ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Фонетичне розмічування тексту

12 3

Тема 1. Особливості редагування радіопередач

План

1. Загальні норми редагування радіопрограм.

2. Жанри радіожурналістики.

3. Текст і фактура новинарного радіоповідомлення.

4. Радіоповідомлення.

5. Ведучий на радіо.

6. Засоби творення та редагування звукової метафори в сучасному радіо дискурсі.

7. Завдання та обов’язки редактора на радіо

1. Розглядаючи норми редагування, будемо виходити з того, що радіопередачі підготовані в цифровій формі й для їх виправлення використовують звукові редактори. Порівняно з письмовими повідомленнями редагування радіопередач має свої особливості.

1. Ураховувати особливості усної мови, а отже, при потребі використовувати належні фонетичні знаки.

2. Контролювати тривалість повідомлень.

3. Ураховувати тембри голосів дикторів чи інших мовців.

4. Мати справу з шумами (випадковими чи спеціально утвореними) та шумовими ефектами.

5. Оцифровувати звук і використовувати для редагування звукові редактори.

6. Мати справу з генеруванням повідомлень мовцями безпосередньо в прямому ефірі, у процесі якого вони можуть допускати помилки, які виправити в прямому ефірі вже нема змоги.

Технічні норми редагування радіоповідомлень

1. Сила звуку під час запису передачі, виміряна в децибелах, повинна бути достатньою для якісного запису передачі та можливого майбутнього її опрацювання за допомогою типових звукових ефектів, що їх мають звукові редактори.

Винятки. 1. Окремі розважальні передачі. 2. Надзвичайні оголошення, наприклад Міністерства надзвичайних ситуацій.

2. У радіоповідомленнях співвідношення «шум» – «голос» (диктора або учасника передачі) повинно бути таким, аби розуміння тексту не викликало ні затримок, ні сумнівів у варіантах розуміння.

Винятки. 1. Передача записів голосів, зафіксованих технічними пристроями на початку ХХ ст. і реконструйованих сучасними засобами (передача фонограм з архівних фонотек). 2. Створення спеціальних звукових ефектів (наприклад, коли голос на фоні шумів поволі стихає, створюючи враження віддалення; при цьому самі шуми можуть, навпаки, зростати).

3. При надто великій зашумленості радіопередачі редактор повинен вимагати в автора (журналіста): а) повторного запису радіопередачі, але вже зі значно нижчим рівнем шумів, якщо це в принципі можливо; б) за допомогою спеціальних функцій звукового редактора очистити запис від шумів.

Розмічування сценаріїв та складання програм радіопередач

Під час редагування сценаріїв редактор повинен:

- дати перелік дикторів чи акторів, які братимуть участь у передачі;

- закріпити за дикторами чи акторами ролі або дійових осіб.

Якщо передача передбачає можливість підроблення голосу дикторів чи акторів під певних дійових осіб, тоді редактор повинен зазначити це на початку сценарію для кожної дійової особи окремо, вказавши особливості кожного голосу.

Під час складання програм радіопередач редактор повинен контролювати, щоби постійні передачі вели одні й ті ж диктори. Необхідність цього полягає, звичайно ж, у тому, що реципієнти звикають до голосу ведучого своєї передачі й реагують часто саме на нього. Це підвищує ефективність повідомлень, що є, як відомо, основною метою функціонування засобів масової інформації.

Фонетичне розмічування тексту

Відсутність фонетичного розмічування тексту повідомлення може викликати труднощі в диктора у прямому ефірі й призвести до появи фонетичних помилок. Крім того, такі фонетичні помилки іноді можуть спотворювати зміст самого повідомлення тощо. Тому ще до передачі повідомлення в ефір редактор радіо повинен належним чином його відредагувати (підготувати для озвучення).

Для всіх часто вживаних слів знаком наголосу слід позначити правильний варіант наголошення, а для рідковживаних, крім наголошення, – ще й вимову знаками транскрибування, використовуючи для цього існуючу нормативну літературу [2, 3, 4].

