ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Загальна характеристика кримінально-виконавчої системи України

Тема 2.

Питання 5.

ВИПРАВНО-ТРУДОВЕ

ПРАВО УКРАЇНИ

РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ:

СУСПІЛЬНА ПОТРЕБА

ЧИ ДЕРЖАВНО-ВЛАДНИЙ

ІНТЕРЕС?

Ключові слова: виправно-трудове право, радян-

ська доба

Актуальність даної теми зумовлена необ-

хідністю залучення кращого досвіду кримі-

нально-виконавчої політики у процесі украї-

нського державотворення, оцінка і

переоцінка якого з позицій безперервного

поступального розвитку може стати однією з

важливих складових сучасного етапу рефор-

мування вітчизняного законодавства і прак-

тики виконання кримінальних покарань. У

цьому контексті поглиблене вивчення історії

виправно-трудового права, яке регулювало

суспільні відносини, що виникають у зв’язку

з виконанням кримінальних покарань протя-

гом кількох десятиліть, сприятиме виявлен-

ню як недоліків, так і позитивних надбань,

підсилить об’єктивність сучасного бачення

даної проблеми у порівняльному вимірі сус-

пільної потреби і державно-владного інтересу.

Безумовно, проблема виправно-трудового

права (ВТП) в юридичній науці не є новою.

Її досліджували представники кількох поко-

лінь і протилежних соціально-економічних

формацій. Тому й до цього часу існують зна-

чні розбіжності серед науковців щодо оцінки

соціальної ефективності ВТП як з точки зору

захисту з боку держави прав потерпілих у

ході виконання кримінальних покарань (сус-

пільна потреба), так і з визначенням у цьому

праві основних пенітенціарних ідей та їх ві-

дповідності потребам творення правової

держави на даному витку історії.

Цілковито не відмежовуючись від радян-

ської історіографії з проблем виправно-

трудової політики, бо і в ній знаходимо бага-

то повчального для з’ясування еволюції ви-

правно-трудового права, механізму його фу-

нкціонування, творення нормативно-право-

вої бази, яка у значній частині стала основою

новоствореного кримінально-виконавчого

права, зазначимо, що і в сучасних умовах да-

на проблема привертає увагу як вітчизняних,

так і зарубіжних науковців. Так, українські

дослідники І. Іваньков [1], Е. Кісілюк [2],

О. Неалов [3], В. Россіхін [4], О. Чуваков [5]

в кандидатських дисертаціях розкрили вито-

ки українського виправно-трудового права,

вказуючи на його спільні риси і відмінності з

каральним законодавством Російської імперії.

Одеські правознавці Д. Ягунов та В. Прусс в

монографії «Пенітенціарна система України»

[6] акцентували увагу на ідейно-політичній

спрямованості ВТП на початковому етапі

його творення. О. Джужа, Є. Бодюл розкри-

ли поняття та зміст сучасної кримінально-

виконавчої політики України у співставленні

з виправно-трудовою політикою радянської

доби [7]. М. Яцишин в монографії «Історико-

правові засади кримінально-виконавчої полі-

тики України» приділив значну увагу соціа-

льно-правовій суті ВТП [8]. Серед численних

російських дослідників привертають увагу

праці М. Дєткова [9], І. Упорова [10] з глибо-

ким аналізом пенітенціарної політики Росії в

історичному контексті державотворення.

Отже, метою цієї статті є узагальнення ві-

тчизняного і зарубіжного підходів до визна-

чення сутності виправно-трудового права, з

виділенням його головних пріоритетів і

встановлення їх відповідності (невідповідно-

сті) потребам суспільного розвитку і держа-

вно-владним інтересам на тому чи іншому

витку історії. Її новизна полягає в об’єктив-

ній відповіді на питання про те, що може

статися, коли держава, ігноруючи суспільні

потреби, використовує право для жорстокої

нормативізації усіх сфер життя суспільства в

інтересах тоталітарного режиму, перетво-

рюючи тим самим державно-владний апарат

у кримінальну структуру.

ISSN 1995-6134

Численні історико-правові джерела міс-

тять відомості про те, що виправно-трудовий

аспект державної кримінальної політики та-

кий же давній, як і саме державне утворення.

Однак, у правовій формі застосування захо-

дів виправно-трудового впливу, що мають

державно-примусовий характер, на теренах

Російської імперії, в тому числі й в українсь-

ких губерніях, веде свій відлік з другої поло-

вини ХІХ ст. Деякі авторитетні вчені (М. Та-

ганцев) пов’язують це з відміною кріпосного

права (1861) і скасуванням тілесних пока-

рань (1864) та заміну останніх працею

ув’язнених на потреби тюремної системи.

Пізніше цей напрямок був закріплений офі-

ційно у Статуті про тримання під вартою

1890 р., глава п’ята якого визначала характер

заняття роботами і про розподіл отриманих

від цього доходів (ст.344–371), та у «Загаль-

ній тюремній інструкції», затвердженій

28.12.1915 р. (розділ 7. Арештантські робо-

ти), яка діяла до Лютневої революції 1917 р.

[7, с.58–61].

Українські державні утворення, що вини-

кли в ході визвольних змагань 1917–1921 рр.

(Українська Центральна Рада, Українська

Держава П. Скоропадського, Директорія),

через складну внутрішньо-, і зовнішньополі-

тичну ситуацію та відносно нетривалий тер-

мін свого існування практично не внесли

будь-яких суттєвих змін як у систему управ-

ління місцями ув’язнення, так і в законодав-

чу базу, використовуючи в основному добре

налагоджений за тодішніми стандартами ро-

сійський механізм управління пенітенціар-

ними установами, за винятком хіба зміни

центру управління з Петербургу на Київ.

