ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Вітчизняна історія дозвілля

З огляду на те, що при розгляді з більш широкої точки зору характеру і звичаїв людства виявляється одноманітність і сталість явищ, особливо коли порівнюються суспільства приблизно одного рівня цивілізації, розглянемо картину реалізації дозвілля цього періоду у вітчизняній історії.

Тут ми зіштовхуємося з тим же натуральним господарством, і з тією ж великою родиною, і з тією ж працею по підтримці життєдіяльності, у результаті яких в народі виробилось своє ставлення до вільного часу. Дозвілля тлумачилося як незайнятий час, гуляча пора, простір від справ. У межах традиційної селянської культури поняття вільного часу в нашому розумінні взагалі не існувало.

У традиціях селянського життя людина, що мала вільний час або прагнула до нього, поставала як негативний зразок особистості. їй протистояв зразок людини працьовитої і заможної, причому заможність і вільний час виступали взаємовиключними цінностями.

Основним проявом культурного опанування робочого і вільного часу була народна система буднів і свят. Термін "будні" в народному побуті вживалося як поняття робочого часу. Словами буденний, повсякденний, щоденний визначалися норми поведінки в цій часовій сфері.

Головною складовою частиною буднів була праця. Будні складались з таких життєво важливих справ, як сімейні турботи, навчання дітей, догляд за хворими, сватання, хрестини, гігієну та ін. До активної побутової діяльності належали і ритуальні дійства - переважна частина обрядів магічно - релігійного походження.

Другу половину життєдіяльності складали свята - неділі, сімейні й общинні урочистості. Особливе значення мали ритуальні дні під час яких робота могла і не припинятися - Благовіщення, різдвяні і весняні святки та ін. Основним стабільним регулятором чергування буденного і святкового часу була неділя.

З воскресінням Христа пов'язана пасхалія - система рухливих свят - Вознесіння, Трійця, Петрівська заговина, Масниця.

Свято розглядалося як борг богу Відношення до свята дуже чітко висловлено в народному твердженні: "Ми цілий рік працюємо для свята". Участь у святі була обов'язковою для-всіх дорослих жителів села. До того, хто ухилявся від свята, ставилися з осудом і навіть із підозрою. Існувало повір'я, що через таких "необщинних", "боговідступників" бог може покарати все селище.

Зі словом "свято" пов'язувалося різноманіття ситуацій - від короткочасного відпочинку в будень до повного виключення зі звичайного життя і господарської діяльності на декілька днів всієї общини. Інакше кажучи, існувало дві форми проведення дозвілля - буденна і святкова.

Характерною рисою буденного дозвілля було його різне залежно від статі проведення. І у чоловіків, І у жінок воно носило замкнутий характер. Чоловіки збиралися в якому-небудь окраїнному будинку, частіше в будинку бобиля, біля трактиру, а то і просто на траві. В яку б пору року і де б-вони ні збиралися, час заповнювався обговоренням господарських і загальних справ, розповідями старців, різних бувалих людей, байками й анекдотами, співом чоловічих пісень, грою в карти і, звичайно, випивкою.

Жінки ніколи не бували бездіяльні. Вони завжди щось робили - в'язали, вишивали, пряли, обговорюючи сімейні справи, слухаючи розповіді прочанок, співаючи пісень.

До буденного дозвілля відносили так званий святковий або напівсвятковий час, пов'язаний із весіллями, хрестинами, від'їздом на чужину, відправленням у рекрути Найдовше напівсвятковий час тривав у рекрутів. Звільнені після польових робіт, вони одягали святковий одяг і пускалися в загул, що продовжувався до глибокої осені і супроводжувався пиятиками, бійками, а іноді й розбоєм.

Святкове дозвілля носило загальний характер. Це були так звані великі свята - храмові (престольні), Великдень, Різдво, Трійця, Іванові, Петрові дні, святки, Масниця та ін. Найдовшими були Великдень і Масниця. До всіх великих свят варилося пиво, що складало чи не найголовнішу ознаку свята. Сп'яніння, хмільний стан розкріпачував, спрощував спілкування. Існував такий вираз: "скільки пива, стільки й пісень".

