 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Структурна організація мови
(хоча нам легко розмовляти на рідній мові, мова не така вже проста, зазвичай ми не задумуємося над тим як ми це робимо) Мова являє собою поліструктурну, розгорнуту, ієрархічну, багаторівневу систему знаків. Слово (базисна структурна одиниця мови – її атом) має звукову форму і значення та у свою чергу має внутрішню структуру: · префікс (приросток) · корінь · суфікс (наросток) · закінчення (флексія) · постфікс приєднуючись до кореня, вони доповнюють і уточнюють його значення та слугують для творення нових слів і форм слів; слово у свою чергу будується із фонем. Фонеми – звуки мови (вони створюють зовнішню, звукову оболонку слова) – найдрібніші акустично – артикуляційні неподільні одиниці мовлення, які строго кажучи вже не є знаками бо не мають значення (мати значення це щось означати, знак – це те що має значення, т.б. означає об’єкт; слово-ім’я (назва) – смисл імені (слова) – значення імені (слова)), окремий звук не має будь-якого значення, він його набуває лише у складі слів і морфем. ( М.Зубов Українська мова.- довідникВД «Школа» 2009 морфема – як компонент структури слова, родове поняття яке охоплює такі видові поняття як корінь, префікс, суфікс, конфікс, інтерфікс, постфікс, флексія; за значенням, місцем та роллю розрізняються морфеми кореневі та службові (афіксальні). Кореневі морфеми – це лексичне ядро слова. Коренем слова називається спільна частина споріднених слів, яка є носієм основного лексичного значення окремого слова і всіх споріднених слів (біг, бігати, добігати). Службові морфеми– префікс (приросток), суфікс (наросток), закінчення (флексія), постфікс. Приєднуючись до кореня, вони доповнюють і у уточнюють його значення та слугують для творення нових слів і форм слів ).
Лексичне (словесне) значення слова – це вміст слова, який формується у процесі активної пізнавальної діяльності того, хто говорить. Діяч означає (за допомогою слів) сам процес діяльності, його продукти, свої уявлення про об’єкти, їхні якості, властивості, співвідношення, зв’язки, явища і т.п. «Кожний предмет отримує завдяки вперше йому присвоєній назві (імені) свою ясність, очевидність, чіткість.» У основі лексичного значення слова лежить зв'язок того що означає (те що вміщує) і того що означається (те що вміщується).Воно може змінюватися культурно-історично: із за зміни самого об’єкту, уявлення про об’єкт, відкриттів, зміни поглядів, відношення… Зміна значення слова проходить 3 етапи: 1) інновація у мові, частіше індивідуального характеру (нове словозастосування); 2)формування нового значення – у наслідок регулярного нового застосування; 3) створення омонімів… Фраза– «атоми» - слова поєднуються у «молекули» - фрази, речення, висловлювання; Речення Висловлювання– із них у свою чергу складаються тексти; Текст– великі більш або менш цільні «шматки» мови.
Структурні рівні мови Можливо виділити 4 основних структурних рівня мови: · фонетика(рівеньфонем) · лексика(рівеньслів) · граматика · стилістика Фонетика– це звукова, акустична сторона мови – сукупність фонем (кожна мова має свої фонетичні особливості: - характерні фонеми - форми та способи комбінування фонем - варіанти інтонацій) - кількість фонем в мові коливається від 10 – австралійські аборигени до 80 – східні мови; - множина комбінацій фонем роблять мову різноманітною (якби мова складалася тільки із фонем то вона була би бідною); - тому саме комбінації фонем – слова – стають основними структурними складовими мови; - тільки на рівні слів (у порівнянні із рівнем фонем) починають проявлятися ті достоїнства мови , які роблять її основною знаковою системою культури. Лексика – це словниковий фонд мови (у розвинутих мовах – 400 000-500 000 слів, знання 20 000 слів дозволяє достатньо вільно володіти мовою) Полісемія–багатозначність слів – є тим, що ускладнює лексику мови; Множина значень слів – пов’язані між собою; одне значення – є основним, інші – походять від нього, мають переносний характер; Контекст – оточення – підказує нам у якому значенні використане слово; полісемія – ускладнює вивчення мови, але із іншого боку збагачує мову, насичує її додатковим вмістом – підтекстом – який явно не формулюється. Граматика– це стрій мови , т.б. система форм та способів утворення, зміни та використання слів. Один словниковий запас без граматики ще не складає мови. Скільки не будь складні думки потребують упорядкованого спів єднання багатьох слів у цілісні висловлювання. Смисл висловлювання– залежить не тільки від слів (від що), але і у значній мірі визначається граматикою (від як), від того як вони між собою пов’язані у висловлюванні. Граматичні структуривже самі по собі виражають суттєві риси його вмісту, так що якщо ви розумієте його, то навіть при незнанні деяких слів ви зрозумієте про що йде мова. Стилістика- це манера оформлення мови, яка характеризується принципами відбору та комбінації мовних засобів які використовуються: - високий стиль– мова епосу та трагедії; - середній стиль– лірика; - низький стиль - комедія. - Знакові системи запису (писемність, нотна грамота, способи запису танцю) Піктографія- письмо у малюнках – піктограмах. Ідеографія – мальовані знаки які набувають усе більш спрощений та схематичний характер –ієрогліфи. Алфавітне письмо– у ньому використовується порівняльне невеликий набір знаків писемності, які означають не слова, а звуки усної мови, які їх складають за допомогою літер – як базових знаків письма, кількість яких значно зменшується (у порівнянні із ієрогліфами) і стає осяжним зором, що змінює логіку використання знакової системи. Стають можливими якісно нові способи обробки, сприйняття та передачі інформації. Писемність яка виникає призводить до складання мовних норм та правил, робить можливим створення нормованої літературної мови – із стійкими граматичними формами, мовними обертами та конструкціями, які ускладнюються. З’являються і принципово не здійснені в усній мові прийоми та засоби обробки письмових текстів: - виділення абзаців та розділів; - розподіл основного вмісту та коментарів, зносок, вказівників до нього. - введення графічного оформлення, яке облегшує розуміння смислу, таблиць, рубрикацій тексту і т.