З переходом влади до більшовицьких

державно-владних структур розпочався но-

вий «славнозвісний» етап розбудови виправ-

но-трудової системи і відповідного законо-

давства на «Керівних засадах кримінального

права РРФСР» 1919 року, які знайшли свій

прояв і в Україні, і в яких вказувалося, що

«завданням радянського кримінального пра-

ва є охорона за допомогою репресій суспіль-

них відносин, які відповідають інтересам

трудящих мас». Коментуючи це положення,

член колегії Народного комісаріату юстиції

(НКЮ), відомий теоретик права М. Козловсь-

кий підкреслював, що «нашу роботу в караль-

ній сфері буде спрямовувати не індивідуальна

гуманність, а класовий інтерес непохитного

придушення замахів паразитуючої меншості

на умови співжиття, які відповідають інтере-

сам трудящих мас населення» [6, с.16–18].

Таким чином, уже на початковому етапі

формування виправно-трудової системи у

його законодавство закладалися державно-

владні концептуальні положення, які домі-

нували над суспільними потребами, а саме:

– повна ліквідація дореволюційних уста-

нов та відповідних пенітенціарних концеп-

цій, в тому числі і тих, що пом’якшували ре-

жим відбування покарань, і впровадження

нових ідей щодо цілей ув’язнення та пово-

дження із в’язнями, замішаних на класовому

підході;

– подолання засобами репресій, а в окре-

мих випадках і фізичного знищення, опору

класово-ворожих елементів;

– застосування заходів суворого виправ-

но-трудового впливу до них, дії яких є особ-

ливо небезпечними для соціалістичного бу-

дівництва і не відповідають інтересам влади;

– мілітаризація в’язничної системи;

– орієнтація на досягнення будь-якими за-

собами державних інтересів та виключення

будь-якої інформації про стан справ у систе-

мі виконання покарань, що не відповідала

інтересам влади;

– ізоляція класових ворогів радянської

влади в концентраційних таборах (таборах

примусових робіт).

Для досягнення зазначених вище цілей

приймалася велика кількість нормативних

актів НКВС та НКЮ, які поступово підміня-

ли закон як акт найвищої юридичної сили, і в

обхід останнього закріплювали своїми рішен-

нями репресивно-каральну сутність системи

місць ув’язнення. У цих умовах державне

управління системою було лише безумовним

виконанням приписів центральної влади у

вигляді тих або інших нормативних актів з

ISSN 1995-6134

відповідним ідеологічним навантаженням.

Саме у такий спосіб з ініціативи НКВС

було введено новий вид позбавлення волі –

табори примусових робіт. Першою такою

установою особливого призначення став Со-

ловецький табір, створений у 1920 р. Особли-

ві (концентраційні) табори і табори примусо-

вих робіт, створені у цей період, перебували у

віданні НКВС. Для управління ними у 1922 р.

було створено Головне управління примусо-

вих робіт [10, с.408].

Натомість початковий період становлення

виправно-трудової системи фактично нічим

особливим не позначився у вирішенні про-

блем, пов85 €___’язаних із соціально-правовим за-

хистом осіб, позбавлених волі, хоч уже в

проекті українського варіанту Статуту про

триманих під вартою (травень, 1919 р.) час-

тина розділів стосувалася й проблем вихов-

ного впливу на засуджених та вирішення їх

соціальних потреб, а саме: культурно-освітня

діяльність (р.4); лікарсько-санітарна частина

(р.5); патронаж (р.6); про задоволення релі-

гійних проблем в’язнів (р.7); постачання

місць ув’язнення різного роду достатком

(р.8); заходи заохочення і покарання (р.10) та

ін. [4, с.17].

Однак, курс радянської держави на побу-

дову основ соціалізму, втілення у життя ши-

рокомасштабних проектів колективізації та

індустріалізації країни вимагали перегляду й

вирішення багатьох суспільних потреб. Не

уникла цього й каральна політика держави,

в тому числі й України. Тут у ході форму-

вання нового радянського виправно-трудо-

вого законодавства робилися спроби дещо

пом’якшити репресивний характер караль-

ної політики і наблизити систему виконання

покарань до потреб суспільства.

Таким нормативним актом міг стати Пені-

тенціарний кодекс УСРР, проект якого роз-

глядався у ході підготовки до прийняття

ВТК 1925 р. Зокрема, на відміну від ВТК

РРФСР 1924 р., українські пенітенціарії,

зважаючи на аграрний характер економіки

республіки, вважали за необхідне розвивати

сільськогосподарські колонії, а не фабрично-

заводські. Замість трудових будинків для не-

повнолітніх – реформаторії. Базовим же ви-

дом пенітенціарних установ мали стати ви-

правно-трудові будинки, а не будинки

примусової праці. Загалом кодекс орієнтував

здебільшого на останні досягнення пенітен-

ціарної науки і практики, хоча класовий під-

хід до проблеми боротьби зі злочинністю і в

ньому був переважаючим.