У великі свята змінювалася обстановка, одяг, поведінка. Підновлювалися і "вбиралися" будинки, одягався кращий одяг, один до одного зверталися на ім'я по батькові, виключалися розмови про побутові, господарські справи: "День свят, справи наші сплять".

Рекреативний характер буденного і святкового дозвілля безсумнівно створював умови для фізичного відпочинку і духовної розрядки, але існуючий рівень культури ще не дозволяв людині дивитися на вільний час як на час вільний від праці. Та й саме проведення цих свят мало вписуватися в межи релігійної моральності. Так, якщо буденне дозвілля вимагало помірності й поділу статей, то святкове припускало ритуальне статеве слідкування дорослих, до яких у розпал свята приєднувалася і молодь. Порушення сьомої заповіді, так званий "овальний гріх" у цей час гріхом не вважався.

За свідченням одного з очевидців - іноземців, що спостерігали Масницю в 1698 році в Москві, останній тиждень перед сорокаденним постом - Масниця була вакханалією, суцільною гульнею.

Великі свята тривали мінімум два-три дні, поступово завмираючи і продовжуючись ще в останні недільні дні.

Святкова система виходила далеко за межи церковного і державного календарів. За підрахунками етнографів загальна кількість святкових днів досягала 150. Церква, що була фокусом культури того часу і мала регулювати суспільну поведінку, обмежити святковий розгул, ввести традицію "святкувати в потрібний час "потрібний час", до якого входило 80 установлених церквою свят - двунадесяті, 52 неділі, 8 табельних царських днів.

Переслідування церквою розгулу, позаурочного часу і непристойної поведінки, в міру зростання державності посилювалося не стільки й не тільки через живучість "поганих" звичаїв, скільки через прагнення ввести чіткі межі робочого і неробочого часу, додати останньому "істинно християнський характер". Всі ці заходи завжди носили соціально-диференційований характер, тому що влада насамперед була зацікавлена в організації трудового часу нижчих прошарків.

Дозвілля вищих прошарків також не відрізнялося великою змістовністю. У допетровській Русі поміщики спілкувалися рідко, та й коло їх спілкування було обмеженим. Жили замкнуто, зустрічі носили переважно діловий або епізодичний характер. Відзначалися сімейні та релігійні свята.

Трудова міська молодь місцем проведення дозвілля мала вулицю. У святкові дні, коли не було гулянок, грали в бабки, в орлянку, водили хороводи. Жінки вбиралися у яскраві ситцеві сукні, сарафани. Хлопці - в кольорові сорочки, чоботи, сукняні картузи з блискучими лаковими козирками. Батьки збиралися у трактирі.

Майже до кінця XIX століття зберігалася народна ритуалізована розвага - кулачні бої. На Лівобережжі ця традиція тривала аж до XX ст.

Кулачні бої звичайно проходили зимою на покритій льодом річці, ставку, озері. Сходилися чоловіки з двох сусідніх сіл або хуторів. У великих селах, як і в містах, бої йшли між представниками вулиць чи кутків.

Традиційною грою в Україні було "жорно" (крутилка, крутьолка). В ополонку на ставку опускали дерев'яний стовпчик, і, коли він обмерзав, на нього настромляли старе колесо від воза. До спиць колеса прилаштовували довгу жердину, на кінець якої прикріплювали санчата. Одні учасники гри обертали колесо, а інші каталися на санчатах, що бігали по колу з великою швидкістю..

Першу спробу витягти людину зі шкарлупи домашнього побуту, розширити коло її інтересів і контактів здійснив Петро І. Розуміючи, що зруйнувати усталені звичаї і традиції дозвілля не так легко, він пішов шляхом примусу. З'явилися розпорядження про асамблеї. Від учасників асамблей, вимагалося веселощів, розкутості, вільного спілкування, веселої музики і європейських танців. Петро І сам складав програми для маскарадів, ходів, видовищ.