2. Радіомовлення за час свого розвитку уже створило більш-менш стійку систему жанрів. Для читача, радіослухача чи телевізійного глядача не так важливо, якого жанру матеріал звучить по радіо, опубліковано в газеті чи показують по телевізору. Чимало людей достеменно не знає, що таке жанри. Головне для них, – щоб матеріал був цікавим. Будь-яку людину зацікавить журналістський твір, коли в ньому доступно розповідають про свіжу і неординарну новину, поєднано новизну факту й новизну думки, коли важливе подано цікаво. Якщо новизна і незвичність факту є найпершим способом зацікавлення, то новизна, оригінальність думки і подачі його – другий спосіб зацікавлення реципієнта.

Структура радіожанрів, їх риси і властивості складалися історично. Деякі із жанростворюючих елементів існували до виникнення радіомовлення у газетних і журнальних жанрах, інші створювалися і розвивалися на радіо впродовж становлення самого радіомовлення.

Конкретне призначення жанру визначає його місце у всій системі радіомовлення, виступає його визначальною ознакою і в той же час формує його характерні риси. Радіожурналістика продовжила шлях розвитку преси, але паралельно радіомовлення створювало специфічні жанри.

Відмінність жанрів радіожурналістики від жанрів газетної журналістики обумовлено специфікою радіокомунікації. Ключ до розуміння особливостей формування радіожанрів дають специфічні виражальні засоби, якими оперує мовлення. За своєю суттю радіопередача – це акустичне відображення дійсності. В основі його лежать мовлене слово, музика, шуми і т. д. Ці компоненти в сукупності характеризують радіожанри взагалі як родове поняття, яке виражає специфіку творчої діяльності на радіо.

Отже, особливості радіожанру визначаються слуховим сприйманням, специфікою радіокомунікації. Основні її моменти – звукове зображення дійсності, усна творчість, можливість безпосереднього впливу на слухача, передача інформації про подію у процесі її розвитку або після того, як звукова картина події і супроводжуюча її розповідь журналіста були записані.

1. Інформаційні: радіоповідомлення, радіозвіт, радіоінтерв’ю, радіорепортаж, радіовиступ, радіоогляд преси.

2. Аналітичні: радіокорепонденція, радіокоментар, радіобесіда, радіоогляд.

3. Художньо-публіцистичні: радіонарис, радіофейлетон, радіокомпозиція, радіофільм, оригінальна радіодрама.

3.Оскільки радіомовлення передбачає налагодження масового опосередкованого спілкування, то комунікативна функція в його (радіомовленні) діяльності є найголовнішою. Комунікативні чинники пов’язані з кодуванням і декодуванням – процесом передання ідентичної інформації й адекватного її сприйняття. За інформацією психологів, у налагодженні контакту з аудиторією для радіомовлення найбільшу проблему становлять тематичні передачі (монологічні повідомлення, діалоги, інтерв’ю, дискусії тощо), в яких, окрім вербальних засобів, використовуються елементи музично-шумового супроводу. Та, попри все, професійне використання таких форм мовлення на радіо допомагає боротися з кризами слухацької уваги, які неминуче настають у сприйнятті інформації. Загалом коли йдеться про ефективність комунікації за допомогою радіо, варто говорити про адекватність сприйняття інформації, тобто відповідність її смислу.

Завдання радіожурналіста під час роботи з матеріалом передачі будь-якого жанру перетворити шкідливу інформаційну надмірність за допомогою кількох основних способів на корисну:

1) уникати складних понять, зокрема тих, значення яких невідомі самому журналістові;

2) уникати незнайомих слів, зокрема іншомовних, особливо, коли є відповідник;

3) не надуживати термінами, зокрема професіоналізмами;

4) використовувати прийом повторення ключових елементів повідомлення. Структура повідомлення сприяє застосуванню цього прийому: заголовок подає основну ідею повідомлення, лід – більш розгорнуту інформацію про подію, кінцівка підсумовує сказане, часто даючи вказівку на резонансність події та, можливо, її розвиток. При цьому, слова й поняття, які найяскравіше характеризують подію, використовують регулярно. Головне – уникати тавтології.