Не уник цього і сам ВТК 1925 р., хоча

значна частина сучасних вітчизняних право-

знавців вважають його одним із найгуман-

ніших кодексів епохи соціалізму. На відміну

від попередніх нормативних актів, в тому

числі й загальносоюзного значення, в ньому

більш чітко були визначені заходи соціаль-

ного захисту та їх мета, а саме: запобігання

злочинам; позбавлення суспільно небезпеч-

них елементів можливості вчиняти нові зло-

чини; виправно-трудовий впив на засудже-

них. Кодекс указував, що закон не ставить

своїм завданням помсту і кару, що всі заходи

соціального захисту мають бути доцільними

і аж ніяк не повинні завдавати фізичних

страждань чи принижувати людську гідність.

Новим у ВТК було й положення про те,

що в разі неможливості залучити всіх засу-

джених до праці переважне право на оплачу-

вану працю мали засуджені з трудящих кла-

сів. Кодекс визначав не 9, а 7 видів місць

ув’язнення, не передбачав колоній для пси-

хічно неврівноважених, хворих на туберку-

льоз, а також трудових будинків для правопо-

рушників із середовища робітничо-селянської

молоді. Інші особливості стосувалися окре-

мих випадків і відображали специфічні умо-

ви тодішнього життя України. Значне місце в

кодексі відводилося питанням культурно-

освітньої роботи у ВТУ. Вона мала сприяти

соціальній адаптації засуджених до умов

життя у суспільстві, розвитку їхньої полі-

тичної свідомості, підвищенню інтелектуа-

льного рівня, ознайомленню з основами

Конституції країни, правами та обов’язками

її громадян.

Судячи зі змісту цього нормативного акту,

можна говорити про наміри нормотворців

ISSN 1995-6134

поєднати у ньому суспільні потреби із дер-

жавно-владними інтересами, але подальші

радикальні зміни в житті радянського суспі-

льства (загострення внутріполітичного ста-

новища країни і міжнародних відносин,

культ особи Сталіна, екстенсивний характер

економіки, що вимагав залучення великої

кількості дармової робочої сили, і як наслі-

док – система ГУЛАГ, і, нарешті, Велика Ві-

тчизняна війна) не дали можливості розви-

нути на практиці новочасні на той час

положення ВТК 1925 р.

У повоєнні роки вживалися певні заходи

щодо посилення виховної роботи у виправ-

но-трудових установах. Нормотворча робота

у цьому напрямку упродовж 50-х – 60-х рр.

ХХ ст. завершилась систематизацією усіх

законодавчих актів у новий ВТК УРСР, за-

тверджений Законом Української РСР від

23.12.1970 р. [8, с.75]. Хоч абсолютної тексту-

альної тотожності норм ВТК 1925 і 1970 рр.

немає, однак сутність основних положень

щодо виконання покарань в обох актах збе-

реглася. Дещо по-новому виписані статті, що

стосуються політико-виховної роботи, про-

фесійно-технічного навчання, заходи заохо-

чення, матеріально-побутового забезпечення,

медичного обслуговування та ін. Кодекс,

який набув чинності 01.06.1971 р., діяв на

території УРСР, а потім і незалежної Украї-

ни майже 33 роки – аж до 01.01.2004 р., коли

набув чинності новий Кримінально-

виконавчий кодекс України.

Як свідчать наведені факти, виправно-

трудова політика і законодавство у радянсь-

кий період так і не спромоглися поєднати

суспільні потреби населення країни і держа-

вно-владні інтереси на загальновизнаних сві-

том демократичних засадах. Така політика,

за винятком певної лібералізації, гуманізації

в 20-ті роки, характеризувалася репресивніс-

тю. Власне тому й виправно-трудове право

було ідеологізованим, негуманним, відстава-

ло від потреб реальної суспільної протидії

злочинності, не служило інтересам народу.

Сама ж система виконання покарання вна-

слідок цього характеризувалася надмірним

централізмом, закритістю, нехтуванням прав

людини, жорстким поводженням із засудже-

ними.

Таким чином, слід врахувати, що тради-

ційні радянські державно-владні методи

управління місцями позбавлення волі, які

базувались на підтримці надмірно жорстоко-

го режиму відбування покарань, не сприяли

утвердженню законності, гуманізму та пра-

вопорядку в установах.

З огляду на це, слід _____€Re_€врахувати історичний

досвід, усвідомивши, що тільки у поєднанні

суспільних потреб і державно-владних інте-

ресів, які мають базуватись на цих потребах,

можна досягти справної ефективності у ви-

правленні і перевихованні засуджених і зага-

лом у викоріненні злочинності.__

Питання 6.

