти. Кінець ХІХ — початок ХХ ст. проходили під знаком лідерства в російській історіографії Переяслава 1654 р. представників історично-юридичної школи, яка переживала в Росії розквіт, відповідаючи до того ж потребам юридичного обґрунтування територіальних меж і претензій Російської імперії. Зосереджуючись на дослідженні правового боку українсько-московського договору 1654 р., історики- юристи до 20-х рр. ХХ ст. залишалися головним рушієм дослідження цієї проблеми, стимулюючи водночас самостійні пошуки з боку українських та польських істориків. Зрозуміло, сама специфіка наукової дисципліни наклала відбиток на студії над переяславсько-московською системою 1654 р. Історики права притлумлювали деякі традиційні тезиросійської великодержавницької історіографії, які до того стояли непоборною перешкодою для студій над юридичним боком українсько-московського договору 1654 р.,наприклад: тези про Переяслав 1654 р. як кульмінаційний пункт відновлення «природного історичного розвитку», про органічний потяг «українського народу» домосковської зверхності. Натомість на передній план висувалася теза про приєднанняГетьманщини до Московії як правового змісту переяславсько-московських домовленостей 1654 р. У такий спосіб модернізувалися, відповідно до запитів часу, підвалини великодержавницького бачення не тільки Переяслава 1654 р., а й української історії загалом. Основна увага приділялася справі правового боку українсько-московських домовленостей 1654 р Багато хто з істориків-правників визнавав фактичну самостійність козацької держави відразу після Переяслава 1654 р. При цьому усі, незалежно від визнання цього факту, зосереджувалися на пошуках юридичного обґрунтування легітимності курсу Московії на ліквідацію української державності. Крок цей був належно оцінений і в таборі ортодоксальних великодержавників. Рішучі зміни інтелектуального тла розвитку російської історичної науки, що накотилися в 90-ті роки XX ст., посутньо зачепили й історіографію української Національно-визвольної війни середини XVII ст. Можливість безпосереднього знайомства з новітніми методологіями досліджень, відчутне оновлення інструментарію та понятійного апарату історичної науки, доступністьнапрацювань західних учених, прихід нової хвилі дослідників, не обтяжених своїм попереднім доробком, результативний сплеск зацікавлень проблемою в конкурентній українській історіографії, яка рішуче зійшла з орбіти "Тез",- усе це підштовхувало російських істориків до переосмислення устій- нених позицій і досить швидко призвело до роздроблення уніфікованого в радянські часи концептуального поля. У російській історіографії Національно-визвольної війни поступово окреслилися три ключові тенденції: свідоме уникнення концептуалізації досліджень при зосередженні уваги на недостатньо розроблених аспектах; затята й незграбна оборона колишнього офіційного канону; спроби концептуальних побудов через відфільтрування історіографічної спадщини та сучасних тенденцій. У цей період історіографія Переяслава 1654 р. переживає непростий період позиціонування між доробком 50 - 80-х років XX ст. та новітніми віяннями у дослідженні проблеми, репрезентованими конкурентними історіографічними школами. Процес цей, як нерідко в таких випадках буває, позначений співіснуванням старого, модернізованого старого й нового, що починає народжуватися. З перелічених у попередньому абзаці сучасних тенденцій розвитку російської історіографії Національно-визвольної війни в зверненнях до проблематики переяславсько-московської системи 1654 р. присутня друга й почасти третя. У рамках останньої, уособленням якої є петербурзька дослідниця Т. Яковлева, спостерігається спроба відходу від конкретно проблемних фальсифікатів. При цьому Т. Яковлева, єдина з сучасних російських дослідників, представила цілісний, хоча й стислий виклад переяславсько-московської системи 1654 р. Т. Яковлева додає кілька нових аргументів на користь уже висловлюваної в історіографії тези про васалітет як визначену цими статтями форму українсько-російських відносин165, слушно зауважує, що Гетьманщини був значною мірою умовним, умовнішим, ніж, скажімо, васальна залежність Молдавії від турецького султана"166. Продуктивним є спостереження авторки, що Березневі статті вперше юридично улегітимнювали право Гетьманщини на зовнішні зносини, що "вже починаючи з осені 1649 р. можна говорити (знов- таки де-факто) про існування незалежної Української держави, васальні відносини якої з польським королем були значно формальніші, ніж відносини придунайських князівств з Туреччиною"167. Взагалі відхід від практики притлумлення державотворчих процесів в Україні середини XVII ст., визнання факту існування Козацької держави та договірності Березневих статей став знаковим явищем сучасної російської історіографії. Ще цікавіше, що такі позиції обстоюють навіть ті, котрі в усьому іншому залишаються палкими поборниками "Тез". Вчитуючись у праці Г. Саніна та В. Артамонова, не можна не помітити прагнення пристосувати великодержавницьку коцепцію зразка 50 - 80-х років XX ст. до нових історіографічних умов. За фасадом визнання козацької державності, "суто формального обмеження самостійності України'9 за Березневими статтями і навіть останніх як конфедеративної угоди168, знову подибуємо старі концептуальні узагальнення про входження Гетьманщини в 1654 р. до складу Московії, про невідворотність і суцільну прогресивність цього акту. Якщо Т. Яковлева слушно веде мову про те, що московський варіант розглядався Б. Хмельницьким і козацькою елітою як вимушена необхідність задля подальших змагань з Польщею "з огляду на гіркий досвід союзів з Кримом, Туреччиною і Польщею"169, то для В. Артамонова "на момент Переяславської ради на спаді Визвольної війни український народ (!) чітко усвідомлював переваги "федеративного зв'язку" з одновірним