Створенню корисної інформаційної надмірності сприяє імпровізоване (нетекстове) мовлення, адже в прямому ефірі журналіст автоматично будує свій виступ. Це стосується й записаного матеріалу, що використовують як живий документальний матеріал (інтерв’ю, коментар, репліка).

Оскільки все зазначене вище стосувалося особливостей роботи з текстовою інформацією, то треба сказати, що корисна інформаційна надмірність вимагає від радіожурналіста розуміння такого поняття, як „фактура радіопередачі”. Це конкретний матеріал, який звучить в ефірі й безпосередньо сприймається слухачами. Фактура – це реальна матеріальна тканина передачі. Тобто текст передачі – це умовний сценарій, у якому особливості сприйняття закладені чи ні потенційно, а фактура – це реальний прояв властивостей сприйняття в звучанні тексту. Виділяють активну/сильну та пасивну/слабку фактуру радіопередачі. Ураховуючи принцип авторитету, радіожурналіст має віддавати перевагу не читанню тексту, а живому мовленню, ще краще – діалогу, ще краще – з елементами репортажу, залученням до розмови учасників подій.

Мова фактурного радіоповідомлення має бути доступною, зрозумілою, простою і точною, його стиль – лаконічним, орієнтованим на розмовний варіант літературної мови й нейтральну лексику. У тексті фактурного радіоповідомлення не треба захоплюватися „лапками”, які передають іронію, сарказм, прихований смисл. За рекомендацією психологів, треба уникати таких слів і словосполучень, як „тощо”, „так званий”, „та інші”. Радіоповідомлення перед ефіром треба обов’язково вичитувати вголос, щоб виявити, чи немає складних для вимови стиків слів, на яких можна спіткнутися, немилозвучностей, що часто виникають у сполученні двох слів без належної паузи.

4. Призначення і жанрові особливості інформаційного радіоповідомлення. Інформаційне радіоповідомлення містить новину: повідомляє радіослухачів про соціально значущу зміну в реальній дійсності, тобто задовольняє людську потребу знати, що важливого й цікавого відбувається у світі, в Україні, у конкретній області, місті чи районі.

Серцевиною інформаційного радіоповідомлення є новина, яка заслуговує на увагу громадськості. В інформаційному радіоповідомленні мовиться не лише про нові, актуальні події. Новинами можуть бути ті події, які сталися давно, але з певних причин досі невідомі громадськості. По радіо та інших ЗМІ також повідомляють про події, які ще мають відбутися. Новиною може стати оцінка події, висловлена думка про неї відомими людьми, спеціалістами. Оскільки подія – це переміна в обмежений відрізок часу, то факт цієї зміни і є новиною, про яку слухачі довідуються з інформаційного радіоповідомлення. Репортер зобов’язаний подати факт так, щоб він зацікавив найбільшу кількість радіослухачів. Зрозуміло, що будь-яку подію можна висвітлити по-різному. Ракурс подачі матеріалу залежить від журналіста. Однак незалежно від політико-ідеологічної заангажованості радіожурналіст повинен поінформувати про новину неупереджено, правдиво.

Інформаційне радіоповідомлення має відповідати таким вимогам:

1. Повинно відзначатися новизною, свіжістю. Чим своєчасніше інформування про новину, тим вища її цінність. Чим більше часу проходить з моменту події, тим менший інтерес до неї. На запитання “Коли?” радіоповідомлення повинно відповідати конкретно “Щойно”, “Годину тому”, “Сьогодні”, “Вчора”. Такі радіоповідомлення, як зазначають психологи, викликають у людей почуття задоволення від усвідомлення поінформованості – стану, що його більшість розглядає як безперечну престижну цінність.

2. Кожне висловлювання, ім’я, дата, назва, вік, адреса, цитата, наведені в інформаційному радіоповідомленні, повинні бути точними, доказовими. Їх не можна ні перекручувати, ні прикрашати, оскільки журналіст згадує про реальних людей, події. Точність стосується й загальної структури побудови матеріалу: як розташовані факти, з якими акцентами їх подає журналіст.