Видовища виконували театральну функцію. Стародавня Русь, як і середньовічна Європа завдяки видовищам була наскрізь театральною, хоч Москва до часів царя Олексія Михайловича не знала театру в нашому розумінні. Звичайно, видовище - не завжди спектакль, як і театральність ще не театр. Але людина була не тільки спостерігачем, але й учасником видовища, з малих років одержуючи те, що ми нині називаємо вихованням театром. Правда перебільшувати цей виховний ефект не слід. Як помітив О.С. Пушкін "народ потребує сильних відчуттів, для нього і страти - видовище". Додамо, що видовищами були і царський виїзд, і царський обід, і "хід на осляті".

Петровський період багато в чому переломний щодо змісту вільного часу. І хоча всі новації цього періоду не усвідомлювалися у зв'язку з таким поняттям як дозвілля, по своїй суті вони були такими.

Першим кроком було прагнення обмежити вплив церковників. Найближчий сподвижник Петра І Феофан Прокопович вимагав викорінювання забобонів, бо в них багато чого "наплутано"- Історик В.Н. Татіщев стверджував, що священнослужителі намагаються тримати народ у темряві, щоб він "сліпо і раболєпно їх розповідям і повелінням вірив". Припинення марновірств він бачив у створенні друкарень і поширенні наукової літератури.

Необхідність культивування просвітництва розуміли й самі далекоглядні представники дворянських верхів.

Один із виразників буржуазії І.Т. Посошков вважав за необхідне навчати селян грамоті та письменності. У своєму творі "Книга про убогість і багатство" (1724 г.) він писав: "І чаю, не зле б так учинити? щоб не було й у малому селі безграмотної людини. І покласти їм міцне визначення, щоб невідкладно дітей своїх віддавали вчити грамоті... " Таким чином, на рубежі XVII-XVIII століть на порядок денний стала проблема просвітництва. Вирішення цієї проблеми бачилося насамперед у поширенні світської книги, що стала розглядатися вже як засіб масової освіти. Перші просвітні книги Петро І друкував у Голландії ("Введення стисле у всяку історію", "Поверстання кіл небесних"). Потім їхнє друкування налагодилося й у Росії. На початку XIX сторіччя в Петербурзі вже налічувалося чотири друкарні - у Синоді, Сенаті, Олександро-Невській Лаврі та Морській академії.

Первинні знання для широких кіл поширювалися часом в елементарній формі, такій як, наприклад, "Карти землі і неба 1717 р." призначеної "працьовитим юнакам і усякого віку, іже розуміти бажають плин, яко неба, тако і землі по Копернікову разсуду... " Поширенню знань слугували і календарі -"місяцеслови", у яких містилися всілякі корисні відомості.

Виникають цивільні бібліотеки, що розглядаються як важливі для просвітництва заклади. Перша безкоштовна бібліотека громадського користування була заснована в 1714 році Петром І у Петербурзі. У рік відкриття в ній налічувалося 2000 книг. За свідченням іноземців бібліотека була однією з кращих у Європі. Згодом бібліотека як один з головних просвітніх закладів, як джерело задоволення потреби в самоосвіті й змістовній реалізації дозвілля набула широкого розповсюдження. Наприкінці XVIII століття бібліотеки створюються в центральних губерніях, в Україні, в Алтайському краї. У1830 році циркуляром міністра внутрішніх справ доручено всім губернським ватажкам дворянства і директорам гімназій разом із дворянством і купецтвом доручено створювати в губернських центрах привселюдні бібліотеки. До кінця XIX століття в Росії за неповними даними налічувалося близько 600 публічних бібліотек.

Петро започаткував ще два заклади, що залучали людину до знань і втягували її в "мирські справи". Один із цих закладів - публічний природно-історичний музей "Кабінет рідкостей" ("Кунсткамера"), другий - газета "Відомості", завдяки якій, за виразом Н.А. Добролюбова, росіяни вперше побачили всенародне оголошення подій. Щодо "Кунсткамери," то Петро І заборонив брати платню за її відвідування, вважаючи, що усі її багатства повинні служити просвітництву жителів столиці. Я хочу, - говорив він, - щоб люди дивилися і вчилися.

Як форма просвітньої роботи музеї почали зароджуватися лише в другій половині XIX століття. Ініціатори їх створення - губернські земства, місцеві наукові товариства, аматори-збирачі. Основними відвідувачами музеїв були учні, ремісники, робітники, селяни сусідніх сіл.