та одноплемінним російським народом"170. Ще далі йде Г. Санін, зауважуючи, що "Хмельницький у свою чергу тверезо й раціонально судив, що тільки в єдності з Росією Україна збереже свою державність"171. Ідеологічна зашореність Г. Саніна та В. Артамонова іноді доводить їх до крайностей. Так, перший з них, обґрунтовуючи неприйнятність для України курсу І. Виговського на зближення з Польщею й протиставляючи цей курс буцімто москвоцентричній лінії Б. Хмельницького, зауважив: "Переорієнтування на Річ Посполиту було для України зовсім неприйнятним, бо означало не тільки радикальне руйнування і внутрішніх зв'язків, і способу (!) життя суспільства, але й зміну системи міжнародних зв'язків і стосунків, з такою трудністю створену Хмельницьким"172. Таке враження, ніби українські землі віками перебували у складі Московії, а тому Гадяцька унія краяла "по живому". Ще далі йде В. Артамонов. Обстоюючи небездоганну з точки зору стану розробки проблеми тезу, нібито "промосковська орієнтація традиційно мала більше прихильників, ніж пропольська і протурецька", дослідник доводить її тим, що "не було масової української колонізації, наприклад до Малої Польщі, Білорусії чи до Криму, але була на схід на територію Росії". Цілком у дусі "Тез" витримані й узагальнення Г. Саніна175 про те, що тільки "завдяки возз'єднанню-конфедерації з Росією небезпека національного рабства була усунута". Навіть більше, - що подальше "вигасання української автономії в складі Росії було пов'язане не стільки з розвитком абсолютизму, хоча й це відігравало немалу роль, скільки з тяжким вирішенням зовнішньополітичних проблем". Послуговується Г. Санін і поняттям "возз'єднання України з Росією"176. Утім, що показово, не відмовилися від цього поняття й представники поміркованої течії в сучасній російській історіографії - Б. Флоря та Л. Заборов- ський177, автори цінних новітніх досліджень з історії міжнародних відносин, дотичної до теми про Переяславську раду 1654 р.178 Останній навіть пробує спеціально обґрунтувати необхідність збереження дефініції в науковому обігу, зауважуючи, що "не сам термін, але відповідний йому ідейний зміст або елементи останнього нерідко траплялися у висловлюваннях мешканців гетьманату"179. Давня російська історіографічна традиція вчувається також у тезах Б. Флорі про "входження гетьманства (внаслідок Переяславської ради. - до складу Російської держави", про те, що входження це "було сприйняте обома сторонами як відновлення колишньої єдності, як возз'єднання окремих частин Русі, раніше розділених політичними кордонами". До всього дослідник суперечить сам собі, пишучи в іншій статті (разом із Л. Заборов- ським) - про "перехід козацької держави під російський протекторат"181. Насамкінець, кілька слів про ставлення сучасних російських істориків до канонізованого "Тезами" визнання за Переяславом 1654 р. верхньої хронологічної межі Національно-визвольної війни. Букви "Тез" продовжують дотримуватися В. Артамонов та Г. Санін182. Натомість Б. Флоря, Л. Заборов- ський і Т. Яковлева відійшли від традиції радянських часів і, по суті, опосередковано долучилися до процесу визначення верхньої хронологічної межі Національно-визвольної війни, який активно проходить в українській історіографії. При цьому перші двоє дослідників намагаються уникати виразних артикуляцій. їхня схильність до загальної формули "середина XVII ст." вгадується лише з контексту.
Висновки Від переднаукового періоду й до кінця XX ст. праці російських дослідників, за поодинокими винятками, були тісно прив'язані до політичних інтересів Російської імперії. Вироблений у своїй первісній версії політичними чинниками Московії так званий переяславський міф був підхоплений російською історіографією і став її апологетом. Уже у XVIII ст. російська історіографія однозначно позиціонувалася як російська великодержавницька концептуальна система. Відкрита конкуренція з україноцентричними концепціями Переяславської ради 1654 p., а також хоч зовні притлумлена, але не менш гостра - з польськоцентричними (у свою чергу, часто закроєними на польський великодержавницький взірець), була в кінцевому рахунку головним рушієм появи різних версій російської великодержавницької концепції від поміркованого великодержавництва до ортодоксального .Поза своїм радянським періодом розвиток російських досліджень Переяслава 1654 р. - це безперервна боротьба з викликами часу, які щораз далі розмивали підґрунтя російського великодержавницького бачення проблеми. Під тиском розширення джерельної бази, появи новихнапрацювань, врешті, під впливом загального прогресу історичної науки складники великодержавницької російської концепції позбувалися наукової підкладки, а то й набували архаїчного вигляду. Від декотрих із таких складників російським дослідникам довелося відмовитися цілком, інші щоразу пристосовувалися істориками до нової історіографічної ситуації, не забуваючи при цьому про відсутність наукових чинників. Поява поміркованих поглядів російської історіографії напряму пов’язана із можливостями українського національного руху (10-ті роки XX ст.), а в кінці XX ст. - з відновленням незалежної Української держави.Російські історики новітнього часу, змішені були вдатися до перегляду поглядів, зокрема відбезальтернативності промосковської орієнтації Б. Хмельницького, визнати, що українська сторона не поділяла ідеї інтеграції Гетьманщини в політичний організм Московії, а головне - оцінювати переяславсько-московські домовленості 1654 р. в юридичних категоріях. Найвидатнішим досягненням російської історіографії Переяслава 1654 р. у цей час стало порушення й дослідження проблеми юридичного змісту Березневих статей. До початку XX ст. російські дослідники-правники були лідерами в цій ділянці, свого часу підштовхнувши до студій над нею українських та польських істориків. 12 |