п. Це все збагачує і удосконалює способи вираження думки в мові, підвищуються точність та глибина передачі її тонких нюансів. Писемність дозволяє суспільству транслювати інформацію, кількість якої сильно перевищує об’єм пам’яті окремої людини. Виникають бібліотеки – які виконують функції сховищ знання і які роблять його досяжним для грядущих поколінь; - знімають часові та просторові межі спілкування – стає можливою комунікація між людьми, які живуть на великих відстанях одна від одної та урізних історичних часах; - авторська думка, яка не розуміється сучасниками зберігається у записі і стає доступною для вдячних потомків. Писемність дозволяє друкувати книжки, тиражувати тексти, робить можливим масовість освіти та просвіту. Формалізовані мови – це ще один із напрямків розвитку систем запису, які грають велику роль у розвитку логіки, математики і всіх наук які використовують їхній логіко-математичний апарат. У розвитку знакових систем культури відслідковуються важливі закономірності: - ріст абстрактності і конвенціональності – зв’язки знакових систем із інформацією про реальність яка у них відбивається стає більш опосередкованою, вони все більш відриваються від реальності, усе трудніше стає веріфікувати, перевірити істинність мислительних конструкцій, які створюються із їхньою допомогою; - культура починає замикатися у собі, жити своїм внутрішнім життям і чим далі тим більш розвиватися у відповідності із своїми особистими потребами і за своїми особистим законом, нависає погроза трагічного розриву між «високою» та «низькою» культурою, між культурою і практичним життям.
Мова і мислення (* Когнитивні (пізнавальна) функції мови: Номінативна функція– людина завжди мислить про щось, те про що мислять є об’єктом мислення – речі, події, явища, ідеї, відчуття, емоції і т. п. *) Мислення– є процес оперування його об’єктами (об’єктами мислення), точніше їхніми мисленими образами (як це?) Слова природної мови виступають у процесі мислення як імена об’єктів мислення. Називання – у цьому і полягає номінативна функція мови (номінація – іменування, називання імені), у процесі мислення ми можемо замінити об’єкти їхніми іменами і т. ч. оперувати не мисленими образами об’єктів, а словами, які їх заміщають. Коли кожне ім’я дозволяє замінити собою складний і громіздкий об’єкт, це часто збільшує швидкість та ефективність мислення. Конструктивна функція – у ході мислення (у процесі оперування із об’єктами мислення) слова-імена пов’язуються у речення , які описують властивості і відношення об’єктів і переходять за правилами логіки від одних об’єктів до інших. Люди будують різноманітні вербальні (словесні) конструкції із допомогою яких описують і пояснюють реальність. Логічні міркування– їхні вихідні данні; - самі процеси логічного виводу; - кінцеві результати – виражаються та оформлюються у мові. Логічне мислення це вербальне (словесне) мислення. Акумулятивна функція – мова являє собою той матеріал, у якому результати мислення (різного роду знання) – фіксуються і зберігаються. (гіпотеза Сепира - Уорфа) Мова є не просто засіб вираження та оформлення думок – вона визначає хід наших мислених процесів та їхній результат. Ми розчленовуємо, структуруємо, класифікуємо явища, об’єкти, речі які спостерігаємо так як цього вимагає лексика і граматика нашої мови. Таким чином від мови яка використовується залежать процеси і результати мислення. У культурах, які розрізняються за мовою формуються і різні уявлення про світ. Кожна мова регулює і програмує мисленні процеси інакше. Безеквівалентна лексика – це слова, які не перекладаються на іншу мову однослівно. Лакуни – відсутність у мові слів, які відповідають безеквівалентній лексиці іншої мови, що обумовлено різницею культур (відсутністю у культурі тих реалій, які є в іншій культурі) та відсутністю необхідності розрізняти дещо, що у іншій культурі розрізняється постійно. Але в різних мовах є інваріанти – те, що в усіх варіантах залишається одним і тим же – думки та уявлення, які мають один й той самий зміст. Зміст думок та уявлень – визначається їхніми об’єктами, а не мовою (вони первісні у той час як мова, як система яка їх означає – є надбудовою, яка необхідна для комунікації при оперуванні із об’єктами). Ми орієнтуємося і живемо у реальному світі завдяки тому, що життєвий досвід постійно примушує нас виправляти помилки нашого сприйняття і мислення, коли вони вступають у протиріччя із життєвим досвідом. Ми здатні розвивати знання лише постільки оскільки вони перевіряються практикою, а не просто відповідністю нормам мови. Культура живе та розвивається у «мовній оболонці», але не «оболонка» обумовлює зміст культури, а саме зміст культури диктує характер і стан цієї «оболонки». Мова обслуговує культуру, а не визначає її. Не мова визначила мислення, а мислення визначило властивості, лексику, граматику мови. Людина оволодіваючи мовою, яка склалася ще до її народження і користуючись нею потрапляє у залежність від неї і мислить у системі її норм та правил. Але сама мова (як те що означає) розвивається в залежності від культури. Ілюзорне знання – знання назви об’єкта (речі, явища) часто починає підмінювати собою знання про об’єкт (річ, явище) – так людина може потрапити у полон слів (вербальний ілюзіонізм – створення соціальних стереотипів – «особа кавказької національності»). Цьому також сприяє і те що із розвитком культури роль слова у людських справах збільшується.
|