Розглядаючи становлення виховної роботи в сфері вільного часу, не можна не звернутися до педагогічних прагнень декабристів. Найчіткіше вони висловлені в "Руській правді" П.І. Пестеля. Однією з важливих форм виховання дорослих він називав свята, що розвивалися протягом багатовікового життя народу і могли сприяти посиленню народного духу і зміцненню громадських і приятельських зв'язків. Особливо урочистими, з погляду П.І. Пестеля, повинні бути свята посвячення підлітків у "громадянський стан".

Щоб практично здійснити поставлені ними педагогічні завдання, декабристи організували Товариство для заснування училищ за методикою взаємного навчання. В основу просвітньої роботи вони поклали систему, розроблену на початку XIX століття в Англії педагогами Беллом і Ланкастером, що одержала назву ланкастерскої. Суть її була у взаємному навчанні шляхом залучення до навчання самих здібних учнів, що дозволяло дати початки грамоти найбільшій масі людей.

Починаючи з 40-х років XIX століття почала поширюватись практика читання популярних лекцій. Спочатку такі лекції проводилися в університетських містах силами видатних учених, професорів. Надалі, після скасування кріпосного права, популярні лекції читалися і в інших містах. Поряд із лекціями за ініціативою різних громадських кіл почали проводитися народні читання. Освічені люди збирали місцеве населення і читали йому популярну літературу та художні твори, пояснюючи - їх. Наприкінці 90-х років народні читання стали проводиться в селах. Населення, за свідченням статистичного збірника Петербурзької губернії, ставилося до читань "із великим інтересом... І навіть із захопленням... Населення любить читання, приходить на них за 5-6 верст, справляється, чи незабаром будуть такі й чекає їх із нетерпінням".

У 1894 році виник урядовий орган опікування народною тверезістю, завданням якого було "замінити народу дикий розгул шинку їжею духовною, їжею розуму, розумними розвагами".

Найбільш значним проявом педагогічної організації дозвілля стали опікунські народні будинки. Перший такий будинок Миколи ІІ відкритий у Петербурзі в 1900 році. На думку тих, хто його створив – Петербурзького комітету опіки – народний будинок мав стати загальнодоступною народною аудиторією для читання лекцій, проведення занять, театральних вистав, концертів і народних гулянок. За типом столичного народного будинку створювалися подібні заклади в багатьох інших містах.

Важливо відзначити, що з появою народних будинків у сфері дозвілля народжувалася й одержала згодом поширення діяльність, предметом якої стала аматорська художня творчість.

Так, у Ліговському народному будинку, заснованому графинею С.В. Паніною, крім бібліотеки-читальні, лекційного і театрального залів, курсів з окремих навчальних дисциплін функціонували літературно-художній гурток, хор, театральний гурток. У Харківському аматорському будинку функціонував аматорський театр. На його сцені йшли «Горе від розуму», «Влада темряви», п’єси Шекспіра, Шиллера, Ібсена. Акторами були робітники пара будівного заводу. Вони ж створили оркестр, що грав у спектаклях і під час антрактів. На 140 спектаклях, концертах, літературно-музичних вечорах цього Народного будинку за перші два роки існування побувало понад 100 тисяч людей. Подібні Народні будинки були в Нижньому Новгороді, Томську, Тифлісі, Маріуполі й ін. містах. На початок 1917 р. в країні діяло 237 казених, земських, кооперативних і приватних Народних будинків.

В роки радянської влади аналогом Народних будинків стали Будинки і Палаци культури, соціальна функція яких визначалась як культурно-освітня робота, а сама система соціальних інститутів дозвілля – як культурно-освітні заклади.

Освітня спрямованість виховної діяльності в сфері дозвілля на всіх її етапах дуже впливала на культурний рівень людини, звільняючі її від роботи тільки заради задоволення первинних потреб, монотонного слідування біологічним інстинктам, багаторазово збагачуючи її духовний світ і набір видів поведінки та діяльності.

Опанування культурою означало для людини зростання ступенів свободи в самореалізації та спілкуванні. Але в міру руйнації патріархальних, общинних зв'язків руйнувалися умови для міжособових контактів у вільний час. З процесом урбанізації ця ситуація збільшувалася, набуваючи все більшу гостроту.