Загальна характеристика кримінально-виконавчої системи України

Діяльність, спрямована на виконання кримінальних покарань, посідає значне місце в справі реалізації державної політики у сфері виконання покарань. Ця діяльність є виразом державного примусу та має специфіку. Тому у кожній державі створена система органів, на які покладено виключно виконання покарань.
Побудова системи органів та установ виконання покарань безпосередньо залежить від тих видів покарання, які передбачені діючим законодавством.
Згідно зі ст. 51 Кримінального кодексу України існують такі види покарань:
- штраф;
- позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
- позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
- громадські роботи;
- виправні роботи;
- службові обмеження для військовослужбовців;
- конфіскація майна;
- арешт;
- обмеження волі;
- тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
- позбавлення волі на певний строк;
- довічне позбавлення волі.
Виконанням кожного з вказаних видів покарання займається певний орган (установа), сукупність яких складає кримінально-виконавчу систему нашої держави.
Загалом система — це множинність елементів, які перебувають у відносинах та зв'язках між собою та утворюють певну єдність та Цілісність.
Відповідно до діючого законодавства (ст. 11 КВК України) кримінально-виконавчу систему України складають органи та установи виконання покарань.
Таким чином, кримінально-виконавчу систему можна визначити як сукупність органів та установ держави, які здійснюють діяльність з виконання кримінальних покарань, наділені спеціальним статусом та перебувають у відносинах субординації між собою.
Органами виконання покарань є: Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи, управління, кримінально-виконавча інспекція. Тобто до органів виконання покарань законодавець відносить такі організації, які переважно здійснюють управлінські та адміністративно-господарські функції.
Очолює кримінально-виконавчу систему Державний депаратамент України з питань виконання покарань (далі — Департамент).
До установ виконання покарань належать: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (виховні колонії).
Виконання кримінальних покарань у вигляді штрафу та конфіскації майна здійснює Державна виконавча служба, яка не є ні органом, ні установою виконання покарань. Окремо законодавець виділяє військові частини, гауптвахти та дисциплінарні батальйони, які здійснюють виконання покарань щодо засуджених військовослужбовців. Але, з огляду на чинне законодавство, можна стверджувати, що вказані установи, хоча і здійснюють виконання окремих видів покарань, все ж таки не входять до кримінально-виконавчої системи.
Крім того, до кримінально-виконавчої системи входять слідчі ізолятори, лікувально-трудові профілакторії, навчальні заклади, підприємства та організації забезпечення. Названі установи включені до кримінально-виконавчої системи Законом України “Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України”. Але необхідно звернути увагу на те, що КВК України не називає ці організації серед органів або установ виконання покарань.Таким чином, зі змісту Закону випливає, що установами виконання покарань називаються ті організації, які безпосередньо здійснюють виконання конкретних видів кримінальних покарань.
Ключовими ознаками органів та установ виконання покарань є:
1) виключний характер діяльності — виконання покарань;
2) здійснення визначених функцій — управлінських та адміністративно-господарських (органи виконання покарань) та виконавчо-розпорядницьких (установи виконання покарань).
Персонал, який забезпечує діяльність органів та установ виконання покарань, має статус державних службовців. Закон вимагає, що кількість цього персоналу визначається в розмірі 33% від кількості осіб, які утримуються в установах виконання покарань. Ця вимога поширюються на виправні колонії, виховні колонії, слідчі ізолятори, виправні центри, арештні доми та лікувально-трудові профілакторії. Що стосується кримінально-виконавчих інспекцій, то кількість персоналу визначається в розмірі 5% від кількості осіб, які перебувають на обліку в цій інспекції.
Правовий статус та порядок діяльності таких установ, як ізолятори тимчасового тримання, транзитно-пересильні ізолятори, приймальники-розподільники для неповнолітніх, притулки для неповнолітніх, визначений окремими нормативними актами.
Свою діяльність органи та установи виконання покарань організовують відповідно до закону та принципів кримінально-виконавчого права.
Кримінально-виконавчій системі України притаманна єдність, її побудовано за приниципами субординації та підпорядкованості, відповідності діяльності вимогам закону, відкритості діяльності органів та установ для громадскості, відповідальності органів та установ кримінально-виконавчої системи.
Органи і установи виконання покарань спрямовують свою діяльність на досягнення цілей, які стоять перед кримінальним покаранням, на досягнення мети і завдань кримінально-виконавчого законодавства, а також намагаються досягнути виправлення та ресоціалізації засудженого за допомогою тих засобів, які надані цим органам та установам законом.

Тема 3.

Загальна характеристика Державної кримінально-виконавчої служби України

Державна кримінально-виконавча служба України складається з центрального органу виконавчої влади (Державний департамент України з питань виконання покарань), його 25 територіальних органів управління, 184 установ, 703 підрозділів кримінально-виконавчої інспекції, 4 навчальних заклади (3 училища професійної підготовки та Чернігівський юридичний коледж).

Cтаном на 1 грудня 2010 року у 184 установах Державної кримінально-виконавчої служби України трималося 153,8 тис. осіб, у тому числі: у 32 діючих слідчих ізоляторах – 39,6 тис. осіб, у 141 кримінально-виконавчий установі відкритого та закритого типів – 112,7 тис. засуджених, у 10 виховних колоніях – 1451 засуджений. На обліку 703 підрозділів кримінально-виконавчої інспекції перебуває 185,9 тис. осіб.

З метою забезпечення права засуджених на доступність і безоплатність здобуття загальної середньої освіти на початок 2010/2011 навчального року загальноосвітні навчальні заклади функціонують при 151 установі Державної кримінально-виконавчої служби України, у тому числі: у 56 установах - вечірні школи (з них у 10 виховних колоніях – середні загальноосвітні школи ІІ-ІІІ ступенів), 79 - класи (групи) з вечірньою формою навчання, 16 - навчально-консультаційні пункти.

Виробничий потенціал Державної кримінально-виконавчої служби України включає 130 промислових та 11 сільськогосподарських підприємств, які спеціалізуються на виробництві машин і обладнання для сільського господарства, підйомно-транспортного устаткування, іншої продукції машинобудування та металообробки, виготовлення меблів, швейних виробів, продукції з природного каменю, виробництва рослинницької та тваринницької продукції.

Організація охорони здоров’я засуджених здійснюється 105 медичними частинами установ виконання покарань та 22 лікарнями, а осіб, узятих під варту, – 32 медичними частинами слідчих ізоляторів. Крім того, медичні послуги надаються засудженим і ув’язненим у лікувальних закладах Міністерства охорони здоров’я України.

