ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Лекція 3. Головні події в історії семіотики

1 23

1. Суперечка про природу імен у Давній Греції (теорії «фюсей» і «тесей»). Діалог Платона «Кратіл» (IV ст. до н.е.).

2. Фердінанд де Соссюр як семіотик.

3. Герменевтична семіотика Г.Г. Шпета.

4. Семіотичні ідеї Романа Якобсона.

5. Проблеми семіотики у психології. Жан Піаже, Л.С. Виготський.

6. Семіотика у західноєвропейському структуралізмі.

Згідно першої рефлексії людського розуму над словом, слово (ім’я речі) розумілося не як умовне позначення речі, але неконвенційно (нетрадиційно): як частина чи навіть як сутність речі. Неконвенційне трактування мовного знаку є характерним для пралогічного мислення; вона лежить в основі мовної магії і, ширше, різних видів фідеїстичного (релігійного) відношення до слова. Неконвенційне сприйняття слів дошкільнятами добре відоме у дитячій психології: «слово ототожнюється з річчю» (К. Чуковський); наприклад, першокласник може вважати, що слово цукерка – солодке. Неконвенційність часто є присутнім у художньому (естетичному) сприйнятті слова.

Згідно з найдавнішою у європейській античності концепцією слова, ім’я речі відповідає його природі. В цьому суть теорії фюсей (від грецького physis природа). Так вважали Геракліт (приблизно 520-460 до н.е.), пізніше – стоїки, частково – гностики та піфагорійці.

Прибічники протилежної концепції, відомої як теорія тесей (від грецького thesis встановлення, положення), бачили в іменах умовне встановлення, свідомо прийняте людьми. Так розуміли природу імені Демокріт (460-370 до н.е.), Арістотель (384-322 до н.е.), частково Платон (428-348 до н.е.).

Компроміс Платона у розумінні імені (компроміс між «природою» і «встановленням») пов’язаний з історією назв: при виникненні слова між його звуковою оболонкою і річчю, яка називається, існував той чи інший внутрішній зв’язок (звуко- або образонаслідувального характеру), але потім виникає таке різноманіття похідних слів, з настільки далекими значеннями, що початкова мотивованість забувається, і зв’язок імені та речі тримається традицією, домовленістю, а не природою. Американський математик, логік, дослідник природи і філософ Ч.С. Пірс (1839-1914) увійшов в історію знання як родоначальник філософії прагматизму і засновник сучасної семіотики.

Розвиток семіотики до Пірса – це історія окремих семіотичних ідей, осяянь і суперечок про слова або знаки у безбережному морі філософських пошуків. Хронологія семіотики багата подіями і видатними іменами. Ось тільки деякі з них, що дозволяють бачити масштаб ідей і осіб:

- давньогрецька суперечка про природу імені; аналіз будови знаку у стоїків;

- вчення Філона Александрійського (приблизно 25 р. до н.е. – приб.50 років н.е.) про 4 смисли тексту Писання і різні способи інтерпретації тексту;

- неоплатонічні ідеї Псевдо-Діонісія Ареопагіта (V- початок VI ст.) про безсилля людської мови у пізнанні;

- середньовічна суперечка номіналістів і реалістів про природу універсалій (загальних понять) та їхніх позначень;

- принципи роботи логічного автомату, розроблені і частково реалізовані Раймондом Луллієм (пр.1235-1315), іспанським поетом і філософом, місіонером і першим європейським арабістом;

- теорія пізнання Джона Локка (1632-1704), сенсуаліста-емпірика і провісника політичного лібералізму, який у «Досвіді про людський розум» (1690) вказав на важливість проблеми позначення простих і складних ідей за допомогою знаків; у процесах позначення він бачив одну з «трьох найважливіших областей розумової роботи» і вважав, що знаки і позначання слід розглядати у спеціальній теорії (Локк назвав її семіотикою);

- семіотичний розділ (один з чотирьох) у двохтомній філософсько-онтологічній побудові німецького філософа і логіка Іоганна Генріха Ламберта (1728-1777), названому «Новий Органон» (1764); у Ламберта істотно розширюються межі філософської семіотики: крім природніх мов він розглядає з одного боку, немовні засоби комунікації – музику, хореографію, гербові знаки і емблеми, церемонії та інші, а з другого – алгебру та інші штучні мови наук, убачаючи у них «повторний переклад»: знання про світ «перекладається» звичайною мовою, а потім мовою знаків науки.