3. Бути об’єктивним. Об’єктивність ґрунтується на точному, правдивому викладі радіоповідомлення про подію, а не на тому, як бачить або бажає її подати упереджена чи заінтересована особа. Досягнути об’єктивності досить важко. Емоції, оціночні судження репортера легко можуть проникнути у тканину інформаційного радіоповідомлення. Об’єктивність інформаційного радіоповідомлення виключає інтерпретацію події.

4. Справжні завдання радіожурналіста полягають не лише в тому, щоб зібрати факти і механічно передати їх по радіо. Радіожурналіст повинен, по-перше, з’ясувати, де, коли і за яких обставин цей “атом” дійсності себе виявив. По-друге, радіожурналіст має визначити суттєві зв’язки цього факту (насамперед причинно-наслідкові), тобто зрозуміти, що викликало цей факт (подію) і як він може вплинути на стан справ. По-третє, радіожурналіст покликаний побачити ті кольори, деталі факту, які можуть перетворити його в структурний елемент майбутнього матеріалу, в засіб для інформаційного радіоповідомлення. Такий творчий підхід репортера до підготовки радіоповідомлення забезпечить його збалансованість. Збалансованість радіоповідомлення про новину базується на плюралізмі, який визначає множинність поглядів, позицій, терпеливість до суперництва різних партій, спілок, організацій, об’єднань у намаганні розкрити різноманітність політико-ідеологічних, соціально-економічних, національно-громадянських тактичних і стратегічних інтересів утвердження соборної України. Інформаційне радіоповідомлення вважають збалансованим, якщо репортер розповідає про подію з урахуванням усіх фактів, що стосуються її, і логічно їх розташує. Повне і збалансоване висвітлення події не означає, що у радіоповідомленні потрібно використовувати найменші деталі, які не впливають на змістову об’єктивність.

5. Важливо, щоб радіорепортер завжди знаходив суспільно значущі новини, до яких радіослухачі виявляють інтерес. Треба мати чітке уявлення, які питання є найголовнішими для району, області, краю, держави. Отже, оцінка і відбір новин належить до найскладніших аспектів щоденної журналістської практики.

Різновиди інформаційних радіоповідомлень. Залежно від характеру новин, соціального, політичного, культурологічного значення факту, події, явища, ступеня їх повчальності, обсягу інформації, способу викладу матеріалу, мовностилістичних засобів розрізняють такі різновиди інформаційних радіоповідомлень: хронікальне, розгорнуте, коментоване, полемічне.

Хронікальне радіоповідомлення (хроніка) є найкоротшим, воно звучить 10-15 секунд, характеризується лаконізмом, інформаційною насиченістю, оперативністю. Найпростіші і водночас найпоширеніші хронікальні радіоповідомлення констатують суспільно значущі події, відповідаючи на запитання “Що відбулося? Де?”. Інколи вказується також “Коли”. У хроніці немає подробиць, подія не деталізується.

Розгорнуте радіоповідомлення не тільки інформує про факт, подію, явище, а й розкриває його суспільно-політичне значення, зміст – відповідає на запитання “Що? Де? Коли? Як? Чому? Хто?”. Вони природно виникають у радіослухача. Відповідь на запитання, що відбулося, становить головний зміст розгорнутого радіоповідомлення.

За змістом розгорнуті інформаційні радіоповідомлення бувають позитивними відгуками про важливі суспільно-політичні події (радіоповідомлення-відгук), пропозиціями щодо поліпшення національного життєвого середовища (радіоповідомлення-пропозиція), подяками за доброчинство (радіоповідомлення-подяка). Радіоповідомлення-подяки звучать також у концертних програмах. Важлива роль належить критичним радіоповідомленням, адже “викриття недоліків – не тільки соціально-побутова, морально-психологічна, а передусім політична справа, яка потребує, відповідального, гуманістичного підходу до неї”.