У Державній кримінально-виконавчій службі України створена санітарно-епідеміологічна служба Державного департаменту України з питань виконання покарань, робота якої спрямована на нагляд за санітарно-епідеміологічним станом установ, організацією водопостачання, харчування, моніторинг епідемічної ситуації.

Організовують і проводять роботу із засудженими та особами, узятими під варту, 47 тис. працівників.

Підготовка фахівців для Державної кримінально-виконавчої служби України з вищою освітою здійснюється в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого (спеціальність «Правознавство), Харківському національному університеті імені В.Н.Каразіна (спеціальність «Психологія», «Соціальна робота») та Чернігівському юридичному коледжі Державного департаменту України з питань виконання покарань (спеціальність «Правоохоронна діяльність», «Правознавство»).

Питання 1.

Установи виконання покарання та інші органи держави, що виконують кримінальні покарання

§ 1. Види і система установ та органів держави, що виконують кримінальні покарання Оскільки кримінальні покарання виступають як заходи державного примусу, то їх виконання покладається на відповідні органи держави. На діяльності установ та інших органів держави, виконуючих кримінальні покарання, відбивається спеціально для цього призначеній установі. Дана установа, забезпечуючи надійну ізоляцію засуджених від суспільства, зобов'язана організувати постійний нагляд за їх поведінкою і домагатися дотримання ними всіх вимог режиму покарання, залучати працездатних засуджених до праці і організовувати трудові процеси, здійснювати виховні заходи, загальноосвітнє та професійне навчання осіб, які відбувають покарання, піклуватися про їх матеріально-побутове і медично-санітарне обслуговування.

Виправні роботи без позбавлення волі тягнуть для засуджених певні обмеження в правах і на них покладаються спеціальні обов'язки. Покарання у вигляді направлення до дисциплінарного батальйону — міра покарання, що застосовується військовим судом. Сутність цього покарання виявляється у тому, що засуджений примусово направляється до особливої військової частини на визначений у вироку військового суду строк — до трьох років. В усіх випадках на установи та інші органи держави, що виконують кримінальні покарання, покладається обов'язок досягнення тієї мети, що постає перед покаранням згідно з чинним законодавством: 1) виправлення засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного дотримання законів, правил співжиття; 2) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими громадянами.

Органами, що відають виконанням позбавлення волі, є виправно-трудові колонії, виховно-трудові колонії та тюрми. У сукупності вони утворюють систему виправно-трудових установ (установ виконання покарання). Виконання виправних робіт без позбавлення волі покладається на органи внутрішніх справ, у складі яких створюються відділи та інспекції виправних робіт. Свого часу виконання таких мір, як умовне засудження до позбавлення волі та умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, покладалося також на органи внутрішніх справ, для чого у їх складі створювалися спеціальні комендатури. Виконання покарання у вигляді направлення до дисциплінарного батальйону покладається на спеціальні військові дисциплінарні частини (роти і батальйони) у складі Збройних Сил України.

Докладніше слід зупинитися на аналізі установ та органів держави, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі.

Установи виконання покарання (у Виправно-трудовому кодексі України ще залишилося давнє їх найменування "виправно-трудові установи”) — органи держави, спеціально створені для виконання покарання у вигляді позбавлення волі. Жодних інших функцій вони не виконують. На них покладено головне завдання щодо виправлення осіб, позбавлених волі, щоб останні повернулися до суспільства законопослушними громадянами.

Згідно зі ст. 12 ВТК України тільки виправно-трудові колонії, виховно-трудові колонії і тюрми призначені для виконання та відбування покарання у вигляді позбавлення волі і лише ці органи названі виправно-трудовими установами. Повнолітні особи, засуджені до позбавлення волі, відбувають покарання у виправно-трудовій колонії або у тюрмі, а неповнолітні у віці до вісімнадцяти років — у виховно-трудовій колонії. Звідси органи держави, що виконують інші види кримінального покарання (виправні роботи без позбавлення волі, направлення до дисциплінарного батальйону і т.ін.), не охоплюються поняттям виправно-трудових установ.

Виправно-трудові колонії являють собою основний вид виправно-трудових установ. Це пояснюється тим, що у них міститься переважна кількість засуджених до позбавлення волі. Крім того, колонії мають власну виробничу базу, що дозволяє налагодити виробничі процеси, і матеріальну базу для провадження виховних заходів, організації фахового та загальноосвітнього навчання.

Як зазначав М.О. Стручков, так було не завжди. З 1929 р. основним місцем позбавлення волі, де відбувала покарання головна маса засуджених до позбавлення волі, були виправно-трудові табори. Про табори багато чого розповідали і писали. Ще залишилися люди, які служили і працювали там, дожили до наших днів і ті, хто пройшов через тортури як ув'язнені, — розкулачені, репресовані "вороги народу”, особи, які дістали необгрунтовано великі строки позбавлення волі згідно з законом від 07.08.1932 р. як розкрадачі соціалістичного майна, і багато інших.

Колишні співробітники адміністрації і колишні в'язні таборів оцінюють їх по-різному. Перші звичайно наголошують на тому, що існувала правова основа функціонування таборів, а вищі посадові особи виявляли виправдану строгість і вимогливість за найменший відступ від наказів та інструкцій чи то порушення норм забезпечення, чи то самоправство. Інші згадують, що ці приписи були суто формальними, не були варті будь-чого, а свавілля щодо цілком безправних засуджених, в яких вбачали не що інше як "таборний пил”, було повсюдним і постійним явищем.