Таким чином, у Пірса були попередники, однак Пірс першим розробив цілісну теорію знаків і знакових систем (назвав її, услід за Локком, семіотикою) і запропонував її основні терміни.

На початку XX ст. Написав свою головну книгу – «Система логіки з точки зору семіотики».

Пірс розробив найорганічнішу для семіотики класифікацію знаків, у якій три основні класи знаків – знаки-індекси, знаки-копії (чи знаки-ікони) і знаки-символи – відображають три рівня семіозису (становлення знаку).

Якобсон розділяв переконаність Пірса у фундаментальному значенні семіотики для всього гуманітарного знання, але особливо для лінгвістики.

Якобсон вважав «однією з найбільш плідних і блискучих ідей» Пірса його визначення значення «як перекладу знаку однієї системи в іншу систему знаків».

Фердінанд де Соссюр як семіотик. Родоначальник структурної концепції мови Ф.де Соссюр (1857-1913) не знав про семіотичні ідеї свого американського сучасника Ч. Пірса і йшов до семіотики не від логіки і історії схоластики, як Пірс, але від лінгвістики, розмірковуючи над природою мови. Сосюр вважав семіологію так він пропонував називати науку про знаки) частиною соціальної психології, а лінгвістику – частиною семіології.

Сосюр вказав три властивості мовного знаку «найпершої важливості»: 1) його довільність (чи арбітрарність), тобто умовність, конвенціональність слова; 2) лінійність мовного знаку, що є означуваним; 3) «незмінність та змінність» знаку.

Услід за Сосюром при класифікації знакових систем розрізняють семіотики, які породжують лінійні повідомлення (мова, музика, танець тощо), і семіотики, чиї твори не є лінійними (образотворчі мистецтва, дорожні знаки, уніформа тощо).

У гуманітарних науках семіотика має головним чином методологічне і інструментальне значення: це система понять та дослідницьких принципів, що довели свою результативність при вивченні різних інформаційних процесів та їхніх знакових (текстових) реалізацій. У семіотики немає об’єкту, який би не розглядався в інших областях знань. Специфіка семіотики полягає не у особливій предметній області інтересів, але в особливому, саме семіотичному, погляді на об’єкти різних гуманітарних наук.

Перша в XX ст. книга по семіотиці: «Підстави теорії знаків» Чарльза Морріса (Чікаго, 1938). Трьом основним аспектам знака відповідають три розділи семіотики: син тактика, семантика і прагматика (у книзі Морріса – це основні розділи).

Семіотичні ідеї Романа Якобсона. Р.О. Якобсон (1896-1982), видатний філолог XX ст., був перш за все мовознавцем, представляючи за характером своєї наукової роботи «тип розвідника» у науці (за словами Вяч. Іванова). Він був першим у постановці низки нових проблем лінгвістики, в осмисленні її міждисциплінарних зв’язків і майбутнього. Широкий дослідницький виднокруг Якобсона і натура «розвідника» обумовили його стійку зацікавленість семіотикою. Якобсон багато зробив для розвитку семіотики та її зміцнення в гуманітарному знанні.

«Структурна антропологія» Клода Леві-Строса (1958). Французький етнолог, соціолог і філософ Клод Леві-Строс (1908) був піонером структурних досліджень в етнографії. Він першим використовував ідеї теорії інформації і семіотики в антропології (яку у своїх пізніх працях він визначав як частину семіотики).

Для історії семіотики особливо важливі такі ідеї Леві-Строса:

1) Трактування ритуалу як семіотичного (тобто кодового) механізму трансляції культури; знаходження спадковості і оборотності (у будь-якому разі, у практиці шаманства) між ритуалом (як мовою символічних дій), словесною мовою і психічними феноменами (свідомості і несвідомого).

