ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Лекція 1. Міждисциплінарний характер семіотики та її місце у колі гуманітарних наук

12 3

1. Предмет семіотики: знаки, але не зміст свідомості.

2. Лінгвоцентризм семіотики. У чому цінність семіотики для мовознавства?

3. Дефініція і будова знаку.

Семіотика (з грецької semeion – «знак, ознака») вивчає знаки і знакові системи як засоби збереження, передачі і переробки інформації в людському суспільстві, в природі і в самій людині. Термін семіотика крім значення «наука про знаки і знакові системи» метонімічно вживається також у значенні «знакова система» (наприклад, біологічні семіотики, семіотика несвідомого, ритуальна семіотика, семіотика сцени, картографічна семіотика, штучні семіотики і т.і.).

Усі процеси, пов’язані з передаванням, збереженням і переробкою інформації в природі і суспільстві, відбуваються з використанням знакових систем, або позасистемних (ізольованих) знаків, тобто є семіотичними. В інформаційних процесах знаки виступають як елементарні бази даних (про той чи інший фрагмент світу), при цьому окрема семіотика (окрема база даних) представляє собою деяку модель (образ, аналог) відповідного фрагменту світу, в якій відбиті ті чи інші риси і можливі стани цього фрагменту. В інформаційних процесах конкретна семіотика функціонує як моделююча система, за допомогою якої суб’єкт комунікації моделює в своїй свідомості відповідний фрагмент світу і породжує актуальну інформацію про цю дійсність.

Основи семіотики закладалися в працях філософів і логіків класичної давнини (V ст. до н.е.), які втім, самі не відокремлювали себе від геометрії, граматики, риторики. За стилем мислення і за семіотичним об’єктом «№1» - природній мові – семіотика ближче за все лінгвістам. В антологіях і оглядах сучасної семіотики до її класиків відносять філософів, логіків, математиків (Чарлз С. Пірс, Чарлз В. Морріс, Умберто Еко), психологів (Жан Піаже, Л.С. Виготський, Н.І. Жинкін), літературознавців (М.М. Бахтін, Ролан Барт, Ю.М. Лотман, Цветан Тодоров), антропологов і етнологов (Броніслав Маліновський, Клод Леві-Строс, Віктор Тернер), фольклористів (В.Я. Пропп, Е.М. Мелетинський, Г.Л. Пермяков), лінгвістів (Фердінанд де Соссюр, Роман Якобсон, Вяч. Іванов, Б.А. Успенський), істориків релігій, культури и мистецтв (П.А. Флоренський, А.Ф. Лосєв, Мішель Фуко, А.М. Пятигорський), режисерів театру і кіно (В.Е. Мейерхолбд, С.М. Ейзенштейн, Пьєр Паоло Пазоліні), романістів і есеїстів (Хорхе Луїс Борхес, Умберто Еко, який, втім, не тільки романіст, але і філософ і мистецтвознавець).

Ще різноманітнішою є «цехова приналежність» робіт, в яких були висловлені важливі для семіотики ідеї (втім, часто не в традиційних для семіотики термінах), обґрунтовані чи продемонстровані семіотичні підходи до вивчення різних гуманітарних об’єктів. Авторів, яких можна було представити як «чистих семіотиків», «тільки семіотиків» чи навіть «у першу чергу семіотиків», мабуть, поки немає чи є мало. Іноді цінною для семіотики визнається «просто добра» гуманітарна робота – в якій є глибина, розум і виднокруг. «Глибина» - це вміння побачити внутрішнє – те, що визначає видиме; «розум» - це логіка і методичність дослідження; «виднокруг» - здатність побачити аналогії і паралелі, а також фактори впливу за межами «свого» об’єкту дослідження. Але саме цьому і навчає семіотика.

Жодний емпіричний об’єкт не належить «тільки» семіотиці і «в першу чергу» семіотиці: мова вивчається у першу чергу лінгвістикою, мови тварин – зоопсихологією і етологією, мови програмування – інформатикою, ритуали – антропологією і релігієзнавством, мова географічної карти – картографією (в теорії картографічних проекцій і засобів відображення об’єктів картографування), мови сцени, кіно, образотворчого мистецтва – відповідними розділами мистецтвознавства і т.і.