Табори мали правову основу: Постановою ЦВК і РНК СРСР від 06.11.1929 р. до ст. 13 Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік було внесено зміну, відповідно до якої передбачалося позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцевостях країни, а Постановою РНК СРСР від 07.04.1930 р. було ухвалено Положення про виправно-трудові табори, яке являло собою відкритий документ. Воно містило цілком прийнятні формулювання стосовно правового статусу ув'язнених. Ціла низка приписів була достатньо гуманною: допускалися роботи ув'язнених в установах, на підприємствах і промислах, навіть на адміністративно-господарських посадах, проживання у гуртожитках при об'єктах праці, надавалося право виходу за межі табору. Але в самому Положенні, а головним чином у відомчих нормативних актах були застереження, що обмежували насамперед "ворогів народу” в багатьох правах, якими мали нагоду користуватися інші категорії засуджених.

Зараз можна стверджувати, що табори були невід'ємною складовою частиною того репресивного механізму, що розпочав діяти у 20-30-х рр. Масові розстріли ні в чому не винних людей доповнювалися направленням до місць позбавлення волі величезної кількості осіб як за судовими вироками, так і за рішеннями Особливих нарад, "трійок”, "двійок”, за списками, що складалися НКВС[43]. У 1954 р. табори припинили своє існування, і на виробничо-господарській базі деяких з них були створені виправно-трудові колонії.

Визначаючи засудженому покарання у вигляді позбавлення волі у виправно-трудовій колонії, суд у резолютивній частині вироку визначав вид колонії, в якій засуджений повинен відбувати покарання. Наявність виправно-трудових колоній різних видів зумовлена передусім необхідністю роздільного тримання засуджених залежно від їх особи, а також тяжкості вчинених ними злочинів, щоб не припуститися можливості шкідливого впливу рецидивістів та осіб, які вчинили тяжкі злочини, на осіб, вперше засуджених до позбавлення волі і які вчинили менш тяжкі злочини. Різний ступінь суспільної небезпеки засуджених зумовлює також необхідність вжиття до них різноманітних заходів і методів педагогічного та психологічного впливу. Виправно-трудові установи створюються і ліквідуються наказами МВС України за поданням начальників управлінь виконання покарання місцевих органів самоврядування.

Виправно-трудові установи користуються правами юридичних осіб і мають печатки із зображеннями Державного Герба України та своєї назви. Виправно-трудові колонії та виховно-трудові колонії обладнуються за типовими проектами. Території виправно-трудових колоній, а також виховно- трудових колоній посиленого режиму розподіляються на ізольовані одну від одної дільниці з тим, щоб у кожній з них водночас могло триматися не більше ніж 250-300 засуджених.

Житловою зоною ВТУ називається ізольована територія, на якій перебувають засуджені (точніше сплять і провадять свій вільний від роботи час). Виробничою зоною називається ізольована територія, на якій працюють засуджені.

У житловій зоні містяться гуртожитки, харчоблок, крамниця (ларьок), школа, профтехучилище і навчально-технічні кабінети для фахового навчання, лазня з пральнею і дезкамерою, перукарня, комора для зберігання обмінного фонду постільних речей та спецодягу, камери для схову особистих речей повсякденного користування, майстерня по ремонту одягу та взуття, кабінети для наряду контролерів, чергового помічника начальника колонії (скорочено ЧПНК), начальників загонів, прийому засуджених, сушарня одягу та взуття. У зоні обладнуються спортивні майданчики з необхідним комплексом спортивних споруд, а також літній майданчик для перегляду кінофільмів і проведення розводу засуджених на роботу.

На території житлової зони колонії обладнуються, крім того, будови з приміщеннями камерного типу та штрафного ізолятора з робочими камерами, а у житловій зоні ВТК — приміщення дисциплінарного ізолятора (ДІЗО) та карантин з робочими камерами в них. У будинку КПП (контрольно-пропускного пункту) обладнуються кімнати для проведення короткострокових і тривалих побачень та кімнати для прийому-видачі посилок (передач). Приміщення для обшуків засуджених будуються поблизу контрольного майданчика і на внутрішньому КПП між житловою і суміжною виробничою зонами. Приміщення для огляду осіб, які входять на територію колонії, та їх речей обладнуються у будинку КПП.

Житлова зона від виробничої зони, а також приміщення камерного типу (пкт) та штрафного (дисциплінарного) ізолятора від інших будівель відмежовуються з добрим обзіром, створюючи відокремлені за призначенням локальні ділянки. Адміністративні споруди розташовуються поза територією колонії або у блоці з КПП. Будинок ЧПНК, як правило, будується на стику житлової і виробничої зон і межує з контрольним майданчиком. Поза колонією розташовані продовольчі склади, а також склади речового майна, пально-мастильних матеріалів, лакофарбових речовин, особистих речей тривалого зберігання, що належать засудженим, овочесховища, пекарні, гаражі, аптеки.

Для забезпечення нормального функціонування установ виконання покарання щодо організації трудових процесів, провадження виховної роботи, дотримання режиму і охорони засуджених, створення необхідних життєвих та санітарних умов для засуджених до всіх новоутворюваних колоній ставляться такі вимоги:

1)наявність необхідних житлових, комунально-побутових та інших приміщень;
2) наявність виробничої бази для організації праці засуджених;
3) максимальне наближення житлової зони до місця роботи засуджених;
4) розташування на місцевості, що відповідає санітарним вимогам;
5) наявність джерел водо- та енергопостачання, шляхів сполучення;
6) обладнання житлових та виробничих зон колонії інженерно- технічними засобами, засобами сигналізації та зв'язку.