2) Думка про типологічну схожість (аналогію чи паралелізм) структур мови і структур культурної організації соціума.

3) Розвиток ідей К.Г. Юнга про колективне несвідоме як про універсальний архетипічний код (мову), який за Леві-Стросом, реалізується в «мовах» (семіотика) магічних практик і міфологій, мистецтв, норм поведінки (включаючи взаємовідносини родів та майнові обміни), а також у природніх (етнічних) мовах.

Ролан Барт (1915-1980)

Гіпотези про структурну подібність різнопланових семіотичних феноменів, які належать до одного синхронного зрізу в історії культури. Розвиваючи ідеї Леві-Строса про кореляцію між комунікативними і культурними структурами спільноти, Барт прагнув знайти такі кореляції не у первісній культурі (як Леві-Строс), але у сучасному соціумі (він називав такі кореляції соціо-логікою). Ці пошуки відображені у книгах Барта «Міфології» (1957), «Системи моди» (1967) та інших. Барт показував «обратимість» (структурно-семіотичний взаємовплив і подібність) різних видів знакової діяльності: фотографії, тексту газетного репортажу, фільму і музики до нього, конструювання одягу і побутової поведінки.

Механізми утворення складних знаків. Барт висунув поняття семіологічного парадокса, який полягає у тому, що знакові функції приписуються тим чи іншим речам, які до цього не були знаками, і навпаки, речі-знаки можуть втрачати свої знакові властивості. Зміст знакової функції, що розвилась як наслідок «семіологічного парадоксу», Барт називає конотацією і вважає, що таким є механізм створення міфів, які існують на перетині мови, буденної свідомості і ідеології.

Пошуки міжрівневих кореляцій, притаманних різним жанрам писемності. Барт, швидше за все, незалежно від ідей Чарлза Морріса, ставить собі те саме питання, що у свій час і Морріс: чи можна знайти у життєвих проявах знаків (у їхній синтактиці, семантиці і прагматиці такі особливості, які відповідають різним родам і видам художніх текстів, різним літературним напрямкам і різним функціональним стилям.

Думка про облігаторість мови і факультативності складніших семіотик. Барт констатував різну обов’язковість різних семіотик для членів соціуму: мова є обов’язковою, а література факультативною, тому мова примусова, а література уособлює поривання до безвладдя.

Умберто Еко (1932 р.) Мабуть, це найвидатніший семіотик XX ст. – не тільки як автор десятка книг по семіотиці, перекладених у різних країнах світу, і генеральний секретар Міжнародної асоціації по семіотичним дослідженням, але й як автор інтелектуальних бестселеров «Ім’я рози» (1980), «Маятник Фуко» (1988), «Острів напередодні» (1995). Професор університету в Болоньє і голова першої у світі кафедри семіотики, Еко починав як історик середньовічної естетики. Широкі історико-культурологічні інтереси Еко дали йому можливість мало не першим з видатних філософів сучасності позначити основні колізії у майбутній інтернетно-комп’ютерній цивілізації. У роботах Еко найбільшою мірою термінована структура семіотики, визначені її метод і місце у колі наук. Далі перераховані найсуттєвіші положення семіотики Еко.

Про структуру семіотики. Еко розрізняє загальну семіологію (вбачаючи у ній філософію мови і теорію комунікації) і часткові (чи спеціальні) семіотики, які вивчають будову конкретних знакових систем. Залежно від області існування семіотик, а також завдань їхнього вивчення Еко виділяє семіологічну естетику, тобто естетику, яка вивчає мистецтво як комунікативний процес, семіотичну типологію культур, семіотику масової комунікації, семіотику «риторичних і ідеологічних кодів» (вивчення семіотик релігії, політики, виховання та ін.).