Який би характер не носило проведення вільного часу, специфічною його рисою було і є прагнення людини проводити його разом з іншими людьми. Наприклад, в Україні в селах існували товариства хлопців і дівчат (парубоцькі та дівочі товариства).

Об'єднання хлопців на своїх зборах таємним голосуванням обирали гетьмана або старосту строком на один сезон. Під його керівництвом молодь спостерігала за порядком у селі, стежила за дотриманням звичаїв на вечірках і в громадському житті, наймала помешкання для дозвільних заходів, організовувала святкові дійства та ін.

Дівочі об'єднання, хоча і були менше організовані, але теж ринулися до спільної дозвільної діяльності, організовуючи зустріч весни, святкові обряди, опікуючи сиріт, самотніх, стежачи за могилами.

У містах виникають об'єднання на зразок англійських клубів. У Росії найстаршим був клуб російської аристократії - петербурзький Англійський "клуб" (1770 г.) Виник він спочатку з ініціативи іноземців. У перші роки царювання Катерини II багато хто з іноземців, переважно торговий люд, збиралися раз на тиждень у готелі, який утримував голландський виходець Корнелій Гарднер. Коли готель закрили, один із його відвідувачів фабрикант Франсіс Гарднер запропонував своїм товаришам організувати в ньому клуб. Так виник найдавніший із російських клубів. П'ятдесят його фундаторів обрали своїм девізом "згода і веселощі".

Вже до 1780 року Англійський клуб став популярним серед знаті. Бути його членом - значило мати світське положення. Членами клубу були О.С. Пушкін, В.О. Жуковський, І.А. Крилов, М.М. Сперанський, С.Г. Строганов і багато вищих чиновників. Почесним членом був М.І. Кутузов.

"Обряд" або статут клубу передбачав, що "кількість членів обмежується шістьмастами чоловічих персон, понад котре число ніколи і ні під яким приводом і не прийметься, а якщо новий член і може бути прийнятий, то на вакансію, що відкрилася, або на вибуле місце, а гостей або відвідувачів щодня може бути п'ятдесят".

У 50-х роках нараховувалося до 1000 кандидатів, що по старшинству займали вакансії, які відкривалися. Прийому в члени клубу домагалися важливі чини. Так князь Чернишов і граф Клейнміхель померли, не потрапивши в число обраних.

У листі до дружини в 1833 році О.С. Пушкін писав: "У клубі я не був - ледве не виключений, тому що забув відновити свій квиток. Треба буде заплатити 300 р. штрафу, а я весь Англійський клуб готовий продати за 200".

У Москві перше дозвільне об'єднання на зразок англійських клубів у 1783 році створюють сенатор М.Ф. Соймонов і князь А.Б. Долгорукий. Об'єднання одержує назву "Московських шляхетних зборів". У 1803 році для нього були складені правила, у яких обумовлювалося, що "ніякі розмови з осудом віри, уряду або начальства в ньому терпимі бути не можуть".

Видам діяльності цих зборів переважно були бали, що отримали всеросійську популярність, своєю пишністю блиском дивували навіть Потьомкіна. Імператор Олександр І, що був його членом, особливим раскрипитом у 1810 році надав цьому "форуму" дворянства найменування "Російських шляхетних зборів".

Дещо пізніше створюється Московський Англійський клуб, постійним приміщенням якого стає палац, збудований свого часу поетом Херасковим. Виникають клуби офіцерські, купецькі, артистичні і навіть прикажчиків і лакеїв. Майже всі ці об'єднання у своїй діяльності не виходять за межи розваг. Влаштовувалися бали, обіди, маскаради. Неодмінним елементом була карткова гра.

Уявлення про проведення часу в клубах повною мірою дає В.А. Гіляровський, який описав московські клуби. Розповідаючи про Московський Англійський клуб, він пише, що це був клуб Фамусовіх, Скалозубів, Загорецьких, Репетилових і Чадських. Тут щоночі за картковим столом вирішувалася доля кріпаків. Життя маєтків і людей залежала від однієї карти, від одного очка.