Пенітенціарна система України за теперішнього часу налічує 122 колонії для дорослих (чоловіків і жінок), 12 виховно-трудових колоній для неповнолітніх, 31 слідчий ізолятор, 4 тюрми. У системі виконання покарання працюють 52213 співробітників, а також 21 тис. військовослужбовців військ внутрішньої служби і конвойної охорони.

Для порівняння цікаво навести дані (на 1 липня 1997 р.), що характеризують кримінально-виконавчу систему Російської Федерації: 742 виправні колонії (з них лісних ВК — 122) із загальним лімітом наповнення 764,6 тис. місць. У ВК відбувають покарання 723,5 тис. засуджених; 61 виховна колонія (ліміт — 32,6 тис. місць), де тримають 20,9 тис. неповнолітніх засуджених, в тому числі й 1344 дівчини; 191 слідчий ізолятор, в тому числі й 13 в'язниць (лі-міт — 182,4 тис. місць) із загальним наповненням 273,4 тис. засуджених, підозрюваних і звинувачених у вчиненні злочинів; на обліку 2170 кримінально-виконавчих інспекцій перебуває 709,5 тис. засуджених до виправних робіт.

Загальна штатна чисельність персоналу УВС перевищує 310 тис. одиниць, в тому числі й начальницького складу — 228,2 тис.

Сьогодні стає очевидним, що гуманізація кримінальної і кримінально-виконавчої політики, здійснена на практиці, не була погоджена з проблемою соціальної профілактики, зокрема з профілактикою рецидивної злочинності серед звільнених з місць позбавлення волі. Вакуум, що утворився, має бути заповнений опрацьованими на науковій основі новими профілактичними заходами та формами соціального контролю за поведінкою раніше судимих.

За наших днів пенітенціарна система зіткнулася з багатьма проблемами. Погіршується кримінологічна характеристика засуджених до позбавлення волі та звільнених від відбування покарання. Щороку місця позбавлення волі поповнюють 70 тис. чол. і майже 50 тис. чол. з них звільнюється. Доля багатьох звільнених після відбування всього строку покарання, визначеного за вироком суду, а також звільнених умовно-достроково невідома правоохоронним органам. Цим особам не надається необхідна соціальна допомога, немає відповідного соціального контролю та нагляду за ними.

Із 160 тис. осіб, які відбувають позбавлення волі (на 1 вересня 1996 р.) понад 30 тис. є хронічними алкоголіками і наркоманами. На 1 листопада 1996 р. в Україні зареєстровано 10800 ВІЧ-інфікованих громадян, значний відсоток яких потрапляє до установ виконання покарання.

За браком медичних препаратів, у зв'язку зі зростанням захворювань на туберкульоз і на інші інфекційні недуги, до того ж з місць позбавлення волі звільнюється багато засуджених, які не пройшли чи не завершили курс необхідного лікування, — все це у сукупності з іншими несприятливими чинниками дозволяє уявити, який великий криміногенний заряд вони несуть у собі.

Необхідна нова концепція пенітенціарної (кримінально-виконавчої) політики держави, що передбачила б конкретні заходи щодо приведення умов тримання засуджених до позбавлення волі у відповідність до міжнародних стандартів, трудового та побутового влаштування звільнених з місць позбавлення волі, створення дійових форм соціального (гласного та негласного) нагляду за поведінкою таких осіб у побуті і на виробництві. А головне, концепція повинна відбити нові підходи до особи, яка вчинила злочин, адже ст. 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Потребується пошук нетюремних видів покарання і шляхів пом'якшення становища засуджених, які не становлять небезпеки для суспільства. Адже за даними судової практики в Україні понад 70% осіб засуджується до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими. Відомо, що нетюремні (не пов'язані з позбавленням волі) санкції сприятливо впливають на процес соціальної адаптації осіб після відбування покарання. У країнах Європи, американського континенту засуджуються в межах 8-10% осіб до покарання у вигляді позбавлення волі. Деякі особи караються мірами, не пов'язаними з позбавленням волі. Вітчизняна практика виявляє, що майже половина із загальної кількості осіб, які засуджуються, опиняється в місцях позбавлення волі. Колективу укладачів проектів Кримінального кодексу України належить враховувати, що світова практика знає понад 30 санкцій, не пов'язаних з позбавленням волі, що застосовуються до осіб, які вчинили злочини (наприклад, громадські роботи, спеціальна опіка, системи пробації і пероул та ін.).

Покарання не повинно сприйматися лише як кара за вчинений злочин, яка неминуче має слідувати за будь-яким злочином, незалежно від його складу.

Покарання не повинно бути помстою, його слід розглядати як випробування засудженому, яке йому надається суспільством.

Не можна погодитися з думкою, що відмова від суворих мір покарання і тим паче вибір нових (не пов'язаних з позбавленням волі) мір покарання, не будуть справляти на громадян профілактичний вплив, що стримує. Здається, головне тут у вчасній розкриваності злочинів та неминучості покарання.

Україна посідає друге місце у світі (після Росії) за кількістю засуджених на душу населення. Чи виграє суспільство від суворості покарання, якщо 50% осіб, які звільнилися з тюрем і колоній знов вчиняють злочини?

Міри покарання, не пов'язані з позбавленням волі, завдяки правовим, соціальним, моральним перевагам, мають всі реальні можливості для законодавчого прийняття та практичного застосування.