Коментоване радіоповідомлення – це невеликий за обсягом інформаційний матеріал (1–2 хв.), у якому не лише сповіщається факт, що характеризує суть події, але й міститься роз’яснення, тлумачення, елемент оцінки цієї події. Коментоване радіоповідомлення містить у собі два елементи: по-перше, інформацію про факт; по-друге, чиюсь думку про цей факт: автора, коментатора, оглядача, спеціаліста, політичного діяча тощо. Коментування дає змогу радіослухачеві довідатися, що ховається за фактом (подією) і що з цього приводу думають інші люди. Оціночні судження треба виносити за рамки самого радіоповідомлення. Не можна змішувати нейтральний, інформаційний текст радіоповідомлення про подію з текстом-тлумаченням, текстом-оцінкою події.

Полемічне радіоповідомлення. Якщо коментоване радіоповідомлення роз’яснює, тлумачить, дещо оцінює факт, подію, то в полемічному радіоповідомленні наявні не лише оцінка факту, події, а й заперечення чиєїсь позиції, зіткнення поглядів, ідей, концепцій тощо. Полеміка, дискусія, еклектика і софістика – це чотири різновиди суперечки. Суперечка – це зіткнення думок, позицій, під час якої кожна із сторін аргументовано відстоює своє розуміння проблеми, що обговорюється, і намагається відкинути доводи іншої сторони. Дискусія – суперечка, що спрямована на досягнення істини, під час якої використовують тільки коректні прийоми суперечки; полеміка – суперечка, що спрямована на перемогу над опонентом, під час якої використовують тільки коректні прийоми; еклектика – суперечка, метою якої досягнення істини, але для цього використовують і некоректні прийоми; софістика – суперечка, метою якої досягнення перемоги над опонентом. Для цього використовують як коректні, так і некоректні прийоми.

5. Ведучий на радіо – це уособлення і творчої групи програми, і певних ідей, і певного способу життя, світогляду. Для слухача ведучий радіопрограми – це узагальнений образ представників певного прошарку населення, вікової чи соціальної групи. Тож відбір ведучого програми обов’язково має відбуватися на підставі досліджень складу аудиторії і зважаючи на попередню спрямованість радіопроекту на конкретного слухача. Різні аудиторії хочуть чути “свого” ведучого – людину, яка уособлює його погляди й переконання. Ведучий з “чужого” середовища не приживеться не у “своєї” аудиторії, в кращому випадку він переорієнтує радіопроект на “свого” слухача. Музичний формат кожної радіостанції передбачає й певний формат ведення ефіру.

Ведучий на радіо – це особа, якій слухач довіряє, адже на довірі ґрунтуються будь-які нормальні людські стосунки, і перш за все – розуміння, розуміння як процес і як емоція. Емоції – це засоби, за допомогою яких ми контактуємо одне з одним. Контакт між людьми можливий тільки тоді, коли вони відчувають і демонструють різні емоції. Тож ведучий на радіо обов’язково має бути людиною емоційною, аби слухач відчував емоційність і реагував на неї. Тільки тоді можемо вважати, що між радіоведучим і слухачем справді відбувається контакт, що для аудиторії голос ведучого – не просто тембр і дикція, а й думки, ідеї, відчуття, тобто особистість.

Психологічні типи радіоведучих. Кожен радіоведучий виходить на контакт зі своїм слухачем по-різному. Ведучий-господар – це людина, яка все знає, але ніколи не хизується своїми знаннями; це інтелектуал, який ніколи не демонструє своїх знань без потреби; це порадник, який вчасно порадить; це ерудит, який вважає, що немає потреби показувати свою ерудицію; це врівноважена людина, яка добре знає, де й що відбувається, ніколи не панікує, поважає своїх гостей і співрозмовників, а також своїх слухачів; це людина ввічлива, уважна до всіх, яка вміє слухати. Головна риса ведучого-господаря полягає в тому, що слухач, почувши його голос, почуває себе ніби в гостях у чудового господаря, який знає, що потрібно гостеві для повного задоволення, для того, щоб гість (тобто слухач) досягнув потрібного ведучому стану. У ведучого-господаря приємний голос, він говорить в нормальному темпі, не вдає із себе зайняту людину, яка забігла на кілька хвилин до студії. Такий ведучий відчуває себе і господарем приміщення, з якого він веде ефір або в якому начитує програму в запису, і господарем ситуації. Це людина, від якої віє спокоєм і впевненістю.