Грибоєдов добре знав клуб і багато з його типів - його члени. В клубі була кімната, що називали "говорильнею". Те, що в ній відбувалося, описано в "Горі від розуму":

Чацький. Чай у клубі?

Репетилов. У Англійському! У нас є товариство, і таємні збори По четвергах. Найсекретніша Спілка.

Чацький. У клубі?

Репетилов. Саме. Шумимо, братику, шумимо!

П.Я. Чаадаєв часто збирав у "говорильні" гурток людей і сміливо обговорював політику і внутрішні справи. Він навіть, як пише В.Я. Гіляровський, читав у "говорильні" вірші М. Лєрмонтова на смерть Пушкіна, а його слухали "ничтожные потомки известньых подлостью прославленньых отцов".

Яскравим явищем серед подібних клубів був перший клуб російської інтелігенції (січень 1862 р.) - Шаховий клуб. Хоча він і був названий шаховим, не це було головним. Тут збиралися і суспільних проблем. Тут читав уголос свої статті В.Г. Чернишевський, що надалі стало основною причиною його закриття.

У 1865 році створюється клуб художників. За відгуками сучасників одне із самих улюблених місць художнього й інтелігентного Петербурга. Клуб жив спектаклями, читанням, з видатними літераторами й артистами.

При всій статечності і принадності цих клубів їхня діяльність охоплювала незначну групу людей і орієнтувалася лише на інтелігенцію.

Появі народних клубів у Росії дала поштовх Перша російська революція. Вона зумовила гостру потребу робітників та інших груп трудящих у систематичному спілкуванні, розширенні свого світогляду, спільних діях. Спроби створення народних клубів мали місце вже в перші місяці революції, але проіснували вони недовго. Влада закривали їх, часто акт закриття супроводжувався арештами.

Скориставшись царським маніфестом із його даруванням цивільних свобод, соціал-демократи організували ряд своїх легальних клубів. Широке клубне будівництво почалося лише після Жовтня 1917 року.

Якуже відзначалося, за радянської влади виховна діяльність у сфері вільного часу визначилася як культурно-освітня юта. її здійснення як функція держави

дозвілля, фінансує і керує нею, планує її розвиток, здійснює контроль, надає методичну допомогу і готує кадри педагогів

Головним соціальним інститутом дозвілля стає клубний заклад. Під клуби віддаються експропрійовані в буржуазії розкішні будинки і палаци. До моменту розпаду в Радянському Союзі нараховувалося біля 140000 клубних закладів різних типів.

Така увага більшовиків до клубів продиктована цілком прагматичними цілями. Більшовики бачили в клубах один із діючих каналів політичного і комуністичного просвітництва, школи підготовки мас до соціалістичного будівництва. Першим на цьому шляху було висунуто завдання ліквідації неписьменності, тому що, як пояснював Ленін, "неписьменна людина стоїть поза політикою".

Справжня суть такої шляхетної справи, проголошена як одне з найважливіших досягнень соціалізму, виглядала декілька інакше. її розкрив Ленін у приватній бесіді з художником Ю.П. Анєнковим: "...Наше гасло "ліквідувати неписьменність" лише для того, щоб кожний селянин, кожний робітник міг самостійно без чужої допомоги читати наші декрети, накази, гасла. Мета цілком практична. Тільки й усього." Цій "цілком практичній меті" було підпорядковане все різноманіття створюваних організаційних форм культосвітньої роботи: хати - читальні, бібліотеки, народні університети, музеї, гуртки самоосвіти і політграмоти.

Оскільки створення матеріально-технічної бази держави потребувало не тільки політичного просвітництва й елементарної письменності, всіляко підтримуються і поширюються гуртки для оволодіння виробничими і сільськогосподарськими знаннями, навичками й уміннями в певній виробничій сфері.