Що, в такому разі, привносить у розуміння конкретної «мови» її семіотичний аналіз, додатковий і хронологічно пізніший? Те, чого немає у жодній конкретній науці окремо: по-перше, загальну концепцію, яка у будь-якій окремій семіотиці вбачає комунікативну систему з моделюючими і породжуючими можливостями, а також бере до уваги знакову природу тих одиниць (тих «цеглинок»), з яких будується дана система; по-друге, семіотика пропонує гуманітарному знанню результативний загальний метод дослідження різних систем; по-третє, зіставлення різних знакових систем дозволяє краще зрозуміти своєрідність кожної окремої семіотики, подібно до того як своєрідність конкретної етнічної мови повною мірою може бути виявлене і усвідомлене тільки при його зіставленні з іншими мовами (як спорідненими, так і неспорідненими). Нарешті, на шляхах семіотики завдяки притаманному їй абстрагуючому баченню своїх об’єктів вдається виявити не просто ті чи інші «особливості» окремих систем, але найсуттєвіші риси їхньої будови і змісту.

До загального «плану» гуманітарного знання семіотика входить у якості великого блоку у складі теоретико-методологічного підгрунтя конкретних гуманітарних наук. В XX ст. поступово випрацьовується теорія самої семіотики, її категоріальний апарат і власна методологія, не тільки структурна. Тим не менше поки семіотичні дослідження є доволі різнорідними. Своєрідність окремих класів семіотик настільки впливає на методи і зміст досліджень, що у різних знакових систем багато в чому «своя» семіотична теорія, при цьому «вертикальні» зв’язки часткових семіотик (наприклад, семіотики мови чи семіотики релігії) зі «своїми» дисциплінами (у даних прикладах – з лінгвістикою і релігієзнавством) виявляються сильнішими, ніж їхні «горизонтальні» зв’язки (тобто зв’язки між семіотикою мови і семіотикою релігії). Тому сукупність часткових семіотик не завжди розуміється як єдина («цілісна») наука; в 1960-х роках її визначали не як «самостійну» науку, але як «комплекс наукових теорій, що вивчають властивості знакових систем». Філософські довідники 1990-2001 рр. визначають семіотику вже як окрему науку: «Семіотика…-наукова дисципліна, яка вивчає виробництво, будову і функціонування різних знакових систем, які зберігають і передають інфрмацію» (ВЕФ 2001, 913).

Крім свого основного теоретико-методологічного значення для всього гуманітарного знання семіотика є важливою як об’єднуюча теоретична наука для низки допоміжних історичних дисциплін – таких як нумізматика, геральдика, емблематика, фалеристика. Реалії, що вивчаються названими дисциплінами, об’єднує те, що всі вони є знаками, тобто носіями деяких значень, заміщених умовними зображеннями. Семіотичні дослідження символіки та емблематики, представляючи самодостатній інтерес, цінні також і для культурології, історії мистецтв, психології: вони наближують до розуміння не тільки культури окремих народів, але й естетичних універсалій і психологічних констант людства.

Лінгвоцентризм семіотики. У чому цінність семіотики для мовознавства?

Семіотика, будучи однією із загальних теорій різних гуманітарних об’єктів, знаходиться в особливо тісних відносинах з лінгвістикою. Це пов’язано з особливим статусом мови серед інших знакових систем: за Соссюром, мова – «найважливіша з цих систем» (Соссюр 1916). Луї Єльмслєв, засновник і голова копенгагенської школи структурної лінгвістики, бачив унікальність мови в тому, що «практично мова є семіотикою, в яку можуть бути переведені всі інші можливі (імовірні) семіотичні структури. Така властивість мови обумовлена необмеженою можливістю утворення одиниць більшої протяжності (речення і т.і.).