Для ведучого-повчальника зазвичай ідеалом є ведучий-господар, але темперамент, виховання, освіта, звички, риси характеру не дозволяють відмовитися від прагнення повчати усіх. Ведучий-повчальник вважає себе розумним і цікавим. Особисті якості такої людини, цілком можливо, є корисними для суспільства, але не для радіослухачів. Він був би гарним ведучим, якби не говорив більше за своїх гостей, не перебивав співрозмовників, не думав про себе як про найдосвідченішого журналіста й людину, не був би занадто високої думки про свій характер, розумові здібності й манеру спілкування в ефірі, не зневажав би своїх слухачів. Інший приклад ведучого-повчальника – це журналіст, який хоче здаватися розумним, але інтелекту й інших потрібних для цього якостей не має.

Ведучий-оратор – це людина, яка не може видатися неосвіченою, оскільки у неї всі думки записані на папері. Насправді, це просто диктор. Посада диктора, збереглася лише на Державному радіо. Комерційні радіостанції не можуть дозволити собі утримання людей, які не виробляють продукції. За радянських часів все Українське радіо трималося на дикторах. Журналісти були тільки авторами програм, які до слухача доносили диктори – з ідеальною дикцією та культурою мовлення. Диктори були обличчям колишнього державного радіо. Вони максимально достовірно вміли передати “безособовість”, що панувала у радянській державі; слова “повідомляємо”, “передамо”, “буде виконано” були характерні для дикторів. На першому каналі Національного радіо вони все ще читають випуски новин у робочі дні щогодини та деякі музичні програми, написані спеціально для читання диктором.На “Промені” дикторів немає.

Література

1. Почепцов Г. Г. Информационные войны. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2000. – 586 с.

2. Орфоепічний словник / Уклад. М. І. Погрібний. – К.: Радянська школа, 1984. – 632 с.

3. Складні випадки наголошення. – К.: Либідь, 1995. – 192 с.

4. Українська літературна вимова і наголос. – К.: Наукова думка, 1973. – 724 с.

5. Гоян О. Радіостанція як ділове підприємство: Методика журналістської творчості: Посібник для студентів Інституту журналістики. – К.: КНУ ім. Тараса Шевченка, 2001. – 64 с.

6. Партико З. В. Загальне редагування: Нормативні основи. – Львів: Афіша, 2001. – 416 с.

7. Секунов Н. Ю. Обработка звука на PC. – СПб.: БХВ-Петербург, 2001. – 248 с.

8. Метафора в языке и тексте. – М.: Наука, 1988. – 176 с.

9. Теория метафоры: Сб.: Пер. с англ., фр., нем., исп., польс. / Вступ. ст. и сост. Н. Д. Арутюновой; Общ. ред. Н. Д. Арутюновой, М. А. Журинской. – М.: Прогресс, 1990. – 512 с.

10. Вундт В. К. К вопросу о происхождении языка. Звукоподражание и звуковые метафоры // Фоносемантические идеи в зарубежном языкознании / Под ред. С. В. Воронина. – Л., 1990. – 210 с.

11. Сомова Е. Тембральная метафоризация в радиоречи // Русский язык. – 2002. – № 1.

12. Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля, 2006. – 716 с.

13. Cмирнов В. В. Формы вещания: Функции, типология, структура радиопрограмм: Учеб. пособ. для вузов / В. В. Смирнов. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 203 с.

14. Лизанчук В. В. Радіожурналістика: засади функціонування: Підруч. – Л.: ПАІС, 2000. – 366 с.

15. Радіожурналістика: Учеб. для студентов вузов, обучающихся на спец. «Журналистика» / Н. С. Барабаш, Л. Д. Болотова, В. В. Гаспорян и др.; Под. ред. А. А. Шереля. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2000. – 479 с.

16. Діяльність у галузі радіомовлення та телебачення // Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників. – Випуск № 83. – 2002. – С.2.

12 3