Зважаючи на те, що дозвільне-об'єднання як спільність є однієї з форм самоорганізації трудящих, що допомагає людині усвідомити і відчути себе органічною часткою тієї або іншої групи, прошарку і, зрештою, свого класу, більшовики всіляко ринулися культивувати групові форми роботи клубу. В різноманітних партійних документах багаторазово підкреслювалося, що "клуб - сукупність живих самодіяльних гуртків", що необхідно "посилювати їхню роботу". Проте, як би не "посилювалася" і культивувалася ця робота, вона не давала бажаного результату. Заняття в "університетах" зводилося до мітингів партійних ораторів "про поточний момент", розведеними декількома вчителями, які навчали основам арифметики і грамоти. Аналогічна картина спостерігалася і в інших освітніх закладах. Все це викликало негативну реакцію на діяльність культосвітніх закладів, призводило до відтоку з них людей. Ситуацію, що створилася, добре висловив своїм віршем один безіменний автор у часописі "Робочий клуб" (1925 г., № 1). У вірші йшлася мова про те, що робоча людина не бажає відвідувати клуб, тому що замість дозвілля там одне навчання.

А інший автор у цьому ж часописі писав: "Можна, наприклад, без усякої натяжки стверджувати, що відвідини пивної є одним із засобів задоволення якихось культурних потреб, що ще не склалися, не визначилися, а культурні заходи спілок не відповіли якійсь частині ще не усвідомлених потреб. У всякому разі, питання про пивну є питанням використання дозвілля".

Відповіді не було на потребу в неформалізованій дозвільній діяльності, у неформальному спілкуванні. Сама нерегламентована життєва сфера виявилася під постійною увагою і тиском партійно-державного апарату. Крім того, проголосивши клуби відкритими для усіх як протиставлення буржуазно-аристократичній клановості й закритості подібних закладів, більшовики знищили клуб як дозвільне об'єднання на основі спільних інтересів і ціннісних орієнтацій. Тут як у краплі води відбилася тоталітарна сутність створеної системи: не держава для людини, а людина для держави. Оскільки ідеалом була проголошена тільки праця, вся масова культурно-освітня робота підпорядковувалася утвердженню і прославленню так званих трудових подвигів. У клубах підводили підсумки виробництва, відзначали кращих, вшановували трудові династії, проводили свята закінчення жнив, посвячення в робітники і колгоспники.

Організація подібних заходів здійснювалася силами професійних клубних працівників, яких готували в спеціальних інститутах спочатку в Санкт-Петербурзі (Ленінграді) і Харкові, потім у Москві. Крім інститутів підготовка кадрів велася в культурно-освітніх училищах, створених майже в кожній області. Випускники цих навчальних закладів розглядалися як ідеологічні працівники партії, тому всю свою роботу вони повинні були узгоджувати з відповідними партійними органами. Парткоми затверджували директорів клубів, плани їхньої роботи і навіть сценарії масових заходів.

Найменш регламентований характер мала групова дозвільна діяльність об'єднань, пов'язана з мистецтвом - гуртки художньої самодіяльності - драматичні, хорові, оркестрові, хореографічні, образотворчого мистецтва. Найпривабливішими, відповідними духу і суті групової дозвільної діяльності були драматичні гуртки. Найціннішим у них те, що робота над спектаклем не зводиться тільки до репетицій. Вона потребує опанування відповідних знань, пов'язаних зі змістом п'єси, аналізом характерів і вчинків її персонажів. Все це розширювало світогляд гуртківців, підвищувало їхній культурний рівень, формувало моральні якості. Недарма актори говорять, що ми робимо ролі, а ролі роблять нас. Крім того, постановка спектаклю тривалий процес, що створює умови для виникнення міжособових стосунків і спілкування.

У драмгуртків є ще одна важлива риса - щоб бути його членом зовсім необов'язково мати акторські дані. Тут можна реалізувати себе як художника, костюмера, освітлювача, акомпаніатора.

Педагогіка епохи військового комунізму, що вірила в швидке настання комуністичного раю, висунула ідеал всебічно розвиненої людської особистості. В "Основних принципах єдиної трудової школи" (1918 г.) було записано: "Вищою цінністю у соціалістичній культурі залишиться особистість". Недовго практичне втілення цього ідеалу в сфері дозвілля знаходило своє місце. Ентузіасти намагалися зробити клуб другою оселею, другим сімейним осередком. І спершу люди дійсно після роботи прямували в клуб, де святкувалися "червоні" весілля, проводилися сімейні урочистості, диспути на злободенні теми. При клубах були бібліотеки, читальня, столові й буфети.