Зміни суспільних, економічних, політичних відносин у суспільстві завжди тягнуть за собою зміни принципів їх регулювання. Реформи у нашій країні повинні були неминуче спричиняти до істотних змін законодавства, концепцій покарання, пенітенціарної системи. У нас же нічого не змінилося. Вже давно слід було вилучити з Кримінального кодексу України більшість норм, що втратили сенс, наприклад, таких, як контрабанда (ст. 70) за тією редакцією, що існує зараз; порушення правил про валютні операції (ст. 80), що належать до категорії державних злочинів і до розряду тяжких.

Тільки у кримінальному законі нашої держави існує такий склад злочину, як хуліганство, під який при бажанні можна підвести навіть найневинніші дії будь-якого громадянина. Можна навести й інші приклади, але сутність полягає не в них. Зазначені наявні недоліки та недоопрацювання важливі тут як аргументи, що дозволяють зробити такий висновок: головне виявляється у тому, що назріла необхідність провадити справді науково обгрунтоване реформування чинного законодавства з урахуванням міжнародних стандартів.

Місця позбавлення волі не обмежуються виправно-трудовими установами. Крім виправно-трудових установ існують інші місця позбавлення волі, але вони вже виступають як органи, що виконують інші види заходів впливу (дисциплінарні або адміністративні). До таких місць позбавлення волі належать:
1. Слідчі ізолятори — для тримання під вартою осіб, щодо яких обрано такий запобіжний захід, а також для тримання засуджених до набрання вироком чинності[44].
2. Ізолятори тимчасового тримання (ІТТ) — для тримання осіб, щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді ув'язнення під варту (до направлення у слідчий ізолятор), а також для тримання осіб, арешт щодо яких обрано як захід адміністративного впливу (наприклад, за дрібне хуліганство). Ці органи являють собою різновиди місць позбавлення волі, які обладнуються при відділах внутрішніх справ. В ІТТ особи, взяті під варту у порядку запобіжного заходу, як правило, можуть триматися не більше трьох діб. Проте якщо доставка таких ув'язнених до слідчого ізолятора неможлива через віддаленість або відсутність шляхів сполучення, їх можуть тримати в ІТТ більш триваліший строк, визначений законодавством, але в усіх випадках він не має перевищувати 30 діб. Умови тримання осіб, поміщених до ІТТ, повинні бути такими ж, як і в СІЗО. По закінченні крайнього строку перебування в ІТТ, особи, ув'язнені під варту в порядку запобіжного заходу, мають бути переведені до СІЗО.
3. Гауптвахти при військових частинах та гарнізонах, які можуть виконувати функції ізоляторів тимчасового тримання щодо військовослужбовців, що підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, а також ті з них, до яких гауптвахта застосована як захід дисциплінарного впливу.
4. Транзитно-пересильні ізолятори або відділення при тюрмах — для тримання засуджених до позбавлення волі, відправлених етапом з одного місця позбавлення волі до іншого.
5. Приймачі-розподільники для неповнолітніх[45] — сюди доставляються неповнолітні віком від 11 до 18 років на строк до 30 діб, які вчинили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі вчинки особи підлягають кримінальній відповідальності, якщо є необхідність негайно ізолювати їх (за постановою органу дізнання, слідчого, санкціонованою прокурором, або за постановою суду); згідно з рішенням суду направляються до спеціальних установ для неповнолітніх; самовільно залишили спеціальну навчально-виховну установу, де вони перебували.
6. Загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації — це спеціальні навчально-виховні установи для неповнолітніх, що потребують особливих умов виховання[46].

Основними завданнями загальноосвітніх шкіл, професійних училищ соціальної реабілітації є такі: створення належних умов для життя, навчання та виховання осіб, які навчаються, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвиток індивідуальних здібностей та хисту, надання необхідної медичної допомоги; забезпечення соціальної реабілітації особам, які навчаються, їх правового виховання та їх соціального захисту в умовах постійного педагогічного режиму. До загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направляються за рішенням суду неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації — у віці від 14 років.
Неповнолітніх тримають у цих установах у межах встановленого судом строку, але не більше трьох років.
7. Притулки для неповнолітніх служб по справах неповнолітніх[47] — можуть створюватися відповідно до соціальних потреб кожного регіону для тимчасового розміщення в них неповнолітніх віком від 3 до 18 років, які потребують соціального захисту держави (заблудилися; були залишені; залишилися без батьківської опіки; залишили родину чи навчально-виховні установи; вилучені судами з родини; самі звернулися за допомогою до адміністрації притулку). Притулки для неповнолітніх можуть також створюватися за погодженням зі службами по справах неповнолітніх підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, громадськими організаціями і громадянами. Строк перебування неповнолітнього в притулку залежить від конкретних обставин, але не може перевищувати 30 діб.
Не підлягають розміщенню у притулках неповнолітні, які знаходяться у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння, психічні хворі з вираженими симптомами хвороби, а також ті, хто вчинили правопорушення, і щодо яких є відомості про винесене компетентними органами або службовими особами рішення про затримання, арешт або розміщення у приймач-розподільник для неповнолітніх.

Питання 2.

З А К О Н У К Р А Ї Н И

Про Державну кримінально-виконавчу
службу України

Питання 3.

Державна пенітенціарна служба України (ДПтС України) — центральний орган виконавчої влади України, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України.

Державна пенітенціарна служба України:

забезпечує реалізацію державної політики у сфері виконання покарань,
виконує правозастосовні та правоохоронні функції,
спрямовує, координує та контролює діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України

Питання 4.