Деякі семіотики здатні виразити складніше («глибший» чи «багатший») зміст, ніж мова «сама по собі» (тобто в наборі значень своєї лексики і граматики), - такими є література, мистецтва, релігії. При цьому значення релігії, літератури, мистецтв не вичерпується їхньою семіотичною функцією; їхні незнакові аспекти (формування в свідомості реципієнта тієї чи іншої загальної концепції людини і світу; виховання реципієнта (тобто впровадження в свідомість людини етичних норм); втішання; розважання і інш.) вагоміше, багатше їхньої семіотики (їхньої форми повідомлення і засобу існування).

На відміну від названих, змістовніших, семіотик, мова є семіотикою за перевагою, «чистою» семіотикою, ніби-то загальносеміотичною моделлю різних «устроїв», призначених для повідомлення інформації. Невипадково мистецтвознавці, торкаючись художніх засобів того чи іншого мистецтва – а це і є семіотичний аспект мистецтвознавства, - починають говорити про «мову» відповідного мистецтва. Звичайність подібних «лінгвістичних метафор» говорить про семіотичне бачення мистецтва, а може, і про те, що принципи аналізу поетики різних мистецтв багато в чому «підказані» семіотичним еталоном – мовою.

Онтологія мови може бути зрозумілою найбільшою мірою на основі саме знакової теорії, тому що в мові немає незнакових, утилітарних функцій. Ось чому семіотика є такою важливою для мовознавства.

Знакова теорія мови (лінгвосеміотика) дає можливість побачити найсуттєвіші риси мови – як в змістовно-функціональному плані, так і в будові мови. Спираючись на типологію знакових систем, лінгвосеміотика окреслює місце мови серед природніх і соціальних семіотик. Вона має великі можливості як у поясненні природи мови, так і у плані евристики (відкриття нового знання про свій об’єкт). Важливим є при цьому, що знакова система мови не є альтернативою щодо інших концепцій. В корпусі знань про мову у лінгвосеміотики своя ніша – вона вивчає ті властивості мови, які виявляються при зіставленні мови з іншими семіотиками. Це суттєві властивості, що є пріоритетними для онтології мови, однак дослідження такого роду не створюють особливих методів опису фонології, граматики і лексики, тобто не розвиваються в спеціальну методологію. Тому семіотика не конкурує з іншими лінгвістичними концепціями і методологіями, а мирно з ними співіснує.

З точки зору логіки представлення знання семіотичний підхід до конкретної знакової системи відповідає етапу логічного визначення об’єкта, який в класичному випадку передбачає відшукування найближчого роду для об’єкта, що визначається, і відмітних ознак, які є в наявності тільки у даного об’єкта. Найближчий рід для поняття «природна мова» - це «семіотичні системи»; видові відмінності – це ті ознаки, через які «природна мова» відрізняється від інших «семіотичних систем» - мови тварин, мови жестів та міміки, мов мистецтв, мов програмування і т.і. Таким чином, знакова теорія мови виступає як її «макровизначення» або як семіотичне введення в теорію мови.

В історії мовознавства XX ст. спостерігається зміцнення і подальший розвиток семіотичних уявлень про мову.

З часів стоїків (III-II ст. до н.е.) всі визначення знаку вказують на його двосторонній – матеріально-ідеальний – характер.

Знак– (лат. Signum) – це матеріальний, той, що чуттєво сприймається предмет (річ, явище, дія, ознака), що виступає в якості представника (заступника, репрезентанта) іншого предмета, властивості чи відношення, що використовується для отримання, збереження, переробки і передачі інформації. Кожен знак має, по-перше, матеріальний бік – те, що його означає (лат. signans), чи план вираження, і по-друге, ідеальний бік – це значення знаку, чи зміст, у термінах семіотики – те, що означають (лат. signatum), чи план змісту.

План вираження – це аж ніяк не завжди «оболонка» чи «вмістище» змісту, часто це просто «позначка», «ярличок», «репрезентативна малість», хай звернута і концентрована, однак у зіставленні з означуваним, з тим, на що вказує позначка, - це завжди «малість» (пор. те, що означає і означуване в державному прапорі і гербі; пор. багатство змісту географічної карти чи креслення, з одного боку, і принципову «економність», «схемність» уявлення відповідного змісту засобами названих семіотик, з іншого).

12 3