Але в міру того, як партія із набирали силу, усі проголошені пропагандистських штампів, практичні цілі були зовсім іншими. Держава потребувала "кваліфікованої" робочої сили, а партія -"ідеологічно підкованої зміни". На формування "сил" і "змін" орієнтується вся педагогічна система, у тому числі й педагогіка дозвілля.

Вже в 1926 році спільною постановою партії, держави та профспілкою приймається рішення про підпорядкування всіх групових форм роботи клубу цілям і завданням масової агітації і пропаганди. Це означало, що гуртківці повинні були обслуговувати різного роду заходи, виступаючи на них або ставати їхньою складовою частиною.

Робота переорієнтовується в основному на художню самодіяльність, яка поступово перестає бути самодіяльністю, а перетворюється на організований навчальний і трудовий процес. Суть цього перетворення в тому; що в гуртках самоціллю стала не сама дозвільна діяльність, а її результат. Практикою роботи гуртків стає її планування: графік репетицій, репертуар, терміни його підготовки, дати виступів. А виступати потрібно було на кожному вечері, урочистому заході, святі, практично під час будь-якої суспільно значимої акції.

Більшість починає залишати гуртки. Одні йшли, тому що їх не влаштовувала заорганізованість, інші - тому що не мали достатніх здібностей щоб виходити на сцену. Надалі стало просто звичайною практикою формувати гуртки тільки з людей які мали відповідні музичні здібності або виконавчі уміння.

Щоб утримати людей у хід йшли різного роду заохочення - просування в черзі на квартиру, робота тільки в першу зміну, додаткові дні до відпустки, навіть матеріальні винагороди.

Стосовно самодіяльного хору, оркестру, театру поняття "гурток" виглядало дуже вузько, камерно. їх починають називати самодіяльними художніми колективами, використовуючи даний термін у буквальному значенні як "зібрані разом", ігноруючи його педагогічний зміст. Скорочується і жанрова розмаїтість цих "колективів". Залишаються тільки ті, що можуть дати швидкий результат: хорові, інструментальні, хореографічні, зрідка циркові. Театральне аматорство гасне, тому що не спроможне щомісяця видавати "продукцію". Замість неї культивуються агітбригади - об'єднання, які здійснюють агітаційно-пропагандистську роботу в театралізованій формі.

У повній відповідності з ідеологією організації дозвільної діяльності знаходиться і характер планування та будівництва клубних закладів. У їхній архітектурі основне місце приділяється актовому залу, сцені, фойє й декільком репетиційним кімнатам.

Інтереси і потреби особистості, не враховані клубними закладами, породжують численні дозвільні об'єднання із різноманітними захопленнями, що реалізуються за місцем роботи або навчання, рідше - в домашніх умовах. В основному це властиво студентству й інтелігенції. Село задовольняється переглядом кінофільмів, а нечисленна сільська молодь - танцями під баян або магнітофон. Сільські клуби, маленькі й незатишні, здебільшого пустують, а помпезні колгоспні Будинки і Палаци культури оживають лише в дні свят або яких-небудь суспільних подій.

З розпадом Радянської імперії, створена нею клубна система цілком розвалюється. Перехід до ринкових відносин спонукає державні й громадські організації звернутися до досвіду педагогіки дозвілля розвинутих закордонних країн, переймаючи їхній досвід створення центрів дозвілля, організації роботи.

Водночас вітчизняна педагогіка дозвілля, абстрагована від політики й ідеології, є багатющою спадщиною теоретичних пошуків і практичного досвіду. Нею накопичений величезний досвід з методики масової освітньої роботи, організації її різноманітних форм, методики проведення й організації свят і видовищних заходів, постановок сценічних композицій, диспутів, наочної пропаганди, клубних вечорів, постановки літературних і музичних композицій, театралізації, екскурсій, технології організації виховного процесу в дозвільних об'єднаннях, організації спільної діяльності навчальних закладів і закладів дозвілля,

Для того, щоб бути повноцінною теоретичною і практичною дисципліною, педагогіка дозвілля повинна врахувати весь цей досвід так само як і історичну спадщину виховної діяльності суспільства, тому що, як висловився Огюст Конт, ніяку ідею не можна зрозуміти без її історії.