Про метод семіотики. У роботах Еко, як і взагалі у семіотиці і постструктуралізмі, загальна теорія поєднується з упорядкуванням конкретних «кодів» і знакових ситуацій. Так, у книзі «Відсутня структура. Введення у семіологію» (Еко окремі розділи (різні за обсягом) присвячені архітектурі, музиці, риториці, рекламі, кінематографу, паралінгвістичним кодам (жести, міміка), природнім і формалізованим мовам, але разом з тим у книзі є і міцний теоретичний компонент, при цьому синхронічні характеристики окремих систем змінюються діахронічним аналізом «поступального руху семіозису».

Перспективи семіотики. Говорячи про місце семіотики у пізнанні, Еко писав, що хоча практична діяльність людей не можна звести до комунікації, однак комунікація пронизує собою усю практику «у тому смислі, що сама практика це глобальна комунікація, яка засновує культуру, і таким чином, громадські стосунки. Саме людина пізнає світ, і саме завдяки їй природа безупинно перетворюється у культуру.

Множинність інтерпретацій – це обов’язковий і навіть конституююча ознака художнього тексту.

У роботі «Відкритий твір» (1962) Еко розвиває думку про можливість такого твору, який був би позбавлений жорсткої фіксації своїх будівельних компонентів (композиції, сюжету, складу дійових осіб, фіналу тощо) і може широко варіюватися при відтворенні. Передбачаючи, таким чином, розповсюдження різноманітних ремейків, Еко вбачає у цьому новий тип комунікації між автором і його адресатом (споживачем твору), породжений масовою культурою і відображуючий розширення свободи індивіду, а також двозначність і хаос життя.

Московсько-тартуська семіотична школа. В.Н. Топоров у спогадах про Лотмана писав про Московсько-тартуську семіотику як про «семіотичний рух». Дійсно, її феномен виходить за межі напряму чи методології у гуманітарних дослідженнях. Московсько-тартуська семіотика була філологічною фрондой щодо тоталітарної держави і її формальній ученості.

В історії московсько-тартуської семіотики Ю.М. Лотман був головним генератором ідей.

Семіотична концепція поведінки: поведінковий узус у низці соціальних семіотик і поведінка як «тексти» приватного життя людини. На відміну від дослідників архаїчних спільнот, які добре вивчили семіотику ритуала і його інформаційно-організаційну роль у житті племені, Лотман звернувся до різноманітніших (порівняно з ритуалом) видам поведінки, у тому числі до повсякденної поведінки людини, причому людини Нового часу. У другій половині XVIII ст., пише Лотман, «бурхливе зростання знаковості побутової поведінки спричинив не тільки утворення ієрархії, яка дублювала табель про ранги, у жіночому одязі, кількості коней у запрягу, тощо, але й повне переосмислення «поводження» - рух у жест. Цей час ознаменувався не тільки створенням нової, європеїзованої ієрархії поведінки, але й створенням нової категорії у «поетиці поведінки» - стилістики поведінки. Останнє означало, що у рамках однієї і тієї ж норми соціальної поведінки можливою була синонімія жесту, різні засоби висловлювання одного й того самого змісту. Наступним кроком у створенні «поетики поведінки» у російській культурі XVIII ст. стала категорія амплуа, своєрідної поведінкової маски», за нею слідувала «заміна поетики маски у системі поведінки поетикою сюжету» (Лотман). Поступово у роботах Лотмана, а також Б.А. Успенського дослідження семіотики поведінки трансформується у historia sub specie semioticae «історія під кутом зору семіотики».

У 1971 р. виходить книга Ю.С. Степанова «Семіотика», у якій були представлені п’ять напрямків у семіотиці (біосеміотика, етносеміотика, лінгвосеміотика, абстрактна семіотика, і загальна семіотика) і на найрізноманітнішому матеріалі – від мов бджіл і риб до театру, індіанських ритуалів і логічних парадоксів – показані закономірності синтактики, семантики і прагматики у житті знакових систем. У багатій ідеями книзі Ю.С. Степанова особливо цінною представляється думка про різні ступені семіотичного процесу (семіозису), який має місце у суспільстві і природі, що дозволяє у різноманітті семіотик бачити градацію: «мова – менше мова – ще менше мова – не мова» (Степанов).

1 23